Олексій Волков Слід на воді



Сторінка13/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

XL
Та дiстатися до пiскiв Одещини виявилося ще важче, анiж ритись у них. Склад груп вже був узгоджений i виїзд запланували на пiслязавтра. Тепер уже я нiяк не мiг протидiяти Оленi, яка вперто стояла на своєму – адже усi ми мали виконувати суто механiчну роботу, для якої чим бiльше рук, тим краще. Довелося погодитися. Замовники чекали додаткової партiї з трьох металошукачiв. I я вирiшив використати цей час, з'їздивши до Києва.

Хотiлося ще раз зустрiтися зi Зваричем. За двi попереднi зустрiчi я, здавалося, витяг з нього усе можливе i неможливе. Звiсно, у тому випадку, якщо Зварич не був спiльником Чумака у його планах. Не раз думалося i про це. I все-таки були новi обставини, якi я хотiв обговорити з ним. Мої пригоди та вiдкриття на «Бермудах» вимагали додаткового розгляду i я сподiвався на цю зустрiч. Хотiлося спробувати уточнити коло людей, котрi могли знати вiд Чумака або самого Зварича про «Бермуди» i фермера. По-друге, я збирався запропонувати й самому Михайловi участь в експедицiї. Тут Олена мала рацiю – чим бiльше рук, тим краще. I нарештi, позитивний у моральному планi момент зустрiчi з цiєю людиною так потрібний був мені перед новими випробуваннями.

Михайло радо погодився на зустріч. Вiн таки дiйсно був справжнiм другом Чумака i важко переживав його зникнення. Бачив i вiдверте моє бажаня досягти успiху. А потiм – справжнi мисливцi та риболови завжди зрозумiють одне одного.

Тамуючи хвилювання, я пiднявся сходами на другий поверх будинку i подзвонив у дверi. Джай вже добряче звик до мене i вiдчував у менi якщо не господаря, то принаймнi людину, якiй можна довiряти. От i зараз вiн присiв поруч, торкаючись своєю масивною висловухою головою мого стегна. Я погладив його по головi. У машинi я залишив куртку, в якiй приїхав, i накинув на плечi ту, Чумакову. Вона висохла, зберiгаючись серед речових доказів, проте була брудною, адже нiхто її, зрозумiло, не прав. У кишенi куртки лежали нiж та запальничка. Повiдець я тримав у руцi i на ньому був припнутий Джай. I менi страшенно хотiлося, щоб вiдчинив дверi сам Михайло. Я бажав побачити його першу реакцiю, адже нi про якi знахiдки по телефону мови не велося.

Дверi відчинилися i широке обличчя стоматолога висловило вдоволення. Та марно я намагався уздрiти в його очах ще щось.

– Ого... Ну проходьте. Ви що – просто з полювання? А де стiльки болота набрали? Снiг на дворi! Роздягайтеся. Думав, бiльше не побачимось...

– I я вас вiтаю. Також радий, що все-таки вда...

Слова заклякли у моєму горлi.

– Ти ж мiй красеню... – Зварич опустився на колiна у бажаннi приголубити Джая, але той обережно посунувся назад, ховаючись за мене.

– О... – обурився Михайло. – Маєш. А такий здоровань. А ви не казали, що у вас також гордон.

Я пильно дивився на Зварича i бачив лише його природну реакцiю. Бiльше нiчого. Чорт забирай... Думка, яка нагрянула так несподiвано, приголомшувала.

Чорти б забрали!

– Схоже, ви також не упiзнали його, – витиснув iз себе я. I додав: – Джая.

– Нi, не упiзнав, – скривився Михайло. – Тому що це не Джай.

– Ви добре придивились?

– А що тут дивитись? – знизав плечима Михайло. – Стоп, я зрозумiв. Ви що, знайшли цього пса? I вирiшили, що це Джай? Хе...

Замiсть вiдповiдi я витяг з кишенi документи на собаку, якi зберiгалися вдома у Чумака – родовідну та санiтарний паспорт з фотографiєю. Мисливськi документи, звiсно, зникли разом iз Чумаком.

– I що з того? – не зрозумiв Михайло. – Менi не потрiбно документiв, аби упiзнати Джая. Про що ви говорите? Ми його разом вибирали. Я стiльки разiв був з ним на полюваннi! Це пес мого друга, розумiєте? А скільки разів Андрій за кордон швендяв – у мене ж його другий дім! А ви – «документи»...

– А повiдець? А куртка? – тепер я розгубився зовсiм. – А нiж?

Вигляд мiй свiдчив про цiлковиту безпомiчнiсть, коли я дiставав з кишенi куртки ножа i вiдкривав його.

– А нiж цей вiдкривається значно легше, – змiнившись на обличчi, промовив Зварич, вiдбираючи його у мене.

Михайлова рука зробила непомiтний рух i лезо вилетiло саме, хоч нiж i не був обладнаний пружиною.

– Ось так. Де ви його взяли?

– Там де i Джая, – вiдповiв я. – Там, де i цю брудну куртку! Там, де Чумака реально бачили люди у той день, коли вiн пропав.

– Нiж Андрiя, – швидко i впевнено промовив Зварич. – Один з улюблених. Завжди тягав його iз собою. А куртка нi. Не було у нього такої. Принаймнi я не знаю. Не в його стилi. Та яке там! Не сподобалася б йому така рiч. Нi. Вона ж у якiм-небудь Фастовi пошита!

– А повiдець?

– I повiдець начебто не його. Дешевий. Андрiй любив статуснi речi, коли стосувалося полювання. Грошей не шкодував. Його пес повинен був мати найкращий i повiдець, i ошийник. Особливо, коли фiнансовi проблеми вiдiйшли у минуле. А це що? Принаймнi такого ремiнця я не пам'ятаю.

– А нiж, кажете, його...

– Нiж стовiдсотково. I запальничка. А у Джая, якщо вам недостатньо моїх завiрянь, нiс по краях був коричневий. Ми ще вагалися – брати щеня чи нi, це ж ґандж. I пiднебiння у Джая чорне. А це не так часто трапляється. Розкрийте йому рота.

Зовсiм спантеличений, я пригорнув пса i роззявив йому рота. Пiднебiння рожевiло, як у бiльшостi собак, лише одна темна плямка. Це був не Джай! Я розумiв, але попри усе бажання не мiг сприйняти такої думки. Та й на Зварича, Михайло мав рацiю, Джай мав би вiдреагувати по-iншому.

Я сидiв за столом, пiдперши голову руками. Слiдство моє несподiвано завертало так, що опускалися руки. Що ж таке? У мiсцях, де Чумака бачили востаннє, бiгав, наче неприкаяний, покинутий пес, як двi краплi води схожий на Джая. Вiн сидiв на мисливськiй куртцi, у кишенях якої лежали речi, котрi дiйсно належали Чумаку i на комiрi якої залишилися слiди Чумакової шкiри! Як мав я це пояснити?

I ще не прояснились остаточно у моїй головi варiанти трактування цього явища, як телефон був у руцi, а пальцi набирали номер Сергiя.

– Слухай уважно, – промовив я, збираючись з думками. – Зараз кличеш Романа з Павлом, кидайте усе i шукаєте, хто у межах України за останнi пiвроку продав пса породи шотландський сетер, вiн же сетер-гордон, кобеля вiком вiд одного року i старше.

– А як же Одеса? – не зрозумiв той. – Треба до Антонюка йти, металошукачi отримувати...

– До бiса Одесу! – вигукнув я. – Встигнеться туди, не переживай. Пiску ще намiсиш, це я тобi обiцяю. Слухай мене уважно. Сетер-гордон. Продав, вiддав – не має значення. У кого пропав такий пес або вкрали. Виходите знову на товариства мисливцiв та рибалок, кiнологiчнi товариства. Насамперед складаєте по усiх обласних центрах списки власникiв собак цiєї породи – їх не так вже й багато – порода елiтна. Обов'язково пiдшивку мисливських газет i журналiв – там регулярно друкують оголошення купiвлi-продажу мисливських псiв. Далi – повiдомлення про пропажу псiв – знову ж таки цiєї породи. Ми маємо знати, хто упродовж останнiх шести мiсяцiв купив або вкрав такого пса. Ти зрозумiв?

– Ви... хочете сказати, що наш пес... не Джай? – обережно збагнув Сергiй.

– Саме це я й хочу сказати, – зiтхнув я. – Але поки що про це нiкому нi слова.

Поклавши телефон, я змучено подивився на Зварича.

– Ми з вами також можемо постаратись, – упевнено промовив лiкар. – Тут. Голова нашого кiнологiчного товариства – мiй добрий знайомий i пацiєнт. У нього бiльше важелiв. Давайте просто зараз.

Склалось враження, що до Одеси я так i не доїду.


XLI
Вона стояла у прочинених дверях – маленька суха лiтня жiнка з сивим волоссям i запитливо дивилась на мене. Її довiрливе обличчя та виразнi очi одразу мене заспокоїли. Здавалося, хвилювання випромiнював увесь мiй вираз, i людина пiдступна та скритна мала б це побачити i використати. Слава Богу, вона виявилась не такою. А у мене навiть слова збиралися застрягнути у горлi. Можливо, цей момент – момент iстини в усьому слiдствi, не тiльки моєму, а взагалi в тому, що тягнеться вже бiльше пiвроку. Можливо, зараз я дiзнаюся правду або принаймнi стану на пряму стежку.

– Пробачте, будь ласка, – мовив я пiсля привiтання, – ось мої документи, гляньте. Я директор приватної розшукової агенцiї, ну, ви розумiєте – приватний детектив. Там усе – номер моєї лiцензiї i так далi. Якщо є потреба, можу дати вам свiй паспорт...

– Та нi, дякую, – розгубилася вона. – Я гадала, приватних детективiв у нас немає, тiльки на Заходi.

– А у нас тепер є все, що на Заходi, – спробував посмiхнутися я. – Звiсно, крiм порядку i законностi.

– Ну, це справдi так, – похитала головою жiнка. – А чим можу вам...

– Скажiть менi, це дуже важливо, – попросив я, – ви продавали приблизно пiвроку тому мисливського собаку породи шотландський сетер?

– Так, – вiдповiла вона. – Тобто нi, не продавала. Так вiддала, хотiла, щоб у добрi руки потрапив. Чоловiк у мене був мисливець. Усе життя мав цю «хворобу». Ну, а потiм хвороби справжнi... Уже рiк буде, як помер. Я знала, що потрiбно вiддати Мажора, хоч i звикла до нього. Та й пам'ять про чоловiка. Але Валя, так звали мого чоловiка, просив, що як помре, вiддати у добрi руки. Пес молодий, казав, мусить на полювання ходити, занапаститься у квартирi. Ну, минуло пiвроку, я й вiддала. Вiн, правда, грошi залишив, хоч я казала, що не треба. А чому ви питаєте? З ним щось сталося?

– Пробачте, як вас звати? Нiно Василiвно, дуже приємно. Давайте по порядку, це важливо. Я хотiв би, щоб ви насамперед опiзнали свого собаку. Вiн внизу у машинi. Дуже вас прошу. Може це не ваш Мажор i тодi уся розмова взагалi не має сенсу?

– Гаразд, – погодилась вона. – Навiть не знаю, як тепер... Вiн так дивився, коли його забирали... У мене було вiдчуття, що я його зрадила, покинула, хоч Валя й просив...

Як мiг, я заспокоїв її i за кiлька хвилин вiдчинив цi дверi вже сам. Точнiше – вiдчинив мiй Джай, штовхнувши лапами. Вiн присiдав до самої пiдлоги, дрiбно виляв хвостом i намагався потертися головою об її ноги. Потiм нюхав стiни та закутки передпокою, потiм почав скакати на господиню. Вона тiльки гладила його i плакала, напевно, дуже любила свого чоловiка, з яким прожила усе життя. Адже собака був у першу чергу пам'яттю про нього.

А за пiвгодини ми вже сидiли за чаєм i вона слухала iсторiю про те, як я зумiв приручити її здичавiлого Мажора. I не викликало сумнiвiв, що Нiна Василiвна тепер моя спiльниця в усiх справах. Я розкрив ноутбук i перегорнув перед нею кiлька зображень Чумака.

– Це вiн?

– Нi, – похитала головою жiнка. – Але, здається, я знаю цю людину. Це... це часом не Андрiан Чумак, письменник?

– Вiн самий. Тепер я займаюся його пошуками.

– Шкода, – промовила вона. – Читала багато його книг. Я взагалi багато читаю. I навiть Валя прочитав кiлька, коли дiзнався, що вiн також мисливець. А... Це має якесь вiдношення?.. Наш Мажор?..

– Не знаю, – сказав я. – Поки що не знаю. А щоб довiдатися, мушу знайти людину, яка забрала пiвроку тому вашого собаку. Хто це?

– Я... хмм... Ви знаєте, його звали Василем, – згадала вона. – Вiн такий... Ну, викликав довiру. Казав, що мисливець затятий. I Мажор до нього прихильно поставився. Вiн взагалi-то недовiрливий пес. А Василь цей одразу не забирав собаку, просив тiльки, щоб нiкому не вiддавала, грошi обiцяв. Хотiв, щоб Мажор хоч трохи звик до нього. Приходив кiлька разiв, годував. Наче поладили вони. Ну i...

Василь... Гмм... О, Господі, а чи не Венцель, часом? Зображення фермера миттево з'явилося на моніторі, але жінка лише заперечливо похитала головою. Я показував їй новi й новi зображення чоловiкiв, якi так чи iнакше фiгурували у справi Чумака, але Нiна Василiвна не упiзнавала нiкого. Пiшли портрети дiячiв «Волi народу», потiм «Надiї країни», великих i дрiбних, потiм їх водiїв, секретарiв, охоронцiв... Результат залишався негативним.

Вона вже сама натискала клавiшу, пiсля якої на екранi вiдкривалось нове зображення, я стежив i чекав. А думки роїлись у головi. Де ж моя хвалена логiка?

А логiка не знаходила iнших варiантiв окрiм одного. Той, хто забрав Мажора, не дарма попросив ще й повiдець i куртку колишнього господаря – начебто, щоб пес краще звикав. I повiдець, i куртка, що належали, як тепер з'ясувалося, господаревi Мажора, до втрати якого пес ще не звик, мали надiйно тримати його якийсь час у хащах на болотi. А пiдкинули у куртку особистi речi Чумака, при цьому обравши мiсця, де реально був письменник перед самим зникненням з однiєю метою – спрямувати саме у це мiсце пошуки. Бiльше того, до неї припасували накладний комiр, взятий зi справжньої куртки Чумака, який i дав позитивнi результати при проведеннi генетичної експертизи. Той, хто дiяв таким чином, знав, що рано чи пiзно слiдами Чумака дiйдуть i сюди. I тодi знайдуть його речi та пса – геть здичавiлого. I навряд чи слiдство матиме реальну можливiсть встановити, що це Мажор, а не Джай, що зелена мисливська куртка не належить Чумаковi, у той час як на її комiрi залишки епiтелiю з шиї письменника, а у кишенях його речi з вiдбитками пальцiв.

Усе! Тепер для усiх Андрiан Чумак зник на «Бермудах», де вже не раз пропадали люди. I що далi?

Нiна Василiвна мовчки тиснула на клавiшi i на екранi комп'ютера тепер уже з'являлись вiдреставрованi судмедекспертами та фотошопом обличчя трупiв, знайдених упродовж останнього пiврiччя, а також чоловiкiв, зниклих безвiсти. Бо ж того, хто забирав Мажора, в принципi могли прибрати замовники цiєї акцiї, як непотрiбного свiдка. Тому належало зазирнути i до цiєї картотеки. Але нашi зусилля були марними. То що ж далi?

А далi знову ж таки залишались тi самi два варiанти.

Перший – якщо Чумак сам запланував своє зникнення i придумав для мене та й усiх iнших цей хибний слiд. Могло таке бути? А чому ж нi? Талановитий письменник-детективiст, надiлений логiкою i дедукцiєю, зi спецiальними знаннями у галузi кримiналiстики. Хто як не вiн мав передбачити хiд розслiдування? Хто як не вiн мав найкраще знати, як заплутати слiди, щоб не знайшли його? I тодi хтось за його замовленням знайшов i забрав у Нiни Василiвни Мажора, щоб потiм влаштувати цей «зал декорацiй» у «Бермудах». Адже покинути у хащах задля досягнення цiєї мети свого Джая Чумак не мiг – я був певен. I тодi ця людина є його спiльником i мала бути у курсi справ Чумака, i якщо не знати конкретно теперiшнього мiсця його перебування, то хоча б мати якiсь припущення.

I другий – якщо усе це зробили iншi люди проти волi Чумака, то мета залишається тiєю ж – спрямувати слiдство хибним шляхом. I Чумак за таких розкладiв мав бути мертвим, джип розiбраним, iншi речi знищеними. От тiльки Джай слабо вписувався до цiєї схеми! Хай там що, а «собачi» нюанси в цiй справi нiяк не вдавалося пояснити.

Який сенс тодi мала афера з Мажором? Можна було залишити на «Бермудах» самого Джая i вiн гарантовано нiкуди не подiвся б! Кинути справжню куртку Чумака i не чiпляти до чужої нестандартний комiр. Усе було б значно простiше. Чому? Отже, справжнiй Джай загинув?

Я продовжував марно ламати голову над цими питаннями. Припустимо, Чумака прибрали його ж впливовi замовники або конкуренти замовникiв. Власне, яка рiзниця? Як тi, так iншi є силою. У таких купа важелiв, фiнансiв, можливостей будь-яку людину лiквiдувати тихо i сховати так, що сто рокiв нiхто не докопається. Так би й сталося. Чумака при його способi життя сто один раз можна було прибрати тихо i надiйно. Для чого цей спектакль? Ну, припустимо – навести пiдозру на супротивний табір, скомпрометувати його. Але де ж воно? За три тижнi «Бермуди» перевернули у буквальному розумiннi догори дриґом. Рейвах, зчинений у селi та навколо слiдством, що знову перейшло до активної фази, дiльничному iнспектору Люльцi не снився навiть у найстрашнiшому снi. Навiть невеличке болiтце у низинi, де я мало не втопився, i де так i не знайшлося нiякої безоднi, вздовж i поперек обстежила команда водолазiв. Не вдалося нiчого знайти. Складалось враження, що Чумака дiйсно забрали, якщо не потойбiчнi сили, то аномальнi поля, втiм, яка рiзниця. Я не вiрив нi в одне, нi в iнше.

I зараз успiх усiєї справи зводився до одного – пошуку людини, яка пiвроку тому забрала чорного шотландського сетера Мажора у київської пенсiонерки Нiни Василiвни. Ось де був ключовий момент слiдства! Я мав знати навiщо! Навiщо у тихому кутку з екзотичною назвою «Бермуди» хтось постарався створити ілюзію зникнення вiдомого письменника.

Комп'ютерна картотека скiнчилася i тепер Нiна Василiвна намагалася точно пригадати день, коли невiдомий уперше з'явився у неї. Я радив їй згадувати важливi подiї у власному життi, дати яких пам'ятаються добре, i вже до них пробувати прив'язати ту, яку дiйсно можна забути. Важливих подiй у життi пенсiонерки не було. Але нам вдалося достеменно встановити, що уперше невiдомий завiтав до неї ще до двадцять третього лютого. Чоловiк Нiни Василiвни був вiйськовим i це свято у їхньому домi вiдзначали навіть після його смерті. На той час майбутнiй господар Мажора вже побував у квартирi.

Це вже було щось. Це означало, що вiн поклав око на пса ще за часiв, коли Чумак роз'їжджав джипом по весняних угiддях, нi вiд кого не ховаючись. А отже, «бермудську» аферу спланували заздалегiдь. I наперед було вiдомо, що нещасний Мажор гратиме роль Джая. I за таких розкладiв логiчно було припустити, що Чумак все-таки живий i перебуває у надiйному мiсцi разом iз псом i, напевно, машиною. I якiсь серйознi причини змушують його залишатися там.

Думка про це стала ключовою у моїх припущеннях i розрахунках. Хай хто це замислив, а такий крок з Мажором був вимушений. Безперечно, той, хто усе влаштовував, добре розумiв, що варiант з iншим псом, нехай навiть дуже схожим зовнi, далеко не iдеальний i має слабкi сторони. Але пiшов на нього. Тому що знав наперед – залишити Джая у хащах на болотi можливостi не буде. Тому й з'явився у київської пенсiонерки заздалегiдь, аби гарантовано до потрiбного часу мати пса-двiйника.

– Нiно Василiвно, – звернувся я до жiнки, коли теми для розмови вичерпалися. – У мене до вас прохання. Залиште менi Мажора, принаймнi поки що. Ми з ним уже довго разом i навiть полювали. Вiн звик до мене. Та й потiм... Слiдство триває i вiн зараз є моїм речовим доказом. Повiрте, я не ображу його.

– Я бачу, – промовила вона. – У вас вiн бiльше доглянутий, нiж був у мене. Але менi, ви ж розумiєте, не байдужа його доля.

– Розумiю, – сказав я. – Можете не переживати. Я ж мисливець. А у мисливця не пiднiметься рука скривдити таке диво.

Я нахилився i погладив Мажора. Вiн був не проти.

– Той чоловiк також був мисливцем, – задумливо промовила пенсiонерка. – А взяв i покинув отак серед болота. Ви ж самi казали.

– Хто знає чи дiйсно був, – тепер уже не погодився я. – Мiг просто сказати вам, аби швидше погодилися вiддати собаку.

– Та нi, був... – пiсля паузи повторила жiнка. – Вiн же... Документи показував.

– Якi документи? – не зрозумiв я.

– Якраз членський квиток мисливського товариства. Такий самий, як у чоловiка був усе життя. Я ж знаю. Валя просив мене – обов'язково тiльки мисливцю вiддати.

– То там... i прiзвище було! – вигукнув я. – I ви його, звичайно, не запам'ятали.

– Не запам'ятала... – зiтхнула жiнка. – Але... Я ж записала! Ще подумала, щоб колись зателефонувати потiм, запитати як, що. На клаптику записала.

– Господи, Нiно Василiвно, i ви тiльки зараз про це говорите?! – у мене мало не вiдiбрало мову. – Ми пiвдня з вами «веселi картинки» дивимось, а ви мовчите, знаючи хто вiн такий?!

– Ну що я зроблю... – розгубилася вона. – Стара. Зовсiм голови не маю.

Ми витягали шухляди i перетрушували залежi документiв – старих i нових, рiзноманiтнi квитанцiї, корiнцi, нотатки.

– Отак-от другий раз сама щось шукаю i думаю – клала чи тiльки збиралась... – бiдкалася пенсiонерка.

А я усе дбайливо складав назад, передивляючись кожен папiрець, i молив Бога, щоб це їй не здалося.

– Ось, ви знаєте... здається, цей.

Папiрець був зачовганий, але запис простим олiвцем виглядав свiжим. Замостяк Василь Макарович, а поруч шестизначне число – 315866.

– А ви упевненi, що це вiн?

– Упевнена, точно! – радiла жiнка. – Он, бачите – номер посвiдчення записаний. Сама не знаю, навiщо. Так переживала, щоб Мажора надiйнiше прилаштувати.

Це був номер так званого мисливського квитка, за яким людину можна iдентифiкувати не гiрше, анiж за паспортом. Руки тремтiли вiд азарту, коли я набирав телефон Сергiя. Усе складалося надзвичайно просто. Лишилося тiльки дiстатися до спискiв членiв товариства мисливцiв та рибалок. I тодi я знатиму, хто пiвроку тому отак вишукано «чудив» у володiннях Василя Венцеля.

– Нiно Василiвно, – знову почав я. – А ви упевненi, що це було мисливське посвiдчення?

– А ви гадаєте, я зовсiм у маразмi? – з докором промовила вона. – Та я у цих справах бiльш нiж будь-хто! Сорок рокiв ми з Валею прожили i я оте все щодня чула – патрони, пижi, рушницi... I документи, звiсно! Нового типу був квиток його. У зеленій палiтурцi. Такий, як Валя десять рокiв тому отримав, коли старого зразку поголовно мiняли. Саме зелений, мисливський, бо є ще рибальський. Той синiй.

Ця жiнка мала неабияке поняття у подiбних справах.

– Нiно Василiвно, а фотографiю ви бачили? – запитав я.

– А як же. Валя просив, щоб точно. Мисливцю. Усе звiрила. Вiдповiдала фотокартка. Схожий був.

Ось як усе оберталось. А я ламав голову над «бермудськими» загадками! Дiйсно, якби все це замислив сам Чумак, то, напевно, проколiв було б значно менше. Ну нехай письменник не мiг покинути на болотi улюбленого пса, це ясно. Ну нехай шкода було дорогої машини, яку також для достовiрностi можна було б кинути iз розчиненими дверцятами i швидше за усе нiкуди б вона не пропала... Нехай. Але можна ж було покидати бiльше своїх речей, одну з рушниць зрештою, не найцiннiшу, а їх у Чумака було аж чотири! Запаску вiд джипа! Човен надути i кинути на березi. Що таке зайвий гумовий човен для людини, яка замислила настiльки неординарнi речi!

Та й мусив би Чумак передбачити, що «лiвого» пса мiг викрити Зварич! Нi, хоч як крути, а Чумак не мав припуститися таких дилетанських помилок.

Результат з'явився вже увечерi цього дня. Хлопцi прокрутилися на диво швидко.

– Замостяк Василь Макарович, – доповiдав Сергiй, – тисяча дев'ятсот сорок шостого року народження, номер квитка спiвпадає. Бiлоцеркiвське районне товариство УТМР.

Той, хто забрав Мажора, належав до бiлоцеркiвського товариства мисливцiв та рибалок.


ХLII
Зранку наступного дня вже о пiв на дев'яту ми з Сергiєм заїжджали до Бiлої Церкви, хоч я й розумiв, що розшукати когось о такiй порi навряд чи вдасться. Єгер i голова з'явилися на територiї господарства одночасно. Привiтавшись, я показав свої документи. Почувши моє запитання, обидва здивовано перезирнулися.

– Василь Замостяк? Ну, був такий. А чому ви цiкавитесь? – запитав голова.

– А чому ви кажете – був? – вiдповiв я запитанням на запитання.

– А тому що вже немає.

– Слава Богу... – додав молодший чоловiк, єгер. – Добре усiм кровi попив.

– Будь ласка, що означає немає? – повторив я. – Помер? Як розумiти?

– Так i розумiти, помер. Два роки тому, – запитання мої, схоже не додавали головi настрою. – Втопився. А чому ви питаєте? Знову щось починається? Скiльки можна вже...

– Що починається? – не зрозумiв я. – А питаю через те, що розслiдую одну справу. I так тепер виходить, ну, судячи з ваших слiв, що його документами скористались iншi люди. Якщо ви кажете, що вiн помер два роки тому.

– Напевно, вже бiльше нiж два, – поправив єгер.– Лiто починалось. Отже, два з половиною.

– Гаразд, – взявся я до свого, – не має значення. Бачу, вам не дуже приємна ця тема. Але я прошу. Це важливо. Хтось скористався його документами, мисливським посвiдченням. I ми мусимо знайти цю людину.

– Ви знаєте, шановний, я нiчим не можу вам допомогти, – несподiвано замахав руками голова. – Це було давно, я його «в охоту» не приймав i нiчого знати не можу. Взагалi вiн втопився ще за старого голови. А я... Словом, вибачайте!

– I взагалi, ви ж не мiлiцiя, – знову додав молодший. – Можемо взагалi з вами не говорити.

I обидва розвернулись, показавши нам спини.

– Нi, шановнi, хвильку, – не погодився я. – У мене лiцензiя, мiж iншим, вiд держави на право проведення слiдчих дiй. Нехай зi мною ви дiйсно маєте право не говорити, я не примушу. Але письмову iнформацiю до слiдчих органiв подам, що ви вiдмовилися спiвпрацювати у важливiй справi, яка стосується зникнення iншої людини. I от тодi вже матимете справу з мiлiцiєю, якщо вам так хочеться. Нехай вони з'ясовують, якi у вас пiдстави не допомогати слiдству.

Обидва стали у нерiшучостi.

– Ну давайте по-доброму, по-людськи, – знову попросив я. – Я ж вам не ворог. Навiть протоколу не веду. Невже поговорити нормально не можна? Зрештою я також мисливець – ось, прошу дуже.

Вони покрутили у руках мiй квиток i невдовзі ми опинились у кабiнетi. Єгер Микола розпалив грубку, а Iван Семенович, так звали голову, почав розказувати.

– Вiн, оцей Замостяк, був схибленою людиною...

– Дебiл повний, – як завжди пiдтвердив Микола. – Є такi люди, що з ними спiльної мови нiколи не знайдеш.

– Колись вiн у ветлабораторiї працював, потiм в екологiчному наглядi. Скандальний був тип. Вiчно з кимось сварився – якiсь кляузи, скарги... То пише на когось, то судиться з кимось. Усе мiсто його знало. Ну що ще... Попивав чоловiк. Купi народу нерви псував. Потiм-таки поперли його звiдти за щось. Ну а попереднiй голова наш взяв єгерем. Зарплатня у єгеря самi знаєте яка «велика», робота самi знаєте, яка «спокiйна». Нiхто йти не хоче. А цей пiдвернувся. Ну i почав уже тут усiм нерви псувати. Раз чи два хтось не витримав. Добряче вiдлупцювали його. У лiкарнi вiдбув кiлька тижнiв. Там марно не лежав – на лiкарiв купу кляуз настрочив. Отака-от людина була. Усi якось живуть, мiж собою уживаються, хоч i не святi. А цей не мiг.

– I що потiм? – запитав я.

– А потiм був п'яний, з човна перекинувся i втопився. Найголовнiше – люди бачили, як це сталося! Поки пiдпливли... Ну де шукатимеш? Рiчка широка, течiя, ями. Витягли другого дня водолази.

– А жiнка у нього, ви уявiть, така сама. – пiдхопив Микола. – Знаєте: яке їхало, таке й здибало. I що тут почалось!

– Уявляю... – пробурмотiв я.

– Єгеря убили! Втопили. Чесного. Обласна прокуратура, газети, преса... – Iван Семенович перевiв подих. – Такий кiпiш Замостячка здійняла, що мало не здалося. На пiвкраїни. Ви ж зрозумiйте, якби насправдi хто вбив, то усе шито-крито i правди не знайдеш. А як таке, то кожен чиновник зi шкiри лiзе, «реагує«. Сивокiнь, голова колишнiй, ну, попередник мiй, з iнфарктом у лiкарню злiг, коли усе почалось. Вiн же ж, Вася, i на Сивоконя кляузи строчив, ще й якi! На того, хто його на роботу взяв, уявляєте?

– Уявляю, – повторив я.

– Ну от. I що вам ще сказати... То звiдки я можу знати, хто його документами скористався? I взагалi, якi такi можливостi вiдкриває перед людиною членство у мисливському товариствi, що ви кажете скористався?

– Та загалом нiяких. – Я зiбрався з думками. – Iване Семеновичу, скористався вiн лише для того, щоб видати себе за iншого – вашого Замостяка покiйного, i пiдтвердити сам факт свого членства в УТМР. А отже, мисливське посвiдчення покiйного Василя Замостяка мало опинитися у нього. Причому вже пiсля смертi самого Василя. Невiдомий наш був якимось чином причетний до Замостяка або його справ. Звiдки вiн iнакше взяв би його членський квиток? Давайте подумаємо на цю тему. Я вас прошу.

– Ну, давайте... – знизав плечами голова. – За життя мисливський квиток мав бути у Василя, адже, виконуючи обов'язки єгеря, той користувався цим документом. Посвiдчення вiн не губив, бо якби загубив, то виробив би нове, i в товариствi про це знали б. Ану-ану...

Iван Семенович пошурудiв у старих паперах i вiднайшов списки дворiчної давини. Посвiдчення з таким номером дiйсно належало Замостяку, а членськi внески вiн сплатив буквально за якийсь тиждень до своєї загибелi. Зателефонували негайно i Сивокiнь, колишнiй голова товариства, пiдтвердив, що не губив за його головування Замостяк свого мисливського посвiдчення.

– Отже, не губив, – згодився я. – Ну нехай. Виходить, хтось мав забрати документ уже пiсля його смертi. Сюди, до контори його не забирали?

– Звiсно нi, це ж не паспорт... – здивувався голова. – Багато старих є мисливцiв. Ну, помирають, звiсно... Нiхто ще з родичiв не здавав квитка сюди. Та й навiщо?

– Дiйсно. А дружина його? Де вона?

– О... – голова не приховав радостi. – Вже пiвроку як виїхала назовсiм. До батькiв своїх, до Нiкополя. I квартиру продала. Коли нарештi втряслося усе – виїхала.

– I слава Богу, – пiдтримав Микола. – Бо нас би ще досi тягали куди треба й не треба.

– Аж навiть отак-от тягали? – здивувався я.

– А ви як думаєте? – скинувся хлопець. – Менi також перепало, хоч i не був тодi бiля нього. А його жiнка написала, що я продажний єгер, а вiн чесний. I що я знав, куди вiн плисти збирається, о котрiй годинi, i браконьєрам розповiв. Ну таке вигадати! Того й втопили. Вона ж на всiх i вся наїхати зiбралась. I це ще невiдомо скiльки тяглося б. Нервами i здоров'ям її Бог не обдiлив.

– Я вам от що... Але з поверненням... – голова полiз до шафи i витяг затерту теку. – Ось нашi надбання. Завдяки ним наше районне товариство УТМР вiдоме у масштабах країни. Почитайте. Хочете тут, а нi... Тiльки з поверненням.

За пiвгодини, переговоривши з теперiшнiми господарями квартири Василя Замостяка i переконавшись, що документiв i взагалi жодних речей при в'їздi у квартиру вiд попереднiх мешканцiв не залишилося, ми з Сергiєм сiли перекусити у кафешцi, гортаючи наданi бiлоцеркiвським мисливським головою матерiали. Усе виглядало саме так, як i розповiдав Iван Семенович. Чого ж потрiбно нашiй пресi? Гучних заяв, аби видання купували. «У Бiлоцеркiвському районi по-звiрячому вбито єгеря, що самотужки вiв боротьбу з браконьєрством. Органи приховують винних високопосадовцiв».

Я добре розумiв механiзм i суть подiбних кампанiй, якi на рiзних рiвнях постiйно розгортались проти когось то там, то там без належних на те пiдстав. У нас модно та вигiдно боротися з вiтряками. I навряд чи ми могли знайти серед газетних матерiалiв бодай щось корисне.

Проте кмiтливому Сергiєвi вдалося побачити те, що сховалося вiд мене. Остання стаття в газетi «Часопис», датована сiчнем цього року, за спрямованiстю дещо вiдрiзнялася вiд решти. У нiй проскакувало багато тверезих думок на рахунок того, що не може бути поганим усе суспiльство порiвняно з однiєю людиною, порушувалось багато питань над якими варто замислитися. I ще одне – газета посилалась на якусь передачу. Сказано було «в ефiрi». Отже, це мала бути радiо- або телепередача. I у нiй, так випливало з матерiалу, уперше промайнуло iнше трактування подiй навколо загибелi Василя Замостяка.

– Так, – сказав я, допиваючи чай. – Ось ти, хлопче, i надибав собi роботу. Програми телепередач по країнi за останнi два мiсяцi перед виходом цього номера «Часопису». Тут же сказано: «щойно ми уперше почули в ефiрi iншу думку». Отже, буквально перед виходом номера. Врахуй, що матерiали «лiпляться» тиждень-другий. Гадаю, ти зрозумiв.

– Зрозумiв... – хитаючи головою, повторив Сергiй. – Нехай Ромко з Павлом долучаться. Шмат роботи великий.

– Ромко з Павлом iнший шмат отримають, – вiдповiв я, виймаючи телефон. – Ромчику? Слухай сюди. Радiопередачi наших станцiй за перiод з листопада по сiчень. Мене цiкавить, у якiй передачi i на якому каналi йшлося про убивство, точнiше – загибель єгеря Василя Замостяка з Бiлої Церкви. До речi, це може бути не одна передача, а кiлька. Тож не зупиняйтесь.

– Єсть, шефе, – вiдповiли звiдти.

Робота хлопцiв цiкавила, а заробiтки влаштовували.

– Отак, чув? «Єсть, шефе». Ось як треба.

– А я перший заступник, маю iнший статус, – не розгубився Сергiй. – Тому навiть дозволю собi поцiкавитися, чим займетеся ви.

– Мiг би й не питати, – я витяг грошi, збираючись розрахуватися. – Мене знову чекає подорож.

– До Нiкополя, – розумiюче скривився Сергiй.

– До нього, – згодився я. – I приємна компанiя вдовицi, про яку нам тут розповiли стiльки цiкавого.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка