Олексій Волков Слід на воді



Сторінка14/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

ХLIII
Розмова вийшла важкою. Сама Ганна Замостяк справляла украй неприємне враження. Похмура, зла на всiх i вся, примiтивної натури жiнка. Годину менi довелося вислуховувати потiк суцiльної жовчi, який вона щиро виливала на усiх. I погрози. Про те, що вона буде писати i добиватися. Таку не переконає нiхто. А моя несподiвана поява тiльки додала дровець у вогонь.

Я був далеким вiд того, щоб iдеалiзувати наше суспiльство, у якому бруд i кривда трапляються на кожному кроцi, у якому крутиться немало всiлякої гидоти. Але ж не всi! Не всi, дякувати Богу. Вона ж вiдважила усiм. I менi не перепало тiльки через те, що вона бачила мене уперше i я сидiв перед нею. Такi як вона скаржаться поза очi. I якщо завтра-позавтра до неї заявиться хтось iнший, свою порцiю жовчі, вочевидь, отримаю i я.

Завiривши, що намагатимуся сприяти вiдновленню справедливостi, я таки змiг якось перевести розмову у потрiбне русло. I ось що з'ясувалось! Торiк у листопадi до неї завiтала знiмальна група з телебачення. I привiв її не хто-будь, а депутат, якому вона писала листа зi своїми сльозними зверненнями. Вiн особисто говорив з нею перед камерою, дав грошей, обiцяв усе з'ясувати. Передача вийшла i сама жiнка бачила її по телевiзору.

– Ганно Леонiдiвно, – попросив я, – а згадайте прiзвище депутата. Будь ласка.

– Та якби я могла... – бiдкалась вона. – Та я стiльком писала i ще буду писати! Та у головi все перемiшається, поки оту правдоньку шукаєш...

– А по якому каналу? Яка телекомпанiя знiмала вас? – продовжував допитуватися я.

– Та якби ж я пам'ятала...

– Ганно Леонiдiвно, а у вас залишилося мисливське посвiдчення вашого чоловiка? – запитавши це, я затамував подих.

– Ой, чоловiче дорогий, а я знаю, як воно виглядає? Є документи, багато всяких...

Пiд її прискiпливим поглядом я обережно переглянув усе, що пропонувалося. Мисливського квитка, звiсно, не було. Ну, ще б пак.

– А цiкавився хтось якимись його документами?

– А як же ж. Отi з телебачення також цiкавились. I їм показувала, як ото вам.

– А мiг хтось iз них забрати? – допитувався я. – Може, ви кудись вiдходили, а їх залишили з паперами. Ви ж не перевiряли потiм, чи усе на мiсцi.

– Та чого ж... ходила хустку темну вдягати, бо вони так сказали, щоб знiмати. Ой, лишенько... А що, чогось бракує? Та вони ж... Я ж їм давала! З собою забрали його фотографiї, ще грамоти... Подяки, ще коли в управi працював... i ще щось брали! Але потiм повернули. Привозив чоловiк звiдти. Усi папiрчики у пакетi. А що, немає чогось?

– Та нi, усе на мiсцi, – запевнив я.

Телефон у кишенi засигналив дзвiнком вiд Сергiя.

– Ну що, Петровичу, – замiсть привiтання видав вiн з розгону, – ви генiй розшуку. Знiмаю кашкета. Знаєте, хто робив передачу? НТI! Розумiєте?

– Розумiю, – вiдповiв я, вiдходячи убiк.

Вiд такого повороту подiй перехоплювало подих. Це означало – Камiнський або Свiтлана. Або вiн, або вона, оскiльки на той час мiж ними вже пробiгла чорна кiшка.

Ось куди заводили нашi пошуки. Ось хто був причетний до мисливського посвiдчення Замостяка. Ось вiд кого отримав його невiдомий, аби вклеїти власне фото, показати Нiнi Василiвнi i забрати Мажора, а потім iнсценувати зникнення Чумака на «Бермудах». Камiнський або Свiтлана.

– Послухай секунду, – менi довелося перервати потiк Сергієвих передчасних версiй. – Бери, де хочеш, портрет Гладкого. Депутата, того, що я тобi казав, вiд «Надiї країни». I бiгом! Сюди менi його. По скайпу, по електронцi – по чому хочеш! Але за десять хвилин його тупа мармиза має бути на моєму комп'ютерi! Давай.

Чекати довелося довгенько. Та я не сидiв марно. Телефон Романа чогось був поза зоною i я набрав Павла.

– Павле, кидайте ваше радiо, воно бiльше не потрiбне.

– Як так?! Ми вже стiльки...

– Слухай мене, – перебив я, тамуючи нетерплячку. – Прожогом в Інтернет, до отих усiх трекерiв, у яких ви наче риба у водi. Шукаєте передачу «Герої нашого часу» за десяте сiчня цього року. Канал НТI. Може, якимось чином знайдете, щоб «скачати». Може, iз сайту телеканалу якось її потягнете, не менi вас учити. Дуже нам треба подивитися. Вiд початку до кiнця. Причому разом iз титрами – хто режисер, оператор i так далi. Зрозумiли мене?

– Зрозумiв, – завiрив Павло. – Буде зроблено.

– Тiльки, Павлушо! – застерiг я. – На сам телеканал нi ногою! Не дай Бог. Щоб усi пошуки вашi залишалися таємницею. Щоб у жодної зарази не виникло пiдозри, що ми передачею цiкавимось.

А за годину намалювався Сергiй. I тодi я із завмиранням серця пiднiс ноутбук до очей Ганни Замостячки.

– О... це ж вiн... депутат Гладкий. Iз ним нас знiмали! Це ж вiн допомогти обiцяв!

Згадалось, як не хотiв я їхати на ту зустрiч. Ой, як не хотiв! Добре, що вони таки витягли мене. I тепер Гладкий для мене поєднувався з Камiнським. Он як. Чудовий тандем. Ось хто з когорти моїх дорогих замовничкiв плiв хитромудре павутиння, заганяючи слiдство у глушину «Бермуд» i водночас пропонуючи менi сфабрикувати хибну розв'язку. Можливо, вiн також був причетний до самого зникнення Андрiана Чумака.

Час наближався до обiду i, вiдчувши голод, я сховався у кабiнцi якогось ресторанчика i вiдкрив ноутбук. На сайтах НТI до цього бувати вже доводилося. Звiсно, я й не думав шукати передачу самотужки. Хотiлося переконатися в iншому. I я знаходив потрiбнi факти. Передачi Свiтлани Чикурди припинили виходити торiк у листопадi. У груднi передачу «Герої нашого часу», яка освiтлювала i розшук Андрiана Чумака, вже вела iнша людина. Отже, протистояння Свiтлани та Камiнського вже досягло апогею. А за три тижнi до виходу в ефiр матерiалу про Замостяка, вже вийшла перша передача Свiтлани, як тележурналiстки каналу «Мрiя-ТБ». Матерiал про Замостяка робився без її участi. Все.

Отже, все-таки Камiнський. Його команда. Хтось iз неї, якщо мислити логiчно, мав би тицьнути Нiнi Василiвнi пiд нiс липове мисливське посвiдчення.

Менi термiново був потрiбен якийсь вхiд до НТI. Але як мав я це зробити? Перша думка – через ту саму Свiтлану. Так, це було б надзвичайно зручно i легко. Тут вона орiєнтувалася наче риба у водi i знала всiх i все. Усю їхню «кухню», у тому числi й позалаштунковi речi. До того ж, «теплi» почуття її до колишнiх колег явно не мали б вистигнути, i на спiвпрацю я мiг розраховувати. От тiльки щось i далi не штовхало мене на таку спiвпрацю, з якою ця панi й сама вже давно набивалася. Чому? Чи не тому, що це була жiнка, готова при першiй-лiпшiй можливостi брати iнiцiативу у власнi руки? Якби так, то пiвбiди.

Звiсно, я мiг поставити їй жорсткi умови i брати iнформацiю, не пояснюючи, для чого усе це менi. Але тодi зменшиться ефективнiсть роботи. Та аналiзуючи мої запитання, вона багато про що здогадається сама, зрозумiє, до чого я хилю. А цього менi ой як не хотiлося! Рано чи пiзно мiг настати момент, коли її iнтереси пiдуть у розрiз з моїми i тодi навряд чи така жiнка спиниться перед тим, щоб використати усе, що знає.

Пообiдавши, я повернувся до Ганни Замостяк, хоч дуже не хотiлося. Втiм, було ще кiлька дрiбних запитань, якi спали на думку пiзнiше. I вже пiднiмаючись сходами на другий поверх, я зрозумiв недолугiсть своєї роботи, недосконалiсть методiв. Дверi до квартири були старi, дерев'янi i ще не дiйшовши до них, я почув, як усерединi хтось голосно говорить. Це була сама Замостячка. Телефонна розмова вiдбувалась на високих нотах. Моя рука так i не торкнулася дзвiнка.

– ...а я не знаю, скiльки i чого там було! Давайте з'ясовувати. Ви думаєте, одна жiнка без чоловiка лишилася, то можна з нею по-всякому? Документи красти?!

Голос її перервався, бо хтось почав говорити на тому кiнцi, а тодi жiнка вiдповiла:

– Ну я ж вам кажу, компетентний чоловiк дивився, сказав, що не всi документи на мiсцi. Я ж вам говорю – детехтив, приватний, в агенцiї працює. А я що, записувала його прiзвище? Ну, звiсно, посвiдчення мав. Але я не пам'ятаю прiзвища. До чого тут його прiзвище? Я й сама бачу, що документи не всi. Було бiльше...

Тихенько вiдiйшовши вiд дверей, я рушив донизу. Ось вона, та сторона справи, про яку я не подумав одразу. Я вишукував чужi слiди, не замислюючись над тим, що залишаю власнi, iнодi достатньо чiткi. I якщо «контора» Камiнського дiйсно причетна до цих справ, то пiсля сьогоднiшнього конфлiкту з Замостячкою, цiлком можливо, хтось iз зацiкавлених людей завiтає до неї, щоб показати фото приватного детектива, моє фото. I тодi Камiнський розумiтиме, що я знаю про зникле мисливське посвiдчення Замостяка, отже, вийшов на Нiну Василiвну, а таким чином i розкрив трюк з Мажором.

Чорт забирай!

Бiльше я не мав що сказати. Не спрацювали у даному випадку мисливськi стереотипи. Дичину потрiбно вистежувати так, щоб вона при цьому не могла вистежити тебе. Що ж, тепер краяти себе можна до нестями. А поїзд пiшов.

Бiльше у Нiкополi робити нiчого, i я рушив назад. Чимшвидше. Тiльки на пiвдорозi мене зупинив дзвiнок Павла.

– Ловiть, Петровичу, – не приховуючи задоволення, сказав вiн. – Є передача. У вашiй електроннiй скриньцi.

Починало сутенiти i я зупинив машину на стоянцi автокемпiнгу. Номер був поганенький, проте тут менi нiхто завадить. А нетерпець дiставав по повнiй, заважаючи їхати. Замовивши вечерю, я вставив iнтернетну картку i заглибився у комп'ютер.

Передача була геть зовсiм «нульовою». Примiтив, злiплений абияк i розрахований на дешевi емоцiї найменш вибагливої частини аудиторiї. Проблеми нещасної Ганни Замостячки роздувалися, перекручувалися неймовiрним чином i «пережовувалися» зi смаком. Я дивився, намагаючись не пропустити нiчого. А новий ведучий програми пробував грати у детектива.

«Зараз я продемонструю вам доказ, який iлюструє те, як велася справа про убивство єгеря Василя Замостяка, самотнього борця за правду» – так розповiв наступник Свiтлани Степан Бобрик, надаючи таємничої урочистостi власному виразу обличчя. Серйозний зуб потрiбно мати на Свiтлану, щоб замiнити її таким нездарою.

«Як ви гадаєте, як мають виглядати зробленi з паперу документи людини, котра бiльше доби пролежала на днi рiки? Уявили? А тепер я вам покажу, як виглядають його робочi посвiдчення, що були начебто знайденi при ньому i якi за годину до загибелi вiн показував рибалкам, що говорить про те, що посвiдчення були при ньому, а не, скажiмо, лежали вдома».

Пiсля цього на екранi крупним планом з'явилося єгерське посвiдчення i мисливський квиток Замостяка. Далi я вже не слухав, що плiв цей розумник. Воно не мало значення для мене не лише тому, що я не займався розслiдуванням цiєї справи. Висновки нового ведучого взагалi не витримували критики. Практично усi мисливцi та рибалки, які постiйно бувають на водi, носять документи у мiшечках, конвертах з матерiалу, який не промокає, адже можливiсть несподiвано «викупатися» є завжди, а замiна документiв – це клопiт i зайвi грошi.

Так чинять простi, звичайнi мисливцi. А що вже казати про дрiбного чиновника за фахом i великого кляузника за покликом душi Василя Замостяка! У такого кожен папiрець завжди на мiсцi, а цей конверт вiн мав би ще й герметизувати смужкою скотчу або ще якось. Тому i плiв цiлковиту нiсенiтницю новоявлений ведучий рубрики пан Бобрик.

Та головне сталося. Я зупинив на екранi кадр i роздивлявся посвiдчення Замостяка, яке на момент зйомки, вочевидь, було у студiї. Упiзнавав я й ще деякi документи загиблого, якi потiм бачив у квартирi Ганни Замостячки. Вони повернулися туди. Мисливський квиток – нi. I тепер я мав повне право вважати, що команда Камiнського або хтось iз неї використали його у власних цiлях.

Я мучив комп'ютер, не давав спати хлопцям ще зо три години, i влiгся лише тодi, коли відчув, що ризикую прокинутися невиспаним. Але ще один потрiбний факт менi вдалося встановити остаточно. На час створення передачi про Замостяка, в той день, коли знiмальна група переступила порiг його бiлоцеркiвської квартири, Свiтлана вже не працювала на НТI. Була звiльнена. Справи прийняв вищезгаданий Бобрик. Отже, питати про «бермудськi» фокуси я мав тiльки з Камiнського.

Зранку довелось видiлити годину, аби виспатись i не долати довгу дорогу з «квадратними» очима. А щойно я виїхав, пролунав дзвiнок вiд Сергiя.

– Петровичу, будьте обережнi, – без вступу промовив той.

– Що означає обережнi? – не зрозумiв я. – Що сталося?

– Схоже, мене пасуть, – стурбовано пояснив Сергiй. – Гадаю, це була спроба нападу.

– Чого ти «схоже» та «гадаю», – не витримав я. – Якщо спроба нападу, то це має бути очевидно!

– Вийшов зранку вашого друга вигуляти, – терпляче пояснював Сергiй. – Вулицi порожнi. А тут двоє хлопцiв i не будь-куди, а у моєму напрямку. Прямiсiнько до мене. Так, нiби скверу мало. У мене, як ви кажете, iнтуїцiя спрацювала...

Я слухав його розповiдь i вагався, як її сприйняти. Вiдчувши небезпеку, Сергiй витяг пiстолет. А коли вони зупинились i цiлком резонно запитали «мужик, ти що, дурний?», вистрiлив у повiтря. Покрутивши пальцями бiля скронь, обидва позадкували, але Сергiй присягався, що начебто у рукавi одного бачив контури чогось на кшталт бити.

– Тепер сам не знаю, що й думати, – закiнчив мiй помiчник.

Дiйсно, ситуацiя, з одного боку, виглядала власноруч створеною. Здалося, бачте. Але з iншого – Сергiй не був новачком i я не раз у цьому переконувався. У недалекому минулому працiвник спецпiдроздiлу з досвiдом, нехай не дуже великим, але практичної роботи. Та й потiм, що робити зранку на безлюдних вулицях двом хлопцям? I чого наближатися до людини, яка вигулює пса? Сергiй також пригадав, наче помiтив перед цим машину, яка стояла у провулку.

– Сиди вдома, зустрiнемось, – занепокоєно промовив я. – Хлопцiв попередь. I будь сам обережний. Не менi тебе вчити.

Ось вони, прорахунки, тепер вилазитимуть боком.

А на екранi телефона вже свiтився номер Олени. Що це – панiка? Що це я роблю? Та випадок, зовсiм нещодавнiй, коли я так i не встиг сказати, щоб була обережною, одразу спав на думку, розштовхавши все iнше. Це насамперед. Усе решта – потiм. Взагалi усе, i навiть пошуки самого Чумака.

Я тримав у руцi телефон i слухав гудки, усвiдомлюючи, що подолав те, за що журила мене ця жiнка: нездатнiсть повiрити повнiстю. «Що ж, ти домоглася свого. Я вiрю тобi». У такому станi людина перед тим, кому вiрить, абсолютно беззахисна, i якщо раптом... Нi, яка може бути мова про «раптом», якщо вважаєш, що повiрив повнiстю? А моє «раптом» все-таки сидить десь там, заховавшись на задньому планi. Отже, виходить, все-таки не повнiстю... Та за будь-яких умов я примудрився поставити особисте понад роботою. I це колись обов'язково має вилiзти боком. Таке вiдчуття не полишало мене.

– У тебе все гаразд?

– Так, – вiдповiла вона. – А чому питаєш? Ти ж телефонував годину тому i усе було гаразд. Що сталося?

– Нiчого. Просто всякi думки. Пообiцяй менi, що будеш обережною. Я вимагаю цього. Не вiдчиняй незнайомим i взагалi думай, що робиш.

– Ти забув, у нас пiд'їзд зачиняється, камера i охоронець на дверях.

– Не забув, – терпляче повторив я. – Але будь обережною. Менi неспокiйно.

– А ти сам? – перервала вона. – Якщо ти за годину пiсля останнього дзвiнка телефонуєш з такого приводу, все-таки щось сталось. I у мене бiльше приводiв хвилюватися за тебе.

– Нiчого, – зiтхнув я. – Хлопцям здалось, що їх пасуть. Усе.

– Це тривожить мене, – подумавши промовила вона. – Толю, заїдь до мене, як тiльки зможеш. Будь ласка.

– Не хотiлося б у цiй ситуацiї привертати зайву увагу до тебе. А раптом дiйсно пасуть?

– Тодi заїдь до салону. Я ж твоя клiєнтка! Що такого?

– Нi, почекай. Дай я спочатку переконаюсь. А що сталося?

– Нам потрiбно поговорити.

– У справi? – у мене все похололо. – Ти маєш що сказати? Ти щось приховувала?

– Нi! – поквапилася заперечити Олена. – Тобi вiчно буде це маритися? Толю, скiльки можна? У справi, але не те, що ти знову подумав. Просто деякi мої iдеї.

– Тодi давай по телефону.

– По телефону навряд чи вийде, – зiтхнула вона. – Ми мусимо зустрiтися. Знайди можливiсть.

– Обов'язково. Щось придумаю, але не зараз.

– А якщо... – Олена затнулася на секунду. – Якщо я просто хочу тебе бачити i прошу про це?

– Не зараз, – повторив я пiсля паузи. – Я також хотiв би. Будь ласка, пробач. Коли ми зустрiнемось, ти зрозумiєш, що я мав рацiю.

– Отже... Домiгшись жiнки, ти спромiгся так швидко втратити до неї iнтерес? Оце я мала подумати? – голос її здригнувся.

– Домiгшись жiнки, – i голос мiй звучав напрочуд твердо, – я спромiгся взяти тайм-аут у почуттях до неї, щоб виконати її ж доручення. А що тобi при цьому думати?.. То ти ж сама вчила мене про довiру й недовiру.

Усе. Тепер справи. Схоже, час форсувати подiї. Швидко... Швидко усе повернулось не так як хотiлось. Варто було раз помилитися. Прокол iз Замостячкою – i контора Камiнського вже реагує. Тепер стане надзвичайно важко. Сам винен. Прикро.

Ховаючи телефон, я глянув у дзеркала заднього виду. За мною на поряднiй вiдстанi рухалася «дев'яносто дев'ята», яка, здавалося, ранiше вже потрапляла на очi. Знову «здавалося». Що це у нас – початок колективної параної? Тiльки цього бракувало. Проте я натиснув добряче на газ. Ким би вони не були, а вiдстали одразу. Отже, «лiвi». Хоча... що могла ця колимага проти такого «звiра», в якому сидiв я?
ХLIV
Свiтлана була вдягнута, як завжди, екстравагантно i навiть виклично.

– А я думала, ваша антипатiя до мене сягнула таких розмiрiв, що жоднi проблеми слiдства не примусять зустрiтися зi мною.

– Помиляєтеся, – стримано посмiхнувся я. – По-перше, у слiдства немає нiяких особливих проблем, а по-друге, антипатiя моя проявляється лише тодi, коли ви демонструєте характер. Хiба ви не знаєте, що чоловiки цього не полюбляють? Насправдi нiчого негативного до вас я не вiдчуваю.

– Ого, – вона зробила круглi очi, – як для нас з вами, то це прогрес. Це майже освiдчення.

– Хто зна, може й до цього ще дiйде, – пiдтримав я. – Але спочатку Чумак, ми ж домовлялися.

– Ну, звiсно, – вона всiлася за столик i втупилася у мене.

– Свiтлано, якщо ви i далi зацiкавленi у розшуку нашого лiтературного метра, допоможiть в однiй справi. Краще вiд вас цього не зробить нiхто. Менi потрiбнi фото усiх спiвробiтникiв телеканалу НТI. Вiд «правих» i «лiвих» рук боса до тих, хто на побiгеньках. А, забув сказати – лише чоловiчої статi. Враховуючи i тих, хто працював упродовж останнiх двох рокiв i тепер, можливо, вже не працює.

– Овва... – очi Свiтлани стали ще бiльшими i вона з убивчою безпосереднiстю запитала: – А на фiга це вам?

Я лише посмiхнувся i похитав головою.

– Таємниця слiдства, – згадала вона. – Нехай. Якщо це допоможе знайти того, кого ми шукаємо... Але... Послухайте, Анатолiю. Я розумiю, що запрошена сюди не для того, щоб давати поради. I все-таки. Якщо ви зiбралися «копати» пiд Камiнського – марна справа. Вiн тут нi до чого. Повiрте, я добре знаю цю людину. Вiн не може бути причетним до таких слизьких справ, як, скажiмо, прибрати когось. Нi з якого боку. Анатолiю, ви тiльки змарнуєте час. Повiрте, я не люблю цю людину, навiть зневажаю. Вiн вчинив зi мною пiдло, брудно, як сволота. Могла б скористатися ситуацiєю та ще бiльше нацькувати вас на нього. Але це не просуне справи. Ви лише загрузнете там, де й духу Чумакового бути не може.

– Чому ж тодi вiн заважав вам вести журналiстське розслiдування? – запитав я.

– Це нашi внутрiшнi нюанси, – упевнено промовила вона. – Якщо хочете, особистi. I до Чумака не мали жодного стосунку. Якби я займалася масовою загибеллю птахiв на узбережжi пiсля катастрофи танкера, вiн з таким самим успiхом пiдставив би мене i вигнав. Але зараз не час зводити рахунки. Нам потрiбен Чумак – живий чи мертвий. От тодi я i занурю Камiнського пикою у лайно.

– Гаразд, – вагаючись промовив я. – Вашу думку буде враховано. А тим часом зробiть те, про що я прошу. Iнакше я вважатиму, що ви не бажаєте допомагати.

– З вами важко, – щиро поскаржилася Свiтлана. – Звiсно, я зроблю. У кращому виглядi. Можете не сумнiватися.

Свiтлана запросила добу i я використав цей час з лихвою. Ми зустрiлися з хлопцями i вирiшили працювати лише парами. Сергiй тепер завжди був з Романом, а менi допомагав Павло. Так було безпечнiше. До вечора ми їздили по мiсту рiзними маршрутами. Я крутив кермо, Павло стежив у заднє скло, вишукуючи можливий хвiст. Так робили i нашi напарники, але «хвоста» не було.

Зранку наступного дня Свiтлана передала менi диск з фото своїх колишнiх колег. Матерiалу набралося багато. Кожен мав кiлька фото з рiзних ракурсiв, у рiзних ситуацiях. Була i колективна фотографiя, зроблена пiд час святкування десятирiччя створення НТI, де були усi. Святкували торiк у груднi, за три мiсяцi до зникнення Чумака. Окремо був складений список працiвникiв з нотатками стосовно того, хто ж був «правою» i «лiвою» рукою Камiнського. Сам я цього не зробив би нiколи.

– Ну, ось. Як замовляли, – сказала Свiтлана.

Менi тiльки залишилось переконати її у тому, що не забуду своїх обiцянок. I ще до обiду ми з Павлом вирушили до Києва.

Нiна Василiвна довго розглядала свiтлини, а наприкiнцi винувато розвела руками i похитала головою. Нового господаря Мажора тут не було.

– А ви впевненi? – запитав я. – Могла ж людина якось помiняти зачiску, ну, окуляри, ще якiсь деталi, що змiнюють зовнiшнiсть. Не поспiшайте отак зразу. От, вуса, ви кажете, були. А може навмисно запустив їх тодi, а тут, на оцих зображеннях безвусий.

– Його тут немає, – упевнено повторила вона. – Розумiєте, начебто звичайна у нього зовнiшнiсть, нiчим не примiтна, але запам'ятовується. Я упевнена, тут його немає. У мене пам'ять на обличчя.

– Гаразд, – зiтхнув я. – тодi ми пiдемо. Жаль.

Ми були вже бiля дверей, коли пенсiонерка, зробивши якийсь нерiшучий рух, промовила:

– А ви знаєте... Не впевнена, що це допоможе, але... Я ж усе життя вчителькою пропрацювала, молодших класiв. Це ми вчимо дiтей писати першi букви. I завжди звертаємо увагу на те, як учень тримає ручку. Намагаємося, щоб це було правильно. А вони як тiльки тримають! Так буває пальцi скрутить, що в уявi не вкладається, як таке можливо. Дехто з вчителiв бореться з цим, але я розумiю, що це марно. Є якiсь особливостi будови ще слабеньких дитячих пальчикiв. Як правило, ця манера неправильного тримання ручки залишається потiм у людини на все життя.

– I... – пiдштовхнув я.

– До чого ж я веду, – продовжила пенсiонерка. – Вiн власноруч записав менi свiй номер телефону, котрий, як ви кажете, виявився недiйсним. Так от, менi лише раз доводилося бачити серед своїх учнiв такий спосiб тримання ручки. Я намагалася перевчити цю дiвчинку! Де там... Вiн тримав точнiсiнько так само.

Нiна Василiвна взяла завбачливо простягнуту мною кулькову ручку i взяла її подiбним чином. Так дiйсно треба зумiти! Усi три пальцi – вказiвний, середнiй i безiменний, прогинаючись пiд однаковим кутом, притискали ручку зверху, а великий, сягаючи аж за них, пiдтримував iнструмент писання знизу.

Взявши ручку так само, як показувала вчителька, я спробував писати.

– Бачу незручно, – засмiялась вона. – Але тримаєте правильно. Точно як вiн. Очевидно, у цих дiтей надто довгi великi пальчики i вiдносно слабкi усi решта. Тому й виникає у першому класi така манера тримання. А за кiлька рокiв уже нiчого не змiниш.

Подякувавши жiнцi, ми вирушили додому. Машину вiв Павло. Я сидiв поруч i розглядав нi на що не схожий фоторобот невiдомого, який аматор Павло пiд керiвництвом Нiни Василiвни злiпив за допомогою подарованої Андрiйовичем програми, якою користувалися фахiвцi МВС. Вона вважала портрет доволi схожим. Обличчя ж його, як на мене, виглядало непропорцiйним. Проте Нiна Василiвна бiльше нiчого не могла додати.


ХLV
Напевно, я ще довго розшукував би невiдомого, який забрав у київської пенсiонерки пса на кличку Мажор, як двi краплi води схожого до Джая. Можливо, не знайшов би взагалi. Принаймнi слiдство моє забуксувало б надовго. Але менi пощастило. Вони також припустилися помилки.

Власне, якраз тiєї хвилини думок типу «пощастило», не було. Навпаки. Розумiння цього з'явилося згодом. А тодi...

Мажор повнiстю звик до мене. Звик i я називати його iншим iм'ям. Вiн вiдзивався на кличку, бiг, брав з рук ласощi, випрошував ще. Вивозячи його на прогулянку за мiсто, я дозволяв собi вiдстiбнути ремiнець. Мажор починав вiдчувати у менi господаря. Та я переживав, щоб вiн нiкуди не подiвся. Тому й не вiдпускав побiгати десь у мiстi, у парку. Я також звик до нього і радiв, що пенсiонерка вирiшила залишити його менi. Назовсiм. А крiм того... Вiдчував невiдомо яким мiсцем, що цьому чорному сетеру ще доведеться зiграти свою роль у заплутаній Чумаковій історії.

Того ранку ми удвох виїхали на рiчку. Зима все нiяк не могла взятися до справи, швидко розтанув перший снiг, i заплави ще не були вкритi льодом. А такої пори по вiдкритiй водi ще бере щука. Я змучився у круговертi останнiх днiв. Дуже змучився. Вiдведений час фактично сплив, але хiба щось вирiшував один день? Хотiлося побути самому, заспокоїтися, послухати тишу. Та й що казати – просто закортiло закинути. Нехай i Мажор побiгав би очеретами, шубовснув би у воду, занюхавши запах дичини.

Я прочинив заднi дверцята i Мажор кулею вискочив на волю. Видираючи лапами жовту пожухлу траву, вiн дременув по березi i зник в очеретах. Почулося таляпання широких лап по водi. Тепер лазитиме доки не замерзне. Морози ще не вдарили i у прибережних заростях досi залишалася живнiсть, чий запах не залишав його байдужим. Я пiдiйшов до прогалини i махнув спiнiнгом. Ну, з Богом...

Позаду хрусьнуло. Навiть не хрусьнуло – просто хтось йшов по травi. Я обернувся миттєво. На ньому був жовтувато-зелений плямистий костюм, на головi – трикотажна шапка-маска, з прорiзiв якої на мене дивилися зосередженi очi. В руках вiн тримав автомат без прикладу i короткий ствол дивився менi у груди з вiдстанi якихось п'яти крокiв. Другий в такому ж вбраннi стояв бiля моєї машини.

Усе в менi опустилося. От i приїхали. Напевно, саме так пропав i Чумак. Ось хто винен у його зникненнi. Виявляється, я пiдiйшов надто близько. Пiд грудьми занiмiло i одразу забракло повiтря. Не здалося, виходить, Сергiєвi.

Вiдчуття швидкої загибелi...

– Два кроки до мене, – тихо скомандував вiн.

Я мовчки зробив їх. Ноги не слухалися. Спiнiнг закляк у руцi i блешня – чомусь це кинулося менi в очi – розгойдувалася на його кiнчику. Я ж так i не встиг. Тепер вже не закину. Напевно, нiколи.

– Ключi вiд машини, – так само тихо, майже пошепки промовив вiн.

Ключi були у правiй нижнiй кишенi. Думки почали скакати одна поперед одної. А рука полiзла за зв'язкою. Ось пальцi торкнулися брелока. I що? Вiддати? А що ж iще? I тодi... Здавалося, саме пiсля цього у груди менi вдарить черга. А потiм я зникну, як i мiй вiдомий об'єкт розшуків. Зникну обов'язково, адже за цим вони й прибули. Зникну, як i Чумак, разом з джипом, як не дивно. Тiльки Мажор знову довго бiгатиме берегом, шукаючи нового господаря, якого, напевно, вже бачив у менi. А потiм почнуться розшуки. Я знав, як це вiдбувається. Звiсно, так довго мене не шукатимуть... Накаркав Андрiйович про мою схожiсть з Чумаком. I доля схожа...

Моя рука повiльно вилiзла з кишенi без нiчого i полiзла до iншої. З переляку ж можна забути, в якiй кишенi ключi. I вiн мав це розумiти. Менi не потрiбно було iмiтувати тремтiння пальцiв. Слава Богу вони й так тремтiли. I черга дiйшла до внутрiшньої кишенi. Пальцi торкнулися рукiв'я пiстолета, вiдстiбнули хлястик, що фiксував його у кобурi. Скiльки разiв, вiшаючи його пiд пахву, я усвiдомлював, що роблю непотрiбну справу! Проте вперто тягав за собою цей вантаж. Я ж був тепер приватним детективом.

Пiстолет, що стрiляв гумовими кулями. Втiм, яка рiзниця! Однаково я не встигну цього зробити. Але пiдкоритися – означало пiдписати собi смертний вирок.

Моя рука повернулася у кишеню, де лежали ключi, i пальцi обхопили брелок. Нехай цей шанс був один зi ста, за нього належало хапатися.

Рiзкий звук сирен розколов тишу заплави i джип, заблимав усiма габаритами. Вони здригнулися i хоч-не-хоч на якусь мить повернули туди голови. А я несподiвано для себе, хоч намiрився з першими звуками кидатися в очерети, зробив рiзкий мах спiнiнгом. I жодного разу упродовж усього мого рибацького життя точнiсть закидання не коштувала так дорого! Удар трьохметрового хлиста з гачком-»кiшкою» на кiнцi змусив його з криком схопитися за обличчя, а я, вiдчувши у собi подвiйну силу, у два стрибки вже летiв сторчаком з берега у заростi. Смуга високого очерету не була широкою i зрешетити її кулями – справа кiлькох секунд. За нею мiлина. Кiнець...

Ну! Ну!!! Оце «ну!» несамовито волало у моїй головi й означало тiльки одне – чому ж ви ще не стрiляєте? Коли?!

Шубовснувши ще раз, я провалився по груди. Тут починалась глибина. Я принишк, розумiючи, що виплисти на чистоводдя – пiдставитися пiд кулi. Але зараз вони полiзуть сюди i тодi... Нi, тодi навiть мої гумовi кулi з вiдстанi кiлькох крокiв стануть для них небезпечними.

Я практично не дихав, чуючи скаженi матюки та зойки. Вiн кричав не своїм голосом, що вб'є мене. А на березi вже чулися новi голоси. I їх було багато!

Потрiйний гачок мiцно засiв у його обличчi, зачепивши й око. Ну, зараз. Зараз вони вiзьмуться за мене усiм скопом. I я рухався краєм очерету, що захищав мене вiд їхнiх очей, проти течiї, притискаючи до вуха телефон, який на щастя, не встиг набрати води. Дихання перехоплювало. Господи! Ну вiзьми ж трубку!!!

– Андрiйовичу, я на заплавах. На мене напад. Рятуйте.

Усе. Вiн знав це мiсце i тепер мав би здiйняти ґвалт у своїх структурах. От тепер я мав дерти вiд них подалi. Чому ж за мною досi не лiзуть?!

– Он вiн! Он!

Тепер кiнець.

Усе в менi стислося вiд цього крику i пролунала автоматна черга. I ще одна. I знову матюки i крики. А голоси тим часом... вiддалялися! Що це було? Та я розумiв лише одне – швидше на берег, стороною у хащi, адже водою не втекти. Ломлячи очерет i падаючи з нiг, продерся до берега крокiв iз тридцять далi вiд мiсця, де стався напад, i побачив картину – вони скупчились на горбi вище вiд машини i цiлились в iнший бiк. Як це розумiти?!

Уздовж берега у бiк затоплених дерев плив Мажор. Голова його час вiд часу зникала мiж острiвцiв осоки, яка вiд цього рухалася. Черга вдарила знову i я бачив, як кулi спороли воду бiля собаки. Зовсiм поруч! Другий вiдбiг лiвiше i також приклав до плеча автомат.

Вискочивши з-за дерева я закричав i прицiлився. Як же гучно стрiляла моя зброя! Напевно, i кулi добряче шелестiли крiзь гiлки. Вони кинулися навсебiч i вляглися. I лише тепер вшкварило по менi. Засвистiло десь над головою. Останнi три пострiли я зробив, заскакуючи до машини. Ну!!!

Загрiбши усiма чотирма, джип таранив кущi, вириваючись iз пастки.

Я вже не чув стрiляють по менi чи нi. Виїзд на дорогу з твердим покриттям. Ну ось. От тепер мої руки тремтiли, так тремтiли. Я зупинився. Згори заплави були наче на долонi. Кущi верболозу, серед яких мiсцями блискає русло. Тихо. Нiхто за мною не гнався. Я знову набрав номер.

– Група виїхала, – була вiдповiдь. – Як ти?

– Живий.

Я промовляв це i не вiрив. Не вiрив, що маю зараз повне право вимовити це слово.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка