Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка5/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

ПОДВИГ ПОТРЕБУЄ МИСЛІ


1

Швидкоплинне, повне несподіванок, вимогливе фронтове життя! Воно розв'язує конфлікти, згуртовує людей до перемог, дружби і щодня приносить нові прикрощі й труднощі.

З ранку до вечора наша ескадрилья діє в інтересах на­земних військ, які б'ються з ворогом на підступах до Бєльців і Кишинева. Ходимо на штурмовки, провадимо повітряні бої, прикриваємо мости через Дністер. Наші війська відступають, але важливі пункти здають тільки після важких боїв. Авіація теж відчуває ці рубежі битви. На кожному з них – сутички в повітрі.

Радянські війська залишили Бєльці, і ми покинули своє поле на пологому горбі, свою землянку і щілини біля Синжереї.

Здається, сьогодні вже можна зняти шоломофон. Можна раніше дістатись до гуртожитку. Он уже котять візок з бутербродами. Це немов сигнал До відбою. Зараз до стоянки літаків привозять натуральне молдавське вино і легку закуску. Кажуть, що льотчики погано їдять, що у декого виявляються ознаки перевтоми. Проте льотчики, почуваючи чи не почуваючи перевтому, охоче смакують кислувату рідину.

Наставивши мідного кухля, щоб йому налили з пляшки, Фігічев позирає на мене.

– Давай перекусимо!

Його тон щирий, дружній. Я навіть жалкую про те, що сталося між нами. Зараз ми обидва командири ланок, ходимо трійками на штурмовки. Бойова робота вимагає мужності, дружби, взаємовиручки.

– Та щось не хочеться, – відповідаю йому.

– Давай по кухлику, за компанію!

– Гаразд. Літати сьогодні вже, мабуть, не доведеться. Ми з Фігічевим ще не допили вина, як над КП знялися червоні ракети.

Черговий по телефону повідомляє завдання: летіти на прикриття мосту через Дністер.

Піднімаємося четвіркою. Знову успіх і життя одного залежить од поведінки, відваги й чесності другого. Після невдачі така єдність відчувається особливо глибоко. Ми всі готові стати на захист, виручку однополчанина, друга.

Над Рибницьким мостом у небі спокійно. Очевидно, ворожі бомбардувальники змінили ціль на маршруті. Патрулюємо, чекаємо – і нікого нема. Вже темніє, пора додому. На півдорозі. до свого аеродрому помічаємо самітного Ю-88. Він, напевне, повертається з далекої розвідки. Непогана здобич для нашої четвірки, майже гідна плата за наш виліт.

Розворот. Наздоганяємо «юнкерса». Фігічев іде на одній висоті з ним і пристрілюється на значній відстані. Я лечу трохи збоку. Бачу, його кулі не досягають цілі. Вирішую знизитись, щоб атакувати бомбардувальник у «живіт». Пірнаю під нього, швидко зближаючись. Пора. Ні, підійду ще ближче. Та в ці секунди од «юнкерса» мені назустріч потяглася довга кулеметна черга.

Удар, тріск, посвист вітру. Різко кидаюся вбік. Козирок кабіни розлетівся в друзки, потік повітря рве шоломофон, притискує мене до спинки сидіння. Треба виходити з бою і скоріше повертатись на свій аеродром. Мій ведений тримається Фігічева, який далі атакує «юнкерса». Я лечу назад сам.

На аеродромі технік довго оглядає пошкодження машини. Потім обертається до мене:

– Куля влучила в прицільне скло, в лампочку. Роботи чимало, на всю ніч.

Мені нічого казати. Все це – моя вина. Наліз на стрільця, не атакувавши його. Лаю себе за гарячковість. Пригадую, що говорили нам раніше про озброєння ворожих бомбардувальників, про сектори обстрілу.

У хвилини бойового азарту все це забулося. Стою біля літака, дивлюсь собі під ноги, розмірковую про те, що мужність, відвага – не тільки сміливість духу, але й знання, вміння володіти собою; це швидка пам'ять, блискавична думка. Так, віднині ніколи не забуду, де нижній кулемет у Ю-88.

Приземлилась ланка. Фігічев, зіскочивши з літака, підходить до мене. В його чорних циганських очах, в усій рухливій, підтягнутій фігурі відчуваються впевненість, радість, майже торжество.

– Чого полетів назад? – запитує він мене. Я мовчки показую на кабіну літака.

– О, та тобі перепало. Ще й здорово! – Фігічев та інші льотчики оглядають машину. – А чого перепало, знаєш?

– Знаю.


– Не підлазь так близько. Вважай, що тобі пощастило. Могло бути й гірше.

Я вичікувально дивлюсь на нього – чи не скаже він, що з «юнкерсом»?

– Так, а «юнкерса» ми прикінчили. Згорів біля Дністра.

Мені треба було б заперечити на слова Фігічева: «Не підлазь так близько». Але розумію, що він теж думає про це інакше. Добре знає мою звичку не витрачати даремно куль на учбових стрільбах і тим більше в бою. Фігічев усе-таки пробує вколоти мене. Але я не можу нічого відповісти – він, а не я, збив «юнкерса», привів і в цих сутінках посадив нашу групу. Я б не проти зараз випити з ним по кухлю натурального вина. Він зробив для себе висновок, добре зорієнтувався сьогодні, зразу знайшов наш аеродром. А я свого сьогоднішнього прорахунку не забуду.

Ми йдемо від машин. Технік з бригадою механіків лишаються тут. У тихому вечірньому повітрі чується стукіт молотка, такий звичайний, мирний, ніби люди "щось будують або лагодять воза в далеку дорогу.

Трудівники-техніки так само, як і я, не знали в ці хвилини, що моєму літаку, до якого я звик, як до надійного друга, лишилось жити менше доби.

2

Рано-вранці, тільки приїхали на аеродром, одержали завдання: Фігічеву йти на розвідку переправ під Яссами, мені й Лукашевичу – прикривати його од нападу винищувачів.



Польоти трійкою в той час льотчики вже недолюблювали.

– Дозвольте нам піти вдвох, – звертаюсь я до Никандрича.

– Штаб дивізії наказав вислати три літаки, – відповів він.

– Краще летіти парою. Зекономимо один літако-виліт.

– Припиніть обговорення наказу!

Все ясно. Треба йти і готуватись до вильоту трійкою.

Мені вже вдавалося кілька разів ходити на завдання парою. Тими польотами лишилися задоволені.

Я ще стояв на старті, коли до мене підбіг наш полковий лікар – він тепер щоранку дає льотчикам для підкріплення плитку шоколаду.

Я відмахнувся:

– Та ну їх, ці гостинці!

– Бери, знадобиться, –наполіг лікар.

Я засунув шоколад до кишені реглана і, відпустивши гальма, дав повний газ.

Під крилами заблищав Прут. Розвернулись і полетіли на південь. На річці і в повітрі ніяких ознак війни. Значить, німецькі й румунські дивізії тут уже перебралися.

Коли б я був на місці Фігічева, то підійшов би до переправ потай – проскочив би річку впоперек.

Показався понтонний міст, який пересікав річище. Зенітники зустрічають нас вогнем. Ми ще притискуємось до ріки. Фігічев попереду, а я й Лукашевич разом, крило до крила, за ним.

Проскочили переправи, а зенітний вогонь усе ще бушує. Лукашевич, помітивши спереду виступ берега, вирішив податися трохи до мене.

Щоб не зіткнутися з ним, я змушений був підскочити вище. В цю хвилину почув, як вибухнули зенітні снаряди.

Подаю ручку керування од себе і ледве встигаю вихопити літак біля самої води. Він уже осідав. Ось і перебої в роботі мотора, і жахлива тряска. Тепер кожному своє: друзям – повертатись до полку, а мені – або впасти у ріку, коли зупиниться мотор, або брязнути на землю трохи пізніше, там, на березі, де розповзлась німецька армія. Про це я подумав без страху. Відчув, як слабне мотор, як кволо хапає він лопатями гвинта повітря. Кабіну забризкує мастилом. Мало не чіпляючись за дерева, з трудом перевалюю через пагорби. Літак трясе, швидкість зовсім мала. Я глянув на землю і згадав, яке вдоволення приносив мені бриючий політ. Стрімко линули під крила моєї машини смужки полів, дороги, виноградники. Внизу все перетворювалося на яскравий потік, суцільний наплив. Тепер літак тягся повільно, і я жадібно вдивлявся в кожен предмет, в кожну галявину, – піді мною була земля, на яку десь, переорюючи її, здіймаючи пилюку, треба сісти.

Як ти зустрінеш мене, земле, – як рідна мати чи як мачуха?

Пагорби, зарослі лісом. Де тут сісти? А мотор здає, літак дрижить. Ось-ось зупиниться гвинт, і тоді доведеться відразу падати. Перевалити б ще через цей пагорб. Можливо, там є рівна галявина. Так, згодом горби розступились, і за ними відкрилася долина.

Знімаю окуляри, щоб при зіткненні з землею не поранити очі, затягую тугіше прив'язні ремені. Передчуття страшного кидка викликає озноб, ниття у плечах; уже чуються незвичайний тріск і гуркіт. Все це породжує в голові якісь хаотичні думки.

Уже майже не відчуваю свого бойового, зрозумілого, навіть рідного літака. Жадібно дивлюсь тільки на поле перед собою. І раптом бачу, що там, куди я прямую, одна за одною проїздять ворожі машини. Солдати сидять у кузовах. Порятунок один – зарослий лісом пагорб. Мені потрібні секунди. І ці секунди мотор без мастила та води відпрацював. Зупинився. Зникла тряска, настала тиша. Літак, планеруючи, падає. Я облишив ручку і вперся руками в передок кабіни.

Тріск зламаних дерев, кидок праворуч, ліворуч, удар. Потім – якийсь провал пам'яті.

Я розплющив очі. Пилюга ще не вляглася. Тиша. Поряд зламаний стовбур. Одне крило літака відпало. Перші рухи переконують, що я цілий.

Треба негайно звільнитись од ременів і парашута, вибратися з кабіни. На землі відчув біль у правій нозі, але не надав цьому значення. Озирнувшись навколо, витяг пістолет, швидко зарядив його.

Підносячи пістолет до скроні, чомусь подумав про осічку. І пригадав сивого лейтенанта. Рука зупинилась...

Прислухався. Десь далеко гудуть машини, танки; поряд – тиша, співають пташки. Заспокоююсь. Треба в ліс. Я кинувся у найближчі кущі.

А літак?.. Все-таки вернувся, окинув останнім поглядом те, що лишилось од нього. Він послужив мені. Скільки бойових вильотів здійснив на ньому! Скільки разів у тяжкі хвилини він виручав мене! Мій бойовий друг весь у пробоїнах...

Лісом, через виноградники, через галявини йшов цілий день і всю ніч на схід. Поряд звивалася річечка. Вона рятувала мене од спраги вдень, а вночі була мені за «провідну зірку». Раз тече до Дністра, то, значить, треба йти тільки понад нею – і швидше, швидше, поки німці не вийшли на Дністер, не створили там суцільної лінії фронту. Голод тамував кусочками шоколаду, який мені майже насильно всунув до рук лікар. Моя травмована нога заболіла не на жарт. На світанку, коли на сході загорівся небосхил, приліг під кущем. Втома і біль не дали змоги йти далі.

Прокинувся од торохтіння воза. Підхопився. В нозі відчув різкий біль. Йти важко, але треба прямувати вперед.

На околиці села, під ліском, якийсь чоловік у полотняній довгій сорочці і таких же штанях та в темному брилі косив хліб. Ступивши до нього, я якийсь час розглядав його. Сорочка на ньому сіра, бруднувата, в латках. Сам загорілий, босий, оброслий бородою. «Очевидно, бідняк, – подумав я. – Та­кий не видасть». І вийшов із схованки. Селянин не помічав мене.

– Здрастуйте, – озвався я.

– Здраст...– не доказав він. На його обличчі відбився ляк.

– Не бійтесь, я – радянський льотчик. У селі є німці?

– Німців нема.

– А наші?

– Нема нікого. Всі пішли.

Молдаванин підкріпив мене малаєм. Напевне, я був надто зосереджений, бо не побачив, як до нас підійшла дівчинка. Підняв очі, коли вона вже стояла поруч. Мій погляд чи зовнішній вигляд, чи апетит підказали їй, що я голодний. Вона підступила ближче і подала дикі груші. Я погладив її по голівці, взяв кілька штук.

Молдаванин указав мені на дім під черепицею – то була сільрада. Я попрямував туди: може, все-таки якась влада лишилась!

Біля будинку на колоді сиділо кілька літніх чоловіків. Моя поява збентежила їх. Вони заговорили своєю мовою, підозріло позираючи на мене.

Я зрозумів, що матиму справу з людьми, які, можливо, неприхильно настроєні до мене. Так воно й сталось. Коли я попросив відвезти мене до Дністра, селяни відмовились. Довелося пригрозити зброєю. Тільки тоді знайшлися і кінь, і віз.

Надвечір ми під'їздили до станції Каушани. Тут я відпустив свого візника, заплативши йому. І він погнав коня назад, радіючи, що відкараскався од такого небезпечного пасажира.

Бійці, з якими я зустрівся на станції, дивились на мене, як на вихідця з того світу.

– На цій дорозі ми тільки-но відбили атаку румунів. Як ви проскочили?

Зараз мені було байдуже, що відбувалось на цій дорозі. Я бачив наших бійців, платформи, навантажені якимсь обладнанням, бачив останнього на станції паровоза, що пахкав димком.

На свій аеродром повернувся на четвертий день. В полку мене вважали загиблим. Три дні – час достатній, щоб перестати чекати повернення льотчика і записати в полковий журнал: пропав безвісти. Так думали і товариші, які поділили між собою моє нехитре майно.

3

Наказано лікуватись і відпочивати. Моє бойове життя зупинилось на повному розбігу немов для того, щоб я уважно розібрався в ньому, осмислив усе, що відбувалося зі мною в дні війни, на фронті. Зрозуміло, що я ставився до суворої фронтової дійсності не як теоретик-спостерігач, але особисті промахи та невдачі моїх товаришів змусили мене проаналізувати події повсякденної бойової діяльності.



Можливо, ці якості – доходити розумом тонкощів, роздумувати, творити нове – прищепив мені, як і деяким моїм друзям-фабзавучникам, наш викладач слюсарної справи ще тоді, коли навчався в Новосибірську. Я приносив йому готову, відшліфовану деталь, яка сяяла металевим блиском. Вчитель брав її в руки, перевертав, оглядав. А потім піднімав очі на мене:

– Загладив добре, а розмірів не дотримав.

– Все зроблено за кресленням, – не поступався я.

– І мікрометром міряв, розумію. Але доведеться доробляти...

Я йшов з цією деталлю до верстата, обміряв усі зрізи і зазори і знаходив у якомусь місці зовсім незначну похибку. Після того дивився на сивого, худенького, у простій спецівці тихого вчителя, як на мага-чарівника. На око визначати такі мінімальні огріхи! Мене це дивувало, змушувало бути точним, зосередженим, уважним. Намагався розбирати креслення, вникати в тонкощі справи. Майстер спрямовував мою цікавість на винахідництво, за яке мої друзі по школі ФЗН і почали мене звати Сашком-інженером.

З того часу назавжди лишилась у мене пристрасть до розрахунків, схем, до осмислення того, що належало зробити і що вже було зроблено.

Погані наслідки перших стрільб по наземних та повітряних цілях – це було до війни під Одесою – змусили мене взятись за олівець і папір. Зброю я знав. Значить, треба було вміти точно розраховувати кут прицілювання, відстань. Треба зрозуміти те, чого не бачиш очима, розгледіти на схемі те, що уявляєш. Коли все це було пророблено, мої кулі летіли туди, куди я спрямовував.

На війні так багато чого потребувало узагальнення, особистих висновків. Тепер, лежачи в ліжку з перебинтованою ногою, я в думках повторював усі маршрути, якими літав з групою, і запитував себе: «Чого мені так часто перепадає од ворогів? Я ж, здається, не з боягузливих, машиною і зброєю володію, літак у мене загалом непоганий. І чому часто привожу пробоїни в машині, а оце зараз довелось прийти пішки?»

В чому річ?

...Два сантиметри од загибелі... Так, я тоді підставив себе під кулемет стрільця-радиста Ю-88. Це його куля пробила лобове скло мого літака і влучила в приціл. Він врятував мені життя.

А льотчика нашого полку Яковлєва не врятував, і він загинув. Виліт, з якого той не повернувся, пригадується мені зараз до найменших подробиць.

...Ми були біля літаків, чекали відбою, коли задзвонив телефон, встановлений просто на землі, біля машини нашого комеска.

– На Котовськ іде група німецьких бомбардувальників!

Місто було недалеко від нас, і повідомлення про цей наліт ми сприйняли як сигнал до самооборони. Не чекаючи ракет, один за одним, безладно «міги» кинулись до Котовська.

Коли набрали висоту, побачили, що горить станція. Запізнились. Але все ж полетіли далі. Наблизились до міста; «Юнкерси» встигли відбомбитись і зібралися в групу. Побачивши наші винищувачі, – а ми летіли зразу з кількох боків, – «юнкерси» зімкнулись суцільним строєм, стали майже крило в крило і почали строчити з усіх турельних кулеметів.

Кулі зустрічали кожного, хто наближався. Один з наших літаків, вирвавшись наперед, – як потім з'ясувалось, це був Яковлєв, – з висоти кинувся на ведучого. Він пікірував крізь траси. Що керувало Яковлєвим у ці хвилини? Прагнення збити ведучого і розладнати стрій групи? Бажання повести за собою інших, як це роблять бійці-піхотинці, першими рушаючи в атаку?

Яковлєв не дотягся до ведучого. Під час пікірування був убитий. Та атаку довершив його літак – врізався в бомбардувальник.

«Юнкерси» шарахнули в різні боки. Наші винищувачі відразу налетіли на них.

На другий день льотчика поховали з почестями. На склі кабіни виявили лише одну пробоїну. Яковлєва не врятували два сантиметри, не врятував... приціл.

Потім думки перекинулись на радіо. Без нього винищувачам воювати дуже важко. Ми наче ті глухонімі, які перемовляються тільки на митах. Та наше становище навіть гірше за їхнє. У нас лише кілька сигналів погойдування крилами, а в німих – ціла азбука. Щоб підтримувати хоч якийсь зв'язок між собою, ми тулимось один до одного, утворюємо щільні бойові порядки, а вони саме й сковують маневреність. А скільком небезпекам можна було б запобігти словом, посланим у ефір.

Думка повертається до проблеми строю винищувачів: пари та трійки. Пригадую, що відбулось, коли мене підбили. У зоні зенітного вогню ми йшли у типовому для того часу строю – трійкою. Коли Лукашевич повернув у мій бік, то ледве не зіткнувся зі мною. І якби мені не довелось робити «гірку», то, можливо, і не попав би під зенітний снаряд.

Думки, думки...

На другий день я відмовився од відпочинку, вирішив пройтися селом. Зайшов до крамниці. Купив зубну щітку, порошок, рушник, чемоданчик. Ще взяв загальний зошит, який нагадав мені Качинську авіашколу, де доводилось багато конспектувати. Виникла потреба записати й накреслити все осмислене.

Коли льотчики повернулися увечері з аеродрому, я сидів біля столу. Один з них побачив через моє плече списані аркуші і шепнув іншим:

– Творить. Напевне, роман...

– У двох частинах. «Од Пруту до Дністра», – мовив ущипливо Фігічев. – Як ішов пішки – перша частина. Як їхав на конях – друга.

Дяченко нахилився до мене:

– Що пишеш?

– Так, усякі міркування, – відповів я ухильно.

– До якого ж дійшов висновку?

– Що маєш на увазі?

– Ну, взагалі – життя, війна... Це і тебе хвилює?

– Мене цікавить тактика. Я ось думаю, чи слід дивитись, як падає збитий тобою літак.

– Ну-ну... Який же результат?

– По-моєму, ліпше не дивитись.

– Чому?


– Щоб не опинитися на землі поряд з ним.

Льотчики вступають до розмови.

– Так, але подивитись теж цікаво. Навіть потрібно. Прилетиш – треба доповісти, де впав фашист.

– Інші побачать і повідомлять. А ти, збивши, дивись пильно, де ще є ворог.

– Ну що ж, пиши, Сашко. Такий «роман» нам знадобиться. Війна, напевне, як осіння «мура» – розповзлась всерйоз і надовго. Щоб лишитися живим, треба в бою мір­кувати, – висловився Фігічев.

– Щоб бути кмітливим у повітрі, потрібно мислити на землі, – зауважив я.

Полеміка заважала мені докладно висловити свої думки, та й сперечатись було ще ранувато.

– Ходімо вечеряти! – запропонував я, кинувши зошит на ліжко.

4

Вранці пішов на аеродром. Давно не блукав ось так, прогулюючись і приглядаючись. Біля кожної стоянки був курінь, замаскований кукурудзою. Зазирнув до одного – постіль з шинелі і трави, під головою чохол од літака. Так, техніки, виявляється, тут і ночують. У кожного є запас інструментів, гайок, гвинтів, дюриту – немов маленька майстерня. Вдень, коли літаки йдуть на завдання, техніки й механіки не сидять склавши руки, а допомагають ремонтувати ті машини, які лишились.



Я підійшов до одного з «мігів» – чоловік з десять клопочеться біля нього.

– О, хазяїн прибув, – вигукнув інженер ескадрильї Копилов, одягнутий у синій замаслений комбінезон.

Привітався. Очікую, може, він щось скаже. Хочу зрозуміти, до чого це «хазяїн». Але всі заклопотані, працюють мовчки.

– Для тебе наказали готувати, – уточнює згодом Копилов, кивнувши на літак, який, напевне, багато чого побачив за свій вік.

– Дуже добре. Коли ж можна облітати його?

– Хоч сьогодні. Якщо не заважає палиця...

– Ні...

– Тоді погуляй. Буде готовий – гукнемо.



Біля одного куреня щось майструє механік-озброювач. Я знаю його. Він іноді перевіряв і мої кулемети. Зараз заклопотаний якимось пристроєм. Я зупинився біля нього. Задум, бачу, оригінальний: на підкрильний підйомник, що нагадує великий домкрат, механік приварив кріплення і встановив кулемет БС, напевне, знятий з пошкодженого літака.

– Що мудруєш? – запитую, присівши біля нього.

– Здогадайтесь самі, товаришу командир.

– Важко здогадатись. Якщо диких качок збираєшся стріляти, то осінь ще далеко.

– Осінь далеко, товаришу командир, а фронт близько, – сумно відповів він. – На аеродромі – жодної зенітки...

– Збираєшся цим пристроєм «юнкерси» збивати?

– Коли нема нічого, то це також зброя. Якби приціл зробити, то можна було б сьогодні й пристріляти.

А руки – замаслені, в подряпинах – поспішають. Механіку треба встигнути, поки ескадрилья в польоті.

– Коли так, то давай допоможу тобі. Голота на витівки спритна. Колись і я здорово вмів розраховувати. Можливо, уже й забув.

– У вас щоденна практика. Як можна забути?

Я накреслив кільце прицілу, розрахував його радіус. Залишив папірець. Вітер ворухнув його. Хотів був чимось прикласти до землі, але полінувався. Та й механік наче без інтересу поставився до мого креслення. Можливо, вітер одразу й завіяв той аркушик у бур'яни... У витівку механіка я тоді серйозно не вірив. Хай, думаю, поморочиться хлопець. Праця, може, і немарна. Налетять ворожі літаки, він і злякає когось трасою.

А група все ще не повертається. Куди не йдеш, про що не говориш – очі звернені на обрій, звідки мають з'явитися літаки. Хвилини тягнуться нестерпно довго. На землі час минає повільніше, ніж у польоті.

Ідуть. Затамувавши подих, лічиш і перелічуєш... Одного нема. Кого ж? Хтось із техніків визначає за номерами машин – нема Довбні, льотчика з моєї ланки. Кульгаючи на ногу, спішу до першого, хто зарулив на стоянку.

Довбню, виявляється, підбили зеніткою недалеко від тих же Унген. Всі бачили, як він спускався на парашуті. Пригадую горби і поля Молдавії, дороги. Важко буде Довбні пробиратись до своїх: Дністер уже став лінією фронту.

Я знов іду до свого літака. Як же Дяченку самому, без мене й Довбні? Скільки були разом, виручали один одного, підбадьорювали? Я мушу летіти на завдання сьогодні, заради нашої дружби з Дяченком, заради помсти за Довбню.

Інженер дозволив підняти літак для випробування в повітрі. Кинув я палицю, надів парашут і сів у машину. Як це чудово – після розлуки повернутись до літака, почути рівний, лункий, майже наспівний гул мотора!

«Міг» бездоганно поводить себе під час розбігу, та, злетівши, я не можу ввібрати шасі. Власне, система працює нормально, лише замки не закріплюються. Відразу ж іду на посадку. Інженер і техніки швидко усувають дефект.

В цей час з КП по телефону дають бойове завдання – бомбити аеродром у Бєльцях. Нашу рідну базу, на якій стоять німецькі літаки.

На Бєльці наш полк уже літав. Там, на льотному полі, є воронки від наших бомб. Над ним уже загинув Назаров. Ворожі винищувачі підпалили його машину під час бою нашої шестірки з вісімнадцятьма «мессершміттами».

Пам'ять про Назарова, бажання знищувати ворожі літаки на нашому колишньому аеродромі, потреба підтримати Дяченка – все це пробудило в мені бажання негайно стати в стрій і йти з групою.

Поговорив по телефону з Никандричем. Він дозволяє летіти. Соколов Визначив мені й Дяченку обов'язки: прикривати основну групу, яка йде з бомбами і буде штурмувати аеродром.

Я виждав, поки злетіли дві трійки. Як тільки останній «міг» відірвався од землі, дав повний газ, спрямував свій літак до горизонту. Мотор тягне потужно, швидкість наростає, машина ось-ось одірветься від землі. Та саме в цей момент мотор раптом «обрізав», і гвинт зупинився. Поле вже кінчалось, котитися нема куди. Я гальмую, роблю які тільки можна повороти і, нарешті, зупиняю літак біля самої кукурудзи. Дяченко прогудів наді мною і пішов навздогін групі.

Хвилину-другу я непорушно сиджу в кабіні. Що трапилось, чому відмовив мотор? Оглядаю прилади: бензин, мастило є. Обмацую крани – все як слід. Непорозуміння переростає у почуття невпевненості в самому собі. Невже за ці шість днів я щось забув, розучився керувати машиною?

Під'їжджає Віктор Петрович.

– Покришкін, що сталося?

– Сам не розумію, товаришу командир. Мотор зупинився.

– Може, крани переплутав і перекрив пальне?

– Ні, все робив правильно.

Віктор Петрович перехоплює мій погляд, пильно дивиться на мене. Про що командир полку зараз подумав?

– Відрулюй швиденько! Звільняй льотне поле! Підбігають техніки, всі дивляться на мене. В їхніх очах теж бачу сумнів. Намагаюся всім показати своє нерозуміння цієї затримки. Вони якось ухиляються, одвертаються.

Підрулюю до стоянки. Літак затягають в кукурудзу. Інженер ескадрильї Копилов вибирається на крило.

– Що таке?

– Зупинився мотор на зльоті.

– Давай, я спробую.

Стою на землі, чекаю. Інженер завів мотор, дав повний газ, лунке ревіння піднеслось до найвищих нот, ніби машина брала важку «гірку».

– От! – Копилов показує великий палець і вимикає запалювання. – Це на тебе, напевне, так вплинула мандрівка по Бессарабії.

Погляди присутніх гнітять мене. «Невже вони думають, що я злякався і вдався до обману?..»

– Ти що? – У мене перехопило подих од цього неприємного натяку на боягузтво. Для льотчика це найстрашніше звинувачення. – Я робив усе правильно. Дай ще раз спробую. – І поліз до кабіни.

Завів – мотор співає. Копилов посміхається. Я зменшив газ і наддав знову. Раптом – перебої. Мотор зупинився.

У Копилова він уже зовсім не завівся.

– Ану, розберіться! – гримить Віктор Петрович.

Техніки тут же розпотрошили всю машину, добрались до її нутрощів. Я ходжу, не можу заспокоїтись. Треба було так рватися до свого аеродрому, пройти через стільки небезпек, щоб по-дурному зупинитися на зльоті! Які випадковості!

Причину знайдено. Коли збирали мотор, неправильно встановили зворотні клапани в бензонасосі. Пальне з центропланних баків, що натікало само, спрацьовувалось, і мотор одразу зупинявся.

Технік не знає, що відповідати на погрози Віктора Петровича.

– Віддам до трибуналу, – кричить командир полку. – Льотчика і літак мало не угробив, недотепа!

– Не треба судити. Це ж помилка, – обережно порадив я Віктору Петровичу. – Люди спішать, літаки мало вивчені.

Віктор Петрович сідає в «емку». Машина трохи пробігла і загальмувала. Відчинивши дверцята, визирнув командир полку.

– Покришкін, хай твій літак обслуговує Вахненко.

– Єсть!

Разом зі мною це слово вимовив і Вахненко. Він стоїть переді мною і посміхається з радості.



Людей випробовує час і праця. А особливо здружує їх спільно подолана небезпека, випробуване взаємодовірою. Я не відходжу од свого «міга». Хоч уже й пізненько, та, можливо, ще раз полетимо в бій. Мені треба, дуже треба довести, що мандри по Бессарабії на мене вплинули зовсім не так, як декому здається. Та завдання цього згасаючого дня вже переймає, як естафету, день завтрашній.

Повертаємось з аеродрому, знаючи, що ранком знову полетимо на Бєльці.

5

Вранці Вахненко доповів про повну готовність машини. Йому, так само як і мені, здається, що, не літаючи кілька днів, я втратив відчуття літака – те відчуття, коли зливаєшся з машиною в одне ціле. Однак таке побоювання володіло мною недовго. Тільки загув мотор – думки про політ, про Бєльці, про Дяченка, який ішов разом зі мною на прикриття штурмовиків, повернули мене до бойового життя.



Мій залатаний, зібраний з кількох «мігів» літак реве сьогодні впевнено.

Соколов вирішив ударити раптово, з бриючого. Він іде попереду. Першим помічає вдалині знайомий силует містечка. Робить «гірку», щоб можна було скинути бомби. Вискакуємо всією групою на аеродром. «Мессершмітти», «юнкерси», «хейнкелі», бензозаправники – всі вони зараз під нами. На них летять наші бомби. Вибухи, полум'я, дим – ось наша відплата, наша помста.

Поки Соколов робить новий захід, ми з Дяченком стріляємо по найбільш активних зенітних батареях. Солдати з обслуги ховаються в окопчики, гармати замовкають. Але інші в цей час всіюють небо шапками чорних вибухів. Наші знову обсипають кулями ряди літаків. «Юнкерси», «мессершмітти» стоять немічні, непорушні. Ті, що штурмують, роблять останній захід. Обстрілюючи стоянки, «міги» на бриючій висоті беруть курс на схід. Я проводжаю їх поглядом. Як завжди, за звичкою рахую. Дивно, наших чомусь на два менше, ніж було. Кружляло весь час шість, а зараз бачу тільки чотирьох. Невже два пішли назад раніше? Це іноді буває, коли пошкодять літак або поранять льотчика. З наших наче ніхто не падав. Ще раз позираю на тих, що віддаляються. Там – четвірка. Дивлюся в небо – ніде жодної машини. Пікірую на зенітку, обстрілюю і наздоганяю свою групу.

Чотири.


Враження од успішної штурмовки, од мого «нового» «міга» змінюється тривогою. Відновлюю в пам'яті все, що відбувалось над аеродромом, оповитим димом. Збити два наших літаки зенітки не могли. Може, вони зіткнулись і впали? Чим ще можна пояснити їхнє загадкове зникнення?

На свій аеродром сьогодні зранку ми принесли звістку про нищівний удар по ворогу і прикру розповідь про те, що не повернулись наш комеск Соколов і його ведений – Овсянкін.

Коли ніхто з групи не бачив на власні очі, як загинув товариш, тоді історія його зникнення створювалась колективно, наче легенда. Вона складалась з уривків баченого, спліталася в домислах, здогадах. А легенда потрібна була нам зараз же. Невідомість гірше за бачену загибель товариша. Ми не помітили, куди подівся наш командир із своїм веденим. Наш бойовий товариш! Його відвага, бойовий досвід, його турботи про нас жили в кожному льотчику. Самого Соколова, близького всій нашій ескадрильї, не було серед нас.

Хтось усе-таки запам'ятав момент, коли Соколов зі своїм веденим віддалялись у південно-східному напрямку. Було схоже, що вони знизились і відійшли вбік од аеродрому, щоб, розвернувшись, знову прогриміти над ним, стріляючи по ворожих літаках. Після того їх, здається, ніхто не бачив. Але чим це пояснити? Чи правда то?

Наступного дня, повертаючись з бойових вильотів, ми передусім запитували на землі, що чути про Соколова. Але ні штаб полку, ні штаб дивізії нічого не могли відповісти на це запитання. Невідомість сковувала наші думки.

Знявши парашут, я стояв біля крила літака і думав про Соколова.

– Чого зажурився? – почув раптом голос Віктора Петровича.

– Погані справи, товаришу командир, – не стримався я, засмучений думками. – Якщо будемо і далі так воювати, то незабаром в ескадрильї нікому буде літати.

– Війна, Покришкін, не мати рідна..

– Так, це правильно. Але чому нас посилають на аеродроми такими малими групами? Там стільки зеніток, а нас приходить шестеро, восьмеро. Вони нас так переб'ють по одному, по двоє, та й край. Навалитися б на них цілим полком, подавити зенітки й розмести їхнє гніздо так, щоб і пух розлетівся!

– Дорогий мій, – Віктор Петрович кладе руку на моє плече. Зморшки збігаються на його лобі від напливу почуттів. – Хіба я цього не розумію? Чудово розумію. Так от знай, що мені перепадає навіть за те, що я посилаю вас вісімками, а не ланками. А взагалі ти не сумуй, все буде гаразд. Того, що кажеш мені, дивись, не розляпай ніде. На тебе і так уже дехто коситься. Зрозумів?

– Зрозумів, товаришу командир.

– Отож і воно. Зараз готуйся вилітати ланкою. Будеш супроводжувати своїх давніх знайомих – бомбардувальників.

– Су-2?


– О, не забув! – засміявся Віктор Петрович. – На північ од нас дуже тривожна обстановка. Бомбардувальники битимуть по переправах в районі Могилева-Подільського.

Значить, летимо на північ. Що ж там таке! Невже німці перейшли через Дністер?

На душі було дуже неспокійно.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка