Олексій Волков Слід на воді



Сторінка19/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

LIV
Старшим моєї охорони сьогоднi був Iгор – хлопець мовчазний i не дуже контактний. Видно було, що у мене з ним нiчого не вийде. Проте я вiдкликав його убiк.

– Така ситуацiя, – почав я. – Обставини мої мiняються. Словом, охоронних послуг бiльше не потрiбно. Як ми маємо розбiгтися, щоб усе було гаразд?

У вiдповiдь вiн лише похитав головою:

– Не вийде.

– Як так? – не зрозумiв я. – Якщо клiєнт ваших послуг не потребує, ви що, у примусовому порядку?

– Не ви клiєнт, – коротко пояснив вiн. – Клiєнт – юридична особа, яку становить група людей, замовникiв. У вас з ними угода. Один з пунктiв цiєї угоди говорить, що охорона вашої особи може здiйснюватися у разi визнання такої необхiдностi з будь-якого боку. Тобто у даному випадку таку необхiднiсть визнали вони. Подали нам замовлення. Оплатили. Отже, ми вiдповiдальнi перед ними.

– I що, я без вас не маю права? Нiкуди? А якщо я сам вiдмовляюся?

– Виходить, що так, – знизав плечима Iгор. – Ви маєте право, ми – нi. За п'ять хвилин вас можуть убити, i вони нас потiм по судах два роки тягатимуть.

– А якщо моєї угоди з ними бiльше немає? – не здавався я. – Її розiрвали i вiдповiдний документ про це я покажу вам просто зараз?

– Нi на що не впливає, – похитав головою охоронець. – Це вашi внутрiшнi справи. У нас оформлено та сплачено. Це основне.

Схоже, цю угоду складала розумна людина. Отже, якщо я схочу втекти, залишитися сам, вони побiжать за мною. От вляпався. Це вже скидалося не на охорону, а на якесь стеження, конвой. Я зрозумiв. Напевно, саме два днi потрiбнi були Гладкому з Камiнським i тим, хто за ними стоїть,аби обставити фiнал Чумакової справи належним чином. I вони хотiли мати гарантiю, що за цей час я не викину чогось такого, що поламає їхнi плани. Звiсно, у можливiсть появи живого Чумака вони не вiрили, але розумiли, що я здатний повернути слiдство у такий бiк, що колотитиметься ще довго.

– Нормально, – посмiхнувся я. – Iгоре, слухай, а якщо я закадрив оцю панi i хочу побути з нею наодинцi... Ти що, бiля лiжка сядеш i охоронятимеш?

– Нi, – вiдповiдь була незворушною. – Але пiд дверима стоятиму. А хлопцi пiд вiкнами, щоб хто не влiз i вас не прибрав у найпiкантнiший момент. На усi випадки є чiткi iнструкцiї. Пане Анатолiю, ви своє знаєте, ми – своє.

– Гаразд, – сказав я, подумавши. – Їдемо до Камiнського, вiн збере усiх i поправка до їхньої угоди з вами внесеться просто зараз. I решту часу вiдпочиватимете. Згода?

– Як скажете, – розвiв руками охоронець. – Куди ви – туди й ми.

Я сiв за кермо i викрутив на виїзд з територiї, та один з «Туксонiв» одразу ж вперся попереду, щоб їхати першим. Ну, гаразд, хлопцi.

– Що ви замислили? – запитала Свiтлана, очевидно уздрiвши мiй вираз обличчя.

– Нiчого. Покатаємося. Тiльки не хвилюйтеся.

Ми їхали вулицями, якi я добре знав i якi складали єдино можливий маршрут до вказаного мною мiсця. Їхали спокiйно, як i годиться, зупиняючись на свiтлофорах i пропускаючи пiшоходiв на переходах. А ось i розгалуження на об'їзну. Як там? Береженого Бог береже? Усе складалося надзвичайно зручно. Зелений на свiтлофорi почав блимати, коли переднiй «Туксон» доїжджав до поперечної смуги. Звiсно, водiй пригальмував, аби дочекатися жовтого, потiм червоного, а на новий зелений їхати усiм разом, адже на цей блимаючий зелений я за ним не встигав. Зупинка. Жовтий. На нього, як правило, усi, хто рухається поперек i чекає зеленого, рушають з мiсця, адже усi поспiшають. Ну! Ще мить!

Мотор джипа зревiв i я майнув попри переднього «Туксона» на перехрестя. Усi щойно рушили, проте не так жваво, тому я й устиг проскочити, а от моїм охоронцям це вже не вдалося. Вони вперлися на перехрестя i загальмували, рятуючись вiд зiткнень. За спиною почулися сигнали. А я натис на газ. Довго ця гонка тривати не могла, адже є пости ДАI, а зустрiч з одним iз них означала б крах моїх задумiв. I доїжджаючи до потрiбного повороту, я побачив у дзеркалi, як один з «Туксонiв» видерся-таки з перехрестя. Нiчого. Пiзно, хлопцi.

Ми взяли лiворуч i, заскакуючи пiд арку, я вже розвертав джипа майже поперек.

– Бiгом!


Ми вискочили одночасно, i я, натиснувши на пульт сигналiзацiї, потяг Свiтлану далi – у двiр. Ще кiлька секунд, i мiй переслiдувач впреться у перегороджений заїзд. Ще кiлька секунд знадобиться їм для того, щоб визначити, що робити – об'їжджати весь будинок чи бiгти за мною. Звичайно, вони роздiляться i хтось, вискочивши з кабiни, побiжить далi. Але секунди спливають.

– До автовокзалу, – кинув я таксистовi, хляпаючись на заднє сидiння якогось «Опеля». – Друже, не вписуємося, це завал. Плачу подвiйно.

– Зрозумiв...

Коли «Опель» виїхав за довгий будинок, нiяких «Церберiв» ще не було. Я простяг наперед грошi «без здачi» i наша швидкiсть i маневренiсть одразу зросли. Автовокзал був практично поруч.

– Усе, шефе, дякую!

Моя «дев'яносто дев'ята», пригнана Сергiєм, стояла у потрiбному мiсцi на стоянцi. Машина куплена нещодавно з рук. На нiй я їздив за дорученням. Машина, якої за вдалим збiгом обставин, нiхто з членiв «великої п'ятiрки» у мене ще не бачив. Навiть Андрiйович не уявляв, на чому я їжджу. Мотор завiвся. Хотiлось обернутися до заднього скла i показати середнiй палець, хоч там нiкого й не було.

– Гарно ви їх, – зиркнувши на мене збоку, промовила Свiтлана, коли машина виїхала за мiсто у вказаному нею напрямку. – А ви хлопець не промах. Схоже, не лише я вас недооцiнила.

– Ви залишили б свої комплiменти, панi Свiтлано, для живого класика, – їдко промовив я. – Ми ж його невдовзi побачимо. А менi б хотiлося почути щось по сутi. Ближче до справи. Як воно усе насправдi вiдбувалося. Часу удосталь.

– Ну, гаразд, слухайте, – вiдвертаючись, промовила вона.

– Тiльки без сюрпризiв, будь ласка, – попросив я, намагаючись все-таки перехопити її погляд. – Щойно я зловлю вас на брехнi, наша угода «накриється».

– А це вже як схочете. Втiм... Гадаю, зовсiм без сюрпризiв тепер не обiйдеться. Знаєте, з Андрiєм насправдi ми уперше зустрiлися шiсть рокiв тому, коли вiн ще не був таким вiдомим. Зустрiлися i зрозумiли, що потрiбнi одне одному. Звiсно, ми не афiшували наших стосункiв, адже у нього була сiм'я, а я... моє життя навiть без штампу у паспортi також мало влаштований вигляд i було у рiвновазi, скажiмо так. Але й особливо ховатись у нас пiдстав не було. Усе заварилося три роки тому, коли Андрiй почав набувати популярностi i на нього поклали око люди з вiдповiдних структур «Надiї країни». Ви знаєте, що його новий роман – полiтичне замовлення чистої води. Андрiй не хотiв цим займатись, адже вiн з тих письменникiв i взагалi людей, для яких iснує поняття «забруднитись».

Я переконала його.

– Ви? – не зрозумiв я. – У таку халепу? Навiщо?

– Як вам сказати... Ну, насамперед, просто хотiла, щоб вiн заробив серйознi грошi. А втiм... Андрiй був i навiть зараз залишається значною мiрою iдеалiстом. Таким не мiсце у нашому брудному суспiльствi. Рано чи пiзно життя викине їх якщо не на смiтник, то принаймнi з дороги. I менi вдалося якось пояснити йому, переконати, що бруд суспiльства потрiбно сприймати як об'єктивну категорiю i не лякатись його, водночас i не намагатись викорiнити. Проте треба вмiти створити у ньому i з нього оази хоча б для себе. Створити серед лайна оазу для себе – завдання бiльш реальне i поважне, анiж смикатися у марному намаганнi викорiнити його глобально. Отож Андрiй змирився з моєю позицiєю, що обiлити один непотрiб перед iншим, а заразом i в очах народу, не є обтяжливим для власного сумлiння, адже i без його участi якийсь iз них зрештою виявиться «добрим та праведним», а народ однаково залишиться обдуреним. Ну хiба нi?

Я мовчав, стежив за дорогою.

– Книжка вийшла швидко i на тлi тих подiй, ви самi розумiєте, яку користь принесла замовникам. А фiльм за мотивами роману зняли за три мiсяцi! I повiрте, їм окупилися усi фiнансовi витрати. Ви дивилися взагалi «Пастку на Вовка?» Попри усi кон'юнктурнi моменти йому вдалося майстерно показати справжнє обличчя провладних сил. У момент, коли полiтична боротьба досягла апогею, – викинути на екрани таку бомбу! Ще й пiд чиїм авторством! Не беруся визначити вiдсоток голосiв, який подарували «Надiї« на виборах цей роман i фiльм, але повiрте, вiн не є маленьким.

Свiтлана перевела подих i продовжувала.

– От тодi ми й почали серйозно ховатися. Навiть я не одразу збагнула, яким може бути iнший кiнець палицi, яку сама ж вклала у руки Андрiя. У мене вiддавна були неофiцiйнi стосунки з партією, яка потiм трансформувалась у «Волю народу». Ще п'ять рокiв тому я допомогала їм на виборах. Потiм, коли очолила рубрику телеканалу, ця спiвпраця ще бiльше змiцнилася. Менi справно платили, я чим могла допомогала їм в iнформацiйнiй вiйнi. А коли Андрiй почав писати «Пастку», i йому також.

– Тобто фактично дiлились iнформацiєю з протилежним табором? – уточнив я. – Тiєю, яку давали вам вашi негласнi боси зовсiм для iншого, i ще й платили грошi?

– Ну, звiсно... – розвела руками вона. – Я ж вам пояснюю, бруд – категорiя об'єктивна. У нашому суспiльствi вiн був i буде завжди. I переливати його туди-сюди варто лише тодi, коли це вигiдно самому. Андрiй менi ближче, анiж усi разом взятi полiтики, отже, це було вигiдно. Про якi закони честi та порядностi може йтися, коли копирсаєшся у суспiльному лайнi? Тим паче у нашiй країнi. Анатолiю, будьте реалiстом... Уявiть собi, дiлилась. I у тому, що роман вийшов настiльки резонансним, є й моя заслуга. А ви що, не згiднi? Ну скажiть, яка рiзниця хто кого «з'їсть» – «Воля» «Надiю» чи навпаки? Чи вони не однаковi? Чи не однаково розкрадатимуть потiм те, що мало б належати нам з вами? То чому б не зробити при цьому добре хоча б своєму друговi й собi?

– Ваша позицiя менi зрозумiла i не викликає анi схвалення, анi осуду, – в тон їй зауважив я. – То що ж по сутi?

– А по сутi... Лише коли завершилися вибори, я зрозумiла, що накоїла. Тепер найменша тiнь, кинута нашими з Андрiєм стосунками, могла обернутися бiдою у першу чергу для мене. Напевно, ранiше, якби функцiонери «Волi» могли передбачити, що наробить його книжка, вони запобiгли б її появi. Будь-що запобiгли б! Просто прибрали б його зрештою. Та хто ж мiг знати? Тепер уже все вiдбулося i чiпати таку фiгуру, якою став Чумак, було щонайменш безглуздо i навiть невигiдно. А от я... З мене добре спитали б за таку симпатiю. Так я думала, оскiльки ще не знала усього! Але порвати з Андрiєм не могла. I вiн також. Тому зустрiчалися, наче якiсь розвiдники, дбаючи про конспiрацiю так, що iнодi й самим дивно ставало. В тому вiдлюдному мiсці бiля Гамар, випадково знайденому Андрiєм, ми бували часто, коли вдавалося вирватися. Чотири години їзди i – цiлковите безлюддя. Не уявляю тiльки, як ви дiйшли до «зошита». Дiйсно, саме там вiн дав його менi. I нiхто цього не бачив. I Андрiй нiкому не сказав би, упевнена. Ну, нехай це залишиться вашим професiйним секретом. А потiм...

Свiтлана закурила. А я побачив, як у цiєї досконалої i швидкої на розправу жiнки помiтно тремтять пальцi.

– Потiм вiдбулися позитивнi зрушення. Книга i фiльм викликали такий резонанс, що функцiонери «Волi» практично звiльнили мене вiд усiх iнших неофiцiйних обов'язкiв. Єдиним моїм зобов'язанням став... не повiрите! Я й сама не одразу повiрила. Єдиним моїм завданням став Андрiй. Я на той час була ведучою рубрики i взагалi не останньою людиною на нашому телеканалi, який завжди пiдтримував полiтичного ворога. А у мене були там важелi. Я мала забути про усi iншi напрямки iнформацiйної вiйни i займатися лише проблемами, якими обернулася для моїх босiв Андрiєва книжка. Їх розгрiбанням.

– Що ви маєте на увазi? – вiдверто не зрозумiв я.

– А те й маю. Полiтична боротьба триває завжди. Незалежно вiд того, наскiльки нищiвна чиясь там поразка. За кiлька рокiв ситуацiя може змiнитися. I коли почнеться наступна виборча кампанiя, знову гратиме роль кожен найменший фактор, кожен голос. Тому мої боси в iдеалi хотiли б до її початку бачити Андрiя таким, що усвiдомив i розкаявся. Уся країна до того часу мала стати свiдком визнання письменником своєї помилки, його розчарування своєю полiтичною позицiєю. Не за тих пiшов. Розумiєте? Тим паче, у ситуацiї, коли випливуть усi внутрiшнi незгоди «Надiї«, коли натовп учергове обуриться, вiдчувши на собi кризу їхньої полiтики.

– На яку ще навiть натякiв немає? – скривився я.

– Ви що, дiйсно такий, чи граєте дурника? – почала серйозно нервувати Свiтлана. – Анатолiю, ви ж розумною людиною здаєтеся! Ви маєте усвiдомлювати, що у нашiй країнi не можуть бути виконанi жоднi передвиборнi обiцянки. Взагалi нiякi! Хто б не прийшов до влади, за п'ять рокiв народ обов'язково залишиться, м'яко кажучи, незадоволеним. I на той час вже «Надiя країни» виглядатиме провладною силою, яка «п'є« з нього кров. I от тодi публiчне визнання Андрiаном Чумаком помилковостi власних поглядiв з лихвою поверне усi вiдiбранi ним же голоси «Волi народу». Ну що ж ви такий недалекоглядний?!

Швидше за усе так воно i було насправдi. Власна некомпетентнiсть дiйсно вилазила менi боком. Розумiючи ситуацiю, я не витратив би свого часу, стiльки розумової енергiї, не сушив би голови над питанням, можуть чи нi «ображенi» Чумаком полiтики помститись у такий спосiб. Це дiйсно було не вигiдно, i Свiтлана переконала мене у цьому.

– Тепер я мала законнi пiдстави привселюдно побачитися з Андрiєм, взяти у нього iнтерв'ю, посидiти у кафе i не боятися з'явитись бiля нього! Адже це входило у завдання, а боси мої недвозначно натякнули, що були б не проти моїх ближчих стосункiв з «об'єктом», аби тiльки був результат. Це мали бути щасливi днi. Здавалось, я надiйно тримаю в руках усю ситуацiю. Але... Але...

Я забув геть про усе, очiкуючи розстановки крапок над «i».

– Несподiвано виринули деякi факти. Про те, як люди з «Волi», задiянi у владних структурах, кiлька рокiв поспiль вiдмивали грошi. Дуже великi грошi! Це був досконалий, взагалi генiальний механiзм! Ви ж читали «Пастку на Вовка». Андрiй описав це у своїй книзi ще перед тим, як усе вилiзло на поверхню! Тодi нiхто не взяв цього до уваги, адже роман побудований на самих алегорiях i сприймався як цiлковитий вимисел автора! I раптом... Нажахана його вчинком, я запитала, де вiн вiдкопав свого часу таку iнформацiю. Я кричала на нього не своїм голосом, запитуючи чи є у нього мiзки, щоб дозволити собi отаке впороти. Насправдi це був збiг, який важко собi уявити. Усе описане у книзi було тiльки його письменницькою фантазiєю! Андрiй вгадав дiйсний стан речей. Можете собi уявити? От тепер я злякалася по-справжньому. Тепер, якщо якимось чином випливли би нашi старi стосунки, мої боси реально мали б подумати насамперед на мене, адже я довгий час мала неофiцiйнi зв'язки з рiзними партiйними структурами «Волi» i теоретично про щось могла здогадуватись! От тодi вони почали б з'ясовувати, могла я володiти такою суперсекретною iнформацiєю чи нi.

– Обережно, – порадив я. – Зараз обережно. Не брешiть, будь ласка, оскiльки вiд цього моменту вашої розповiдi у мене нарештi почало усе складатися.

– Тодi може ви самi й розповiдатимете? – у її поглядi з'явилася тiнь не те щоб вiдчаю... можливо, передчуття бiди.

– Та нi. Кожен робитиме свою справу, просто нагадую про нашу домовленiсть. Усе, що ви розповiли досi, я не мав змоги перевiрити. Далi, якщо вам схочеться брехати, я це бачитиму.

– Ви блефуєте! – не приховуючи злостi, видихнула Свiтлана.

– Як хочете, – розвiв я руками. – Як хочете.

– Iдiть ви до бiса... – роздратовано промовила вона. – I не збивайте мене. З острахом бачила, що моя спiвпраця з «Волею» поглиблюється. Точнiше – спiвпраця з конкретними людьми, якi можуть усе i для яких не iснує бар'єрiв. Я влазила у цю трясовину i розумiла, що видертися потiм з боргiв та зобов'язань перед ними буде неможливо.

– I це тепер уже було наче як для нього, – продовжив я думку. – Вам особисто це вже не приносило нiякої користi, натомiсть самi ви мали балансувати на краю прiрви, аби не загримiти туди. Вiдтепер уже все це робилося тiльки для Чумака.

– Дiйсно, – згодилася вона. – Тiльки чому ви на цьому наголошуєте?

– Хочу допомогти вам. Хочу сказати, що розумiю, чому у цiй ситуацiї вас так обурила його поведiнка. Поведiнка Андрiя.

– Яка по... Що ви маєте на увазi?

– Я маю на увазi його несподiване нове захоплення – дiвчину на iм'я Iрина.

– Ви що, марите?! – вигукнула Свiтлана. – Яка ще дiвчина? У нього нiкого не було! Хто-хто, а я знала би про це.

– А ви i знали. – Я подивився на неї, намагаючись вловити момент, коли її акторська гра дасть збiй. – Усе ви знали. Тому й втрачаєте зараз витримку. I вам важко було дивитись, як саме тодi, коли ви ризикували, витягаючи його з халепи, вiн захопився Iриною Коваленко, письменницею-початкiвкою з Рiвного. Такий поворот був для вас несподiваним i ви розгубилися, не знали, як дiяти. Ви їздили до Рiвного, знайомилися з нею, брали iнтерв'ю, у якому дiвчина, розвiсивши вуха i захмелiвши вiд щастя, розповiдала усе що треба й не треба, у тому числi про спонсора, який допомiг надрукуватись. А потiм наводили довiдки про цю людину, маю на увазi Iллю Максюту з «Волi народу» чи то з Мiнфiну, як вам бiльше до вподоби. Я ж знаю про це. Не варто брехати, я попереджав.

Свiтлана мовчала, витягши з пачки ще одну цигарку, i думала. А я продовжував:

– Вам i тут пощастило. Максюта, попереднiй коханець Iрини, доволi високого рангу чиновник, задiяний у фiнансових сферах. Iрина зустрiчалася з ним бiльше року. Саме завдяки йому молода, i будемо вiдвертi – позбавлена таланту письменниця, надрукувала кiлька книжок, якi нiхто й нiколи не читатиме. I нехай цей чиновник не був першим номером у партiйнiй iєрархiї «Волi», як i його посада, не найвища у Мiнфiнi, для вас цього виявилося достатньо. Ви вирiшили перевести стрiлки на Iрину.

Очi Свiтлани зустрiлися з моїми i вона вже набрала повiтря у груди, аби щось вигукнути, та я мiцно схопив її за руку, не дозволяючи цього. Машина завиляла по дорозi з боку у бiк, на щастя вiльнiй вiд зустрiчних. Менi також тепер важко було зупинитись.

– I вашi боси з вашої ж легкої подачi миттєво встановили колишнi i теперiшнi зв'язки Iрини Коваленко! Можливо, що її можновладний, але нещасливий залицяльник, сам того не знаючи, дiйсно фiгурував десь колись навколо секретних механiзмiв, якi завдяки письменницькiй фантазiї зумiв угадати Чумак. I для хазяїв ваших картина стала зрозумiлою: Максюта, заволодiвши якимось чином iнформацiєю про вiдмивання грошей, розповiв усе своїй молодiй коханцi. Вона ж потiм, закохавшись у Чумака, розповiла це письменнику, що вiн використав у книзi, гарно заробивши на цьому. Ось як завдяки вашому втручанню зрозумiли ситуацiю вони. А мафiя кругом i за усiх часiв дбає про чистоту своїх рядiв. Тому Iрина тут же зникла, аби розповiсти усе, що знала й чого не знала, i вивести на чисту воду свого колишнього спонсора. Зник i Максюта. Чумаку ж фактично нiчого не загрожувало – його лiквiдацiя тепер не мала сенсу i могла лише кинути тiнь на партiю. А от ви, компетентна у перипетiях внутрiшньопартiйного життя «Волi», одразу ж розповiли усе Чумаку, у власнiй iнтерпретацiї, зрозумiло, залякавши його так, що вiн миттєво зiбрався ховатися просто серед очеретiв! Навiть курити кинув отак рiзко. Скажете, нi?

У поглядi Свiтлани була неприхована ворожiсть. I я знав, що на правильному шляху.

– Ви добре все розрахували. Це був воiстину шаховий хiд! Одним ударом ви розв'язували для себе стiльки проблем! Насамперед, вiдвiвши загрозу вiд себе, одночасно лiквiдували суперницю. Надiйно i назавжди! Далi отримували у залежнiсть дорогу вам людину, тобто Чумака, влаштовуючи йому схованку. Це головне. А скiльки побiчних ефектiв! Ви ж стаєте украй потрiбною людиною для ваших негласних босiв, адже допомогли «розкрити» механiзм зради i подарували їм обох винних. Та й сама подальша поява Чумака у «живому» станi – те, у чому кровно зацiкавленi вашi боси, адже саме на них «вiшає« спiльнота його загибель, а у них зараз i без того нелегкi часи. Крiм цього, при появi живого Чумака для них вiдкриваються отi перспективи реваншу, про якi ви щойно розповiдали. До того ж, завдяки цiй карколамнiй комбiнацiї ви отримуєте монополiю на сенсацiю – таємниче зникнення i дивовижну появу Чумака, адже ви – вiдома журналiстка i Чумак зник не назавжди! I вже насамкiнець, коли ви «подаруєте» дивом врятованого класика суспiльству, ваш рейтинг зашкалюватиме! I його, до речi, також, за що вiн знову-таки буде вам зобов'язаний.

– Замовкнiть, я не хочу слухати цiєї маячнi! – вигукнула Свiтлана. – Я не пiдставляла дiвчину! Не робiть з мене злочинниці! Їй самiй треба було думати головою, а не чимось iншим, i вчасно розбиратися зi своїми пристаркуватими кавалерами. Я лише використала це у власних iнтересах. Однаково вже усе сталося, i я не могла нiчого вдiяти! Взагалi усе це дiйшло до мене випадково! Я вам розповiм...

– Не варто, – зупинив її я. – Менi це абсолютно не потрiбно. Пiдставляли чи нi, в даному випадку це не пiдлягає доведенню. Хай хто вашi свiдки, я не повiрю. Тим паче, у тому, що ви людина розумнiша i пiдступнiша, анiж здаєтеся, я переконався. Не здивуюся, якщо i напад на мене був з вашою участю. Ви знаєте багато, дуже багато. З таким багажем iнформацiї я б особисто боявся ходити. Гадаю, вам стало вiдомо щось про «собачi» справи на рiвнi Мiнфiну. Знову склалася ситуацiя, вигiдна для вас, коли купа впливових людей шукає пса, не знаючи якого, але причетного до великих грошей. А тут раптом детектив, що цiкавився Максютою, брат якого, будучи власником ветеринарної клiнiки, допомагав свого часу ховати коди банкiвських рахункiв у такий оригiнальний спосiб, знаходить собаку i береже його, наче зiницю ока. Як же ним не зацiкавитися? Не здивуюсь, якщо цю iнформацiю пiдкинули їм саме ви. Адже вiдтепер те, що Мажор у мене, вас не дуже влаштовувало. Точнiше кажучи – зовсiм не влаштовувало! Органiзовуючи отой «театр речових доказiв» на «Бермудах», ви знали, що Зварич, друг Чумака – єдиний, хто мiг би упiзнати пса, виїжджає з країни. Тому й не боялися за такий варiант. Чумак же розповiв вам про це, вважаючи людиною, якiй можна довiрити таємницю друга. I ви це використали з лихвою. Тiльки-от ситуацiя повернулася по-iншому. Поїздка Зварича «накрилась». А я знайшов Мажора. I це почало загрожувати вашим планам, що ви i намагалися виправити, вiдрядивши чотирьох головорiзiв проти мене. Проте пса я однаково встиг показати Михайловi. А ви явно загралися i втратили обережнiсть.

Цього разу вона не промовила нiчого, тiльки глянула з-пiд лоба.

– Мене не наймали для розшуку Iрини Коваленко, – продовжував я. – Мене цiкавить ваша участь у зникненнi Чумака. Саме для цього ви i розiграли, здавалося, абсолютно безглузду виставу з «Бермудами». Тiльки на перший погляд безглузду. Кому ж як не вам знати, що наше суспiльство, оту юрбу, рефлекс якої – розвiшувати вуха, можна переконати i у значно абсурднiших речах. Головне, щоб була сенсацiя. Звiсно, почувши таке уперше – майже усi посмiхнуться, мовляв, от що придумали: зник на мiсцевих Бермудах, а потiм дивом з'явився! Тут щось не чисто! Щось приховують, а нам пудрять мiзки. Але кому, як не вам, знати психологiю юрби! I вам прекрасно вiдомо, що почувши таку нiсенiтницю вдесяте, наш пересiчний не тiльки вiритиме, а ще й гордитиметься, що i у нас тепер є справжнi Бермуди, зводячи це у ранг мало не нацiональної гордостi, одинадцятого природного дива. Усе це ви, тонкий психолог натовпу, знали наперед. Тому й влаштували «театр декорацiй» у володiннях Васi Венцеля. Гадаю, саме ви умовили Чумака облишити iдею з очеретами i чекати вас у схованцi на «Бермудах», вiдомiй лише вам двом, звiдки й мали його забрати до надiйнiшого мiсця, пiдготовленого вами ж. Ви, кiнолог-любитель зi стажем, добре знали, що бiдолашний Мажор, кинутий у незнайомiй мiсцинi, ще довго ошиватиметься навколо куртки свого померлого господаря i свiдчитиме про мiсце зникнення непоступливого письменника, який так i не пiддався на вашi умовляння залишити на мiсцi джип, котрий, очевидно, надто дорогою цiною йому дiстався. Покинути Джая ви навiть не наважилися запропонувати. Тому й знайшли йому двiйника, адже добре розумiли, що розкрити таку пiдставу практично неможливо. А щось важливе має залишитися на мiсцi зникнення письменника, щоб надiйно тримати слiдство у цiй точцi до пори до часу. Та й «з'явитися» за пiвроку Чумак мiг на тих самих «Бермудах», якщо не знайшлося б якогось вдалiшого варiанту. Тим паче, там вiн вже пропадав, i фермер, до якого поступово дiсталося слiдство, мав би це пiдтвердити.

Здавалося, Свiтлана вже не чула, про що я. А можливо, їй просто було не цiкаво, адже розповiдав те, що не було для неї таємницею.

– Тiльки от сталась одна несподiванка. Вася Венцель, цiкавий, як на письменника типаж, рiдко заглядав у телевiзор, ще рiдше у газети. А художнiми книжками не цiкавився узагалi. Тому й сенсацiя зникнення найвiдомiшого письменника якимось чином пройшла повз його увагу. Та й у колах, де обертався Василь, таку новину не обговорювали. Нузник якийсь там, то й зник... Тому й загальмувало слiдство на базi«В'юнище», а не там, де розраховували ви. Тож довелося вам вносити корективи, адже у подальшому Чумака якось потрiбно було повертати! I ви, заручившись пiдтримкою своїх негласних босiв, розгорнули нову кампанiю з його розшуку, яка, так сталося, загребла i мене. Факт зникнення Чумака саме на «Бермудах» було встановлено. Усi подальшi деталi в принципi значення не мають. Я довiв вашу причетнiсть до привласнення i використання документiв загиблого єгеря Василя Замостяка, до купiвлi Мажора, i пiдкинення фiктивних речових доказiв на болотi бiля ферми Венцеля. Встановив номер телефону Чумака, яким вiн зараз користується, i його безпосереднiй зв'язок з вами. Ось ключовi моменти слiдства. I якщо б ви заперечили усе мною сказане i вiдмовилися б спiвпрацювати, я просто передав би цi докази своїм колишнiм колегам. Це однозначно трактувалося б як свiдоме заплутування слiдства, щонайменше. I повiрте, у системi знайдеться не один охочий довести це до кiнця, адже успiшне фiгурування у такiй резонанснiй справi – добрий шанс для кар'єри. Мало б вам не здалося. А Чумак... Далi його розшук був би справою часу. Вiн «засвiтився» б з номером або ви самi вивели б на нього. Або ж, позбавлений можливостi контактувати з вами, вiн вилiз би сам.

Свiтлана «відключилася» повнiстю i з байдужим виглядом дивилася у вiкно.

– Альо! – спробував я розтормошити її. – Важливий момент! Надзвичайно важливий. Тепер ваш любий має «вилiзти на поверхню» за дуже невдалих для себе обставин, адже фiнал його справи зараз фабрикується, i, схоже, навiть, уже сфабрикований впливовими людьми, якi дiйсно вiрять, що Чумака немає серед живих. Фiнал, який влаштовував би їх. I можливо, його справжнiй появi тепер уже схотiли б завадити. А крiм того, вiн обов'язково дiзнався би про вашу справжню участь у його мандрах у «потойбiччя». Звiсно, я не був з ним знайомий особисто, але, враховуючи вивченi упродовж слiдства матерiали, здається менi, вiн не зовсiм безхребетна iстота. I не пробачить вам Iрини. Ви втратите його назавжди.

– Так, досить, – несподiвано сказала Свiтлана, перериваючи мене. – Менi набридло це слухати. До того ж, ми вже приїхали. Ось тут, сюди завертайте, по травi. Тут твердо, не загрузнемо. Тепер уже я вам кажу – ви хотiли Чумака? Прошу, забирайте. Не бажаю бiльше слухати вашi теорiї.

Далi починалось якесь глухе село, а ця доволi занедбана хата стояла на пiд'їздi i дещо осторонь, нижче вiд горбистої кам'яної дороги. Долинка унизу, до якої простягався город, була добряче заболочена i чимось навiть нагадувала «Бермуди».

– Хто тут живе? – запитав я.

– Самотня стара жiнка. Єдина родичка мого покiйного батька. Далека родичка, для мене практично нiхто, але я нею опiкуюся.

Я вiдчинив дверцята i вилiз, розминаючи спину пiсля довгої дороги у не дуже зручнiй машинi, вiд якої завдяки Густавссону встиг добряче вiдвикнути.

– До речi, вона глухонiма вiд народження, – кинула менi Свiтлана. – Тож випитувати у неї щось не варто. До того ж, в селi у неї репутацiя вiдлюдькуватої чужинки, вона не тутешня. Так що у хатi нiхто не гостює. I навряд чи ви зможете зiбрати якусь iнформацiю.

– Iнформацiї менi бiльше не потрiбно, – завiрив я Свiтлану. – Менi потрiбен лише Андрiан Чумак.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка