Олексій Волков Слід на воді



Сторінка11/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20

ХХXII
Я знав, що собаки не говорять. Та водночас розумiв, за певних обставин пес мiг би розповiсти нам багато. Якщо, звiсно, зумiти його «запитати». I я спробував.

У Олени, здавалося, зовсiм вiдняло мову, коли я повiдомив, що знайшов Джая.

– Його ж так звуть?

– Так... з-дається... А... Андрiй? Що?..

– Не знаю, – поквапився вiдповiсти я. – Заспокойтеся, по-перше. Нiчого поганого не сталося. Нiчого такого, яке змушувало б думати, що... Ну, ви розумiєте. Просто знайшов пса. А перед цим останнє мiсце перебування вашого чоловiка, звiдки вiн телефонував. Людей, якi його бачили. Менi це вдалося.

– Я... я хочу приїхати, – одразу запропонувала вона.

– А я тому i телефоную. Тепер ваш приїзд конче потрiбен. I якнайшвидше.

– Дякую, – щиро промовила Олена. – Я вiрила, що у вас вийде.

– Поки що нiчого значного, але я також вiрю. Збирайтеся. Сьогоднi по обiдi за вами приїде машина. Мої колеги привезуть вас.

Не гаючи часу, Павло з Романом виїхали у зворотному напрямку.

Вони мали привезти документи, фотографiї Джая. З ними мала приїхати i його господиня. Звiсно, я попередив її про необхiднiсть суворо зберiгати таємницю. Друге Я при цьому дипломатично вичiкувало.

На дорогу мала пiти доба, i я вирiшив не гаяти часу. Пам'ятаючи нещодавню пригоду у болотi, Сергiй так i не вiдпустив мене самого, хоч я наполягав. Вiн залишився неподалiк з машиною, а я попрямував у хащi. Десь тут, очевидно, зiбрався зимувати i вiрний Джай.

Болото не було велике, але для одного мисливця його вистачало з лихвою. Я iшов тихо, намагаючись не хрустiти стеблами сухого бур'яну. Саме тут можна якнайкраще пiдкрастися до плеса. Залишалося тiльки сподiватися, що учорашнє полювання не до кiнця розлякало качок i вони вночi повернулись на болото.

Стояв густий туман i тиша перших приморозкiв огортала мовчазнi кущi верболозу. Ось i плесо. Усе наче у молоцi. «Де ж ти зiбрався зимувати? Пропадеш. Замерзнеш у снiгах...» Крок за кроком просуваючись до плеса, я намагався почути знайоме сюркання крижнiв, але стояла повна тиша. От вже i цямкнуло пiд чобiтьми. У грудях щось стиснулося, адже добре пам'яталося учорашнє купання, яке минуло без наслiдкiв. Нi, я все-таки не вiрив, що тут можна зникнути. Отак просто – лише тому, що це «Бермуди». Та все ж...

Ще два кроки. Чоботи почали грузнути. Зовсiм поруч кущ верболозу. З нього стирчать гiлки, за якi можна схопитися, якщо... Але й там росли кущi. Просто передi мною! Звiдки ж взялася прiрва? Серце вiдчувалося добряче. Бух-бух... Бух-бух... Кiно та й годі.

А наступної секунди воно зупинилося. На якусь мить. Поряд шубовснуло i залопотiло крильми. I закрякало! Просто передi мною здiйнялося двоє крижнiв, якi до цього сидiли на диво тихо. Усе вiдбулося «на автоматi». «Бах-бах!» Чiтко було видно, що один пiшов донизу. I одразу ляснув об воду. Є. Полювання вiдбулося.

– Джай! Сюди, Джай, сюди! Апорт!

Голос зiрвався вiд хвилювання i засвистати, як показував Зварич, я не змiг. Саме так кликав собаку Чумак. З другого разу свист вдався i я причаївся. Стало зовсiм тихо.

– Джай! Сюди, Джай!

Якщо вiн був поблизу, то мав почути.

Я довго стояв i прислухався. Напевно, хвилин з двадцять. А потiм... Цей звук, звук, з яким пес заходить в очерети, таляпаючи лапами по болотi i ломлячи стебла рослин, почувся з iншого боку. З мiсця мого купання. Бовть-бовть... Бовть-бовть... I тихо.

Цього разу сетер зреагував практично одразу пiсля пострiлiв. А учора, напевно, сидiв, здичавiлий, довго вслухався до знайомих звукiв полювання, а його серце здригалося вiд думок про можливе повернення господаря. Бовть-бовть...

Я мовчав, боячись злякати Джая. А там усе затихло.

– Шукай-шукай! – пiдштовхнув я. – Джай, апорт!

Знову зацямкало на тому березi. Невпевнено i несмiливо Джай робив свою справу. Ту, яку встиг добряче призабути, але не зовсiм, адже вона глибоко сидiла у його добiрних генах. Напевно, залишившись тут навеснi, вiн ловив мишей та жаб, аби прогодуватись. Можливо, руйнував качинi гнiзда. Мисливський пес не мiг отак у природi згинути з голоду. А тут раптово випало знайоме заняття – ну зовсiм за «фахом».

Джай мляво «бовтав» на тiм березi, шукаючи крижня – не зовсiм там, де той впав, але йому виднiше. Пiдранок мiг вiдплисти i заховатися. А потiм затихло. Що – пiшов, не знайшовши здобичi? Я затамував подих, вслухаючись. I раптом – ш-шубовсь! Винюхавши пiдранка, який-таки мусив спливти на поверхню, Джай став у стiйку, а потiм зробив кидок. Вiн працював класично. I одразу почулося його гучне сопiння носом, адже паща тепер була зайнятою.

– Джай! Джай, сюди! Дай! Апорт!

Серце моє скаженно гупало, я сподiвався, що у пса можуть спрацювати рефлекси i з крижнем у зубах вiн попливе просто до мене, як робив це за свого господаря. Ну, чого не буває!

Цього не сталося. Плюскiт почувся десь стороною, потiм затрiщав очерет. Напевно, Джай розумiв, що це не Чумак, а тому не варто жертвувати качкою, вiд якої залежить його виживання. Я вилазив з болота, тамуючи хвилювання. Телефон заходився дзвiнками вiд Сергiя.

Нiчого. Усе це нiчого. Нехай здичавiлий сетер з'їсть i цю качку. Нехай зтлумить ще з десяток. У мене в серединi все майже спiвало. Не зважаючи нi на що, я все-таки просувався до успiху. До перемоги.

Увечерi повернулися Роман з Павлом i привезли Олену.
ХХXIII
Обличчя Олени Чумак як завжди надiйно приховувало емоцiї, коли пересiвши до моєї машини, вона слухала мене. Власне, майже все я розповiв їй по телефону i тепер ми обговорювали деталi. Олена привезла iз собою запасний повiдець та ошийник Джая, його домашню миску i кiлька речей чоловiка – усе що вдалося знайти вдома. Пiдстилку, на жаль, викинула i зараз про це залишалося тiльки шкодувати. Але й те, що вдалося зiбрати, я сподiвався, мало зiграти свою роль у тому, щоб Джай пiдiйшов.

Я привiз її до Вишгорода – найближчого вiд мiсця подiй райцентру, i поселив у заздалегiдь знятий номер у мiсцевому готелi. Умови, звiсно, не дотягували до справжнього «люксу», проте тут було тепло i чисто.

– А ближче нiчого не знайшлося? – запитала Олена, роздивляючись апартаменти.

– А ближче ми спимо всi покотом на пiдлозi у мiсцевого дiльничного iнспектора. Погодьтеся, це ж не для вас. Звiдси їхати вiд сили пiвгодини. Усе встигнемо.

– I ви отак спите? Майже тиждень?

– Майже тиждень, – повторив я.

– Чому? Адже самi щойно казали – пiвгодини їзди...

Там – робоче мiсце, театр воєнно-польових дiй, назвiть як хочете. Чого мотатися? Ви – iнша справа. До речi, i Чумак так мiг. Бiльше того, знаходив у цьому вiдповiдний кайф. А ви кажете...

Вона лише розвела руками:

– Ну, тодi... Хоча б скористайтеся душем, поїжте нормально, вiдпочиньте.

– Дякую, але це зайве, – незграбна посмішка поквапилася вилізти на обличчя, а ноги – переступити у напрямку дверей, поки не пiдняло голову моє пiдступне друге Я.

– I ви зараз залишите мене тут саму? У незнайомому мiстi?

Пiзно. Воно вже прокинулося. А якщо бути вiдвертим – не спало вже давно, ще вiд моменту, коли я зрозумiв, що чорний здичавiлий пес, який ховався на «Бермудах», Джай.

Я лише розвiв руками.

– Дуже прошу вас, – повторила Олена. – Я не набиваюся на любовнi пригоди. Повiрте, менi зараз не до цього. I не хотiла б, щоб ви неправильно мене зрозумiли. Проте менi дуже самотньо i погано. А тут ще й незатишно. I я справдi довiряю вам. Тому наважуюся просити про таке. Будь ласка.

– Гаразд, – знизав я плечима. – Тодi замовлю якусь вечерю.

– Дякую, – вiдповiла вона. – Дякую, що не пам'ятаєте злого. Сподiваюсь, у мене ще буде нагода вiдплатити вам по-справжньому добрим ставленням. Таким, на яке ви дiйсно заслуговуєте.

Ми говорили довго, адже час був не пiзнiй. Олена вiдверто зiзналася, що не любить собак i не мала особливих почуттiв до Джая, розглядаючи пса як одну з багатьох чоловiкових забаганок. У величезнiй квартирi Чумакiв Джай жив на верандi, розташованiй за вiкнами кабiнету письменника, i його життєвий простiр був обмежений двома цими примiщеннями. До кухнi та iнших кiмнат йому було зась. З Оленою Джай мiг зустрiтися тiльки випадково по дорозі на прогулянку, а в усi подорожi Чумак брав улюбленця iз собою. Навiть на столичнi тусовки, адже дресура пса була бездоганною. А от під час закордонних поїздок господаря мусив виручати Зварич, надаючи домівку клаповухому симпатязі іноді на кілька тижнів. Та все ж, Олена була його господинею. Собаки це вiдчувають. Вона жила у тiй самiй квартирi i була свого роду мiстком, який зараз пов'язував пса, що залишився на самотi, з його минулим, з його господарем. I Джай мiг пiдiйти до неї, тим паче, побачивши свiй повiдець, нехай навiть запасний, почувши дзеленчання його ланцюжка, уздрiвши на Оленi одяг свого господаря. Я на це сподiвався.

Iнодi варто послухати жiнку. Принаймнi я привiв себе до порядку, з'явилося приємне вiдчуття свiжостi, непогано вiдпочив. Диван у номерi був величезний кутовий i ми влаштувалися кожен на своєму боцi, головами у кут, скориставшись однiєю подушкою. Так виявилося зручно.

– Дякую, Анатолiю, – промовила вона пiсля побажання надобранiч. – Я справдi цього не забуду.

А я лежав, заплющивши очi, вiдчуваючи щокою волосся цiєї, без перебiльшення, гарної, а окрiм цього дуже симпатичної суто для мене жiнки, тримаючи її руку у своїй, намагався збагнути, чому у такiй ситуацiї менi легко стримувати не лише власнi дiї, а й навiть думки. Чому при цьому не виникає всеперевершуючого бажання бути ще ближче. Напевно тому, що менi її дiйсно шкода, чисто по-людськи i понад усе хочеться допомогти. Чи розумiння, що цинiчно залицятися до жiнки, яка шукає свого зниклого чоловiка, якого можливо, вже немає серед живих, переживає за нього, хай навiть i не кохала його. А можливо... Вiд цих думок друге Я починало пручатися, не бажаючи їх сприймати. ...Можливо, тому, що десь у глибинi душi, десь на задвiрках свiдомостi я ще не викреслив остаточно цю жiнку з розряду ворогiв i не мiг заручитися, що зараз вона не манiпулює мною задля якихось своїх iнтересiв.

Хiба ж мiг я бути певним, що це не так?! Хiба могли iснувати якiсь докази, щоб у графi вiдсоткiв проставити цифру «100»? Отож-бо й воно. Я ще мiцнiше заплющив очi й обережно забрав руку. Менi слiд було думати про завтрашнє полювання.


ХXXIV
Як я молив долю i мисливську вдачу подарувати менi сьогоднi хоча б щось! Хоча б одну маленьку качечку! Нехай би пiсля цього був невдалим увесь сезон наступного року, а зараз одну! Лише одну! Завдяки їй Джай обов'язково вийшов би зi схованки.

Сергiй з Оленою причаїлися у бур'янах на протилежному пагорбi, з iншого берега. Саме тим берегом мав пiдiйти здичавiлий пес, уникаючи зустрiчi зi мною. Безперечно, його бентежила моя присутнiсть, але... Можливо, у його життi сталося щось таке, що тепер змушувало обходити людей десятою дорогою. Щось таке, пiсля чого зник його господар.

Я тихо просувався знайомою стежкою, протореною ще учора. Стояла тиша. Туман потроху розсiювався, тож проглядалися очерети i навiть частина плеса посерединi. Качок не було. Осiннi крижнi обережнi, i два полювання поспiль на таких маленьких угiддях вiдлякали їх. На цiлому березi не злетiло нiчого i залишалося тiльки чекати появи нових табунцiв, якщо взагалi це станеться. Адже на носi зима. Шукати ж його просто так...

Чагарники навколо болота займали значну площу. Невдовзi їх однаково треба буде прочесати у надiї знайти якiсь слiди Чумака, але до цього я обов'язково хотiв зустрiтися з Джаєм.

Я просувався берегом по колiно у водi, не наважуючись переходити цю межу. Болото наче вимерло. Тихо стояли очерети i нi вiтринки. Час вiд часу я зупинявся, прислухаючись. I вуха двiчi зловили шарудiння очерету на тому березi. Зробивши ще кiлька швидких крокiв, я закляк.

«Бовть»...

Це був Джай. Тихо та обережно вiн рухався протилежним берегом. Розумний пес з багатими навичками швидко зрозумiв, що моя ранкова присутнiсть пахне м'ясом, а також вiдкриває у цьому закутку його величнiсть Полювання! I хто зна, чи оте друге не було для нього важливiшим! Я уявляв, як у недалекому минулому Джай починав скакати вище голови вiд радостi, уздрiвши першi ознаки мисливських приготувань свого господаря, заважаючи нормально збиратися, як його завзятий гавкiт ставив «на вуха» весь дiм, викликаючи роздратування господинi. Не дарма це був елiтний мисливський пес.

Зважаючи на ширину болота у цьому мiсцi, до нього було якихось двадцять п'ять-тридцять крокiв. А угiддя виявилися порожнiми, якраз сьогоднi. I тодi я зважився на цей трюк. Зiбравши у жменю добрий шмат зiв'ялої осоки разом з корiням i ґрунтом, замотав навколо нього стебла. Вийшов такий собi важкий валик завбiльшки з качку. Через туман Джай гарантовано не мiг мене бачити зi своєї схованки.

Тримаючи цей муляж у правiй руцi, лiвою впер рушницю прикладом у колiно i натис на спуск. «Б-бах»! А далi швидкий замах, i створений власноруч «крижень» полетiв на центр невеличкого плеса. Ляпнуло добряче, i тепер вже Джай мусив бачити, як щось впало на воду i пiшли кола. Цей фокус часто використовують мисливцi, аби скерувати собаку на пошуки у потрiбне мiсце, якщо простi умовляння не дiють, а запах дичини нюху не досягає. Ну!!!

Ураз на тiм березi шубовснуло i Джай поплив. Завмираючи, я дивився, як швидко просувається мiж осокою та верболозом його чорна висловуха голова. Зараз.

Шум, з яким Сергiй з Оленою спускалися з пагорба, почув навiть я у своїй засiдцi. Зараз почує Джай. Тодi пропало. Втече у «джунглi» i все. А я хотiв, щоб вiн побачив Олену зблизька, вiдчув запах, почув дзеленчання карабiнчикiв повiдця. Тiльки так здичавiлий пес мiг потрапити у її руки. Тiльки б Сергiй не зiпсував усе!

На щастя зголоднiлий Джай настiльки був захоплений пошуками неiснуючого крижня, що усе решта було неважливим. Плаваючи там, де ляснуло об воду, вiн намагався вловити знайомий хвилюючий запах теплого пiр'я. А його не було. У повному нерозумiннi пес крутився на мiсцi, аж доки не змучився i не змерз. I не раз долiтало до моїх вух його тихе розпачливе скавучання. А потiм виснажений, зрештою поплив геть, причому не у свою схованку, а по прямiй, до протилежного берега. Найкоротшим шляхом. Туди, де причаїлися Сергiй з Оленою. Серце моє завмерло.

– Джай! Джайчику! Ходи до мене! Джай! Сюди!

Стало тихо. А потiм пролунав свист Сергiя. Вискочивши на берег, я кинувся в обхiд.

Вони iшли менi назустрiч. Двоє. Джая поруч не було. У менi все впало.

– Що?..


– Не пiдiйшов, – розвiв руками Сергiй.

– Я бачила, – розпачливо говорила Олена, – вiн вагався. Кiлька секунд стояв i дивився на мене! I нюхав, але... Я просила, усе робила, як ви казали. А потiм, щойно зробила крок назустрiч, вiн пiшов.

Це була помилка. Не треба було робити цього кроку. А може здичавiлий пес почув ще й Сергiя, тому чкурнув подалi вiд можливих неприємностей. Менi залишалося тiльки скрушно похитати головою.

– Я й не була для нього чимось близьким, так як i вiн для мене, – зiтхнула Олена. – Навiть не пам'ятаю, чи колись гладила його. Може, як ще малий був. Не годувала – точно. Та й, здається, не кликала. Навiть якщо Андрiй кудись їхав, завжди брав його iз собою. Джай був розумним псом i не створював незручностей. Боже... Який вiн страшний... схуд, наче трiска... У реп'яхах весь... наче панцир на ньому – там, де зубами не досягає, щоб повиривати...

Олена не була сентиментальною жiнкою, але навiть її голос тепер здригнувся. Вочевидь, зараз вона шкодувала про те, що свого часу iгнорувала Джая. У її гарних сiрих очах блистiли сьози. Одна перелилася через край повiки i потекла по щоцi. Не маючи пiд руками нiчого належного, я просто витер її. I одразу з'явилася нова.

– Нiколи не доводилося вiдчувати, як чоловiк витирає тобi сльози, – похитала головою Олена. – Дивне вiдчуття.

– Чому?

– А я нiколи не плакала, – посмiхнулася вона, довершуючи мою невдалу пацьканину своїми рукавичками. – Якось не доводилося. Не було причин, хоча й радiти особливо – також. Життя наче пiд якусь кальку, за директивами, планами. Усе чiтко, усе розплановано. Є колiя – потрiбно котитися. Якi сльози? А от останнi пiвроку усе змiшалося. I я у цьому планi все надолужила.



– Не плачте, – попросив я. – Тримайтеся i не розкисайте – це головне. Дасть Бог, ми його знайдемо i усе стане на свої мiсця. Усе буде як ранiше.

– Ви дiйсно вважаєте, що таке можливо? – цi очi ще не висохли повнiстю, але зараз широко розплющилися вiд здивування.

– Не вiдкидаю такого варiанта, – обережно поправив я.

– Було б добре, – швидко промовила вона. – Я усiєю душею бажаю, щоб Андрiй знайшовся живим, хоча й не вiрю у це. Та й ви також не вiрите. Але нехай. Проте повернення до старого не хочу. Кажу вам правду. Що ви плануєте далi?

Її очi вже висохли i дивилися на мене, шукаючи пiдтримки, жадаючи дiї. Нi, тi, якi мали б манiпулювати мною, так не змогли б.

– Далi менi потрiбен Джай, – сказав я. – На повiдцi. Тiльки пiсля цього почнемо прочiсувати мiсцевiсть. Якщо зараз його вiдлякати, про це можна забути.

– Давайте спробуємо ще раз, – попросила Олена. – Вiн пiдiйде!

– Не знаю, – похитав головою я. – У мене iнший план. А вам би радив повернутися. Залиште менi все, що привезли, i їдьте додому.

Та вона не бажала про це навiть чути.

– Я залишаюсь у готелi. Буду чекати. А ви тримайте мене у курсi i... сподiваюся, за виконанням обов'язкiв ви не забудете про моє iснування.

– Чесно кажучи, нiколи цього собi не дозволив би.

Вiдчуття недосказаного з'явилося несподiвано. Нiзвiдки. Воно переслiдувало дорогою аж до Вишгорода. Воно буквально не виходило з голови, коли стояв у дверях готельного номера, прощаючись, вiдчуваючи легке потискання її теплої руки.

Що це було? Ну, звiсно ж, не освiдчення! Тодi що? I я тупцював на мiсцi, не в змозi за проблемами iз собакою збагнути, що нiхто не спростовував версiї, згiдно з якою, Чумака могли прибрати серйознi люди, якi i тепер зацiкавленi у тому, щоб таємниця його зникнення нiколи не вилiзла на свiт божий.
ХХXV
На «Бермудах» минули найближчi два тижнi. Сергiй вставав зранку, заводив машину i починав об'їзд довколишнiх угiдь, якi були популярнi серед мисливцiв. Качиний сезон наближався до завершення. Вiдкрився пушний та на копитних, тому все менше мисливцiв виїжджало на озера, де крижнi давно позбивалися у великi зграї, трималися на чистоводдi далеко вiд берега, а лiтали високо, за межами досяжностi пострiлу.

Сергiй їздив i скуповував у поодиноких щасливцiв дичину. На нього дивилися як на причумленого, але дехто все-таки продавав. I тодi я брав чергову качку, пробирався на болото i, вистрiливши угору, кидав її на плесо.

Джай з'являвся миттєво. Кидався у воду, плив, розшукував здобич i, забравши її, тiкав до свого сховища. Душа моя десь у глибинi протестувала через розумiння, що я таким чином псую елiтного пса, ставлячи хрест на його подальшiй мисливськiй кар'єрi. Напевно, вiн тепер нiколи не позбудеться дурної звички роздирати дичину, але хiба ж був час цим перейматися?

Щоразу крижень падав ближче i ближче до мене. Я вже бачив залиплий реп'яхами хвiст, що емоцiйно мотилявся з боку в бiк. Бачив мене i Джай. Час вiд часу вiн пiдносив голову i дивився на мене, а потiм продовжував шукати здобич, тепер вже у бур'янах, на сухому.

А я не мовчав. Говорив до нього спокiйним та лагiдним голосом, називаючи на iм'я. I знав, що за кiлька днiв обовязково триматиму його у руках, якщо не станеться чогось непередбаченого.

Того дня я просто не мав що йому кинути, а наше болото качки давно вже оминали. Джай прийшов зразу, звикнувши до цiєї години. По звуках у заростях я вiдчував його присутнiсть. Стреливши угору, я кинув неподалiк вiд себе дровиняку. Почувши, як зашелестiло i гупнуло, пес кинувся на пошуки. Як близько вiн був тепер!

– Джай! Тут, розумнику... Шукай!

Зробивши кiлька крокiв до нього, я витяг з пакета котлету. Який же культурний пес не знає, що це таке? Щоправда котлета була магазинна i вiдсоткiв на вiсiмдесят складалася з сої та ароматизаторiв. Його нiздрi ловили знайомий запах, але острах ще був великим, i Джай не пiдходив. Я простяг руку з їжею i присiв. Джай робив маленькi обережнi кроки, наближаючись до мене. Зараз я вже мiг би дотягтися до нього рукою.

– Джай, ну...

Намагаючись не робити рiзких рухiв, розламав котлету i дав йому половину. Вiн взяв її обережно, витягаючи шию, наскiльки це було можливо. Другий шматок пiшов смiливiше. Я вiдсунувся i пес змушений був переступити ще раз. Тепер вже вiн стояв зовсiм поруч.

Я торкнувся його зваляної шерстi. У що мiг перетворитися розкiшний шотландський сетер! Джай вiдскакував, ховаючи хвоста пiд живiт, але пiдходив знову i давав себе гладити, навiть чухати пiд вухами. Вiн звик до мене.

На «ранчо Венцеля» ми повернулися удвох. Дорогою Джай час вiд часу сiдав, вiдмовлявся iти. I тодi я гладив його, давав шматочок iз запасiв, говорив до нього лагiдно. Пес пiдводився i рушав за мною. I вже там, побачивши цивiлiзацiю, своїх дворових родичiв i загальну радiсть та здивування, Джай притисся до моїх нiг. Вiн зрозумiв, що знайде бiля них захист i спокiй.

I не диво, що перше, чого схотiлося менi у цiй ситуацiї – зателефонувати Оленi. Одразу ж. Хоч як крути, це був мiй черговий великий, навiть величезний успiх у справi: не логiчний висновок, не вдала версiя, а той, який мiг побачити кожен! Я тримав у руках Чумакового пса. I хлопцi одразу ж взялися до прочiсування мiсцевостi.

Я не зателефонував. Посадив Джая на заднє сидiння i поїхав до Вишгорода. Нехай це стане сюрпризом.


ХXXVI
Чергова готелю дещо здивовано здiйняла на мене очi:

– А... Олени Володимирiвни немає.

– Як це «немає»? – остовпiв я.

– Немає... – тепер уже вона у повному нерозумiннi похитала головою. – Учора не повернулася. Напарниця моя, та, що чергувала нiч, казала, що ви її кудись забрали. Пiд вечiр. Так її бiльше й не було...

– А ви упевненi, шановна? – i вже вимовляючи цi слова, вiдчув, як бракне повiтря i щось холодне починає розливатися по животi. Вишпортавши телефон, я набрав номер. Паскудне вiдчуття не зникало. Ну от... Абонент знаходився поза зоною. Тепер замлоїло по-справжньому. – Вiдчиняйте дверi, – скомандував я. – Хочу подивитися. Вiдчиняйте! Я привiз її сюди!

– Куди – сюди? – не зрозумiла чергова, беручи запасний ключ.

– Пiд самий готель! I бачив, як вона увiйшла! Вiдчиняйте!

Невдоволена моїми спонуками чергова вiдчинила дверi. По номеру я буквально пробiг, гупаючи дверима санвузла i комiрчини. Олени нiде не було. А жiнка, широко розплющивши очi, лупала повiками, спостерiгаючи, як я зазираю пiд диван i до шафи.

– ...!!!

Це був крик вiдчаю. Сталося те, що я в принципi мiг би передбачити. I навiть запобiгти. Якби бути хоч трохи обережнiшим i розважливiшим. Якщо умiти побачити ще щось окрiм власних успiхiв. Якби усвiдомити вчасно, що те, чим починаєш дорожити, потрiбно ще й берегти.

Я надто близько пiдiйшов до розгадки таємницi зникнення Чумака i тепер...

– Шановний, не потрiбно звалювати особистi проблеми на iнших, – по-своєму зрозумiла тираду чергова.

– Шановна, – у тон їй вiдповiв я. – Ви не правильно мислите. Жодних особистих проблем у мене немає. Проте з'явилися проблеми службового характеру. I зараз вони будуть у вас також.

Витягши посвiдчення директора детективної агенцiї, я тицьнув їй пiд нiс, продовжуючи:

– Ця жiнка – важливий свiдок у кримiнальнiй справi. Учора я пiдвiз її пiд дверi готелю i вона увiйшла, а пiсля цього, ви самi бачите – зникла. Якщо я не знайду її за годину, тут буде не те що весь районний, весь обласний вiддiл мiлiцiї i не лише вашої. Тут почнеться такий алярм, пiсля якого у цьому закутку ще пiвроку нiхто не зупиниться – усi боятимуться! Пробачте...

Я опанував себе i всiвся на першому-лiпшому крiслi. Чергова побiгла викликати нiчну напарницю. Хлопцi покинули блукання у заростях «Бермуд» i виїхали до мене. А менi залишалося тiльки нахилити голову i стиснути її долонями. Дай Боже, щоб це виявилося якимось непорозумiнням! Але у це не вiрилося.

Упродовж пiвгодини нам не вдалося прояснити ситуацiю. Олена зникла. Квартирний телефон мовчав. Мобiльний i далi «поза зоною». У салонi квiтiв нiхто нi сном нi духом... Нiчна чергова не розповiла нiчого нового. Олена увечерi не з'явилась. Отже, пропала. Слiдом за чоловiком. Майже у тому ж мiсцi.

Увечерi ми з нею посидiли у ресторанi. Для рiзноманiття – не на першому поверсi готелю, а в iншому районi мiстечка. Я сам бачив, як вона увiйшла у готель. I все. На другий поверх не пiднялась. Iнакше її бачила б нiчна покоївка.

Отже, бiльше як крiм ресторану на першому поверсi Олена не мала куди подiтися. Готельний корпус був невеликий i на цьому вiдрiзку шляху iнших дверей просто не було. Я поїхав тодi одразу. Побачив, як блимнули за її спиною масивнi склянi дверi й розвернув машину. Тож, вона зайшла до ресторану. Навiщо? Ми щойно двi години просидiли в iншому. Поїли. Випили по пiвкелиха вина. Поговорили. Не посварилися. Навiщо iти їй до iншого ресторану?!

Я пригадав останнi слова Олени. Це коли вона запитала, чи не хотiв би я зайти. Запитала просто, без будь-яких натякiв на щось особливе. Не те що боялася бути цього вечора самотньою i моя вiдповiдь могла її образити. Зовсiм нi! «Ви знаєте, я також, щось змучена сьогоднi. Ляжу спати просто зараз». Ось! Ось що збиралася робити Олена, пiднявшись у номер. Натомiсть... Натомiсть, схоже, зустрiла когось i це докорiнно змiнило її плани.

Ми зiбрались у ресторанному залi, де о такiй раннiй порi ще не було вiдвiдувачiв. Власник закладу – невисокий лисуватий чоловiк на iм'я Борис довго розглядав моє посвiдчення.

– Зрозумiйте i допоможiть, – звертався я до усiх одночасно. – Цю жiнку шукатимуть так, що вам i не снилося. Звiсно, i у мене будуть неабиякi проблеми. То ж давайте спробуємо...

Мої слова чув i заспаний парубок, який щойно увiйшов – бармен учорашньої змiни. Глянувши на фото Олени, пригадав одразу:

– Була, недовго, правда, десь так кiлька хвилин по дев'ятiй вечора... Он, там, здається, сидiла, – рука його упевнено вказала на столик у кутку.

– Сама?!

– Нi. З жiнкою якоюсь. Молодшою вiд неї... Так, сiли, я одразу пiдiйшов. Вони нiчого не хотiли, але... Взяли по кавi. Проте навiть не пили. Не торкалися. Цукор лишився, ложечки чистi... Я ж прибирав. Просто зайшли посидiти.

– Скiльки вони сидiли?

– Ну... не знаю... – молодик пiд пильним поглядом свого патрона намагався пригадати якнайточнiше. – Може з десять хвилин... Хiба ж я засiкав? Не довго!

– А яка та друга? Описати можете?

– А яка... Молодша... Здається, чорнява... Ну, принаймнi ваша блондинка, явна. А та, iнша начебто вiдрiзнялась.

Не довго думаючи, я вивiв на екран зображення Iрини Коваленко i показав барменовi:

– Не вона часом?

– М-м-м...

– I оцю ще гляньте, – друга була продавчиня салону квiтiв.

Показати ще когось я не мiг.

– М-м-м...

– Якого бiса мукаєш? – не стримався власник. – Кажи схожа, нi?

– Як вам сказати, Борисе Васильовичу, – знизав плечима парубок. – Коли отака сiренька сидить поруч з отою, що шукаєте, вона якось просто не сприймається. Вся увага до тiєї, яскравої. А спiврозмовниця... якось губиться просто. Не можу сказати. Правда. Дiйсно не запам'ятав.

Вiн був правий. Поруч з Оленою можна i не звернути уваги. I все-таки це була жiнка. Поговоривши, вони пiшли. Не на другий поверх, де сидiла покоївка. На вулицю, де мене вже не було. «Говорильня» навколо ще тривала, а я вже поринув у версiї. Отже, щось сталося таке, що Олена мала змiнити плани. Рiзко змiнити. Не сказавши менi анi слова. А якщо це було вимогою, умовою тiєї невiдомої? Тодi дiйсно. Припустiмо, вона повiдомила, що знає щось про Чумака. Але нiкому-нiкому! Купилася б на це Олена? Виходило, що так.

Я довго i безуспiшно напружував пам'ять, намагаючись згадати марки машин, припаркованих поруч з готелем, коли ми над'їхали. Марно. Якiсь стояли. I, враховуючи це, не було жодного смислу тиснути на офiцiанта. Я й сам не мiг згадати чогось цiнного. Задрипаний «профi»... Хоча, якщо хтось мав на метi викрасти Олену, навряд чи залишив би машину просто перед дверима. Потрiбно бути цiлковитими дурнями.

Я вийшов на повiтря i трусонув головою. Хлопцi записували координати ще чотирьох вечiрнiх вiдвiдувачiв ресторану, яких бармен знав особисто. От i приїхали...

– Дай закурити.

– Ви ж не курите? – нагадав Роман, даючи цигарку.

Закашлявшись пiсля першої ж затяжки, роздратовано кинув її пiд ноги. Оце так поворот подiй... Стiльки зусиль. I от, коли склалося враження, що на якийсь крок вдалося наблизитися до Чумака, зникла Олена. Ще й як зникла! Я i лише я був у цьому винен. Менi не залишалося нiчого, як телефонувати Прокопчуку.

Що зараз почнеться...

– Спробуйте ще раз, – запропонував Сергiй. – А раптом...

Телефон Олени вимкнутий. Якби вiн просто не вiдповiдав, була б можливiсть через систему сотового зв'язку хоча б встановити мiсце його перебування. А так... Очевидно, викрадачi подбали i про це.

– Що ще може бути таке, що якоюсь мiрою визначає присутнiсть особи... Ну, колись були пейджери... Але вона ж не має...

– Нiхто вже не має, – згодився Сергiй.

– Картки всiлякi електроннi, – пiдказав Павло. – Але ж це потрiбно, щоб вона скористалась...

– Банкiвська картка! – згадав я. – А раптом...

Важко уявити собi ситуацiю, щоб одразу пiсля зникнення Олени спрацювала її банкiвська картка. Адже там не могло бути суми, за яку варто викрадати людину. I все-таки...

Швидше, аби лише не бездiяти, ще не наважуючись зчинити справжнiй глум, я набрав Андрiйовича. О, Боже... А якщо потiм вже буде пiзно?

– Ну, пропав, не дзвониш зовсiм... – почав за звичкою старий.

– Андрiйовичу, прошу, – ледве стримуючись перервав я. – Дуже важливо. У вас бiльше важелiв...

– Ну-ну, кажи! – пожвавився той. – Розумiю, є успiхи?

– Успiхи просто атас, – видихнув я. – Пiд зав'язку. Потрiбно термiново знати, чи не фiгурувала кредитка Олени Чумак вiд дев'ятої вечора учорашнього дня до теперiшнього часу. Дуже треба! Це ж Прокопчуку раз плюнути...

– А сам чого?

– А менi ще доведеться, – пошкодував я. – Давайте ви. Вас швидше послухає.

Пiвгодини тяглися наче пiвдня. Думки мої зациклилися на цьому єдиному моментi, який навряд чи мiг спрацювати, i не пускали до голови нiчого iншого. Це кiнець. Безвихiдь. Сам я не зроблю нiчого.

Час «запускати машину». На душi ставало важче й важче.

Телефон озвався номером самого Прокопчука. Ну от, наче знак прискорити подiї.

– Ну, що там? – замiсть привiтання запитав слiдчий. – Як успiхи?

– Нiяк, пробачте, що через Андрiйовича. Самому незручно було.

– А чого ж незручно? – не зрозумiв той. – Домовилися ж про спiвпрацю. Вже й на брудершафт випили. Я так розумiю, ти Чумака майже знайшов i вiдсторонюєшся, щоб гонораром не дiлитися?

Менi ж було справдi не до жартiв.

– Гаразд, – припинив зловтiшатися майор. – Вона зняла грошi годину тому у вiнницькому вiддiленнi Трансiнвестбанку. Це ти хотiв знати?

– Що?! – тiльки й видихнув я. – Скiльки?

– Грошей? – не зрозумiв Прокопчук. – Усi, що були на картцi. Тридцять тисяч з хвостиком.

– Гривень?

– Звiсно.

Отже, Олена пiвгодини тому була жива, вiльно розпоряджалася собою, а також замислила щось термiнове, що потребувало грошей i чого не мав знати я. Он воно як. Хоча...

– А звiдки вiдомо, що саме вона? – запитав я. – Чому не хтось iнший з украденої у неї картки?

– А тому що, шановний, i кращим вiтчизняним детективам це належало б знати, бiля вiконця банкоматiв ведеться вiдеозйомка. I ми при потребi потiм бачимо фейси усiх, хто користується послугами. Якщо, звiсно, вони навмисне не затуляють обличчя. Вона не затуляла.

– Ви бачили на власнi очi?!

– А як же. Фрагмент он передi мною. Щойно отримав по електронцi вiд вiнницьких колег. Якщо допомагати, то допомагати гiдно.

– Ч-чорт...

– Що там, колего? – вочевидь Прокопчук був у прекрасному гуморi.

– Ч-чорт... А бiльше там нiчого не видно?

Стояти на мiсцi ставало важче й важче.

– Зараз, – флегматично бурмотiв майор. – Дивлюся ще раз. Банкомат, до речi, новий. I камера добра. Вiдео якiсне. Жiнка гарна. Ось, вставила картку i ввiмкнулась камера. Тридцять тисяч зняла. Гривень, звичайно. Ось, бере. «Залiзна» дама, мiж iншим. Скiльки з нею спiлкувався – нiколи нiяких нервiв. Взяла картку, камера автоматично вимикається. Все.

– Дякую. Пробачте за клопiт.

Сiвши в машину, я погладив Джая. Великi собачi очi з-пiд зваляних пасем сумно i водночас з залишками недовiри дивилися на мене. Ти правий, друже. Не можна довiряти до кiнця. Нiколи.

Що ж, у Олени помiнялися плани. Швидко i несподiвано. Настiльки кардинально i не в унiсон з моїми, що виникла потреба вимкнути телефон. Втiм, що мiг я мати до цього – вона ж була жива та вiльна. Нi, мiг, звичайно. Але... Нам час повертатися на «Бермуди». Там стояла робота. Там намiтилися зрушення. I найбiльше у цi хвилини менi хотiлося знайти клятого Чумака – ото вже дiйсно живого чи мертвого. Не мало значення. Адже для цього мене найняли. Саме для цього, а не з метою вивести на чисту воду його дружину. I я бажав знайти його на зло усiм. I насамперед жiнцi, котра дозволяє собi з мене насмiхатися.

Двигун завiвся, а потiм замовк. Телефон знову опинився бiля мого вуха.

– Чого тобi ще, колего? Що ми забули? – тепер уже голос слiдчого не приховував глузливих iнтонацiй.

– Увiмкни ще раз запис, будь ласка.

– Вмикаю, але це востаннє, – зiтхнув Прокопчук. – Роботи багато. По обiдi пришлю його на твою скриньку, як адресу повiдомиш. Ось, бере. Все. Взяла. На мить повернулася боком – вiдкрився заднiй план. Там якийсь мужик, у черзi за нею. Бiльше нiчого. Вона вийняла картку. Вимкнулося.

– А може з нею? Може вони разом? Не в окулярах, часом?

– Нi, зате вусатий, – незворушно продовжував Прокопчук, не переймаючись моїм настроєм. – Точно не з нею. Ось зараз нове увiмкнення камери – це вже вiн свою картку вставив. I бере. Усього двiстi гривень. А Олени Володимирiвни вже нема-ає... Боком повернувся. Заднiй план вiдкрив. Гарна камера. Машина вiд'їхала – навiть трiснутий бампер видно...

– Який бампер? – не зрозумiв я.

– Гарно видно, я кажу, – пояснив Прокопчук. – «Лiва» машина якась. «Опель».

– З побитим бампером?

– Так, – насторожився слiдчий.

– Червоний? Я питаю – червоний?!

– Червоний...

Ось, коли нарештi спрацювала i моя «камера». Ось аж коли! I у пам'ятi зринула червона машина, «Опель», котрий доволi незручно примостився за рогом на вузькiй вуличцi, коли ми поверталися з ресторану. Я обережно викрутив тодi кермо, намагаючись не зачепити його громiздким агрегатом Густавссона.

– Це ж треба так стати! – зауважила Олена, спостерiгаючи за моїми маневрами. – Дивiться, йому вже потовкли бампер, але видно не навчило.

Вочевидь невiдомий сховався у такiм мiсцi, звiдки добре видно пiд'їзд до готелю, i не чекав, що ми з'явимося саме з цiєї вулицi. I тепер усе збiгалося – наступний клiєнт банкомату, той з вусами, що стояв у черзi за Оленою, брав грошi буквально через пiвтори-двi хвилини пiсля неї. Тодi й увiмкнулась вiдеокамера, яка зафiксувала вiд'їзд червоного «Опеля», припаркованого поруч з банкоматом – машини, в яку, ймовiрно, сiла Олена.

– Номер, – тамуючи подих, запитав я. – Є номер?

– Номер є у кожного авто, – прокоментував Прокопчук. – От чи тiльки видно його?

– Бажано було б...

Цiєї митi я готовий був молитися на невiдому камеру i всю службу безпеки банку «Трансiнвест». Ну!!!

– Так, записуй... – зосереджено зiщулився слiдчий. – ВО...

– Чия машина? – ледве дослухавши, запитав я. – Кому належить?

– Може запишеш мене до штату спiвробiтникiв? – як нi в чому не бувало, запитав Прокопчук.

– Гаразд, – згодився я. – Як на пенсiю вийдеш.

– От тодi й номер встановлюватиму. А тим часом звернися у ДАI. Є такий пiдроздiл у системi МВС.

– Тебе швидше послухають...

– Нормальний аргумент, безвiдмовний, я бачу, – позаздрив Прокопчук. – Дiє на усi сто.

– Будь ласка... – ледве стримуючись, попросив я. – Прошу. Дуже потрiбно. Я вiддячу.

– Гаразд, так i скажу їм.

Далi час зупинився взагалi. Хлопцi застигли позаду у своїх машинах i не наважувалися турбувати. Джай скрутився клубком на сидiннi та заплющив очi.

– Слухаю!

– Отже, результати такi, – судячи з глибокодумної паузи слiдчого, розповiдати було що. – Машина належить Балобану Петру Володимировичу, жителю Херсонської областi – пиши адресу...

Я нiчого не мiг второпати. Село Вiщуни Херсонської областi знаходилось якраз на Чумаковому маршрутi пiд час останньої подорожi. Цей вiдрiзок карти я давно вже знав напам'ять. Щоправда Чумак не зупинявся у ньому. Просто минув, переїжджаючи на «В'юнище» з попередньої бази. I от у цих самих Вiщунах було зареєстроване авто, яким зараз, можливо, подорожувала Олена.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка