Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка4/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

НАЗУСТРІЧ ГРОЗАМ


1

Згасає, хилиться до ночі ще один фронтовий день. Туди, де сідає сонце, де так ніжно рожевіє обрій, зараз ніхто не може дивитися спокійно. Там, за Дністром, уже загинуло кілька наших товаришів-однополчан; там, у Бєльцях, зруйновано наш аеродром, залишились родини (ніхто не знає, кому вдалось виїхати, а кому ні!), там покинуто наші не такі вже й цінні, але дорогі кожному особисті речі, а головне, звідти насувається смертельна загроза, там розгоряється величезним вогнищем війна.

Туди ж, на захід, за Дністер, до Бєльців, в невідоме нам молдавське село Синжерея, вчора проти ночі першою вирушила з Маяків наша комендатура.

Ми приїхали з аеродрому в селище, зібралися в їдальні, обговорювали події дня. Нас чекала вечеря, музика ;– зараз нам грає невтомний, невичерпний у своєму веселому репертуарі баяніст.

З Маяків від'їжджало дві машини: бензозаправник, повен пального, і грузовик, в кузові якого лежали бомби, ящики з кулеметними стрічками, бочки з авіамастилом. Поверх цього такого незвичайного вантажу сиділи по-літньому вдягнені, у гімнастерках і пілотках, люди. Це – техніки, зброярі, зв'язківці. їм треба за ніч дістатися до Синжереї і приготувати землянки, траншеї, капонір для бензозаправника, приєднатися до лінії зв'язку, себто перетворити звичайне поле біля села на аеродром, і другого дня зустріти нас з літаками.

Наша комендатура впоралась із своїм завданням. Ми розмістили на стоянках літаки, відразу ж закидали їх зеленим гіллям. З комісаром ескадрильї Баришевим обійшли аеродром. Він показав мені всі будівлі. Біля землянки, де вже стояв телефон, коло щілин та складу боєприпасів і пального – всюди лежали купи свіжовиритої бурої глини.

Все в порядку, крім основного, – злітної доріжки. Вона дуже коротка. Посадку доведеться починати з самого краю. Якщо невдало спланеруєш, «промажеш», не торкнешся колесами шасі біля самого «Т», викотишся за межі аеродрому. На всі боки – поля в обріз. Мене це стурбувало.

Роками, взимку і влітку, в будь-яку погоду, нас у полку навчали виходити на «Т» з прибраним газом і точно, в межах кількох метрів, приземлятись біля посадочного знака. Дотягати на моторі під час планерування, коли ти, як то кажуть, спускаєшся з гори, вважали грубим порушенням льотних правил. Навіть вищий пілотаж – це найголовніше в підготовці винищувача, навіть стрільба по цілі відступали на задній план перед планеруванням без доторкання до сектора газу, без участі мотора. І все-таки не всім льотчикам вдавалось сідати без «промазування», біля полотна. Розрахунок посадки без мотора був складним, він вимагав багато уваги й напруження. Я особисто недолюблював ці безконечні вправи на посадці – вони перешкоджали відчувати інші елементи техніки пілотування.

І ось перед нами схил, поле обмежених розмірів. Сідай на ньому без доторкання до сектора газу після бойового вильоту, після великого напруження, коли стріляв ти і стріляли в тебе, а можливо, ще й на пошкодженій машині.

Обійшовши аеродром, я вирішив відразу ж поговорити з людьми про спосіб приземлення. З початку війни кілька разів я приземлявся, користуючись підтяганням на моторі, і виходило дуже добре. Сьогодні тут теж сідав з газом. Треба було розповісти про свій досвід товаришам.

Ми з Баришевим підійшли до льотчиків, які сиділи на траві біля землянки. Це був наш КП – тут знаходився телефон, що зв'язував нас з дивізією, з полком, а значить, і з усім світом. Пілоти бурхливо сперечались: Дяченко, стоячи на колінах, щось доводив Лукашевичу; той, кинувши шолом на землю, зайшовся зливою палких слів:

– Якби та якби... Коли б закордонні політики думали про народ, а не про свої грошові лантухи, то зупинили б Гітлера раніше. Він до наших кордонів і не дійшов би. Мюнхен пам'ятаєш?

– Я пам'ятаю приїзд Ріббентропа до Москви і його посмішку на знімках, – злісно відповів Дяченко. – Ми уклали договір. Вони ж прикривались ним і підтягали армію до наших кордонів, навіть літали над радянською територією. А ми... дотримувалися всіх параграфів того договору.

Льотчики не помітили мене з комісаром. Я з тривогою глянув на ланку, яка вартувала край аеродрому: чи не дискутують і там? Ні, пілоти сиділи в кабінах машин.

Баришев відразу вступив у розмову:

– Наш уряд діяв правильно, і не тобі це обговорювати.

– Саме мені, тобі і мільйонам, які зараз воюють зі зброєю в руках, – гарячкував Дяченко. – Німці під Мінськом, у Прибалтиці, і загрожують нам з півночі. Ось тобі й посмішка Ріббентропа! Ми своєю дев'яткою хочемо закрити все небо. «На земле, в небесах и на море...»

Комісар ступив крок до Дяченка, глянув на нього сердито:

– Ти чого пропагуєш такі настрої? Хто дав право?..

Здавалось, Баришев зараз накинеться з кулаками на пілота. Інші льотчики й техніки принишкли. Я бачу, що комісар не має ні досвіду політичної роботи, ні достатніх аргументів, щоб зупинити Дяченка і спрямувати розмову в інше русло. Саме в ці дні, коли наші невдачі в боях на прикордонних рубежах стали явними, ми почали замислюватись над тим, що призвело до такого становища. Зараз, на початку липня, всіх особливо пригнічував відступ наших військ.

Тут, на льотному полі маленького прифронтового аеродрому, перед бойовим вильотом така розмова, звичайно, була недоречною. Але і не дати висловитись людині, на мій погляд, теж несправедливо. Так краще, аніж має таїти похмурі думки.

Я став між Дяченком і нашим молодим комісаром.

– Ти панікер! – кричить Баришев на Дяченка.

– А ти – глуха стіна, – відповідає йому стримано льотчик.

– Це я?

– Так, ти! Бо й зараз не бачиш, куди вони вже забрались. Або робиш вигляд, що не бачиш.



– Досить вам сперечатись! – втручаюся я. – Навіщо обзивати Дяченка панікером? Він – бойовий льотчик, воїн і просто висловлює свій біль. По-моєму, нам усім треба знати справжнє становище на фронтах і завжди дивитись правді в очі, робити правильні висновки. Не можна недооцінювати сил ворога. Але не вірити у власні сили теж неприпустимо. Зрозуміло?

– Зрозуміло! – лунає кілька голосів.

– Тоді перейдемо до справи... Німецько-румунські частини в кількох місцях розширили плацдарми на лівому березі Пруту. Точних оперативних даних про ворога в штабах, звичайно, немає. А тому нам дають завдання надто загальні: вилітати в район Унген, за Бєльці, на дороги, які прилягають до Пруту. Але ми, льотчики, вже знаємо, де можна знайти ворога. Ми в ці дні самі більше живемо інтересами землі, аніж неба.

Летимо штурмувати. Дороги до Пруту забиті німецькими танками, бронетранспортерами, гарматами і особливо машинами з піхотою. Куди не глянеш – бачиш ворожу військову техніку. Все спрямоване на схід, але просуваються фашисти поки що повільно.

Скидаємо бомби одну за одною, робимо кілька заходів на колону для штурмування. Бачимо, як спалахують окремі машини. Ось-ось мають налетіти німецькі винищувачі, їх, звичайно, викличуть по радіо. На такій висоті нам битися з ними невигідно. Я частіше позираю в небо. Скинуто всі бомби, витрачено патрони. Збираю групу – ідемо на Синжерею.

Тут усі приземлились добре, ніхто не побоявся дотягти – «підкрастися» до аеродрому на газку. Нове, надійне і таке потрібне на фронті застосували ми тут, на маленькому аеродромі, і це сприймається як наша перемога.

Того дня кілька разів вилітали на штурмування військ противника. Увечері треба було перелітати в Маяки – командування не зважувалось лишати по той бік Дністра дев'ять бойових літаків: ворог то тут, то там викидав диверсантів, десанти.

Вечоріє. Ми всі стоїмо біля землянки. По телефону вже передали в Маяки, що ескадрилья готується до зльоту. Наші товариші, в тому числі і наш молодий комісар сумно позирають на нас. Адже ми через півгодини будемо за Дністром, «удома», а вони лишаться тут, відірвані од полку. Тут уже чутно далеку канонаду. На горизонті стеляться хмари диму.

– Добре було б полетіти через Бєльці, – зауважує Микола Лукашевич.

Бєльці стали зараз прифронтовим містом, а Лукашевичу так і не вдалось довідатись про свою родину. Нехай його втішить хоча б те, що він побачить дім, де, можливо, ще перебуває його дружина з дитиною.

Що ж, полетимо через Бєльці.

2

Я йду з Лукашевичем у парі – вдвох легше маневрувати. Дяченко летить з Довбнею і Шияном. Бомб не беремо, без них при зустрічі з «мессершміттами» зручніше вести бій. Ще на землі хутко розігруємо кілька варіантів сутичок з противником і прямуємо просто на сонце, яке вже над обрієм.



Летимо на висоті півтори тисячі метрів.

Через кілька хвилин показалися Бєльці. Наш аеродром уздовж і впоперек проораний воронками – жовті купи вивернутої глини пролягли рядами по зеленому полю. Місто в кількох місцях горить. На вулицях ніяких ознак життя – немов перед страшною бурею. Погойдуючи крилами, перелітаємо на захід.

Майже відразу за містом побачили пилюгу, дим на дорозі: .Колона, яку ми били сьогодні, просунулась далеко на схід. У полях, просто серед хлібів, сліди гусениць: видно, тут відбувся танковий бій.

Вечірні тіні, сутінки ховають од погляду те, що так хотілося б побачити, – машини. Знижуємось метрів на шістсот. Видно тільки землю. У небі, здається, вже нема ворога в таку пізню пору.

Але це не так.

Осторонь, трохи вище, летить «Хейнкель-126». Він зовсім близько. Але чому я не помічав його? Напевне, він зливався з темним фоном землі. Коли так, значить, він мене теж не побачить, коли я опущуся. Знижуюсь, підкрадаюсь – «хейнкель» зовсім не реагує. Він, напевне, захоплений коректуванням артилерійського вогню або розвідкою.

В хвилини зближення з ворожим літаком страшенно хочеться натиснути на гашетку. А думка в цей час прагне визначити відстань і стримує. Завжди треба підійти якомога ближче.

Відкриваю вогонь. Траса яскраво сяє, досягає цілі, б'є знизу по фюзеляжу, в мотор. Через мій літак перелітають якісь білі клаптики. Що це? Невже кидає папірці? Я його – кулями, а він мене листівками агітує, чи що? Та це відірвані шматки дюралю!

Злітаю вгору, перехиляю машину на крило, дивлюся вниз. «Хейнкель» по крутій спіралі падає. За ним – дим. Та над самою землею він раптом переходить на горизонтальний політ, спішить до Пруту. Один короткий погляд на групу – Лукашевич іде за мною, трійка збоку – і кидаюся за «хейнкелем». Од землі віялом здіймаються назустріч траси зенітних кулеметів. Вони, немов вогняні щупальця, шукають жертву. Однак у такі хвилини думаєш не про небезпеку – перед тобою недобитий ворог. Я кидаюсь навздогін. Ось «хейнкель» уже недалеко. Чую стукіт. Щось обпалило підборіддя. Але машина, як і досі, летить добре. Крізь закраплене скло бачу «хейнкеля». Він у моєму прицілі. Тепер не втече. Я розстрілюю його, як фанерний макет!

Набираю висоту, хочу уважно обстежити, що сталося. Торкнувся підборіддя – болить. На рукавиці щось темне, мокре. Кров. «Ліхтар» справа пробито кулею навиліт. Дивлюсь на пробоїну і там, за нею, вдалині у небі помічаю ще одного «Хейнкеля-126». Що таке? Чи не примара? Ні, «хейнкель» справжній, і так само, як і перший, безтурботно летить напереріз. Льотчик, здається, не бачить мене. Можливо, цей коректувальник має змінити того, якого я тільки що збив? Та, для мене то байдуже. Ворог – і його треба знищувати. Заходжу, атакую. Він вдається до тих же хитрощів. Переходить у штопор, іде до землі, імітуючи падіння. Майстерне наслідування, якщо це воно! Переводжу літак у круте, майже вертикальне пікірування. Хочу розстріляти ворога на штопорі, коли він так полюбляє його.

Земля стрімко мчить на мене. Вона вже зовсім близько.

Чую, щось відривається од літака, струмінь повітря б'є мені різко в обличчя. Виводжу машину з піке біля самісінької землі, на висоті кількох метрів од неї. І перша думка – де «хейнкель»?

Чому його не видно? Та ж він горить – он на полі! Повертаємось до Маяків. Перший день нашого базування на прифронтовому аеродромі і перші спроби вільного полювання нам вдалися. Група йде за мною щільним строєм. Усе гаразд. Але я ніяк не можу заспокоїтись. «Не треба було поспішати!»

Сідали коли вже сутеніло. Технік підбіг до моєї машини. Примітив, що над кабіною нема «ліхтаря». Потім глянув на мене і скрикнув:

– Що з вами, товаришу командир?

– Нічого, все гаразд, – весело встаю я з сидіння.

– Та ж обличчя у крові.

– В крові? Це не так важливо. Ось тобі знову стільки роботи на ніч...

Мого пошкодженого літака, звичайно, побачив на відстані і лікар, який завжди, коли повертались літаки, стояв біля КП. Сюди вже мчить санітарна машина.

– Сідайте, поїдемо до санчастини, – пропонує хірург. Я почуваю себе добре. Намацую на підборідді, майже там, де була подряпина і в Семенова, зідрану шкіру. Під'їздить Віктор Петрович. Підходять льотчики.

– Мені ж треба доповісти командиру про бойову роботу, – намагаюсь якось уникнути опіки медиків.

Доки лікар змиває кров, доповідаю Віктору Петровичу про сьогоднішнє штурмування, про збиті літаки.

– На який ви об'єкт літали? – запитує командир полку.

– Ні на який. Просто пополювати.

– Як це – «пополювати»?

– А так... Мали знищувати все, що трапиться. Ось за якихось десять хвилин зняли двох.

Всі притихли. Здається, слово «полювання» зовсім недоречне в нашому бойовому військовому лексиконі. Я теж не знаю, де воно взялося у мене. Можливо, читав про такі ж вільні польоти в дні боїв на Халхин-Голі. Так чи інакше, а все одно це визначення цілком підходяще для нашого вільного польоту.

Ад'ютант нашої ескадрильї Медведєв тепер щодня одержує на кожного льотчика ескадрильї «наркомівських» сто грамів. Сьогодні він з якоюсь особливою дбайливістю розставляє перед нами склянки, налиті до половини. Проти мене ставить відразу дві порції.

– Ви, товаришу старший лейтенант, заробили...

– Це ж за що?

– За двох збитих...

– Тоді наливай усім по двісті, – показав я на Лукашевича, Дяченка, Семенова, Шияна, Довбню. – Знайдеться?

– Ні, товаришу старший лейтенант.

– Тоді забери другу склянку, не мудруй.

Баяніст натхненно грає «Катюшу». До столу нашої ескадрильї шанобливо сідають льотчики інших. У бесідах раз по раз чути щирі вигуки:

– Так, вам сьогодні повезло.

– Здорово пощастило!

З

Ранок для льотчиків не завжди буває приємнішим за вечір. Коли він, як оце сьогодні, несе погану погоду, на душі стає просто огидно. Треба літати, бомбити ворожі війська, а земля, як на зло, закрита, огорнута туманом. На аеродромі важко розгледіти літак, який стоїть на півсотні кроків. А що побачиш з висоти?



Можливо, там, у Бессарабії, за Дністром, де йдуть бої, погода зовсім інша? Ніхто цього не знає. Нікому повідомити звідти хоча б кілька слів. Льотчики самі повинні добувати метеорологічні відомості – подвигом, а іноді – й ціною життя.

Ескадрильї готові до бойового вильоту, моя група чекає дозволу перебазуватися на свій, уже освоєний аеродром у Синжереї, але «мура» повзе й повзе по землі.

Командир полку посилає Дубиніна розвідати погоду за Дністром.

Літак І-16 розбігається і, ще не відірвавшись од землі, зникає в тумані. Ось його гудіння долинає вже з висоти і сприймається якось тривожно. Нам чути, як воно поступово глухне і зовсім стихає. З цієї хвилини починається чекання. Через годину будемо точно знати, яка погода в Синжереї, над Прутом, там, де по дорогах ідуть і йдуть ворожі війська.

Через годину... Ну, коли нема – тоді через півтори. В І-16 вистачить пального і на такий час.

Та вже минуло й півтори. І дві. І три години... А небо тривожно мовчить.

Льотчики чекають біля своїх машин. Вони в шоломофонах, готові до старту. Потрібні лише кілька слів про погоду. Всі ми думаємо про Дубиніна. Кожен з нас сподівається на краще – що він сів на іншому аеродромі, приземлився «на живіт» у полі. А гірше... Воно таке багатолике, воно буває несподіваним.

Про те, що сталося з Дубиніним у цьому польоті, нам сповістили через два дні. Власне, ми дізнались тільки про кілька хвилин його польоту. Так, в авіації секунди бувають непомірно довгими, а години та й дні непомітно пропливають, як легкі хмарини.

Над Бессарабією видимість була хороша, і там зранку в небі шугали «мессершмітти». Два з них помітили наш літак. Бився Дубинін з ворогом чи ні – ніхто цього не знає. Той, хто розповів нам про Дубиніна, побачив його, коли він, горнучись до самої землі, втікав од тих двох переслідувачів, які по черзі заходили ззаду й стріляли. Але наш літак маневрував, і ворожі траси летіли повз нього. Це, напевне, вкрай розпалило фашистів: вони вирішили взяти І-16 у кліщі. Але наш винищувач спритно ухилявся од прицільного вогню. Він уже летів над нашою неокупованою територією. Рідна земля допомагала йому захищатись. Пілот припадав до неї все ближче й ближче. Однак у польоті є межа такого приземлення. Якраз у той момент, коли один з «мессершміттів», зайшовши спереду, атакував Дубиніна в лоб, І-16 на великій швидкості зачепився за скирту сіна і зробив сальто. А «мессершмітт» у цей час врізався в нього. Дубиніна з шматками одірваних прив'язних ременів викинуло з кабіни. Це його і врятувало.

На протилежному боці скирти спалахнули два літаки. Фашистському льотчику не пощастило – він згорів в уламках машини. Дубиніна селяни доставили до лікарні і розповіли про все.

А ми в цей час чекали відомостей про погоду над Бессарабією...

Пригріло сонце, і туман розсіявся. Селіверстов з ланкою вилетів на розвідку. Але командир полку не хотів гаяти дорогого часу і, не дочекавшись повернення розвідника, сам повів шість екіпажів на штурмування ворожих військ.

Де вони зараз, це зрозуміло кожному: під Бєльцями. Йдуть і йдуть по дорогах від Унген, Стефанешт фашистські частини. Рвуться до Дністра.

Колона німців розтяглася на кілька кілометрів. Це, напевне, свіжі війська, які вночі переправились через Прут. Порядок на марші зразковий. Над ними летить «Хейнкель-126». Ведучий нашої групи з ходу атакує ворожого льотчика. Головне, щоб коректувальник не викликав по радіо винищувачів.

Атака Віктора Петровича бездоганна – «хейнкель» горить і похило падає. Хтось наздоганяє його, розстрілює вщент. Досить з нього. Та ось іще один наш винищувач біля самої землі прилаштовується до «хейнкеля» і стріляє. Ми всі, пролітаючи над палаючим ворожим літаком, дивуємось: навіщо переслідувати збитого? Наша машина стрімко наближається до ворога. Відстань катастрофічно скорочується. Здається, вони от-от зіткнуться. Винищувач сам бачить це і різко відводить убік. І тут же його літак, немовби не скоряючись рукам свого володаря, перевертається і врізається в землю. Трохи далі падає й «хейнкель».

І знову палають дві машини. Одна – нам на славу, а інша... Я думаю про нашого винищувача. За його номером визначаю – це Семенов, з яким зв'язані моя перша перемога в бою і перші пошкодження літака.

Командир полку веде групу на колону для штурмування. Я озираюсь, вибираю ціль – он там, на довгій критій машині великий білий розпізнавальний знак для їхньої авіації. Він прислужиться мені в прицілюванні. Кидаємо бомби – внизу здіймається хмарами дим. Поглядом знову шукаю місце, де догоряє наш літак.

Враження од недавнього бомбування пригасилося загибеллю Семенова.

Чому він упав на землю?

Ми заходимо на ціль іще раз. Натискую на гашетки, почуваючи палаючу ненависть до тих, що там, унизу, ховаються за бронею, тікають, падають в кювети, женуть свої машини геть од дороги в хліба, на виноградники. Весь час думаю про Семенова. Пригадую наш спільний політ у розвідку, той момент, коли його «міг» задимів, наче був підбитий.

– Ти не полегшив гвинта? – спитав я тоді на землі.

– Не полегшив, – відповів він.

Мене здивувала його спокійна відповідь. Як же так? Чого він не зробив того, що треба було зробити обов'язково? Адже це елементарне правило експлуатації мотора. Ось і зараз надто рвонув на малій швидкості машину вгору, і вона покарала його – не змогла піднятись після такого ривка.

Пригадується ще один такий випадок. Старший лейтенант Курилов, чудовий льотчик, на малій швидкості надто різко дав крен, і машина зірвалася, пішла до землі штопором. А з нього на незначній висоті вивести «міг» неможливо.

Ми надто захопилися штурмуванням – скоро мають прилетіти ворожі винищувачі. Якщо навіть «хейнкель» не повідомив про наш наліт, то їх уже викликали наземні спостерігачі. Продовжуючи обстріл, я сторожко позираю на чорну хмару, яка виростає на південному заході. З-за неї і можуть на нас напасти.

Та ось і «мессери». Вони йдуть великою групою. Обстановка змінюється. Треба вступати в бій, а потім, захищаючись, відходити. Сутичка швидко розпадається на кілька вузлів – так гроза розкочується по небу. Я, чомусь сам, закружляв з четвіркою «мессерів» на горизонтальних віражах. Хмари не дозволяють перейти на вертикаль. Задній з них ось-ось потрапить у мій приціл. Скільки можу, підвертаю ніс свого «міга», ще хоча б кілька сантиметрів! Але мій літак, не витримуючи такого положення, зривається в штопор. Виводжу його з падіння і, розігнавши, йду вгору, вдираюся в хмару.

Темно, як уночі. Відриваюсь од сидіння, повисаю на ременях. Повітряний струмінь витягає мене з кабіни. Відчуваю – щось б'є по чолу: «ліхтаря» кабіни немає, його зірвало у вчорашньому бою. Що ж це б'є? Невже кулі? То чому я живий? Нічого не бачу. Вивалююся з хмари і пролітаю повз ворожі винищувачі. Знову йду вгору – і з доворотом, знизу, на вертикалі прошиваю найближчого «мессера». Він падає. За ним потяглася біла смуга. Я розумію, що лише підбив його. Наздогнати, добити! Але в хвіст мого «міга» вже прилаштовується ворожий винищувач. Знову пікірую і беру «гірку». Ентузіазм в уцілілих «мессерів» підупав. Вони відходять од мене.

Де ж наші? Нікого не видно. Треба відходити і мені.

Повертаюсь на свій аеродром, до Синжереї. В польоті озираюсь, пригадую подробиці штурмування, бою. Політ здається мені надзвичайно тривалим – стільки подій і вражень пройшло через мою свідомість. А головне – немає Семенова... Значить, нас в ескадрильї зосталось вісім... А що било мене в обличчя? Напевне, в хмарі кружляли кульки граду. Треба і це мати на увазі. А де мої хлопці?

На аеродромі бачу сім літаків, один чомусь застряв на краю льотного поля. Коли приземлився – все зрозумів. Літаки вдало сіли на тісному майданчику, крім одного. Селіверстов викотився за його межі, вскочив колесами в щілину, погнув лопаті гвинта, які зараз схожі на баранячі роги.

Так, одна біда тягне за собою другу: тепер в ескадрильї лише сім готових до вильоту машин.

А летіти треба негайно – на Кишинів пішли дві дев'ятки німецьких бомбардувальників Ю-87.

Ми перехопили їх на маршруті. Ця раптовість наче примножила наші сили, «лапотники» – так ми називали Ю-87 за їх незграбні шасі, – побачивши нашу групу, відразу поскидали бомби куди попало і хутенько чкурнули геть. Два з них не встигли навіть розвернутися – спалахнули і пішли до землі. А на нас з усією люттю обрушився їхній захист – «мессершмітти». Один з них обстріляв Дяченка, коли той атакував третього Ю-87. Лукашевич був поряд. Він кинувся на допомогу другу, але трохи спізнився. «Мессершмітт» зазнав нищівного удару, але й літак Дяченка, повільно перевертаючись, теж падав. Ми чекали, що наш льотчик ось-ось викинеться з парашутом. Кричали, наче він міг почути нас: «Стрибай! Стрибай!» Навіть у такому напруженому повітряному бою, як оце зараз, всю увагу приковував до себе потерпілий літак. Що б не було навколо, в якусь мить бачиш його, відчуваєш становище друга. «Стрибай!» – це було і наше бажання, і наше веління. Та Дяченко не виплигнув. Біля самої землі його літак вийшов на горизонталь і потягся на схід.

Лукашевич наздогнав його і супроводжував до аеродрому.

Вдома ми зрозуміли, чому Дяченко не вистрибнув, коли його літак падав до землі. Виявляється, під час падіння машини на великій швидкості зовсім неможливо відсунути «ліхтар» кабіни.

Після цього випадку наші льотчики поскидали «ліхтарі» й літали у відкритих кабінах.

4

Учора з доброї волі, повертаючись додому, залетіли за лінію фронту, а сьогодні штаб дивізії наказав перед поверненням до Маяків неодмінно проштурмувати ворожі колони між Унгенами та Бєльцями. Приймаючи наказ по телефону, я застеріг, що сьогодні рано стемніє: на нас насувається фронтальна грозова хмарність. Командир полку обіцяв повідомити про це комдива.



Та через кілька хвилин дзвінок:

– Летіти, що б там не стало!

– Якщо застане ніч, ми розгубимо і цю п'ятірку, яка лишилась.

– Комдив наказав летіти, – чую той же голос.

Ідемо назустріч великій хмарі. Десь за нею сідає сонце, а в хмарах – жодного просвіту. До війни мені довелося бачити, як блискавка влучила в літак. Він тоді спалахнув, наче сірник. Тепер я шукав, де хмара не така щільна, і проривався крізь це вікно, затягнуте дощовою сіткою.

А за чорною стіною чудова погода: сонце сідає за горизонт просто перед нами, на мокрих дорогах поблискують калюжі. Ми кількома заходами проштурмували німецько-фашистські війська і стали на зворотний курс.

Знову перед нами та сама хмара, але тепер вона здається ще густішою. Ідемо напролом. З дня влітаємо просто в ніч. Спалахи блискавок виповнюють чорний дощовий морок сліпучим сяйвом. Дбаєш лише про те, щоб не відхилитись од свого напрямку. Десь неподалік летять товариші. Приладів не видно.

Хвилина тягнеться надто довго. Та от попереду заясніло світло. В напівмороці видно обриси рельєфу.

Ланка Фігічева виривається з хмари поряд з моєю. Після такої пітьми приємно бачити літаки всієї групи.

Одначе тут, по цей бік дощу, вже й справді ніч. Куди летіти? Як дістатися до Маяків?

Вирішую: насамперед вийти на залізницю, потім по ній – на Котовськ, а вже звідти – додому.

Моя група якийсь час іде за мною. Потім я побачив, як Фігічев відлетів убік, а за ним – і його ведені. Ми лишились у парі.

«Куди він повів групу? – стурбувався я. – Мабуть, вирішив сам виходити на аеродром. Без моєї команди?»

Я кинувся навздогін, та сутінки немов поглинули їх.

Якийсь час шукав їх і, переконавшись у безнадійності свого наміру, пішов на аеродром.

Приземлились ми з веденим у темряві, за допомогою фар. На стоянках літаків ланки Фігічева нема. Мене запитують про них техніки, а я нічого не відповідаю. Сьогодні загинув льотчик моєї ескадрильї Семенов, і от ще – на аеродром повертаємось лише вдвох.

Як там не є, треба йти до Віктора Петровича.

А що відповім комдиву на його завжди різкі, прямі запитання?

Поки Віктор Петрович дзвонить на всі аеродроми, я стою в дверях, на повітрі, чую, як він питає, чи не знає хто хоч що-небудь про наші літаки. Але в полках, які розташовані поблизу, їх ніхто не бачив.

Григоріополь, Котовськ, інші аеродроми... Ніде нема слідів Фігічева.

Віктор Петрович енергійно кладе трубку.

– Ідемо вечеряти! До ранку все з'ясується.

– Знайдуться, – каже Никандрич, як ми кликали іноді начальника штабу полка Матвєєва, вкладаючи до своєї папки папери, щоб забрати їх з собою. – Ага, товаришу майор... Соколов прибув.

– Прибув? Добре, дуже добре. – Командир полку зупиняється, уважно дивиться мені у вічі.

– Навіщо випустили нас так пізно, товаришу майор? Напевне, я вимовив ці слова з болем. Командир полку підійшов ближче:

– Завтра комдив буде тут. Спитаєш його. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Ну, от і поїхали.

А в їдальні вечеря в повному розпалі. Льотчики гаряче обговорюють події дня. З нашої ескадрильї сидить лише один пілот – Анатолій Соколов. Він зрадів, побачивши мене. Посміхається і підводиться назустріч. А я – наче чорна хмара.

– Що сталося?

Розповідаю.

– Нічого. Знайдуться! – вигукує він. – Я думав, що якесь велике горе...

– Та немале.

– Досить хникати. На війні всяке буває. Треба звикати. В Монголії льотчики іноді сідали серед пустелі. Траплялось, що в тому дикому степу дехто навіть стикався з японським самураєм, який теж викидався з літака. На ножах билися... А тут навколо рідна земля. Завтра прилетять напевно. На, пий, – підсовує мені півсклянки горілки.

– Закінчив курси? – питаю я.

– Які зараз курси! Ледве відпросився сюди...

– Як там?

– Тихо...

– Хоча б нам день такого життя.

– А я не міг його терпіти.

– Панкратов де?

– Лишили на курсах інструктором.

Повз наш стіл повільно проходить Назаров, командир третьої ескадрильї. Він з посмішкою озирає порожні стільці. Потім дивиться на мене:

– О, та командир тут! А я думав, що і його нема. Горілки багато, а пити нікому.

Я добре розумію, що хоче сказати смуглявий, стрункий Назаров. Власне, він нагадує цією посмішкою події майже дворічної давності. Коли я прибув до полку зі школи, мене послали у ланку лейтенанта Назарова. Разом з Мироновим були у нього веденими. Літаючи на зовсім новому літаку, Назаров не рахувався з тим, що наші машини старі. Одного разу його байдужість мало не призвела до катастрофи – ми з Мироновим могли зіткнутися. Коли розібралися в цій історії, то Назарова суворо покарали – зняли з посади командира ланки.

– Відійди, – кажу я. – Без тебе прикро. Соколов переводить розмову на інше. Розповідає, як в умовах фронту виправляти зігнуті лопаті гвинта. Наші техніки вже опанували досвід Халхин-Гола. У нас стоять два літаки з пошкодженими під час приземлення гвинтами. Я уявляю, як зараз на аеродромі в Синжереї заклопотані хлопці б'ють молотом по дюралевих лопатях, щоб до ранку літак був у повній бойовій готовності. Яснішає на душі. Якщо за ніч буде усунено поломки в машинах Селіверстова і Дяченка, дізнаюсь, що група Фігічева сидить десь недалеко звідси, то завтра ми полетимо знову.

Невдовзі Соколов іде до гуртожитку. Я прямую на аеродром, щоб знову подзвонити по телефону в Григоріополь, Котовськ, у штаб дивізії: чи не знають там чогось про Фігі­чева. І несподівано натрапляю на командира дивізії.

– Хто це?

– Старший лейтенант Покришкін.

– Що?! А де твоя ескадрилья?

Намагаюсь докладно розповісти про політ. Але це не цікавить комдива. Він зводить розмову до того, що в усьому винен тільки я.

Опівночі повертаюсь з аеродрому. Ось вона, тиша... Йди і лягай у дворі де хочеш. Дивись на небо, на зірки, втішайся чудовим спокоєм. Всього цього так бракує вдень. Та думки про ескадрилью, про наші спільні і мої особисті тривоги проганяють сон.

Пробираюсь до свого ліжка, лягаю і думаю про себе, про Фігічева. Невже він зробив це навмисно, з почуття заздрості? Безперечно, він льотчик старший за мене. І те, що мене висунуто на посаду замкомеска, а потім і на командира ескадрильї, могло не сподобатись йому. Потім думаю про командира. Обмірковую його наказ про наш останній виліт під час грози.

Ніч. За вікном заспокійлива тиша. Обличчя приємно обвіває прохолода. Друзі солодко сплять. Засинаю і я.

5

Липневий ранок після проливного дощу був чудовим. Ми й сьогодні зустріли його на аеродромі. Соколов, наш законний командир, приймає ескадрилью. Я, його заступник, розповідаю про бойові діла кожного, хто ще живий, і про тих, кого вже немає. Розмовляючи, весь час позираю в небо – чи не летить ланка Фігічева?



Нарешті мене кличуть на КП. Лишаю все і біжу. Бачу здалека, як наш комдив, стоячи перед Віктором Петровичем, сердито вимахує руками. У командира полку обличчя напружене, у комдива – примхливо-невдоволене.

– Старший лейтенант Покришкін прибув за вашим наказом.

– Де твоя ескадрилья? – дивиться на мене комдив.

Це питання я вже чув увечері.

– Опоряджає літаки. Ланка Фігічева сидить у Котовську. Скоро повернеться на свій аеродром.

– Про Фігічева знаю й без тебе. Чого розгубив групу? Мовчиш? Ти командир і мусиш за все відповідати. Пишіть наказ про його зняття, – повертається він до Іванова.

– Він заступник комеска, товаришу командир, – пояснює Іванов.

– Зніму і з заступника! Я ще не забув, як ти розстріляв нашого Су-2.

– Там я погарячкував, товаришу комдив. За Су-2 винен. Але в цьому не тільки моя вина.

– А чия ж? Може, моя?

Я мовчу.

– Погано воюємо. Німці вже під Мінськом, під Ленінградом!

– В цьому не тільки льотчики винні.

– Що? Хто тебе вчив так розмовляти з старшим начальником? Ось будемо нагороджувати орденами. Не чекай!

– Я воюю за Батьківщину, товаришу комдив.

Над аеродромом показалась група Фігічева, пішла на посадку. Під гудіння моторів розлючений комдив наказує зняти мене з посади замкомеска.

– Можна йти?

– Йдіть.


Я простую по росяній траві, помічаю, як виблискують краплі на листочках. Весело й радісно довкола, а на душі у мене камінь. Здається, коли б зараз послали в саме пекло – полетів би.

– Ну що? – Соколов іде мені назустріч.

Розповідаю йому все, що тільки-но сталось.

– Чого ж ти сперечався?

– Ет, однаково не сьогодні, то завтра зенітка чи «мессершмітт» звалять мене.

– Іди, відпочинь.

До нас підходить Фігічев. Посміхається.

Соколов не дає йому закінчити багатослівний рапорт. На його обпеченому обличчі почервоніли рубці, наче знову почули дихання вогню.

– Ти чого відколовся? Хто дозволив? – досить різко запитує комеск Фігічева.

– А куди ж він подався? – показує той на мене.

– Не кивайте на Петра та Івана, товаришу старший лейтенант! – розсердився Соколов. Його дратували самовпевнений тон, поза і старанно підбриті бакенбарди Фігічева. – На Халхин-Голі за такі штучки винного віддавали до суду. Зрозуміло?

Фігічев жадібно вдивляється в комеска, намагається встановити, чи серйозно він говорить про суд.

– Вам зрозуміло? – повторює Соколов.

– Зрозуміло, товаришу старший лейтенант.

– Запам'ятайте це назавжди! Йдіть. Готуйтесь до вильоту.

– Єсть готуватись до вильоту!

Фігічев, як ніколи, чітко повертається і відходить.

Завели літак Дяченка. Від його звуків, дзвінких і веселих, од рішучого голосу комеска повіяло заспокійливою силою.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка