Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка9/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27

ЛІТАК НА ДОРОГАХ


1

Ще перед вильотом ми домовились з Комлєвим про взаємодію в районі розвідки. Коли треба буде щось розглянути – я знижуся сам, а він зостанеться на висоті.

Балка, туман. Пікірую майже до самої землі. По дорозі на Оріхів рухаються наші машини. Через якийсь час знову «зондую» туман, який заслав усю долину. І тут наші війська.

Ще одне пікірування біля самого Оріхова.

Німці!

Вони розтеклись путівцями, заховались у посадках, садах. Куди не глянеш, скрізь бачиш ворожі танки, солдатів. Намагаюсь запам'ятати, де, в якому місці і що виявив.



Чим скоріше я передам штабам ці відомості, тим важливіші вони будуть для них.

По дорозі назад ще раз пікірую до землі. Треба поглянути на ворожі машини, вдарити по них реактивними снарядами, підвішеними під крилами «міга». Стріляти такими снарядами – велике задоволення. Але чому ведений різко спікірував слідом за мною?

За нами йде четвірка «мессершміттів». Вони безпомилково вгадують розвідників і будуть переслідувати нас, поки не знищать.

Мала висота відразу поставила нас у скрутне становище. Комлєв атакує. Я, давши мотору форсаж, різко йду вгору.

Дуже добре, що не вистріляв реактивних снарядів. Тепер вони знадобляться. Цілюся в «мессера». Снаряди лишають на своєму сліду вогненні траси і зникають у повітрі.

Не влучив, але «мессершмітт», побачивши мої ракети, шарпнувся вбік. На хвості у Комлєва інший ворожий винищувач. Дістати б його.

Я не встиг наздогнати веденого, як почув удари в свою, машину.

Добивати пошкоджений літак, поки він не звалиться на землю, особливо полюбляє ворог. Знищити підбитого легко і безпечно. Гітлерівці, впевнені в своїй перемозі, по черзі заходили й розстрілювали мій літак, який поволі втрачав і швидкість і рівновагу. Фашистам, звичайно, хотілось побачити падіння «міга» і вибух вогняного клубка. Але я ще міг боротися. Опустився нижче на сидіння, щоб мене всього захищала бронеспинка. Зиркаючи на всі боки, намагався ухилятись од нових влучень.

Три «мессершмітти» по черзі заходили й стріляли, як по мішені. Я знав, що вони не залишать мене, поки не побачать на землі.

Оріхів уже далеко позаду. Значить, земля наша, можна сідати.

Залізниця. Будка колійного обхідника. Біля дворика дівчинка пасе корову. Напевне, ця ідилічна картина відвернула мою увагу. А може, нерви здали, чи просто німецький льотчик розгадав мою хитрість. Я почув вибухи снарядів. І літак пішов до землі. Він уже не підкорявся мені.

Удар об дошку приладів. Згадка про те, що я забув зняти окуляри. Біль – і провал у небуття...

В мій літак продовжували стріляти гітлерівці. Вони, звичайно, хотіли, щоб машина згоріла разом зі мною. Але стрільба по моєму літаку та гудіння моторів повернули мене до пам'яті.

Першою думкою було вилізти з кабіни і тікати. Спробував – нема сили встати. А треба, доконче треба перевалитись через борт.

Капає кров. Звідки? Можливо, вигляд власної крові, яка стікала з обличчя на груди, допоміг зовсім отямитись. Зі страхом подумав про те, що вже не зможу літати. Це пробудило мене остаточно.

З трудом перевалився через борт, спустився по крилу на землю і поповз далі.

Др-р-р...

Черга якраз задріботіла по машині. Треба кудись сховатися. Перебрався під залізничний місток. Напевне, переслідувачі помітили це і відразу залишили мою машину.

Чутно гарматну стрілянину. Треба виходити з укриття.

Витягаю пістолет. Одного разу я вже заряджав його для себе, тепер – тільки для ворогів. Підійшов до будинку. У глибині двору стоїть літня жінка. Наближаюся до неї, на її обличчі з'являється вираз жаху.

– Жіночко, тут наші чи німці?

– Наші, синочку. Наші.

Скільки змісту іноді буває в одному слові. Наші... Це ж так важливо зараз для мене.

– Дайте води, – прошу господиню.

Жінка виносить повне відро і зливає мені в наставлені долоні. Прискаю собі в лице раз, потім ще, і раптом помічаю, що бачу обома очима. Мені хочеться вигукнути щось радісне, але я тільки повторюю кілька разів підряд: «Добре, добре!»

– Та що тут доброго, синку? Ти ж весь у крові.

– Нічого, матінко. Кров обсохне, обмиється. Головне, що око ціле.

І вона радіє. Пояснює мені, де стоять наші частини. Запитує, чи не голодний. А я думаю про те, як підняти на колеса розпластаний на землі літак.

Снаряди долітають і до цього будинку. Мені не можна тут затримуватись ні на хвилину.

2

На околиці села побачив наших бійців із зброєю в руках і в касках. Вони провели мене по ходу сполучення до майора. Це був командир стрілецького полку, який тримав оборону в селі Мала Токмачка. Він вислухав мене, пообіцяв дати солдатів і машину, щоб вивезти з-під обстрілу літак. Але спершу звелів іти в санчастину.



– Зв'язковий, проведи, – наказав майор і приклав до очей бінокль.

Медпункт містився в сараї, у сусідньому дворі. Санітари підносили на носилках поранених, а звідси відправляли на возах перебинтованих людей кудись далі. Тих, що могли пересуватись самі, перев'язували на подвір'ї. Поранених було багато. Все підходили і підходили нові. Побачивши, скільки роботи у санітарів, у фельдшера та в лікаря, я вирішив почекати. Стояв, дивився, думав. Повз мене пробігав якийсь чоловік у бруднуватому халаті.

– Льотчик? – запитав він, хоча мій одяг це й так показував.

– Так.


– Ходімо.

Тільки ступив кілька кроків за ним, як угорі прошелестів снаряд і відразу вдарив у будинок. Гримнув вибух. Майже ніхто не звернув на це уваги. Я дивився на будинок, який раптом осів набік. З нього два солдати вихопили хлопчика років восьми. Він був майже голий.

Солдати тримали дитину під руки. Я відразу побачив, що в нього були сині, безсило повислі тоненькі руки. Потім угледів обличчя – дивовижно спокійне, маленьке, бліде, з великими, широко відкритими очима. В них не було ні сліз, ні благання. Здавалось, тільки й запитували всіх нас, дорослих: «Бачите, що зі мною зробили? Навіщо вони це вчинили?»

Ледве одірвавши погляд од личка, відразу помітив розпоротий животик, закривавлені дитячі нутрощі.

Багато зазнав я за минулий місяць війни на фронті, втратив не одного товариша. Мої сприйняття крові і ран уже притупились. Навіть загибель товариша вже не терзала так душу. Напевне, гнів, жадоба помсти та усвідомлення обов'язку до краю виповнили її. Уже не було в ній місця для страждання й горя. Але коли я побачив цього хлопчика – в мені все перевернулось. Такі потрясіння й страждання знімають в людині всяке огрубіння. І я забув про свою нікчемну рану.

Хлопчика підхопили санітари, понесли до хати.

Снаряд пролетів знову – і вибух почувся ближче. Осколки просвистіли зовсім недалеко. Чоловік у халаті, який стояв поряд зі мною, заверещав, вхопився руками за ногу. Я побачив пробитий чобіт.

– Перев'яжіть мене, доктор. Перев'яжіть... Я поранений, – закричав мій покровитель, немов його різали ножем.

– Замовкни! – не стримався я. Хотілось ударити його з усієї сили.

Я попросив бинт, і зв'язковий перев'язав мене. Ми повернулись до командира полку. Тривав нестихаючий бій, рвались снаряди, тріскотіли кулемети та автомати.

Незабаром атаку німецької піхоти було відбито. Командир полку поклав бінокль і повернувся до мене. На його змореному, чорному од засмаги обличчі перебігла посмішка.

– Підлікувався?

– Так.

– Ну що ж. Бери людей і катай з літаком скоріше звідси, поки вони принишкли.



Тільки підійшли до літака, нас почали обстрілювати з мінометів. Напевне, те місце контролювали фашисти. Довелось утекти за будинок і чекати вечора. Тільки з настанням темряви взялися ми до роботи.

Легкий і слухняний МіГ-3 в польоті. А на землі, коли впаде на черево, він важкий і громіздкий, як будинок. Майже годину трудились ми, намагаючись підняти й поставити літак на колеса. Але нам вдавалося лише перевалювати його з крила на крило.

– Пора вертатися в полк, – сказав похмуро сержант. – Ми о третій ночі вирушаємо звідси.

Зачувши це, я подивився на нього розгублено. «Ми вирушаємо... Пора повертатись». А що мені вдіяти? Невже кидати свій «міг»?

Солдати почали вибиратися на кузов. От і все. Уже загув мотор.

Я стояв і міркував, що робити далі.

«Піду з цією частиною, – вирішив собі. – Куди вони, туди і я. Трохи далі від Оріхова».

Прихопивши реглан та планшет, я теж швидко вибрався на машину. По дорозі думав про свій літак. Кидати його не можна. Яке я маю право повернутись без «міга»? Військовий обов'язок, сумління не дозволяли мені підпалити чи підірвати машину, в якій був пошкоджений лише мотор. На ній ще можна воювати і воювати.

Командира полку це теж не вдовольнило.

– Не можете підняти? Тоді підпаліть, – сказав він рішуче. – Ми незабаром лишаємо позиції.

Знищити літак зараз – це так нелегко. Треба в темряві, під обстрілом повернутись до нього, познімати кулемети, забрати парашут. Але найправильніша думка приходить у найтяжчі хвилини, якщо людина, звичайно, шукає виходу, думає.

Чому ж я досі намагався підняти літак на руках, щоб випустити шасі? Адже можна підкопатися під нього і таким чином поставити на колеса. Це ж і легше, і скоріше. Сказав про це командиру.

– Гаразд. Беріть кількох чоловік і спробуйте ще, – знехотя погодився майор.

Він, до речі, значно змінив ставлення до мене після того, як ми в його землянці разом повечеряли, погомоніли про життя-буття. Та хіба ж міг не зрозуміти мене? Мені хотілося того, чого бажав він сам, – врятувати літак.

Ми були вже в машині, коли почули голос:

– О дванадцятій бути тут.

Вискакую з кабіни і натикаюсь на командира.

– Дозвольте взяти зо дві пляшки запалювальної рідини. Коли не піднімемо літак, то...

– Дозволяю.

– А якщо піднімемо, товаришу командир, то хай ваші солдати супроводжують мене.

– Їдьте на Пологи. Ми відходимо в тому напрямку.

– Єсть.


Я схопив у темряві його руку і міцно потис. Це було прощання з доброю людиною. Його солдати, машина і я більше не повернулись до Малої Токмачки.

Дуже швидко підкопались під літак, випустили його колеса, поклали хвіст на кузов. Незабаром отаким агрегатом – грузовик і «міг» – і подались по дорозі, яка вела на Пологи.

3

В цій нічній мандрівці з літаком на причепі нікому з нас не можна було навіть задрімати. Переїзди, містки, повороти, стрічні машини – скрізь треба було оберігатись, щоб не зачепитися крилом. Ми просувались дуже повільно. Кілька десятків кілометрів їхали без пригод. Зупинились тільки вранці біля крайньої хати невеликого села. Власне, і тут не робили б зупинки, якби не сільська череда. Вона рухалась, зайнявши всю дорогу.



Біля воріт стояла жінка. Напевне, теж вигнала з двору корову.

Я задивився на неї. Молодиця сумовито прихилилась до стовпа.

– Ось у неї попросити б чогось поїсти, – порадив сержант.

Згадка про їжу була своєчасна. Адже зі мною троє чоловік, які багато працювали і цілу ніч не спали.

– Доброго ранку, – привітався я до селянки.

Глибокий смуток і задума були не тільки в її позі – самітна жінка-мати біля воріт, – але і в її обличчі, в очах. Вона дивилась на наш літак, на мене, перебинтованого.

– Здрастуйте, – відповіла тихо.

– Чи нема у вас чогось поїсти? – спитав я, зупинившись.

Молодиця не ворухнулась. Не зводила з мене зажурених очей.

– Є що поїсти, є,– мовила вона, важко зітхнувши. – А ви, значить, лишаєте нас?

Опустивши очі долу, я глянув на її старенькі черевики з чоловічої ноги.

Вона ще раз зітхнула і сказала:

– Їсти у нас всього вистачає: і земля народила, і ми надбали. Та кому воно тепер дістанеться? – Потім вона обернулась і сказала: – Ходімо. Кличте і товаришів.

Мене немов притягла до себе ця земля, немов скувала важка, як камінь, думка цієї жінки: «Лишаєте нас?»

Постоявши, пішов до машини. Водій витріщився на мене.

– Поїхали.

Сидимо непорушно.

– Череда вже пройшла. Не бачиш? Їдьмо!

Грузовик рушив далі повз двори. Так, ми, армія, дійсно лишали ці мальовничі, чудові українські села, цих працьовитих людей, добуті ними багатства, як залишили Молдавію, Прибалтику, Білорусію, великі простори землі російської... Пам'ятаєш про це кожного дня, десь у душі ця думка відклалася злитком люті, непримиренності до ворога. Але усвідомлювати це перед очима простої жінки – дружини і матері – нестерпно.

Ні, не зайду я більше ні до якої хати, в жоден дім, поки не зможу прямо дивитися в очі жінкам, дітям.

Не зайду!

Ми зупинились уже за селом. Треба було спитати у когось дорогу. Хлопчаки злетілись до нас, наче горобці. Один з-перед одного намагались пояснити нам, як треба їхати.

І дивились на літак. А солдати тим часом помітили в їхніх руках стільники з медом.

– Де це ви набрали? – спитав у одного хлопчини сержант.

– Там пасіку роздають.

– А нам можна?

– Беріть ось...

Незабаром під ліском зупинились, щоб підкріпитись. У солдатів знайшовся хліб. І сніданок вдався на славу.

Серед дня ми в'їхали в Пологи. Цегляні будинки, вулиці – цього я вже давно не бачив. Зупинились на площі і взялися за велику, конче потрібну роботу: треба було відчепити від літака крила і скласти їх у кузов. Далі з ними їхати було майже неможливо. Військові машини, колони біженців запруджували всі дороги. Так і дивись, щоб не зачепився за щось. Ключів у нас не було, але ми мали молоток, зубило. Ними теж можна зрушити гайку з місця.

Помічників у мене скільки завгодно – всі хлопчаки з Пологів. Хіба ж не дивина – просто серед площі розбирають літак!

Коли діло підходило до кінця, я запитав у хлоп'ят, де тут лікарня. З оком у мене коїлось щось недобре. Ціла юрба дітлахів провела мене до госпіталю. Хірург оглянув рану, сказав сестрі:

– Запишіть його. Треба покласти...

– Тут?

– А то де ж?



– Не можу, – сказав я.– У мене літак.

– Де, в кишені?

– Чому в кишені? Стоїть там на площі.

– Ви щось розумієте? – звернувся лікар до сестри.

Довелося пояснити все докладно.

– Що ж, коли хочете лишитися без ока, – турбуйтеся про літак.

Мені не сподобалось таке категоричне протиставлення. Я попросив лікаря перев'язати рану і відпустити мене. Він, бачачи мою впертість, розпорядився про перев'язку та укол і пішов собі.

Дівчата – медсестра й санітарка – все ще умовляли мене лишитися в госпіталі.

– У нас вчора був один льотчик, – сказали вони, відриваючи присохлий бинт од скроні.

– Вчора? – перепитав я.

– Так. Ми надали йому допомогу.

– Він і зараз тут?

– Ні. Відправили далі, в тил.

– А не можете сказати його прізвище?

– Чому ж ні... Підіть, дівчата, подивіться в книзі евакуйованих.

«Невже Комлєв? Куди ж він подався? Далеко завезуть, скоро в полк не вернеться», – думав я, пригадуючи подробиці вчорашнього польоту.

– Він тяжко поранений?

– Ні, не дуже. Сів за нашим селом.

До кімнати зайшла санітарка.

– Лейтенант Комлєв.

Я, напевне, здригнувся.

– Ви знаєте його? – запитала медсестра.

– Ми разом летіли, – признався я.

– Ну ось. А поводитесь не однаково. Лишилися б залікувати рани.

Дівочий голос, ніжці дотики рук, погляд гарних блакитних очей сколихнули душу. Але бинт уже дбайливо зав'язаний, шолом надітий.

– До побачення, дівчата.

– На все добре.

Медична сестра всміхнулась. Я угледів її чудові білі зуби. Ще раз глянув на обличчя.

Вийшов надвір і почув далеку артилерійську канонаду. Хлоп'ята очікували мене біля воріт.

– Їдемо! – сказав я, ступивши до машини. Моя команда – солдати й сержант – не ворухнулась.

– Що з вами? – запитав я.

– Хіба не чуєте? За Пологами дорогу на Куйбишеве уже перекрито.

Якби ще можна було їхати на схід, від Пологів шлях лежав на районний центр Куйбишеве, далі на Розівку, а звідти на Володарське, де стояв наш полк.

Ці назви великих населених пунктів позначали напрямок на схід, пряму, далеку дорогу до своїх. їх звучання немовби скорочувало відстань, яка одділяла мене від полку. І раптом усе рушилось.

Немовби підтверджуючи свідчення моїх солдатів, біля нас зупинялись усе нові машини. І основне, вони під'їжджали уже не з того боку, з якого ми в'їхали в місто, а зі сходу. Хтось із прибулих взявся оповідати, як німці підпалили грузовики, що йшли попереду.

Я згадав про Комлєва. Він був десь там, на схід од Пологів.

Нас оточували машини, вози; стояти тут далі було нічого.

– Заводь!

Я пам'ятав про наступ наших військ під Мелітополем. Значить, треба просуватись на південь і там разом з військами відходити на схід. Я дістав карту. По ній було неважко визначити, куди прямували німецькі дивізії і танки, якщо вони вже обійшли Пологи зі сходу. До моря, ось куди!

«Чим швидше, – міркував я,– наша машина проскочить до міста Осипенко, тим більше надії пробитись на Володарське».

Володарське... Воно зараз здавалося мені недосяжно далеким.

4

У Пологах наш грузовик до краю заповнили попутники. В ті дні усе живе нестримно рухалось на схід. Коли цей живий потік зустрічав якусь перешкоду, він негайно відшукував інше річище, інший хід, і вся його стихійна сила пробивалася туди.



В кузові у нас сиділи поранені, а також бійці, які відстали од своїх частин чи не дійшли до них. З самого вигляду цих людей можна було визначити, що їм уже дісталось од війни немало, що їх сповнює одне бажання – пробитись на схід, туди, де можна буде вільно дихнути, помитися, перемінити завошивілу білизну, поїсти досхочу, а потім іти в бій, хоч до чорта в зуби.

Таке бажання, така воля людини, яка втратила зв'язок із своєю частиною, мені зараз були дуже зрозумілими. Першого дня митарств фронтовими дорогами я переконався, що прагнення пробитись на схід і десь там влитися в свої чи інші частини було виявом високого духу людського.

На цьому важкому шляху обставини часто потребували справжнього подвигу. Вони, ці люди, не мали нічого спільного з панікерами, боягузами, з тими, хто, відставши од своїх, кидав гвинтівку в кущі, спішив переодягтися в цивільне вбрання і турбувався лише про порятунок.

До Верхнього Токмака під'їхали увечері і змушені були зупинитись на самій околиці. Тут тільки-но побували ворожі бомбардувальники. Горіли хати, на вулицях лежали побиті вози, розшматовані коні. Воронки од великих і малих бомб, здавалось, ще дихали гаром. Екіпаж нашої машини і наші супутники взялись підбирати розкидану вибухом зброю. Я прихопив кілька гранат і напівавтомат. Солдати витягли на кузов ручний кулемет. На одній з покинутих машин сержант-водій виявив повну сулію спирту і теж під загальне схвалення поставив на грузовик.

У центрі села стояло багато військових машин, тягачів, гармат. Я протовпився до вищих командирів, які стояли в центрі, прислухався, про що вони говорили.

Чернігівка, Андріївка, Володарське... Почувши про ці села, я зрозумів усе. Ніхто з них не називав Мелітополя, Якимівки. Значить, наші війська в цьому районі вже не наступають, а відходять.

Я бачу могутні гармати, але на їхніх лафетах, на машинах – жодного ящика із снарядами.

По петлицях визначаю, що тут піхотинці, артилеристи, зв'язківці... Всі змішались. Разом взяті вони становлять звичайний натовп, згуртований лише одним прагненням – просуватись на схід. І я теж такий. Я також хочу негайно їхати звідси, щоб не бути відрізаним од своїх, щоб мене не накрили тут бомби. Не маю права затримуватись тут. Через те слухаю, придивляюсь, хто з них найсильніший, найрішучіший, з ким можна піти на всі небезпеки, перемогти і пробитись до своїх.

Свої для мене – це мій рідний полк, мої товариші і друзі-льотчики. Вони – це моя Батьківщина, моя сім'я, моя віра в перемогу. І тільки я згадав про полк, мене нестримно потягло в путь-дорогу. Я вже вирішив, що буду триматись саме цього угруповання.

На нараді всіх командирів було сказано: виступаємо завтра на світанку.

Повернувся до машини, над якою стримів кіль літака, і побачив на ній ще більше солдатів. Як тільки повідомив їм, що виїдемо вранці, всі розійшлися влаштовуватись на нічліг.

Ми теж під'їхали до незайнятої хати. У дворі побачили господиню. Сержант першим вистрибнув з кабіни, взявши на себе контакт з місцевим населенням.

– Ой, рідненькі ж ви мої! Та заїздіть у двір. Оце перед вечором бомбами таких гарних валашків побило. І що мені робити з тим м'ясом? Наварю вам. їжте, бідненькі мої.

Повечеряли ми добряче. Я доручив сержанту призначити, хто і коли стоятиме на посту біля машини.

Він повторив наказ і пішов.

Попросивши розбудити мене на світанку, я, зморений, відразу заснув.

Прокинувся сам і, зиркнувши на білий світ, очам своїм не повірив. Надворі уже був день. Машина так і бовваніла під вікнами.

Одягаючись, кинувся шукати солдатів. Невже вони залишили мене з машиною і літаком?

Та де там! Всі блаженно спали в сусідньому дворі. Я, лаючись, почав їх смикати, будити. Зрозумів свою помилку: сулія із спиртом зосталася в машині. І коли я заснув, хлопці пили й гуляли майже всю ніч.

Я пробрав їх як слід, пригрозив покаранням і почали збиратися в дорогу. Але прогаяного не надолужиш.

Машини, тягачі, які вчора стояли на площі, вже були далеко звідси. Виразно чулась артилерійська канонада.

Що робити? Просуватися самим на схід – безглуздо. Наскочать ворожі мотоциклісти – відразу перестріляють. Патронів у нас обмаль, людей всього п'ятеро, і, головне, ніхто не їде в тому напрямку, куди рушили колони. Нема зовсім військових машин.

Але час не жде. Вирішую просуватись до найближчого великого села, розташованого на захід од Верхнього Токмака, – Чернігівки. Я запам'ятав її обриси з польотів над нею. Вона тягнеться по балці вузенькою смужкою на багато кілометрів. Не може бути, щоб там я не зустрів попутників.

Їхали путівцями, вздовж посадок. Мені тяжко було дивитись на літак. Мотаюсь степовими яругами, гуркочу ґрунтовими шляхами – і невідомо, чи виберуся з ним із тупика.

Коли чуєш там і тут стрільбу, то здається, нібито ці звуки сплітаються над тобою, схрещуються, а ти – під ними, як у ямі.

Біля крайніх хат Чернігівки ми побачили радянських військових. Відразу стало веселіше на душі. Я підійшов до молодого артилерійського командира, відрекомендувався. Сказав, звідки їду і що зі мною сталося.

– Тримайся нас, – мовив він не дивлячись мені в очі. – Ми ведемо ар'єргардні бої, стримуємо німецькі частини.

З його тону неважко було зрозуміти, що нашим справді тут не з медом.

– Он там штаб уже вантажиться. Зв'яжіться з ним, – порадив мені командир.

Із штабними машинами, серед яких був і броньовик, ми переїхали через село. Тут, під лісосмугою, зібралось уже кілька десятків автомобілів, самохідні гаубиці, багато солдатів і командирів, переважно штабний люд. Стояли і зовсім покинуті, з відкритими дверцями, «напівроззуті» грузовики.

Коли вгорі показалися ворожі літаки, всі побігли од машин і гармат у лісосмугу. Та ось настала тиша, і військові повернулись до колони. Стоїмо і чогось очікуємо.

– Ясно, будемо чекати темряви. А можливо, треба спробувати самим...

Зупинившись біля однієї покинутої полуторки, я почав оглядати її. Сюди-туди – все в ній справне. Пальне теж є. Але не заводиться. Покликав сержанта, очистили насосом бензопровід, і машина завелась. О, тепер ми можемо рухатися двома грузовиками. Я сів за кермо. Попутних пасажирів відразу набилось повно-повнісінько.

«Ні, стояти тут до вечора не будемо», – вирішую я, і ми рушаємо в об'їзд Чернігівки. Трохи проїхали – бачимо, по доріжці, поміж деревами збуджено походжає молодий і вродливий генерал. Я до нього. Питаю, як можна дістатися з літаком до Володарського.

Генерал аж ніби зніяковів, почувши моє запитання. Він був так пригнічений своїми клопотами, що якусь мить мовчки дивився на мене невидющими очима. Я подумав, що це, мабуть, його артилерійська частина без боєприпасів переховується в посадках.

– Що за літак? – здивувався генерал.

Я зрозумів, що мені не варто було звертатись до нього з таким запитанням. Він, напевне, також нічого не знає про розташування наших і ворожих військ і думає, очевидячки, зараз не про гармату, а про десятки, сотні втрачених бійців, про те, як йому вивести з оточення рештки дивізії.

– Що мені робити, товаришу генерал? – все ж наважився я повторити запитання.

З'ясувавши ще раз, хто я і чого від нього хочу, генерал перепитав:

– Що робити? Он там, нижче, в яру, штаб ВПС. Нехай вони щось порадять.

ВПС – це звучить звично і підбадьорююче. Значить, тут штаб армії, бо тільки при арміях буди штаби військово-повітряних сил. Нашої армії чи ні – це для мене байдуже. Мені треба було зустрітися з авіаційним командиром.

В яру я побачив попіл від спалених паперів, розкидані протигази, якісь ящики.

Серед людей здалека по голубих петлицях впізнав авіатора. Де був повний, невисокий на зріст генерал-майор, який давав вказівки штабним командирам. Я так зрадів йому та іншим льотчикам, що не дочекався навіть закінчення їхньої розмови.

– Дозвольте звернутись, товаришу генерал?

– Я слухаю, – відповів він.

Розповів йому про свої мандри з «мігом».на причепі.

В спокійних, але зморених очах генерала прочитав схвалення того, що робив досі.

– Знаєш що, старший лейтенант, – заговорив він, запихаючи щось до розбухлої польової сумки. З його голосу я майже здогадався, що він скаже далі. Генерал глянув суворо.

– Коли ти сам виберешся звідси – буде дуже добре. А літак спали.

– Зрозуміло, товаришу генерал. Але... це мій «міг».

– Спали. З ним не вийдеш з оточення.

– Єсть, спалити.

Я віддав честь, повернувся і пішов, видираючись по крутому схилу. Коли піднявся нагору, то побачив невеличку скирту. Підкотили до неї літак, хтось черкнув запальничкою...

Полум'я охопило скирту, загорівся і літак. Сумне видовисько. Скелет «міга» відразу привалило жаром соломи. Я сів у полуторку, сержант – у п'ятитонку.

Куди їхати? Може, просто далі од цього села, щоб не бачити вогнища, не зустрічати немічних генералів, командирів цих могутніх, але безмовних зараз самохідних гаубиць.

Ми під'їхали до хат, які стояли трохи далі од села. Назустріч мчали вози, запряжені кіньми їх було близько десятка. Їздові стояли на ногах і щосили батожили коней. Повернули до однієї садиби, яка виступала на дорогу.

З погреба висунулась жінка і згинці підбігла до мене.

– Ой, чого ж ви тут стали?.. Як побачать машини, то спалять і нашу хату, і нас.

В повітрі свистіли кулі. Ми завели автомобілі. Тримаючись ближче до садів, поїхали вперед. Треба повертати до посадки. Але коли я трохи Згодом обернувся, грузовика позаду не було. Шукати його ніколи. Біля посадки я почекав. Сержант був моїм найнадійнішим супутником. Та зараз мені пригадалось, як він пропонував цивільний одяг, казав, що вже раз вибирався таким чином з оточення. Я тоді категорично відмовився од його послуг і порадив іти вперед воїном, сміло дивитися небезпеці в очі.

До нашої стоянки прибувають нові машини. На одній з них я впізнав знайому медсестру, деяких санітарок з Пологів. Подумати страшно; що госпіталь лишився там. Його не встигли так швидко вивезти. І що було б зі мною? Де зараз Комлєв, який виїхав на схід?..

На моїй машині сидить кілька десятків солдатів. Чекають ночі. Уявляю собі, як важко буде їхати Вночі, тим більше що водій з мене поганенький.

– Є серед вас шофери? – запитую, ставши на приступку.

– Єсть, – озвався один.

– Приймай машину.

Водій-солдат був дуже радий з цього. Він перевірив мотор, скати і підсів до мене в кабіну. Серйозно, з почуттям гідності глянув мені в очі і посміхнувся.

– Проб'ємось? – запитав я, щоб почути його голос.

– Разом з усіма – неодмінно. Нам би тільки через Берду, через Каратиш, бо там береги круті! Я тутешній, знаю.

– Коли краще за мене знаєш місцевість, тобі й кермо в руки.

Сонце, посвічуючи крізь хмари, опускалося в степу за посадку.

5

Напевне, оце і є психічна атака: треба йти, тільки йти, не звертаючи уваги на кулі, на тих, що падають перед тобою, поруч. Переможцями лишаться ті, які не злякаються, не повернуть назад. Всіх, що були в яру, в лісосмузі, що чекали ночі, аби пробитись на схід, полковник вишикував у колону між машинами і дав команду рухатись уперед. Та тільки ми трохи пройшли, од нашої лісосмуги полетіли освітлювальні ракети, і вся маса людей та машин постала на відкритій місцевості, як на долоні.



Застрочили німецькі автоматники. Крики, вигуки. Люди попадали на землю.

– Вперед, вперед! – надривався полковник, пробігаючи уздовж колони, розмахуючи пістолетом.

Ось він зупинився недалеко од мене, нахилився до тих, що припали до землі.

– Встати! Чому плазуєте, як безногі? Треба йти, йти. Хіба не розумієте? Так і в полон можна потрапити. Щоб вирватись звідси, потрібно бігти вперед.

Свистять кулі, рвуться міни. Слова полковника піднімають у мені нестримне бажання обійти тих, що попадали попереду, і кинутись далі. Ось він підходить ближче. Я зупиняюсь біля своєї полуторки.

– Льотчик, ану, покажи приклад! – кричить мені прямо в обличчя.

– Сам? Якщо підуть за мною...

– Броньовик поїде попереду. Давай!..

Я з групою солдатів перебігаю до броньовика, – легкової машини, закритої спереду і збоку товстим залізом, – і відразу, з ходу, посуваємось далі, до іншої лісосмуги.

Над полем знову спалахнули ракети. Стало видно, як удень. Б'ють спереду і з боків. Ми пригинаємось за броньовиком. Ніякого страху. Думаєш лише про те, що за лісосмугою все це має скінчитися. Тільки б туди. Стріляють невідомо звідки. Здається, сама ніч стала для нас страшним ворогом. Хтось падає, хтось підштовхує тебе.

Уже близько чорні тіні. А ось і сама гущавина лісосмуги. Кидаюсь до неї, маючи намір зупинитися тут, сховатися. Але на нас тиснуть ті, що йдуть позаду. Ревуть машини, тріщать дерева.

Знову вискакуємо на поле і помічаю, що й стрільба, і ракети – все спрямоване на тих, що їдуть і їдуть з Чернігівки. Бачу, проїздять дівчата з госпіталю. їхня машина зупиняється біля броньовика. Полковника немає, і тепер мені треба розпорядитись. Підкликаю двох солдатів з автоматами.

– Пройдіть понад посадкою, «прочешіть» її.

– Єсть.


Вони відходять. Машини вишиковуються одна біля одної. Поміж ними стоїть і моя. На ній повно людей. Через кілька хвилин повертаються солдати з автоматами.

– Все проглянуто. Ворога не виявлено. Броньовик повертає і йде вліво, уздовж посадки. Машини прямують за ним.

Я підбігаю до своєї полуторки.

– Поїхали!

– Не заводиться, товаришу командир.

Шофер скрегоче стартером, немов зубами. Солдати вистрибують з кузова, доганяють інші машини. Стає тоскно, що колона іде туди, ліворуч, – я бачу її в ріденькому світлі молодого місяця, який повис над землею, – а ми повинні лишатись.

Водій ладнає насос, щоб прочистити бензопровід. Раптом там, на бугрі, спалахує сяйво, ракети летять в різні боки. Вслід за цим здіймається пальба – строчать автомати, кулемети, б'ють міномети. Зразу загоряється кілька машин.

Сяйво пожежі освітлює все поле. Стрілянина посилилась. Чую – мотор полуторки запрацював.

– Давай праворуч. Бачиш, там чорніє лощина?

– Бачу.


Отак «прочесали» автоматники. Одійшли на три кроки і вернулись назад. Скільки людей загинуло через них!

Тепер усі інші машини йдуть за нами. І ті, що наткнулись на засаду, теж намагаються наздогнати нас. їдемо без "зупинок.

Тиша, глуха ніч попереду приваблювали нас, ми гнали далі од лютого світла ракет, од гуркоту, стрілянини.

Йдуть попереду, йдуть позаду. Відчуваєш себе підкореним волі всіх інших. Але цю силу всім хтось дав. Я думаю про полковника. Пригадую, як він переступав через розпластаних на землі, як смикав за плечі та підводив людей.

На світанку переїздили через річку. Гармати, запряжені кіньми, рушили першими. Бійці сиділи на лафетах. Одна гармата перекинулась, і жоден із солдатів не виплив на поверхню. Ніхто й не розшукував їх – «пропали безвісти».

Машини обминули глибоке місце, знайшли брід, і ми поїхали далі.

Очікуючи черги, розмовляли між собою.

– Один генерал застрелився під Чернігівкою.

– Жаль дівчат – автоматники всіх перебили. І грузовик потім загорівся.

– Куди ж ми прямуємо?

– На Володарське.

Вдень нашу колону ще раз обстріляли німецькі мотоциклісти.

Надвечір ми дісталися до Володарського. Дорога проходила біля самого аеродрому, на якому не було жодного літака. Зразу ж за селом побачили невеличкий лісок. Туди й повернули передні машини. Там повно-повнісінько людей.

Наказано затриматись тут до ночі. Коли так, то я можу підскочити до аеродрому, побувати в селищі і хоч що-небудь дізнатися про свій полк. А передусім мені треба проїхати до складу пального. Я пригадав, що наші бензовози їздили заправлятись до лісу. Там, здається, була закопана в землю одна цистерна.

Розшукали її – в ній першокласний авіабензин. Я й обурювався, і радів водночас. Роздобули ручний насос, знайшли порожні бочки. І ось уже заправились, взяли й запас пального. Що ж робити з рештою? Треба, звичайно, підпалити. Але як?

Відрізали шланг, вмочили його в бензин, один край опустили в цистерну, другий підпалили,

І ось із шаленою швидкістю тікаємо від небезпеки. Та раптом побачили в лісі машини. За час нашої відсутності тут їх стало ще більше. Вони просунулись до самого бензоскладу.

Зупинились перед грузовиками, в яких сидять люди. Я дивлюся на них і не маю сили крикнути. Коли спалахне бензин – полум'я сягне і сюди. Страшна картина постала перед моїми очима.

– Повертайте назад! – наказую водію.

Ми їдемо до бензоцистерни. Шофер позирає на мене, я на нього. Встигнемо висмикнути шланг – врятуємо людей, себе, пальне. А ні – загинемо всі.

Небезпека насувалась на нас катастрофічно. Видно димок – значить, шланг тліє ще на поверхні. Я підбіг і смикнув його, кинув далі від бака.

Ми повернулись до лісу. Я розшукав командира колони і повідомив його про бензин.

Туди відразу поїхали десятки машин. Наша полуторка йшла попереду.

Коли біля бензоцистерни налагодили перекачку та розлив пального, я все-таки вирішив відвідати будиночок у селищі, де ночував перед вильотом, який... триває і досі. Господиня з дітьми була вдома. її чоловік пішов на схід з технікою радгоспу. Мене, перев'язаного, ніхто не впізнав. Лише коли я одним розчерком намалював хлопчикові на аркуші шкільного зошита силует свого «міга» – точно такий, який подарував йому того вечора, коли тут ночував, – тоді встановилось повне довір'я.

Мене нагодували. Але про мій полк нічого розповісти не могли. «Знялись і полетіли». Оце й усе.

Розпрощався я з людьми, які зійшлись сюди. Пообіцяв неодмінно повернутись і поїхав.

У лісі наша колона готувалась до нічного рейду. На кузови наліплювали аркуші білого паперу. Командири розмовляли з бійцями про порядок просування. Їхати треба без світла, обминаючи села. Не можна палити.

Їхати будемо на Донбас. Там, кажуть, споруджують велику лінію оборони. Значить, є і наші війська. Як тільки стемніло, колона рушила в дорогу. Це був ще один важкий перехід. В селах уже стояли німці, і нам через те доводилось пробиватися по малоїждженій дорозі. Річки переходили містками, вбрід, перетягали на руках гармати, мокли в холодній осінній воді.

Машини буксували. Німці обстрілювали нас майже з кожного села. Та на ранок ми опинились біля Старобешевого. Тут справді був міцний заслон наших наземних військ.

У штабі ВПС мені сказали, що наш полк стоїть біля моря. Я негайно вирушив туди на своїй полуторці. їхав помалу, бо на причепі ще тягнув легкову машину, яку мені доручили. В кузов навантажили намети, кілки – всі попутні автомобілі мали щось везти в тил.

Не доїжджаючи туди, зупинився переночувати в одному селищі біля станції, щоб раненько рушити далі. Тільки влаштувались на нічліг в будиночку біля елеватора, як до нас постукали.

– Чия це машина? – запитав якийсь військовий.

– Моя, – відповідаю.

– Зараз же вибирайтеся звідси, – каже він погрозливо, – Німецькі танки йдуть сюди. Ми маємо підривати елеватор.

Німецькі танки... От потрапив би в халепу.

Прибувши до Ростова, довідався, що полк уночі приземлився недалеко.

Я був змучений, рана біля ока гноїлась. За один тиждень проїхав од Дніпра до Дону і тут, за Ростовом, як тільки затих мотор полуторки, почув виюче гудіння навантаженого бомбами «юнкерса». Він летів далі на південь.

Важко було все усвідомлювати. Але знайомі, рідні обличчя моїх однополчан, зустріч з командиром полку, з комісаром, з Фігічевим, Лукашевичем, Карповичем, Гросулом, Селіверстовим, Матвєєвим, Валею, яка так і чергувала біля телефону, повернули мені сили. Все це відразу довело, що змінилось лише місце базування полку, а люди лишились такими ж, як і були – стійкими, героїчними. Всі твердо вірили в нашу перемогу.

Я два дні жив при санчастині, лікувався. Багато спав, посилав листи рідним, думав. Взявся записувати до свого зошита (його, як і всі інші мої особисті речі, на цей раз товариші зберегли!) населені пункти, через які вже пройшов. Запам'ятались Мала Токмачка, Пологи, Чернігівка. Занотував їх, але потім вирішив, що ці містечка й села ніколи не забуду й так. А до того ж, вести щоденники на фронті було заборонено. І я кинув зошит до чемодана.

Як тільки лишився наодинці зі своїми думками, все, що пережив за цей тиждень, повернулося до мене, виразно постало перед очима.

Так, час їхати воювати.

На третій день я «своєю» полуторкою, яка так і зосталася зі мною, поїхав у Султан-Сали.

На шляху до Ростова рухались два майже суцільні потоки: один – ті ж евакуйовані, тепер уже з російських придонських колгоспів, другий – наші війська до фронту. Військ багато, свіжих, добре озброєних. Таких сил я ще не бачив за всі місяці війни. І відчувалося, що командування готувало якусь велику операцію в районі Ростова.

На аеродромі в Султан-Салах я почув тяжку звістку. Мені сказали просто, по-фронтовому:

– Вчора поховали Кузьму.

– Селіверстова? – запитав я.

– Бився з «мессерами» над Таганрогом. Впав недалеко від міста. Он там, на бугрі, поховали.

Його могилу було видно від нашого КП – ледве помітний обеліск. Я пішов туди, на могилу Кузьми Селіверстова, щоб кинути на горбик жменю рідної російської землі. Небагато він збив ворожих літаків, але кільком з нас не раз рятував життя в повітряних боях. Переживаючи за свій трохи підгорілий реглан, він завжди був охайний на вигляд, чесний і відвертий у стосунках з іншими.

Я постояв біля могилки і свіжопофарбованого дощатого обеліска з зіркою. Напевне, техніки вирізали її з дюралю. Написали хімічним олівцем широкими літерами прізвище, ім'я та по батькові і слова, посіяні, як і така могила, на широких просторах нашої землі од Пруту до Дону: «Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини!»

На якусь мить уявив собі Кузьму Селіверстова, яким бачив його останнього разу. В обличчя повіяв холодний вітер. Мене кинуло в дрож. Стало нестерпно сумно, душили сльози.

В небі під сірими осінніми хмарами пролетіла зі сходу на захід група «мессершміттів». Вони летіли, міняючись місцями, пірнали в хмари і вискакували з них, немов граючись. Напевне, були вдоволені вильотом, боєм. Я подивився на них і подумав, що, можливо, серед них зараз тішиться в своїй машині з жовтим коком ас, який убив Кузьму Селіверстова. Мене немов підкинула якась сила. Підвівся і довго дивився з ненавистю на «мессершмітти», які вже віддалялись. Вони летіли над просторами моєї землі. Це були вороги моєї Батьківщини, мої особисті вороги. Згадалися наші перші могили біля західних кордонів Радянського Союзу.

Чи будуть вони ще далі, за Доном?

Я повернувся на КП і попросив, щоб мене послали на бойове завдання. Віктор Петрович вислухав моє прохання, не сказав своє постійне «добре», а довго мовчав. Потім раптом спитав:

– Ти чув щось про льотчика Поста?

– Читав про нього, товаришу командир.

– Знаєш, що таке глибина зору?

Я розгубився. Не знаходив, що відповісти. Звідки йому відомо про це?

– Так ось, людина бачить на певну глибину. Тільки так вона може визначити відстань двома очима. Та є люди, які змушують виконувати всі функції зору своє єдине око. Ти, Покришкін, не Пост. Це він, одноокий, літав і над землею, і над водою. Не будемо випробовувати твого вміння. Поїдь, голубе, на своїй полуторці за Дон, у Зерноград, і організуй там переучування молодих льотчиків на МіГ-3. Вони в нас літають тільки на «чайках» та на «ішаках». А раптом нам підкинуть новенькі машини?

Чимось надто інструкторським, тиловою роботою віяло від цього доручення. «Шкрабами» називали ми шкільних працівників. Я сказав, що мені треба воювати, битись. А Віктор Петрович говорив тим же спокійним голосом:

– Спершу днів три-чотири поговори з ними теоретично. Розкажи про наш досвід, про бойові епізоди. А тим часом заживе око. І політаєш тоді з новачками. Треба ж комусь готувати і молодь.

Я потис командиру руку, попрощався з товаришами. І вирушив за Дон, у Зерноград.

Нікітін, Труд, Супрун та ще чоловік п'ять зовсім юних, не випробуваних в боях, поїхали зі мною.

Вдруге довелось братися за підготовку молодих льотчиків.

Що ж, треба виправдовувати довір'я.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка