Олексій Волков Слід на воді



Сторінка16/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

ХLVIII
Встановлена на комодi вiдеокамера чорним оком дивилася на нас, i Венцель тремтячими губами почав свою розповiдь.

Уперше Чумак з'явився у нього торiк, здiйснюючи свiй мисливський тур. Письменник попросився залишити машину у дворi, а сам цiлий день полював у балках. А потiм мокрий та змучений iз задоволенням прийняв запрошення фермера. Тодi ще Венцель не одразу дiзнався, хто вiн такий, адже художньою лiтературою не цiкавився. Проте сам викликав неабиякий iнтерес Чумака власною персоною. Я уявляв собi, як цей не те, щоб схиблений, але, безперечно, завантажений «цiнними iдеями» чоловiк, плiв Чумаковi про свої «Бермуди», на яких мав задоволення жити. Усе це Чумак слухав з неабияким iнтересом, багато чого одразу нотував, розцiнюючи, очевидно, як непоганий матерiал для нового роману. Письменник провiв на фермi й увесь наступний день, причому обоє виїжджали на прогулянку – об'їхати новоявлену екзотику, i коли небилицi у Венцеля скiнчилися, поїхав.

Василеве обличчя тепер стало ще бiльш серйозним. Вiн боязко озирнувся на «есбеушника» i промовив:

– А потiм вiн пропав на «Бермудах».

– Що?! – скривився Валентин, продовжуючи грати роль. – Я тобi зараз влаштую Бермуди! Ти за кого нас маєш?!

– Валентине Гавриловичу! – змолився я. – Хай договорить! Я вас прошу! У цiй iсторiї багато незрозумiлого! Ви ж обiцяли ще п'ять хвилин!

– Ви вже тридцять п'ять з'їли!

– Говори, Васю. Тiльки правду, не пудри мiзки. I я спробую тебе витягти.

– А я правду i кажу. От тепер якраз правду. Тим усiм не казав два тижнi тому. Знаєте: менше кажеш – менше i запитань. I вам не казав. Але я вiдчував – добром це не кiнчиться. Знав, що приїдете ще...

– Ближче до справи, Васю, – попросив я.

– Так от, пропав вiн рiк тому на «Бермудах». Знаю точно, бо повернувся швидко – за якихось три днi. Пригнав увечерi, пiзно. Сказав, що був удома, але передумав працювати, хоче ще вiдпочити. Зiбрався їхати до Гнiдичiв, рибалити на сома. Я ж сам i розповiдав йому кiлька днiв тому, яких сомiв ловлять там на ямах. Знову сiли за стiл. От тодi-то Андрiй i згадав про коньяк. Каже, учора з дому прихопив, марочний якийсь, дорогий дуже. Спецiально, щоб зi мною удвох. Я побiг до джипа, на передньому сидiннi у рюкзаку мав лежати. Вiдчинив я дверцята ключами i так схотiлося ще раз за кермом посидiти! Машина ж капiтальна. Я, коли екскурсiю по «Бермудах» йому проводив, то сам i їхав. Ну, не жадний мужик – дав покататися. Це супер! Я усе тодi роздивився. I от сiдаю, увiмкнув запалювання, прибори... Так, чисто для задоволення. Глип, а на щитку той самий кiлометраж. Я ж тодi усе оглядав, розпитував, скiльки машинi i так далi... Розумiєте?

– Розумiю, – сказав я.

– А додому ж йому триста кеме їхати! Ну, двiстi сiмдесят! А ще туди-сюди. Плюс шiстсот мало бути! А цифри майже тi самi. Тобто не їздив вiн нiкуди! На мiсцi був! А навiщо раптом йому менi брехати? Повернувся я i почав розпитувати обережно: що, як. А вiн наче й розповiсти не може. Щось плете таке – тинявся вдома, нудно стало, робота не йде, жiнка «наїжджає«... Ви не дивiться, що я такий – з села! Я також добре розумiю по людинi, коли вона по сутi говорить, а коли «лапшу» вiшає! Бачу – «гонить». Не був удома.

Василь перевiв подих, вiдчуваючи як панiчний жах поступово дає мiсце азарту розповiдача, i продовжив:

– А потiм посидiли, згадав Андрiй, що i псовi здалося б. I кинули йому до миски. А я ще погладив – також до собак не байдужий. I дивлюся – а у псюри на животi реп'яхiв повно! А ми ж перед вiд'їздом усi повибирали, до єдиного. Вiн же пса бiльш нiж себе доглядав! I з вух, i з живота – кругом. Усе повичiсували тодi. Е-е, дивлюся, а песик десь тут хащами вишивав! Зi спини Андрiй, видно, сам пооббирав, а знизу щось i полишалося. Причому реп'ях-то наш! Я знаю. Я ж воюю з ними не один рiк!

Хто-хто, а Венцель мав легко вiдрiзняти «бермудський» реп'ях вiд будь-якого iншого. I я не пiдганяв, боячись збити з думки. Схоже, Василь цього разу не брехав.

– Та й звiдки ще реп'яхам взятися, коли на спiдометрi нi хріна не «намотано»? – Венцель знову перевiв подих, збираючись з духом. – I тодi, як ще випили, я отак в лоб його питаю: «Скажи чесно, ти був на «Бермудах»? Заїжджав ще пiсля мене?» А вiн знаєте, що каже? «Я, Васю, сам не знаю, де був. Але десь був». Запала йому ця тема, розумiєте? I виїхавши вiд мене, схотiв ще раз бiля болота проїхатися. А там, гадаю, з машини вийшов. А далi – нiхто не зна. Каже, останнє, що пам'ятає – сидить на мурашнику бiля берега i пес його iз чагарникiв вилазить. Казав, перше, що подумав – навiщо я тут сиджу. Якраз сутенiло, зiбрався додому їхати. А голова наче якась «не своя». Тому й вирiшив по ночi не гнати у таку дорогу, а повернутися знову до мене, i вже потiм зранку. До машини, а її немає. Почав колами ходити – джип аж бiля розваленої хати, у хабазах. А пам'ятає, нiби внизу мав бути, бiля берега. Ну, джип є джип! Таким крiзь будь-якi чагарники продерешся, аби на пузо не сiсти, машина – звiр. Але шкода йому було боки шкребти, нова все-таки. Вiн i дивиться, а де ж той слiд, яким у хащi заїхав, щоб хоч удруге по боках не дерти. А слiду-то нема! Стоїть машина серед бур'янiв так, як би хто взяв i перенiс туди. Каже, що довго обдивлявся, потiм сiв i поїхав, напролом. А як увiмкнувся комп'ютер на панелi, вiн дивиться, а дата така, нiби три днi минуло. От i приїхав до мене.

Замовкнувши, Венцель боязко зиркнув на Валентина. Ми знову перезирнулися.

– Хлопцi, правду кажу, як на сповiдi! – знову заволав Венцель. – Чим хочете поклянуся!

– А чого ж ти два тижнi тому мовчав? – не так рiшуче промовив охоронець. – Чому вiд слiдства приховав, коли у тебе покази брали?

– Що приховав? Оцю херню, що вам розказую?! – мало не заплакав Венцель. – Оце-от я мав слiдству розповiдати?! Я що, по-вашому, зовсiм дурний? Ви не дивiться, що я фермер iз глушини. Мозги у мене в порядку!

– Не кричи, Василю, – попросив я. – Давай по сутi. Що було далi?

– А далi зранку Андрiй поїхав. Нiчого бiльше розповiсти не мiг. А я взяв i пiшов туди.

– I не боявся? – не стримався Валентин. – Якщо ти дiйсно вiриш, що там пропасти можна, то мав би i сам боятися.

– А не боявся, – дивлячись йому в очi, з якимось викликом вiдповiв фермер. – Боїться той, хто не знає, хто не вiрить. Хто не поважає. Хто чужий. А я свiй. Живу тут. Я частина цього. Я бережу це. I податок плачу за усю землю, i за них у тому числi, за «Бермуди», хоч не сiю там. За документами можете подивитись, якщо не вiрите.

Не довго думаючи, Венцель висмикнув з шафи потерту папку i розкрив перед нами. Ми з Валентином заглибилися у документи. I папери свiдчили, що весь клапоть землi, включаючи й так званi Бермуди, з нiкому не потрiбними болотами були переданi йому в оренду. На п'ятдесят рокiв!

– А на хрiна воно тобi? – ошелешено запитав я. – Ти ж купу податку платиш! Ти ж з цiєї землi нi чорта прибутку не маєш!

– Не самим прибутком живе людина, – знизав плечима Василь. – Є ще таке поняття, як «вiчне».

– Яке-яке? – скривився Валентин. – Петровичу, тут «мiсiєю» попахує. Це виявляється, твоя мiсiя – берегти оцi... «Бермуди». Так?

У вiдповiдь Василь витяг iз шафи другу теку – значно грубшу. Там зберiгалися купа всяких брошур, газетних вирiзок. Потiм на стiл посипалися книжки – новi й затертi.

– Ось, почитайте, якщо менi не вiрите. Оце все про схожi мiсця, якi розкиданi по всiй нашiй планетi. Це «живi» мiсця, так званi очi планети! I тiльки людинi, яка є обмеженою iстотою, вони здаються погибельними. Тому що, буває, там зникають люди. Дiйсно буває! А своя сорочка ближче до тiла. Розумiєте, яка психологiя? Тiльки те й вiдмiчає людина, що зникають їй подiбнi. А насправдi це лише одна особливiсть, причому не надто важлива. Просто вона у першу чергу кидається у вiчi. Насправдi ж усе значно складнiше. I не я це придумав! Ось!

Венцель трусив перед нами своїми архiвами, набираючи лютi.

– Колись нащадки подякують тим, хто подбав про планету. А зараз цього нiхто не розумiє.

– Ти зрозумiв, – багатозначно хитнув головою я. – I взяв на себе цю мiсiю.

– Можна i так сказати, – розвiв руками Венцель. – I зауважте, зважився я на неї... он бачите дату на документi? Нiякого Чумака ще й не знав. I не був знайомий. I не уявляв, що вiн колись приїде. Розумiєте?

– Ну, це, припустимо, ще нiчого не доводить, Васю.

– Так, якщо у вас не гаразд iз психiкою, то це ще не означає, що ви не можете вбити i заховати людину. Швидше навпаки, – знову втрутився Валентин i я непомiтно пiд столом штовхнув його на ногою.

– Васю, – попросив я. – Ми вiдхилилися вiд теми. Не будемо дискутувати з тобою чи бувають iнопланетяни. Давай далi про Чумака. Ти казав, що пiшов туди. Навiщо?

– Подивитися, де вiн пропадав. Як це навiщо?! Так усе й сталося. Спочатку Андрiй поїхав попiд берег, потiм вийшов з машини i пiднявся догори, на покинутий хутiр – хотiв усе власними очима оглянути. Там i пропав, схоже. Слiд обiрвався. Розумiєте? Бур'яни до пояса. Iде людина по них – стежину дай Боже залишає, не треба слiдопитом бути.

– Розумiю, а чому вiн не мiг повернутися власним слiдом? – запитав я. – От чому? Так навiть було б легше iти. I тут вже добре треба розумiтися, щоб виявити – поверталася людина тим самим шляхом чи «випарувалася» там.

– А тому, що Андрiй iшов ди-ви-ти-ся! Погуляти там! Ось чому. Так i казав менi, коли повернувся. Iшов з намiром обiйти усi «Бермуди» i мати уявлення про деталi. Книжку збирався писати. А дiйшов лише до першого хутора. Якби знайшов щось таке, що налякало, або передумав з якоїсь причини, то пам'ятав би. I менi сказав би потiм. А так – iшов, iшов i раз – зник. Тому й слiд обiрвався. А з'явився бiля болота, тiльки на iншому березi. Там i пес його знайшов. Уявiть собi – з нiг до голови у реп'яхах був – три днi господаря шукав. Андрiй, як до машини дiстався, зразу ж там їх вибирати почав. Двi години сидiв, а заразом мiркував, що сталося.

Венцель плiв без перестанку. Голос його припинив тремтiти i вiн викладав усе, що мав, iдучи свого роду ва-банк, розумiючи, що коли приходить час рятуватися, хапаються за соломинку. Звiсно, я не був детектором брехнi, але усе у менi сигналiзувало в одному напрямку – Василь говорить правду. Розповiдає так, як насправдi сталося, точнiше так, як знав вiн сам. Та разом з тим була ще одна обставина – я не вiрив у можливiсть iснування «Бермуд». I нехай не мiг вiдкинути взагалi факту наявностi чогось таємничого на нашiй планетi. Нехай. Але нашi українськi «Бермуди», ось тут, бiля села Гамари... Нi! Нi. Нi. I ще раз нi. Цього я не сприймав. Не знаю чому. «Очей планети» не може бути серед суцiльного бардаку i свинства. Якщо вони є, то мали б розташовуватися десь у бiльш гiдному мiсцi.

А можливо, причина у моєму переконаннi як фахiвця, взагалi як людини, що геть усе повинно мати гiдне пояснення. Усе, що зникає, має конкретну причину. «Бермуди» – причина, достатня лише в умовах нашого суспiльства. Хоч як дивно, у неї можуть i повiрити.

Несподiвано у мене перехопило подих. Цiкаво, а що сказали б про неї Камiнський з Гладким? Тi, якi пропонували сфабрикувати обставини зникнення письменника, аби тiльки пояснити й узаконити цю подiю. Що сказали б вони? Хто знає. На перший погляд така заявочка скидалася б на знущання над суспiльною думкою, але вона у нас звикла до подiбного! Щодня їй безсовiсно нав'язуються такi теми, у порiвняннi з якими гамарськi «Бермуди» геть зовсiм невинна рiч!

Я скочив на ноги i рушив до дверей. Валентин зразу здивовано закляк на мiсцi, а потiм побiг за мною. Здавалося, спиною я бачив остовпiлий погляд Венцеля, який у повнiй розгубленостi промовляв: «Куди ж ви, хлопцi? А забирати мене? За чим ви взагалi приходили??!» I я знав: що-що, а Венцель не є артистом. Зовсiм.

Ключ у замку запалювання прокрутився, мотор зревiв i джип рушив у зворотному напрямку. Я добре орiєнтувався i гнав машину навпростець через поле. Обидва «Туксони» продовжували рух дорогою, не бажаючи дерти боки. Валентин сидiв поруч i дiставав мене питаннями, збиваючи з думок. А я зробив пiвколо i вийшов майже на потрiбну точку. Ще трохи i ми опинилися у глухому кутi, куди вперлися ще тодi з хлопцями, уперше приїхавши на «Бермуди». Це була колiя, яка вела у нiкуди й закiнчувалась у бур'янах. Саме сюди ми втикнулися мiсяць тому, пiсля чого пiшли навпростець крiзь бур'яни i заблукали у сутiнках. Я добре це пам'ятав.

Тодi я не зрозумiв хто i для чого мiг сюди їздити, адже тут нiчого не було. Схоже, це й була точка, де за свiдченнями Венцеля опинився джип Чумака пiд час його так би мовити, першого, тимчасового зникнення. Чумак ходив колами, знайшов його i виїхав, ламаючи хабази, на дорогу. Так утворилась колiя у заростях, яка начебто вела незрозумiло куди.

Ззаду почувся звук мотора. Обидва «Туксони» пiд'їхали i зупинилися. Подавши їм знак залишатися тут, я знову рвонув навпростець, роблячи нову колiю. Стебла шкребли по боках машини Густавссона, вдаряючи час вiд часу по склi й осипаючи машину уламками та насiнням. Ми спустилися до болота. Я вийшов i глянув угору. Серед зарослого поля проглядалася напiвзруйнована стiна будiвлi iз залишками даху. Бiльше року тому так само, вийшовши з машини, рушив до неї Андрiан Чумак.

Валентин, плюючись i бурмочучи пiд нiс, пiшов за мною.

– Можеш не йти, – дозволив я. – Вiд «бермудських» небезпек однаково не захистиш.

– Менi грошi платять, аби охороняв вiд усього. А вже вдасться чи нi... Ще за три днi заплачено! – не приховуючи радостi, додав вiн. – А далi – бувайте здоровi.

– Три днi – також немало, – вiдхекуючись, простогнав я.

Дорогу у бур'янах, що сягали часом i вище грудей, довелося прокладати заново. I ось вони, руїни хутора. Сюди у пошуках додаткових вражень, якщо вiрити Василевi, торiк, ще задовго до свого остаточного зникнення продерся i Чумак. А далi...

Нi, звiсно, не пропав. Подiбна версiя у мене не могла з'явитися, не зважаючи на свiдчення навiть десяти таких фермерiв. Усе-таки пiшов назад своїм же слiдом. Не мiг я й погодитись iз Венцелем щодо того, що письменник три днi просидiв десь поруч, сам не розумiючи, що робить. Варiанта втручання потойбiчних сил у даному випадку для мене не iснувало у жодному ракурсi. Тому, якщо знову-таки Василь не брехав, Чумак повертався до джипа, залишеного бiля болота, власним слiдом, причому не за три доби, а одразу. Хоч перед тим намiрився обiйти геть усе. Отже, щось його налякало. Або знайшов щось таке, що несподiвано змiнило його плани. Настiльки змiнило, що, сiвши у джип, вiн зробив пiвколо i заїхав уже верхом у той глухий кут у бур'янах, де за уявленнями Венцеля, тi самi темнi сили вирiшили повернути на свiт бiлий його машину. Так виходило тепер, що загнавши машину у бур'яни, Чумак просидiв там три доби, а спiдометр джипа залишився на тих самих показниках. А пес його, Джай, шастаючи тими ж заростями, назбирав купу реп'яхiв. Так виходило. Тiльки навiщо це йому знадобилося?

Я лазив навколо руїн i обдивлявся знову й знову усе, що якихось кiлька тижнiв тому було обстежено дуже пильно. I не знайшов нiчого. Взагалi нiчого, не кажучи вже про таке, що могло б справити враження на Чумака. А може вiн забрав це iз собою? I три днi вивчав знахiдку, ховаючись у бур'янах? А потiм, коли Венцель вiдкрив, що письменник нiкуди не їздив, навiшав йому «локшини» про своє зникнення на «Бермудах». Дiйсно. Якби Чумак почав заперечувати, Василь не повiрив би i з'ясосував би далi, де той ходив i що робив. I обов'язково вiдкрив би шляхи його блукання. Тiльки тодi ще й почав би ритись у причинах такої поведiнки гостя. Щось мiг би запiдозрити. А так – пропав на «Бермудах». Чому нi? Тим паче для кого-кого, а для Венцеля такi пояснення якраз могли б i спрацювати.

Уп'яте обiйшовши залишки хати, я взявся за стiну. В одному мiсцi вона розвалилася до самої землi i далi пiдвищувалася поступово, то ж по нiй можна було вилiзти догори, майже як по сходах. Звiсно, туди вже лазили. Та й знизу усе прекрасно проглядалося. Але я повторив. I навiть став на дерев'яну конструкцiю даху, вiд якої залишалася «решiтка».

– Обережно! – крикнув знизу Валентин. – Гниле!

Та менi вже було не в головi.

Он воно що! Ось, що знайшов Чумак! Таке, що змусило змiнити плани. У пiвденному напрямку серед бур'янiв я тепер побачив обидва «Туксони» охоронної фiрми «Цербер». Вони стояли наче у котлованi, утвореному рельєфом мiсцини. Таке собi заглиблення. Тому їх не було видно анi зверху – з дороги, анi знизу – з болота. Навiть з пагорба, на якому стояв забутий хутiр, не можна було побачити цього мiсця. Тiльки якщо видертися на дах. А цього, судячи з неторканих ще два тижнi тому заростей навколо хати, не робили вже багато рокiв. Та фактично й самого даху вже не було! Отже, мiсце, де стояли зараз нашi машини i де начебто з'явився рiк тому джип Чумака, можна було побачити лише навмисно прийшовши туди. А хто i для чого може туди попертися – у суцiльнi бур'яни? Тим паче, якщо цей клапоть взагалi звикли обходити десятою дорогою!

Я злiз i присiв на камiння. Напевно, вигляд мiй був бiльш нiж зосереджений, тому що Валентин навiть не спробував запитати у чому рiч. I я був вдячний за це. Отже, прийшовши сюди i видершись на хату, Чумак побачив таке собi потаємне мiсце, куди нiхто не прийде i яке нiхто не побачить здалеку. I провiв там нi багато нi мало – три доби. Що вiн там робив? Невже у душi цiєї людини мрiї про безлюдний острiв сидiли настiльки глибоко, що в кайф було просто вiдсидiти тут три днi, вiдпочиваючи вiд усiх?

Зараз я дуже добре розумiв, що вiдчуває мисливський пес, iдучи по слiду, який стає дедалi гарячiшим. Ось чому його буквально трусить вiд нетерпiння. Але й звiр не дурний. Вiн плутає слiди, не бажаючи, щоб його знайшли. Щось подiбне вiдчував i я. I зараз був, якщо не за пiвкроку до розгадки таємницi, то принаймнi на правильному шляху. Та менi бракувало ще чогось! Дуже небагато! Якоїсь деталi, єднальної ланки, яка вiдкривала б очi на дещо важливе. Де ж вона?

А сiдаючи у джип, я несподiвано зрозумiв. Чумак не ховався. Точнiше – вiн не ховався сам. Вiн ховав машину, яку три днi нiхто не мав бачити. А сам, схоже, кудись їздив. Туди, куди потрiбно аж стiльки часу. I при цьому, можливо, навмисно казав, що насправдi був тут. Адже дав можливiсть Василевi глянути на спiдометр. Та й реп'яхи у Джая при бажаннi мiг би повибирати краще. Чи не це мав на метi? Отже, Венцель мав знати, що Чумак три днi у буквальному розумiннi пропадав на «Бермудах». Причому той же Венцель мав запiдозрити це сам! Але навiщо?

Без перебiльшення голова гула. Ми знову повернулися до Венцеля, де я «пресував» його ще кiлька годин. Але марно. Бiльше не вдалося встановити нiчого цiнного. Дверцята, за якими марила таємниця, заклацнулися. Ще один вiдрiзок, пройдений у напрямку iстини, вперся у новi розгалуження, лише одне з яких мало вивести на правильний шлях. Усе решта – припущення.

Треба було їхати. Хаотичне метання з кута у кут бiльше не могло принести користi. Прозрiння ще настане, я вiрив. Тiльки коли? Чи не буде запiзно?

Венцель стояв бiля порога хати i дивився на нас. Напевно, у головi його ще досi не вкладалося, що обiйшлось. I менi було жаль цього нехай дивакуватого, але цiлком приємного i порядного чоловiка. Врешті-решт усi ми дивакуватi, кожен по-своєму. Один викидає на вiтер грошi за непотрiбний клапоть болота, тому що обтяжений божевiльними теорiями. Iнший, також обтяжений задумами не менш божевiльними, вiдвертається вiд красивої i порядної жiнки. Що ж, у кожного свої таргани в головi.

Не годилося отак поїхати. Потім буде прикро згадувати.

– Васю! – покликав я, опустивши скло.

Валентин якраз закiнчував говорити по телефону бiля дверей одного з «Туксонiв» i я поки що сидiв сам. Василь пiдiйшов.

– Присядь ще на секунду, – попросив я. – Поки ми самi.

Валентин пiдозрiло озирнувся, але залишився на мiсцi.

– Васю, – сказав я, коли дверцята поруч зi мною заклацнулися, – повiр, менi жаль, що у тебе вийшло стiльки клопоту i нервiв через мене. Зараз вiд мене вже мало залежить. Але почав усе я. I знайшов тебе я. З мене, як не крути, почалися твої неприємностi. I я буду кепсько почуватися, якщо поїду просто так. По-перше, хочу тобi сказати ще раз – не бiйся. Усе буде добре. Гадаю, на цьому твої незручностi скiнчилися. А по-друге...

Василь дивився на мене, поїдаючи очима. I от як буває... Не бiйся зробити комусь добро, тим паче, коли вiдчуваєш, що завинив. Не бiйся вибачитися! Це вiддасться.

Я витяг кiлька доларових папiрцiв i дав йому.

– Це хоч якась компенсацiя за клопоти, особисто з мого боку.

– Не треба! Господь з вами! – замахав руками Венцель. – Задовбали ви зi своїми «зеленими»! Їдьте з Богом i бiльше не з'являйтеся! Не треба менi ваших грошей сто п'ятдесят рокiв!

– А це... – не слухаючи його, я полiз на заднє сидiння i витяг шкiряну сумку, куплену ще на початку розслiдування справи, оскiльки саме таку за моїми уявленнями має мати шеф детективного агентства. – А це, Васю, тобi на пам'ять. Ти також документи носиш. Класна рiч. Дуже зручна. От тiльки повиймаю своє.

Я бачив, як загорiлися його очi, i з задоволенням викидав з усiх кишень сумки просто на заднє сидiння свої речi, аби нiчого не забути. Та несподiвано погляд Венцеля змiнився, очi полізли на лоба вiд подиву, i вiн потягся рукою назад, а потiм ошелешено запитав:

– А це... оце... звiдки воно у вас? Це ж...

У грудях моїх щось стиснулося, коли я побачив, про що вiн. На сидiннi валявся старий зошит Чумака з недописаним романом. Знаючи, що в пiски під Одесою потраплю рано чи пiзно, я весь час возив його iз собою.

– Дайте! Ну, будь ласка!

– Навiщо воно тобi? – не зрозумiв я.

– Це ж його роман! – вигукнув Венцель. – Про край свiту! Менi ще на годину лишалося. Такий цiкавий! Я ж не любитель книжок художнiх, але тодi, ну, торiк, цiлу нiч його читав, не мiг вiдiрватися, хоч i не викiнчений. Ще й почерк жахливий. Тому й не встиг. А зранку Андрiй поїхав, я й забув про недочитане. Потiм згадав. А як повернувся вiн за три днi, ну, тодi як уперше зник, я просив – дай дочитати! А вiн...

– А вiн – що?

– Сказав, що не знає де подiв. А я ж так просив! Ну, дуже менi хотiлося дiзнатися, що далi. Андрiй усю машину перевірив. Разом шукали, удвох! I немає. Сказав, напевно, на «Бермудах» пропав. А що ж iнакше?

Я вийшов з машини i сiв просто у пожухлу траву. Ось тепер усе ставало на свої мiсця! Ну майже все. Принаймнi з'явилась ота ланка, якої бракувало. I зараз так виходило, що тi три днi у вiдкритiй ним невидимiй для чужих очей заглибинi серед горбiв Чумак провiв разом зi Свiтланою, тому що далi недописаний роман опинився у неї. Саме у цей перiод опинився, адже нiчого не заважало Чумаковi на кiлька годин дати його дочитати фермеру, якщо зошит досi був би у нього. Вiн сидiв там разом зi Свiтланою. У зарослiй котловинi помiж горбiв, яку щойно вiдкрив i я. Або кудись їздив iз нею її машиною, залишивши свiй джип у сховi. Втiм, яка рiзниця? Свiтлана збрехала менi, сказавши, що вкрала зошит пiвтора року тому пiсля iнтерв'ю.

Вiд азарту та вiдчуття близької розв'язки закрутилося у головi. Свiтлана?! Ну, невже ж...

Довелося знову разом з Василем перейтися по датах. Помилки бути не могло. Саме торiк у жовтнi Венцель читав недописаний роман, який, за словами журналiстки, вона вже пiвроку до цього вкрала у Чумака. Потiм Чумака три днi не було, а пiсля повернення зошита вже не мав.

Свiтлана. Ось хто по вуха у цiй таємничiй iсторiї. Ось хто, якщо й не винен, то принаймнi знає таке, що варто приховувати вiд мене. Це був найважливiший момент. Саме зi Свiтланою, так тепер виходило, Чумак провiв ці три днi – рiк тому, пiд час свого першого «зникнення» на «Бермудах». Хто зна, чим вони там займалися i чому пiсля цього Чумак знову повернувся до Венцеля. Але тепер я розумiв, що фермер побачив показники його спiдометра все-таки чисто випадково, i Чумак, щоб той нiчого не запiдозрив, змушений був видавати на-гора авантюрну брехню про «Бермуди». Мiг би збрехати i щось бiльш реальне – припустимо, полював десь поблизу, але ж три днi лило наче з вiдра! I Венцель це бачив. Тому така легенда аж нiяк не проходила.

Реально нiчого iншого Чумак вигадати не мiг. Ну, сидiв, чекав, поки дощ закiнчиться. Три днi?! Чому ж не переїхав два кроки i не ночував на фермi? Або поламався... То чому тодi не прийшов до Венцеля по допомогу? Ну нiчого бiльше не могло пояснити його поведiнку фермеру, який запiдозрив щось таке. От i ляпнув перше, що спало на думку, причому доволi вдало ляпнув. Тож версiя навiть прийшлася до мiсця, коли мова зайшла про недочитаний зошит.

I одразу ж почали згадуватися iншi важливi речi, якi свого часу якось залишилися поза моєю увагою. Хто у мене тодi займався Свiтланою? Роман. Взявши телефон, я набрав його i за кiлька хвилин хлопець вже перечитував менi збереженi вибiрки з Інтернету. Ось! На початку своєї кар'єри Свiтлана працювала у журналi «Природа» i вела у ньому... кiнологiчну рубрику! Он як! «Собачi» справи займали у журналi гiдне мiсце – аж двадцять сторiнок. Новини, виставки, пiзнавальнi статтi про рiзнi породи.

На щастя, пакет для мобiльного Інтернету завжди був пiд рукою, i за кiлька хвилин, розташувавшись з ноутбуком у машинi, я вже власноруч вiдслiдковував матерiали, роздобутi Романом мiсяць тому. I от як цiкаво виходило! Такi зрiлi, грамотнi репортажi з компетентними коментарями давало ще зовсiм зелене дiвча, яке – я порахував – ще навiть не закiнчило факультет журналiстики! I дiйсно, Свiтлана вступила до унiверситету у вiсiмдесят восьмому роцi, а у дев'яностому вже публікувала статтi у журналi «Природа», де й почала згодом працювати. Таке буває, коли журналiсти починають писати серйозно, ще навчаючись у вишi, але не сам по собi цей факт був дивним!

Як же я мав навести лад?

Допомiг Роман, навички якого у роботi з комп'ютером були значно кращі вiд моїх. За годину вiн телефонував, спрямовуючи мене на вiдповiдний сайт. Я вiдкрив його i одразу зрозумiв усе. Молодцi хлопцi.

Чикурда Свiтлана Борисiвна. А у її матерiалах кiлька разiв фiгурував експерт-кiнолог вищої категорiї Чикурда Борис Iванович, не iнакше, як її батько, який був суддею навiть на мiжнародних кiнологiчних виставках!

– Паша щойно телефонував з бiблiотеки, – пiдкинув дрiвець у вогонь Роман. – Сидить з пiдшивками «Природи» i республiканського кiнологiчного журналу за тi роки. Усе збiгається. Приїдете – самi почитаєте.

Тепер дiйсно усе збiгалося. Свiтлана була людиною, надзвичайно компетентною у кiнологiчних справах. I це мало сказати! Ось хто мав би бути автором задуму з Мажором.

Свiтлана. Щось замислила вона, влаштовуючи на «Бермудах» удаване мiсце зникнення Чумака i даючи менi цей зошит, аби спрямувати нас на невизначений термiн ще далi – у безмежнi пiски пiвдня Одещини. Тiльки не так сталось, як гадалось.

Я вирахував, де заховалася дичина, яка поки що й гадки не мала, що я про це знаю. I тепер потрiбно було не злякати її. Наблизитися й зумiти взяти.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка