Олексій Волков Слід на воді



Сторінка18/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

LII
А подiї й самi не бажали чекати до завтра. Вони хотiли розгортатися сьогоднi. Уже. Причому стрiмко й непередбачувано.

Це навiть не нагадувало картковий будиночок. Усе, що я набудував, просто кануло у прiрву. Миттєво, наче пiд час землетрусу у розлом земної кори. А поховала усе за iронiєю долi та сама подiя, що й заварила – дзвiнок Андрiйовича. Вiн i не дав менi пiднятися у супроводi охорони додому. Важко було сказати, що могли означати такi його iнтонацiї, але не розпитуючи, я завiв машину i погнав на протилежний кiнець мiста.

Вони сидiли у маленькiй кабiнцi – Антонюк i Густавссон, а мiж ними мiй колишнiй шеф. Пляшка коньяку була на майже порожня, i якщо на депутатові його дiя практично не спостерiгалася, то нiмець, чи то пак швед, був уже свiй «у дошку» й одразу почав ляскати мене по плечах, заплiтаючи щось по-своєму.

Не передбачаючи нiчого доброго, я мовчки глянув на Андрiйовича.

– Ну, все, – замiсть привiтання сказав вiн. – Можеш розслабитись.

– У планi? – не зрозумiв я.

– Анатолiю Петровичу... – почав Антонюк, пiдсуваючись до мене i виймаючи чорну папку. – Тут така справа... Якщо ви пам'ятаєте, ми, тобто замовники вашi, п'ять осiб, пiдписували з вами, як керiвником приватного агентства, таку угоду... от...

На стiл лiг друкований аркуш, змiст якого я знав практично напам'ять.

– I що? – не намагаючись надати своїм iнтонацiям хоча б трохи привiтностi, запитав я.

– А те, що у цiй угодi пiд пунктом «шiсть крапка два» сказано, що будь-яка зi сторiн при бажаннi може розiрвати цю угоду у будь-який момент. Правда, з деякими умовами. Тобто, якщо стосунки припиняються з нашої iнiцiативи, то це необхiдно погодити з усiма членами групи замовникiв i вам має бути виплачена сума за кiлькiсть вiдпрацьованих днiв. За досягнення вашi ми платили добре, хоч такої умови не записано взагалi. Ви згоднi?

– Так, – залишалося кивнути менi.

– I прекрасно, – зрадiв народний слуга. – Тодi ось документ, згiдно з яким, усi вашi замовники погоджуються з необхiднiстю припинити пошуковi заходи. Ось – пiдписано усiма. Особи засвiдченi нотарiально.

Ще один аркуш лiг на стiл передi мною. Густавссон лiз iз незрозумiлими принаймнi для мене зауваженнями i страшенно заважав зосередитися. Андрiйович, уздрiвши, як я «закипаю», налив йому.

Документ був зовсiм свiжий i мiстив не лише сьогоднiшню дату, а й годину пiдписання. Ось чому нiхто не бажав вiдповiдати на мої дзвiнки – адже у цей час якраз i вирiшувалося, що ж робити далi зi мною. Я пiднiс аркуш ближче – пiд самi очi, якi раптом почали погано бачити. Оленин пiдпис стояв у належному мiсцi, акурат навпроти прiзвища. Швидкий, упевнений розчерк. Рука жiнки, що не належала до «усiх», не мала сумнiвiв, ставлячи автограф.

– А ось, – вiв своє Антонюк, – i ваша зарплатня – поденна так би мовити, за угодою й у мiжнароднiй валютi. Прошу перерахувати.

– Вiрю, – знизав плечима я. – Немає потреби.

– Ну тодi... – депутат зробив широкий жест як руками, так i усмiшкою, – потиснемо руки i залишається тiльки налити.

Я мляво торкнув протягнуту долоню i запитав:

– А пояснень можна попросити? Звiсно, ви не зобов'язанi. Усе законно. I все-таки. Хотiлося б знати чому так несподiвано вiдпала потреба у моїх послугах. I що менi робити зi своїми надбаннями.

– Купiть собi машину гiдну, – здивувався Антонюк. – А оце дрантя нiмцевi повернiть. Хай їздить. Ось! I з охороною ще день можете «вишивати»! Круто так. Усе заплачено, фiрма грошей назад не поверне. Так що їздiть до пiслязавтра з «церберами», нехай працюють!

– Ви не зрозумiли, – ледве стримуючи лють, пояснив я. – З надбаннями слiдства. Мого слiдства. Iнформацiєю, яку я зiбрав i якою володiю. З нею що робити?

– З нею? Можете собi залишити. На пам'ять. Усi вiдомi люди на старiсть пишуть мемуари. От i використаєте. Ви ж будете найвiдомiшим детективом сучасностi, принаймнi у нашiй країнi. А писати, я чув, умiєте.

– Дякую, – промовив я, забираючи грошi i свої примiрники документiв. – Було приємно спiлкуватися.

Хлопцi з охорони, що пропустили повз вуха Антонюковi заштрики, мовчки рушили за мною.

– Не п-поня-ав... – почулося позаду. – Анатолiю, ну як же так? Не по-людськи якось! Та й причини... ви ж самi хотiли знати!

– Толю! – чулося, як Андрiйович з гуркотом пiдхоплюється зi стiльчика. – Толю, зачекай!

Я лише пiдняв руку на знак вибачень.

Андрiйович наздогнав мене аж надворi.

– Ну, ти даєш... Можна iнфаркт дiстати – за тобою бiгти... чекай... дай вiддихатися... Толю... Та стань ти накiнець, бляха-муха!

– Уже стою! – вiдрапортував я, вiдчиняючи дверцята джипа. – Нiмець нехай сам за ключами приїжджає. Я пiшки додому не пiду. Не було такої угоди. Нiде не записано!

– Толю! Зажди... Слухай мене. Iдемо, повернемося. По сотцi вип'ємо, це не завадить. А хрін цей зараз нiмця додому потягне – ти ж бачиш, гiсть зовсiм нiякий, ляже ось-ось. А ми залишимось i спокiйно поговоримо. I Прокопчук пiдiйде, казав. Є про що.

– Не хочу, – вiдрубав я. – Кажiть тут, як маєте що. А по сотцi – нi. У мене завтра день напружений.

– Чого раптом? – не зрозумiв Андрiйович.

– Як чого? Хiба детективну агенцiю лiквiдують?

– Нi, звiсно... – розвiв руками той. – Хто ж може лiквiдувати? Твоя вона...

– Ну от, треба працювати.

– А... у тебе що, i клiєнти вже є?

– Я сам тепер буду своїм клiєнтом. Ясно? Он, – я витяг i потрусив грошима, – бабла вистачає, щоб оплатити.

– Придурок! – визвiрився колишнiй шеф. – Дурня кусок! Не навчило тебе попереднє життя! Ану, сiдай у машину! Сiдай, кажу!

I не чекаючи, вiн усiвся на пасажирське мiсце. Менi нiчого не залишилось, як сiсти за кермо.

– Толю... Дорогенький мiй Толю! Ти послухай раз старого дурного начальника, нехай навiть колишнього. Їдь додому i виспись. Поки охорона при тобi. А завтра зрання iди до Свiтлани i знiмися у передачi. Розкажи, як ти шукав i що знайшов. I повiдом, що пса знайшов Чу-ма-ко-во-го i тепер сам їздитимеш з ним на полювання, оскiльки панi Олена на нього не претендує. Зрозумiв? А усi, як ти кажеш, «надбання» ти вже передав слiдству. О-фi-цiй-но-му! I зробив ти усе, що мiг, i бiльше нiчого зробити не в силах. А вiд управлiння приїде слiдчий у справi майор Прокопчук i це пiдтвердить. I подякує тобi привселюдно за плiдну спiвпрацю. А от тодi сиди вдома i чекай нових клiєнтiв. Повiр, пiсля такої реклами вони не забаряться.

– Ясно... – промовив я, даючи зрозумiти, що запитань бiльше не маю.

– Що тобi ясно?! – знову скипiв Андрiйович. – Ти знаєш вiд кого виходить iнiцiатива припинення твоїх пошукiв? Вiд Камiнського. А Камiнський хто? Камiнський у даному випадку те саме, що й Гладкий. А Гладкий – це «Надiя країни». Ти добре зрозумiв мене, турку? Гладкий – надiя! Нашої довбаної країни! Структура, яка за теперiшнiх часiв може гнути що хоче i куди хоче. I якщо Гладкому потрiбне термiнове припинення твоїх пошукiв, отже – змiнилася ситуацiя i з'явились iншi iдеї. А у нашому вiдомствi, я сподiваюся, ти не закiнчений придурок i я можу тобi це сказати... Так от, у нашому вiдомствi шепiт такий пiшов, причому конкретний шепiт, начебто знайшли Чумака. Однi кажуть самого Чумака, iншi – машину зi слiдами його загибелi... Словом, точно нiхто нiчого не знає. I займається цим знаєш хто? Клепарський особисто. От хто. А Клепарський позавчора був знаєш де? У Вiнницькому обласному вiддiлi. I у Вишгородському райвiддiлi. I по району їздив. Кiпiшу стiльки було, що й до нас докотилося. I я гадаю, був вiн там не просто так. Ти ж у тих мiсцях добряче «нарив». Не знаю, там пропав Чумак чи нi, але тепер, якщо фабрикувати щось, то там стопудово зручнiше. Ну от i думай. Якщо такi сили зацiкавленi, то злiплять будь-що. Звiсно, те, що влаштовуватиме «тих». I пiсля цього... якщо не дай Бог... ти викинеш щось таке, що не вписуватиметься у вибудовану систему... Ти розумiєш? Зникнеш, як в електром'ясорубцi. Так зникнеш, що нiяка, курва, генетична експертиза потiм не встановить, де з тебе фарш, а де не з тебе! Ти зрозумiв, бовдуре?!

Андрiйович, який сидiв весь час нахилений до мене, зрештою вiдкинувся на спинку i перевiв подих.

– ...i я гарантую тобi, що у випадку, якщо зробиш так, як я кажу – нiчого тобi не загрожуватиме. Можеш смiливо без охорони по усiй країнi як Чумак швендяти. Не вигiдно їм буде прибирати попередника, щоб сiяти сумнiви щодо власних здобуткiв. Так що пiди, привселюдно скинь вантаж непотрiбний i живи спокiйно. I мою стару совiсть не «вантаж», i без того тяжко. Чорти б його... Час на пенсiю...

Дверцята зачинилися так тихо, нiби вiн вже й не мав сили пiсля усього, що робив упродовж години, аби переконати мене. Дуже повiльно, десь на задвiрках свiдомостi я починав розумiти. Поступово починав. Звiсно, Андрiйович мав рацiю. I тепер я вже iншими очима дивився на подiї останнього дня, знаходив їм iнше трактування. Он що означало перебування Прокопчука у Вишгородi! Он що, виявляється, означала поїздка Свiтлани до Гнiдичiв. I не мiй дзвiнок до людини, яка негласно забезпечувала мене даними через мобiльного оператора, послужив пусковим моментом. Зовсiм нi. Увечерi напередоднi їй запропонували поставити пiдпис пiд документом, який зараз лежав у моїй тецi. А отже, одразу вона зрозумiла, що заварюється «щось таке». А у неї, хоч i настали нелегкi часи, також були знайомства в рiзних гiлках влади, як i в органах внутрiшнiх справ. Послуги вiдомих журналiстiв потрiбнi усiм. Тому iнформацiю, яку менi щойно «злив» Андрiйович, Свiтлана здобула ще ранiше. Вона швидко збагнула, чого Клепарський, керiвник такої структури, генерал, другу добу товчеться у Вишгородi, поблизу мiсця начебто зникнення Андрiана Чумака. От i рвонула зi своєю знiмальною групою туди. А я гадав – Чумака попередити... Напевно, i зараз «риє землю» вiд душi, використовуючи усi зв'язки, а також власну чарiвнiсть. А у тому, щоб тримати i далi руку на пульсi механiзму пошуку письменника, вона зацiкавлена неабияк. Хай там що, я продовжував вiрити у це.

I вже зовсiм пiзно, увечерi, я отримав ще один «подарунок», цього разу доволi приємний. Телефонували хлопцi, якi ще зранку поїхали до Києва. Нiна Василiвна упiзнала високого чоловiка з вусами, зображення якого показав їй Сергiй. Це був телеоператор «Мрiї-ТБ» Костянтин Павличенко, який вдерся тодi разом зi Свiтланою на мою сходову клiтинку. Щоправда, прийшовши по Мажора, вiн був без вусiв i мав iнакшу зачiску.

Це був повний розпач. I я вже не вiрив, що завтра зранку пiдведуся з працездатною головою i новими iдеями. Час «зливати воду». Останнiм бажанням було зателефонувати Оленi i «подякувати» за «пiдтримку». Але навiщо? Що вiд неї залежало? А отже, навiщо зайвий раз псувати нерви жiнцi, яка намагалася не належати до «усiх»?

Я постелив Валентину у сусiднiй кiмнатi, хоч вiн i вiдмовився категорично, а сам зачинився на ключ у своїй, розумiючи, що також спати не зможу. Була друга година ночi i життя за вiкном давно заспокоїлося. Бiля джипа Густавссона примостився один з «Туксонiв» охоронної фiрми i у ньому також не спали. До закiнчення наступної доби вони мали мене охороняти. Ще двадцять двi години. Купа часу.

Притуливши напiвнахиленого стiльчика до зачинених дверей, я все-таки вмостився на диванi i поклав пiстолет поруч iз собою. Зайвi перестороги. Хоча б тому, що не захиститися вiд м'ясорубки, яку так художньо змалював Андрiйович, пiстолетом з гумовими кулями.


LIII
Зранку наступного дня вичищений та виголений пiсля кiлькаденних тинянь бездорiжжям, ополiснутий «холодним душем», який вилили на мене Густавссон з Антонюком, наче нова копiйка, я з'явився бiля офiсу телеканалу «Мрiя-ТБ». Обличчя Свiтлани не виражало здивування, коли, вийшовши з машини, вона побачила мене у супроводi охорони на двох «Туксонах».

– Доброго дня... – посмiхнулася вона, не так широко i упевнено, як завжди. – Що ж ви не зателефонували? Що за фокуси з листiвками? Мене могло й не бути. Я вранцi збиралась їхати, навiть думала не заїжджати сюди. А... ви далi при охоронi?

– Звiсно, – розвiв я руками. – Моя персона, навантажена таємницями, тепер дорого коштує. I як вiдрядження?

– Як завжди, змучена i не виспана, – поскаржилася Свiтлана.

– I безрезультатно... – спiвчутливо додав я.

– А... чому ви так вирiшили? – на мить розгубилася вона.

– А як ви думаєте чому? Поворушiть сiрою речовиною. Словом... – я видав натягнуту посмiшку. – Є розмова, панi Свiтлано. Розмова серйозна. I конкретнi пропозицiї. Ви ж хотiли Чумака? Ну ось, я готовий виконати ваше бажання.

– Ви-и... Я правильно зрозумiла?.. Так... Ви ж, начебто... вже не займаєтесь цим. Принаймнi я разом з iншими пiдписала розiрвання угоди. Воно що, ще не дiйшло до вас? Ну, цей документ... Вам що, не повiдомляли?

– Свiтлано, – я iз задоволенням спостерiгав її розгубленiсть. – До чого тут документи? У мене з вами особисто була джентльменська угода. Хiба ви забули? Я давав вам обiцянку, що коли знайду Чумака, то що?.. вiддам його вам. Вам i тiльки вам. Брали ви з мене таку обiцянку?

– Ну... так. А...

– От я й виконую. Ми ще потiм з вами роман збиралися закрутити. Що, забули?! Хоча, якщо воно вам вже не потрiбно, – вiддам комусь iншому. Охочих багато.

– Заждiть! – рiшуче перервала Свiтлана. – То ви... ви що... знайшли його?! Ви... це хочете сказати?

Я дивився просто на неї, упритул, намагаючись прочитати по обличчю усе, що могло б мати якусь цiннiсть. Тому й зволiкав з вiдповiддю.

– Чому ви мовчите? Я розумiю. Давайте до мене. До бiса усi поїздки. Ходiмо! Вважайте, я тепер тiльки для вас. Бiльше нi для кого. Ходiмо. А...

Вона потягла мене за рукав у дверi, але Валентин та iншi рушили слiдом. У її очах з'явилося запитання.

– А я тепер без них нi на крок. Усе це – моя охорона. Фiрма «Цербер»! Ну, ви знаєте. Я ж тепер навантажений таємницею Чумака, а це, як ви розумiєте, декого не влаштовує. Так що...

– Розумiю, – Свiтлана зрештою оговталась i почала демонструвати незворушнiсть. – Але у нас цiлком безпечно. I своя охорона, як бачите.

– Бачу, – посмiхнувся я, – але або з охороною, або... до ваших конкурентiв.

– Навiть так? Ну гаразд, – знизала вона плечима. – Якщо це ваша умова... Але я мушу узгодити це з керуючим. Ви ж пропонуєте менi пустити озброєних людей у наше примiщення.

– Немає потреби, – заперечив я. – Поговоримо у моїй машинi. А далi побачимо – iти до ваших примiщень чи нi.

– Ну, гаразд, – скривилась вона. – Ви так обставляєте... Можна подумати, що саме я становлю для вас загрозу. Зараз. Буквально двi хвилини, я мушу дати деякi розпорядження.

– Подумати можна про будь-що. А от щоб приставили охорону, яка коштує зовсiм не дешево, потрiбнi серйознi пiдстави. Сiдайте зараз! – я рiшуче вказав на дверцята. – Поки ви даватимете свої розпорядження, я вже говоритиму у прямому ефiрi на iншому каналi.

Вiдпустити її зараз, навiть на двi хвилини, я не мав права.

Так, був, звiсно, шанс, що опинившись на самотi, ця незворушна жiнка просто зараз нервово висмикне телефон i зв'яжеться з ним. Нехай навiть вiдомий менi номер завжди поза зоною – не можна вiдкидати, що у них щось було передбачено на такий випадок. Чумак мiг мати ще один телефон, завжди увiмкнений, з номером, яким ще не користувався нiхто i нiколи i який через це жодним способом не мiг бути визначений. Була, як не кажи, iмовiрнiсть, що Свiтлана от просто зараз термiново зв'яжеться з ним, аби поставити лише одне запитання: «Ти на мiсцi?». I тодi оце саме мiсце одразу стане менi вiдомим. От тiльки дуже великими у цьому випадку ставали шанси не знайти потiм там Чумака. Вiн мiг знятися негайно. I тодi...

Я не бажав так ризикувати, хоча iдучи iншим шляхом, ризикував не менше. Та що вдiєш, це вже була дiйсно гра ва-банк.

Нiчого не розумiючи, вона всiлась на переднє сидіння, а я за кермо.

– Це i вiд мене вас охороняють?! – здивувалася Свiтлана.

– Вiд усiх, – безапеляцiйно заявили ззовнi, зачиняючи дверцята.

– Вони лише чесно вiдробляють грошi, – розвiв я руками. –Та й з мого боку немає жодних заперечень, особливо пiсля усього, що сталось.

– А що сталося? – не зрозумiла вона.

– Спробували усунути, коли надто близько пiдiбрався до Чумака. Пощастило. Невже вам не повiдомляли?

– Ну, так... Хоча у подробицi не вдавалися, – вона на мить замислилась. – А ви такий закритий, що другий раз i питати не наважуюся.

– А я думаю, вам розповiли усе. I знаєте ви бiльше, анiж робите вигляд. Ну, та менше з тим. То що з Чумаком – берете? Я маю на увазi справжнього Чумака, а не ту повну лажу, яку ви вже два днi рознюхуєте пiд Вишгородом. Хоча, може, вона бiльше вас влаштовує.

– Чому ви говорите натяками?! – стала дибки Свiтлана. – Якби я знала бiльше, то не кидалася б мiж вами i другими такими розумниками! Говорiть конкретно. Що ви пропонуєте?

– Хочу зробити заяву на телебаченнi. Про справу Чумака, як ви розумiєте. Обов'язково у прямому ефiрi. Причому з вiдповiдною попередньою рекламою, ви ж знаєте, як це робиться. «Сьогоднi увечерi у прямому ефiрi виступатиме директор детективного агентства Анатолiй Рибак про справу Чумака. Детектив стверджує, що розкрив цю справу, i хоче, щоб усе вiдбулось у прямому ефiрi». До речi, про моє ставлення до вишгородських подiй ви також скажете. «Пiсля його заяви за деякий час наша знiмальна група у супроводi охорони, оскiльки на нього вже були замахи, попрямує до мiсця, де ми побачимо корифея вiтчизняної лiтератури у тому виглядi, у якому вiн є зараз. Ми проведемо кiлька днiв, годин чи хвилин у приємному товариствi пана Рибака, якому вдалося зробити те, чого за бiльш нiж пiвроку не змогли»...

– Ви з глузду з'їхали?..

– ...вам вже виднiше, як обставити це шоу, щоб здерти побiльше з ваших рекламодавцiв. У цьому планi я нi на що не претендую.

– Ви з глузду з'їхали! – повторила Свiтлана. – А хто менi дозволить це зробити?! Я не вирiшую таких питань. На телеканалi є керiвництво! I таке можливо лише у тому випадку, якщо ви пред'явите докази усього, що тiльки-но сказали. Незаперечнi докази! Якщо ж нi, про це не може бути мови!

– I Чумака приберуть тi, вiд кого вiн сховався. Ще до приїзду вашої, тобто нашої знiмальної групи. Або ж...

– Що «або ж»? – Свiтлана нервувала дедалi бiльше.

– Або вiн вислизне сам, якщо ще зацiкавлений у власному зникненнi.

– Отже, ви стверджуєте, що Чумак живий... – уперше за всю розмову Свiтлана подивилась менi в очi.

– Звiсно, панi Свiтлано! – розцвiв я. – До вас ще не дiйшло? Звiсно, стверджую. Але якщо це для вас не новина i вам не цiкаво...

– Ви плетете таку нiсенiтницю, – похитала головою вона. – Менi надзвичайно цiкаво. Я не вiдмовляюсь i хочу з вами спiвпрацювати. Але ви мусите надати докази, що знайшли його. Iнакше нi з вами, нi навiть зi мною на телеканалi говорити не схочуть. Ви розумiєте це? Ви знаєте, скiльки коштує година прямого ефiру? Ви уявляєте, що свiтить менi, якщо це виявиться «булькою»?

– Ще недавно ви готовi були днювати i ночувати зi мною у прямому ефiрi, – вiв своєї я. – Що змiнилось тепер? Яка причина? Чи не у тiм, що не купився на вашi одеськi штучки?

– Господи... – вона безсило похитала головою. – Анатолiю! У вас геть чисто шарабани поїхали! Очевидно через те, що хтось почав ставати вам на хвіст. До чого тут я? Ви поводитесь як дитина i ставите мене у дурне становище! Менi набридли вашi iдiотськi iгри! Ви блефуєте i я це бачу. Тiльки не можу збагнути, чого добиваєтеся.

– Ви самi себе ставите. – I мiй терпець також почав уриватися. – Послухайте мене, Свiтлано. Уважно послухайте. Я знаю, що ви знаєте, де вiн. Для мене це встановлений факт. Зрозумiли? I враховуючи, у яку халепу я потрапив, менi тепер нiчого не залишається, як iти напролом. Тепер ви для мене – єдина ниточка, яка веде до нього. Ба бiльше, для мене факт, що ви замiшанi по вуха у його зникненнi. Мене покинули усi, але я маю розум, руки i, уявiть собi, детективну агенцiю. А найголовнiше – забув сказати, багато дуростi у головi. I я не вiдпущу вас. Переслiдуватиму доти, доки не розкрию, у чiм справа. I тодi вiддам вас у руки правосуддя. А почну з того, що розповiм на всю країну те, що знаю на даний момент. На iншому телеканалi. Сьогоднi. I сьогоднi ж передам усе, що маю, слiдчому. Хiба мене встигнуть прибрати з другої спроби. Проте зробити це ще добу буде не так легко. Втiм, як бажаєте. Я пропоную вам змову. Моя вимога така: ви розповiдаєте менi усе, що знаєте, правду. I показуєте Чумака – це обов'язково.

– Чумака?! – Свiтлана вигукнула це так, що мiг би почути й сам зниклий письменник. – Ви ж щойно переконували мене, що знаєте, де вiн! Ви ж збиралися вести до нього знiмальну групу. А тепер я маю вам його показати?! Анатолiю, здається, ви почали конкретно «блудити».

– Та нi, – стримано посмiхнувся я. – Усе контролюю. Я ж не казав, що знаю, де вiн, пригадайте. Казав тiльки, що розкрив його таємницю. А координати – це справа часу. Гадаю, кiлькох днiв, не бiльше.

– Ви ще й авантюрист, шановний... – похитала головою вона.

– Так от, щоб координати Чумаковi не вiдкрилися привселюдно, – вiв я, – ви показуєте менi його вже. Натомiсть обiцяю, що судитиму вас сам. А мiй вирок, як ви розумiєте, буде м'якшим. За будь-яких обставин. Що я можу взагалi, якщо поміркувати? Отож вирiшуйте. I вирiшуйте вже. Мене чекають.

Вона навiть не поворухнулася. Мовчав i я. Хвилини тяглися. Вiдчуття було таке, наче тицьнув пальцем у небо.

– Усе, їдемо.

Повернув ключ у замку i взявся за кермо. Охоронець елегантно вiдчинив панi дверцята. Свiтлана продовжувала сидiти нерухомо. А потiм нарештi промовила:

– Ви знаєте, коли я уперше з вами стикнулася, то зразу побачила, що ви людина важка i незручна. Але про те, що ви манiяк, якось не думалося.

– Ваша справа, ким мене вважати, – знизав я плечима. – Ви також менi не симпатичнi як людина. Але зараз для мене має значення лише одне – ви обманювали мене. Рiк тому ви були з Чумаком упродовж трьох днiв у степу поблизу села Гамари. Є там таке вiдлюдне мiсце. Ви знаєте. Ви були з ним там. Пiд проливним дощем. Приїжджали туди до нього. Саме там вiн передав вам зошит з недописаним романом, який ви потiм вiддали менi, збрехавши, що вкрали його значно пiзнiше!

– Так це все ви по зошиту встановили? – iстерично гиготнула Свiтлана.

– Не має значення, – розвiв я руками. – Головне, що встановив. Вашi з ним «бермудськi» подорожi – факт. I пес-двiйник, здобутий обманним шляхом у Києвi, також ваша робота. Усе. Цього достатньо, щоб я став манiяком i почав переслiдувати вас. Не буду пояснювати вам, як встановив це. Професiйнi секрети, знаєте. Але я не телепень. I тепер буду головним джерелом ваших проблем. Як i ви моїх, до речi. Отож усе справедливо.

Я бачив її розгубленiсть. Вона пробивала крiзь зовнi незворушний вигляд цiєї жiнки, хоч як вона прагнула затиснутись i сховати її. А ще сумнiви, вагання. На початку нашого спiлкування Свiтлана задiяла усi необхiднi механiзми захисту. I поводилася вiдповiдно. I усi зусилля спрямовувала на те, щоб не бути викритою, не потрапити до якоїсь з моїх хитромудро розставлених пасток. Тепер її поведiнка змiнилась, а система захисту почала давати збої. Свiтлана паралельно думала про щось iнше! Я бачив це! Її висновки, вiдповiдi вже не були чiткими i народжувалися значно повiльнiше. Воно й не дивно. Навiть така розумна голова, не могла одночасно вирiшувати кiлька завдань, обдумувати кiлька проблем.

– Менi потрiбно вийти на кiлька хвилин, – тепер вона дивилася просто менi в очi, не приховуючи до мене «теплих» почуттiв. – Як жiнцi, розумiєте? I я не хочу, щоб за цей час ви поїхали на iнший телеканал.

Останнє вона промовляла майже по складах.

– Обiцяю вам, що за цих кiлька хвилин не поїду на iнший телеканал, – у тон їй вiдповiв я. – I звiсно, не затримую вас. Але хочу попередити про одну рiч.

Це був мiй останнiй козир у цiй грi. Якщо вiн не спрацює, далi нiчим буде бити. Я вивiв на екран свого телефона номер, що мав належати Чумаковi i показав їй.

– Не раджу вам робити цього. Ви розумiєте чому. Як тiльки цей номер увiмкнеться, або навiть другий – запасний, то про його мiсце перебування одразу дiзнаються iншi люди, задiянi у пошуку, i у яких я не впевнений. I тодi питання, що робити з Чумаком, вже не буде суто нашим. I я втрачу можливiсть впливати на подальшi подiї. Зараз же тiльки ми з вами вирiшуємо, що робити далi.

Свiтлана довго дивлялась на екран, так нiби вирiшувала чи знає його напам'ять. Насправдi ж вона думала. Зважувалася. Нiяк не могла.

– Ще раз, будь ласка, – терпляче повторив я. – Наразi це лише наша з вами таємниця. Поки вiн не увiмкнув телефон для зв'язку з вами. А вiн може зробити це будь-коли i без ваших спонук. Навiть ще сьогоднi до вечора. Навiть упродовж найближчої години. У нас з вами не так багато часу, щоб дiстатися туди i завадити цьому. Я ж не ставлю за мету вiдкрити вашу таємницю своїм замовникам. Та ще й колишнiм.

– Тодi навiщо вам? – тихо запитала вона.

– Тому що манiяк. Ви ж самi казали. Справдi, я важка людина. Хоча б тому, що звик усi справи завершувати. Завершу i цю. Будь-що-будь. I якщо ви не погодитесь на спiвпрацю просто зараз, я не пожалiю вас. Нi вас, нi його. Вирiшуйте.

– Дивiться, щоб потiм не жалiти самому, – ще тихiше промовила Свiтлана. – У вас також ще є можливiсть повернути назад. Поки це, як правильно ви зауважили, нашi з вами справи i бiльше нiчиї.

I не було у цих словах погрози. Лише сум. Не вiдчулося й страху. Натомiсть з'явилось якесь божевiльне вiдчуття. З'явилося раптово, в одну мить. Оте ейфоричне вiдчуття перемоги.

Воно прийшло тодi, коли Свiтлана промовила – «я згiдна».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка