Олексій Волков Слід на воді



Сторінка1/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20



Олексій Волков

Слід на воді
I
Коли тихо сидиш у човнi, поверхня озера або рiчки, немов екран. Дивився б i дивився, адже на нiй вiдбувається стiльки цiкавого. Ось розiйшлися ледь помiтнi кола – це промайнули швидкi срiблястi верховодки. Важко булькнуло в очеретi – кола великi, аж у човнi вiдчуваються. Це короп висловив своє вдоволення тихим прохолодним ранком. А посерединi плеса з'явилися слабкi брижики – отже війнув перший пiсля ночi легенький вiтерець, якого ще не вiдчувають анi руки, анi обличчя.

Поверхня води розповiдає про все. I порiвняти її можна саме з екраном, а не, припустiмо, з книгою. Книгу вiзьмеш завтра, пiслязавтра i перечитаєш удруге. Цього вже не побачиш нiколи. Воно промайне – i все. Слiди на водi зникають швидко. Мить – i вони вже канули, для всiх i назавжди.

Саме такi думки крутились у головi того ранку. Воно й не дивно, адже клювання було млявим, а поверхня плеса дiйсно вирувала рiзноманiтними слiдами тих, хто перебував так близько. Ось у куширях шубовснула щука, що вочевидь-таки пiдстерегла здобич. Залишаючи «стрiлку» на чистому плесi, пропливла пiд водою ондатра.

Телефон задзижчав неприємно i нав'язливо, наче комар над вухом. Кому ж, цiкаво, я мiг отак нагально знадобитися о сьомiй ранку? Адже часи, коли це траплялося регулярно, вже минули. Думка, що, можливо, щось сталося вдома, неприємно вколола, коли вишпортував з кишенi телефон. Ну ось, не з дому.

Хто-хто?!

I чого це раптом вiн згадав про мене о такiй порi? Може також сидить у човнi i в нього не клює?

– Слухаю вас, Андрiйовичу! Радий чути.

– Ну як, ловиться? – замiсть привiтання запитав мiй колишнiй начальник.

– Як вам сказати... Буває й краще, але добре, що так.

– Так-от слухай, дорогенький. А ти справдi на риболовлi? Хмм... Заздрю. Я прошу скластися i пiд'їхати до мене. Тут в одне мiсце. Ресторан «Днiстер», сподiваюся, знаєш? Є питання, у якому, гадаю, i ти будеш зацiкавлений. Повiр, воно варте, аби не зловити сьогоднi зайвих двох карасiв.

– Н-нормально... – я тер чоло, перетравлюючи несподiванку. – А що таке? Натякнiть хоча б!

– Ну, словом... є люди, зацiкавленi у твоїх послугах. Навiть дуже, я б сказав, зацiкавленi.

– Та я ж... наче зовсiм... Взагалi не при справах...

– Ти приїзди, – багатозначнiсть його iнтонацiї рiзонула по вухах.

Коли такi подiї звалюються на голову, їй-Богу не знаєш, як поводитись. Я тримав у руцi вудку i вагався що вiдповiсти. На поверхнi розпливлися новi кола.

– Що, так термiново? Просто зараз усе кидати i вибиратися? Уже?

– Ну... досить неординарнi питання постали... Як бажаєш, звiсно. Я б казав – уже.

Зайвий раз iнтригувати, навiть коли непотрiбно, завжди було у стилi того, хто телефонував. Така вже натура. А втiм...

– Ну так... Може, у вас особисто щось сталося? Чому о такiй порi? Я так розклався фундаментально...

– Давай-давай, – пiдганяв Андрiйович.


II
Був я, як кажуть, не у захватi вiд такого повороту. Згорнути щойно розпочату капiтальну риболовлю, розраховану на цiлий день! З iншого боку, якась iнтрига i згадка про можливу роботу викликали iнтерес. Усе це, напевно, писалося на моєму обличчi, коли я подавав руку Андрiйовичу, що чатував на сходах ресторану «Днiстер», у якому бар працював цiлодобово. Нiчого не пояснюючи, вiн завiв мене до окремої кабiнки у залi. За столом уже сидiли п'ятеро. Символiчнi закуски, дорогий коньяк. Та судячи з кiлькостi у пляшцi та чарках, його розкоркували лише для годиться.

– Ну ось, – почав мiй колишнiй шеф. – Той, про кого я говорив. Анатолiй Рибак, свого часу кращий фахiвець у моїй службi.

– Шкода, ранiше не чув вiд вас подiбних оцiнок, – пошкодував я, – от би зрадiв. А то усе як не «на килим», то «на горiхи».

Усмiшки присутнiх свiдчили, що жарт сподобався.

– Ну, – розвiв руками Андрiйович, – так завжди. Починаємо цiнувати лише тодi, коли втрачаємо. Толю, присiдай. Ти з риболовлi, голодний. Давай, я тобi «капну» i тодi вже говоритимемо.

– Краще навпаки, – заперечив я. – Про справи, а потiм уже «капнемо».

– Як скажеш, – вiн все-таки плюснув менi коньяку i продовжив. – Познайомлю тебе. Кушнiр Iван Семенович, голова Асоцiацiї письменникiв України – якщо ти раптом не в курсi – органiзацiї значно потужнiшої i впливовiшої, нiж, скажiмо, Нацiональна спiлка письменникiв. Усi найкрутiшi сучаснi письменники зараз там.

Високий чоловiк iз зачесаним назад сивуватим волоссям припiднявся, подаючи менi руку.

– Камiнський Євген, генеральний директор телеканалу НТI.

Молодий ще, але огрядний i лисуватий, вiн був одягнутий дорого i модно. Втiм, його посмiшка менi сподобалася. Наступний почав простягати руку ще до того, як Андрiйович продовжив.

– Савелiй Антонюк. Хоча, вiдрекомендовувати його, гадаю, зайве.

– Нi, якщо усiх, то усiх, – стримано посмiхнувся я, i гадки не маючи, ким може виявитися цей вилизаний добродiй.

– Народний депутат вiд партiї «Воля народу».

– Офiцiйно тринадцятий номер у виборчих списках, – крiзь власне гиготiння повiдомив слуга народу. – Не щасливий. Тому ще не президент i пам'ятати мiй портрет зовсiм не обов'язково.

– А це панi Свiтлана Чикурда. Ти ж не будеш стверджувати, що i її не знаєш?

– Якось не мав задоволення, – зовсiм спантеличено посмiхнувся я. – Але радий знайомству.

– Ну не можна ж так нехтувати телебаченням! – жартома обурився депутат, звертаючись до Камiнського. Той лише розвiв руками, висловлюючи подив.

– Я представляю телеканал «Мрiя-ТБ», – вона приязно посмiхнулася, подаючи руку. – I тут через те, що зараз у країнi вiдсутнiй наш генеральний директор.

– Я не проти такої замiни, – промимрив я, чим далi, тим бiльше почуваючись не у своїй тарiлцi.

– I нарештi наш гiсть, – Андрiйович шанобливо посмiхнувся. – Манфред Густавссон. Вiн представляє вiдому у Захiднiй Європi продюсерську агенцiю.

Нiмець, а можливо, судячи з прiзвища, швед, виглядав просто i був у непоказних сiрих штанах i тонкому светрi пiд шию. Вiн подав руку i не без зусиль промовив кiлька слiв вiтання росiйською.

– Так от, – вiв далi Андрiйович, – чому ми тебе попросили про зустрiч. Ти, напевно, чув про Андрiана Чумака?

– А... хто це такий?

Кушнiр з Камiнським мовчки перезирнулися. «Вiн що, на безлюдному островi живе?» – читалося на їхнiх обличчях.

– Ну-у, це письменник, наш, сучасний, дуже вiдомий. Напевно, найпопулярнiший на сьогоднi.

– Той, що... зник, здається? – згадав я кiлька разiв випадково почуте повiдомлення з теленовин.

– Той самий.

– А... до чого тут я?

– Толю, – багатозначно зiтхнув Андрiйович. – Послухай мене уважно. I не перебивай. Потiм розкажеш про свої мiркування. Гаразд? Письменник Андрiан Чумак дiйсно зараз є найпомiтнiшою фiгурою у вiтчизнянiй лiтературi. Такi, як вiн, Курков формують iмiдж нашої країни у цiй сферi. Майже п'ять мiсяцiв тому вiн зник. У всiх новинах трубили. Ти от кажеш, також чув.

– Чув таке, але у подробицi не вникав. Що означає зник?

– Те й означає. Конкретно – поїхав на полювання i не повернувся. Велося розслiдування. Сам розумiєш – вiдома людина. Дуже вiдома.

– Ви, я зрозумiв, не дуже захоплюєтесь художньою лiтературою? – обережно встряг Кушнiр. – Хоч i пишете самi...

– Пишу, – посмiхнувся я, – це надто гучно сказано. Якщо чесно, нi. В основному журнали i кiно.

– Ну, якщо кiно, – долучився Камiнський, – то серiали «За строком давнини» i «Форс-мажор» знаєте?

– «Форс-мажор» увесь дивився, – зiзнався я.

– Ну ось, вiн i є автором сценарiю. Його серiали зняли у Росiї.

– Це найпопулярнiший наш письменник у Європi, – продовжував Кушнiр. – Стотисячнi наклади у Швецiї та Нiмеччинi. Пан Густавссон – його агент за кордоном.

Нiмець мовчки кивнув.

– Крiм цього, Чумак – автор скандального роману «Пастка на Вовка» та однойменного фiльму, що у певних колах вважаються полiтичним замовленням, – промовив Антонюк з багатозначним виразом обличчя. – Ну про це ви вже мали чути!

– Полiтикою якось не цiкавлюся, – я похитав головою. – Але чув про цi речi. То що з Чумаком?

– Поки невiдомо, – промовив Андрiйович. – Звiсно, Чумак – не Гонґадзе, але слiдство велося ретельно i навiть бiльше. Адже справа також резонансна. Займався i наш обласний вiддiл у тому числi. Як-не-як Чумак приписаний у нас, хоча мешкав переважно у столицi. Займалися фахiвцi з мiнiстерства, справа була на контролi у мiнiстра. Словом, результатiв не досягли. Жодних. Слiдство перейшло у пасивну фазу, як зазвичай, ти знаєш. Розумiєш, у чому проблема? Чумак жив дуже цiкаво: мiг зiбратися i поїхати за кордон на мiсяць-два. Мiг забитись кудись у глушину, щоб нiхто не заважав писати. От зiбрався вiн, уяви собi, i поїхав на полювання. Принаймнi так каже його дружина. Ранiше подiбне траплялося не раз. Запакується реманентом i їздить не знати де. Мiг i на Днiпровський лиман податися, мiг i на Волинь, а звiдти пiд Одесу, бо там, бачте, гуси на рисових полях. Така натура схиблена на подорожах. Та й фiнанси дозволяли. Мiг телефонувати, а мiг i не телефонувати. Розумiєш? Словом, схаменулася його жiнка тiльки через три тижнi. Почала дзвонити – телефон «поза зоною». Почекала ще трохи. У них специфiчнi стосунки у сiм'ї. Ну, словом, не все гладко. Тодi до друзiв i знайомих, до видавцiв i продюсерiв... Виявилося, вiн зник для всiх. Заявила до мiлiцiї. От і почався справжнiй глум.

Колишнiй мiй шеф, що i зараз обiймав посаду головного експерта при обласному управлiннi внутрiшнiх справ, красномовно подивився на мене.

– I що ж далi?

– Пошукали, як я й казав, потрубили у засобах масової iнформацiї – от, панi Свiтлана з паном Камiнським не дадуть збрехати – й усе трохи вляглося. Уже пiвроку. Щоправда, дружина не заспокоїлася, як i тi, кого тут бачиш. Одразу пiсля визнання нами неудачi i переходу слiдства у пасивну фазу вони найняли для розшуку детективну фiрму «Меркель». Два мiсяцi шукали вже «приватники». Зауважу, маючи на руках усi офiцiйнi висновки i результати, яких досягли ми. I знову нiчого. Зовсiм нiчого, розумiєш? Чумак наче крiзь землю провалився. I не тiльки вiн, усе наче у воду кануло. Машина, реманент мисливський, пес... Ну все! Телефон, ноутбук, словом, усе зникло, наче в прiрвi. За пiвроку нiщо нiде не спливло.

– Цiкаво, – промовив я, згадуючи, що дiйсно не раз чув у новинах щось таке, але не надавав цьому значення. – А я тут до чого?

– А до того, – промовив Андрiйович, – що цi добродiї через мене, як твого колишнього начальника, а в даний час, сподiваюся, доброго приятеля i шанувальника твоїх талантiв, що вiдкрилися так несподiвано, пропонують тобi долучитися до пошукiв. Звiсно, за пристойну платню i солiдну винагороду у випадку успiху.

– Менi?!

Отакої...

– Андрiйовичу, я взагалi не розшукiвець, якщо вже на те пiшло. Взагалi не фахiвець! Кримінальний експерт середнього рiвня, що давно втратив професiйнi навички.

– Ну, не треба так категорично, – скривився вiн. – Почнемо з того, що ти експерт з величезним досвiдом i здiбностями, притаманними саме розшукiвцю. I багато рокiв пропрацював у карному розшуку. I на моїй пам'ятi не одна справа, коли ти як експерт вiдкривав очi слiдчим багато на що. Усе це я пам'ятаю. Беру до уваги й те, що пiсля прикрої неудачi, яка змусила залишити роботу, ти не зовсiм дистанцiювався вiд цих справ. Твої детективи читав не лише я.

– I я читав. За вчорашню нiч «проковтнув» останнiй, – Кушнiр багатозначно глянув на мене. – I вважаю, що таке можна друкувати не за спонсорську допомогу, як зробили ви, а нормально, у солiдному видавництвi i при цьому розраховувати на прибуток i навiть визнання. До речi, у нас буде час про це поговорити.

– То, може, давайте краще одразу про лiтературу? – пiдхопив я. – А Чумака нехай вiдповiднi служби розшукують.

– Додам i те, що ти затятий мисливець i рибалка, – гнув далi Андрiйович. – I хтозна чи це часом не основне. Вiн також сильно «страждав» цiєю «хворобою». Захоплення серйозне i специфiчне. Кому, як не тобi з розумiнням покопирсатися у його життi? Раптом i виловиш щось. Ну а стимул у тебе є. На пенсiю у твоєму вiцi нелегко живеться. Що скажеш, Толю?

– А що я скажу? – у мене в головi справдi не вкладалася суть цiєї божевiльної пропозицiї. – Я взагалi вас не розумiю. Органи активно шукали бiльше двох мiсяцiв. Не формально шукали, а iз залученням усiх можливих ресурсiв. Потiм ще два – найвiдомiша детективна агенцiя. I нi чорта не знайшли. А я отак-от вiзьму й знайду. Пiсля усiх. Майже дилетант. На додачу – iнвалiд. Вам самому не смiшно?

– Ну, щодо дилетанта – це вже занадто з твого боку, – обурився Андрiйович. – Я i так тобi комплiментiв накидав, а ти ще нариваєшся. А щодо iнвалiда... Кажуть, ти щодня три кiлометри пробігаєш. А на подвiр'ї у тебе штанга лежить. Не донька ж її тягає, напевно...

– Звiдки ви знаєте? – рот роззявився сам собою.

– Тож твоя iнвалiднiсть для мене «паперова». А про те, що сам... Не сам. Матимеш помiчникiв. Хлопцi надiйнi i навiть з деяким досвiдом. Ну а те, що iншi структури працювали марно... То це також результат. I всi їхнi здобутки будуть у твоєму розпорядженнi, на них ти зможеш спиратися i по тих слiдах не бiгати. Уже є неофiцiйна домовленiсть зi слiдчим справи майором Прокопчу...

– Якi здобутки?! – нiсенiтницi, що вiн верз, починали мене дратувати. – Андрiйовичу, я вас не розумiю зовсiм. При усiй повазi до присутнiх, якби це вони вели таку мову, я б ще зрозумiв. Ви ж компетентна людина! Ви що хочете, аби я вiв слiдчi дiї? Отак-от взяв i почав? А хто менi дозволить? Хто я такий?

– Поки що нiхто, – не заперечив Андрiйович. – Але у випадку згоди тобi оформляють лiцензiю на приватну детективну дiяльнiсть. За максимально короткий термiн. Як – це вже не твої клопоти. Ти не понесеш до чиновникiв жодного папiрця. Так я кажу?

– Не понесете, – вiдрубав депутат, зробивши вiдповiдний жест рукою.

– Толю, ось люди, конкретнi люди, зацiкавленi у тому, щоб знайти цього Чумака, живого чи мертвого. I вони фiнансують цю справу i, повiр, мають важелi, аби розчистити тобi шлях для роботи!

– Я все ж таки сподiваюся, що живого...

Вона увiйшла так тихо й непомiтно, що усi несамохiть здригнулися. Коридори зали були застеленi дорiжками, тому нечутною була її хода. Усi на мить заклякли, та за секунду Андрiйович пiдскочив з мiсця, переконуючи панi, що говорив тiльки професiйнi речi, намагаючись бути педантичним i не маючи на увазi нiчого такого.

– Я розумiю, – вiдповiла вона, подаючи менi руку. – Не хвилюйтеся. Олена Чумак.

– Отже, – нiяково посмiхнувся я, – Чумак – це не псевдонiм вашого чоловiка, а таки справжнє прiзвище.

– Дiйсно, – згодилася вона, – прiзвище наче навмисно для вiдомого письменника. З цим йому пощастило. Тiльки iм'я... Насправдi вiн Андрiй. Ви вiзьметеся за його пошуки?

– Власне... ми ведемо про це мову... – промимрив я, не маючи духу одразу сказати такiй жiнцi «нi».

Пiдскочив i депутат, пiдставляючи панi крiсло i посуваючи ближче до мене, намагаючись водночас передати суть дебатiв, якi велися до її появи. Камiнський сунув чарку пiд горлечко пляшки, яку перехиляв Кушнiр. Усе на якусь хвилину прийшло в рух, та воно й не дивно, якщо з'являється подiбна жiнка. Не скажу, що менi одразу стало гаряче вiд такого сусiдства, але вiдсуваючи свiй стiльчик, якомога тихше я промовив у протилежний бiк:

– Андрiйовичу, я просив би вас вийти зi мною покурити.

Надворi вже потеплiшало.

– Ти подумай! – наставляв мене колишнiй шеф. – Грошi самi до кишенi пливуть, а вiн вицикуватися здумав!

– А ви пропонуєте згодитися i грати для них дурника?

– Чому дурника? Ти хiба дурник? Ти – фахiвець. От i роби свою справу. Толю, повiр менi, усе, що можна було зробити, вже зроблено. Дуже багато сил було задiяно. Усе перерили. Швидше за все i ти нiчого не знайдеш. Але! Ну хочуть вони. Чому нi? Просто глянути на це новим, свiжим оком. Ти ж знаєш, як буває – усi звиклись, а хтось новий – раз i побачить. З твоєю головою... З твоєю логiкою i розумом! Може i виловиш щось таке, що сховалося вiд усiх. Якусь дрiбничку... Сам знаєш, свiже око раптом i вихопить щось... А найголовнiше...

Андрiйович змовницьки нахилився до мене.

– Толю, якби хтось пришив його i втопив разом iз джипом у Днiпрi, вже знайшли б давно. Ну хоча б щось знайшли! А нi, то хоч якiсь зачiпки у слiдства були б. А реально нiчого немає. Повiр, тут маємо справу з неординарним. I звичайними методами, гадаю, нiчого не дiйдеш. Слiдчi дiї, як ти кажеш, провели у найповнiшому обсязi. Що ж лишається? Толю, хто як не ти змiг би перемацати отi його письменницькi й мисливськi струни? Не кваплячись, помаленьку, з душею... Цього не зроблять тупi опери й архiмудрi детективи. Може там i криється щось?

Я лише нерiшуче i водночас розпачливо похитав головою.


III
Двi з половиною доби пiшло на ознайомлення з усiма матерiалами справи. Практично день i нiч. Товстелезнi папки копiй з мiлiцiї, компакт-диски з агентства «Меркель»... Маса вiдеоматерiалiв, опитаних свiдкiв, пiдозрюваних, купа рiзних експертиз. Усього було стiльки, що пухла голова.

Андрiйович сказав правду. Ймовiрно, так ще не шукали нiкого. I перше враження хоч-не-хоч складалося таке, що бiльше у цiй справi неможливо зробити нiчого. Фiзично неможливо. I коли пiд кiнець третьої доби я вiдкинувся на спинку крiсла, картина вималювалася така.

Андрiан, чи то пак Андрiй Чумак, дiйсно був вiдомим i успiшним письменником. Десять рокiв тому вiн замайорiв на нашому лiтературному небосхилi. П'ять рокiв, як його почали друкувати у Росiї, а потiм i екранізувати. Усi його романи, а вони лежали стосом ось тут передi мною, це детективи. А пiвтора року тому, пiсля вiдомих подiй, з'явився художньо-публiцистичний роман «Пастка на Вовка».

За нiч я перечитав його i погодився iз загальноiснуючою точкою зору. Роман був замовленням певних полiтичних сил, точнiше партiї «Надiя країни», яку при зустрiчi зi мною представляв Камiнський i яка пiсля цих самих подiй зайняла панiвне становище у суспiльствi, а прiзвище, зрозумiло чиє, не надто тонко винесене у назву книги, стовiдсотково пiдтверджувало здогади. Тим паче, пiд час написання роману Чумак придбав собi джип «Хонда-Пілот», новий, з автосалону, на що, очевидно, ранiше не вистачало фiнансiв, отримуваних з гонорарiв. Роман, а потiм i однойменний фiльм викликали неабиякий резонанс, навiть скандал у полiтичних i письменницьких колах. На думку Свiтлани Чикурди, з якою за цi днi я спiлкувався кiлька разiв i яка завдяки своєму фаху багато чого могла менi пояснити, партiя «Надiя країни» злетіла на свiй полiтичний олімп на крилах цього роману, а швидше фiльму. А сам Чумак набув ще бiльшої популярностi. У Захiднiй Європi до нього приклеївся iмiдж революцiйного письменника. За кордоном масово почали друкувати практично всi ранiше виданi у нас романи. Нiмеччина, Швецiя, Англiя... Та пiсля цього не вийшло у свiт жодної нової книжки Чумака! Лише перевидавалися написанi ранiше.

Нiчим, крiм письменництва, Чумак не займався i жив безладно. Мiсяць-два i бiльше мiг писати, практично не виходячи з кабiнета, днював i ночував за комп'ютером. Тижнями i мiсяцями мiг десь бувати – у роз'їздах, на рiзноманiтних тусовках i рекламних заходах, причому подорожi цi нiяк не контролювала його дружина i тим паче вже доросла донька, котра мешкала окремо.

Полювання i риболовля були окремою сторiнкою його життя. Через них на довгий час мiг забути як про сiм'ю, так i про творчiсть. Багато документальних даних i показiв свiдкiв пiдтверджували його перебування на вiдомих мисливських базах в районах розташування великих водойм та у цiлковитiй глушинi, де вiн мiг жити у наметi з псом, готував щодня юшку i час вiд часу спiлкувався з такими, як i вiн. Можливо, якраз там i виношувалися задуми його нових шедеврiв. Користувався Чумак i послугами дорогих туристичних фiрм, якi органiзовували полювання за кордоном. I усi покази свiдкiв стверджували, що це було його життєвою потребою.

Як мої колишнi колеги, так i приватнi детективи з «Меркелю» зробили багато спроб поритися у його «бруднiй бiлизнi». Там не знайшлося нiчого аж такого. Рiзнi свiдки намагалися навiшати на нього як не одну, то iншу жiнку з лiтературних i телевiзiйних тусовок, проте якоїсь одностайності тут не було. Якщо цi припущення i вiдповiдали дiйсностi, то були тимчасовi стосунки, яким сам Чумак, схоже, не надавав значення.

Проблем зi здоров'ям, судячи з усього, письменник не мав. За пiвроку до зникнення пiд час одного з лiтературних форумiв його прооперували на гострий апендицит. У справi були численнi супутнi медичнi обстеження, проведенi до та пiсля операцiї, i вони свiдчили, що Чумак був цiлком здоровий.

У березнi цього року вiн поїхав у такий собi тур весняного полювання на гусей та качок. Чотири днi був у Черкаськiй областi на водосховищi, потiм тиждень у Херсонськiй. I там, i там його пам'ятали в обласних та районних УТМР, де письменник оформляв дозвiл на полювання, знаходилися свiдки й серед мисливцiв на мiсцях.

Весна цього року була рання. Озера розмерзлися i Чумак полював з човна на гусей, живучи iз собакою на мисливських базах. Двадцять першого березня його востаннє бачили на базi «В'юнище» поблизу Олександрiвки. Письменник удосвiта здав номер, сiв у машину i виїхав з територiї бази. Свiдкiв, що бачили б його пiсля цього, у справi не було.

I все ж, на цей момент Андрiан Чумак ще не зник на зовсiм. Вiн телефонував сам i вiдповiдав на телефоннi дзвiнки ще день. Щоправда, жоден з тих, хто говорив з ним, не мiг пригадати нiчого про мiсце його перебування. Про це мова не велася. Троє з його спiврозмовникiв навiть запитали: а де ти зараз? Вiдповiдь була – ловлю рибу.

I це одразу ж породжувало двi версiї: перша – останню добу перед зникненням Чумак також провiв бiля води, а отже i слiди його перебування потрiбно шукати на якiйсь водоймi; друга – письменник збрехав: вiн не ловив рибу або ж просто навмисне не називав мiсця свого перебування. Отже, не бажав, аби хтось про нього знав.

Троє спiврозмовникiв засвiдчили, згiдно з матерiалами справи, що Чумак був у бадьорому настрої. Усi, навiть хто не цiкавився мiсцем перебування письменника, чули його задоволений голос i жарти – мова новоявленого класика була багатою. Двоє з тих, про кого йшлося, пiд час розмови начебто чули цвiрiнькання птахiв. Iнший – звуки вiтру. Вiн же свiдчив про те, що двiчi чув гавкання собаки.

У справi вказувалася i точна година його розмови, першої пiсля виїзду з бази «В'юнище». Восьма сорок. Якщо брати до уваги свiдчення сторожiв, що її територiю вiн залишив о пiв на четверту ранку, то теоретично майже за шiсть годин, маючи надiйну машину, по майже вiльнiй у такi години трасi можна було проїхати не менше п'ятисот-шестисот кiлометрiв. Олiвцем я обвiв на картi приблизне коло, центром якого була база у Херсонськiй областi.

Виходило дай Боже...
IV
Вивчивши матерiали слiдства, я взявся за конкретну роботу. Так би мовити, вдався до власних дiй. I почав iз зустрiчi з Оленою Чумак. У моїй кишенi ще не було посвiдчення приватного детектива, що певним чином вiдкривало б можливостi для роботи зi свiдками та виконання iнших слiдчих дiй. Поки я ще був «нiким», вона ж, якщо вiрити, – людиною, зацiкавленою у розшуку письменника, тому мала сприяти менi i без документа. Принаймнi так твердило моє перше Я, спираючись на просту логiку. Та друге також не мовчало, вставляючи зовсiм не до мiсця свої п'ять копiйок. Воно оживляло у пам'ятi образ гарної жiнки, який випромiнював гiднiсть, розум i вишуканi манери. Жiнки, що упродовж пiвгодини сидiла поруч зi мною i чия присутнiсть, можливо, таки вплинула на моє кiнцеве рiшення. «Цей захiд крiм користi для справи буде ще й приємним», – уперто стверджувало воно. Перериваючи нiкому не потрiбну полемiку своїх складових, я рiшуче взяв телефон.

Зрозумiло, час не марнувався i без Олени. Ще у ресторанi Андрiйович передав менi пакунок з копiями компакт-дискiв, вилучених при обшуку на квартирi Чумака пiсля його зникнення. Як усi письменники, Чумак перiодично скидав iнформацiю зi свого комп'ютера, страхуючись про всяк випадок вiд вибрикiв технiки. Звiсно, вiн не робив при цьому вибiрки, що там з'явилося нового за останнiй час, а просто перiодично раз на кiлька мiсяцiв записував усе на компакт, i кожен наступний диск таким чином мiстив усю попередню його писанину плюс дописане за останнi кiлька мiсяцiв. Дискiв було бiльше двадцяти, i за допомогою нескладної комп'ютерної обробки я визначив той, останнiй, з найповнiшою iнформацiєю, яку i закинув до свого ноутбуку. Тож за найменшої наявностi вiльного часу сiдав i читав його твори – дописанi й недописанi, нариси, синопсиси i все, що потрапляло на очi, намагаючись нiчого не пропустити. Та поки що всупереч прогнозам Андрiйовича, жодних цiнних iдей, пов'язаних з творчим доробком письменника, не виникало.

Ми пили каву у розкiшно обставленiй новiй квартирi. Меблi i ремонт за останнiм словом. Та й сама господиня виглядала не так, як зазвичай нашi люди у себе вдома, навiть якщо знають про чийсь прихiд. Картинка iз серiалу про вищий свiт... Друге Я тихо всiлося у куточку, усвiдомлюючи непомiркованiсть нещодавнiх власних заяв i вiддаючи iнiцiативу першому.

– Панi Олено, – вiв я, намагаючись не розпорошувати свою увагу на неї та квартиру. – У мене склалася думка, що у вас не було особливого порозумiння з чоловiком...

– Ну чому... – вона на мить замислилася. – Порозумiння – це якраз те, що було. Я не чiпала його, вiн мене. Андрiй мiг жити як хотiв, усвiдомлюючи, що його справа – писати i жити так, як сам вважав за найзручнiше. Усi цi постiйнi роз'їзди, тусовки, закордоннi та мисливськi подорожi... Я йому не заважала. А втім, могла i сама жити як бажала, забезпечуючи, звiсно, його тили. Вiн знав, що у нього є доглянутий дiм, що отриманi грошi прилаштованi i збереженi, що є кому подбати про доньку, хоч вона вже практично доросла i самостiйна. Навiть деякi технiчнi, не глобальнi питання з продюсерами та видавництвами я вирiшувала особисто.

На столику передi мною лежали роздрукiвки, зробленi Оленою. Вона, як людина педантична, вела їх сама. Тут був увесь баланс заробiткiв її чоловiка. Данi про те, яка книга коли була видана, перевидана, яким накладом i скiльки за це отримано грошей. I знову ж таки баланс витрат. Нiхто не рахував у цьому домi до копiйки, але «з грубшого» усе збiгалося.

Сама Олена вже другий рiк мала невеликий магазин квiтiв, власницею якого була офiцiйно i який давав їй можливiсть задовольняти особистi потреби, не тягнучи грошей, зароблених чоловiком.

Поки розглядав документи вона вийшла, наче розумiючи, що так менi зручнiше, а згодом на столику з'явилася кава i тарiлочка з кiлькома вишуканими бутербродами та тiстечками.

– Дякую, це зовсiм не обов'язково, – зауважив я, присаджуючи оте друге Я, що тепер наче схаменулося i збиралося завадити роботi.

– Чому ж, ви у мене вдома, а менi подобається бути гостинною. Крiм того, ви людина, якiй я довiряю i на допомогу якої сподiваюся.

– Звiдки довiра? – поцiкавився я.

– З рекомендацiй компетентних людей.

Сервiрування було завершене й Олена присіла навпроти.

– Яких людей, цiкаво?

Виявляється, у нас iз нею були спiльнi знайомi, що характеризували мене з позитивного боку!

– Ну, зокрема... тiльки не дивуйтеся! Iванчука Павла Олексiйовича. Гадаю, ви його пам'ятаєте.

Я пам'ятав. Ще б пак.

Ця... скажiмо так, цей юрист, заступник прокурора областi, два роки тому вiв мою справу у судi, висуваючи проти мене жахливi звинувачення. Ще б його не пам'ятати! Свого часу ця iстота збиралася запроторити мене до в'язницi рокiв так на вiсiм, не менше. А його голос – густий, басовитий нерiдко вчувався уночi, вже пiсля згаданих подiй.

– У вас поважнi знайомi, – з неабияким сарказмом зауважив я, намагаючись водночас приховати розгубленiсть. – Хоча не сподiвався на позитивнi рекомендацiї з їхнього боку.

– Людина часто отримує те, на що не сподiвається, – зiтхнула Олена. – Як у позитивному, так i негативному планi. Чи не так? А думка Володимира Вишневського вас також здивує?

Вишневський, навпаки, був адвокатом, який тодi захищав мене. Захищав погано i навiть бездарно. Настiльки бездарно, що змусив мене подумки вже поховати себе остаточно. Проте несподiвано усе завершилося не найгiрше. I тепер цi двоє, до яких я не мав найменшої симпатiї, давали позитивнi рекомендацiї стосовно мене жiнцi, котра сподiвалася на мою допомогу.

– Також, – погодився я, виринаючи зi спогадiв. – Бачу, вам про мене вiдомо бiльше, нiж менi про вас.

– Це старi зв'язки, ще моїх батькiв, – пояснила Олена. – Мусила ж я уявляти, з ким матиму справу. А щодо мене... Ви ж для того й прийшли, аби дiзнатися бiльше. Якщо це потрiбно. Зобов'язуюся вам допомагати у цьому i не тiльки.

– Ви так зацiкавленi в успiху... – несамохiть вихопилося у мене, напевно через спогади про згаданих нею осiб.

– Зацiкавлена, повiрте, – вона й не збиралася ображатись.

– Бiльше, нiж будь-хто з iнших замовникiв. I бiльше, нiж вам здається.

Яку каву подають у таких домах, де живуть такi жiнки? Аромат, що долiтав з маленької фiлiжанки, був дивовижний. «Пий спокiйно, – пiдштовхувало друге Я, – це ж в iнтересах слiдства. Хтозна, яка деталь i коли може виявитися важливою. I вiд коньяку дарма вiдмовився!» Та дякувати Богу, перше Я таки залишалося головуючим.

– Усi вони, повiрте, переслiдують кожен свою мету. Пiар, грошi – усе що завгодно. У цьому й тiльки у цьому планi їх цiкавить проблема. Я ж справдi хочу знайти Андрiя. У нас нiколи, навiть замолоду, не було нiжних почуттiв. Так, я не розумiю його поглядiв i способу життя. Вони навiть завжди дратували мене, якщо хочете! Але, попри усю свою дивакуватість, попри усю неорганiзованiсть i легковажнiсть, Андрiй все-таки дружив з головою, а ми завжди залишались добрими, надiйними союзниками i... – Олена на мить зупинилась, – вiн нiколи не покинув би мене у бiдi. I я упевнена, шукав би до останнього. Тому i я хочу це зробити.

Чи могло це бути театром? Чому нi? Гарнi, розумнi й упевненi у собi жiнки умiють справляти враження, умiють переконувати. Тим паче, якщо їм вдається вчасно вловити борсання у спiврозмовниковi отого другого Я.

– Скажiть, панi Олено, а у вашого чоловiка був хтось? – запитав я, намагаючись не перейматися думками, чи можна вiрити цiй жiнцi у подiбних питаннях. – Ви мене розумiєте. У справi багато написано про це, але хотiлося б почути вашу версiю.

– Розумiю. Скажу вам чесно, я не цiкавилася. Поясню: вiк i становище, коли на перший план виходять iншi цiнностi. Можливо, це не правильно. Повторю – ми не були особливо близькi. Напевно, нiколи. Але разом нам завжди було зручно.

Ми довго пили каву i в мене вималювалася картина про це подружжя. Схоже, тут не бажали зникнення i тим паче смертi одне одному, хоч стосунки їхнi не могли вважатися безхмарними.

У Чумака було багато знайомих, приятелiв. Проте вiд Олени я дiзнався про одного, вiдносини з яким, на її думку, були значно глибшими, душевнiшими. З цiєю людиною Чумака єднало його захоплення. Це був Михайло Зварич. З мiстом його пов'язували батьки, до яких вiн часто навiдувався. Сам же Михайло переїхав до Києва, вiдкрив приватний стоматологiчний кабiнет. У нього, за свiдченням Олени, постiйно зупинявся Чумак пiд час перебування у столицi. Та й серед гостей Чумакiв найчастiшим i найбажанiшим Олена також вважала його, не збираючись приховувати вiд мене симпатiю до цiєї людини.

Олена на власнi вуха чула розмову чоловiка з Михайлом безпосередньо перед його виїздом на весняне полювання. Чумак настiйливо пропонував приятелю їхати разом, але той чомусь не мiг, тому й вiдмовлявся. «Чого ти причепився до людини?» – спитала тодi вона.

Пiзнiше Михайло довго колотився у механiзмi слiдства й очевидно вже був не радий дружбi з Чумаком. Я уявляв, як тим, хто вiв пошуки, не було за що зачепитися. А тут друг, мисливець, що начебто вiдмовився. I дружина зниклого чула. Маса допитiв i навiть обшук нi до чого не привели. Усi цi днi Зварич був у Києвi, вiд рання до вечора лiкував пацієнтів, а по ночах спав удома. Алiбi залiзобетонне. А втiм, була одна зачiпка, яка змушувала мене продовжити роботу саме зустрiччю з цiєю людиною.

Його показiв у справi було чимало i всi вони нiби й не мали особливої ваги. Та читаючи матерiали його допитiв, уперше зрозумiв, що Андрiйович мав рацiю, кажучи, що саме я мiг би вловити отi специфiчнi мисливськi нюанси. Така собi маленька невiдповiднiсть одразу кинулась в очi.

I я вже знав – йому доведеться бодай раз потерпiти ще й мене.

Якщо, звiсно, ця людина зацiкавлена у розшуку Андрiана Чумака. Ми вже стояли на порозi, хоча зовнiшня половина дверей залишалася зачиненою. Подарована Оленою вiзитка з атрибутами її квiткового магазину лягла до моєї кишенi, а друге Я ненав'язливо висловило жаль через необхiднiсть залишити це помешкання i його господиню. Втiм, нiчого дивного у цьому не було. А усвiдомлення, що першому Я вдалося гiдно вiдпрацювати, створювало непоганий настрiй.

– Розумiю, – несподiвано промовила Олена, зупиняючи мене у бажаннi вiдчинити дверi. – Я розумiю, що у вас щодо мене вистачає всiляких пiдозр. Це ж ваша робота, напевно, так i має бути. I розсiяти їх, поставити себе на належне мiсце у вашiй, скажiмо так, системi я не можу, хоч скiльки б переконувала словами, хоч скiльки б демонструвала свою гостиннiсть i принаднiсть. Проте хочу вам сказати одну рiч. Коли їм усiм набридне шукати Андрiя – а таке станеться – я продовжуватиму пошуки з вами. Можете бути певнi.

Її проникливi очi упритул дивилися на мене, а потискання руки здалося бiльшим, анiж таке, аби бути просто жестом прощання.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка