Олексій Волков Слід на воді



Сторінка10/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

XXIX
Мiсцевий дiльничний iнспектор Iван Люлька довго вивчав нашi посвiдчення пiд лiхтарем, прилаштованим на ґанку його будинку, а потiм промовив, повертаючи:

– Ну що ж, можна i посприяти. Тiльки... Навряд чи ви щось знайдете, якщо...

– Якщо що? – перепитав я, ховаючи посвiдчення.

– Якщо ваш письменник дiйсно зник саме там, – i на наше синхронне ротороззявляння лише недвозначно махнув рукою у напрямку хати.

Iван виявився привiтною людиною i за якихось двадцять хвилин ми вже вечеряли на верандi, виклавши й своє, куплене у мiсцевому сiльмазi, чи то пак маркетi. Дiльничний жартував, смiшно пересмикуючи не лише вусами, а й усiм обличчям, вставляючи своє «так би мовити» чи не у кожну фразу. Вiдсунувши у бiк ледве розпочату «Немiрофф», хлопцi налягали на його домашню з перцем, а я, вiдсунувши тарiлки й розчистивши мiсце, вiдкрив ноутбук.

Дiльничний довго розглядав зображення Чумака у профiль та анфас, у повний зрiст i в рiзних позах. Не обiйшла увагою письменника i його дружина.

– Н-нi. Не бачив, – похитав нарештi головою. – Я особисто такого чоловiка не бачив. А пам'ять у мене, так би мовити...

Я розповiв йому про фермера, що колись, якщо вiрити свiдченням Михайла Зварича, годував письменника байками про мiсцевi «Бермуди».

– Ну, не такi вже й байки... – знизав плечима Iван. – Це вам – казки, а ми, так би мовити, тут живемо...

– I хто ж у вас зникав ранiше?

– Багато хто. Вiдколи я приїхав сюди дiльничним...

– Iван Поросяк хоча б, торiшньої зими, – пiдказала господиня, ставлячи на стiл пампухи до чаю. – Запой у нього почався. А вiн, як запой – то вештається, наче неприкаяний. I туди ходив, люди бачили. Там i пропав.

– Поросяк ваш, – скривився я, – отримав вiд якоїсь доброї душi пiвлiтра браги, прилiг поспати, там i замерз.

– Але знайшли б, – не погодився Люлька. – А вже скоро рiк.

– А як шукали? – запитав я. – Скопом отi хащi навколо хуторiв прочiсували? Не прочiсували. А там чорта з дияволом можна загубити – сам бачив. Напевно, досi лежить. Тiло лисицi та бродячi пси з'їли, а чоботи й куфайка i зараз на мiсцi валяються. От вам i «Бермуди». Знайшовся б якийсь фермер, зорав отi хабази, рiпак засiяв, зразу перестали б зникати такi, як Iван Поросяк.

– А один вже так i зробив, – зрадiв Люлька. – Ото як ви кажете. Досi не знайшли. Тодi вже дiйсно прочiсували. Кого тiльки тут не було...

– Два роки вже, – вставила Iванова дружина. – Вiн, отой Казаренко, земель набрав до бiса. У Балашiвцi вiдгодiвельний комплекс збудував. Усе йому мало було. Захотiв i з того боку вiд Гамар. Землю скупив у наших людей за безцiнь – тодi криза капiтальна була, усi в збитках... До самого болота зорав! Там мокляк – однаково нiчого не виросте, а вiн... Жаднiсть.

– I що? – не витерпiв Павло.

– Пропав, – розвiв руками Iван. – Якраз тут був, у наших краях. Сам-то вiн з Вiнницi. Об'їжджав свої володiння. Пропав.

– Що, також з машиною? – у менi навiть щось здригнулося, коли ставив це питання.

– Чого ж з машиною? Машина залишилася. Такий джип, конкретний. Я вже й забув, яка марка. I розшуковi заходи, я вам скажу, на повному серйозi проводилися.

– Та взяли вашого Казаренка такi ж бандюки, як вiн, i лiквiдували. Не подiлили щось. Буває, – розвiв руками Павло.

– Або вашi фермери, яким вiн на мозоль став, – додав я. – Пiдстерегли i... Якби-то усi iншi подiбного роду справи розкривалися, можна було б цю одну i на «Бермуди» списати, а так...

– Вам простiше казати, – не згодився Iван. – А ми тутешнi, так би мовити. Усе бачимо. Знаєте, ще тодi, як я тiльки приїхав сюди, ще за Союзу... «Гастролювала» тут одна банда – ювелiрнi магазини брали. Накрили їх якраз у нашому районi. Гучна була подiя, нiчого сказати. А я щойно приїхав, молодий... А тут по рацiї – перехват... Вони «Жигулями» втiкали, нашi двi машини у них на хвостi сидiли. Дощi тодi були. Забуксували вони на пiд'їздi до трьох хуторiв. Там ще у тi часи «джунглiв» не було – колгоспнi землi, усе, як ви кажете, розорано i рiпак засiяний, а може й не рiпак, але до самих хуторiв, ну тих, що ви бачили... Словом, кинули вони машину i засiли у крайнiй хатi, почали вiдстрiлюватися – озброєнi були капiтально. Поки перестрiлка – пiдтяглися внутрiшнi вiйська.

Iван налив ще по однiй, згадуючи.

– I... – знову не витерпiв Павло.

– Менi довелось очеплення виставляти – я ж мiсцевий. Ви уявiть – рота внутрiшнiх вiйськ. Плюс купа оперiв, пiдроздiл ДАI... Словом, хотiли вони обiйти хату так, щоб вiдрiзати вiд болота у низинi. Я казав, що небезпечно, там дiйсно усе прострiлювалося. Тикнулися – а вони з автоматiв. Один солдат навiть загинув. Там же вiдкрита мiсцина. Довелось обхопити усе разом, i болото у низинi – усi «Бермуди», так би мовити, вкупi. Тiльки без отих двох хуторiв, якi залишилися осторонь. Народу вистачило з лихвою. А потiм був наказ припинити вогонь. Чекали майже годину, поки прибув бронетранспортер. Очеплення так i стояло – буквально щоп'ять метрiв солдат вiд солдата. I зауважте, на той момент, коли кiльце зiмкнулося, бандити ще стрiляли з хутора, тобто були там. Ну, наїхали, розвалили залишки хати, а їх немає, у болото пiшли. А скiльки там того болота? Загнали ще два взводи у середину. Все перетрусили. На тому хуторi, де вони вiдстрiлювалися, хату розiбрали! Пiдвал розкопали! Двi доби шукали, а очеплення так i стояло. Потiм зняли.

– То ви хочете сказати, що вони у ваших тих «Бермудах» зникли, – не приховуючи iронiї, уточнив я.

– Я вам лише розповiдаю, як було, – викрутився Люлька. – Факти, так би мовити, голi. А робити висновки – це вже ваша справа. Ви – детехтиви. Як болото прочiсували, троє солдатів мало не втопилися. Там того болота – кiт наплакав, а є кiлька мiсць. Потiм човни понадували, очерет викосили – чиста мiсцина залишилась. А їх немає. Пропали. Вислизнути не могли, гарантiя. Дрючками по днi ще два днi тицяли... Так i досi – у розшуку.

– А вислизнути не могли, ви кажете? – перепитав я.

– Гарантiя, кажу вам. Та ви ж не «лiва» людина! – несподiвано обурився Iван. – Ви ж фахiвець, у нашiй системi працювали! Якщо навiть уявити, що вислизнули, хоча такого на двiстi вiдсоткiв статися не могло, та це ж рецидивiсти! Четверо! Про них усе вiдомо. Зброя уся засвiчена! Вони ж не на чесне життя втiкали. Хтось би десь потiм «сплив»! У якомусь злочинi. А вони навiчно канули. Я якось рокiв через десять спецiально наводив довiдки – глухо.

– Весело, – погодився я. – Ну а самi ви як усе це пояснюєте? Ви ж не вiрите, напевно, у нечисту силу?

– За статутом не годиться, – зауважив Люлька. – Як можу пояснити? Бачу, що стикаюся з дивним, от i все. Ви також уже спробували, а ще сумнiваєтеся, вважаєте, що заблукали у туманi на незнайомiй мiсцинi.

– Гаразд, – зняв я тему, у якiй легко було погрузнути. –А фермер? Допоможiть нам знайти фермера, з яким мiг спiлкуватися наш Чумак.

– А чого його шукати? – знизав плечима Люлька. – Вася-єврей. Он, так як ви на «Бермуди» їхали, тiльки влiво забирайте.

Здалека побачите ряд насаджених ялин. Ото ж там i господарство його.

– Єврей – фермер? – здивувався Сергiй.

– Єврей – кликуха. Венцель його прiзвище. Звiдки – хто його зна. Порядний хлопець загалом, тiльки в головi всяка дурня товчеться. Ото вiн вам пояснить i що, i чому. Тiльки зачепiть – уже й не радi будете.

Нам постелили в однiй кiмнатi просто на пiдлозi, хоч ми могли б переночувати i в машинах. Та Люлька не хотiв навiть слухати. I вже коли ми вляглися, пролунав дзвiнок. Це була Олена, i я вийшов на подвiр'я.

– Добрий вечiр, Анатолiю. Ви зовсiм пропали, – пошкодувала вона. – Все-таки образилися. Телефоную запитати, чим займаєтеся.

– Шукаю вашого чоловiка, – незворушно вiдповiв я.

– Зрозумiло. Анатолiю, – зiтхнувши, почала вона, – я хотiла б дещо вам пояснити, поговорити. Краще, звiсно, було б не по телефону.

– Неможливо, – менi довелося пошкодувати у вiдповiдь. – Я дуже далеко. I швидше за все затримаюся тут надовго.

– Є якiсь новини? – запитала Олена.

«А стосовно новин є угода – з усiма членами «п'ятiрки» одночасно». Проте фраза так і не злетіла з язика. Це було б не по-джентльменськи. I можливо, навiть, пiдло.

– Немає поки що. На жаль. Але сподiваюся.

– Гаразд, тодi послухайте мене. Якщо можете, звичайно, – вiдчувалося, що говорити їй нелегко. – Анатолiю, тодi, коли ви зателефонували серед ночi, я злякалася.

– Чого злякалися? – не зрозумiв я. – Мене?!

– Швидше, не стiльки вас, скiльки повторення помилок. Ви виявилися неординарною i приємною людиною. Цього я не чекала. До того ж з'явилися тодi, коли мене покинули геть усi.

– Дехто вважає, що я практично копiя Чумака, – невесело посмiхнувся я.

– Хто б це не вважав, вони помиляються, – заперечила Олена. – Тому саме тодi я злякалася повторення своїх нещодавнiх помилок. Анатолiю, робити помилки, особливо такого роду, має право кожна людина, але повторювати їх, ще й у моєму вiцi – це занадто.

– Вашому, як ви кажете, вiковi могли б позаздрити багато жiнок.

– Розумiю, – вiдповiла вона. – Та все ж. Саме у цей момент мене наче перемкнуло. Iнодi важко пiти проти внутрiшнього переконання, яке сидить десь глибоко. Хоча розумом думаєш iнакше.

– Бачите? Ви самi розумiєте, – не стримався я. – Коли справа стосується вас. А якщо когось iншого... I менi також зараз хотiлося б сказати вам щось iнакше. А десь усерединi щось не пускає. Тому давайте робити почате. Я дiйсно хочу цього i сподiваюся, що вдасться. Образи бiльше немає. Телефонуйте, коли схочете, а я вам, якщо що.

Мовчки вмостившись на перинах, я зрозумiв, що заснути тепер буде легше.
ХXX
Вася Венцель виявився ще молодим чолов'ягою з рожевим обличчям i «малим» варiантом козацьких вусiв. Енергiя так i перла з нього, а першi ж хвилини спiлкування переконували, що розумом трудар не обдiлений. На хуторi стояла стара роздовбана «Нива» i трактор «Бєларусь». Неподалiк паслися конi.

– Прошу до мого парубочого помешкання, – посмiхався Василь.

– А чому парубочого? – не зрозумiв я, присiдаючи на лавку.

– Давайте тут.

– А тому, що жiнка вже пiвроку у Польщi працює – полуницi вирощує. А малий у фiнансовому, перший курс. Я кажу їй – он скiльки землi, хоч до «Бермуд» полуницями засади. А вона – нi, от у Польщу i все. Там грошi платять, а тут продати ще треба. Може, якого коханця знайшла, то що вдiєш!

Усе це Василь промовляв iз широкою посмiшкою.

– Так до «Бермуд» не можна ж, – зауважив я. – Там пропадають. Ми, звiсно, не мiсцевi, але довiдки вже навели.

– Та що ви слухаєте! – засмiявся Василь. – Нi, говорять... Я, знаєте, i сам люблю на цю тему побалакати. Ну дуже люблю! Навiть якось дослiдження стосовно цього проводив. У мене купа лiтератури є про справжнiй бермудський трикутник й iншi мiсця на Землi, якi погибельними вважаються. Он, уся шафа заставлена. Але якщо серйозно – мара це все. Вiд людської необiзнаностi. Я, наприклад, переконаний.

Далi Василь розпочав лекцiю про справжнiй бермудський трикутник i численнi пояснення цього явища з погляду офiцiйної науки. Усе зводилося до того, що там перетинаються найбiльшi транспортнi потоки – морськi та авiа. Тому й рух транспорту там утричi, а може й бiльше iнтенсивнiший, анiж в iнших мiсцях. Тому й тонуть та падають частiше. Так i у нас – на все є свої причини. Просто ми їх не завжди бачимо.

Аграрний iнститут за плечима давав змогу цьому чолов'язi говорити зрозумiло i компетентно про багато речей.

– Тодi пояснiть нам, чому раптом Андрiан Чумак пропав саме у вашому «трикутнику», – з розгону вирiшив «наїхати» я. – Поможiть нам побачити цi причини.

– А який це Чумак? – не зрозумiв вiн.

– Давайте не так, – попросив я.

Розкривши ноутбук, я показав йому галерею портретiв, серед яких був i наш об'єкт розшуку.

Практично одразу Василь тицьнув пальцем на нього:

– Оцей... Андрiй. Точно! Андрiй. Приїжджав на полювання. Письменник вiн. Як ми з ним посидiли гарно! Ще перший раз. Я тодi сам наче звихнувся на «Бермудах». Так мене це питання цiкавило! А вiн же книжки пише, казав, що може де у своїх оповiданнях використає. Я взагалi не цiкавлюся художньою лiтературою, але йому усього понарозказував – i що знав, i чого не знав...

– Стоп! – перебив я. – То вiн не один раз приїжджав?

– Перший раз – позаминулого року. Збирався навпростець переїхати до Гнiдичiв. Там рiчка, Пiвденний Буг. Хотiв ночувати, рибалити. Цiкавий мужик – по всiй Українi подорожує, рибу ловить. Так-от заблукав, а вже пiзно було. Я його залишив на нiч. Посидiли ми конкретно. А вдруге вiн був...

Василь напружено згадував. Я не заважав. Ноутбук залишався розкритий, працювала веб-камера i фермер, який не пiдозрював про такий пiдступ з мого боку, автоматично ставав доказом того, що менi вдалося зробити ще дещо таке, чого досi не могли усi мої маститi попередники.

– Згадайте точно, це важливо, – попросив я.

– Так, навеснi... – мучився вiн. – Орав я тридцятого березня... Це було... до того. Вiн навмисне заїхав. Так йому тодi сподобалось, от i заїхав провiдати. Гусака привiз дикого, вже общипаного, випотрошеного. Ну i ми по-парубоцьки... Коли ж це було? Це ж я до нотарiуса збирався їхати. Виїхав раненько, щоб першим бути, i якраз зустрiв його, Андрiя, вiн з траси щойно звернув до мене. А я його машину знав. Тiльки коли ж це було? Стоп, на другий день голова болiла i я знову не потрапив до нотарiуса. А поїхав аж через два днi, вже пiсля його вiд'їзду. А два днi тих ще картоплесаджалку робив. О!

Василь порився у шафi i дiстав документ, з якого для мене мала значення тiльки його дата. Двадцять шосте березня. Двадцять третього, виходило, Чумак вiд'їхав, а перед цим два днi був на хуторi, де зараз знаходився я. Усе збiгалося! Двадцять першого, виїхавши вдосвiта з бази «В'юнище» Андрiан Чумак поїхав сюди, у Гамари, i зупинився у фермера Василя Венцеля. Отже, телефонував звiдси. Тут i пси гавкали, яких чув у слухавку Валерiй Перейма. А зранку двадцять третього березня письменник поїхав з хутора у невiдомому напрямку i зник уже остаточно.

– А чому ви про нього розпитуєте? – нарештi запитав Василь. – Це що, вiн зник?

– Вiн, – пробурмотiв я, думаючи про своє. – Вiн зник, Василю. А ти що, не чув?

– Нi, – розгубився фермер. – А як я мав чути?

– Людина вiдома. Не лише у нас, але й у Європi! Його вже пiвроку шукають. Попервах навiть у новинах регулярно передавали.

– Е... – недовiрливо скривився Василь.

– Як знаєш, – знизав плечима я. – Найвiдомiший наш письменник. Сценарист. Автор багатьох серiалiв. Ти що, телевiзор не дивишся?

– А у мене немає телевiзора.

– Е... – тепер уже скривився я.

– Бiгме немає! – засмiявся Василь. – А навiщо менi телевiзор? Що доброго чи розумного там можна почути? Примiтивна брехня, стрiлянина i реклама горiлки. Я маю чим цiлий день себе зайняти. А сто грамiв i без їхньої агiтацiї полюбляю.

– А жiнка до Польщi втекла – тепер зрозумiло чому, – повчально промовив я. – Васю, а на якiй машинi Чумак приїздив?

– Та на тiй самiй, що й уперше, – знизав плечима Василь. – Джип, крутий такий. «Хонда-Пілот».

Його опис збiгався.

– Вiн, – упевнено промовив Венцель через хвилину, тицяючи зашкарублим пальцем в екран ноутбука. – Крута машинерiя. Менi кататися давав. Клас.

Я довго ще мучив Василя своїми пiдступними запитаннями, вiдриваючи вiд роботи. I виявилося, що Чумак був у нього сам. Виглядав задоволеним, начебто не переймався нiчим таким. Приймав телефоннi дзвiнки. От тiльки про що балакав – тут уже фермер при усьому бажаннi згадати не мiг. Щось про справи. Та не сховалася вiд фермера пiдмiчена й мною особливiсть – телефонували в основному йому. I не мiг пригадати Венцель, щоб письменник називав комусь мiсце свого перебування.

Про «Бермуди» за весь час мова заходила тiльки раз. I то початок розмови був швидше про ту давню п'янку, про приємно проведений час. «А пам'ятаєш?..» – у такому дусi. Лише наприкiнцi розмови письменник запитав чи бiльше нiхто у них там не пропадав. Зник згаданий дiльничним Люлькою Iван Поросяк, принаймнi так вважалося. Саме це й довелося розповiсти Василевi. Вже уночi, перед тим як лягати спати, Чумак загорiвся iдеєю подивитись отi «Бермуди». Не зараз, зранку. Звiсно, пили обидва однаково, тому Василь його гаряче пiдтримував, вiн цього й не приховував. А зранку... Зранку, коли настає похмiлля, усi гарячi iдеї, народженi пiд «сотку», як правило помирають самi. Не був винятком i наступний день. Про «Бермуди» Чумак не згадав жодного разу. Звiсно, i у Василя не виникло бажання нагадувати.

– Вiдпочили просто... – намагався згадати ще якiсь подробицi фермер. – Навiть допомiг менi кукурудзянку скласти. На вечiр не пили. Зранку запакувався... Я, чесно кажучи, й не питав, куди їде. I так зрозумiло – має людина сверблячку i грошi – їде свiт за очi. Казав – «їду далi».

– А мiг взяти й поїхати у тi вашi «Бермуди» – так просто, подивитися?

– Чого ж не мiг? – знизав плечима Василь. – Але гадаю, сказав би... О!

Я аж здригнувся вiд цього вигуку.

– От згадав я точно, що вiн по телефону говорив! Не те щоб важливе, але... Мабуть питали його, чим займається, а вiн – «ловлю рибу!». Точно! Запам'яталося, бо кiлька разiв таке казав. Уже ми надвечiр кукурудзянку ту складали, а вiн далi собi – «ловлю рибу». У нас-то й ловити тут нiде, аж у Гнiдичах – там Пiвденний Буг. Може, того й казав так, що туди збирався. А може, загалом усю подорож мав на увазi, не хотiв для когось у деталi вдаватися.

Хай там як, а мої справи таки просувалися. Я не сидiв у глухому кутi! I тепер мав повне право вважати, що останнi два днi перед зникненням Чумак був саме тут.

– А ти сам... Ти що робив потiм? Одразу пiсля його вiд'їзду? – запитав я.

– А що я... Кажу ж вам – копачку робив, два днi, – не зрозумiв Василь.

– Що, отак зразу? Тiєї ж секунди, коли Чумак поїхав, так i почав?

– Ну... чому ж зразу... Хоча так! Зразу! Куми вже прийшли. Навiть бачили, як машина вiд'їхала. Ну i по сто грамiв та й до роботи!

– Стоп, Васю, хто такi, якi куми? – вчепився я. – Вони прийшли, коли ще письменник був у тебе?

– Хе! – зрадiв Василь. – Тепер вас розумiю. – Тобто ви хочете знати, чи є у мене алiбi? Чи не поїхав за ним i не прибив його?

– Ну, Васю, нiчого я сказати не хочу, але так виходить, що ти останнiй, хто бачив Чумака живим.

– Вибачаюся, не тiльки я, – радiсно констатував фермер. – Ще двоє! I як у джипа сiдав, дивилися. Так що дзуськи!

Переконуючи Венцеля, що я не слiдчий i нiчого не маю особисто проти нього, я обiйшов величезний сарай iз залишками соломи. Велика брама, через яку на зиму Василь заганяв свiй «Бєларусь». Долівка – сумiш ґрунту та соломи. Саме тут майже двi доби Чумак тримав свiй джип. Чомусь при нормальнiй погодi, хтозна-де, на вiдлюддi, за наявностi трьох здоровенних псiв на подвiр'ї вiн загнав машину у доволi незручний сарай з ненадiйним дахом. Навiщо? Хiба для того, щоб машина не потрапляла на очi кому не треба.

Буваючи тут i ранiше, письменник мав пам'ятати дорогу до Василевого хутора i легко мiг потрапити сюди обхiдними шляхами, оминувши село. Отже, мав пiдстави сподiватися, що загнана до сараю машина так нiкому i не потрапить на очi. Усе, геть чисто усе, що я вiдкривав, складалося у якусь певну, зрозумiлу модель поведiнки нашого об'єкта розшуку. Єдине, чого я не мiг встановити хоча б для себе – то це його мiркувань. Уся його подорож аж нiяк не скидалася на просте вештання угiддями. Схоже, сам Чумак бажав, щоб так це виглядало з боку. А насправдi...
ХХXI
Мiсцина попри болото була досить рiвною. Колись давно, за свiдченням Люльки, польова дорога проходила по усьому периметру озерця, розташованого у низинi мiж трьома хуторами. Потiм, коли мiсце зажило дурної слави, там припинили бувати i усе заросло. Джип вперся носом у стiну очерету. Павло, що їхав ззаду «Нивою», також зупинився. Ми з Сергiєм вилiзли. Нагорi, поблизу занедбаного хутора, того, про який розповiдав Люлька, залишилася «дев'ятка», якою приїхали Роман з Василем, що згодився нас супроводжувати. У супроводi Сергiя я рушив по краю болота. Пiд ногами зацямкало, очерет став нижчим i проблиснуло плесо. А потiм я почув знайомi звуки, вiд яких здригається серце кожного мисливця. Перелiт ще не завершився i табунцi качок трималися на подiбних старицях. Пернатих наче й не обходило, пропадають тут мисливці чи ні.

Подавши Сергiєвi знак, я крадькома повернувся до машини. Напарник злякано принишк, але не рушив з мiсця. Я притьмом вiдчинив заднi дверцята i вишпортав бродовi гумовi чоботи, а за кiлька хвилин уже повертався до Сергiя, застиглого у повному нерозумiннi, ховаючи до кишенi два патрони.

«Тихо!» – показав я йому ще раз i крадькома рушив далi.

Вода сягнула колін. Чулося лише сюркання селезня, але я не сумнiвався – там сидить цiлий табун. Ще два кроки. Ще. Плесо поступово вiдкривалося огляду. Ну де ж ви? Якi там «Бермуди», коли тут мисливський рай?! Ще крок...

Тиша розверзлася лясканням крил, i табун качок здiйнявся над очеретами. Злетiли вони значно дальше, анiж я розраховував, та щойно рушниця смикнулася до плеча, як поруч зi мною, за якихось десять крокiв з кряканням почав пiдноситися здоровезний крижень-одинак. Миттєво уся увага перемкнулася на нього, але як важко цiлити, коли хтось дивиться пiд руки!

Б-бахх! Перший – промах. Ну!!! Б-бахх! I крижень, пiдломивши шию, каменем упав на плесо. Та не встиг я замiнити патрони, як той самий звук пролунав з другого боку. Звук, вiд якого можна збожеволiти! Ще двiйко крижакiв, ламаючи крилами очерет, зiрвалися у повiтря. Куди ж ви, дурнi?! Замiсть летiти подалi вiд небезпеки, вони почали робити коло, набираючи висоту. Ну!!!

Оце вже був пострiл! Ближнiй, наче шмаття, гепнувся на берег у бур'яни. Скрикнувши «ура!», вимахуючи руками, Павло кинувся на пошуки i щез у хащах – чувся лише хруст.

– Йо-ма-йо! Де ж вiн?!

– Ти нюхом, нюхом бiльше! – вiдверто радiв я власному успiху.

Телефон у моїй кишенi заходився. Нарештi трубка опинилася в руцi. Це був Роман.

– Що там таке? Що сталося?! – пострiли викликали у них справжнiй переляк.

– На качок полюємо, – спокiйно вiдповiв я. – Якщо Павло постарається – будемо з юшкою.

– Петровичу, ну ви даєте! Я гадав, на вас напад. Вам що немає чим зайнятися?

З бур'янiв вилазив Павло, увесь в реп'яхах, гордовито тримаючи зеленоголового за шию.

– Ух, здорова! Ну майже як домашня! А що ми з нею зробимо?

– Сюрпу. Зварю вам справжню мисливську сюрпу, – я скинув чоботи i, спершись на крило машини, натягував гумований костюм.

– Давайте я, – запропонував Павло.

– Нема чого, – суворо промовив я. – Ще втопишся у «Бермудах», вiдповiдатиму за тебе. Мiй крижень! Сам витягну.

Перший зеленоголовий вже припинив останнi рухи по поверхнi води i стих. Та зробивши першi кроки у воду, я озирнувся. Звук мотора наростав, i наступної хвилини з iншого боку з'явився «газик» дiльничного. Вийшовши з машини, вiн оглянув нас.

– Що таке? Ви стрiляли?

– Ми. Субота сьогоднi. Полювання дозволене.

– Тьху! – сплюнув вiн. – Я вже не знати що подумав.

– А що, тут мисливцi не бувають? – дурнувато запитав я.

– Мисливцi... Нiхто тут не буває! Я вам учора про що розповiдав? З вами не скучиш.

– Не сварiться, пане Йване, – миролюбно посмiхнувся я. – Глядiть, якi крижнi! Ну як втриматися! Буде сюрпа увечерi на ранчо Венцеля. Ми вас уже просимо!

Дно було на диво твердим, але, знаючи, що таке подiбнi старицi, я робив кроки дуже повiльно, мацаючи ногою ґрунт. Чоботи почали трохи грузнути, але до крижня залишалося якихось три кроки.

– Стiйте, я вам патик кину! – гукнув з берега Люлька. – Далися вам тi качки! Он у мене чотири десятка на подвiр'ї i я не скряга...

– Вашi не такi, – вiдмахнувся я, просуваючись далi. – Вашi по власному гiмнi ходять, тому ним же i смердять. А цi на екологiчно чистiй природнiй їжi повироста...

Усе сталося миттєво. Моя нога почала сунутися кудись углиб, так, наче далi була прiрва, i друга вже ковзала за нею. Махнувши руками, я спробував розвернутися i зробити крок назад, вискочити звiдти. Та намул не дав висмикнути чобiт. Жах охопив зненацька. Який це був жах! Вiн стиснув усе тiло i, закричавши, я шубовснув у воду. Ноги робили якiсь незрозумiлi рухи, намагаючись вiдпихнутися, виплисти. Костюм, набравши води, тяг мене на дно. Груди конвульсивно затягли у себе масу повiтря. Руки били воду, уперемiшку з водоростями, не маючи за що зачепитися. Крик застряг у горлi тiєї митi, коли рука таки намацала якийсь патик. Звiдки?!

Я схопився за нього, наче навiжений, i патик тяг мене до берега. Люлька стояв у форменних штанях по колiно у водi i сичав крiзь вуса якiсь прокляття. Нарештi мої ноги твердо стояли на днi i тримали мене. Серце готове було вискочити з грудей.

– Чорти б забрали, розпротуди його мать! – не мiг заспокоїтися дiльничний. – Давно, давно нiхто не пропадав... Не треба було витягати... Знову б на кiлька рокiв спокiй був. Уже ж нiхто сюди не лазив! На тобi, детехтиви заїзжi...

Важко дихаючи, Люлька стояв поруч зi мною i смикав вусами.

– Дякую... – тiльки й вимовив я, обертаючись назад, туди, звiдки вилiз. Переляк потроху минав i на змiну йому надходили зовсiм iншi думки. Мiсце, де й досi лапами догори лежав злощасний крижень, було зовсiм поруч. Бiля нього то там, то там виднiлися з води кiнцi водоростей, а ще далi, буквально три кроки за ним, стирчав напiвзогнилий стовбур болотяної верби з кiлькома гiлками. Таке буває лише на мiлких старицях. Має ж деревина чiплятися за дно корiнням! Доводилося не вiрити очам. Та й потiм...

Хiба уперше я купався у болотi на качиному полюваннi? Бiльш-менш регулярно це роблять усi мисливцi, не байдужi до цього задоволення. Не був винятком i я. При цьому таке купання завжди сприймалося з прикрiстю, розмiр якої прямо залежав вiд пори року. I все! Двi хвилини тому я вiдчув зовсiм iнше. Хтозна, може, там було по груди. Ну, трапилась ямка, пiдводне джерельце вимило... Але у мить, коли ноги поїхали углиб, на мене наче дихнуло безоднею.

У цьому страху, виявляється, я панiчно зробив чотири-п'ять крокiв до берега, адже стояв зараз поруч з дiльничним. Патик був довгий, та кiнець його однаково не мiг сягнути туди. Тому, ледь переставляючи ноги у наповнених водою гумових штанях, я iз завмиранням серця двiчi переступив туди, звiдки щойно вилiз i почав грубим кiнцем мацати дно перед собою. Ззаду одразу ж захлюпало, мене схопили за руки i потягли назад.

– Чи дурнi ви усi, чи що? – сопiв Люлька. – I той дiяч, напевно, отак само полiз. Тепер пiвкраїни за одного iдiота життя не має...

– Якщо так, де джип i усе решта? – цокаючи зубами, спитав я. – I де...

Я замовк на пiвсловi.

– Де що? – не зрозумiв Сергiй.

– Де що? – перепитав Люлька.

– Нiчого...

Зуб на зуб не потрапляв, коли я стягав iз себе одяг, з якого лилася вода. Хлопцi вже витягли з машини рюкзак i допомагали менi. Тiльки Павло, якому довелося потримати в руках зеленоголового, з жалем дивився на плесо, де так i залишився лежати iнший, адже мисливськi iнстинкти в тiй чи iншiй мiрi властивi кожному. Варто лише розбудити.

– Невже так i лишиться? – не витримав Павло.

– Н-не бiйся... – я насилу застiбав останнi ґудзики. – Не л-лишиться... Давай...

Простягнута фляжка з коньяком була дуже доречною i я приклався, але не надовго. Запхавши усе мокре в багажник джипа, я смикнувся за кермо.

– Бiгом! Чого поставали? Ну, поїхали! Швидше. Iване, прощаємося, але чекаємо у Венцеля на сюрпу, не забудьте!

Знизавши плечима i вимахуючи руками, висловлюючи цими жестами своє повне нерозумiння, Люлька сiв у «газик» i рушив колiями геть. Мiняти штани. За ним поповзла i наша «дев'ятка». А я, рiзко завернувши кермо, полiз джипом просто догори. Крiзь бур'яни. Трохи повагавшись, Роман спрямував «Ниву», шляхом, прокладеним мною. Мiсце, куди я продирався, було найвищою точкою над болотом «Бермуд». А звук, котрий почувся одразу пiсля моїх пострiлiв, i досi стояв у вухах. Просто одразу я не зрозумiв його, не звернув уваги. А зараз майже напевно знав, що вiдбуватиметься далi. I вiд цих припущень завмирало серце.

Бур'яни сягали даху машин у мiсцi, обраному мною. Постававши на пiднiжки, ми витягли бiноклi. Точка виявилася надзвичайно зручною для спостереження. Маленьке дзеркало плеса, у якому я щойно купався, було наче на долонi, i попелясто-кремовi груди крижня, який нерухомо лежав у водi, виразно стирчали догори.

– А що шукаємо? – не зрозумiв Павло. – Ви що, дiйсно чекаєте, що качка ваша зараз втопиться у «Бермудах»?

– Нi, – промовив я, дивлячись не на злощасного качура, а в очерети протилежного берега. – Гадаю, усе значно цiкавiше.

Серце моє здригнулося, коли жовтявi очеретянi верхiвки захиталися.

– Зараз. От тепер дивiться уважно...

На плесi з'явилася чорна голова, яка вiдокремилася вiд прибережної стiнки очерету i попливла по водi, тримаючи напрямок чiтко на нашого крижня. Х-хап! I одразу розворот, тiльки хвилька пiшла. Голова зникла в очеретi.

– Що це? – вражено промовив Павло.

– Не що, а хто. Пес. Порода – шотландський сетер, або iншими словами гордон.

– От, б...

– Так а...

У хлопцiв буквально вiдiбрало мову.

– Це що, виходить Чумакiв пес?!

– А ви упевненi?

– То давайте ловити!

– Еге, зловиш його... – я скочив з пiднiжки, вiдчуваючи в принципi те саме, що й вони.

Слiд, яким ми йшли, дiйсно ставав дедалi гарячiшим. Пес, який щойно схопив качку, справдi був шотландським сетером – порода не дешева, елiтна, яка до того ж зустрiчається рiдко. А його професiйна робота, яку ми щойно спостерiгали, доводила очевидне. Це, мабуть, був пес Чумака, який, залишившись без господаря, робив те єдине, що i мав робити – чекав його на мiсцi, годуючись чим Бог пошле, адже у мисливського пса бiльшi шанси вижити у природi. Може, вiн i загинув би або прийшов до людського житла, якби це сталося взимку. Та нам i йому пощастило – зима ще тiльки збиралася насунутися. Напевно, вiн частково здичавiв. Проте рефлекси, що мiцно сидiли у його генах, а також набутi за життя, не пропали. Того й кинувся у воду, почувши пострiли, а можливо, й побачивши, як збита качка впала в очерети. Саме звуки шубовсання його лап по болотi я почув одразу пiсля пострiлу, не зрозумiвши спочатку, що це. Лише потiм, промовляючи до Люльки оте «а де тодi машина, де... пес...».

Я сидiв на пiднiжцi i напружено думав. От тобi й одеськi пiщанi коси. От тобi й зошит з краденими iдеями власних героїв. Вiдкриття наше могло означати одне – Чумак дiйсно зник саме тут. Як не дивно, у «Бермудах». Чумак був штивним мисливцем i просто не мiг покинути пса. За жодних обставин. У цьому я був певен. Якби пес просто загубився, Чумак чекав би його скiльки треба, шукав би тут, поблизу. Отже, щось сталося з ним самим. Сталося саме тут таке, що розлучило їх. Саме тому собака досi був на мiсцi i чекав на повернення господаря. Тож припущення, що Чумак зник за власним бажанням, втрачало ґрунт. Вiн зробив би це разом iз собакою. Виходило, що зникнути йому допомогли.

Якби пес умiв говорити!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка