Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка7/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

МОРЕ І ДІВЧИНА


1

Тепер дім льотчика – під крилом літака. Тут я обідаю, проглядаю газети, читаю і пишу листи, дещо занотовую до свого зошита.

Просування німецьких військ у напрямку Києва і прорив великих танкових груп на Первомайськ, Вознесенськ, а потім на Миколаїв змусили наш полк, як і інші авіачастини, відходити на схід понад морем..

Після Котовська наш полк всього на один-два дні затримався на аеродромі біля Фрунзівки. Звідси ми зробили , кілька вильотів на штурмовку і відразу перебазувались у район Березівки.

Поки стояли поблизу наших кордонів, майже не зустрічали біженців, солдатів, які належали до наших розбитих частин. А біля цієї дороги...

Повільно просуваються вози, запряжені кіньми, волами. На них – домашній скарб, звалений так-сяк. Поверх нього вадять старики, жінки, діти – виснажені, опалені сонцем, Сірі од пилюги. Хтось накинув над возом циганське шатро, І з-під нього визирають дитячі личка. Гурти худоби – овець, коней, – перемішуючись, розтягуються по дорозі. Курява суне хмарою. Застилає все. Трактори тягнуть комбайни. Гудуть-сигналять, домагаючись проїзду, автомашини.

Ми стоїмо в лісосмузі, щоб нас не так обвівало пилюгою, і дивимось на цей сумний потік. Це ми, наша армія не могли стримати натиску ворога. Ми, як і ці люди, відступаємо, сподіваючись на підкріплення, на свіжі сили.

Ідуть бійці, поранені й здорові, у пітних гімнастерках, деякі з казанками, прикріпленими до ременів, без гвинтівок. Скатки шинелей, порожні речові мішки. В кишені чи за обмоткою – ложка.

Ми підступили ближче, заговорили.

– Де ж ваша зброя?

– Нема...

– Як так?

– Не видали. Кажуть, не вистачає.

Пригадуються сторінки роману «Війна і мир», фільми про громадянську війну. Приходять і думки про велике терпіння народу, про могутню силу нашої країни, яка ще не сколихнулася вся, не озброїлась люттю.

Пусть ярость благородная

Вскипает, как волна.

Идет война народная,

Священная война.

Мотив цієї пісні нібито чується в гулі, в гуркоті, які стоять над степом.

– Ракета!

Од КП злетіла одна, друга. Ми біжимо щосили до машин. За деревами вогнем пломеніє червоне коло надвечірнього сонця. А можливо, там щось горить.

Декілька «мігів» злітає у повітря, і відразу ж зав'язується бій.

Поблизу «юнкерсів» кружляє ціла зграя «мессершміттів». До бомбардувальників не пробитися, але це треба зробити будь-що. Всі думки спрямовані на те, щоб не дати бомбити дорогу, де йдуть люди.

Ми атакуємо «юнкерсів», змушуємо їх скинути вантаж де попало.

Селіверстов пішов напролом на ведучого «юнкерса», і на нього напали два «мессершмітти». Ніхто з наших не встиг його підтримати, і літак уже задимів. Ось вистрибнув льотчик. «Міг» продовжує свій останній політ без людини. Його полум'я наче розливається по всьому кривавому горизонті на заході.

Із злістю дивимось на захід, куди пішли «мессери». Завтра їх треба ждати над нашим аеродромом. Вони бачили, звідки ми злітали.

Після посадки знову оглядаємо врятований шлях, де саме показалася якась велика частина. Машини, розкидаючи копиці, обганяють гармати на кінній тязі. У бійців за плечима гвинтівки. Всі вони в касках. Хочеться дивитись на них, відчувати їхню силу і впевненість.

Селіверстова привезла в полк колгоспна машина. Він вчасно залишив літак. Це видно з одягу. Одна пола реглана підгоріла і високо підсмикнулась. Чоботи й рукавиці поруділи.

Після вечері в центрі уваги – Селіверстов. Хтось, сміючись, намагається осмикнути його полу, розправити її.

– Досить розважатись, – каже Селіверстов. – Завтра одержу новий.

– Чи не швидко? Попоходиш ще за командиром батальйону аеродромного обслуговування, – зауважив Фігічев.

– А що ж, буду красуватись у цій запеченій шкурі?

– Він тобі заспіває про строки носіння.

– Ця пісня сьогодні ні до чого.

– Ну, почуєш...

Вранці, після польоту на розвідку, ми з Лукашевичем підійшли до столів, розташованих прямо в лісосмузі. Тут саме починався сніданок. Дівчата-офіціантки з кузова машини подавали тарілки з рисом та курятиною, якої у нас давненько не було. Льотчики брали страву, присідали на лави. Один лише Никандрич їв і за обов'язком служби позирав у небо.

Раптом почули гул моторів.

– Наші полетіли бомбити, – каже Никандрич, кивком голови показуючи в бік сонця.

Я глянув туди і завмер. Із сходу на наш аеродром ішла група «хейнкелів».

– Наші? Та це ж «хейнкелі»!

З курятиною в руках – дехто кинув її на стіл, та потім, побачивши, що інші не кидають, вернувся і теж схопив – ми спішимо до літаків.

Мій стоїть останнім. Треба перебігти через поле густої гречки. Заплутуюсь у ній, падаю і встаю знову. Дихання не вистачає, а відстань ще чимала. «Хейнкелі» вже розвертаються для заходу на ціль. Кидаюсь під крило, хапаю парашут і вже чую свист бомб. Притискаюсь до фюзеляжу, немов він може захистити мене од осколків. Вибух – ніби гойднуло землю. Повітряна хвиля разом з потужним звуком, здається, підкинула мене і літак.

«Хейнкелі» пішли на другий захід.

– Чувашкін! – кричу на все горло. Його нема.

– Чувашкін, прибирай маскування!

Ніхто не озивається. Я встиг відкинути кілька великих гілок, а «хейнкелі» ідуть прямо на мене. «Міги», які злетіли з нашого аеродрому, десь збоку набирають висоту. А бомби вже свистять.

Вони впали точно на наш ряд літаків. Я чув, як ударилась об землю найближча до мене, і земля загула.

І на цей раз моє щастя, моя доля таїлися десь у цих великих залізних болванках, які вгрузли в ґрунт і лишились там мертвими.

Бомби не вибухнули. Вони змусили мене повірити в те, що я сильніший за страшну зброю і пройду крізь усі випробування.

В ці хвилини тиші після нальоту я з парашутом на плечах подумав, проте, простіше: «Ніколи не ховатимусь од ворога і зостануся живим». Хоч цей висновок був абсурдним, але він чомусь прийшов тоді до мене.

Багато бомб скинули німці на аеродром, але всі вони обійшли і нас, і наші літаки.

Відбулись, як кажуть, легким переляком. А після сніданку відразу ж оголосили наказ: готуватись до перельоту. На новий пункт – Тузли.

Біля КП товпляться льотчики: Никандрич видає нові карти. На них один куток блакитний.

Море!


Розгорнувши карту, я схилився над нею, шукаю Тузли. І замріявся. Вигляд моря нагадав мені про одну чудову людину – льотчика, з яким я зустрічався в будинку відпочинку в Хості. Довго нічого не чув про того льотчика. Якби він сьогодні довідався, що я став винищувачем і б'юся з ворогом на фронті, то був би радий. Чи зустрінемось ми коли-небудь?

Віктор Петрович оповідає про Тузли. Його уважно слухають. Із слів командира можна зрозуміти, що там, під Миколаєвом, спокійно, як у глибокому тилу. Після сьогоднішнього нальоту Тузли уявляються нам казковим приморським закутком, далекою землею. Він і справді відмінний од того, що нам досі доводилось бачити на війні. Може, ми хоч одмиємо в морській воді піт, виперемо просякле пилюгою вбрання, а головне, надихаємося прохолоддю, свіжістю моря.

Віктор Петрович говорить про обстановку на нашій ділянці фронту, повторює свої останні настанови, але чомусь не зводить з мене погляду. Я відчуваю, що він хоче щось повідомити мені чи дати якесь доручення.

Льотчики розходяться до машин. Віктор Петрович окликає мене. Щоб не затримати мого вильоту, він простує поруч зі мною.

Він старший від мене, мій командир. Я – його підлеглий. Ми з ним ніколи не розмовляли на сторонні, неслуж­бові теми. У нас нема і, здається, не може бути дружби в широкому розумінні. Живемо кожен своїм життям. Але варто нам зустрітись – і ми посміхнемось один одному. Наші службові, ділові стосунки на якийсь час відступають далі. А ми лишаємось один перед одним просто як люди, як льотчики, як однополчани.

У Віктора Петровича втомлений вигляд, мабуть, він і сьогодні недоспав. Хочеться спитати його про здоров'я, але ніяковію, тільки дивлюсь на нього, як на старшого, зрозумілого мені, відданого до останку авіації командира. А він, бачу, ладен покласти мені на плече руку і сказати щось сердечне, таке, що надає бадьорості, сили і впевненості.

Віктор Петрович може запитати, чому на мені така стара, злиняла на спині гімнастерка. Але він лише пройдеться зі мною, вислухає мої невгамовні пропозиції, скаже своє «Добре, добре».

Напевно, вія з багатьма знаходить такий душевний контакт, немов бажаючи кожному з нас віддати частку своєї бадьорості, віри, врівноваженості.

Сьогодні Віктор Петрович нібито має намір сказати мені щось дуже важливе. Він мовчить, поки ми прямуємо через гречку.

– В Тузлах поряд будуть море і дівчата. Дівчата на картах, звичайно, не позначені.

Я трохи збентежився од такого доповнення командира.

– В полк прислали зв'язківок. Вони теж там. Ох, і дівчата ж, Покришкін! Просто диво!

– Схоже, що ви до однієї з них уже не байдужі, Вікторе Петровичу.

– Я? Так-так, до однієї. Ось прилетимо, і неодмінно познайомлю. Коли я побачив її, то відразу подумав про тебе. Ти – затятий холостяк, а твоєму характеру бракує ніжності. Така дівчина! Добрі стосунки з нею, – ти розумієш, що я кажу, – на війні льотчику не зашкодять.

– Женити мене збираєтесь чи що?

– Такого, як ти, й оженити б непогано, – сміється він.

– Навіщо нам, Вікторе Петровичу, лишати вдів на світі?

В цю мить ми разом побачили на західному небосхилі темні цятки.

– «Мессери»! – розрізняю їх безпомилково на чималій відстані.

– Вони, – зупинився Віктор Петрович. – Тепер не дадуть злетіти, бузувіри. Треба зв'язатися з іншим полком, щоб їх прогнали.

Командир повернувся і побіг на КП. Я поспішив до свого «міга».

«Мессершмітти», напевне, очікували на свої бомбардувальники. Вони кружляли над нашим аеродромом, зрідка пролітаючи над лісосмугою і пострілюючи.

Наші літаки були добре замасковані і, на щастя, ще не встигли до появи ворожих винищувачів показатись на злітному полі. Ми сиділи біля машин, посилаючи прокляття «мессерам», і ніхто з нас не мав права навіть подумати про зліт. Спостерігаючи за «мессерами» біля свого «міга», я згадав наш наліт на Роман.

На блокованому аеродромі – як у пастці. Чи виручать нас винищувачі сусіднього полку? Чи проженуть «мессерів», які, напевне, довго кружлятимуть над нами. Так, незавидна наша доля.

Летять «міги». Я їх теж впізнаю на великій відстані. «Мессершмітти» спішать набрати висоту і відходять на захід. Тепер можна розкидати гілля, воно нам більше не потрібне. Один за одним і по два зразу злітають наші «міги» і беруть курс на південний схід, до моря!

Навіщо Віктор Петрович повів мову про ту незвичайну дівчину? Лечу, поглядаю то на землю, то в небо, а в думках – вона. Починаю уявляти її, пригадую своє давнє. Ще в Новосибірську, коли я вчився у школі ФЗН, по-хлоп'ячому закохався в дівчинку. Під впливом того почуття вчився відмінно, на практичних заняттях в обробці деталей не поступався ні перед ким. У мене були, звичайно, суперники, які намагались похизуватись своєю майстерністю.

Одного разу я відшліфував металеву плиту так, що вона сяяла, як дзеркало. Підійшла якось моя обраниця і побачила себе в її гладенькій поверхні. Не могла відвести очей. Мої суперники не пропустили цього невигідного для них моменту. На другий день моя плита була проорана в кількох місцях гострим цвяхом. Це були перші пошкрябини на моїй душі.

«Коли я побачив її, то відразу подумав про тебе», – ці слова Віктора Петровича раз у раз ішли мені на думку. Вони зазвучали знову, коли на горизонті з імли сонячного дня проступило щось величезне, не схоже на небо і позбавлене ознак землі. Синява води ще не проясніла, не проступила крізь серпанок.

Море! Чорне море...

Аеродром в Тузлах по-справжньому підготували до нашого прильоту. Він, напевне, був призначений для тривалого базування полку. Капоніри для літаків, склади, майже непомітні зверху землянки КП робили його капітальним, по-справжньому фронтовим. А найбільшою його зручністю була рівнина, яка розстилалась на всі боки. Такої рівнини ми не бачили давно. Аеродром вписувався в неозорий простір, і це робило його широко відкритим для обзору зеніту, зручним для посадки.

Наближався вечір. Льотчики залишали стоянки, збирались біля штабної землянки. Говорили про поїздку до моря, яке було за декілька кілометрів звідси. Очікували, що скаже командир полку про завтрашнє бойове завдання.

– Покришкін! – раптом почув я.

По крутих східцях спустився до землянки і у напівмороці мало не наштовхнувся на дівчину. Вона стояла біля самих дверей, з трубкою телефонного апарата. Я зупинився. В нашому штабі ми ніколи не бачили дівчат, та ще у військовій формі. Вона відступила, щоб дати мені дорогу, і чомусь посміхнулась.

До землянки слідом за мною швидко спускався ще хтось. Я озирнувся – Фігічев.

– Знайомитесь? – зупинився він біля нас.

– Та ні, ще не встиг, – відповів я, позираючи то на дівчину, то на присутніх тут льотчиків.

– Все зрозуміло, – підійшов до нас Віктор Петрович. – Тепер ви, орли, щоразу застряватимете тут, біля апарата. Ну, знайомтесь з нашою штабною телефоністкою.

Фігічев першим подав їй руку:

– Валентин.

– Валя, – відповіла дівчина.

Ми засміялись. Моє ім'я вона, здавалось, і не розчула.

В землянці нас стояло уже чоловік з п'ять, оточивши дівчину і Віктора Петровича. Фігічев був командиром нашої ескадрильї. Він мав бравий вигляд, і тому всі зрозуміли, що такою дівчиною наш комеск не поступиться.

Згодом ми сіли в машину і поїхали до моря.

2

Піщана мілина вилискує при місяці, як і сама вода. Тиха, ласкава хвиля стелиться по піску і згладжує сліди того, хто пройшов попереду. Накупавшись, усі розбрелися берегом.



Море, тиша, місяць, небо.

Хочеться іти в далечінь. Куди можна зайти морським берегом, якщо збоку плескіт хвиль, сяйво води, блакитна ніч, а за спиною у тебе війна? Лише в спогади, в найдорожчі, найпам'ятніші спогади.

Фігічев іде попереду, вимахуючи руками, – він виконує якісь силові вправи. Мені здається, що комеску хочеться злетіти. Йому тісно і серед цього простору. Ось він заспівав:

Выходила, песню заводила

Про степного, сизого орла...

Ми з Лукашевичем сміємось, бо розуміємо: Фігічев уже захопився чорнобривою, смуглявою, стрункою Валею. А ця пісня ще нагадує нам баяніста, нашу їдальню в Маяках, гомінкі вечори за столом.

Дивлюсь на слід комеска. Він зникає, тане на морському піску...

Цей слід на піску, ця мілина, морська далечінь і глибина, яка починалась біля наших ніг, нагадали мені про такі ж сліди на піску, про розмови під шурхіт води.

...В 1935 році я приїхав на Кубань до авіаційного полку. Мені, авіатехніку, виділили літак, який я мав обслуговувати. Три роки тому я залишив свій Новосибірськ, завод, щоб стати льотчиком. Але доля склалась інакше. Я став авіатехніком і ось маю готувати літаки, щоб на них злітали інші хлопці. Вони, як і я, пішли із своїх міст і сіл назустріч своїй мрії. І досягли її. А я не досяг. У школі, до якої мене прийняли, раптом закрили льотне відділення і всіх курсантів зарахували на технічне. Періодичні рапорти, в яких я просив відправити мене до авіашколи, нічого не змінювали, хіба що додавали до моїх звичайних нарядів ще й позачергові.

Довелось братися за ключі. З такими ж ключиками в петлицях я і прибув до частини. Робота біля літаків захопила мене. Що ж, так і буде. Залиш мене, мріє, на час, якщо ти взагалі не зрадила мені.

Ціле літо наш полк стояв у таборах; аеродром з ранку до вечора не затихав. Льотчики тренувались у польотах. З мене не раз сміялися друзі: задивлюсь у небо і забуду про все. Щоб літати хоч пасажиром, напросився в гурток парашутистів. Піднімався в повітря, стрибав з висоти – все-таки якось ближче до занять льотчика.

Коли повернулись на зимові квартири, я одержав першу путівку в будинок відпочинку. Там, у Хості, недалеко від Сочі, побачив море. Воно було вже холодне, але я кожного ранку робив на березі фіззарядку і купався. Часто брав човен і плив у море. Чим сильніше воно бурхало, тим більше вабило мене.

Хвилі, вітер, солоні бризки, темна глибина – і ти сам із своїми веслами, наче з власними крилами. Коли міцно тримаєш в руках весла, коли відчуваєш, що в тебе є сила, впевненість, – ніщо тебе не лякає.

Коли я одного разу прибився до берега і, вихопивши з величезної хвилі свій човен, поволік його по камінню, підійшов високий, стрункий льотчик. Він із заздрістю глянув на мене, мокрого, захлюпаного пінявими бризками.

– Сам ходив у море? – запитав, допомагаючи мені закріпити човен біля причалу.

– Сам.


– Попливемо вдвох?

Я уважно подивився на його обличчя і впізнав. Це був Степан Супрун. Відомий кожному авіатору майже так, як Чкалов, Громов, Коккінакі. Випробовував нові літаки, відзна­чався хоробрістю і майстерністю винищувача.

Степан Супрун теж відпочивав тут. Я зустрічав його з орденом на грудях у нашому корпусі, в їдальні. Така від­знака дуже підносила тоді військову людину в наших очах. Розповідали, що Степана Супруна нагородили за успіхи по випробуванню нових літаків, досконале володіння військовою технікою.

Другого дня ми вдвох зіпхнули з берега човен, і хвиля в ту ж мить віднесла нас у море, метрів на десять.

Супрун сів за весла. Я спостерігав за ним. Гріб він уміло, сильно. На одній нозі у нього був великий шрам. І коли нога напружувалась, мені здавалось, що йому боляче. Я запропонував помінятись місцями.

– Стривай. Дай повеслувати.

Пливли довго. Берег сховався за гребенем хвиль. Коли дуже втомлювались, давали спочинок рукам і невтомно розмовляли про спорт, про авіацію.

– На якому літаєш? – раптом запитав він.

– Ні на якому...

– Облиш жарти.

– Серйозно. Я авіатехнік.

– Не вірю. У тебе характер льотчика.

Прогулюючись потім кожного дня берегом, кілька разів повертались до цієї теми. Я розповів, як лишився техніком.

Степан Супрун зрадів:

– Ну я ж казав, що ти в душі льотчик. Так воно і є. Мені теж нелегко дістались голубі петлиці. Скоро буду в Москві, то, можливо, якось допоможу тобі перевчитись. А головне – не втрачай надії. Тоді досягнеш усього.

Я пообіцяв писати йому. Після того він завжди розмовляв зі мною, як з бувалим пілотом, і це мене дуже втішало.

– Нас буде в країні все більше. І врахуй, льотчик майбутнього – це не лише беззавітність, хоробрість. Він мусить багато знати. Твої знання техніка тобі аж ніяк не завадять. Вже зараз є десятки видів авіамоторів і у нас, і за кордоном. На війні льотчику доведеться літати на всіляких машинах. Тобі легше буде переучуватись на інші літаки.

Його думки, його ставлення до авіації, дружні поради я не забув. Море, берег, сліди на піску. Ця прогулянка нагадала мені Хосту, Супруна. Я розповів про все Лукашевичу. Він од когось чув, здається, від тих льотчиків, що прибули з Качинської школи, що Супрун очолив полк, сформований з льотчиків-випробувачів, і зараз воює десь під Мінськом.

– Значить, він на фронті?

– Так... Ходімо назад.

– Фігічев почвалав далі.

– Любов з першого погляду.

У небі над Миколаєвом нишпорили стривожені промені прожектора, спалахували вибухи зенітних снарядів.

Зірниці пострілів чи бомбових вибухів здіймались над обрієм.

Ми зупинились, прислухались. Звуків не було чути.

– Добре трудяться зенітники, – обізвався Фігічев, підійшовши до нас. – Якби на кордоні так зустріли, «мессерів» уже порідшало б...

– Ще там, у Бєльцях, – підхопив цю думку Лукашевич.

– Так. Можливо, і не знали б, що є такі Тузли на світі.

– Ідемо. Поспимо трохи, – бадьоро промовив Фігічев.

По дорозі назад машина знову пригальмувала біля аеродромної штабної землянки. Комеск вистрибнув з кабіни майже на ходу. Льотчики, які стояли в кузові, гримнули дружнім сміхом.

– Давай, Валентине! Сміливіше! – крикнув йому хтось услід.

Мені чомусь стало сумно. Напевне, від того, що на горизонті спалахували такі ж зірниці, які ми бачили і біля Котовська. Війна все-таки насувалась на примор'я.

3

Ранком полетіли на штурмовку. Біля самої Березівки, де ми вчора базувались, появились ворожі машини і танки. Вони йшли тією дорогою, якою недавно рухались обози евакуйованих. Ми били по них. Спорядивши літаки, знову прямували до Березівки, на Первомайськ. Доводилось трудитися з подвійним навантаженням.



В один з таких напружених днів на нашому аеродромі приземлились три новеньких, зовсім незнайомих нам літаки. Зовні схожі на винищувачі, а розмірами скоріше нагадували бомбардувальники. Широкий розмах крил, високе хвостове оперення, ревучий мотор.

Ця трійка літаків зупинилась поблизу КХІ.

Туди повалили всі льотчики.

– Та це ж Іл-2!

– Звичайно, він.

– Штурмовичок, як дзвін.

– Справжній літаючий танк.

– Такому ніщо не страшне. Броня знизу, броня з боків і «ліхтар» з бронескла.

– На ньому воювати – справжнє задоволення, – заявляє хтось. – Ось таке бронескло поставили б на «мігу».

– Треба спершу самому спробувати, а потім уже розхвалювати, – вступає в розмову Фігічев.

Віктор Петрович, почувши це, мовить:

– Ось візьмись і спробуй. Нам же прислали...

– Будь ласка, полечу хоч зараз.

– Тоді готуйся!..

Командир полку запропонував і мені пересісти на штурмовик.

Я зауважив:

– Злітаю, спробую, тоді й скажу.

– Значить, поки не помацаєш руками, не вирішиш?..

– Руками і ногами, товаришу командир.

– Ідіть у зону, в повітрі видніше, – погодився Віктор Петрович.

Льотчики, які пригнали сюди «ільюшиних», стали інструкторами. Я заліз у кабіну і зразу відчув себе зовсім вільно.

Ознайомився з розміщенням приладів, з особливостями керування. Запустив мотор. Мої думки в ці хвилини були непевні. Завжди вважав своїм покликанням роботу винищувача...

На інших машинах, здавалось, не літав би нізащо. Але Іл-2 на землі справляв враження швидкісного, потужного літака. Ось спробую, як він набирає висоту, який у маневрі. Можливо, й пересяду.

Мене приваблювало грізне озброєння: гармати, реактивні снаряди. З таким вогнем можна битися успішно.

Вилетів я напіввинищувачем-напівштурмовиком а виліз із кабіни Іл-2 тим же винищувачем.

– Ну, як машина? – зустрів мене командир полку.

– Хороша. Але я, поки, зможу літати на винищувачі, на неї не пересяду.

– А Фігічев погодився.

– Це його справа. Там, звичайно, бронеспинка, броня знизу.

Віктор Петрович зрозумів мій натяк і не погодився зі мною.

– Полетиш завтра з «ілами». Побачиш, як вони оратимуть землю. Гроза, а не літак!

– Конструктори, напевне, думають і про винищувачів. Будуть і в нас машини, кращі за «міги»,– не відступав я.

Командир усміхнувся.

– Переконаний винищувач! Це добре. Коли йдеш прямою дорогою, далі будеш.

Тільки я лишився сам на своїй стоянці, помітив: далеко в морі повільно, ледь помітно просувається великий, плавучий док. Я бачив його під час одного з польотів. Він чомусь стояв на якорі, навантажений паровозами. Напевно, йшов із Одеси, якій уже загрожувало оточення.

А трохи вище, в небі, я помітив літаки. Сумніву не було: «юнкерси» прямували до цього доку.

Не чекаючи наказу, я сам піднявся в повітря. Не дивився, летить хтось за мною чи ні.

З берега, від Очакова, по «юнкерсах» ударила зенітка. Я пішов на них в атаку. Траси моїх кулеметів і спалахи зенітних снарядів змішалися. Один бомбардувальник загорівся. Льотчики вистрибнули з парашутами. Вся група скинула бомби у воду і почала втікати. Я – до останнього «юнкерса». Мав дуже малий кут для удару. Щойно спікірую; обстріляю – ось і хвилі. Виявляється, по-справжньому атакувати над самою водою неможливо.

Озирнувся – берега вже не видно. Час повертати. Летів з радісною думкою, що не відмовився од «міга», зостався на машині, яка відповідає моєму характеру.

На аеродромі стало відомо: гітлерівці сьогодні вранці захопили Березівку. Один з водіїв, котрий вирвався просто з-під вогню мотоциклістів-автоматників, розповідав, як дівчата з їдальні, почувши стрілянину, вибігли на ґанок. їх звалили черги гітлерівських автоматів.

Селіверстов, стоячи поряд зі мною, слухає цю розповідь з похиленою головою.

– Жаль, дуже жаль дівчат, – каже він. А потім, почухавши потилицю, говорить далі: – І складів теж шкода. Тепер метляти мені короткою полою до кінця війни.

– Коли ти в цьому підсмаженому реглані довоюєш до переможного дня, його візьмуть в музей за великі гроші.

– О, справдилися б твої слова! – мовить Селіверстов.

Од Березівки до Тузлів не так уже й далеко. Повідомлення про розстріл наших дівчат фашистами дійшло до нас так само хутко, як звістка про початок війни, і так само обпалило наші серця, як її передній край.

Наступного дня полк перебазувався за Південний Буг, у Копані.

4

Наш аеродром розташований поблизу Миколаєва.



Піднявшись у повітря, зразу ж кидаєш погляд на місто. Воно привертає увагу не так розмірами, зеленими вулицями та заводами, як звичайним, мирним життям. Димлять високі труби. Біля лиману, на верфях видно недобудовані кораблі, спалахи електрозварки на них. Вулиці заповнені перехожими. Пролітаєш далі на захід, думаєш: можливо, саме Південний Буг із своїми просторими лиманами стане рубежем рішучого контрудару по ворогу. Та вже перші п'ятнадцять-двадцять хвилин польоту змінюють настрій. Відчуваєш: над тобою нависає щось важке, незриме.

Те важке не так-то й незриме. Пилюка на шляхах і стовпи диму над степом нагадують про те, що ворожі війська сунуть з півночі до приморських міст і сіл. Упізнаєш німецькі широколобі машини, куцорилі, майже квадратні танки. Нам відомо, що гітлерівці намагаються відрізати й оточити Одесу.

Вилітаємо на розвідку і кожного разу пильно озираємо дороги біля моря. Чи йде ще потік евакуйованих? Чи мають наші частини коридор для відходу на схід?

За нашими донесеннями ставляться завдання на штурмовку. І винищувачі б'ють по скупченнях гітлерівських військ у цьому районі.

«Мессершмітти» і «юнкерси» уже, напевне, базуються на аеродромах, які раніше були нашими. їх рідко в якому вильоті не зустрінеш. Вони десь зовсім близько. Хочуть наглухо закрити для нас небо. В перші дні війни ми не дозволяли їм так розгулювати над нашою територією, як тепер. Всі наші винищувачі кинуто на штурмовку наземних ворожих військ – там основна небезпека, а за «мессерами» полювати у нас нема ні часу, ні літаків.

У нас в полку й справді стало вдвічі менше літаків, ніж було до початку війни. Поповнення нема. Заспокоюєш себе тим, що десь, можливо, на Дніпрі, готують лінію оборони. Без цієї віри, без цих заводських труб, які димлять у Миколаєві, просто не хотілося б жити.

Викликають на КП – знову наказують летіти на розвідку. Ми з Лукашевичем вислуховуємо завдання:

– Уточніть просування ворога на Одесу.

– Єсть уточнити!..

Ідучи до стоянок, радимось, як будемо летіти. Напевне, нас уже десь підстерігають «мессери» – ми кілька разів проходимо одним і тим же курсом. Безпечніше було б летіти туди над окупованими районами, а потім по дорозі назад вести розвідку.

Беремо на північ од Миколаєва, щоб там звернути на захід. Нам назустріч прямують «хейнкелі». Давно не бачились. Тепер вони летять без прикриття. Звісно, навіщо «мессерам» марно прасувати повітря? Радянські винищувачі діють там, під Одесою. А тут небо вільне від них. Довгою чергою з малої дистанції б'ю по «хейнкелю». Він перевертається і падає.

Не встигли ми з Лукашевичем покінчити з «хейнкелем», як побачили траси німецьких зенітних гармат, кулеметів. У чім річ? Ми ж пролетіли не більше двадцяти кілометрів од Миколаєва, який живе у ці хвилини звичайним трудовим життям?

Ворог танками наступає понад Інгулом прямо на місто, навіть не наступає, а насувається лавинами по кількох дорогах, навпростець степом.

Напрямок Одеси мені здається таким далеким і абстрактним порівняно з цими танками, які йдуть на беззахисне місто, що я забуваю про завдання. Треба негайно вертатись на аеродром.

У штабі здивувалися з нашої появи.

– Чого так швидко? Що трапилось?

Заступник начальника штабу вже готує журнал для запису мого донесення.

– За двадцять кілометрів звідси німецькі танки. Олівець завмер у його руці:

– Ти не наплутав?

– Підтвердження не забариться.

Офіцер викликає штаб дивізії, доповідає. Його обличчя помітно блідне. Він кидає на мене сердиті погляди і розгублено кладе трубку.

– Штаб дивізії вимагає пояснень: чому не пішли на Одесу? Ваші свідчення про німецькі танки називають вигадкою.

– Ми не сліпі, товаришу капітан. Таке ставлення до наших повідомлень – це просто...

– Не галасуйте, старший лейтенант. Ви вільні.

Так, я вільний, але у мене нема сил піти з КП. Я бачив танки, які йшли на Миколаїв, я і Лукашевич. Можливо, тільки нас двоє виявили це угруповання, яке проникло так далеко в наш тил. Ми з Лукашевичем вартуємо біля своїх літаків, позираємо на північ.

На горизонті поки що ніяких ознак ворожого вторгнення. Але ми знаємо, що фашисти вже недалеко, десь за посадками. Далина тривожно притаїлась. І раптом за посадками – клуби чорного диму, вибухи.

– Покришкін, до командира полку!

Спішу на КП. Віктор Петрович майже біжить мені назустріч.

– Летіть... Подивитесь, що там таке. Я повертаюсь до літака.

Тільки піднялися ми з Лукашевичем над аеродромом – побачили німецькі танки. Вони йшли з двох напрямків, а тут, біля міста, так само, як і шляхи, сходилися в одну колону.

Думаю про тих людей, які зараз трудяться в цехах, на верфях, про дітей, які граються в садочках і скверах. Зараз на них полетять снаряди. Вулицями покотиться гуркіт по­стрілів і руйнування.

Пролетіли ще раз, ближче, над танками, щоб переконатися, що то ворожі машини.

У цій спробі зазнав прикрощів Лукашевич. Осколок ворожого снаряда пробив у його літаку бензобак. Пальне, виливаючись струмочком, випаровується, обертається на білу довгу смужечку, яка тягнеться за ним. Я лечу поряд, підбадьорюючи друга. Дотягти б до аеродрому!

Обстрілюємо ворожих автоматників, які рухаються обабіч дороги, і через декілька хвилин сідаємо на своєму аеродромі.

Приземлившись, я підрулив прямо до КП. Вимкнувши мотор, вистрибую з літака.

– Ну що? – зустрічає мене командир полку. Біля КП багато людей.

– Давайте відійдемо, – кажу йому тихо.

– Що там?

– Кілометрів за п'ять звідси – німецькі танки... Віктор Петрович швидко простує до телефону, доповідає штабу дивізії все, що ми зуміли побачити. Я дивлюсь на нього: невже там і зараз не повірять?

– Всім підготуватись до зльоту, – виголошує командир полку наказ, не відриваючи трубки од вуха. Разом з Лукашевичем поспішаємо до літаків. В його машині техніки забивають дерев'яною пробкою пробоїну.

Ідемо й розмовляємо про місто, яке так надихало нас і якому ми, льотчики, вже не можемо подати якоїсь істотної допомоги. Бої ітимуть у самому місті. Вони будуть тяжкими для наших частин, для ополченців.

Піднявшись з аеродрому, літаки через кілька хвилин пікірують на колони противника трохи на північ од Миколаєва. Стріляємо по машинах і повертаємо на схід.

Десь недалеко од Херсона, нам сказали, є село Чорнобаївка. Орієнтир один: там багато інших літаків. Ми летимо в напрямку Дніпра. На цей раз будемо ще на правому березі. Але і лівий звідти зовсім близько.

Біля Чорнобаївки все просторе поле заставлене літаками і скоріше нагадує якийсь авіаційний склад, аніж фронтовий аеродром. Ми з Лукашевичем приземлились на вузенькій, вільній смужці і, звернувши вбік, опинилися неподалік «чайок» та «ішаків». Поки рулили до цього місця, побачили машини майже всіх існуючих систем.

Тут стояли старенькі І-15-біс, високі, довгоносі Іл-2. Притаїлись серед інших Су-2 та І-16, новенькі ЛаГГ-3, «міги», Пе-2, УТВ-4... їх було багато. Вони нагадували злетище різних птахів, які опустились тут, щоб перепочити. Це видовисько створювало враження організованості – літаки кожного типу стояли один біля одного на краях аеродрому, але тіснота і те, що сюди прилітали й прилітали нові групи, свідчили, що авіація відступає. Вона скупчилась тут тому, що з півдня – море, а з півночі насувались танки ворожої армії.

Куди перелітати далі, поки що ніхто не знав.

Літаки – грізні в польоті, а тут, у такому беззахисному становищі, викликали почуття жалю.

Через кілька годин біля аеродрому Чорнобаївки почали вибухати бомби, скинуті «юнкерсами». Німці бомбили дорогу, по якій відходили до Дніпра наші війська.

На цей час усім нашим полкам, які сиділи тут, було визначено місце базування за рікою.

Вибухи бомб підняли всю величезну зграю літаків майже за кілька хвилин.

Я ніколи не бачив такого видовиська: злітали майже одночасно «чайки», Су-2, 1-16, «лагги», «міги» і розлітались у різних напрямках. Траплялось, що один літак перестрибував через інший. Тільки тривога могла так мобілізувати увагу людей.

Ми з Лукашевичем затримались і злетіли по вільному полю. Незабаром_під крилом виблиснув широкий, спокійний Дніпро.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка