Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка8/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27

О, ДНІПРО, ДНІПРО


1

Ми з Лукашевичем залишили аеродром у Чорнобаївці останніми, а приземлились у Чаплинці першими. Не встигли тут призвичаїтись, як нам наказали вирушати на прикриття Каховської переправи.

Нижче по Дніпру теж були переправи, але ця вбирала в себе багато доріг. Сюди стікалось кілька потоків з охопленого вогнем Правобережжя України, На неї були спрямовані удари німецьких дивізій, сюди одна за одною йшли групи ворожих літаків.

Нам, винищувачам, було поставлене завдання: охороняти переправу з неба, не давати знахабнілим німецьким завойовникам розстрілювати, топити людей, які хочуть знайти порятунок од жахів війни на лівому березі.

Широкий Дніпро у пониззі; вільно розступилися його береги, відкривши простір могутній течії.

«Не кожен птах, – писав Гоголь, – долетить до середини Дніпра...» Та й справді, чимало йому знадобиться часу, щоб перемахнути таку акваторію, а повільному порому, який іде з Бєрислава на лівий берег, – ще більше

Ми, винищувачі, зараз прикриваємо цю переправу, патрулюємо над Дніпром, оглядаємо все навколо. І нам іноді здається, що катерок, який буксирує велику баржу з людьми, возами, машинами та комбайнами, взагалі не має сил дотягти її до лівого берега. А на правому вже зібрався цілий натовп тих, хто чекає перевозу.

Прегарна вереснева пора на півдні України. Чудова, мальовнича і багата Таврія, яка розкинулась на придніпровській рівнині. Дивився б на її поля, поділені лісосмугами, на села з білими хатами та вишневими садами, на казковий оазис Асканію-Нову, на озера, які сяють дзеркалом солоних вод біля Сиваша. Дивитися б на все, милуватись, якби не війна, гуркіт якої вже чути навіть тут, на Лівобережжі, у великому селі Чаплинка.

В перших вильотах ми ознайомились з багатою Таврією. В полі – скирти соломи та хліба. Біля сіл – колгоспні сади, городи, баштани. Побачили, кого перевозять дніпровські повільні пороми – тих самих евакуйованих, яких ми зустрічали в Березівці, в Тузлах: сільське і міське населення, машини. І майже нема військових. Останнє було знаменним. Значить, наша армія буде битися стійко. Вона не має наміру відходити за ріку.

«Не пустимо ворога за Дніпро!»

«Ні кроку назад!»

Не бачив я цих лозунгів біля доріг, але виголошував їх сам для себе, читав у поглядах друзів, у сумних очах українських селянок і дітей, чув їх у рокотанні наших літаків.

З ранку до пізнього вечора ми на аеродромі, в польотах. Баражирування над певним, визначеним районом – новий для всього полку вид бойової роботи. Зумій правильно розташувати сили, групи, відшукай для себе найвигідніше місце, забезпеч оборону району – ці. завдання здаються надто загальними, але разом з тим вони цілком конкретні і вимагають од нас винахідливості, пошуків нових прийомів.

Однією з таких знахідок були наші «ножиці». Не приписую собі авторства ні у винаході цього прийому, ні в його найменуванні, але певен, що він міг народитись лише в польотах парою. Якщо накреслити цей прийом графічно, він нагадує ланцюжок з вісімок. Два літаки сходяться і розходяться, зустрічаючись періодично. Вони взаємно прикривають один одного, оглядають великий простір і просуваються вперед так, як їм і потрібно.

«Ножиці» з часом стали нашим полковим тактичним козирем.

В ці дні, коли ми, винищувачі, оберігали небо над переправою, б'ючись з «мессерами», наші Іл-2 разом з «мігами» ходили на штурмовку ворожих військ, що сунули дорогами Задніпров'я.

Одного разу, повернувшись із завдання, я прийшов на КП і побачив біля апарата Валю з заплаканими очима. Вона повинна була робити виклики по телефону, відповідати на дзвінки, а не плакати. Побачивши її в сльозах, я зупинився. Дівчина кинула на мене короткий, якийсь очікувальний погляд і відразу опустила голову. її очі, повні сліз і тривоги, зворушили мене. Досі я бачив Валю тільки веселою, рухливою.

– Щось Фігічев не повертається, – повідомив Никандрич після мого рапорту.

– Коли він вилетів? – запитав я.

– Та вже третя година.

– Третя?! – необережно вигукнув я. – А, лише третя. На «ілі» бачиш, як на волах, просуваєшся повільно, але впевнено.

Валя попросила дозволу в Никандрича подзвонити ще в дивізію, на сусідні аеродроми.

– Подзвони, обов'язково, – погодився начальник штабу. Я почекав, доки відповіли з дивізії. Ні, про Фігічева не було ніяких відомостей.

– Не сумуй, він скоро сам подзвонить, – підбадьорливо мовив я, не знайшовши що сказати. І пішов: не міг бачити жіночих сліз.

Якби це сталося з кимсь іншим, а не з Фігічевим, вона, звичайно, не реагувала б так скрушно. Це було мені зрозуміло. Я попрямував до свого літака, щоб знову очікувати на виклик, знову летіти на Каховку, битися з «мессерами». І думав про цю дівчину. Згадав, як Фігічев познайомився з нею, як перейшов на Іл-2, як захоплювався цією машиною, її бронею та непробивним склом кабіни.

На стоянці я повідомив льотчикам про Фігічева, про Валині сльози.

Вони заговорили про обох.

– Вже плаче? Дуже рано.

– А скільки днів було б не рано?

– Найбільш скороспіла черешня не дозріла б за цей час. А любов – не ягода.

– На війні все виникає раптово. І кохання теж.

– А я б заборонив тут всілякі такі зв'язки.

– Як це заборонив? Хіба почуття можна дозволяти чи забороняти?

– Так, можна., Командиру ескадрильї це особливо ні до чого.

– Міцно загнув.

– Правильно каже...

– Коли всі розведемо лірику – воювати буде нікому.

– Головне не в цьому. Недоречно все це. Покохають одне одного, а тут куля – джик. І – будь здоров.

– На війні, як твердив Маяковський, любовній не місце кляузі.

– Маяковський писав – «словесній кляузі».

– Та все одно...

Я мовчав. У душі був на боці тих, які засуджували Валентина за вторгнення в тихий душевний світ дівчини. Вона тільки-но вступила в самостійне життя. Фігічев настійливо упадав біля неї, немов намагався підкреслити, що випередив інших. Але вони, здається, покохали одне одного.

Задзвонив телефон. Треба летіти на штурмовку. Куди? «По дорозі на Чорнобаївку...» Знайомий маршрут, туди весь час літала наша штурмова група. Я охоче вирушав на це завдання, – а раптом побачу десь на землі Іл-2! Хоча б що-небудь довідатись про нього. Ох, оця мені любов!

Ми повернулися з польоту вже майже в присмерку. На КП я застав командира полку, Никандрича і Валю. З їхнього сумного вигляду зрозумів, що про Фігічева нема ніяких звісток. Мені теж не було чим порадувати їх.

– Завтра сам полечу, – бадьоро сказав Віктор Петрович. – І знайду Фігічева.

Я затримався на КП. Валя знову дзвонить на сусідній аеродром. Вона вся поглинута своїм горем і мене зовсім не помічає. Напевне, їй байдуже і до всіх інших.

Ніякої звістки. Слова тут не допоможуть. І я пішов.

Вранці Віктор Петрович зібрався в політ. Йому потрібен ведений.

– Дозвольте мені прикрити вас? – звернувся я. Командира здивувала моя пропозиція.

– Давай спробуй. Ти ж звик літати тільки під захистом інших.

Полетіли. Так, на фронті я ні разу не був у такій ролі. Стежити за ведучим, розуміти його дії, не відриватись і бути готовим захистити свого командира – це не так легко. Вік­тор Петрович пілотує бездоганно. Він то набирає висоту, то знижується до бриючого. Шукає сліди «іла» на землі. Здається, ні разу не озирнувся, щоб переконатися, чи йду за ним. А я весь час думав про нього і про Фігічева.

Уже привиджувалось: ми бачимо Фігічева десь на землі. Він прямує на схід, до Дніпра. Комусь із нас треба сісти і взяти його. Мені, тільки мені... Такі випадки у фронтових умовах уже були. Я читав про них у газеті. Десь у степах Монголії, в дні боїв на Халхин-Голі, винищувач С. Грицевець приземлився на території ворога, підібрав там свого збитого командира і злетів. А якби не піднявся? Що сказали б про нього в полку? Посадка на чужій землі...

Я зараз теж сів би, коли б треба було. Заради Фігічева, в ім'я обов'язку, задля дівчини в сльозах.

Але задніпровська земля так і не покликала мене до цього подвигу. Ось Віктор Петрович вже розвертається, щоб іти назад.

Тепер, летячи зовсім поряд, трішки збоку, я думав про нього. Якщо раптом на нас нападуть «мессершмітти», я захищатиму свого командира до останніх сил. Почуття відданості відчуваєш у польоті особливо глибоко, гостро. Людина, яка довірилась тобі і розраховує на твою вірність, мужність, стає дорогою тобі, власне, твоїм життям.

Нас обстріляли зенітки. Ми обминули їх. Це була єдина небезпека, якої довелось нам зазнати в польоті. Не виявивши ніяких слідів свого льотчика, ми повернулись на аеродром.

Йшли по льотному полю і мовчали. Думали про Фігічева. Напевне, він загинув.

Біля КП показалась Валя. На хвилинку затрималась, потім розвела руки, немов намагаючись обійняти цей теплий, сонячний ранок, і побігла нам назустріч. Ми непомітно для себе стали: в поведінці дівчини було щось незвичайне.

– Він приїхав, приїхав! – закричала на відстані.

– Не поранений? – запитав я, коли Валя, сяючи посмішкою, зупинилась біля нас.

– Живий і здоровий! Бачу по ній! – відповів за неї Віктор Петрович.

Фігічев стояв біля КП. Він був старанно поголений, з акуратними бакенбардами, чистенький і підтягнутий, як закоханий кавалер. Розповів нам про свої пригоди. Його літак підбили зенітки, але він перетяг через Дніпро і сів у олешківських пісках. У цих пустельних степах довго шукав військову частину, якій можна було доручити літак. А потім цілу ніч добирався до нас попутними машинами.

– Чого ж не повідомив про себе? – суворо глянув на нього командир полку.

Фігічев озирнувся, чи не слухає Валя. А тоді відповів:

– Щоб вона трохи пожурилася...

І дзвінко засміявся.

Мені дуже не сподобались і ці слова, і його сміх.

Віктор Петрович, осудливо глянувши на нього, пішов

– Заморочив дівчині голову і тішишся, – сказав я з докором.

Йому, напевне, дуже хотілось почути про те, як переживала Валя. А заговорили про Іл-2. Фігічев не приховував свого розчарування ним.

– До чортової матері ці одиночні польоти. Всі зенітки луплять по тобі. Хіба це жарт?

– А броня?

– Що ж броня. На неї у ворога є снаряди.

– Значить, і на «ілі» треба вміти воювати?..

Другого дня наш полк перебазувався ближче до Каховки, на аеродром поблизу давньої німецької колонії Доренбург.

2

Благодатне тепле літо, яке тішило нас, воїнів південного фронту, вже кінчалось. Воно подарувало нам багато безхмарних днів (іноді на радість, іноді на прикрість), чимало теплих ночей, що були так потрібні в бойових умовах, але прошуміли майже непомітно. Що пора тепла вже минає, я зрозумів, коли одного разу зовсім змерз під час короткого сну на землі, під крилом літака.



В Доренбурзі наш аеродром був розташований поблизу селища МТС, і мій літак стояв прямо біля контори, де містилась санчастина. Цей необережний відпочинок під крилом приніс мені неприємну простуду. З нежиттю, з болем у голові пройшов я вранці повз ґанок санчастини і незабаром вирушив виконувати бойове завдання. Хворіти, лежати в по­стелі, коли поряд гудуть літаки, для кожного з нас було справжньою мукою.

Цього разу я вилетів на видимого «Юнкерса-88», який сам-один з'явився над нашим селом. Ускочивши в «міг», я не випускав «юнкерса» з поля зору і поступово наздоганяв його. Коли ворог помітив мене, то відразу ж скинув бомби куди попало і пірнув у хмари. Я погнався за ним і знову побачив його. «Юнкере» круто спікірував і занурився в білу млу. Мій «міг» шугнув туди ж із таким же майже прямовисним пікіруванням. Падає з несамовитим ревінням літак. Біла каламуть огортає мене і стає дедалі густішою. Жду, коли покажеться земля. Але в цей час чую якийсь удар в голову. Іскри посипались з очей. Страшний біль осліпив мене. Відчуваю, що продовжую падати. Свідомість вловлює зв'язок з зовнішнім світом, але не можу зробити ні найменшого руху, щоб вивести літак з піке. За характером бою визначаю, що втрата пам'яті настала од різкої зміни висоти – з трьох тисяч метрів до однієї тисячі. Всіма силами намагаюсь оволодіти собою.

Напевне, сама земля своїми обрисами вдерлася в мою свідомість і пробудила мене. Я відчув ручку керування і потяг її на себе. Літак, роблячи глибоку просадку, ледь не чіпляючись за землю, з великою швидкістю проносився над полями.

Куди лечу, навіщо? Сам цього не розумію. Ага, я ж переслідував «юнкерса», але його вже не видно. Та він зараз і не потрібен мені.

Відновив орієнтування і прилетів на свій аеродром. Ледве піднявся з сидіння.

– Що з вами? – дивиться на мене Чувашкін. Я не розумію, чого він здивувався.

– Та ви не схожі на себе. Ходімо, проведу вас до штабу. Відчувши під ногами землю, я перестав думати про слабість. Але тепер мене кинуло в жар. Треба було повертати до санчастини.

Лікар, повна літня жінка, засунула мені під пахву термометр, послухала пульс.

– Приготуйте йому постіль.

– А може, само пройде? – спробував я викрутитись.

– У вас дуже висока температура.

Ні, це не була гра в героїзм. Ніхто з хворих льотчиків у ті дні не спішив лягати в госпіталь. Хто жив боями, хто всіма почуттями зливався з фронтовою обстановкою, того просто лякали біла тиша палат, оточення лікарів і санітарів.

Постіллю для всіх були звичайні носилки, застелені простирадлом. Замотався я в бумазейний, вишневого кольору халат і майже повалився на них.

Два дні пролежав у жару, а на третій немов на світ народився. Все минулося. Ступив до вікна, побачив свій літак і зразу ж виявив нечуване безладдя. Тільки зараз я помітив, що «міг» стоїть під скиртою. І вжахнувся. Загориться солома – прощай літак. Думаю, як би мені дістатись до стоянки. Та раптом крізь гул моторів почув свист бомби.

До нашої кімнати забігає, сповнена страху, лікарка. Падає на підлогу і тягне на себе порожні носилки. Я не можу втриматись од сміху, хоча розумію, що недобре сміятись із жінки.

Вибух. Ще і ще! Дзвенить розбите скло. «Юнкерси», кинувши бомби, летять геть.

Я вибіг надвір. Санітарки вилазять з погреба налякані, бліді. В халаті простую до літака.

– Чого тут розгулюєте? – запитую у льотчиків, немовби виконуючи місію посланника од хворих і поранених.

– Ми тільки-но повернулись із завдання. Не встигли заправити літаки.

– О, та он ще одна група «хейнкелів».

– Чого їм тут треба, чортам?

Ворожі літаки вже заходили на аеродром. Якби я хоч трохи раніше побачив їх, то піднявся б у повітря в своєму далеко не льотному обмундируванні. Але було вже пізно. Треба десь ховатись. Поспішив до скирти. Бомби впали зовсім близько. Коли кинуть ще, то вибухнуть біля нас. Але бомб більше не кидали.

Я повернувся до санчастини, зібрав свої речі, переодягся.

– Куди ви, Покришкін?

– Більше не можу плазувати по землі, докторе.

До свого літака я прибув вчасно. Наша ескадрилья вилітала на штурмовку.

Піднявшись у повітря, глянув на будинок санчастини і вжахнувся. Та ці комбайни, яких виставили біля аеродрому кількома рядками, з висоти зовсім схожі на автомашини, на танки, на що завгодно. Ось чому нам тут немає спокою.

Увечері стало відомо, що з плацдарму в районі Каховки німецькі війська перейшли в наступ. Полк наш вранці перелітає на аеродром під Мелітополь.

Як добре я зробив, що пішов із санчастини. Коли б лишився там, довелося б переїжджати на схід у машинах, у сутолоці колон.

Ой, Дніпро, Дніпро, ти у даль течеш,

І вода твоя – мов сльоза...–

співається в пісні.

У дні війни ти, як і кожна природна перешкода, могутній лише в єднанні з армією, з її силою.

На новій базі ми приземлилися після штурмового нальоту на ворожі війська. Кожен витратив, як завжди, бойовий комплект, пальне, а на аеродромі ще не було ні бензозаправників, ні боєприпасів. Затягли літаки в лісосмугу, закидали їх гіллям і взялися за те, що на льотному жаргоні називають «травити баланду».

Сидимо проти сонця, згадуємо давні історії, брешемо, хто що може, зрідка поглядаючи на небо.

А чого за ним спостерігати? Хто сюди залетить?

Ми нарешті приземлились у глухому закутку. Степ і його лісосмуга надійно сховали нас, беззбройних.

– О, але все-таки хтось летить. Цікаво, хто це?

– Комдив!

Його літак ми знали так само, як і стареньку легкову машину. УТВ-4 йшов над самою землею, на рівні дерев лісосмуги, а до того ще й з тіньового боку. Маскування було повним, хоча в повітрі не помітно ніякої небезпеки. Гострі очі авіаторів точно визначають вміння льотчика вести машину, особливо по тому, як він заходить на посадку.

– Комдив з інспектором пілотують удвох.

– Ось вони дадуть нам чосу за бездіяльність.

УТВ розвернувся з крутим віражем, напевне, знову ж боячись піднятися вище дерев.

– Перш ніж сісти, вони зачепляться за нашу планету.

– Не каркай?

Літак справді різко просів і, враз торкнувшись крилом землі, бухнув на поле.

Хтось засміявся, але тут же зрозумів трагічність ситуації й затих. Ми побігли до літака. Якби побачили тут когось іншого, не наших начальників, то, можливо, посміялися б. Падіння було і комічним, і на диво щасливим.

Допомогли вибратися їм з-під розламаного літака. І відразу ж почули гучний «рознос». Комдив хоч і не міг як слід говорити – поранено щоку, однак суворо відчитав інспектора.

– Я ж передав ручку керування тобі.

– А я вважав, що ви самі будете садовити літак.

Під'їхала машина, забрала легко потерпілих. Тепер можна було й потішитися з цієї історії.

– Як ти вгадав? – питаємось у льотчика-пророка.

– Видно птицю по польоту. Вони літак притискали до землі так, що не могла не статись аварія.

Нещастя з УТВ врятувало і нас, і командира БАО од прочуханки, а події розвивались своєю чергою. Машини БАО прийшли з запізненням, бо їх бомбили в дорозі, а шлях од Доренбурга до Мелітополя був блокований тому, що німецькі дивізії, форсувавши Дніпро, вже просувалися в напрямку Мелітополя та Сиваша.

Але машини все ж прийшли. Техніки заправили літаки, і ми повели їх на штурмовку, щоб підтримати наших піхотинців. Летимо вже двома четвірками. Одну веду я, другу – Фігічев. Лукашевич – ведучий пари. За мною йде Гросул, плечистий, чорнявий молдаванин.

Завдання у нас не визначене, як бувало іноді на самому кордоні. Дніпро був важливим рубежем оборони, і всі дії наших військ прив'язувались до нього... А зараз знову порушено схему взаємодії.

З першого погляду на карту стає зрозумілим задум ворога: вийти од Каховки до Сиваша і відрізати відступ нашим військам, які ведуть бої у пониззі Дніпра, біля Херсона.

У повітрі, з висоти, коли весь простір розстилається перед тобою, немов карта, обстановка стає ще зрозумілішою. Стовпи пилюги піднімаються на дорозі як орієнтир, як вісник просування німецьких військ. Ідуть колони танків і машин у напрямку Мелітополя. Таврія, як і Дніпро, вже окутана димом.

Фігічев і його напарники на «мігах» – от така супряга штурмовика і винищувачів – з ходу кидають бомби, обстрілюють групу ворожих колон. Я пікірую з ними. Ще не скинув бомб, озирнувся навколо і бачу – з десяток «мессершміттів» падає на нас із висоти.

Вивільняючись од бомб, на повному газу веду машину з лівим розворотом угору. За мною ідуть І-16 і «чайки». Гросул повертає праворуч.

Чисельна перевага ворога завжди діяла на мене однаково. Що б там не було, я мушу збити чи підбити одного. І тоді можна буде вважати наші сили рівними. Німці, як тільки побачать падіння свого літака, відразу ж змінюють тактику. З них ніхто не піде на тебе прямо, вони вичікуватимуть лише твоїх промахів, битимуть тільки напевно, без риску. Що ж, треба битися з десятком!

Ось той, який погнався за Гросулом, мусить бути моєю жертвою. Якщо не зіб'ю його – тоді нам не вирватися звідси. Швидкість у мене чудова, і ціль намічена. Тягни, мотор, не підведи мене! Я знаю, що за мною вже летить «мессершмітт», що він захищає свого так само, як я Гросула, але я відчуваю відстань. Покладаюсь на швидкість машини і вважаю, що встигну атакувати раніше, ніж обстріляють мене.

Кулемети захлинулися довгою чергою. Вдруге, я зрозумів, стріляти буде ніколи. Ну, чого ж ти, жовтолобий, не реагуєш на мої влучання? Ага, ось уже осідаєш! Крутнувся і пішов донизу. Невже хитрує? І в той же час чую удар по лівому крилу. Літака кинув убік, під трасу. «Мессершмітт» проскакує. Дивлюсь, де пошкоджено мою машину. На крилі глибокий слід од снаряда. Він тільки ковзнув по обшивці, розпоров її.

Можна вважати, що найбільша небезпека минула. Того «мессера» я збив чи пошкодив, значить, завзяття німців підупаде.

Ми четвіркою відбили кілька атак уже зовсім обережних німців. Але час підганяв. Треба було повертатися на аеродром. Застосувавши свій новий прийом – «ножиці» пар, – поступово відтягуємось до Мелітополя.

Група «мессершміттів» зробила кілька спроб напасти на нас із боку сонця. Але ми уважно стежили за ними і своєчасно відповідали лобовими атаками. Переконавшись, що зненацька нас не застукаєш, «мессершмітти» полетіли далі. Крім одного. Один з них ішов за нами. Йому дуже хотілось збити кого-небудь з наших. Його старанність, звичайно, була марною.

Ми обговорювали цей бій на аеродромі, біля машин. Група Фігічева нічого не бачила, що відбувалось на висоті. Вона відштурмувала і лягла на зворотний курс. Я розповідав про ситуацію, про того набридлого одинака, який хотів напасти, сподіваючись, що ми заспокоїмось і забудемо про небезпеку.

Перед вечором, повертаючись з КП, Фігічев ще на відстані вигукнув: «Іди, Покришкін, одержуй почесну грамоту!»

Я не зрозумів, про що йдеться, і очікуючи дивився на нього.

– Звалив одного і мовчиш?

– Розкажи, в чім річ?

– Наземні війська прислали подяку нам за штурмовку, а тобі – за збитого літака. Один німецький ас упав на їхні позиції.

– Ось чому не хотів тоді нас залишити той одинак! – сказав Гросул.

– Ну, напевне, йому влетить за втрату ведучого, – додав Лукашевич.

Я уявив, як той німець, ведений, зоставшись сам, намагався відплатити нам за свого командира. Так, нелегко йому було повертатись на аеродром. Скільки докорів доведеться вислухати. Але вирок над тим, який згорів десь у степу, виконано.

Техніки оглянули мій літак, на якому зосталась позначка ворожого снаряда. Треба було міняти крило.

Віктор Петрович, вислухавши інженера, послав мене на аеродром Володарський, де містилися наші ремонтні майстерні і де здійснювали тренувальні польоти молоді льотчики.

– Даю тобі два дні, – сказав командир полку. – Перевіриш машини, які там ремонтуються, політаєш з хлопцями над аеродромом і приведеш їх сюди. Пора їм привчатися до боїв. Зима, напевно, буде важка. Треба готуватись.

Останні слова він вимовив багатозначно. І, звичайно, вводити в бій молодих краще восени, ніж узимку. Хоча в нас і мало літаків, але, можливо, пришлють підкріплення... Країна збирала сили.

3

Півгодини польоту на схід – і я опинився в глибокому тилу. Характер життя кожного населеного пункту в дні війки визначався передусім його близькістю до фронту. І хоча ми, льотчики, були ізольовані від міста й села, але на аеродромі теж зразу відчувалась відстань до бойових позицій.



Літак розбігається, здіймається, набирає висоту, виконує кілька фігур пілотажу і заходить на посадку. Стихає мотор, шасі торкаються землі. Машина пробігає, спиняється і за-рулює на стоянку...

Стою біля свого літака, стежу за всім, і мені здається, що переглядаю якусь надто уповільнену кіноплівку. Все проробляється по-шкільному, повільно, спокійно й шаблонно. Це молоді готуються до боїв.

Біля старту зібралися льотчик». Я впізнаю серед них знайомих. Стрункий Нікітін у льотному шоломофоні доповідає мені, як старшому за званням, що на аеродромі відбуваються тренувальні польоти.

– Провадили бої та навчальні стрільби. Навчальні...– повторює він, коли ми потисли один одному руку.

– Все відпрацювали?

– Малувато було тренувань. Але забирайте нас звідси.

– А хто сказав, що я приїхав за вами?

Підходять інші льотчики. Андрій Труд здалека всміхається, розводить руки, немов для обіймів:

– Привіт фронту!

Собою, своїм широким жестом Труд заступає всіх. Він теж скаржиться на те, що їх тримають у чорному тілі. Не дають стріляти досхочу, не дозволяють бомбити на полігоні.

– А навіщо даремно витрачати боєприпаси? Фронт поруч. Лети, стріляй, кидай бомби. Нас теж мало вчили, але хто хотів, той сам навчився в боях. Пікірування відпрацювали?

– Так, начебто, – несміливо відповідає Нікітін.

– Ну й добре. Завтра перевіримо, чого ви тут навчились.

– І на фронт? – вигукує невисокий на зріст чорноволосий лейтенант, підступаючи ближче. Прикладає руку до пілотки і каже: – Супрун.

– Супрун?

– Так точно! – Лейтенант весело дивиться мені в очі.

– Я знав одного Супруна – Степана. Чи не родич, бува?

Лейтенант опускає погляд:

– Однофамілець, товаришу старший лейтенант. Але я знаю все про того Супруна, як про свого брата. Указ був у газетах. Читали?

– Який указ? Про Супруна?

– Кілька днів тому присвоєно двічі Героя... Степан, Павлович Супрун загинув у повітряному бою.

Ця звістка приголомшила мене. Я стояв і мовчав,

– Ви знали його? – почувся голос Нікітіна.

– Зустрічався з ним... Продовжуйте, товариші, польоти. Мені треба було спитати про наші літаки в майстернях.

Але коли б я мав можливість забитися зараз у глухі закутки . степу, то скоро сюди не повернувся б. Пригадалось те, що зберіг у душі та в думках про Супруна.

Я читав про Супруна все, як і про Чкалова, сприймав його як гідного учня волзького богатиря. Він своїми польотами вніс багато нового в тактику винищувача, в його бойове мистецтво. Як міг загинути такий майстер повітряного бою?

Пам'ятаю його і все те, що він казав мені. Сильна людина лишається жити тим, що цінують у ній.

На польоти я прийшов не скоро. Зібравши льотчиків, довго розповідав їм про Чкалова, про Супруна, про те, що було мені в них дороге. В одному – безоглядна відвага, рішучість, бурхлива вдача. В другому – широка обізнаність, знання і та ж сміливість. Говорив багато про що, а звів усе до випробуваного вертикального маневру, до різкості і перевантаження в пікіруванні, До розрахунків у стрільбі. В цих моментах, на мій погляд, був зібраний весь наш перший бойовий досвід і мої особисті висновки, які склалися в тяжких незабутніх польотах.

Того ж дня з кожним молодим «бився» в повітрі над аеродромом. Все, що я вмів, що відклалося в моїх звичках, передав їм у польотах.

А за вечерею спитав хлопців:

– Ну як, і завтра будете ганятись один за одним? Чи...

Вони не дали докінчити:

– На фронт!

– У полк!

Вранці наша група в чіткому строю зробила коло над Володарським і взяла курс на захід, до Мелітополя.. Нікітін, Труд і Супрун ішли ведучими пар.

Поглядаючи на них, в осіннє південне небо, я пригадував перші бойові польоти над Прутом, свої радощі і невдачі. Часом мені здавалось, що я теж тільки-но лечу на фронт. Молоде завзяття заволоділо і мною. І хотілось ось так, з ходу, разом з цими молодими хлопцями самому кинутися в бій і перемогти, спопелити ворога на нашій землі. Я думав про те, що зробили ми, живі, і ті, які загинули в бою з ворогами в перші дні війни.

Так, Прут і Дністер були далеко звідси, але ми зробили все можливе. Перед новачками, які ставали сьогодні поряд, наша совість була чистою. Вони зрозуміють нас у перших же випробуваннях.

Показався Мелітополь. За ним, трохи на південь, горіла Якимівка.

4

Аеродром зустрів нас незвичайним пожвавленням. Хутко підбігали до літаків бензовози. Швидко мотались на стоянках техніки.



Командир полку давав льотчикам завдання. Наша поява на хвилинку припинила ділову розмову. Присутні задивились на вже знайомих новачків у регланах і шоломофонах.

Віктор Петрович вислухав мій рапорт і запитав:

– Ну, полетиш з молодими на штурмовку?

– Авжеж! Хлопці рвуться в бій.

– Це добре. Бої йдуть поруч. Треба допомогти нашим наступаючим частинам.

– А хіба наші наступають?

– Не чули? Пішли в напрямку Каховки. Ми б'ємо по опорних вузлах оборони німців, – залунав бадьорий голос командира.

Почути про наступ наших військ було неабиякою радістю. Льотчики, щодня оглядаючи весь район нашого фронту з повітря і по картах, дуже добре розуміли значення доріг кримського напрямку, які перехопив ворог. Командування знало це не гірше від нас. Воно вирішило повернути втрачені тут позиції.

– Посилай їх на Якимівку, Никандрич, – розпорядився командир полку, вказавши на мене.

Від учбового польоту до бойового у фронтових умовах був справді один крок. Ось уже опрацьовано маршрут, визначено підходи і заходи на ціль, вислухано напутні слова командира полку.

Можливо, ми, бувалі, навіть надто багато приділяли уваги першому бойовому вильоту новачків, їх хрещенню вогнем.

Для нас, хто зустрічав ворога біля. кордону, не було ні нагадування про істини, ні потиску руки старшого командира.

Летимо до Якимівки. Під крилами наших літаків запалювальні бомби. Ми взяли на озброєння найстародавніше знаряддя – вогонь. Напевне, тому, що тут потрібен саме він. Нам треба кинути ці «запальнички» точно на станцію.

Німці, як завжди, зустріли наші літаки зенітними трасами. В нас стріляють гармати й кулемети. Але це не перешкоджає нам відбомбитись прицільно. Ми пам'ятаємо, що тільки влучні удари по визначеному об'єкту допоможуть нашим наземним військам. За мною пікірують літаки Нікітіна, Комлєва, Труда, Супруна. Молоді льотчики натискають на бомбоспуск, коли літак (перебуває біля самої землі. Нехай смертоносний вантаж точно лягає на ворожі батареї, на ті станційні споруди, де засів ворог.

Після нашого нальоту ворог залишив Якимівку. Ми в полку дізнались про це уже ввечері. Звістка про відступ німців прийшла разом з подякою піхотинців. Молоді льотчики відчували себе за вечерею іменинниками. Баяніст грав для них веселі пісні. Всім хотілося вірити, що місцевий успіх наших військ на півдні розгорнеться в щось важливе.

Але такий настрій панував лише кілька днів. Наш полк підтримував наступаючі частини. Однак вони просувались дуже повільно – для швидкого кидка їм не вистачало сил. Винищувачі поривалися в польоти, на штурмовку. Бити по ворожих військах, які втікають, – хіба ж не про це ми мріяли? Та в один з таких днів мене раптом посилають на розвідку, по суті, в наш тил – до Оріхова.

– Зверни увагу на шляхи. Маємо непідтверджені відомості, що там з'явилися німецькі мотоциклісти, – уточнив завдання Віктор Петрович.

Я полетів у цей район удвох з Баришниковим.

Густо синіло осіннє небо. По шляхах на захід невеликими групами просувались війська. Але як опинилися в нашому тилу німецькі мотоциклісти?

Мені вже видно містечко. Щоб не проґавити на землі нічого істотного, летимо на малій висоті. Праворуч Оріхова в небі рвуться зенітні снаряди. Наші чи ні?

Ще кілька хвилин польоту – і все з'ясовується. По нас б'ють німецькі «ерлікони». Капітан Баришников враз кидає­ться вбік і повертає назад. Я не можу зрозуміти його Адже нам треба йти далі, щоб визначити, які саме ворожі війська зайняли Оріхів. Напевне, його літак пошкодили зенітки.

Пролетівши трохи на північ, пікірую до самої землі і спрямовую літак на шлях. Йду на Оріхів з боку Запоріжжя, від ворожого тилу.

Танки, машини, артилерія сунуть суцільним потоком. Самих лише танків бачу близько сотні. Пролітаю над ними, а вище – вогняний дах зенітних трас.

Повертаюся в полк. На південь від Оріхова на шляхах бачу лише вози біженців.

На аеродромі підрулюю літаком прямо до КП. Льотчики ждуть поїздки до гуртожитку. Я розгортаю карту і відкликаю командира полку трохи вбік. Мушу розповісти всю правду про побачене.

– Що там? – Іванов допитливо дивиться на мене.

– Погано, – не втримуюсь я.– Біля Оріхова повно німецьких танків і машин.

Іванов спішить до телефону і запитує мене на ходу:

– Чому раніше повернувся ведений?

– Не знаю, товаришу командир.

Серед льотчиків я не бачу свого підопічного, але розумію, що він уже тут. Та зараз не до нього. Спитаю про все потім.

Підходять льотчики, тривожно дивляться на мене. Ніхто нічого не запитує. Моя таємниця їм зрозуміла без слів.

Уже в нашому тилу наступає ворог.

Командир полку вийшов з КП:

– Зараз же перелітаємо до Володарського.

Так, цієї осені учбовий аеродром дуже швидко обертається на фронтовий, а смеркання теж стає зручним для перельотів.

Наступного ранку, уже з Володарського, полк пішов на штурмовку. А мені випало ще раз летіти на Оріхів, щоб уточнити напрямок просування німців.

Цей виліт виявився для мене надто тривалим. Іншого такого я не знав до кінця війни.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка