Олексій Волков Слід на воді



Сторінка15/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

ХLVI
Усе затяглося до вечора. Вони вишукували у травi гiльзи, знiмали вiдбитки шин з пiдмерзлого болота, давали орiєнтування даїшникам... Усi цi стандартнi дiї, що колись ранiше доводилося робити самому, тут, виконанi щодо мене, виглядали дивно i незвично. Особливо зараз, коли добряче хильнувши з фляжки, яку Андрiйович завжди возив iз собою, швидко передягнутий у сухе, я шукав Мажора.

Я кликав його довго i марно. На березi й досi рух, юрмилися люди i вiн, наляканий до нестями, напевно, трусився весь мокрий на коренi якогось дерева. Я вiрив, що Мажор живий. Вiрив, що менi таки вдалося вiдвернути його загибель, адже бачив його ще якусь мить пiсля останнiх їхнiх пострiлiв, бачив, що у нього начебто не влучили. А раптом? Раптом якась куля таки зачепила його?

Нарештi привезли човен. Я сам надував його, не даючи попрацювати хлопцям з «Беркуту», i щиро молив Бога, щоб пес був живий. А потiм ми сiли i попливли у глиб заплави, у напрямку, куди втiкав Мажор. Глибина у цих мiсцях була невелика i я розгрiбав веслом суху пожовклу осоку, боячись побачити зненацька його тiло, але пошуки були марними.

Та я не втрачав надiї. Аби не мерзнути у водi, Мажор мiг виплисти десь далi. I користi з того, що цiлий взвод «Беркуту» прочiсував хащi верболозу. За пiвроку, проведених у «Бермудах», цей пес добре навчився ховатися вiд людей. Ми вже збиралися повертатися, коли на свiй оклик я почув тихеньке скавчання. Вiн все-таки вiрив менi, тому й озвався!

Це був навiть не острiвець – група затоплених дерев. Видершись переднiми лапами на похилий стовбур, заднiми Мажор стояв у водi. Вiн був весь мокрий i змерз так, що не мiг вже навiть скавчати. Насилу продершись до нього, я таки затяг свого пса до човна, зняв куртку i накрив його, притуливши до себе. Мажор тремтiв так, що ставало лячно. Але був неушкоджений.

Овацiї на березi змусили його ще бiльше зiщулитись i притиснутися до мене. Переживаючи, щоб вiн з переляку кудись не дременув, я застiбнув ошийник i, увiмкнувши пiчку у машинi на повну, всадовив його туди.

– Ну, молодець, – смiявся Андрiйович, розглядаючи мiй запасний костюм, також весь мокрий пiсля обiймiв з Мажором. – Сiдай у машину, також грiйся, бо ще захворiєш.

Пiдiйшли Прокопчук i командир «Беркуту».

– Ну що, – почав майор, – схоже, час розбiгатися.

– Чого ж розбiгатися, – не зрозумiв Андрiйович. – Вiн ще «сотку» не виставив за своє друге народження! I за пса... Га?

– Иги... – згодився той. – Врятував тебе цей наш... речовий доказ. Якби не пес, гадаю, ми б тут не балакали.

– «Соткою» тут не обiйдешся, – пробурмотiв я. – Усвiдомлюю. А щодо Мажора ви правi. Вчасно вiн рухнувся. Почув шум, голоси, вийшов з очеретiв. Потiм, гадаю, побачив чужих i злякався.

Вiн пiсля своєї «вiдпустки» на «Бермудах» взагалi людей боїться. А їхня увага вся була на менi. Не бачили вони Мажора! Розумiєте?

– Напевно, – погодився Прокопчук. – Ти як в очерети дременув, вони кинулись шукати, а тут песик поруч «пiдшебуршився». Ото й почали стрiляти на шурхiт, думали...

– Думали, це ти туди чкурнув! – договорив «беркутiвець».

– А класно ти його шарахнув! – не мiг заспокоїтися Прокопчук, розглядаючи поламаний кiнчик спiнiнга та обiрвану жилку. – Так зумiти треба! Як у кiно!

– Нiчого дивного, – не погодився Андрiйович. – Це i є майстернiсть риболова, роками вiдточена. Закинути з точнiстю до сантиметра у потрiбне мiсце!

– Блешнi шкода, – пожалiвся я, перериваючи їхнiй смiх. – Шведська. Сорок гривакiв коштувала! Я на неї не одну щуку витяг.

– Нiчого, Густавссон тобi цiлу коробку привезе, – смiявся Андрiйович. – Дiйсно шведських. А оте «шведське», що у нас продається, так це обов'язково Китай.

– Поїхав вiн з блешнею пiд оком, – пiдбив пiдсумок майор. – Я, до речi, давав таку установку. А що, всяке буває.

Ми запакувалися i виїхали на дорогу. Андрiйович виявив бажання їхати зi мною. Мажор, вкритий курткою, сопiв на задньому сидiннi, час вiд часу розплющуючи очi та пiдiймаючи голову. Напевно, також не мiг повiрити, що живий. Попереду нас їхав Прокопчук з опергрупою, замикав процесiю жовтенький бус iз «Беркутом». Я ще раз озирнувся на Мажора. Сам того не бажаючи, сьогоднi вiн врятував менi життя. Щоправда, я йому одразу ж i вiддячив тим самим.

Стоп! Нога сама натиснула педаль, вiд чого машина доволi рiзко загальмувала. Подiбнi iдеї завжди зринають раптово. А до того ламай голову – не ламай... Мав настати момент i вони з'являються самi. Показавши лiвий поворот, я викрутив кермо i, зробивши пiвколо на порожнiй дорозi, поїхав назад.

– Куди?! – не зрозумiв Андрiйович. – Що таке?

У дзеркалi заднього виду жовтий бус також розвертався за нами.

– Туди, – промовив я, намагаючись не вiдпустити думок.

– Що ти забув там? – волав Андрiйович. – Уже нi хрiна не видно! Нiч!

Телефон заходився у його кишенi. Iншi учасники ескорту також не зрозумiли нашого маневру.

Це ще не була нiч. Лише сутiнки. Тому, ставши на мiсце, з якого стрiляв по бандитах, я чiтко побачив заплави. Острiвець очерету, бiля якого кулi мало не зрiзали Мажора. Прогалина, до якої вiн плив, утiкаючи. Усе видно.

– Що там таке? – не вгавав Прокопчук, розводячи руками у повному нерозумiннi.

– Що, що... Звичайна еврика, – бурмотiв Андрiйович, умощуючись на пiднiжцi джипа. – Дедуктивний метод. Зараз скаже.

Завмираючи, я перейшов на пагорб, де стояли вони. Мiсцевiсть iшла догори, i високий прибережний очерет вже не мiг заховати вiд огляду розливiв рiчки. I звiдси ще краще, анiж зi свого попереднього мiсця, я побачив той самий острiвець i ту саму прогалину. А отже, випускаючи черги по водi, вони добре бачили по кому стрiляють. Бачили Мажора! I крик «он вiн!» стосувався аж нiяк не мене!

Мимоволi чухаючи голову, не здатну вмiстити висновки, я повернувся до машини.

– Ну... – тiльки й вимовив Прокопчук.

– Вони приходили не за мною, – упевнено сказав я. – Їм потрiбен був Мажор.

Обидва тiльки розкривали роти, коли я викладав їм думки про те, що банда прекрасно бачила, по кому стрiляє. Усе збiгалось. Шокований несподiваним нападом я не здатен був одразу зрозумiти цi важливi моменти. Наприклад, який сенс був для них чекати, поки я випущу з машини пса? Могли схопити мене одразу. Але тодi я бачив би, що Мажор потрапив у їхнi руки. А цього не мало бути. Для чого тримати мене пiд прицiлом i вимагати ключi вiд джипа? Можна ж було вбити мене у спину i забрати ключi! Але такої мети не було! Гадаю, якщо моя смерть була б їм потрiбна, той другий встиг би вистрiлити, поки я вимахував спiнiнгом. Та що казати – великих босiв з маститою охороною прибирають серед бiлого дня у людних мiсцях. А мене? Самого, бiля рiчки? Маячня! Їм просто не замовляли цього. Або навiть не так. Швидше, те, що роблю я, їх влаштовує. Але у задумах цих людей не збiгалась одна ланка. Мав зникнути Мажор. Чомусь тепер їх не влаштовувала наявнiсть у Джая двiйника, якого, можливо, самi ж вони i підсунули. Чи не тому, що я здогадався, що це двiйник? I вiн мав зникнути. Саме зникнути! Гадаю, мене вивезли б на моїй же машинi подалi, можливо, полякали б для годиться, а потiм дозволили б утекти. За цей час тi двоє, що не показувались на очi одразу, лiквiдували б Мажора. Повернувшись на мiсце, вже з вами, я його звiсно, не знайшов би i думав би, що пес просто пропав, загубився, утiк... Ну я ж не є для нього отим господарем, якого вiн мав би чекати на мiсцi так, як свого на «Бермудах»... Та я виявився прудкiшим, анiж вони сподівались. I от у мить, коли менi вдалося втекти, а вони розгубилися, з'явився Мажор. Вони миттєво вiдкрили вогонь, адже я мав тiкати навмання дороги i не бачити цього.

Усе тепер збiгалось. I напад отих двох Сергiєвi не примарився. Хлопцi реально намiрилися вгрiти його битами, пiсля чого мiй помiчник не зрозумiв би, куди подiвся Мажор. Думав би, що просто втiк. I вистежили саме Сергiя, а не когось iншого з нашої команди лише тому, що Мажор на той час був з ним. А тепер бiля пса був я.

– Ну я розумiю, розумiю! – намагався доглупати Андрiйович. – Але який сенс у цьому? Для чого влаштовувати такий складний спектакль?

– А для того, що Джай, так виходить, має з'явитись. Причому з'явитись пiд тiєю ж легендою. Тобто усi ми маємо знати, що з'явився саме вiн – той, що пiвроку жив у «Бермудах» в очiкуваннi господаря. А як же це можливо, якщо «бермудський» Мажор у нас? Виходить, тепер вiн зайвий.

– Гаразд, – погодився Прокопчук. – А у появi пса, того, що зветься Джай, тодi який сенс?

– А такий, я гадаю, що разом iз псом має з'явитися сам Чумак.

– Живий тобто? – не приховуючи iронiї уточнив майор.

– Ну, я так думаю.

– Ф-ф-ф... – Прокопчук обридло звiв очi до неба. – От i добалакались. А я думаю, ти десь у якомусь моментi близько пiдiйшов до його убивць. I вони це побачили. Ти ще не зрозумiв, у якому саме, а вони зрозумiли. Тому вирiшили тебе завчасно прибрати. I якщо одного разу тобi могло отак дико пощастити, то наступного цього не станеться точно. Так що роби висновки, Толю. Реальнi висновки. А отi, що ти розповiв, використаєш, коли новий роман писатимеш.

Прокопчук смикнувся iти до машини, але обернувся i, доволi боляче тицьнувши мене пальцем у груди, додав:

– Якщо лишишся живим.

Імовірно, його серйозно розлютили мої мiркування, схожi на повну маячню.

Андрiйович мовчав, потираючи пiдборiддя.
ХLVII
Я мовчки крутив кермо, впираючись поглядом у сiрий зад «Туксона», який iшов попереду. Точно такий рухався позаду, не вiдстаючи вiд мене анi на крок. Ось на якi витрати пiшли Густавссон з Антонюком пiсля подiй у заплавi. Тепер мою, а швидше все-таки Мажорову персону, охороняла приватна охоронна фiрма «Цербер». Як у переднiй, так i заднiй машинi сидiли озброєнi хлопцi у бронежилетах. Тепер вони завжди були поруч зi мною. Тому що деякi мої роботодавцi, насамперед в особi Густавссона, реально повiрили, що я став-таки на хвiст винним у зникненнi Чумака. I нехай iншi не подiляли їхнiх думок, це певним чином продовжувало мiй термiн. Принаймнi я не мав залишитися в одну мить без фiнансiв та пiдтримки. Але вiчно це не триватиме. Напевно, уздрiвши мої успiхи, Камiнський з Гладким зарухалися швидше i вже зараз створюють новий механiзм розшуку, спiльно з яким упродовж мiсяця, а може й швидше, сфабрикують липовi докази. Тi, що усiх влаштують. I тодi кiнець. Тодi Густавссон також вiдвернеться вiд мене. Перемогти треба до цього часу.

Я це розумiв. От тiльки де вiн, той момент? Коли ж саме лiнiя мого розслiдування наблизилася до таємницi так, що декому запахло смаленим? А можливо тi, що стоять за Гладким та Камiнським, реально вiдчули, що можуть не встигнути? Що я ближче до успiху. I тодi зникнути має не Мажор, а я.

Важко було за такими думками втримати i не випустити з уваги усi важливi речi. Наприклад, лише за два днi пiсля пригод у заплавах я згадав про Нiну Василiвну. Навiть кольнуло вiд думки, що лiтня жiнка зараз уже може лежати неживою у своїй квартирi. Що, як момент iстини все-таки десь у її спогадах?

На щастя гiрше не справдилося. У мене вiдлягло вiд серця. Але, з iншого боку, це означало, що упiзнання нею людини, яка взяла собаку, напевно, не є настiльки важливим. Iнакше її прибрали б давно. У головi плуталось. Ноутбук, який постiйно був поруч, майже нiколи не вимикався.

Я мало їв, спав i вже двi доби не телефонував жiнцi, яка зайняла-таки мiсце у моєму життєвому просторi, безпардонно розштовхавши те iнше, що заповнювало його, створюючи до цього часу вiдносну гармонiю.

До мого слiдства додавалися новi й новi версiї, утворюючи новi роздiли. Iнодi здавалось, що для реалiзацiї цих планiв не вистачить життя, не те що ще одного, подарованого долею тижня чи навiть мiсяця. Тим паче, були люди, якi не вiдмовилися б вкоротити як одне, так i друге. Тому я майже не спав, працюючи на межi можливого.

Слiдство моє лихоманило i я кидався вiд однiєї версiї до iншої, iнодi зовсiм протилежної, розумiючи шкоду таких методiв, проте нiчого не мiг вдiяти. Схоже, я був абсолютно правий лише в одному – про що заявив ще до початку пошукiв, що я не фахiвець i менi навряд чи варто займатися цим. Проте довести хотiлось протилежне.

Надвечiр Олена зателефонувала сама.

– Вибач, не мав коли, – зiтхнув я, вiдчуваючи, як гуде у головi.

– Я не про це, – перебила вона. – Цей момент ми узгодили, пам'ятаю добре. Я про iнше. Ти уважно мене слухаєш?

– Уважно, – мляво промовив я. – Голова, наче чайник, але слухаю уважно. Кажи.

– Я бажаю припинити пошуки, – тихо й зрозумiло, майже по складах виголосила Олена. – Ти добре мене зрозумiв? Я прошу припинити.

– Нi, тепер не добре, – розгублено вiдповiв я. – Як так припинити? Чому?!

– Треба розтлумачити? – ледве стримуючись, запитала вона.

– Звiсно.

– Андрiя немає серед живих. Це ясно як божий день. Я не хочу заради пам'ятi людини, яку я не кохала, втратити живу людину, яку кохаю! Це доступно твоєму розумiнню?!

– Доступно, – вiдповiв я. – От тiльки не зрозумiло, чому раптом Чумак вiднесений до реєстру мертвих i чому ти маєш когось втрачати?

– Тому що, – Олена знову почала говорити майже по складах, – якби вiн був живий, то нiхто не намагався би вбити тебе при наближеннi до розгадки таємницi!

– Нiхто мене не вбивав... – бурмотiння на цю тему вийшло зовсiм не переконливим.

– Сьогоднi зранку телефонував Густавссон, сказав, що у зв'язку з замахом на тебе найняв охоронну фiрму. Повiдомив офiцiйно про долю моїх витрат у зв'язку з цим.

– Надто гучно сказано, – заперечив я. – Вчепились якiсь п'яницi, що пiд крутих закосили. Довелось двiчi у повiтря вистрiлити. Через це ґвалт? Олено... А витрати? В разi чого згоден на себе взяти.

– Ти бездушна i жорстока людина, – прошепотiла Олена. – Абсолютно некритична, здатна втрачати здоровий глузд. Манiяк, не спроможний вчасно зупинитися.

– А ви? – зрештою зрадила i моя витримка. – А ви усi про що думали, коли наймали мене? Усi, хто хотiли знайти такого, що здатний? Усi ви ще недавно прагнули зовсiм iншого, а тепер один за одним бажаєте, щоб я зупинився! Чому зразу не казали, що настане такий момент? Чому одразу не попередили, що плануєте у детектив побавитися? Тепер i ти туди ж... Може, й тобi також не вигiдно, щоб спливла правда?

На якусь хвилину запала мовчанка, а потiм Олена крижаним голосом промовила:

– До цiєї теми бiльше не повертаємося. Нiколи. Вважай, як хочеш. Але запам'ятай. Я тобi не «усi». I якщо ти цього не розумiєш, можу лише пожалiти тебе. I мiсце тобi на «Бермудах», навiть не поруч з отим фермером, а у розвалюсi серед бур'янiв.

Бажання жбурнути телефон так, щоб порозлiталися мiкросхеми, виявилося настiльки сильним, що я ледве стримався. Тiльки з мiркувань, що трубка ще може нагально знадобитися будь-якої хвилини. Для справи, яка посiла головне мiсце у життi, а не розмов з жiнками, що вигадують собi кохання i у яких сiм п'ятниць на тиждень, а отже ось-ось вiдмовляться i вiд нього!

Знайти собi мiсце було важко. Покопирсавшись у багажнику, виловив забуту фляжку Андрiйовича i випив узахлин усе, що там залишалося. I однаково мiсця не знаходив. Мене покинули усi. Тепер уже геть усi.

I навiть...

I мiсце моє на «Бермудах»...

Прикро, що у пляшцi немає бiльше нiчого i я не можу напитися, щоб впасти у важке забуття. Зробити б це просто зараз, адже поки доїду додому, бiль трохи минеться i тодi «опускання» вiдбудеться вже свiдомо. А це не варто. За годину майже тверезий я вклався на диван i накрив голову подушкою. Там обертався клубок, який я мав би розплутувати. Але крутився вiн у протилежному напрямку так, що нитка, навпаки, намотувалась i намотувалась, вiд чого клубок дедалi грубшав. Нестерпне вiдчуття.

I провалюючись у сон, я не мiг уявити, що завтра удосвiта прокинуся з ясною головою, позбавленою жахливих клубкiв, зосереджено вип'ю каву i вирушу у поважному супроводi... так, на «Бермуди». Знову. Не через те, що жiнка, яка справдi не належала до «усiх», саме там визначила моє мiсце. Тому що цiннi iдеї, прозрiння, хоч як назви, даруються переважно тим, хто iде до кiнця.

До будинку Петра, жителя Гамар, ми пiд'їхали о п'ятiй годинi, коли той вже згорнув господарську дiяльнiсть i збирався випити чесно заслуженi сто грамiв. Вiн добре пам'ятав мене ще з часiв шмону, котрий вчинили мої колишнi колеги на «Бермудах» пiсля моїх останнiх знахiдок. Тому й не було потреби пред'являти йому будь-яких посвiдчень. Хлопцi ж з «Церберу» справили на нього неабияке враження. Двоє з них увiйшли зi мною до хати, оскiльки не мали залишати мене за жодних обставин. Петро i його дружина тiльки злякано зиркали на них.

– Петре, – попросив я, – будь ласка, пригадай одну рiч. Але точно пригадай. Ми їхали хто зна звiдки лише для того, щоб запитати тебе. Йдеться про важкий злочин. Усi твої покази знову ж таки фiгуруватимуть в офiцiйному слiдствi i я не хотiв би, щоб ти вiдповiдав за щось.

Той лише стурбовано кивав головою.

– Петре, – продовжував я, – ти давав свідчення, що бачив разом iз своїм кумом Андрiєм Чижем, як зранку двадцять третього березня письменник Чумак, ну, тобто чоловiк, фото якого тобi показували слiдчi, виїхав вiд Венцеля з ферми.

Той мовчки кивав головою.

– Петре, а за який час пiсля вашої появи у Венцеля Чумак вiд'їхав?

– Ну... хвилин за десять... – знизав той плечима. – А може за п'ятнадцять... Нi, за десять...

– А як так сталося, що ви з кумом з'явились у Венцеля саме у момент вiд'їзду Чумака? Пригадай. Чому ви саме тодi прийшли? У протоколах ви показали, що далi цiлий день щось робили в нього по господарству. Чому саме о цiй годинi прийшли до нього?

– Так... – розвiв руками Петро. – А коли ж... У селi робота зрання починається. До дев'ятої нiхто не вилежується...

– Розумiю, – сказав я. – I все-таки. Чому саме цей день? Як ви домовлялися?

Коли вiн почав, менi здалося, що ось вона, вершина. Вершина гори, на яку нарештi вдалося викотити снiжну груду. Я наче увесь час вiд початку слiдства пхав її, котив, було нелегко, вона облипала новим снiгом i справа ставала ще важчою. Кiлька днiв тому пiдступний кучугур взагалi мало не придушив мене, посунувшись назад. А тепер...

Тепер, коли Петро розкрив рота, менi здалося, що цей удаваний кучугур зробив перший рух уперед пiд власною вагою. Адже мiсцевiсть пiшла донизу. Це був перевал.

– Та вiн такий жмикрут, цей Венцель, яких свiт не бачив! – вiд душi скаржився Петро. – Жмотяра! Хвермер довбаний! Хочеш, щоб тобi хто що робив – плати нормально! А вiн тiльки шукає, хто йому буде за копiйки, за пляшку... Нема тепер дурних. От i ми з кумом сказали – баста! Вiн давно вже думав свiй «Бєларусь» пiд копачку переобладнати. А кум мiй, Андрiй, вiн по тракторах шарить добряче. Ну, Венцель вже два роки i так i сяк... А ви що хочете, щоб з iржавої залiзяки механiзм зробити за пляшку? Ми конкретну цiну назвали – у «зелених». А що? Васька, звiсно, пiшли ви к бiсу. А тут весна iде. Вiн ще клапоть за болотом на десять гектарiв вiдвоював. Ну i довелося розкошелитися.

– I що, зробили? – запитав я.

– Звiсно. Чотири днi длубалися. Вiн грошi наперед дав. Ми iнакше не згодилися б. Тим паче, у кума малу в iнший гуртожиток переселяли, вiн мав їхати ремонт робити.

– I не поїхав, – уточнив я.

– Звiсно, – розвiв руками Петро. – По теперiшнiх часах живi грошi...

– А коли Венцель почав з вами домовлятися?

Це був чи не основний момент для мене.

– Так напередоднi прибiг! Вмазаний! Казав, що на усе згоден, але вже. Завтра. На шосту годину. Так, нiби горить. Я кажу, чоловiче, та у снiг бараболю не садять! Нi – завтра i все. I грошi з собою принiс. Андрiєва Ганька як побачила – всi ремонти вiдклала.

Петро теревенив i обурювався ще довго. Та я його вже не чув. Напередоднi вiд'їзду Чумака Вася Венцель замовив цих двох роботяг для справи, яку не спромогався здiйснити довго. Виклав грошi наперед i призначив їм для зустрiчi годину вiд'їзду письменника. Пiсля чого Петро з кумом гарували у нього в потi чола день i нiч чотири доби, роблячи з iржавого хламу картоплекопачку i забезпечуючи Венцелю алiбi!

Ось у чiм я бачив смисл несподiваної щедростi фермера. Алiбi. Двоє роботяг спостерiгали, як письменник виїхав вiд Венцеля i бiльше не з'явився, а сам Венцель не поїхав його наздоганяти. Власне, це вони й пiдтвердили у своїх показах, коли пiсля моїх успiхiв на «Бермудах» пошуки почалися з новою силою.

Це що ж виходило? Вiдпускаючи Чумака з ферми, Венцель дбав про власне алiбi! Отже, знав, що той зникне! Бiльше того, Василь увляв собi, як шукатимуть таку персону, розумiючи, що коли слiдство докотиться до останнього пункту його перебування, тут перевернуть усе догори ногами.

Я стер пiт з чола i пригадав маловiдомий детектив Карела Чапека, в якому у мiнiстра вкрали архiважливi папери, котрi вiн забрав на зберiгання додому. Полiцiя поставила на вуха пiвкраїни, але усе було марно, i тодi хтось порекомендував йому сiренького детективчика на прiзвище Пiштора, який, оглянувши помешкання мiнiстра, почав перебирати дрiбних злодюг, здатних спокуситися на його льох, де кмiтливий чиновник i сховав документи. Усе банально. Пiштора став героєм, взявши за шкiрку дрiбного «кватирника», що вкрав банку з крупою, а заразом i захованi у нiй документи, врятувавши тим самим країну вiд великих негараздiв. Чи не схожа ситуацiя i тут? Чи не сталося убивство з банальним мотивом, за яким усi намагаються знайти глобальне пiдґрунтя?!

А снiгова куля, яку я зумiв-таки зiштовхнути з гори, дедалi набирала обертiв. Ми посiдали у машини i рвонули на протилежний кiнець села до Андрiя Чижа. I вiн слово у слово повторив покази свого кума, додавши тiльки, що Василь добряче лоханувся зi своєю копачкою, тому що практично за ту ж саму цiну мiг купити на фiрмi з перепродажу сiльгосптехнiки практично нову, того ж бiлоруського виробництва. Чиж дивувався, а я дедалi бiльше усвiдомлював, що нарештi рухаюся у потрiбному напрямку.

А далi наш ескорт вирушив прямим шляхом до ферми Венцеля. Пiдморозило i ми без найменшого побоювання рушили через поля, оскiльки мiсцевiсть я знав добре. А до цього у моєму джипi, оскiльки салон його був чи не удвiчi бiльший за «Туксона», вiдбувся своєрiдний маскарад. Валентин – старший спiвробiтник охоронної фiрми, що дбала про мою безпеку, перебрався у звичайний одяг. З усiєї компанiї охоронцiв його мовнi здiбностi здавалися менi найкращими. Ми загальмували бiля хати фермера.

Венцель буквально втратив дар мови, коли камуфляжнi хлопцi у масках оточили будинок.

– Венцель Василь Миронович? – запитав його Валентин, пiдходячи. – Служба безпеки України. Старший слiдчий Дацишин. Є у будинку люди крiм вас?

Рука охоронця простяглася йому пiд самий нiс, пред'являючи червонi посвiдчення дещо iншої служби безпеки – однаково розiбрати вiдмiннiсть Венцелю у такому станi виявилося не пiд силу.

– Нi... – ледве вимовив фермер, блiднучи i вiдступаючи назад.

– Василю... – промовив я, пiдiйшовши до них. – Дозвольте, Валентине Гавриловичу, ми з ним знайомi. Вiн усе розповiсть. Не треба зразу, я вас прошу.

– Гаразд, – холодно глянувши на мене, промовив Валентин. – У тебе п'ять хвилин.

А Венцель уже починав хапати ротом повiтря.

– Васю, – сказав я, – слухай мене уважно. Учора знайшли Чумака. Мертвого. Бiльше того, розчленованого. Пiд нiгтями залишки ґрунту з твоєї ферми – експертиза вже встановила.

– Так... я ж... Люди бачили!!! – заволав Венцель.

– Твої люди вже у наручниках i поїхали до слiдчого iзолятора, – в'їдливо вставив Валентин.

– Василю, це правда. Вони дали неправдивi свiдчення. Тобто не зовсiм правдивi. Вони приховали, що ти навмисно створив ситуацiю, коли вони не змогли вiдмовитися. Ти навмисно запросив їх на день i навiть годину вiд'їзду письменника, щоб забезпечити собi алiбi. Навмисно заплатив непомiрну цiну, щоб вони не вiдмовилися вiд роботи. Василю, оформити це – справа кiлькох хвилин. I ти сам знаєш, що це так i було. Послухай мене. Я у цiй справi вже зуби з'їв i розумiю, що ти не вбивав його власноруч. Можливо, навiть для тебе новина, що вiн мертвий. Але ти щось знаєш i приховуєш. I повiр менi... – я, наче вибачаючись, озирнувся на передягнутого охоронця, – пробачте, Валентине Гавриловичу, тож повiр менi, Василю, коли слiдство знову опиниться у глухому кутi, ти підеш цапом-вiдбувайлом. Ти, а не хтось iнший. Якихось варiантiв просто не буде. Адже убивцi Андрiана Чумака мають бути покаранi. Всенародно. Це резонансна справа. Повiр менi – ти усе пiдпишеш i сядеш довiчно за те, чого не робив. А тепер дiй як знаєш, адже я тут не керую.

Сплюнувши спересердя, я вiдiйшов убiк.

– Чекайте, не йдiть, будь ласка! – волав фермер. – Я вас прошу! Я все розповiм! Я Бога духу не винен! Я все скажу, тiльки не забирайте мене!

Це був справжнiй переляк. В очах його з'явилися сльози i не довго думаючи, Венцель бухнув на колiна. Вiд цiєї картини у мене навiть заскимiло у серединi.

– У нас не церква, а служба дещо iншого спрямування, – холодно зауважив Валентин. – I це не допоможе. Ми вас слухаємо. Усе буде протоколюватися на вiдео.

Венцель сидiв за порепаним столом i, хлюпаючи носом, скоромовкою видавав iнформацiю, наче розумiв, що навiть менi не вiдомо, на що тепер iде мiй час – днi, години чи навiть секунди. А цього я дiйсно знати не мiг.

– Вiн... Андрiй... ми тодi також добре приклались. I Андрiй почав бити себе у груди, говорячи, що зараз багатий i у його силах вiддячити менi за гостиннiсть. Я, звiсно, казав, що не треба... Ну, знаєте, як воно по п'янi... А вiн вчепився не на жарт. Ще напередоднi я розповiдав йому про всякi проблеми – дрiбнi та бiльшi... I про кумiв казав. Ну, вчепився вiн – дав грошi. А потiм сказав, що хоче бачити, що справа робиться. Я мусив iти вже до них. А ви питаєте, чому... Вийшло так! А про нього їм взагалi нiчого не казав. Гонорово дав грошi, як свої. А вiн – так... Ну, бачили вони, що вiд'їжджає. Питали хто. Я казав, що старий приятель, мисливець. Ну не знав я, що з ним щось станеться! Ви ж розумiєте – вiн хтозна де швендяв, хтозна з ким спiлкувався! Може, не тiльки менi про багатство розповiдав. Хтось i пiдстерiг!

Ми з Валентином переглянулись.

– Василю, – сказав я, – може, воно так i було, я не знаю. Тiльки... Однаково ти щось недоговорюєш. Я бачу це. Василю, я краще нiж детектор брехнi, повiр менi. I у мене вiд перших годин знайомства з тобою вiдчуття, що ти щось приховуєш. Я вже не займаюся цiєю справою. Бiльш поважна органiзацiя тепер працюватиме з тобою. Там розповiси. I ви, Валентине Гавриловичу, – я повернувся до охоронця, – врахуйте цю мою думку. Щось тут не так. I якщо ти, Василю, не збираєшся говорити нiчого цiкавого, я йду.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка