Олексій Волков Слід на воді



Сторінка12/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

ХXXVII
Я знав, що це неправильно, що так не можна дiяти, коли вже у сутiнках ми з Сергiєм на двох машинах пiд'їжджали до села. Роман з Павлом та «Нива» про всяк випадок залишилися у Вишгородi.

– Ми шукаємо Балобана Петра Володимировича, – запитав я у першiй же хатi.

– О... Помер уже, пiвроку тому, царство йому небесне, – махнула рукою жiнка. – А ви хто будете?

– Комiтет пiдтримки ветеранiв працi, – не зморгнувши збрехав я. – А хто ж на його машинi їздить?

– А донька i їздить. Сьогоднi тiльки бачила. Селом їхали з цим... У неї вже новий кавалер. Бойфренд, о! Вiдколи помер Петро – вже другий. От живе молодь!

– Почекайте, почекайте, – зупинив її я. – Вони сьогоднi повернулися до села?

– Так, по обiдi. Вдома, напевно. Або в баби старої. Хоча там вона рiдко буває. Балабаниха стара на околицi села живе, на хуторi. Вже зовсiм як до рiчки спускатися. Баба її рiдна, ну, ви розумiєте. Сама живе. Ще в силi собi їсти зварити, от рiдних стiн i тримається.

– А машина червона? – запитав я.

– Машина? Так! Недавно Вiрка у аварiю потрапила. Шоферка слинява... Їздити ж не вмiє, а дурощiв, хоч греблю гати. Самi знаєте, яка тепер молодь. Кажуть, мало не перекинулася десь на дорозi. Побила авто, але не сильно.

Ми з Сергiєм переглянулися.

– А удвох вони поверталися? Чи може ще хто з ними був?

– А чи я бачила? – здивувалася тiтка. – Хто ж його зна, скiльки їх там усерединi сидить. Та воно менi треба приглядатися? А у мене також ветеран вдома! Мо' зайдете?

Розпитавши ще раз дорогу, ми завернули донизу. Хата стояла на розi. Машини на подвiр'ї не було.

– Балобан тут живе? – запитав я в сусiда.

– Тут, – ствердно кивнув той. – Тiльки помер Петро. Донька його, Вiрця. А ви хто будете?

– А до баби їхньої як проїхати?

– А бабу вони сюди забрали, – пояснив сусiд. – У хатi баба. То вам стара потрiбна?

Усе це менi подобалося все менше й менше. Я всiвся за кермо.

– Нi! – сказав Сергiй. – Так не будемо робити!

– Будемо! – вигукнув я. – Лишайся тут i чекай. Чув – двi дороги туди. Не хочу з ними розминутись.

– Їдемо удвох тодi, двома машинами. Ви по однiй, я по другiй. Якщо приїду першим – чекатиму вас.

Заперечити йому було важко. Але куди «дев'ятцi» проти такого «звiра»! Ще й нога моя несамовито тисла й тисла на газ, чисто забувши про гальма. Старий роздовбаний «Опель» притулився бiля похиленої огорожi. Не доїжджаючи, я вискочив з машини i кинувся до хати. Звичка вiдчиняти чужi дверi ногою нiколи не була менi притаманна, тому й вийшло сильнiше, нiж хотiлося.

Вони сидiли утрьох. Власне, сидiла тiльки Олена. Балобанова донька з невiдомим у светрi вже встигли скочити на ноги. Рвонувши пiстолет, я навiв йому в обличчя. Вiрця голосно закричала.

– Сидiти!!!

Зупинитись виявилося надзвичайно важко i вiн отримав удар ногою у колiно, а пiстолетом у голову. Стiльчик на його шляху виявився зайвим i, перекинувшись через нього, чолов'яга гепнувся на тумбу без нiжки.

От тепер i Вiрця заткалася, притискаючи обидвi долонi до рота. Гуркiт у сiнях примусив мене обернутися. Вiрин кавалер дiяв блискавично. Ще не встигши нiчого зрозумiти, я отримав удар у груди i вже летiв у протилежний кут. Але марно.

Мій всюдисущий помічник зорiєнтувався миттєво, до того ж, цей не був «Рембо». Сергій влучив йому ногою у живiт, а потiм колiном в обличчя. Все.

Мовчки, нiчого не питаючи, Сергiй обшукував його кишенi. Складений нiж виявився єдиною зброєю. Тридцять тисяч гривень були замотанi у целофан.

– Слухаю тебе, красуне. П'ять хвилин на все про все. Потiм...

Я красномовно пересмикнув затвор. Звiсно, у п'ять хвилин в такiй ситуацiї iстеричнiй дiвцi не вкластися. Навiть Олена, набравши води з вiдра, взялася вiдтирати їй скронi. А потiм...

– Це вiн... Я не хотiла... Будь ласка... Пробачте мене-е-е!!!

– Де Андрiй? Де той, кого я шукаю? – крижаним голосом запитала Олена.

– Не зна-а-аю! Їй-Богу! Чим хочете, поклянуся! Ми пожартували! Заберiть вашi грошi! Це все вiн!

– Зв'яжи його, – попросив я Сергiя. – Вiд пригод подалi.

Вона ще схлипувала, але вiдчувалося – зараз почне говорити.

Чумак завернув сюди пiвроку тому, по дорозi на базу «В'юнище». Вирiшив пошукати мiсце на розливах рiчки, зупинитися на якомусь глухому хуторi i побути кiлька днiв. Мiсце у старої Балабанихи йому сподобалося i вiн залишився. Саме у цей час i завiтала Вiрця до баби у якихось справах. Чумак пiшов на розвiдку у плавнi, а кiмната, звiсно, не зачинялася. Побачивши дорогий джип, дiвчина вирiшила поживитися чим Бог пошле i уздрiла гаманець. Сподобалось i кiлька речей постояльця, що лежали на столi та тумбi. А увечерi Чумак помiтив пропажу. Баба усе зрозумiла, почала голосити, аби «не губив дитину». Вiн спакувався одразу, обiцяв заїхати на зворотному шляху i вимагав повернути паспорт.

Звiсно, не заїхав, адже зник. А речi так i залишилися у Вiри. Згодом вона почула новину по телевiзору i упiзнала Чумака. Злякалася i принишкла. Хотiла усе взагалi повикидати, але передумала i заховала. А згодом переїхала до Вишгорода до знайомого i влаштувалася працювати у готельному ресторанi посудомийкою. Тут i побачила Олену, яку пiвроку тому також не раз показували у новинах. Упiзнала i розповiла усе своєму новому кавалеру, з яким уже три мiсяцi її пов'язувало палке кохання. Вiн i пiдбив її на аферу – влаштувати нiбито справжнє мiсце перебування Чумака i «продати» його Оленi, що досi шукала чоловiка. Бабу перевезли з хутора в батькiвську хату, найближчого її сусiда, готового за пляшку «продати батькiвщину», намовили пiдтвердити, що на хуторi дiйсно вже пiвроку живе чоловiк, який їздить на великому чорному джипi, у хатi розклали краденi Чумаковi речi, на полицю поклали паспорт i гаманець. Траву на заїздi витовкли колесами «Опеля». Побачивши це, Олена мала заплатити другу частину суми i залишитися чекати Чумака, який за цiєю ж легендою кудись тимчасово вiд'їхав.

Далi усе ставало ясно i без її розповiдей. Забравши грошi i покинувши Вiрцю розбиратися з законом, адже навряд чи Олена потiм залишила б усе просто так, талановитий аферист мав спокiйно чкурнути подалi. Адже крiм кохання у нещасної Вiрцi залишалося тiльки його iм'я.

У цiй ситуацiї ми нiчого не могли вдiяти на користь правосуддя. Законнi кроки до його встановлення могли піти не на користь нашому слiдству. Тому я не завадив Сергiю повернутися до хати, де залишався Вірин кавалер, коли ми з Оленою вже вийшли. Я уявляв собі, як ця худобина лазить по підлозі, розмазуючи по ній криваві шмарклі, і ловив себе на думці, що у даній ситуації цього недостатньо. Зараз я аж нiяк не заздрив цьому горе-аферисту, було навiть трохи жаль, але ця подiя мала його чогось навчити.

Ми їхали неквапно нiчною дорогою i розбурханi нерви нiяк не могли заспокоїтись. У Вишгородi вже знали про наше повернення, успiх i готували гучну зустрiч. Щойно, не приховуючи радостi, саме це повiдомив по телефону Сергiй, що рухався попереду. Я попросив його чiтко тримати «вiсiмдесятку» i плентався у хвостi, намагаючись хоча б сьогоднi звiльнити свою голову не лише вiд усього зайвого, а й вiд усього взагалi.

Олена тихо торкнулася мого зап'ястя i стиснула його.

– Не ображайтеся, будь ласка. Ну будь ласка... Дуже вас прошу. Я не могла iнакше. Вона одразу показала Андрiїв паспорт. Сказала, що сам вiн майже поруч. Пояснила, що боїться фiгурувати в цiй справi. Її умовою було, щоб я одразу вимкнула i вiддала свiй телефон, а тодi нi на крок не вiдходила вiд мене. Що мала я робити?! А якби вона передумала i пiшла? I все! А раптом?!

– Раптом... – згодився я. – Раптом це виявилися б не шмаркатi дилетанти, а тi, хто, можливо, дiйсно причетнi до зникнення Чумака. От тодi б... Що б я тодi робив?!

– А що б ви робили? – запитала вона, не вiдпускаючи руки.

– Те саме, що й зараз. Тiльки навряд чи вдалося б. I тодi...

– Що тодi?

– Знаєте, коли я побачив вас на вiдео, знятому банкiвською камерою, живою i здоровою, саму, без нiкого... Вирiшив, що ви граєте власну гру, пошивши мене у дурнi. Якби я не дiйшов до iстини, а разом з тим нiколи вас бiльше не побачив би, а таке, погодьтеся, могло б трапитися за певних розкладiв, то й залишився б далi при цiй думцi. Якби ж до цього я ще й не зумiв потiм знайти Чумака – живого чи мертвого i встановити причину його зникнення, то ще й цi причини повiсив би на вас. Так би й жив далi. I все через вашу нерозважливiсть!

Лише тепер Олена забрала руку.

– Нi, – вiдповiла вона згодом. – Не лише через неї, а й через власну неспроможнiсть повiрити людинi. Додам – людинi, яка не зовсiм вам байдужа. Розумiю, можливо, життя пiднесло вам не один урок стосовно того, що нiкому не варто вiрити повнiстю. То що тепер потрiбно стiльки ж урокiв, аби навчитись вiрити?

– Вiрити – прерогатива настоятеля монастиря, а я власник детективної агенцiї. Рiзницю вловлюєте? Моя справа – спиратися на факти i докази, iнакше не зможу виконати завдання.

– Тодi спочатку збирайте факти i докази у повному обсязi i лише потiм виявляйте ваше тепле ставлення до жiнки, вашу симпатiю. Враховуйте, що у неї може розвинутися така потреба i тодi вашi кидання з боку у бiк сприйматимуться боляче.

Я крутив кермо, мовчки ковтаючи її дорiкання. Проти цього важко було заперечити.

– Дякую, що не кинули мене, – зрештою промовила вона. – Я вiрила, що не кинете. Навiть попри свої життєвi уроки вiрила. Дякую, що ви такий, що зумiли.

Те, що починало мене охоплювати, претендувало на мiсце у життєвому просторi. Там, де усе розписано i вакантних мiсць для чогось iще давно вже немає. I це у такий, далеко не найкращий час для перебудов.

– Розумiй мене як хочеш, – сказав я, коли дверi готельного номера зачинилися за нашими спинами пiд здивованим поглядом покоївки, – але зранку ми попрощаємось. I ти поїдеш додому. Хлопцi вiдвезуть. Якщо у тебе дiйсно на метi знайти свого чоловiка. Я прошу тебе. Вимагаю.

Сiрi очi Олени стали великими i зазирнули у мої. Мовчки. Але запитання, що писалося у них, не давало можливостi «проїхати». Я притулив її до себе i промовив:

– Ти починаєш менi серйозно заважати...
ХXXVIII
Чотири днi ми з Джаєм жили у кемпiнгу обабiч автостради в окремому будиночку. Мiсце виявилось тихим, тим паче такої пори. Щодня менi вдавалося з великими тортурами як для нього, так i для себе, вичесати чергову порцiю реп'яхiв. Джай скавулiв, але давав це робити – так вони його замучили. Двiчi я мив його теплою водою з шампунем вiд блiх, припнувши до огорожi. I мої зусилля таки дали результат. Джай перестав бути страшним i за кiлька днiв навiть наїв «сальця».

Ситий та вигрiтий, вiн лежав на килимку, мружачись вiд задоволення, коли я почiсував його боки, розглядаючи, як тiльки мiг i шукаючи слiди, якi могли б розповiсти i про його господаря. Щось же сталося таке, що справило на нього настiльки сильне враження, що змусило ховатися вiд людей навiть пiд загрозою пропасти, не вижити у дикiй природi.

Олена телефонувала щовечора, питала про справи, переживала чи не мерзнемо, розповiдала про квiтковий салон, який пiсля її повернення наче отримав друге життя. I нiчого зайвого. Лише одного разу, коли було особливо сумно, я запитав її:

– Ти дiйсно вiриш у мене?

– Дiйсно, – просто вiдповiла вона. I додала: – А ще хочу, щоб ти знав, що моє ставлення до тебе не залежить вiд результату пошукiв. I не змiниться, якими б вони не виявилися.

Хлопцi, припинивши вимушену бездiяльнiсть, працювали на повну i за моєю вказiвкою взялися до прочiсування хащiв «Бермуд». Посильну допомогу їм надавав дiльничний iнспектор Люлька. Навiдувався i Венцель. Площа була не настiльки великою, щоб зробити це завдання нереальним.

Помiчники мої брали квадрат, обтягували бiлою мотузкою, щоб не плутати меж, прочiсували його, ретельно оглядаючи. I перша знахiдка не забарилася. Четвертого дня пригнав Роман. Вiн витяг з машини брудну злежану мисливську куртку. Куртка була зимова, ватяна зi щiльної плямистої тканини. Вона пролежала пiвроку у заростях верболозу. Тканина та пiдкладка потемнiли, випрiли, пройшли плiснявою. Мiсцями навiть попроростали травою. Важка й мокра, пiдкладка практично розпадалася на шматки. Хлопцi буквально перерили усе поблизу мiсця, де її знайшли. Бiльше жодної знахiдки. Тiльки трава навколо була витоптана. Ну, звiсно, це зробив Джай. Ось де було його «лiгво», бiля куртки господаря. Там вiн спав, туди повертався пiсля пошукiв їжi, очiкуючи на найщасливiший день у свому життi, адже вiрив, що господар з'явиться.

Не гаючи часу, я повернувся на «Бермуди» i долучився до пошукiв. Крiм того, хотiлося оглянути мiсце на власнi очi. Усе виглядало доволi дивно. Куртка знайшлася у суцiльнiй гущавинi крокiв за п'ятнадцять-двадцять вiд межi чагарникiв. Навiщо лазив сюди Чумак? Та щойно прибули ми з Романом, Павло виявив нову знахiдку – сокиру.

Я розглядав її, тримаючи у руках i розумiв, що така сокира у цих мiсцях могла належати лише йому. Туристичного типу, зроблена з якiсного металу. Дорога рiч. Там, де вона знайшлася, було зрубано кiлька гiлок кущiв. Невеличкий оберемок лежав, складений на землi. Ще кiлька гiлок, перерубанi, так i залишилися стояти насторч, втикаючись кiнцями у землю, поруч iз стовбурцями, що стирчали iз землi. На усiх кущах ще трималося пожовкле листя. Зрубанi ж гiлки були голими i навiть не мали бруньок. Це свiдчило про те, що зрубали їх ще навеснi, пiвроку тому, до розпускання. Отже, зробив це Андрiан Чумак. Усе скидалось на те, що, вийшовши з машини разом з Джаєм, вiн залiз сюди, у гущавину i, скинувши куртку, почав рубати гiлки кущiв, складаючи в оберемок. А потiм... Пропав. «Бермуди» поглинули. А Джай залишився бiгати.

Але ж скiльки дивного, невiдповiдного було у цiй картинi! Звiсно, хлопцi не звернули уваги, та воно й зрозумiло. По-перше, чому Чумак полiз у заростi? Не важливо, для чого знадобилися йому гiлки – нехай джип забуксував-таки у якомусь мокляку, нехай вирiшив зробити настил, щоб зручнiше стоялося у болотi в очiкуваннi качиних табунцiв... Але чому ж кущi рубав у гущинi, куди не так легко пролiзти? Чому, якщо такi самi гiлки росли буквально з краю? Туди важко продертися, ще важче потiм тягти оберемок назовнi. Я не мiг зрозумiти його логiки. Ну, нехай вiн, припустiмо, не хотiв, щоб слiди його роботи побачили. То достатньо було заглибитися у гущавину на три-чотири кроки, вже легше.

Ми розтягли рулетку. Чумак лiз углиб аж сiмнадцять метрiв i лише там почав рубати.

– Сховатися хотiв, – уголос подумав Сергiй. – Розчистити мiсце серед кущiв, намет поставити...

Я лише мовчки вказав на обрубанi кiнцi гiлок, якi стирчали iз землi, вкритої прiлим листям. Наче частокiл. На таке не поставиш намет. Дно пошкодиться, у боки тиснутиме. Якби Чумак розчишав мiсце для схову, рубав би гiлки попри саму землю. Вiн не був тут новачком i не робив би подвiйної роботи. Усе це означало щось iнакше. От тiльки що я не мiг зрозумiти.

У кишенях куртки знайшлися нiж, запальничка, повiдець з ошийником та маленький дiодний лiхтар. Приховувати такi знахiдки було протизаконно. Менi нiчого не залишалось, як зателефонувати Андрiйовичу та Прокопчуку.

Про дзвiнок до Олени варто добре подумати. Так, це був ще один промiжний успiх та водночас подiбнi знахiдки не викликали оптимiзму щодо долi її чоловiка.
ХХXIX
Офiцiйне слiдство у справi Чумака отримало друге дихання. На другий день пiсля наших знахiдок у «Бермуди» приїхала опергрупа. З'явилася купа народу. Кущi навколо болiт прочiсували знову, фахiвцi з металошукачами обнишпорили геть усе не лише навколо болота, а й на схилах. Заростi бур'яну витоптали. Приїхала купа ментiвських чинiв. Вишгородський райвiддiл, якому пiдпорядковувалися села, переживав страшнi часи. Я згадував свою роботу районним експертом i вiдверто спiвчував колишнiм колегам.

Бiдний Венцель «стогнав» на повну. Кiлька разiв його допитували, а на фермi зробили обшук по повнiй програмi. Нiчого не знайшлося. Нiчого крiм двох свiдкiв, якi на власнi очi бачили, як Чумак зранку двадцять третього березня попрощавшись виїхав з ферми у невiдомому напрямку, пiсля чого Венцель залишився разом з ними ремонтувати трактор, чим i займався до глибокої ночi.

Тепер я частiше телефонував Олені, не приховуючи вiд неї жодної дрiбнички, адже знав, як вона переживає. Про її приїзд, на який вона натякнула одразу, не могло бути й мови. Щоразу незмiнно вона запитувала, як трактувати усi цi знахiдки i щоразу я терпляче пояснював, що вони не доводять анi кращого, анi гiршого з варiантiв. Просто ми неухильно просуваємось до успiху.

Групу експертiв очолював Андрiйович. Куртку та знайденi у нiй речi вiдправили на експертизу i з години на годину ми чекали офiцiйних висновкiв.

Я i далi юридично фiгурував як приватна фiрма, задiяна у пошуках, i усi мої досягнення були занотованi у вiдповiдних протоколах. Мене вводили у курс справ та знайомили з планом розшукових заходiв. Двiчi навiть запрошували на наради. Нехай я й не був там своїм, але цi люди розумiли, що завдяки менi справа зрушилася з мертвої точки i, можливо, ще отримає якесь логiчне завершення. Час невблаганно спливав i я розумiв, що цей спалах активностi офiцiйного слiдства – рiч тимчасова i напряму залежить вiд моїх подальших успiхiв. А отже це явище нiяк не пiдтримає мене на плаву, коли вiдведений менi час спливе.

Якось пiсля закритої наради у мiсцевому районному управлiннi я дочекався Андрiйовича i ми присiли у кафешцi за рогом. Вiн якраз збирався вирушити додому.

Сiвши за стiл, вiн без зайвих слiв розпакував папiр i демонстративно перегорнув у ньому доларовi купюри.

– Так, поки Прокопчука немає... Це вiд Густавссона. Свого роду премiя. За промiжнi досягнення. Можливо, – колишнiй шеф виразно подивився на мене, – на цьому твої досягнення скiнчаться взагалi.

– Тодi й собi мусите вiдрахувати, – розвiв руками я.

– За мене не переживай, – заспокоїв Андрiйович, простягаючи грошi. – Я на особливому рахунку. Слухай по сутi. Значить остаточний висновок – пальчики на ножi належать Чумаковi. На лезi – сам розумiєш, за пiвроку жир та амiнокислоти розклалися, плiснява з'їла, але й там розрiзняються. А от на латуннiй частинi зверху – сто вiдсоткiв. Руки були жирнi, тож латунь окислялася якраз помiж папiлярних лiнiй. Алоксановий тест – без сумнiвiв. Чумаковi вiдбитки. Далi собачий ошийник – також стовiдсотково. Частини шерстi – усе вiдповiдає, iдентичнi наданим зразкам з твого пса.

– Не мого, Чумакового, – виправив я.

– Нехай, – погодився Андрiйович. – Запальничка. Знову ж таки вiдбитки на латунi. Пощастило нам, була б дешевка – нi хрена б не намалювалися пальчики. Ага, тютюн! У топцi запальнички залишки згорiлого тютюну – «Давiдофф Голд». Його. Ну i останнє – куртка. Генетична експертиза зразкiв епiтелiю шкiри з комiра. Чумак носив куртку. Тож премiя заслужена. Казав я, нi – задницею вiдчував, що втнеш ти тут бiльше, як вони усi разом... Усiх «взув» – пiвкраїни шукали...

– Користi з того... – зiтхнув я. – Час пiшов. Скоро мене запитають.

– Ну запитають... – розвiв руками Андрiйович. – У них i крiм твого Чумака проблем не бракує. А там поки новий розшук органiзують... Також «не знайдуть» одразу. Ще з мiсяць вдаватимуть... Є час. Але не зациклюйся на цьому! I журналiстку не шугай! Дiстала вона вже мене... Iди на телебачення, поки просять, рекламуй свою справу – нехай агенцiя Рибака в усiх на слуху буде. Потiм же легше розкрутиш свою справу, клiєнтура знатиме, куди йти!

– А таємниця слiдства? – нагадав я.

– Якого слiдства?! – пошепки кричав Андрiйович. – Ти що, дiйсно знайти його хочеш? Толю... Ну ти нiби нинiшнiй... Кому ж як не тобi розумiти, що у подiбних випадках нiхто нiколи нiкого не знаходить! Господи, ти ж як дитина iнодi буваєш... Не лови ґав, прошу тебе. Ще може дiйсно колись на старостi рокiв «пальчики» у твоїй лабораторiї визначатиму...

Надiйшов Прокопчук. Посмiхаючись, здивовано похитуючи головою, подав менi руку.

– Ну, сильон, сильон... Отак от – пашеш день i нiч, дурнi папери «гризеш», пильники отримуєш, а тут новоспеченi приватники втручаються, грошi та славу загребуть, а нам що? Далi самi прочуханки...

– То що тепер виходить... – почав я, не слухаючи його.

– Офiцiйна версiя? – перепитав Андрiйович, повертаючись до Прокопчука. – Як, Володю, що там з офiцiйними версiями?

– Нi, не треба офiцiйних, – перебив я. – Не хочу. Вашi офiцiйнi версiї – це полiтичнi iгри i тiльки. До того ж, досi усi були помилковими. Давайте логiчно. Послухайте мене. Джипа у тих заростях не було. Це доведено. Отже, Чумак вийшов з машини, при цьому пса вiдпустив, адже ошийник поклав до кишенi. Невiдомо для чого залiз у глибину чагарникiв, почав рубати гiлки, не закiнчив. Пiсля цього зник, а куртка, сокира i пес залишились.

– А у «зник» кiлька варiантiв, – пiдтримав Андрiйович. – Наприклад, напали, вдарили, завантажили у його ж машину i повезли.

– Або ж почув щось, побачив або зателефонували, вскочив у машину, може навiть вiд'їхав, – продовжив Прокопчук. – Пса у той момент поруч не було, кликати не мав часу, думав, що повернеться i забере. А сталося не так, як гадалося.

– Або ж почав рубати гiлки. А з псом щось сталося. Чумак мiг почути, як той десь скавчить. Усе кинув i побiг дивитися. А там...

– Сокиру б не кинув, – упевнено заперечив я. – Якби передбачав небезпеку, сокири не лишив би, iз собою взяв би.

– Ну, звiсно, – погодились обидва мої колеги.

– Та найголовнiше, що тут не зрозумiло, – вiв я свою думку, – Джай не сидiв би там досi. Ось те найголовнiше, що не вписується в жодну версiю. Вiн мав би слiд узяти. Вiн шукав би господаря, за машиною бiг... Уявiть – пес пiвроку на куртцi просидiв. Це свiдчить про його вiрнiсть. Андрiйовичу, це ж не «двортер'єр», а елiтний сетер. У нього це в генах. I сидiти на мiсцi вiн мiг лише в одному випадку – якщо господар пропав невiдомо куди, не залишивши слiду. Розумiєте – слiду! У цього пса золотий нiс, я бачив на власнi очi. Документи його почитайте, якщо менi не вiрите. Елiтна лiнiя. I сидiти на мiсцi вiн мiг за однiєї обставини. Якщо запах господаря пропав. Зник. Отак-от – розумiєте? Був щойно тут. Раз – i немає. I слiду не залишив. I тодi пес у повному нерозумiннi, виє на мiсяць i чекає.

З таким самим повним нерозумiнням тепер дивилися на мене Андрiйович i Прокопчук.

– Так пропадають, я чув, лише на Бермудах, – розвiв руками Прокопчук.

– А там i є «Бермуди».

– Iди ти... – не витримав Андрiйович. – Давай серйозно.

– А я серйозно. Мислю логiчно i лише так будую версiї. Отже, як на мене, у випадку, якщо Чумак зайшов у заростi i там скинув куртку, то варiант далi лише такий. Зник. Провалився. Хоча нi, Джай тодi рив би лапами яму. Не смiйтеся! Швидше – випарувався. Лише тодi пес поводився б так. Це однозначно. Якщо Чумак, залишивши Джая, сiв би у джип i поїхав, якщо Чумака вдарили б по головi, запхнули кудись i понесли, повезли... Джай бiг би по слiду. Якщо сам Джай отримав би при цьому травму i лежав би непритомний, то очухавшись рано чи пiзно, також побiг би по слiду. Розумiєте? Для нього цей слiд не пропав би навiть за добу. Хiба у вертолiт завантажили. Але вертольотiв тут вже купу рокiв нiхто не чув i не бачив, вiдтодi, як наказала довго жити радянська авiацiя.

– Тобто... є й iншi версiї... Я так розумiю? – зосереджено промовив Прокопчук.

– Звiсно. Якщо тiльки не мiсцевi «Бермуди» дивним чином поглинули Чумака i джип, то Джая... – я витримав паузу, – привезли разом з курткою. Кинули там. Щоб ми довго i нудно шукали Чумака саме на «Бермудах». Хтось мiг бути у курсi його справ настiльки, що знав i про самi «Бермуди», i про Васю Венцеля, у якого письменник провiв час, i вирiшив скористатися ситуацiєю. Рийте, хлопцi, болота, копирсайтесь у мiстицi, трусiть Венцеля, благайте здичавiлого пса... Доганяєте? А час iде. I чим далi, тим менша iмовiрнiсть знайти його.

– Хибний слiд, розумiю... I кущi, ти кажеш, усерединi вирубанi, невiдомо для чого... – Прокопчук надовго замислився. – I у чiм ти бачиш перспективу?

– Перспектива у тiм, щоб розiбратися у цiй плутанинi i пiти далi – справжнiми слiдами. Знаєте, як ото на зайця по снiжку. Iдеш, а там наплутано слiдiв... А вiн навмисно крутить i крутить, аби бачити того, хто по слiдах пiде, щоб зайчатинкою поживитися. А сам лежить на горбочку i стежить, як ви пiд ноги собi дивитеся i петляєте. Тiльки до нього спиною повернетеся – вiн рвоне – i бувайте здоровi. Скажете не так, Андрiйовичу?

– То ти... хочеш сказати... – Андрiйович ледь доглупував мою думку, – що... що це... вiн сам?! Чумак? Що вiн живий i сховався? Оце ти мав на увазi?!

– Ну, можливий i такий варiант, – обережно згодився я. – Можливий, хоча також у свою чергу має багато заперечень. Але є у мене така версiя, причому не сьогоднi виникла. Скажiмо так, має право на життя. Але зараз не хотiв би її розголошувати через одну просту причину. Якщо вона правдива, то при найменшому витоку iнформацiї вiн може сховатися ще глибше. I знайти його буде ще важче. А так...

– Хмм... – замислився Прокопчук. – Хмм... Весело. I що далi?

Запитання його залишилося без вiдповiдi. А коли вже ми прощалися з Андрiйовичем сам на сам, я довiв свою думку до кiнця:

– Далi? Гадаю, нас все-таки чекає весела робота. Все-таки одеське узбережжя. Пiщанi коси. Схоже, цього менi не уникнути.

– Якщо не станеться ще чогось, – додав Андрiйович, штовхаючи мене у бiк.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка