Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка6/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

ДНІСТЕР ЛИШАЄТЬСЯ В ДИМУ


1

Я глянув уліво, вправо – обіруч ідуть мої ведені. Знову надходить почуття тісноти, незручності. Зараз, прямуючи на завдання трійкою, відчуваємо, що нам усім за данину традиції доводиться розплачуватись.

Між іншим, у цьому польоті в мене була зовсім інша, своя турбота: сьогодні, вперше після того, як я збив нашого Су-2, буду прикривати ці бомбардувальники. Коли я дізнався про це, по спині пробігли мурашки. Знали б екіпажі, хто летітиме над ними, хто захищатиме їх... До мене прийшло велике бажання виправдати себе перед ними за ту безглузду помилку.

Чи то ми перестарались і прилетіли до Котовська трохи раніше, ніж належало, чи припізнились Су-2, але політ почався з ускладнень. Робимо над місцем збору кола, а бомбардувальників нема. Що робити? Під нами аеродром, на якому базуються винищувачі невідомої нам частини. Од них теж має бути група безпосереднього прикриття. Вона поки що не злітає. Можна сісти тут і почекати наших підопічних. Але як тільки приземлимось, під'їде бензозаправник поповнювати запас пального. Коли в цей час прилетять Су-2, ми відстанемо. Ні, сідати ні в якому разі не можна.

Ще одне коло – і тоді... Та ось і Су-2. Я повів свою ланку на зближення. До бомбардувальників прилаштовуються один «міг» і два І-16. На дев'ятку Су-2– шість винищувачів. Захист цілком надійний.

Летимо просто на північ, уздовж Дністра. Маршрут трохи дивує мене. Для льотчиків нашого полку, які знали становище на фронтах за даними, що надходили з дивізії, ця ріка була лінією фронту, рубежем нашої оборони. Ми майже цілий місяць літали тільки в західному напрямку і знали, що за стрічкою цієї ріки наші села.

Та ось уже на лівому березі Дністра, з горбів українського Поділля по нас стріляють «ерлікони». Невже тут форсовано Дністер? Чому нам не повідомлено, що ворожі війська уже загрожують оточенням з півночі?

А може, це й краще, що ми того не знаємо. У нас свій обов'язок – воювати, битись до останнього подиху там, куди нас посилають...

Бомбардувальники летять далі, на північ. Ми йдемо над ними, озираючи небо. Моїй трійці добре видно зенітні батареї, бо дивимось на них з боку сонця. Нападу ворожих винищувачів треба чекати з заходу.

Ось і місто в долині Дністра. Чіткі лінії понтонних мостів, які пересікають ріку, помітно здалеку. Бомбардувальники стають на бойовий курс. Напруга зростає. Думаєш, щоб ніхто не перешкодив здійснити те, заради чого сюди прилетіли: вдарити по переправах. Очі самі зупиняються на цих смугах, ждуть, коли там здіймуться водяні стовпи. Пам'ять гостро фіксує розташування всіх наших літаків.

Бомбардувальники от-от скинуть бомби. Мої ведені тримаються поблизу. Інші літаки – «міги» та І-16 – завзято обстрілюють десь збоку від нас вогневі точки зенітників. Якби я міг зв'язатися з ними по радіо, то сказав би тільки два слова: «Бережіть патрони». Справді, ми ще тільки появились над об'єктом, не знаємо, що буде далі, а вони витрачають боєкомплект. Рано ще, рано! Можуть з'явитись «мессери».

Набираючи висоту, бачу білі вибухи на воді та чорні на березі. Вони з'являються знов і знов. Су-2 ланками пропливають неподалік. Смужечок на воді стало менше. Молодці бомбери!

Основне зроблене. Бомбардувальники розвертаються, щоб стати на зворотний курс. Почуття легкості приходить до мене, але я не довіряюсь йому. Одна секунда може все змінити. Ось вона, ця мить. В групі бомбардувальників один літак на моїх очах розвалюється од прямого влучення зенітного снаряда. Інші вісім, розійшовшись ланками, круто знижуються до бриючого польоту. Навколо них – чорні шапки зенітних вибухів.

Я встигаю помітити, що одна трійка Су-2, відокремившись од усіх, бере курс на схід, у той час коли нам треба спішити на південь. Наша трійка летить уздовж Дністра, а ще пара іде за нею. Повний розбрід. Не дати більше збивати наших! Перед очима постають враження тієї страшної миті. Льотчики так і не відокремились од літака, який за мить вибухнув.

Пікірую. Відчуваю, що земля наближається, але я не бачу її. Живі істоти мотаються біля гармат. Траси потяглись до них. Ага, уже втікають до щілин. На великому розгоні виводжу машину з піке, вдивляюсь у простір і бачу: там, куди пішла п'ятірка Су-2, кілька німецьких винищувачів. Наші «міги» і їх ведений «ішак» (така дивна група!) вже б'ються з парою «мессерів».

Лечу до них. Можливо, що мою ланку вони ще не побачили. Мені це дуже вигідно. Ведені точно йдуть за мною.

«Міги» добре б'ються з «мессерами», а І-16 чомусь подався вбік, виходить з бою. Ворожий винищувач кидається за ним. Ось-ось наздожене. Зараз моя увага – на І-16, якому загрожує небезпека. Про все інше забуто. Намага­юсь підвести свій літак, щоб можна було стріляти по «мессеру».

Дяченко, який летить праворуч, розуміє мене, оцінює ситуацію – переймає на себе атаку. «Мессершмітт» немов зривається з якоїсь незримої підвіски і врізується в бугор.

І-16, якого ми виручили, напевне, не має сили позбутися відчуття небезпеки, а можливо, йому вже перепало від «мессера» – не змінює свого курсу, мчить далі, додому.

Я згадую трійку Су-2, яка повернула на схід, і мене пронизує думка про те, що на неї вже напали «мессершмітти». Уявляю, як ворожі винищувачі збивають їх один за одним, і пильно дивлюсь, шукаю їх. Але першими виявились на моєму шляху два бомбардувальники, які щільно притиснулись один до одного, і тут же бачу, що на них заходять два «мессершмітти».

В моєму прицілі – ведучий. Він не помічає, що я повис у нього на хвості, тягнеться з усіх сил, щоб розстріляти наш бомбардувальник. Черги вогню – його і моя – блиснули одночасно. «Мессер», діставши пробоїни, встигає ухилитись од моїх подальших ударів. За ним полетіли Лукашевич і Дяченко.

Тільки я подумав про те, що треба негайно шукати мою трійку (чомусь сам для себе визначив, що буду прикривати її, бо мені видалось, що вона в найбільшій небезпеці), як сталося несподіване. Почувся удар. Мій літак ніби наштовхнувся на повітряний вал, і в ту ж мить замовк мотор.

З моменту зльоту і до посадки льотчик чує могутнє, оглушливе ревіння. Все, що він бачить у повітрі й на землі, всі свої дії, саме своє існування протягом польоту він сприймає разом з нестихаючим гулом.

Коли ж цей гул увірвався, раптова тиша видалась мені страшною і загрозливою, якоюсь безповітряною порожнечею. Ще одна мить – і думка змушує кинути погляд на землю. Такий момент у моїй бойовій практиці вже був. Там, над Прутом, я теж відразу подумав, де мені доведеться приземлитись. Але тоді мотор ще якийсь час працював. А зараз він зупинився зовсім. Я виразно бачу землю. Піді мною широкий, неозорий лан золотої пшениці. На його краях – дороги. На них здіймається пилюга, вітер односить її вбік, на пшеницю. Йдуть машини.

Все, кінець! Звідси мені вибратись не вдасться. Доведеться сідати просто біля німців.

І в цю мить заревів мотор. Літак рвонув уперед. Ні, це було не ревіння, а найчудовіша пісня! Скільки тривало те мовчання, могильна тиша, не знаю. Пам'ятаю, що за цей час я встиг відчути її і подумати про себе. Чому змовк мотор і чого сам запрацював – це лишалося поки що загадкою. Тієї ж миті я забув про неї. Увага була спрямована на інше. На велике пшеничне поле, яке я вибрав для посадки, спускався Су-2, той, якого атакували «мессери».

«Моя доля випала їм», – подумав я про екіпаж. Але я вже нічим допомогти не зможу. Ген, на віддалі бачу мою трійку Су-2. Прилаштовуюсь до неї, думаю про тих, що полетіли прямо на південь понад Дністром. З ними були «міги» і один І-16. Значить, там усе гаразд. Так, одного бомбардувальника ми все ж не вберегли од «мессерів». Він на нашій совісті і на совісті командирів ланок, які порушили стрій.

Літаки Лукашевича і Дяченка йдуть поряд. Я бачу своїх друзів у кабінах, уявляю їхні зосереджені обличчя. Ні, коли повертаєшся додому після бою, близькість друзів по обидва боки не викликає почуття незручності і тісноти.

Аеродром. Я повів машину на посадку в Котовську. Тільки торкнувся колесами землі – мій літак потягло праворуч. Так, значить пошкоджена права «нога». Сильно нахиляючи літак, розвернувся і зупинився просто серед льотного поля.

«Чужий» «міг», який перевалився на бік і завмер на доріжці, зразу привернув увагу – під'їжджає машина, до мене біжать люди.

Низько над аеродромом проносяться два «міги» – впізнаю машини Дяченка і Лукашевича. Помахав їм рукою, і вони взяли курс на Маяки. Командир частини, довідавшись, що я не поранений, наказує прибрати з поля літак. Я іду за своїм «мігом», якого тягне на буксирі автомобіль, придивляюсь до пошкоджень, намагаюсь визначити, що сталося зі мною в повітрі. Стає зрозумілою виключна, неповторна ще одна бойова ситуація. Зенітний снаряд влучив у повітрянозабірний колектор, і гази вибуху ввібрав мотор. Він задихнувся на кілька секунд. Скільки за той час я встиг побачити довкола і пригадати!

Техніки, які оточили літак, з подивом позирали на мене.

– Пощастило тобі. Видно, в сорочці народився.

– Іди відпочивай. Завтра всі дірки залатаємо. Одержиш свою машину, – мовив інженер.

Побачивши командира полку, я попросив сповістити в наш полк причину, яка змусила мене сісти в Котовську. Сказав йому, що ми втратили два бомбардувальники.

– Ні, один, – уточнює він.

– Два, – повторюю. – Я бачив, як один падав, збитий зеніткою, а другий сідав біля самої дороги в пшеницю.

– Той, що сідав у пшеницю, вже на своєму аеродромі.

– Яким же чином? – не можу повірити й зрозуміти.

– Тільки-но ми розмовляли з членами екіпажу. Вони, щойно сіли, кинулись до мотора. Виявилось, кулею перебило бензопровід і пальне не надходило до мотора. В літаку, у бортовій сумці, знайшлася запасна трубка.

У землянці всі на хвилинку притихли. Я бачив: пшеничне поле, дороги, хмари пилюки над ними і літак, який сідає. Скільки треба волі, мужності, щоб не кинути відразу свою машину, а вибратися на капот і на очах у ворога ремонтували її! Мені здалося, що напруга тих митей виповнила землянку. Відчув на обличчі гарячий вітер Поділля, просякнутий димом і пилюгою, почув свист німецьких куль.

– Чудові хлопці! – не стримався я од похвали.

– Там штурман – колишній технік, – уточнив поінформований штабіст.

– Знає своє діло. Ходімо з нами на вечерю, гостю.

– Несподіваний гість...

– Буває. Ми сусіди.

В голосі командира чулося вдоволення.

Я був безмежно радий за цей виліт, за бомбардувальників, за свою ланку і за той кут польоту зенітного снаряда, який вибухнув піді мною.

2

Хоч як добре в гостях, а вдома краще. І пригостили, почастували мене гарно, і дали постіль, і нагодували вранці, коли я встав разом з усіма льотчиками, щоб вирушити на аеродром. Все було, як то кажуть, нормально. Але мені дуже хотілося в рідний полк. Там товариші, там своє, полкове, несхоже якимись рисами на їхнє життя.



Коли ми з командиром полку зайшли до їдальні, там уже було повно льотчиків. Одні вставали, другі сідали до столів. Усі дивились на неприбраний посуд і чекали, поки до них підійде офіціантка. Командир ступив до свого столу, і цього ніхто наче й не помітив. У їдальні чулися гомін голосів і брязкіт тарілок.

У нас вечеря проходить інакше. Увечері льотчики полку збираються в їдальні не тільки для того, щоб поїсти. Вони зустрічаються після тривалої бойової роботи, іноді пригнічені втратою товаришів. Дехто приходить пораненим, інші – в ореолі щойно здобутої слави. Ні, це не просто вечеря. Наш командир Віктор Петрович Іванов і комісар Михайло Якимович Погрібний цю зустріч за столами вміли зробити значною, приємною для всіх, до деякої міри організованою.

Вечеря починалась коротким виступом Віктора Петровича, який нагадував про тих, хто загинув у боях, відзначав героїв дня. Музика хоч і не завжди імпонувала нашому настрою, все ж допомагала на якийсь час забути про тяжкі враження війни.

Другого дня я зранку взявся клопотатись про свій літак, сподіваючись швидше повернутись до товаришів. До вечора він, зовсім справний, стояв тільки без колеса. Я біжу на КП, благаю інженера закінчити ремонт.

– Нічим не можу допомогти, – відповідає він. – Не нашого полку. Дзвони своїм.

Що ж, доведеться ще раз повечеряти під брязкіт тарілок і ложок.

Вранці дивлюся на обрій. Поряд з моїм непорушним «мігом» пробігають літаки, які вирушають на бойове завдання. Десь там, на північ од Котовська, в небі йдуть гарячі бої, а я «загоряю» на аеродромі. Сонце вже стоїть у зеніті, а нашого У-2 все нема. Вже вечір, а він не летить. Що ж могло йому перешкодити?

Нарешті! Радісно побачити над землею знайомий силует трудяги У-2, який спішить тобі на виручку. Молодий незнайомий лейтенант подає колесо.

– Як там в полку, що нового? – запитую.

– Воюють. – І замовк.

– Чого вранці не вилетів?

– Літак латали. «Мессершмітт» крило пробив.

– Був наліт?

– Та це ж і затримало. Але їхній теж один звалився, просто на аеродром.

– Хто збив, як?

– Якийсь механік. Саморобною зеніткою...

– Кулеметом на підйомнику?

– Так.


Тягну колесо до своєї машини. Лейтенант забирається в кабіну У-2. Передавши колесо технікам, повертаюсь до нього – треба розпитати про все докладніше. Та лейтенант поспішає.

-– Крутони гвинт, – просить льотчик.

– Почекай. З наших ніхто не загинув?

– Вчора один... Сьогодні ховали.

– Хто ж?

– Не пам'ятаю прізвища.

– Під час нальоту?

– Ні, це було так. «Хейнкель» з'явився над нашим аеродромом, напевне, розвідник. А коли він пролетить, то жди «юнкерсів». От за ним і погнались наші двоє. Один такий чорний, з бакенбардами.

– Фігічев загинув? – не втримався я.

– Ні, він повернувся. Інший, його напарник. Хотів виручити Фігічева і... От забув прізвище.

– Як же це сталось?

– «Хейнкеля» прикривали «мессершмітти». От і закружляли. Підбили того, другого, він сів біля села. Перебинтували його а вгорі Фігічев бився з шістьома. Побачив той, що насідають на товариша, і завів мотор. Кажуть, злетів як слід і висоту набрав. Та враз пішов до землі. Там і поховали його. Високий такий, білявий.

– Дяченко?

– Так точно, він.

Я забув прохання лейтенанта, забув про себе самого. Пішов у напрямку свого літака. Чув, як він гукав мені, щоб крутонув гвинт, але не міг повернутись. Не треба, щоб молоді льотчики бачили сльози!

Дяченко... Значить, смерть забрала товариша, який літав поряд з тобою. Ця втрата – моя особиста втрата. Я звик до Дяченка в польотах. В боях мені здавалось, що він невразливий. Був мужнім, безстрашним бійцем і цими рисами подобався мені. Він був різкуватий, але добрий і сміливий. Ми обидва якось зійшлися характерами. Я росіянин, сибіряк. Він степовик, українець. Я відчував себе сильним, коли Дяченко летів зі мною. Надійний льотчик поруч – це твоя опора, впевненість, твоя окриленість і успіх.

Підходжу до свого літака. Техніки припасовують колесо. Але я не затримався біля них. Помітять, почнуть розпитувати. А говорити ні про що не хотілося. З Дяченком у моїй пам'яті пов'язувались усі бої.

– Готовий! – чую трохи згодом.

Потис замащені руки техніків і піднявся в кабіну. Мотор, який наче зголоднів за роботою, гребнув гвинтом повітря.

До побачення, Котовськ! Політ, який так хвилював мене, тривав два дні. Сьогодні я розповім товаришам про вибух снаряда в повітрі, про екіпаж Су-2, який відзначився подвигом.

Знову згадую Дяченка. Під рокотання мотора думаю про його соколину смерть.

«...Ти хоробро бився! Ти бачив небо».

Моя душа сповнилась гордістю за Дяченка. Він, звичайно, рвонувся в небо на допомогу Фігічеву. Вважав ганьбою для себе сидіти на землі, коли його товариш бився сам з кількома. Його мужності вистачило б ще на багатьох ворогів!

3

Маяки! З висоти помічаю порожню стоянку. Дяченкова. Вона поряд з моєю.



Край аеродрому біля якихось уламків – натовп.

Спотворений «мессершмітт» вгруз у землю. В зім'ятій кабіні труп льотчика з залізним хрестом на грудях. До німецького аса, увінчаного гітлерівським хрестом, нема жалю. На рулі повороту «мессера» емблеми французької, англійської і радянської авіації. На цій машині фашист-завойовник збив десять літаків і потопив два катери.

До речі, де наш герой-механік? Я, захоплений оглядом «мессера», як і наші льотчики й техніки, зовсім забув про нього. Кожен добирався до тонкощів, до всіх вузлів машини. Техніку ворога треба знати так само, як і свою.

Льотчики, звичайно, стовпились біля кабіни «мессершмітта». Ось воно, броньоване скло. З таким захистом спереду кабіни можна сміливо йти в лобову атаку. А проте, згадуєш, як німецькі льотчики завжди на зустрічних курсах першими звертають убік. Значить, крім броні, треба ще мати и міцні нерви.

Оглядаємо гармати. їх на «мессері» дві, на «мігу» нема жодної. А що це за кнопка? Радіоприймач і передавач разом. Непогано обладнана кабіна, і «ліхтар» легко відкидається. Чого ж льотчик не вистрибнув? Напевне, наш механік на дуже малій висоті всадив кулеметну чергу.

Уламки «мессершмітта», машини спорядженої і потужної, збагатили нас знаннями німецької авіатехніки. А те, що вона лежала на нашому аеродромі, надало нам сили і впевненості для майбутніх боїв.

Побачивши механіка, який збив «мессершмітта», я потискую йому руку. Він поправляє на голові стареньку пілотку і зніяковіло ховає обличчя.

– Як це ти так рубонув? – запитав один знайомий мені молоденький лейтенант, зупинившись поруч. Серед льотчиків я побачив кілька чоловік у новій формі.

– А він сам наліз на мою чергу.

– Напевне, не сподівався, що на аеродромі є хоча б примітивна зенітка?

– Його розірвало ще в повітрі. Я добре бачив, – пояснює мені й іншим Вахненко. – Влучив у контейнер із снарядами.

– А ті, що були з ним, одразу втекли. Одного збили – і всі дременули.

– Значить, треба підстрелити одного з кожної групи, і буде порядок, – підсумував Фігічев.

– Настроюй, сержанте, свою «зенітку», завтра в Котовську знадобиться, – сказав Віктор Петрович.

Значить, ми перебазовуємось до Котовська. Ось чому в Маяках стоять навантажені автомашини. Це зв'язано, звичайно, із зміною напрямку наших польотів. Чи нашим людям відомо, що з півночі сюди, на південь, на Котовськ і Первомайськ, усіма дорогами йдуть ворожі колони?

Обходячи навколо «мессера», я зустрівся з Фігічевим, Лукашевичем. Вони мовчки оглядали уламки, затримались біля трупа льотчика. В поглядах вираз гніву і тяжкої задуми. Теж ненавидять ворога і думають про Дяченка, про друзів, які полягли, про сувору війну.

4

Полк веде безперервні бої, на аеродромі ні на хвилину не вщухає гул моторів. Літаємо на штурмовки і на розвідку – то на північ, то на захід. Колись розвідували переправи на Пруті, тепер – на Дністрі. Злітаючи, спостерігаємо зміни на аеродромі. Там уже нема ні машин, ні людей нашого батальйону обслуговування. Сьогодні вранці вони від'їхали до Котовська.



Серед дня, повернувшись з бойового завдання, я побачив техніка моєї машини в оточенні молодих льотчиків, які прибули до полку. Стрункі, в нових гімнастерках і картузах «з крабами», вони нагадували зовсім інше, мирне життя і навчання. Ходили своєю групкою, придивлялись, прислухались до всіх і дуже раділи, коли з ними починав розмову досвідчений льотчик чи технік. Вахненко любив авіацію, знав машини і мріяв стати льотчиком. Я розумів його як ніхто інший, бо свій шлях у авіацію теж починав з технічного училища і мені коштувало немало зусиль, щоб вивчитись на льотчика. Коли юнак просто хоче вступити до авіашколи, для цього йому потрібні лише бажання, освіта і відповідні фізичні дані. Якщо хтось побажав залишити свою військову спеціаль­ність і перевчитись на іншу, тут треба набагато більше: впевненості начальства в тому, що ця людина недарма кидає одне і береться за інше діло.

– Про що розмовляєте? – запитав я, опинившись в оточенні молодших від себе, які зачаровано оглядали мене. Напевне, вони знали, що я недавно вийшов з повітряного бою.

– Про один випадок, товаришу старший лейтенант, – тоном рапорту повідомив високий вродливий лейтенант.

Я відразу примітив його статечну, наче вилиту постать, щире російське обличчя. А коли почув його голос, побачив усмішку, сміливий погляд, мене якось потягло на розмову з ним, з його друзями. Я подав кожному руку, називаючи своє прізвище.

– Нікітін, – відрекомендувався вродливий лейтенант.

Я ще раз окинув його поглядом. Він нагадував відоме скульптурне зображення льотчика, яке мені дуже подобалось. Стоїть людина у льотній формі, одну руку приклала до очей, кудись вдивляється, другою притримує опущений до ніг парашут. Тут справа не в позі, а в самому образі льотчика: стоїть на землі, але ти бачиш його в польоті, бо він сприймається лише як льотчик. Він народжений літати.

Такий і цей Нікітін.

– Труд, – чую од довгого, сухорлявого сусіда Нікітіна.

– Звичайно, бій – це труд, – відповідаю, ще не зрозумівши його.

– Це його прізвище – Труд, – підказує Нікітін.

– Я ж і кажу, що на фронті теж потрібен Труд, – довелося мені схитрувати.

Всі вони були трохи молодші від мене, але я вже цілий місяць провоював. Цей місяць розділяв нас, наче широка швидкоплинна ріка, яку треба перепливти. Вони стояли на одному березі, я – на другому. Вони з інтересом дивились на мене, я – на них. Вони уважно слухали мене, я їх. Я розумів, що їм зараз дуже потрібне все те, що мені відоме про війну, про бої, про ворога, навіть про себе самого як льотчика.

Ми розмовляли недовго – час підганяв. Ці хлопці називали свою школу, своїх інструкторів. Я був задоволений і радий, що вони теж качинці. Відчуття близькості стало ще міцнішим. Про війну не було сказано жодного слова.

Молоді льотчики, здається, відчували, що я охоче порозмовляю з ними іншого разу по-товариськи, просто розповім про свої бойові польоти.

Хотів уже йти на КП, як раптом почув:

– Товаришу командир, дозвольте звернутись! – Вахненко став переді мною за всіма правилами, ховаючи руки за холоші комбінезона. – Мені тільки-но сказали хлопці... в авіашколу набирають з техніків. Хочу вступити...

Хто-хто, але авіатехніки знають, чим є війна для наших льотчиків. Вони бачать, якими іноді повертаємось ми із завдання, скільки машин лишається в полку. Мене зворушило прохання Вахненка, як і його сміливість.

– Що ж, коли це серйозно...

– Я давно хочу стати льотчиком. Поговоріть з командиром полку. Стану винищувачем – повернусь до вас неодмінно.

Вся сутність людини, краса її душі, всі сили виявляються у відповідальні, важливі моменти життя. Вахненка треба було по-дружньому обняти. В очах світилася мрія, така сама, якою колись жив я. В ці дні вона вела льотчика прямо із школи на поле битви. Туди, де можна в першій сутичці чекати загибелі. І тим міцнішою є рішучість таких людей.

– Я попрошу за тебе Віктора Петровича.

В той же день, пізно ввечері, Вахненко забіг до мене в гуртожиток, одягнений у все святкове. Пілотка на ньому старенька, але чиста.

– Впізнаєте? – запитав Вахненко, червоніючи.

– Тебе? Не впізнаю. Весь якийсь святковий.

– Зараз від'їжджаю з машинами на станцію, а там – поїздом до авіашколи. Зайшов попрощатись.

– Чудово. Бажаю тобі щастя і вдачі, – подав йому руку.

– А пілотку впізнали?

– Аякже, – відповів я.

– Коли не повернулись, взяв її на пам'ять. А потім друзі не радили повертати. Звичай не велить.

– Я сам не взяв би її назад. Од гімнастерки відмовився. Такі речі назад не повертаються. Знаю... Бажаю тобі прибути в цій пілотці до нас.

Ми міцно обнялись. Я провів Вахненка до автомобіля, навантаженого столами, ліжками та кухонним начинням.

Ніч, короткі вигуки, майно на машинах – все свідчило про від'їзд. Наш полк покидав аеродром.

Вранці і ми залишили Маяки. Перелітали на північ, але всім ввижалися дороги на схід, важкий шлях відступу.

В Котовську ми справді затримались недовго. Коли я сидів тут, на аеродромі було повно літаків. Сьогодні ми побачили його з воронками навколо льотного поля.

Значить, тепер нашій дивізії самій доведеться підтримувати дії наземних частин на цій ділянці фронту.

Цей здогад підтвердився на другий день: до Котовська переїхав і штаб дивізії. Знайомий усім нам літак комдива УТВ-4 з'явився біля нашого КП, а за ним – дві «чайки» для охорони комдива на випадок вильоту в складній обстановці.

Якось уранці всі льотчики раптом виявили, що на літаках немає найбільш надійних великокаліберних кулеметів БС, які підвішували під крилами. Патрони цих кулеметів мало відрізнялись од снарядів авіагармати. Коли їхні кулі влучали в ціль, то другої черги по ворожому літаку вже не потрібно було. Кулемети легкого типу – ШКАСи – такого ефекту навіть при найвлучнішій стрільбі не давали. Ми всі напали на техніків:

– Чому познімали кулемети БС?

– Їх уже немає, – відповіли ті.

– Як так немає?

– Запаковані й відправлені.

Техніки послали нас до інженера ескадрильї.

– Не хвилюйтесь, – заспокоїв нас Копилов. – Без важких кулеметів легшою стає машина. Зручніше буде битись.

– А стріляти з чого будемо?

– ШКАСи чим погана зброя? – напівжартома відповів він. – Взагалі, товариші, ми виконали наказ вищого командування. На заводах нема чим озброювати нові літаки. От чому познімали БС з усіх машин.

Не вистачає зброї. Так, армія збільшилась у декілька разів, а озброєння малувато.

Того ж дня на своєму слабоозброєному «мігу» я вирушив на розвідку. Лечу один. Сам спостерігай, сам відбивайся, коли на тебе нападуть.

В районі Дубоссарів ріка має оригінальну кривизну. Ми передбачали, що ворог форсуватиме там Дністер. Я прилетів на світанку, щоб обдивитись, чи немає на кривизні переправи. Ми не помилялися. Скинув бомби, обстріляв машини і подався далі, в глибину Молдавії. Як тільки в ранковому серпанку сховався Дністер, я всю увагу звернув на передню сферу огляду. На горизонті помітив літак, який круто повернув на захід. Напевне, йшов із розвідувальним завданням на нашу територію, але помітив «міг».

Тебе мені й треба!

Зближуюся з «юнкерсом», хоч він, форсуючи мотори, і намагається втекти. Обстрілюю фашиста. Бачу, кулі влучають у корпус літака, але Ю-88 шкоди не завдають: екіпаж і бензобаки його добре захищені. Вже витрачено рештки боєкомплекту. Ну що, тепер іти на таран? Над окупованою територією? Ні, надто дорога плата – один за один. Будуть ще на наших літаках і гармати, і потужні кулемети – тоді розрахуємось і за цю даремну витрату патронів.

Повертаю додому і думаю: наші літаки роззброїли, а чиїсь озброїли. Яка ж тут практична користь для справи? Сам собі відповідаю: «Ніякої. Вигода лише для ворога. Краще мати один добре озброєний літак, аніж десять з одним кулеметом».

Прилітаю в Котовськ. Аеродром засланий суцільним туманом. Ракети пронизують сіру пелену і освітлюють її зверху. Знаходжу напрямок і починаю знижуватись. Але знову занурююсь у туман. Наді мною біла імла, внизу темно. Іноді ракети блискають миттєвим спалахом і згасають. Висота тридцять метрів, ще менше, а землі нема. Знову вихоплююсь із туману. І повторюю захід. Ні, сідати не можна. Розіб'юсь. Злітаю вгору і вирішую іти на сусідній аеродром. Треба знайти його десь поблизу Котовська, поки не витратив усього пального. Якщо там не можна сісти, доведеться шукати третій.

Полечу, мабуть, до Маяків.

Дивне враження справив на мене залишений полком аеродром. Він вільний од туману, на ньому – жодного літака, ніяких ознак життя. Можливо, ми пішли звідси тому, що тут десь близько ворог? Льотне поле, де не відчувалось присутності людей, зараз насторожували.

Приземлившись, я міг почекати годину чи дві і серед льотного поля, та мене потягло на свою стоянку. А раптом ще хтось прилетить чи повторять напад «мессершмітти»...

Замаскувавши як-небудь літак, вирішив пройтись до місця, де був КП. Ступивши кілька кроків, побачив людину, що визирала з кукурудзи. Я зупинився. Зелена солдатська пілотка зникла.

Хто це? І чого ховається від мене?

Йду до нього. В руках незнайомця помітив гвинтівку.

«Ще вистрілить. Треба заговорити...»

– Гей, хто там? Мовчання.

– Хто там в кукурудзі? Виткнулась голова в пілотці.

– Виходь. Чого ховаєшся?

Тримаючи перед себе гвинтівку, показався наш боєць.

– Я думав, що сів німецький літак.

– Щоб ти робив би, якби я не заговорив?

– А стріляв би. Тепер німці всюди скидають десанти.

– Та ти що, які десанти? Де вони?

– Люди кажуть.

– То чутки. Що тут поробляєш?

– Та ось лінію зв'язку знімаю.

– Сам тут?

– Сам.


– А що їси?

– Залишили мені.

– Де ж твій продсклад?

– Там у кукурудзі. Може, голодні?.. Консерви, хліб є.

– Ні, дякую. Я почекаю, поки сонце підніметься вище. Полечу додому.

– Будь ласка. А мені треба змотувати проводи.

Він ще раз окинув мене уважним поглядом. Потім узяв гвинтівку на ремінь і пішов з котушкою в кукурудзу. Продовжуючи роботу, зрідка позирав на мене. А я, походжаючи біля літака, поглядав на нього.

Мене зворушив цей солдат добротою і відвагою. «А стріляв би». Виявляється, і один у полі воїн!

5

Туманний ранок перейшов у хороший сонячний день. Я повернувся до Котовська і застав усі літаки полку на місці. Не встиг зіскочити на землю, як до моєї машини важко підкотив навантажений бензозаправник. Новий механік мого «міга», силач і балакун Чувашкін, кинувся готувати літак. Я поклав під крило парашут і, знімаючи шоломофон, з насолодою подивився в тихе блакитне небо. Раптом почувся наростаючий гул моторів. Я повернув голову. Очі самі натрапили на літаки, які суцільною хмарою насувалися з заходу.



– «Юнкерси!» – крикнув я або лише хотів крикнути, бо мене все одно ніхто не почув би.

– Геть звідси! – підбіг я до бензозаправника.

Один мій кивок у напрямку «юнкерсів» – і водій кинувся до машини. Ламаючи кукурудзу, вона погуркотіла з аеродрому. В ту ж хвилину до мого «міга» під'їхав грузовик з бомбами. «Юнкерси» уже повертали так, щоб накрити бомбами ряди наших літаків. Я виразно уявив собі обличчя льотчиків та штурманів, які позирали на нас крізь плексигласове скло машин. Подумав; «Що буде з нами, якщо сюди влучать бомби?»

– Їдь звідси, негайно, – закричав я на водія, не зводячи очей з «юнкерсів». – Он летять!

Та возій боєприпасів, побачивши ворожі літаки, висмикнув ключ запалення і шмигнув у лісосмугу – до щілини. Чувашкін зробив те саме. Висунувши голову з щілини, він крізь кленове гілля гукав мене на все горло.

– Де гвинтівка? – питаю в тих, що сиділи у щілині. Схопивши зброю, зарядив. Прицілююсь у літак, який пікірує. Зверху вже сиплються невеличкі бомби. Перші, відірвавшись од «юнкерса», – розраховую собі, – впадуть на край аеродрому. До мене долетять кинуті останніми. Стріляю, заряджаю і знову стріляю. Та ось пікірує останній літак – його бомби вибухнуть десь зовсім близько. Промайнула думка – лягти на землю. «Юнкере» пікірує дуже низько. Мені в очах зарябіло од бомб, які розсипались, наче грудочки землі. Значить, це були осколочні, невеличкі бомби, які ми називали «жабами». Напевне, тому що я вже не встиг би заховатись од них, я закам'янів біля свого «міга», поряд з автомашиною, навантаженою бомбами. І байдужість, і гнів, і зневага до смерті, до тих, хто несе її, прикували мене до землі. «Юнкерси» з ревінням проносяться наді мною і йдуть угору.

Бомби! Чому ж вони не вибухають? Я стою серед них, жду секунду-дві. Далі не сприймаю смертельної загрози. Здається, і на цей раз мене обминула смерть. Підношу над собою гвинтівку, дивлюся вслід останнім «юнкерсам», кидаю погляд на щілину, де сховались люди, бачу, як вони вилазять звідти і проходять повз маленькі бомбочки, що позастрявали в землі. Це наше щастя – жодна з них не вибухає.

Небезпека вихором пронеслася через аеродром, і знову настала тиша. Люди повертаються до справ. Мені треба йти на КП – доповісти про свою розвідку, яка тепер, напевне, вже не має ніякого значення: за три-чотири години на кривизні біля Дубоссарів усе, мабуть, змінилося. Хочу також звернутися до льотчиків двох «чайок», котрі, як і під час нальоту «юнкерсів», сидять біля машин.

– Чому не злітали, коли з'явилися вороги?

– Запитуй у начальства, – похмуро відповідає один з них.

– Я вас запитую? – Мої пальці стискуються в кулаки. – Совість у вас є?

– Нам наказано прикривати літак комдива і без його дозволу не вилітати.

– Але ж ви бачили, що не було наших винищувачів, готових до зльоту...

– Ми охочіше піднялися б у повітря, ніж повинні сидіти сторожами цього УТВ.

Техніки вже вивозять на буксирі мій та інші літаки з небезпечної зони. Обережно обминають бомбочки, загрузлі в землі. Ці «жабки», міркую, не вибухнули, напевне, через те, що «юнкере», пікіруючи, надто низько кинув їх: «млинки» не встигли вивернутись і вивільнити запобіжники. Фашист не розрахував дистанції. Хто зна, може, через те, що, побачивши мій незамаскований літак і поряд полуторку, вирішив влучити саме в них. У всякому разі нас виручила старанність гітлерівця.

Все рідше літаємо на Дністер. Він майже цілий день огорнутий димом, похмурий. На його берегах багато містечок і сіл, через них по один і другий бік проходять фронти. Пожежі, перестрілки, бомбування... А від Могилева-Подільського лівим берегом на південь наступають німецькі війська, які вже форсували ріку. І на наших картах, вкладених до планшетів, ось уже кілька днів видно назви населених пунктів цього району України.

Ямпіль, Піщанка, Ольгопіль, Кодима, Первомайськ.

Назви сіл, станцій, містечок, які були зовсім не відомі нам раніше, тепер врізуються в пам'ять, як і події, що відбуваються над ними в каламутному од пилюги і диму небі.

Кодима... Тут ми виявили велику колону ворожих військ, яка йшла по дорозі з півночі на південь. Напевне, це якась постачальна частина, бо серед усяких машин було багато і бензоцистерн. Перша штурмовка наших літаків і лі­таків сусідніх полків зупинила колону. Пожежі розчленували її.

На неї полетіла і штурмова група «чайок» та І-16 у супроводі моєї ланки.

Місце Дяченка зайняв молодий льотчик Карпович, і ми вирушили трійкою прикривати од нападу «мессерів» винищувачі, обтяжені бомбами, реактивними снарядами.

Позаду залишились Балта, Кодима. Наші «чайки» та «ішачки» почали клювати колону ворога, що загородила дорогу. Тут як тут з'явилися «мессери» – одні з ходу прориваються до «чайок» та «ішачків», інші лаштуються до нас. Ситуація ускладнюється.

Я повернув машину вліво, круто поклавши її на крило. Лукашевич пішов за мною. Відбиваючись од «мессерів», які насідають на нас, водночас набираю висоту; сподіваюсь потім навалитись на тих, що атакують наших підопічних. Я вже готовий ударити по ворогу. Мчусь навперейми тим, які підтягуються до «чайок» та «ішачків». Треба порушити плани «мессерів», збити їхню самовпевненість, дати можливість нашим винищувачам скинути бомбовий вантаж і набути бойової форми. Такий мій задум. Та обставини відразу ж змушують мене відмовитись од нього. Там, попереду, я побачив літак Карповича, а за ним тягся, мов на аркані, «мессершмітт». Карпович уперше бере участь у повітряному бою. Чи помічає ж він, що у нього на хвості завис «мессер»? Як відірветься од нього? Чи вийде з-під удару? Якби міг зв'язатись із ним по радіо, то підказав би. Моя порада підбадьорила б його. Залишаю всіх і думаю лише про нього. Підбитий у першому польоті винищувач надовго втрачає бойову форму. Ця травма заживає так само повільно, як повільно зростаються переламані кістки. Але варто вберегти від цього молодого льотчика, і він почне зростати, немов орля, що спробувало крила в льоті.

За ті кілька секунд, поки зближуюся з «мессером», який уже ладен був ударити в спину Карповича, я аналізую причину, чому мій правий ведений опинився нижче від мене? Як він попав під приціл ворога? Все ясно: знову ж наслідки строю трійкою. Коли я зробив лівий розворот, а Лукашевич рушив за мною, Карповичу, звичайно, треба було піти з нами. Але як? На крутому розвороті міг звалитися в штопор. На повільному мусив би відстати. Тому він розвернувся праворуч, як усі ми іноді розігрували тренувальний повітряний бій над аеродромом. При тій швидкості, яку я надав машині на форсажі при розвороті, Карпович негайно відстав, одірвався і опинився од нас так далеко, що для «мессерів» став легкою здобиччю.

На граничній швидкості мчить мій «міг». Ворожий літак уже в моєму прицілі. Кулі моїх кулеметів втикаються збоку в кабіну «мессера». Карпович лише зараз побачив мене і зрозумів, що сталося. Я пролетів поблизу і навіть побачив, як витяглася вперед його шия. Та мені зовсім ніколи «брати його за руку». Нижче, то зливаючись з тінями од хмар, то прояснюючись на сонячних просвітах зірками, кружляють у каруселі «чайки» та «ішаки». їх багато, і «мессерам» не вдається дістати кого-небудь з них. Я кидаю погляд на Карповича. Він узяв курс на Котовськ, додому.

Приєднуюсь до всієї групи, веду бій з «мессерами» і весь час шукаю очима Лукашевича.

Та його не видно.

Дорогою назад перебираю в пам'яті подробиці бою, намагаюсь знайти ту мить у сутичці, коли могли атакувати Лукашевича. Востаннє я бачив його на першому розвороті, ліворуч. Потім уся моя увага була поглинута «мессерами», які насідали на «чайок»; потім – Карпович. Коли ж і як зник Лукашевич?

Знову повертаюсь додому без своїх ведених. Пролітаючи над аеродромом, побачив там літак Карповича – трохи відлягло на душі. А Лукашевича немає!

Віктор Петрович на землі розмовляє з Карповичем; він готує його на свого веденого. Докладна розповідь молодого льотчика теж розкриває його вдачу, його воєнні здібності. Я слухаю Карповича і з трудом стримую нетерпіння. Мені треба запитати, чому він взяв праворуч, коли я звернув уліво! Ось тут початок помилки, причина його невдачі.

Бій, який відбувся над Кодимою, немовби кінчався зараз у наших думках та суперечках. Неефективні, неправильні дії виправляються в уяві. Ніщо не повинно бути неосмисленим, неясним, таким, що сковує нашу енергію та віру в себе.

– Чого ти взяв праворуч? – запитую я нарешті в Карповича.

Він дивиться впевнено, твердо.

– Не було куди...

– В такому випадку чому розвернувся на малому віражі? Був у нас такий льотчик, який не визнавав глибокого віражу...

– Овчинникова маєш на увазі? – додає Віктор Петрович. – Так. Він загинув першого дня війни, і саме через це.

– В першому повітряному бою, – не можу не зауважити я. – А ти сьогодні був на волосині від цього. Пробоїни є?

– Є.


– А мотор діяв добре?

– Добре.


– Значить, і додому летіти не треба було. Карпович мовчить. Віктор Петрович дивиться на обох нас по черзі, я відчуваю, що командир полку має запитання і до мене. Він знає, що Лукашевич не повернувся.

– Збили?


– Не бачив.

– Що ж із ним трапилось?

– Не помітив, куди подівся.

Віктор Петрович глибоко зітхає, повільно йде повз стоянки. Ми простуємо за ним.

– Як і Соколов з Овсянкіним, – я намагаюсь будь-чим обґрунтувати це загадкове зникнення.

– Про них уже все відомо.

Я оглянув обличчя Віктора Петровича. Воно було , задумливе і таємниче.

– Що з ними, товаришу командир?

– Увечері розповім усім.

– Живі? Чи загинули?

Віктор Петрович не відповів.

Лукашевич з'явився на порозі нашої їдальні, коли ми, льотчики, сиділи на своїх місцях перед тарілками з білим українським хлібом, а дівчата-офіціантки і кухар, і всі, хто міг бути присутнім тут, затамувавши подих, слухали розповідь Віктора Петровича про Соколова і Овсянкіна.

Лукашевич з перших слів командира зрозумів, про кого той говорив, і теж завмер у дверях. Його побачили всі, бо чекали. Він почув, як усі повторили його ім'я, зважив, як метнулись на нього короткі, повні радості погляди, як подивився на нього великими сумними очима командир і трішки примовк, немовби вклав у цю паузу своє: «Добре, добре...»

Це була хвилина повернення його, Лукашевича, до бойової сім'ї. Вона співпала з розповіддю Віктора Петровича.

– Літаючи на захід, ми всі вірили, дуже вірили Дністру. Підбиті намагалися перетягти через цю ріку. А ті, хто в бою втрачав літак, поспішали до його берегів. І Дністер нікого з нас не зраджував. Він допоміг би і Соколову, й Овсянкіну, якби вони полетіли від Бєльців по прямій на схід. Не досягли б Дністра, – тоді що поробиш... Когось із них, напевне, Соколова, підбили під Бєльцями. Овсянкін не залишив свого командира, і вони полетіли на північний схід. Коли подивитись на карту, то від Бєльців до Ямполя шлях у два рази коротший. Отже, вони обрали цей маршрут, щоб швидше перелетіти через Дністер. І перелетіли. Сіли недалеко од Ямполя, вважаючи, що тут наші. А на цій ділянці німці вже переправились на лівий берег. Соколова і Овсянкіна оточили ворожі солдати і намагались узяти в полон. Льотчики билися запекло. Останні два патрони залишили для себе. Вони виконали клятву: краще вмерти на своїй землі, аніж бути живим і поневоленим на ній. Ви запитаєте, як ми дізнались про мужню загибель двох наших товаришів? Я розповім. Вороги самі були здивовані героїзмом двох соколів – синів російського народу. Взятий у полон німецький льотчик так і заявив на допиті у штабі дивізії: «Я каюсь, що не вчинив так, як ваші льотчики під Ямполем. У нас теж є поняття військового обов'язку». Він повідомив подробиці тієї події, яка. сталась під Ямполем. Дорогі друзі, збережемо в пам'яті образ безстрашного льотчика, обпаленого полум'ям війни хороброго Анатолія Соколова. Будемо пам'ятати і горде ім'я самовідданого Олексія Овсянкіна.

Дівчина, яка видавала через вікно їжу, підняла до очей фартушок, втерла сльози.

Ми підвелись з місць, постояли хвилинку. Потім присіли на лавки. А тоді пішов од порога до нашого столу Лукашевич. Баяніст грав «Каховку».

Після вечері всі оточили Лукашевича. Показавши прострелені поли реглана, він з посміхом розповів, як вистрибнув з літака, коли «міг» потрапив у штопор і не вистачило висоти, щоб вийти з нього. І як приземлився майже поряд з німецьким льотчиком із збитого «мессера». Наші піхотинці, переслідуючи гітлерівця, стріляли по ньому, стріляли й по Лукашевичу, поки не почули російську мову.

– Ось вам ще один приклад складності польоту трійкою! – не стримав я обурення. – Летиш, а тебе ніби супроводжує аж два особистих охоронники. Зрештою, я не комдив, щоб мене так оберігати. Дайте мені і кожному таку свободу в строю, щоб я своїм розворотом не змушував одного викидатись на парашуті, а другого – тікати чортзна-куди...

– Спокійно, Покришкін. Розшипівся, наче самовар. Сьогодні трійкою вилітали востаннє! – Віктор Петрович, зупинившись біля нас, промовив це рішуче, як вирок. І пішов далі.

Дискутувати на цю тему вже не було чого.

...В гуртожитку на своїй подушці я побачив паперовий трикутничок. Це був, перший лист за час війни з Новосибірська. Такий маленький трикутничок пройшов величезний шлях і знайшов мене біля західних кордонів. Значить, там, у тилу, все гаразд. Про це хотілося сказати вголос, усім. Потертий аркушик сприймався наче щось живе, дбайливо передане сотнями рук.

В листі Марія повідомляла, що їм прийшло повідомлення про молодшого брата Петра, який пропав безвісти на північному фронті. Я прочитав ці рядки і згадав Петька – хлопчика, потім підлітка і вольового, сильного парубка. Де він зараз? В полон Петро не здасться ніколи. Я в цьому певен... Війна вже забрала одного з нашої родини. Зосталося ще троє – два на фронті, третій – підростає і йде моїми слідами. Чи діждеться мати когось з нас після війни?.. Далі Марія писала про свого чоловіка Павла, який теж пішов на фронт. Перелічувала двоюрідних братів, які наділи солдатські шинелі. Встала на війну вся Росія, вся наша багатонаціональна країна.

Вирішив завтра вранці, як тільки привезуть нас до літаків, під крилом написати додому звісточку, поспівчувати матері і родині.

Рано-вранці, на світанку, під гуркіт артилерії, який насувався на Котовськ з боку Балти, наш полк злетів з аеродрому і поспішно перебазувався під Березівку. Так почався наш відступ.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка