Олексій Волков Слід на воді



Сторінка17/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

ХLIX
Усе у менi вирувало, коли у записнiй книжцi свого телефону шукав потрiбний номер. Я розумiв, що ця жiнка далеко не найтупiша i не мала б припуститися такої помилки, але чого не буває у життi? А раптом? Тому цей напрям варто було перевiрити насамперед.

Вiдповiли одразу. Ба бiльше – мене ще пам'ятали.

– Привiт, – сказав я. – Як справи?

– Здоров-здоров, – була вiдповiдь. – Давно тебе не чули. Як там на чесно заслуженому вiдпочинку?

– Якби дiйсно вiдпочивав, навряд чи потурбував би тебе, – зiтхнув я. – Чим займався, тим i займаюся. Тiльки тепер уже працюю на клiєнта i власну персону. Приватний сектор.

– Ух ти... – здивувалися там. – Вiтаю. Радий. Бо таке свого часу сплiтали...

– Брехали, – посмiхнувся я. – Усе гаразд. Справа є, на сто мiльйонiв. I то вже. Потрiбно – кров з носа. Допоможеш?

– А коли я не допомагав? – була вiдповiдь.

– Оплату гарантую, – завiрив я.

– У вашiй солiдностi фiрма нiколи й не сумнiвалася. А що треба?

Нiкому за жодних обставин я не назвав би прiзвища й мiсця роботи цiєї людини, неофiцiйнi послуги якої не раз допомагали менi вирiшувати справи, котрi стосувалися перипетiй телефонного зв'язку. I вiн це знав. Тому завжди був готовий спiвпрацювати. Тим паче, щоразу заробiток його за таку допомогу був гiдний. Та зараз я ладен був вiддати усе на свiтi, аби отримати у розпорядження один-єдиний номер – той, на який, на мою думку, мала б регулярно телефонувати Свiтлана, якщо, звiсно, мої розрахунки не були знову помилковими. I я продиктував її телефон.

– Цiкавить мiсце перебування абонента, як завжди? – запитали мене.

– Нi. Справа значно складнiша. Навiть не знаю, чи вдасться щось зробити. Як тобi пояснити? Це номер однiєї жiнки. А мене цiкавить мiсце перебування одного з її абонентiв. Переконаний, вона мала регулярно з ним спiлкуватися. Номера цього абонента я не знаю. Його також треба встановити. Але у неї чимала телефонна книга! Навiть боюсь уявити, скiльки людей їй телефонує i скiльком телефонує вона. Я вже думав за якими параметрами визначати. Ну, по-перше, вiн має постiйно перебувати в одному й тому ж мiсцi. Ще, гадаю, крiм неї вiн бiльше нiкому не телефонує. Так припускаю. А бiльше... повiр, не знаю що й сказати.

– Нормально, – оцiнили на тому кiнцi. – Завдання нiвроку. Ну... Ти взагалi-то де?

– Далеко, – зiтхнув я. – Але, сподiваюся, завтра-пiслязавтра буду у мiстi. Побачимося. Поговоримо. Поки що тiльки це. Ще, Андрiєм його зовуть. Навiть не уявляю, що такого ще мiг би тобi пiдказати цiнного. Пробуй. Може, за цей час уже щось i прикинеш. Хоча...

– Гаразд, не плач наперед. Подивимось, що до чого. А хто така вона взагалi, ота цяця твоя? Ну, що абонентiв багато має?

– Взагалi журналiстка. Вiдома.

– Отже, до повних лохiв, треба думати, не належить...

– На жаль, так, можеш не надiятися. Бiльш нiж розумна жiночка.

– Ну, хоч щось приємне повiдомив, – засмiялися в трубці. – Iнодi надзвичайно розумнi люди страждають... знаєш вiд чого? Вiд власного розуму! Хе- хе... I таке коять! Давай, не журися. Приїдеш – телефонуй, побачимось.

Менi б його оптимiзм. Але я добре розумiв, що взяти цю «дичину», iм'я якiй Свiтлана, буде ой як не просто. Та ще у цейтнотi, який розпочався у мене.

Тим паче, за умови, коли навiть зараз не було остаточної впевненостi, що обраний мною напрям вірний.




L
На скiльки захоплюючою була б справа, а людина має харчуватися. Коли про це забуваєш, думки несподiвано починають вiдволiкатися, потiм виникає неточнiсть рухiв, далi трем пальцiв... I лише коли випадково потрапляєш у шлейф кулiнарних запахiв, одразу розумiєш, у чому рiч. Поїсти забули, виявляється... Коли ж це було востаннє?

Хлопцi щось наминали в однiй з машин, i пiд час зупинки до мене зрештою дійшло. У Вишгородi ми заїхали в центр i почали шукати ресторан. Той, де обiдали з Оленою, наштовхував на недоречнi думки. А за хвилину переднiй «Туксон» пiд'їхав до паркувального майданчика.

Мiсця було мало i втиснути три такi «грати», щоб вони стояли поруч, нам не вдалось. Якийсь вiдвiдувач кинув свою «Ниву», не подумавши про iнших. Тому другий «Туксон» – той, що увесь час їздив ззаду, припаркувався неподалiк за кiлька машин. Власне, менi було однаково. Валентин пiдозрiло зиркнув на «Ниву», яка заважала ретельному виконанню iнструкцiй.

А при входi до зали озирнувся на неї i я, адже на машинi були номери нашої областi. Тут, у Вишгородi. Я загальмував. А наступна думка змусила мене взагалi повернутися назад. Важко було стверджувати це отак-от упевнено, але на подiбнiй «Нивi» їздив...

Хмм...

Провiднi приватнi детективи мають бути бiльш спостережливими. Я всiвся до своєї машини, хлопцi позбиралися поруч.



– У чому рiч? – не приховуючи тривоги, запитав Валентин.

– Менi потрiбно знати, хто приїхав на цiй «Нивi», – пояснив я. – Схоже, вiн сидить у ресторанi. Я йду гляну.

– Хiба що разом, – розвiв руками Валентин.

– Таким кагалом? На нас одразу звернуть увагу, – не згодився я. – А менi не потрiбно бути упiзнаним. Я сам. Ця людина не становить небезпеки.

– Вiдпадає, Петровичу, – стояв на своєму охоронець. – Як собi хочете. Ми не можемо перешкодити вам вести слiдчi дiї, але безпека... Не дай Бог що – ви навiть не уявляєте, що потiм з нами...

Ми вiд'їхали подалi пiд дерева i продовжували дискусiю там. Становище особи, яка перебуває пiд охороною, мало масу незручностей. Зрештою ми з Валентином увiйшли вдвох. Лише за пiвхвилини пiсля того, як ще двоє вiдчинили дверi i одразу пройшли у глибину залу. Я присiв за крайнiм столиком, сподiваючись, що мене не помiтили. А помiчати особливо й не було кому. Зала виявилась майже порожньою i, затуляючись меню, я роздивився усiх.

Офiцiантка пiдiйшла швидко i запитала, що ми замовлятимемо.

– А немає у вас якогось окремого примiщення? Типу кабiнки... – поцiкавився я.

– Є, але зайнята, – вiдповiла дiвчина.

– Тодi ми, з вашого дозволу, присядемо пiд отой фiкус у кутку, – посмiхнувся я. – А ви принесiть нам щось на ваш розсуд. Перше, друге якесь м'ясне i сiк. Обiд безалкогольний.

Вона пiшла, а я зручнiше вмостився пiд гiлками. З боку мене затуляла дзеркальна колона, спереду – широка спина Валентина. Меню i далi приховувало обличчя.

– Брякни хлопцям, якби хто сiдав у «Ниву», нехай одразу маякують.

– Не дурнi, – знизав плечима мiй охоронець, але все ж таки взяв слухавку.

Це сталося на «другому», коли я боровся з недосмаженим бiфштексом. Боротьба давалась важко, бо вiд думок, навiяних несподiвано, апетиту вже не було. Вiн вийшов разом з iншим чоловiком i завернув у туалет. Що робила тут ця людина?!

– Їв, гадаю, – вирiшив блиснути розумом Валентин.

Ну, звiсно, їв. Але що робив у Вишгородi, за якихось двадцять кiлометрiв вiд «Бермуд», на яких зник Андрiан Чумак? Адже сам нещодавно сказав менi, що тут бiльше робити нiчого. Справивши потреби, вони повернулися до столу, розминувшись дорогою з третiм, вочевидь, також з їхньої компанiї, а я набрав майора Прокопчука, слiдчого, на якому на невизначений термiн зависла Чумакова справа.

– Вiтаю, пане майоре, – сказав я. – Як ви там? Що нового?

– Ну, загалом маю чим подiлитися, – вiдповiв той. – Дещо цiкаве вiдбулось, але це не телефонна розмова.

– По Чумаку? – спробував уточнити я.

– Нi. Тут, гадаю, усе знову зависло надовго. Дещо iнше, але для тебе буде цiкавим. А у тебе?

– I у мене є дещо цiкаве, – намагаючись не вiдволiкатися вiд думок, промовив я. – Гадаю, треба зустрiтись. От i ви також розповiсте.

– Хмм... Давай завтра! – запропонував вiн.

– А сьогоднi?

– Гмм... А це що, дуже важливо? Я зараз у вiдрядженнi. Вiдпадає.

– А де ви? – запитав я.

– У столицi, – зiтхнув Прокопчук. – Буду тiльки завтра. Сам розумiєш, сюди рiдко викликають, щоб похвалити, так що я взагалi нiякий. Дивись, якщо це край важливо, то хiба... увечерi. Пiзно. Повернуся сьогоднi. Але це у випадку, якщо дiйсно важливо i не можна по телефону. Кажи!

Отже, Прокопчук зараз у Києвi, принаймнi для мене.

– Ну, загалом, не питання життя i смертi, але... хотiлося б дещо прояснити. Тому все- таки... словом, якщо неважко i вашi колеги вiдпустять вас на десять хвилин, вийдiть з кабiнки до головної зали i присядьте зi мною пiд отим великим фiкусом у куточку.

Його «правець» тривав яких пiвхвилини, пiсля чого майор отетерiло промовив:

– Ти що, тут? Ну, гаразд...

За двi хвилини вiн умостився поруч, вiдверто пiдозрiло зиркнувши на хлопцiв.

– Фiрма «Цербер», охорона, – лаконiчно пояснив я.

– Добре живеш... – зауважив Прокопчук. – Ну, кажи. Хоча, може... якось без свiдкiв?

Я запитливо глянув на Валентина, той лише заперечливо похитав головою.

– Це майор Прокопчук з нашого обласного вiддiлу, – пояснив я. – Слiдчий у Чумаковiй справi.

Одночасно гiсть витяг службове посвiдчення i показав охоронцевi. Валентин неохоче пiдвiвся i перейшов до протилежного кутка зали.

– То що сталось? – ховаючи посвiдчення, запитав майор. – Яка причина панiки?

– Їхав, їхав, – пояснив я, – i побачив майора Прокопчука у Вишгородi, тобто у безпосереднiй близькостi вiд мiсця подiй. Здивувався, зателефонував йому, а вiн повiдав, що зараз у Києвi, отримує «пiлюлi» вiд начальства. Цiлком закономiрно виникла пiдозра, що його перебування тут пов'язано iз Чумаковою справою. А я також нею займаюся, причому зi згаданим добродiєм маю джентльменську угоду щодо обмiну iнформацiєю. Отака ситуацiя. До панiки, звiсно, далеко, але й для повного спокою вже пiдстав не достатньо.

– Ну-ну... – з розумiнням кивнув Прокопчук. – Гаразд. Iнформацiї у справi не з'явилось. Їздив дiйсно до Києва. На зворотньому шляху довелось такий гачок зробити. Завершити паперовi нюанси з мiсцевими пiсля наших спiльних дiй i... теми з колегами завжди знайдуться, коли є бажання посидiти.

– Зрозумiло, – кивнув я. – Але яка потреба при цьому вводити в оману iншого колегу? Пробачте, звiсно, що набиваюсь у такi...

– Припини, га? – попросив майор. – Оце я маю по телефону жувати нюанси своїх подорожей? Поїздка – вона, як така, дiйсно до Києва за «орденами». Ось головне. Усе решта – деталi, не вартi уваги. А якби я ще бабу зняв i застряг iз нею десь на добу, то також мав би тобi це пояснювати?

– Гаразд, мої вибачення. Бiльше запитань не маю. Не хочу затримувати.

– Толю... – скривився Прокопчук, озираючись. – Гос-споди... Дiвчино! Пiдiйди, будь ласка. Нам по «соточцi» налий, сонечко. За мiй рахунок. Хоча менi вже наче й вистачає...

Останнє адресувалось менi.

– За кермом, – розвiв руками я. – I роботи вдосталь. Так що пробач.

– Добре, добре, це все вiдомо... – замахав руками майор. – Нiчого тобi не станеться. По сто можна. Щоб стосунки не зiпсувались через таку херню. Ти краще послухай мене. Оце я тобi завтра-пiслязавтра збирався сказати.

Дiвчина поставила перед нами два келишки, i мiй спiврозмовник пiднiс свiй, запрошуючи мене. Я без задоволення перехилив горiлку i взявся за виделку.

– Так от, шановний, взяли ваших кривдникiв. Я вас вiтаю. I поїздка моя до столицi частково була пов'язана з цим.

Я мовчав i дивився на нього.

– I тепер знову ж таки у зв'язку з такою подiєю, я матиму до вас конкретну справу. Доведеться провести упiзнання.

– Не буде упiзнання, – вiдрубав я. – У масках вони працювали. Хапанули ви, хлопцi, якихось лохiв, а тепер робитимете цапами-вiдбувайлами... Знайома процедура. Бог у помiч! Тiльки без мене.

– Отак-от, – несподiвано розплився у широкiй посмiшцi Прокопчук. – Щойно з нашого лайна вилiз, ну, якихось кiлька рокiв, а уже стiльки гонору... Скажи, якi ми тепер... Приватне агентство, чисто працюємо... Елiта! Але упiзнання провести таки доведеться! Можна просто зараз. А протокол прийдеш писати потiм. I тодi уже пляшка з тебе!

Вiн полiз до кейса i витяг звiдти пластмасову коробочку.

– Навмисне до магазину ходив, – виливав їдь Прокопчук. – Запитував, яка тара має бути. Все-таки рiч дорога, iмпортна...

А далi моя щелепа вiдпала, а очi полiзли на лоба. На шматку розгорнутої тканини передi мною лежала... шведська блешня, втрачена, як я гадав, навiчно. Майор iз задоволенням спостерiгав ефект. Рука простяглася сама i я взяв блешню з потрiйним гачком. Ту саму, яка, можливо, врятувала менi життя.

– Розумiю, – продовжував під'юджувати слiдчий, – рука досвiдченого риболова вже упiзнала «рiдну» рiч, хоч їх тисячами штампують. Але ти все- таки подумай, якi ознаки напишеш у протоколi упiзнання. Типу, якась там мiкротрiщинка на емалi або власноруч перегнутий кут загину гачкiв... Хоча, взагалi-то дивись уважно. Ми ж цапа-вiдбувайла пiдставляємо, може й блешню у магазинi придбали...

– Розкажи... – попросив я. – Ну, будь ласка.

– Отак-от, тепер будь ласка... Ще обнiми мене. Давай сюди. – Прокопчук згрiб мою блешню у кейс. – Завтра у протоколi розпишешся, тодi вiддам. Може...

– Як взяли? – з-пiд лоба запитав я.

– Як-як... Професiйнi секрети. У Києвi хлопчики влетiли, виконуючи замовлення. А я ж давав орiєнтування ще тодi. Побачили у цього рану пiд оком. У бардачку – блешню. Напевно, сподiвався повернути тобi при зустрiчi. Ось так.

Вiдчуття вiд його розповiдi було дивне.

– Живих взяли?

– Кого як. «Твоєму» не пощастило. Четверо їх було. Двоє загинули пiд час затримання. Один поранений, але при свiдомостi. Один неушкоджений.

– I ти з ними бачився?

– Аякже, сидiв на допитах, у протоколах пiдписувався.

– I про мене питав?

– Звiсно, – посерйознiшав нарештi майор. – Звiсно, питав. От тiльки не «коляться» хлопцi. I не збираються.

– А що говорять?

– Про рану – у бiйцi п'янiй отримав, хоча є висновок судмедексперта, не двозначний. Гачками вiд твоєї блешнi рани завданi. А про блешню – на рибалку збирались. Якраз пiсля виконання завдання, на якому «засипались».

– А на чому вони «засипались»?

Я мовчав, хвилюючись, що зараз почую. Можливо, щось таке, що дозволить робити висновки на рахунок того, чого ж все-таки цi хлопцi хотiли вiд мене. Мовчав i Прокопчук, очевидно, розмiрковуючи можна чи не можна сказати правду.

–Могила... – пiдштовхнув я. – Не сумнiвайся. Нiде не випливе.

– Та й зi мною-то не дуже поспiшали дiлитися iнформацiєю, – зiтхнув слiдчий. – Так, неофiцiйнi данi. Викрадення людини.

Сергiй Нечипір, власник ветеринарної клiнiки.

Оце вже було бiльш нiж цiкаво.

– А навiщо його викрадали? – проковтнувши, запитав я.

– Навiщо... Я так собi мислю... Ну, це має бути пов'язано якимось чином з розбiрками у Мiнфiнi i арештом Ярмоленка.

– Рiк тому? – здивувався я.

– Рiк тому. – Тодi ж усе зависло. Iвашкевич втiк. Грошi не повернули. Судова справа тягнеться досi. Нещодавно Ярмоленко, кажуть, дав покази. Виявляється, капсулу з кодами рахункiв Iвашкевич, на якому офiцiйно висить звинувачення в органiзацiї усього цього, зашив пiд шкiру одному зi своїх псiв. А був вiн любитель, цiлу псярню тримав. Як чкурнув Iвашкевич – пси невiдомо куди подiлися. Гадаю, дехто, хто був при справах, одразу почали за ними полювати. Нашi вже пiзнiше дiзнались. Але факт, що пошуки тривають i досi, iнакше грошенята хтось давно привласнив би. Так от, видно хтось якимось чином вийшов на ветеринара цього – Нечипора. А той почув небезпеку i звернувся до органiв. Там цiлу операцiю органiзували – дали викрасти, хотiли подивитися, на кого виведуть. Хрiн там вивели...

– А чому саме цього ветеринара? Вiн що, зiзнався у тому, що зашивав капсулу?

– Не знаю, – розвiв руками Прокопчук. – Але якщо взяли його в «оборот», то очевидно, чимось зацiкавив. Тут ще й iнший зв'язок є. Нечипір цей – двоюрiдний брат одного клерка, який також працював у Мiнфiнi i зник за незрозумiлих обставин тоді ж. Досi нiхто не знає, де вiн.

– А прiзвище як? – тамуючи хвилювання, запитав я.

– Прiзвище... Зараз... Максюр, здається. Чи Максюрко? Нi, ну, щось схоже. Та яка рiзниця? Той Максюр чи хто вiн там такий, кажуть, не мiг мати доступу до цих механiзмiв. Але... Хто їх зна. У тiй «кухнi» сам чорт ногу зломить.

«Максюта, – подумки промовив я. – Максюта». Он воно як. Тепер i цей бiк справи вiдкривався передi мною, якщо не в усiх деталях, то принаймнi загально. I головним висновком, хоч як дивно, було те, що я все-таки на правильному шляху.


LI
По обiдi, коли ми майже пiд'їжджали до мiста, телефон мiй засигналив номером, вiд якого усе стерпло. Вiн.

– Ну, де ти? – було запитання.

– Доїжджаю.

– Якщо бажаєш, можеш просто зараз до унiверсаму. Я пiдсяду до тебе.

– За годину, – пообiцяв я.

Вiдчуття розв'язки вiдбирало глузд i змушувало тиснути на педаль.

Вiн сiв поруч зi мною i, посмiхаючись у густi вуса, подав руку. А потiм взяв мiй телефон, що лежав на переднiй панелi поруч з кермом i, набравши комбiнацiю, показав менi екран.

– Що це за номер?

– Гадаю, той, який тебе цiкавить.

– Отак зразу..... – усерединi почало жахливо млоїти, вiдбираючи мову. – I... а звiдки ти взяв, що це вiн?

– Професiйнi секрети, – скромно посмiхнулися вуса.

– Нi, так не пiде. Усе надто серйозно. Надто! Я мушу бути певним. Поясни. I що, ти... вирахував його? Засiк де вiн є?!

Ставлячи це запитання, я весь буквально тремтiв. Наче Мажор, застиглий у стiйцi над перепiлкою, що заховалась у травi.

– Отак зразу... – у тон менi скаламбурив гiсть. – Ти вже хотiв мед та й лопатою гребти.

– Так... чому ж... якщо номер вiдомий... це ж для тебе як два пальцi... Ну чого смiєшся?!

– Без питань, якщо телефон увiмкнений. А якщо вимкнутий, то вибачай. Словом, така ситуацiя. Слухай мене. – Вiн зiбрався з думками. – Ота журналiстка твоя учора, пiсля того як ти менi зателефонував, поїхала... знаєш куди?

Я мовчки дивився на нього, очiкуючи почути найнеймовiрнiше.

– Просто до тебе! Уяви собi – по прямiй.

– А-а... звiдки ти знаєш, де був я? – питання моє звучало бiльш нiж дурнувато. – Здається, я тобi не казав.

– Ти що, нинiшнiй? А ти хiба вимикав свiй телефон? То чому менi не знати, де ти був? Отак просто, подивився на випадок чого. Поцiкавився. I був ти на час здiйснення дзвiнка до мене у селi Гамари Вiнницької областi. I навколо нього крутився. В основному на захiд вiд села. А журналiстка твоя тим часом на роботi сидiла. В офiсi телеканалу «Мрiя-ТБ». Там вона працює?

Я мовчки кивнув.

– Ну, бачиш... Так от, за пiвгодини пiсля твого дзвiнка вона зiрвалася i поїхала до тебе. Їхала автомобiльною дорогою. У Вишгородi була у кiлькох мiсцях. Потiм погнала до села Гнiдичi i знову повернулася. Коли їздила до Гнiдичiв, то була вiд тебе кiлометрiв так зо три, якщо по прямiй. Потiм ти повернувся до Вишгорода, а вона за тобою. А у Вишгородi якийсь момент ви взагалi перебували практично поруч. Може й бачилися. Ночувала у районному готелi. I повернулася додому перша. За двi години до тебе. Зараз вона у себе вдома на вулицi Гоголя. Сподiваюся, не треба тобi пояснювати, як я це встановив? Бо ти якийсь «тормознутий» сьогоднi.

– Нi, це зрозумiло, – остовпiло промовив я. – Знаючи її номер телефону, ти легко з трьох точок встановлював мiсця її перебування. Ти колись пояснював. А чому вона поїхала за мною пiсля мого дзвiнка до тебе?

– Не знаю чому. Це вже тобi з'ясовувати. I регулярно, практично весь час, вона телефонувала до рiзних абонентiв. Але зауваж, жодного разу на цей номер. – Вiн постукав пальцем по екрану мого телефону, де застигли набранi ним цифри. – I їй також постiйно телефонували. I жодного разу з цього номера.

– То де ж ти його узяв? – я почувався повним iдiотом.

– А весь цей час разом з твоєю журналiсткою, не вiдстаючи вiд неї анi на крок, «їздив» ще один номер. Аж вiд нашого мiста. I до села Гнiдичi з нею катався. I у готелi з нею був.

– Напевно, телеоператор її з «Мрiї-ТБ», – знизав я плечима. – Вусатий, з камерою, високий такий. Бачив його. Може й у лiжку з нею лежав. Нам-то що з того?

– Може й лежав, – погодились «вуса». – Але от що дивно: жодного разу до цього, як ти кажеш, «телеоператора» вусатого нiхто не зателефонував. Жодного! I вiн також нiкуди не дзвонив. Га? Чого б то?

– I що? – не зрозумiв я.

– Тебе це не дивує?

– Ну, припустимо, дивує. За два днi мав би хоч хтось. I що?

– А те, – «вуса» нервово похитали головою, – що у роздруківцi попереднiх дзвiнкiв отого, як ти кажеш, «телеоператора» є лише один телефончик! I все! Взагалi лише один за увесь час iснування номера. Не здогадуєшся який?

– Оцей?! – у повному розпачi я простяг свiй телефон, на екранi якого свiтився щойно записаний туди номер. – I що?

А наступної митi прозрiння все-таки надiйшло. О, Господи... Як усе виявилося просто! Вiдслiдковуючи мiсце перебування телефону Свiтлани, мiй «добрий янгол» з вусами побачив, що поруч постiйно є iнший – також увiмкнений, але без єдиного дзвiнка. I пересувається усюди разом з нею. Це ж був просто ще один мобiльний телефон у кишенi чи сумочцi Свiтлани! Iнший телефон з iншим номером, призначений тiльки для дзвiнкiв... важко було повiрити, що все-таки до Чумака, який мав десь сидiти тихо, настiльки тихо, що боявся тримати свiй телефон увiмкнутим. Це була цiлком резонна пересторога з її боку, але вона ж її i згубила. Я зрозумiв механiзм їхнього зв'язку. У разi потреби Чумак мав увiмкнути свiй телефон i набрати запасний номер Свiтлани, з якого вона розмовляла з ним i лише з ним.

А мiй спiврозмовник вдоволено кивав головою, дивуючись моїй несподiванiй «загальмованостi».

– I скiльки часу iснує цей номер? – запитав я. – Ну той, що начебто возить iз собою Свiтлана?

– Обидва iснують трохи бiльше шести мiсяцiв. Вiд лютого минулого року, – пiдглянувши до записника власного телефону, вiн назвав точну дату їхнього першого зв'язку.

Це було за чотири днi до зникнення Чумака!

От тепер дiйсно усе. Я зiтхнув глибоко, так, наче лише тепер остаточно штовхнув оту непомiрно важку снiгову кулю. Вони планували зникнення i встановили собi таємний канал для зв'язку упродовж усього часу перебування письменника у «пiдпiллi». Здавалося, абсолютно безпечно. Два номери, якi належать невiдомо кому, у стiльниковiй безоднi. Хто i як може встановити, що говорять по ньому Чумак зi Свiтланою? Виявляється усе можливо.

– Останнiй дзвiнок був два днi тому, – резюмував мiй компаньйон. – А перед тим, ще десять днiв тому. А перед тим, ще два тижнi. Отож резонно думати, що днiв за десять вони зв'яжуться знову. Тодi й з'явиться можливiсть вирахувати мiсце перебування цього номера з точнiстю до... кiлькох десяткiв метрiв.

– Але у мене немає десяти днiв!

«Вуса» лише розвели руками.

Кулаки мої стиснулися самi собою. Чумак без перебiльшення був на вiдстанi протягнутої руки. Протягни i бери! Але для цього потрiбна була одна маленька умова. Ну зовсiм маленька! Щоб вiн увiмкнув телефон. Хоча б на кiлька хвилин! I тодi той, хто сидiв зараз поруч зi мною, долучивши людей на трьох рiзних операторах i створивши таку собi тривимірну систему координат, швидко вираховував мiсце його перебування з точнiстю до кiлькох десяткiв метрiв. Пiсля цього менi залишалось тiльки дiстатися туди.

Та було у цих розрахунках одне «але», i воно гризло мене, змушуючи краятися важкими сумнiвами. Чому Свiтлана практично одразу пiсля мого дзвiнка зiрвалася з мiсця i поїхала до мене? Що це могло означати? Принаймнi те, що вона якимось чином знає про мої справи. Але чому тодi не доїхала, повернувши назад у Гнiдичах, коли до мене залишалось якихось три кiлометри? Якраз у чей час я виїхав до Вишгорода. Так виходило.

А навiщо? Не прибрати ж мене власноруч. Жiнка як-не-як. Та ще й персона моя при такiй охоронi. Дурницi. Але ж поїхала сюди, не куди-будь.

Я їхав додому i намагався прорахувати її дiї у такiй ситуацiї. А що як... що, як за моїм номером також велося спостереження, i Свiтлана таким чином дiзналась, що я розкрив їхнiй секрет? Невже таке можливе? А чому нi, якщо сам я подiбним чином стежив за нею!

Нехай, припустимо. I найлогiчнiшою за таких розкладiв з її боку була б спроба попередити Чумака. Не дати йому увiмкнути телефон! Ось що насамперед мала б зробити Свiтлана, якби дiзналася про мої плани. Тодi, враховуючи, що телефон Чумака постiйно вимкнутий, вона мала б їхати до нього сама, особисто, якщо знає, де вiн перебуває. Не дати увiмкнути йому телефон. Дiйсно, мала б. А поїхала до мене. I не доїхала. Зупинилася за два кроки – у Гнiдичах, саме у той момент, коли i я повернув назад. Отже... кiлька годин тому Чумак був зовсiм поруч зi мною? Тобто, навпаки, я поруч iз ним...

Чому нi?


Дiйсно, чому нi. Але тодi Свiтлана мала б принаймнi вимкнути свої телефони, щоб я не мiг вiдстежувати її шлях. Цього вона не зробила. А може не зробила навмисне, адже я мiг би запiдозрити, що вона здогадалась? До того ж, зовсiм не обов'язково, щоб їздила за мною сама Свiтлана. Це мiг бути її телефон. А виконувати доручення могла зовсiм iнша людина. I тодi менi важко вважати себе у цiй ситуацiї мисливцем, швидше – дичина.

У головi моїй укотре все переплуталося. Але ще нiчого не було втрачено. Нехай навiть тепер я вже далеко. Нiчого. Запах Чумакового слiду однаково мiцнiшав. Вiдчувався скажений запал. Завтра я розроблю докладний план дiй. Умовлю Густавссона з Антонюком почекати ще тиждень, махнувши рукою на усiх решта. Випрошу охорону. А нi, то сховаюся сам. Також умiю. I чекатиму повiдомлення з точними координатами його потаємного мiсця.

А Чумак – от же, буває... Невже вiн i досi там? Кiлька годин тому... Руку протягти...

А наступна думка взагалi розвеселила. Хоч як крути, виходило, що Чумак дiйсно зник у «Бермудах»???

Усе в менi бажало дiяти зараз, не чекаючи завтра. Було ще не пiзно. По черзi набирав телефони своїх замовникiв – усiх, крiм Свiтлани i Камiнського, але нiхто не вiдповiдав. Це виглядало дивно. I облишивши їх, я вирушив до офiсу «Мрiї-ТБ». Дасть Бог, менi пощастить i Свiтлана досi на вулицi Гоголя. I тодi, можливо...

Кинута дуже недоречно фраза, мiцно засiла у головi i не хотiла звiдти вилазити. I не цiкавило мене чи дiйсно могла Свiтлана спати зi своїм телеоператором. Цiкавило дещо iнше. А вiдчуття було таке, наче тицьнув пальцем у небо, розраховуючи влучити.

Звiсно, на роботi її не було. I до примiщень мене не пропустили. Проте дiзнавшись, що розшукую Свiтлану саме я, вiн вийшов до вестибюлю. Високий молодий чоловiк з вусами, який тримав тодi камеру на сходовiй клiтинцi. Пастка, яку розставив я на цього «звiра», була, безсумнівно, примiтивною.

– Пробачте, е-е... Борис, якщо не помиляюся? Ви можете передати це панi Свiтланi вiд мене? – запитав я, передаючи йому запечатану листiвку.

– Костя, – знизав той плечима. – Чому ж нi, передам. А ви їй не телефонували? Зателефонуйте, ви ж маєте номер. Якщо треба, вона пiд'їде просто зараз.

– Нi, це не термiново, – посмiхнувся я. – До речi, мiй номер змiнився. Я записав його просто на листiвцi. Нехай сама набере, якщо вважатиме за потрiбне.

Оператор покрутив у руках чистий бiлий чотирикутник i скривився:

– Немає нiчого.

– Ой, пробачте... Виявляється, забув. Запишiть самi – вiсiм...

Не даючи йому оговтатися, я почав диктувати. Хлопець виявився повним недорiкою, тому що, мацнувши по кишенях, взяв завбачливо подану мою ручку i, склавши пальцi так, як доволi важко уявити нормальнiй людинi, почав писати. Ось де ти заховався...

Вiн рушив сходами догори, а я повернувся-таки ще раз до вестибюлю i, вдавши повний склероз, запитав охоронця:

– Пробачте, е-е... забув прiзвище, хто зi мною говорив? Костянтин...

– Павличенко, – пiдказали менi.

А вiд'їжджаючи вiд офiсу, я вже набирав приймальню Камiнського. Вiдповiла, як i годиться, секретарка.

– Доброго дня! А як менi поговорити з Костянтином Павличенком? Не пiдкажете номер, за яким його можна знайти?

– Павличенко? – здивувалися там. – Та вiн у нас уже не працює.

– Ой, а давно?

– Та вже з пiвроку, напевно...

Ось як! Виходило, Свiтлана забрала свого кавалера на «Мрiю-ТБ» майже одразу. I навмисно, складаючи матерiал про штат Камiнського, не подала його. I на колективнiй фотографiї хлопця також не було. Напевно, вiн i знiмав. Кому ж це робити, як не професiйному оператору?

Ну, звiсно. Ще б... I це означало, що хлопцям моїм доведеться негайно вирушати до Києва. Усiм трьом з мiркувань безпеки, адже такої охорони як я вони не мали.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка