Олексій Волков Слід на воді



Сторінка2/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

V
Я все ще не мав на руках документiв особи, що займається приватною детективною дiяльнiстю, але професiйна сверблячка не дозволяла сидiти склавши руки. До того ж, цими вихiдними Зварич був у мiстi, приїхавши до батькiв. Що ж, однаково колись я мав це зробити.

Для зустрiчi зi мною вiн вийшов у сквер, де ми й прилаштувалися на однiй з лавок.

– Пане Михайле, – почав я. – Звiсно, ви маєте повне право не спiлкуватися зi мною, адже поки що не маю навiть офiцiйного посвiдчення – документи ще не готовi. Проте, якщо ви дiйсно зацiкавленi у пошуках друга, мусите допомогти. А особу мою може засвiдчити Олена Чумак. Вона є одним з моїх замовникiв. Зателефонуйте їй просто зараз. Якщо, зрозумiло, її думка має для вас якусь вагу.

Здивовано хитнувши головою, Зварич вiдiйшов з телефоном на кiлька хвилин, а повернувшись, запитав:

– Ви що дiйсно розраховуєте його знайти?

– Я розраховую розкрити цю справу, – уточнив я.

– Ну, гаразд, Бог у помiч... – знизав плечима Зварич. – Що треба вiд мене?

– Хотiв би уточнити деякi моменти, – я влаштувався зручнiше i зустрiвся з ним поглядом. – Пане Михайле, у моєму розпорядженнi всi матерiали слiдства. Я перечитав вашi свідчення, знайомий з усiм, що стосується вас. I розумiю, як ви почувались у тi днi. Слiдчi не мали за що вхопитись, i на певний час ви опинились у ролi чи не головного пiдозрюваного. Чи не так?

– Ну, очевидно... – згодився Зварич.

– Я не маю нiчого особисто проти вас, лише хочу знайти Чумака. Прошу розумiти це i не настроюватися проти мене, хоч якими були б запитання. Гаразд?

– Гаразд, гаразд, – почав нервувати Зварич. – Давайте вже нарештi до справи.

– Нехай, – я вирiшив почати здалека. – Пояснiть менi один факт, який, на мою думку, свідчить проти вас. Чому ви вiдмовилися вiд спiльної поїздки, у яку Чумак вас запрошував?

– О, Господи... – Зварич звiв очi до неба. – Ви ж самi казали, що читали всi матерiали справи! Там усе написано! Менi набридло це пояснювати! Я дiлова людина! Маю справи! Приватна практика, бiзнес, який мене годує! Розумiєте? Тому у першу чергу справа, а вже потiм полювання з другом, хоча це менi бiльш нiж приємно. Але передусiм все ж таки бізнес. Iнакше не виживеш. Що вам не зрозумiло? Там же написано – всi докази представленi, всi документи. Наш стоматологічний кабiнет – приватна структура. Ми з колегою працюємо у нiй як лiкарi-стоматологи. I оскiльки вона наша власнiсть, то хтось iз нас має бути ще й адмiнiстратором. Директором, розумiєте? А це зовсiм iнше. Це маса усяких господарських, юридичних та iнших нюансiв. Це важко. Мало хто так робить зараз. Як правило, стоматологiчнi кабiнети є власнiстю стороннiх осiб, комерсантiв бiльшого калiбру. Лiкарi лише працюють у них, цей варiант рентабельнiший. Ми спробували iнакше, хоча це важко. Принаймнi менi, адже я виконував обов'язки адмiнiстратора й директора. Мiй напарник взагалi не хотiв про це чути, хотiв тiльки лiкувати зуби i рахувати грошi у своїй кишенi. Але я поставив питання руба: або ми мiняємося щокiлька рокiв iз цим головуванням у справi, або я передаю усе стороннiм особам. Чесно скажу, цього менi не хотiлося. Тому i забув я про усе iнше, коли Iгор згодився. I власне, саме у той час я займався справами передачi права власностi на кабiнет. Чи до полювання менi було?

– Угу... – невизначено гмукнув я. – Зрозумiло. Тим паче, i не мали з чим полювати. У матерiалах фiгурує також iнший факт, що за мiсяць до цього ви ще й рушницю продали.

– Та до чого тут рушниця? – вiдмахнувся Зварич. – Андрiй мав аж три. Одну б менi дав. Ну, не зовсiм законнi дiї, але цiлком припустимо. Разом полювали б його рушницями. Це не причина. Я просто не мiг. Не до цього було.

– Ясно, – згодився я. – Але от пояснiть ще одне. Навiщо ви продали рушницю?

– Як навiщо? – не зрозумiв Зварич. – Хiба це заборонено? Продати одну, купити iншу. Грошi з'явилися, з роботою розкрутився. Вас дивує бажання мати кращу? А якби йшлося про машину, це також здивувало б вас?

– Ну, до машин ще дiйдемо, мова про рушницю, – завернув я у потрiбне русло. – «Бенеллi» – марка елiтна. Сама модель також дорога. У чудовому станi була на час продажу. Чого ж ви ще хотiли?

– Як вам сказати... – нервово посмiхнувся Зварич. – Ви не зрозумiєте, можливо... Мисливцi так кажуть – до плеча не лягала. Ви не дивуйтеся. Штивнi мисливцi iз забаганками. А рушниця – це так, наче скрипка. От може десь якось не звучати на яку соту долю тона i вже не приносить задоволення. Розумiєте, не всi їздять на полювання пити горiлку i бахкати по пляшках. Для певної частини це питання естетики, культури i тонкого розумiння справи. I якщо рушниця не лягає до плеча так як хочеться, це серйозна причина, аби помiняти її. Ви почитайте про це, якщо менi не вiрите.

– Немає потреби, – посмiхнувся я. – Розумiю такi нюанси, пане Михайле, повiрте, дуже добре. Сам хворий цiєю справою вiдколи себе пам'ятаю. От тому й не доходить – як вона лягала вам у магазинi, коли вибирали, а потiм ще й три роки поспiль пiд час полювань. А тут раптом перестала. Пане Михайле, вам не варто доводити менi, що ви є бувалим мисливцем. Усi вашi облiковi картки за останнi п'ять рокiв я передивився. I кiлькiсть виїздiв на полювання, i облiк впольованої дичини... Повiрте, я реально оцiнюю яким ви є мисливцем. I тим бiльше незрозумiлим є для мене ваш вчинок – продати рушницю в сезон. Отак продати i залишитися нi з чим. Кожен спочатку купив би нову. Тим паче, заробiтки дозволяють. Дивний вчинок. Вас не влаштовує дорога рушниця, ви терпите її три роки i виправляти ситуацiю починаєте не з купiвлi нової, навiть не з пошуку, а з продажу старої.

– Хотiлося значно кращої, – буркнув Зварич. – А це солiдна сума. Самi знаєте, як жiнки на це реагують, незалежно, є грошi у сiм'ї чи нi.

– Гаразд, – згодився я. – Але щось ви мали б собi придивитися, адже сезон iде. Отже, мали б оформити у мiлiцiї дозвiл на купiвлю нової зброї, а це не вимагає особливих витрат. Ви цього не зробили. Михайле, ви не збиралися купувати нову рушницю. А з яких мiркувань продали стару, менi не зрозумiло. Взявшись за переоформлення кабiнету, ви не дуже-то мали часу ще й на це. I продали її за три тижнi до зникнення Чумака.

– Ну i що? I що з того?! – не витримав Зварич. – Це доводить, що я убив i сховав свого друга?! Ви взагалi при здоровому глуздi?!

– При здоровому, – заспокоїв я. – I не стверджую, до речi, що ви його убили i заховали. Хiба я казав це? Згадайте. Ну от. I до справи, яка досi ведеться, звiсно, своїх необґрунтованих мiркувань не пiдшию. Нiхто мене не слухатиме. Нiчого воно не доводить, ви правi. Але...

Я пiдняв палець i багатозначно подивився на Михайла.

– ...але! Для мене ваша поведiнка стала тепер ще бiльш незрозумiлою. Я бачу, що ви щось приховуєте. I я людина, що звикла працювати на совiсть i доводити усi свої справи до кінця. Тому серед iнших розроблятиму i цей напрямок. Щось ви замислили, продаючи в умовах завантаженостi iншими справами свою «Бенеллi», до якої, напевно, неабияк звикли за три роки. Ви правi, Михайле. Для штивного мисливця рушниця може й бiльше, як скрипка. Можливо, навiть бiльш гiдне порiвняння – як жiнка. А вiдмовитися вiд жiнки так нi сiло на впало... Потрiбнi пiдстави. Я мушу їх зрозумiти.

Зварич пiшов знервований, плюючись на всi боки, висловивши побажання нiколи бiльше мене не бачити.

– Усi вашi iдiотськi претензiї в майбутньому виставляйте через слiдчого i нехай мене викликають у встановленому порядку! З вами я говорити бiльше не бажаю!

– Це ви зараз так кажете! – кинув я у спину, яка швидко вiддалялася. – Заждiть, скоро буде iнакше.
VI
Майор Прокопчук – людина твереза та контактна, з якою загалом було приємно мати справу. Звiсно, існував певний механiзм його заохочення з боку «п'ятiрки», проте навiть за наявностi такого механiзму людина могла б надавати свою допомогу формально. Прокопчук був не таким.

– Скажiть, а ви самi як думаєте, ну, чисто мiж нами, – наполягав я. – Ваша неофiцiйна думка... Що в даному випадку мало мiсце? – я багатозначно подивився на нього. – Ви ж знаєте, у нашiй роботi не все лягає на папiр. Є власна думка, iнтуїцiя i так далi. Скажiть тiльки менi.

– Тiльки вам... – посмiхнувся Прокопчук. – Ну, по-перше, давай на ти, щоб простiше. А по-друге... З матерiалами ти знайомий. Людина ти, скажiмо так, не зi сторони. Андрiйович взагалi вважає одним з кращих детективiв на сьогоднi...

Я мовчав, пропускаючи повз вуха його iронiю.

– Так от, – вiв далi майор, – скажи спочатку свою думку. Що у справi не дороблено? Де є проколи? Де помилилися, не допрацювали? Де корупцiя? Може, що навмисно увагою обiйшли, приховали... Ну що, виникали подiбнi думки, коли знайомився?

– Нi, – менi довелося лише розвести руками.

– Ну ось... – подiбний жест повторив i Прокопчук. – Чого ж ти хочеш? Можу тiльки завiрити, що iнших, як ти кажеш, власних версiй зникнення Чумака, окрiм тих, що розроблялися, у мене немає.

– Отже, звичайний «глухар», – прокоментував я.

– Звичайний, це якби пропав дрiбний комерсант Iваненко з лотка номер сто двадцять вiсiм на мiсцевому ринку. А тут iдеться про Андрiана Чумака. Отже, не звичайний. Проте «найглухiший». Це якщо тебе цiкавить моя особиста думка.

Довелося лише почухати потилицю.

– А ось те, що ти просив. Вiдповiдь ДАI на наш запит. Машина Зварича «Мiцубiсi-лансер» оформлена на його дружину, Зварич Людмилу Кирилiвну. У техпаспортi проставлена вiдповiдна графа про те, що керувати має право її чоловiк, що вiн i робить. До речi, i маленька «ренушка» також оформлена на неї. Правда, у техпаспортi жодних розпоряджень щодо особи чоловiка немає. Та власне, вiн би туди й не влiз...

Я перечитував ще раз щойно почуте вiд Прокопчука i вiдчував завзяття. Он воно як. Кабiнет Зварич продав. Позбувся права власностi на нього. Причому так, що це не викликало найменшого подиву – своєму напарнику зiпхнув. Швидко i все шито-крито. Дорогу рушницю також продав. Продавати машину не було сенсу – нею i так розпоряджалася дружина, як i квартирою, до речi. Складалося враження, що стоматолог збирався кудись чкурнути – екстрено й очевидно надовго. I це буквально перед зникненням Чумака. Думка ж про те, що Зварич замислив «прибрати» друга i так страхувався вiд подальшої конфiскацiї майна у випадку розкриття злочину, була надто примiтивною.

– Давай, – прощаючись, подав руку майор. – Коли що – звертайся. Усе, що можу. Важелiв у мене бiльше, а слiдство триває. Тож приходь. Технiчний бiк справи i так далi... Чесно кажучи, i я був би не проти його знайти...

Та прийняти його шефство повною мiрою я не мiг. Це було моє слiдство. I тiльки я мав розпоряджатися його результатами. Тим паче, попри всю привiтнiсть майора i запевнення Андрiйовича, упевненим можна бути лише у собi. Усi iншi – стороннi.

Саме тому наступне завдання довелося виконувати власноруч, хоча за допомогою Прокопчука це було б значно легше.

Усе робилося через старi зв'язки – через знайомих або через знайомих знайомих i з обов'язковою оплатою неофiцiйних послуг. Суми були невеликі, оплачував їх з власної кишенi, яка вiд початку слiдства значно поважчала, i включав до перелiку необхiдних витрат. Перше я вгадав одразу. Треба ж так! Зiграла роль доречна аналогiя, яку я привiв, дискутуючи з ним про рушницю. За мiсяць до зникнення Чумака Михайло Зварич зiбрався розлучатися з дружиною! Принаймнi подав документи до РАГСу, причому не до мiсцевого вiддiлення, а трохи подалi. I усе знову ж таки тишком-нишком. Та згадок про це у справi не було. Щоправда, розлучитися остаточно не довелося. Подружжя забрало заяву про розлучення через тиждень пiсля зникнення Чумака.

Часто люди вдаються до такого в одному випадку. Довелося шукати кiнцi в агентствi «Аерофлот». I я знову втрафив!

За тиждень до зникнення Чумака Зварич придбав квиток до Штатiв! Вiн взагалi збирався виїхати з країни! А те, що сталося потiм, вражало не менше. Через три тижнi пiсля зникнення Чумака i за день до свого вильоту Михайло здав квиток. Передумав летiти.

Недопрацювали ви, пане майоре, лiнiю Зварича...

Усе це виглядало вкрай цiкаво. Вимальовувалася картина, наче успiшний стоматолог Михайло Зварич, найближчий друг Андрiана Чумака, живучи завжди спокiйно та розмiрено, несподiвано почав «тлумитися» по життi, виявляти неспокiй, планувати якiсь кардинальнi змiни. Продавати все, розлучатися з дружиною i, можливо, ще багато що, до чого я ще не доглупав. Усе це з метою виїхати з країни. I усе воно було прив'язано у хронологiчному порядку до часу зникнення Андрiана Чумака. Саме на цей момент активнiсть Зварича набрала максимальних обертiв. I щойно Чумак зник, Зварич повернув усе на свої мiсця. Заспокоївся i повернуся до звичного життя. Так, наче це Чумак заважав йому жити у нормальному режимi.

Усе вiдкрите мною не давало спокiйно сидiти на мiсцi, вимагало подальшої дiї, розвитку. Але як правильно розпорядитися цiєю iнформацiєю? Не бігти ж із нею до Прокопчука! Принаймнi отак зразу.

Сумнiви у правильностi подiбного рiшення заважали неабияк. Досвiд майора у таких справах був набагато бiльший. Про можливостi годi й казати. Слiдство у таких випадках завершується лише тодi, коли знаходять труп зниклого. I доки цього не сталося, той, у чиїх руках важелi, має можливiсть робити усе що завгодно – проявляти iнiцiативу, притягати, залучати, вимагати, застосовувати. Що мiг реально застосувати я крiм своєї голови, можливостi якої, на вiдмiну вiд Андрiйовича, оцiнював критично?

Проте здоровий глузд вперто вiдвертався, коли усвiдомлювалися першi успiхи. Хоч як крути, за якийсь тиждень я досяг того, чого не змогли зробити за пiвроку усi мої попередники разом взятi. Пiвроку слiдство не мало жодної зачiпки на рахунок того, куди подiвся Чумак, а Зварича «розбирали на шматки» цiлком безпiдставно. Не мiг заперечити – менi пощастило, завдяки чому вiдкрилися дивнi речi у поведiнцi Михайла, безумовно, прив'язанi до основної подiї. I от тепер я мав вiддати усе це слiдчому iз системи, у якiй сам довго працював i яка викинула мене, наче вiдпрацьований матерiал. Що буде далi? А далi я одразу припиню розпоряджатися своїми здобутками, усе робитимуть без мене i навiть не питаючи. Зварича «притиснуть» за кiлька годин. Моя робота завершиться одразу пiсля початку. Цього не хотілося навіть уявляти.

Не надто сподiваючись, що Михайло вiдповiсть, я набрав номер.

– Так. Чого ви iще хочете? – сонно i невдоволено...

– Пане Михайле, розумiю, що ви не радi менi, але мушу. Поки не маю кращих варiантiв, iду по ваших слiдах. Накопав таке, що вимагає пояснень з вашого боку. Iти до колишнiх колег їй-Богу бажання не маю. Але доведеться, якщо не захочете спiлкуватися. Може, змiните вашу думку?

– Що конкретно вас цiкавить? – не приховуючи ворожих iнтонацiй, запитав Зварич.

– Цiкавить, чому ви раптово зважилися на такi кардинальнi змiни у своєму життi. Чому почали їх саме тодi i чому припинили усе одразу пiсля зникнення вашого друга. Вiн що, заважав вам жити? Принаймнi у мене склалося враження, що вам обом тiсно стало у цiй країнi. Щойно вiн зник – ви заспокоїлися. От скажiть, що я маю думати з цього приводу?

Вiн мовчав якусь хвилину, збираючись з думками.

– Ви тут?

– Тут, нiкуди не подiвся, – вiдповiв Зварич. – Ну, гаразд. У логiцi вам не вiдмовиш. Зустрiнуся з вами. Приїду завтра. Сподiваюся, до того часу ви ще почекаєте.

– Звiсно, почекаю, – пообiцяв я. – Але iнформацiя буде застрахована вiд несподiванок. Якщо раптом я зникну, вона залишиться. I навпаки, ще швидше потрапить туди, куди належить.

– А, ну звiсно, – без найменшого подиву згодився Зварич.

– У мене ж тепер основне завдання – прибрати вас. Я i кiлера з собою привезу, утрьох посидимо. У моїх батькiв. Будинок якраз над сквером, де ми з вами спiлкувалися. Приходьте.


VII
Я розумiв, що у майбутньому не варто робити таких невиважених крокiв, проте зараз щось переконувало мене у власнiй безпецi, коли впираючись поглядом у широку спину Зварича пiднiмався сходами будинку, у якому жили його батьки.

– Ви точно ще нiкому? – обернувшись запитав Михайло.

– Точно, точно...

Нас чекали. Дверi вiдчинила повна симпатична бiлява жiнка.

– А ось i мiй «кiлер», – прокректав господар, скидаючи черевики. – Мiй – зауважте. Для вас безпечно. Для кожного чоловiка його дружина у певному розумiннi – кiлер. Отак-от...

Ми пройшли до кiмнати, де був накритий стiл, i Зварич запропонував сiсти. Я привiтався зi старшими людьми – чоловiком i жiнкою, що вже сидiли за столом, i Михайло вiдрекомендував своїх батькiв.

– Може до справи? – невпевнено запитав я.

– Звiсно, i до справи, – на обличчi Зварича навiть з'явилась якась посмiшка. – А це не завадить. Ви ж мене зараз пов'яжете i прощавай свобода. Треба ж хоч соточку на прощання...

– Михайле... – озвалася жiнка, скидаючи фартух. – Може вистачить цих дурних жартiв?

– Може, – згодився той, наливаючи у келишок.

– Пiдсувайтеся, пане Анатолiю. Мисливська компанiя, ви кажете...

Не чекаючи мене, Зварич демонстративно перехилив келишок, а потiм налив у нього ж менi i поставив передi мною.

– Не отруєне, гарантiя...

Схоже, вiн встиг прийняти ще до цього.

– Гаразд, вiрю, – розвiв я руками. – Але все ж. Давайте до справи.

– А щодо справи... – озвалася Людмила, – то напевно, я краще розповiм. Усе це Михайло замислив два роки тому. Мiй рiдний дядько живе у Сполучених Штатах. Ось, прошу...

Вона присунула до мене стосик фоток i якихось документiв.

– Ви подивiться, будь ласка. Я навмисно зiбрала докупи усе, з цього можна зробити висновок, що ось ця людина – Дейв Кавiнскi – дiйсно є моїм рiдним дядьком по батьковiй лiнiї. Я ж Кавiнська у дiвоцтвi. Дейв народився уже в Америцi. Так сталося, що дiд мiй емiгрував, а батько залишився тут. Дейв завжди пiдтримував стосунки зi своїм братом – моїм батьком. Власне, ви усе бачите з фотографiй, яким уже не так мало рокiв. Так от, Дейв, молодший брат мого батька, займає посаду у владi штату Масачусетс. Причому робота його стосується органiзацiї медицини. Ця розмова ведеться вже давно. Мiй чоловiк не один рiк «навантажений» iдеями виїхати до кращої країни, хоч i тут ми, вiдверто кажучи, не бiдуємо. Але ви мусите розумiти. Так робить багато хто. До того ж, можемо розраховувати там на допомогу. Торiк ми таки наважилися. Дейв приїжджав, усе було домовлено i Михайло почав реалiзовувати плани. Звiсно, кабiнет треба було комусь передати. Iгор, його напарник, був найкращою кандидатурою. У таких справах не варто здiймати галасу. Рушниця також лежала б на менi непотрiбним гамузом i потiм я однаково мала б її продати, тiльки вже без Михайла.

– А розлучення? – не витримав я.

– А розлучення, звiсно, було фiктивним, – багатозначно подивилася в бік чоловіка Людмила. – А потрiбно це було з тих мiркувань, аби нiякий слiд не привiв звiдси, вiд мене до мого дядька, який балотується у губернатори штату. За таким явищем як корупцiя там стежать добре. Усi ми мали подбати про те, щоб людину, яка робить нам благо, нiхто i нi у чому не звинуватив, навiть через дрiбницi. «Протягування» родичiв там не вiтається. Тому Михайло мав виїхати сам i влаштуватися за допомогою Дейва. I вже тодi (очевидно, це сталося б за кiлька рокiв) викликати до Штатів мене. Отака складна процедура. Ви попрацюйте з оцими документами й усе зрозумiєте.

– Гаразд, – погодився я. – Але чому...

– Ви ж мусите розумiти чому! – не витримав Зварич. – Як це чому? Що я мав робити, коли до мене завалилися отак несподiвано i пiд бiлi рученята узяли? Наче грiм серед ясного неба! Андрiй зник! I на мене намагаються щось повiсити... Що робити? Зразу ж – пiдписка про невиїзд. Усе перекреслено, одним махом. Ви уявiть собi – намагатися виїхати за таких умов. Це ж втеча! Це ж самому на себе біду накликати... А потiм... Не уявляю, як вони не допетрали про пiдготовку вiд'їзду. Втiм не допетрали. А я також спочатку мовчав. Ну так-от буває. Не сказав зразу – думав минеться. Завтра-пiслязавтра з'явиться Андрiй i я поїду собi. Я ж був упевнений, що вiн з'явиться! Вiн же дивак, може робити що хоче. А його все немає. А мене жах бере, як бачу, що це розгортається. Пошуки мiсяць тривають, а я, бачте, приховав, що виїхати збирався. Саме тепер... Менi ж i так дихати не давали отi слiдчi...

Зварич налив вiд душi. Я все ж таки взяв келишок.

– Ну, отак лiпше, – згодився вiн. – I я досi тремчу... Тремтiв! Тепер уже нi. Адже ви розкопали усе, що стосується мене. Що вже тепер. Я розумiю вашу логiку. Дiйсно, дивно виглядає. Бiльш нiж пiдозрiло. А як я мав поводитись? Ну скажiть!

Важко зiтхнувши, Зварич у розпачi похитав головою.

– Нi, ви уявiть – приходять... «От вас Чумак довго i нудно просив їхати з ним. Ви не поїхали, хоча ранiше нiколи не вiдмовлялися. Вiн поїхав сам. I зник...» Логiку розумiєте? Отже, я винуватий. I скажи у цiй ситуацiї, що я не поїхав, бо за кордон збирався. «Ага, то ви ще й за кордон хотiли втiкати?!», – Зварич розiйшовся не на жарт.

А я справдi розумiв ситуацiю, в якiй опинився цей чоловiк.

– Ось так i дiяв, – скаржився далi Михайло. – Здав квиток тишком-нишком, вiн же нiде не фiксується, у жодних документах. I сидiв тихо. Доки не знайшовся отакий розумник типу вас i усе не вилiзло.

– А Чумак, – запитав я, – Чумак також не знав, що ви замислили?

– Знав! – вигукнув Михайло. – Ще й як знав. Я ж сказав йому. Вiн же... ну розумiєте – найкращим другом був, справжнiм. Таким, якому можна довiритися. Йому я розповiв про свої плани. Ще восени. Тому й вчепився Андрiй за поїздку, мовляв, останнiй раз. Я переконував – чому ж останнiй? На однiй планетi живемо, тепер такi часи – люди по усьому свiтi подорожують, ще до мене приїдеш... Ну нiяк менi не виходило, стiльки клопотiв навалилося. Вiн навiть образився спочатку. Потiм зрозумiв.

– Отже, Чумак усе знав, – повторив я. – I не сказав нiкому. Навiть своїй дружинi? Як ви гадаєте?

– Ну, їй само собою, – розвiв руками Зварич. – Нiчого дивного. Вона при ньому так... фiнансовий директор, не бiльше. А Андрiй був мені другом. У повному розумiннi цього слова. Нi, вiн, якщо вже обiцяв, то дiйсно нiкому. Ось така перевiрка часом...

Вiн гiрко посмiхнувся, наливаючи у келишки, а потiм продовжив думку.

– Ви уявiть собi, якби Андрiй, знаючи про мої плани, бовкнув одному, другому... Ну навряд чи воно могло б тодi завдати менi серйозної шкоди. Але тепер, коли людей починають допитувати слiдчi, хто б змовчав?! Нiхто. Кожен розповiв би. I мене б тодi... А жоден зi свiдкiв не дав подiбних показiв. Отже, таки нiкому не проговорився Андрiйко.

Я роздивлявся фотографiї та документи i розумiв, що стався свого роду облом. Мiй перший облом у справi. Пiсля таких сподiвань. Слiд, який вдалося вихопити, виявився хибним i привiв у нiкуди. Проте я ловив себе на думцi, що десь у глибинi душi радий цьому факту.

Розпачливо хитаючи головою, Михайло розповiдав менi про Чумака i в моїй уявi поставали картини туманних мисливських ранкiв, нiчних вогнищ i довгих подорожей водою. Я добре знав, що воно таке. Тому й радiв, що ця нiша виявилася чистою. Що у нiй не знайшлося мiсця пiдступностi та зрадi.

Проте пошук мiй у цьому напрямку все ж таки остаточно не припинявся. I нехай тут, у будинку Михайла, я не мiг бiльше витягти на свiт бiлий нiчого цiнного, та залишався один момент, у якому не були розставленi крапки над «i». Вiн полягав у тому, що Андрiан Чумак мiг сказати Оленi про намiри Зварича виїхати назавжди. Як-не-як це була дружба сiм'ями, а у здоровому глуздi та порядностi своєї дружини зниклий, схоже, не сумнiвався. I тодi, враховуючи, що пiд час слiдства Олена i слова не сказала про це, можливо, вона мала намір спрямувати розшук у невірному напрямку. Може, просто бажала врятувати Зварича вiд ще бiльших неприємностей, а може й нi. Нехай би слiдчi довго i безуспiшно товклися на хибних версiях, а справжнi причини зникнення Чумака мали бiльше шансiв залишитися невiдомими.

Це було i мало залишитися у розрядi припущень. Привiдкрити завiсу, що приховувала цю таємницю, поки що я шансiв не мав.


VIII
Я знав, що складних моментiв у цiй новiй для мене справi буде предостатньо. Один з них пiдiспiв одразу пiсля першої ж невдачi. Думка, що з'явилася так раптово, сама посiла головне мiсце. Вона промайнула ще ранiше, пiсля детального ознайомлення з матерiалами попереднього слiдства, а тепер без перебiльшення приголомшувала. Несподiвано я побачив свою реальну роль у заходi, на який згодився. Цап-вiдбувайло.

Цап-вiдбувайло i нiхто iнший. Першим бажанням було взятися за голову. Другим – повернути аванс i покинути усе негайно. Як можна було не побачити цього одразу! А найголовнiше, що до правильного розумiння ситуацiї бракувало зовсiм небагато. Адже це я сам висловив думку, що менти шукали – не знайшли, детективи шукали – не знайшли... А я – майже дилетант – отак вiзьму i знайду. Чому раптом менi таке пропонувати? Скiльки вiдомих агенцiй! З досвiдом. У мене, бачте, однакове з ним захоплення у виглядi мисливства. Я, бачте, також романи почав писати.

Маячня.

Не допомогло мисливство. Не розкрутив Зварича, лише намутив у водi, без того каламутнiй. Додав нервiв людинi, яку i так вже дiстали по повнiй програмi.



Не допомогла i творчiсть. Увесь доробок Чумака перечитав. Белетристика чистої води. I марно я намагався читати помiж рядками. Нiчого не знайшов.

Просто усi, хто не телепнi, бачили, що сюди краще не пхатися. Що грошi не виплатяться. Але один-таки знайшовся.

Особливо надокучливими цi думки стали тодi, коли я взявся за вивчення полiтичної складової цiєї справи. Чумак, як i годиться справжньому письменнику, пiд час катаклiзмiв у державi зайняв активну громадянську позицiю. Навіть вiдкрито став на чийсь бiк. А отже, опинився там, куди летить камiння. Я гортав полiтичнi огляди пiвторарiчної давнини i приходив до невтiшних висновкiв. «Пастка на Вовка» – дiйсно бомба, вибух якої викликав резонанс у свiдомостi людей. Збурюючи таким чином громадську думку, вiн безпосередньо впливав на полiтичну боротьбу i ставав невигiдним певним силам. Принаймнi головним конкурентам «Надiї країни» – безперечно. У бучi, яка здiйнялася, думка такого письменника як Чумак, до того ж висловлена на сторiнках книжок чи з телеекранiв на усю країну, безсумнiвно впливала на настрої у суспiльствi. I активно працювала проти «Волi народу», яка зрештою i програла. Отже, теоретично, смерть Андрiана Чумака була вигiдна цiй партiї, пiд знаменами якої назбиралося чимало впливових сил, що не бажали втрачати владу. Щоправда нейтралiзувати Чумака їм варто було дещо ранiше, ще до виходу книжки та фiльму. Тепер уже це могло мати хiба що вигляд помсти, доволi безглуздої, оскiльки полiтична сила, здатна на таке, остаточно втрачала обличчя. I це давало пiдґрунтя для iншого припущення – Чумака, знову-таки теоретично, могли прибрати свої ж, тобто «Надiя країни», повiсивши цей злочин на переможених конкурентiв. I це могло зiграти не останню роль у своєрiдному їх «добиваннi». Чому нi?

I як в одному, так i в другому випадку потрiбен був хтось, такий собi цап-вiдбувайло, здатний виконати технiчний бiк справи, аби усе стало надбанням загалу. Ось як могло повернутися. Схоже, мала рацiю Олена, i така рiч, як розшук Чумака, усiх цiкавила постiльки-поскiльки. Лише тією мiрою, яка необхiдна для реалізації власних задумiв, так чи йнак пов'язаних з його iменем.

Та існував один аргумент, що заперечував цю думку. Ним був Андрiйович. Ця людина не могла мене пiдставити, зробити гарматним м'ясом для чиєїсь вiйни. Не раз пiсля прикрих подiй, якi позбавили мене не лише роботи, а й здоров'я, я згадував, як ця людина виявилася чи не єдиною в усiй системi, що наважилася захищати мене, ризикуючи нажити неприємностей. Знову й знову згадував перипетiї колишніх подiй i переконувався, що мій добрий друг і наставник не став би чиїмось спiльником у подiбних справах. Нi, Андрiйович не мiг.

Але що як вiн сам не розумiє стану речей? Якщо його також ввели в оману? Хiба не може i вiн сам бути цапом-вiдбувайлом?

Саме за такими роздумами мене й застав дзвiнок Савелiя Антонюка. У мене аж нiяк не лежала душа до зустрiчi з ним, але вiн наполягав. Та зрештою я ж зустрiчався зi Свiтланою! А вона також представляла одну зi сторiн, зацiкавлених у розшуку Чумака. Та й Олена, так виходило, займала аналогiчну позицiю. I потiм, якщо хтось iз членiв «великої п'ятiрки», як охрестив я це угруповання, веде нечисту гру, то спiлкування з ним є додатковим шансом викрити це. Або зловитися самому.

Народний обранець пiд'їхав сам, без водiя, на чорному «Мiцубiсi». Я не мав найменшого бажання обiдати з ним, тому ввiчливо вiдмовився через брак часу. Без зайвих слiв вiн передав менi посвiдчення директора приватної детективної агенцiї «Слiдопит». Саме таку назву – перше, що спало на думку, бовкнув я два днi тому на його запитання. Далi вiн розкрив чорну теку i подав менi шiсть примiрникiв офiцiйної угоди. Згiдно з цим документом п'ятеро осiб, з якими я зустрiчався, були юридичною особою з умовною назвою «Спiлка розшуку Андрiана Чумака». З ними я i уклав угоду як директор приватної детективної агенцiї. Моє завдання полягало у розшуку згаданої особи. Не знайшовши нiчого пiдступного у положеннях угоди, я пiдмахнув усi примiрники, на яких вже стояли пiдписи iнших, i п'ять повернув Антонюку, отримавши вiд нього пiстолет для стрiльби гумовими кулями з документами на моє iм'я.

– Не пояснюватиму вам, що зброя достатньо дiєва, – посмiхнувся вiн. – А за потреби, ви ж читали, охорона вам буде надана на необхiдному рiвнi.

Я лише похитав головою, ховаючи усе це до валiзи.

– Бажаємо успiху! – Антонюк подав руку. – Шкода, що не пообiдаємо. Годилося б за вiдкриття вашої справи, але розумiю. А тепер особисто вiд мене кiлька слiв.

Ну ось, нарештi. Вiдчуття, що ця людина зустрiчатиметься зi мною не лише як член спiлки, не підвело. Так i є. Тепер обережно.

– Пане Анатолiю, – продовжував Антонюк. – Ми, я i мої однодумцi, надаємо дуже великого значення цiй справi.

– Пробачте, якi однодумцi маються на увазi? – спробував уточнити я. – Тi, чиї пiдписи стоять пiд угодою?

– Нi, – посмiхнувся «тринадцятий номер». – У даному випадку – мої колеги по полiтичнiй боротьбi. Не треба вам пояснювати, яку брудну гру почали нашi полiтичнi вороги, я не боюся цього слова, навколо зникнення Чумака. Я уповноважений вiд iменi мого керiвництва заявити вам, що ми як нiхто зацiкавленi в успiху вашої роботи. I хочемо, щоб ви розкрили цю справу. Ось це... – вiн витяг з барсетки доволi грубий конверт, – наш аванс. За вашi зусилля.

– Як це розумiти? – нiяково запитав я.

– А так i розумiти. Додатковi кошти на пошуки вiд партiї «Воля народу». Ми як нiхто зацiкавленi у розкриттi справи, адже багато людей дозволяють собi закиди у наш бiк.

– Я не вiзьму цього, – обурився я. – Ви кiлька днiв... та яке там – кiлька хвилин тому були разом з усiма, тепер починаєте закулiснi iгри!

– Чому це закулiснi? – не зрозумiв Антонюк. – Я хiба приховую вiд когось, що даю вам цi кошти? Це вiдкрита акцiя. Хочете – можете сказати про грошi iншим, а хочете – я сам. Можу написати розписку, що даю вам i це нi до чого вас не зобов'язує. До речi, фiнансова участь усiх, хто зустрiчався з вами в ресторанi, не однакова. Хто скiльки може. Так домовлено, перечитайте угоду, ви ж маєте. Отже, наша участь буде ще бiльшою. I це без претензiй на якiсь винятки з вашого боку. Берiть!

Менi не залишилося нiчого iншого, як подякувати. Але непорозумiння з членами «великої п'ятiрки» на цей день не вичерпалися. Увечерi цього ж дня знову зажадала зустрiчi Свiтлана. Я не змiг вiдмовити їй i ми всiлися у кафешцi майже пiд вiкнами квартири, яку винайняли для мене пiд офiс. Чарiвна посмiшка не сходила з обличчя журналiстки, а очi вiдверто обстежували мене, намагаючись намацати ознаки другого Я, що тихо спало десь у куточку, i не думало прокидатись. «Агов! Ти ще живе? Дивись, яка жiнка!» Та воно чомусь уперто не збиралося заважати роботi.

– Ви днями вiдправляєтесь у подорож? – без будь-якого вступу запитала вона.

– Ну, припустимо, – мої брови здивовано поповзли догори. – А звiдки ви це знаєте?

– Ну, я у своєму родi також детектив, – засмiялася Свiтлана.

– Iнакше журналiстом краще не бути.

– I що?

– Я хочу з вами.



– Нормально... – я навiть не одразу знайшов, що вiдповiсти. – Вас що, цiкавить роман з iнвалiдом?

– Ну, iнвалiднiсть ваша, я чула, «паперова», тож...

– А мене романи взагалi не цiкавлять, – розвiв я руками. – Навiть з такою панi. Принаймнi зараз.

– Чому?! – вдавано здивувалася вона. – Я не гарна? Не принадна? Не вiрю...

– Ну що ви... – якомога невимушенiше моя рука потяглася до потилицi, вичавлюю посмiшку у вiдповiдь. – Просто менi стiльки грошей заплатили за цi кiлька днiв, що в головi запаморочилося i жiнки вiдiйшли на другий план. Розумiєте? Тож мушу їх вiдробити, а для цього нiщо не має вiдволiкати. От з'ясуємо з Чумаком, тодi розглянемо вашу пропозицiю, якщо не передумаєте, звiсно.

Вона не сприйняла мого жартiвливого тону.

– Анатолiю, – Свiтлана нахилилася до мене. – Я займаюся цим вiд початку. I знаю багато такого, що не фiгурує в жодних протоколах, яких ви перекинули стоси. Згадайте, скiльки я вже допомогла вам. Хiба ви не бачите, що ми можемо бути кориснi одне одному?! Менi потрiбен Чумак. Потрiбен – це м'яко сказано. Я все поставила на карту i не дозволю, щоб цiєю iнформацiєю скористався хтось iнший. Я маю знайти Чумака! Я i нiхто iнший. Ну, звiсно, знайти – у журналiстському розумiннi. Як детектив, сподiваюся, знайдете його ви. I слава вiдповiдно уся ваша. Не заберу я її, зрозумiйте! Лише як журналiст! Думаю, Петро Андрiйович розповiв вам iсторiю, завдяки Кому усе це заварилося по-новому i ви маєте нечуванi для вас гонорари? Це ж я органiзувала i зiбрала усiх їх до купи! I сама iдея спiлки моя! I Густавссона я затягла! Не було б нiякого додаткового розслiдування, як iвашої агенцiї! Тож не вiдганяйте мене! Вам шкода, що я, а не хтось iнший, перша «погавкаю» про вашi успiхи? Можу знадобитися вам i як впливова тележурналiстка! Ви ще не здогадуєтесь про труднощi, з якими стикнетеся!

– Панi Свiтлано, – терпляче повторив я, зустрiчаючись iз нею очима. – Повiрте, нiчим не хотiв вас образити. Але є така рiч, як таємниця слiдства. Вона необхiдна. I якщо я не берегтиму її – грiш цiна моїм зусиллям. Вiдкрию вам ще один нюанс: я все-таки не дилетант, хоча й казав про себе такi слова. Я фахiвець. Тому ви не поїдете зi мною. I дiлитися з вами iнформацiєю на даному етапi я не можу.

Вона мовчки вiдкинулася на спинку стiльчика, смакуючи каву i розмовляючи зi мною поглядом.

«Он ви який... Ну гаразд. Але ви ще не знаєте мене...»

Наче вибачаючись, я знизав плечима. Хай би там як, а небезпеки, що могла б виходити вiд цiєї жiнки, не вiдчувалося. Адже незважаючи на усi її намагання, друге Я мовчало.

День закiнчився новим збiговиськом. Термiново я мусив зiбрати усiх. У тому ж складi. Цього разу обiйшлося без коньяку. До угоди з «великою п'ятiркою» додався ще один пункт. Я не зобов'язаний був дiлитися нi з ким з присутнiх iнформацiєю. Звiт про виконану роботу мiг вимагати тiльки весь склад.

Останнiй погляд Свiтлани не обiцяв при цьому нiчого доброго.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка