Олексій Волков Слід на воді



Сторінка20/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

LV
Територiя огородженого iржавою сiткою подвiр'я сягала аж до низини, де протiкала не те щоб рiчка, так, струмок, порослий осокою. Та це була вода, на якiй, хоч як дивно, все-таки залишаються слiди. А на тому рiвнi, де стояла садиба, течiя втрачала швидкiсть i струмок розливався, утворюючи величеньку заплаву, зарослу височезним очеретом. Далi вона закiнчувалась i струмок тiк у своєму напрямку попiд село серед майже чистих берегiв, напуваючи худобу, яку випасали тамтешнi мешканцi, про що свiдчили численнi слiди копит у намулi, якi розрiзнялися здалека. У мiсцi утворення заплави, ще до очерету, починалися луки, якi тяглися на захiд хтозна куди. Я зрозумiв, там у цей струмок вливався ще один, менший. Загальна площа цих «угiдь» була нiвроку. Напевно, навеснi тут навiть селилися кулики.

Сiтка, з якої була зроблена огорожа нижньої межi територiї, була нова. А доволi рiвно забитi слупки свiдчили про те, що протягли її не так давно. Бiля сiтки крякали качки, що належали господинi. Їхнє обурення я розумiв. Адже до того, як встановили нижню огорожу, вони могли вiльно ходити в очерети i там були у своїй стихiї. Частина територiї внизу городу також була пiдтоплена, але це вже не те. Бiлi качки бовталися у багнюцi, стаючи сiрими. Вiднедавна у болота їм було зась. I я розумiв чому.

Верболоз уздовж загорожi рiс надзвичайно густий, за ним кропива i ще бозна-що. I якщо б, виходячи з хати, я уважно придивився, чи бува хто не рухається дорогою до села, то мав би стовiдсоткову гарантiю дiстатися до болiт у низинцi непомiченим. Я перелiз через низеньку огорожу i зробив крок у траву. Висока болотяна трава пожовкла, лягла i у нiй важко було визначити чиїсь слiди, находжену стежку. Але я розрiзнив. Вiн ставав у вiдповiднi мiсця помiж купинами i така манера пересування для недосвiдченого ока не створювала враження протоптаної стежки. А от i вода. Пiд ногою цямкнуло i чобiт мого гумового костюму, у якому я топився на «Бермудах», пiшов углиб майже по колiно.

Довелось уважно обдивитися. Вiн ходив обережно, розсуваючи високi стебла очерету, аби не ламати їх. Суцiльний очеретяний лiс. А ось i хiд. Я просувався тихо i невдовзi попереду блиснуло. Це була прогалина. Ще з десяток крокiв, i я вже стояв на її краю. Маленьке плесо, утворене злиттям двох струмкiв, мало крокiв з двадцять завдовжки i п'ять-шiсть завширшки. Навколо рiс високий суцiльний неторканий очерет. Вода у мiсцi, де я стояв, сягала паху, а на серединi, очевидно, було глибше. Там навiть виднiлася ледь помiтна течiя. А от ближче до стiнки очерету, яка обмежувала плесо, течiї не було i водяну поверхню вкривала ряска. Ось чому обурювалися мiсцевi качки, позбавленi звичних ласощiв.

Посерединi розiйшлися невеличкi кола. Вода текла i слiди на її поверхнi зникали дуже швидко. Секунда – i кiл вже немає, проте я зрозумiв, що бодай якась риба тут водиться. А от у протилежному кутi плеса на рясцi добре було помiтно дорiжку, так, наче хтось кiлька разiв провiв чимось по поверхнi у напрямку вiд середини до очеретiв. Отже, риба тут не лише була, її ще й ловили. А дехто смiявся з мене щодо слiдiв на водi!

Тихенько розстiбнувши хлястик, я зняв застiбку i розклав невеличке телескопiчне вудлище. Ще кiлька секунд – i снасть з насадженим опаришем полетiла в центр. Кола бiля мого поплавка вщухли.

– Не заважатиму? – запитав я, вiдчуваючи як дивно звучать у вiдлюдному мiсцi слова, кинутi наче нi до кого. – Доброго дня.

Постать, що застигла так само як i я за крайнiми стеблами, тiльки з того боку, ледь помiтно поворухнулася, проте не промовила анi слова.

– Бере щось чи нi? – спробував уточнити я.

– Слабо... – почулося звiдти.

– А на що ловите?

– На тiсто. А ви?

– Ой, у мене багатий арсенал.

Поплавок мiй несподiвано лiг i пiшов убiк. Класичне карасяче клювання. Я ледве не забарився з пiдсiчкою. Тонкий кiнчик зiгнувся, кiлька разiв булькнуло i за пару секунд у мене в руцi смикався жовтий карась величиною з долоню – жирний та пузатий.

– Вiтаю, – почулося з протилежного кута.

– Дякую. Опариш. Свiжий. Це не тiсто. Хочете?

– Давайте, – пiсля паузи нерiшуче промовив вiн.

Ми зустрiлись якраз на серединi вiдстанi. Звiсно, не могло бути й мови, щоб iти навпростець, лякаючи рибу, тому обоє здiйснили шлях в очеретах по краю, не бовтаючи чобiтьми i не ломлячи стебел. На ньому було вишукане рибальське вбрання, я навiть не зрозумiв з якого матерiалу, водонепроникне i з пiдкладкою, тепле, жовто-зеленого забарвлення, пiд колiр осенi. Звiсно, недешеве.

– Доброго дня, Андрiю Володимировичу, – промовив я, подаючи руку.

– I вам доброго, – вiдповiв письменник, запитливо дивлячись на мене.

– Мене звати Анатолiєм, – продовжував я. – I перше, що мушу вам повiдомити, – я не ворог. За це можете не переживати.

– А хто ви? – занепокоєння у його поглядi не поменшало. – I як мене знайшли?

– Це моя робота. Приватний детектив. Власник агентства «Слiдопит». Моїм замовленням було знайти вас. Я це зробив. Правда, замовникiв, як таких, бiльше немає, та й повелися вони зi мною не зовсiм гiдно. Тому стосункiв з ними я бiльше не пiдтримую і вам нiчого переживати.

– А хто вашi замовники? – запитав вiн.

Я назвав членiв «великої п'ятiрки». Вiдвертий подив з'явився на його обличчi, коли прозвучало iм'я Свiтлани.

– I... чого ж ви хочете?

Вiн дивився на мене пiдозрiло, з неабияким побоюванням, проте очi ковзнули-таки оцiнююче по вудлищу, яке я тримав у руцi. Рибалка – вiн i в Африцi рибалка.

– Ну, по-перше, переконатися у тому, що знайшов саме вас, що ви живi й здоровi.

– Гадаю, вже переконалися...

– Переконався. Але мене цiкавить ще одна рiч. Скажiть, пане Андрiю, ви тут з власної волi, чи вас тримають силомiць?

– А як тут можна тримати? – не зрозумiв рибалка. – Стiн з колючим дротом немає. Машина поруч, ключi у кишенi. Можу йти, їхати куди завгодно.

– Утримувати силомiць можна не лише стiнами, – не згодився я. – Бувають стiни з обставин.

– Нi, я тут за власним бажанням, – подумавши вiдповiв Чумак. – Можете не сумнiватися.

– Гаразд, – знизав я плечима. – Тодi все. Але мушу нагадати вам, що обставини – рiч мiнлива. Мова про те, що є багато впливових людей, яких не влаштовує такий ваш статус. Ну, невизначений. Є чимало механiзмiв у нашому суспiльствi, якi не працюють так, як вони б хотiли, лише тому, що невiдомо, що з вами. I згаданi люди, зацiкавленi у роботi цих механiзмiв, борються з такою ситуацiєю. У недалекому майбутньому вони щось придумають i втiлять у життя. Дивiться, щоб потiм не було пiзно повертатися. Розумiєте? Коли вже ваше погруддя десь встановлять. Тодi ваше повернення багато кого не влаштовуватиме.

– Що, навiть таке можливо? – не повiрив Чумак.

– У нашiй країнi все можливо, i вам це вiдомо, – вiдповiв я.

– Дякую.

– Ну що ж... тодi менi залишається тiльки перепросити, що сполохав вашу рибу...

Я витяг з кишенi карася i простяг йому.

– Обережно, прудкий дуже, щоб не вискочив.

– Це ваша здобич, – похитав головою Чумак.

– Менi легше, – пояснив я. – Зараз поїду у будь-яке мiсце, зловлю щось навiть краще. А ви, я розумiю, такої можливостi поки що позбавленi.

– Дякую, – вiн мовчки взяв рибу i пустив у садок, прив'язаний до пояса, де телiпалися ще кiлька таких самих. – А... скажiть, пане Анатолiю... Не знаю, як ви мене знайшли, але, очевидно, iшли по слiдах. Може ви у курсi... у фермера не було неприємностей, пов'язаних зi мною?

– Так, щоб багато – не було, – завiрив я. – Хоча обшук i допити довелося пережити. Це ви навмисно влаштували йому алiбi?

– Так, – знiтився Чумак. – Я передбачав, що можливо... вiн же був останнiй, хто бачив мене. I тодi б... Не збирався я тодi їхати до нього, взагалi. Випадково зустрiлися на польовiй дорозi.

– Могло йому перепасти, – згодився я.

– А ще... – Чумак не без зусиль наважився поставити це питання. – Скажiть, ще хто-небудь постраждав через моє... зникнення?

– Як вам сказати... – тепер уже замислився я. – Про iнших можу лише припускати. Вам виднiше, чи постраждала ваша дружина, уявляючи упродовж пiвроку можливiсть вашої загибелi. Вам також виднiше, наскiльки переживав Зварич, якого, до речi, також тягали на допити.

– Ну, з дружиною i Зваричем я вже якось владнаю... – пробурмотiв Чумак.

– Не можу стверджувати також, що зникнення Iрини Коваленко було саме причиною вашого зникнення, а не наслiдком.

– Як так?! – обличчя Чумака видовжилося, а очi, здавалося, зiбралися зазирнути кудись у мої глибини. – Ви хочете сказати, що вона зникла тому, що я... замислив... Яким чином?!

– Це лише мої припущення, – терпляче повторив я, зупиняючи його. – Доказiв немає жодних. А на березi є людина, яка, гадаю, може все пояснити. I якщо ви їй вiрите, то... З нею i з'ясовуйте. А щодо iнших, кому боком вилiзло ваше зникнення... ви ж питали? Ну, навiть i я. Авжеж. Стрiляли по менi, це було. Топився у холоднiй водi. Лякали. Та й опери нашi у першi два мiсяцi, гадаю, добре налазилися. Дуже серйозно розшукували. Так-так. Звiсно, усiм нам за це грошi платили – кому бiльше, кому менше... Так що доведеться вам добре подумати над обставинами свого зникнення. Як i повернення, до речi. Адже якщо ви зберетеся повертатися, це може зiйти за умисний жарт з вашого боку – дивлячись як подати. I тодi ваша вiдповiдальнiсть перед законом набуває реальних перспектив.

Вiн зiбрався щось сказати, але я згадав ще одну рiч:

– I ще дещо, до вашого ж запитання. Одному псовi також довелося постраждати. Шотландський сетер, чорний, на кличку Мажор. Дивом живий залишився. Тiльки тому, що декому схотiлося, щоб вiн пiвроку побув Джаєм. Ой, а з вашим усе гаразд?

– А... чому має бути не гаразд? – зблiд Чумак. – Там... На мiсцi... Зранку був. Пояснiть, що це означає! Я не розумiю.

– Гадаю, вам усе краще розкажуть без мене, – повторив я. – А ще хотiлося б... – я витер вiд риб'ячого слизу руку i витяг з-за пазухи одну з його книжок. – Автограф ваш, якщо можна.

– Будь ласка, – вiн також витер свою руку i взяв книжку та ручку.

– Дати тiльки не ставте, – порадив я.

– Чому?

– Вас же немає...



– А, ну, звiсно... – вiн навiть розгубився вiд цiєї думки i деякий час мiркував, що ж написати.

Щось вiдбувалось у цi хвилини не лише з його обличчям, а й у головi. I навряд чи його вагання були пов'язанi з вигадуванням дотепного дарчого напису. От, нарештi. Усього кiлька слiв.

– Спасибi, – я заховав книжку. – Ну, нi луски вам. Хорошого кльову. До речi, замерзне скоро. Зимовий реманент маєте? Та й карась навряд чи з-пiд льоду братиме.

– А тут окунь є i плотва, – радiсно повiдомив Чумак.

– Тодi без проблем. Ось, опариша заберiть. Свiжий, ще тижнiв два житиме. Тепер зимно.

– Дякую, – сказав вiн. – А...

Я зупинився i повернувся до нього.

– А... менi тепер що робити?

– Вам? – я здивовано розвiв руками. – Звiдки ж менi знати? Чесне слово. Я бiльше не займаюся вашою справою. Щасливо. Радий був познайомитися.

Вiн так i застиг розгублений в очеретах. А я робив обережнi кроки до берега, намагаючись зберегти непорушність очеретяного схову, який ще мiг йому знадобитися. I в головi моїй крутилася думка, що не спитав чогось такого, що тепер мулятиме i нагадуватиме. Ще кiлька крокiв i я все-таки зупинився. Вiн це бачив.

– Андрiю Володимировичу, – Чумакова постать ще виднiлася в очеретах. – А скажiть менi, чисто як письменнику-початкiвцю i вашому читачевi. У романi невиданому... я маю на увазi зошит сiренький, той, що ви Свiтланi рiк тому на «Бермудах» вiддали. Ви ж знаєте, чим там скiнчилося. Де вiн знайшов отой свiй острiв безлюдний? Усi ж вашi герої добиваються свого рано чи пiзно. А тут... ну, попри все бажання, не можу здогадатися. Якесь генiальне сюжетне рiшення, не iнакше. У чому воно полягає? Де той «острiв»? Вiн же iснує...

Смiх, що супроводжував його вiдповiдь, був тихий i поблажливий, адже Чумак i сам розумiв генiальнiсть свого письменницького рiшення.

– Ви правi, Анатолiю. Iснує. I як ви кажете, «генiальнiсть» рiшення полягає у...

Кожному своє. Схоже, i я був здатний на деякi генiальнi речi, нехай не як письменник, а як детектив. Тому, поки Чумак вимовляв цi слова, у моїй головi встигло промайнути стiльки думок! I я раптово зрозумiв, що означав задум Свiтлани з Мажором i чому, втiлюючи його, вона не переймалася майбутнiми проблемами, пов'язаними з iснуванням обох псiв одночасно. Усе було просто. Джай з Мажором, згiдно з її задумом, нiколи не мали зустрiтися через те, що повертати Чумака суспiльству вона не збиралася! Свiтлана знала генiальне закiнчення роману свого коханого як i те, що таке Чумакiв «безлюдний острiв». Бiльше того, вона збиралася разом iз Чумаком втiлити його iдею «острова» у життя. I тодi вони зникли би втрьох – Свiтлана, Чумак i його справжнiй пес. А знайдений на «Бермудах» Мажор у розумiннi усiх так би й залишився навiчно Джаєм.

Напевно, до пори до часу щось заважало втiленню у життя цього задуму, суть якого зараз i збирався розкрити менi Чумак, котрий, можливо, i сам досi не здогадувався, що йому i не комусь iншому не сьогоднi-завтра ще доведеться пiд натиском свого янгола-охоронця впроваджувати власнi романи у життя. Можливо, саме той момент, коли суспiльство поставить хрест на своєму ще не визнаному класику, i був би у розумiннi Свiтлани найзручнiшим для остаточної втечi на отой «безлюдний острiв» чи то пак, «край свiту». I вона мала дочекатися цього моменту, а для цього слiдство мало довго i безнадiйно буксувати у якiйсь мертвiй точцi, якою й стали «Бермуди». I Мажор серед iнших доказiв мав тримати там слiдство доти, доки Камiнському, Гладкому та iншим не увiрветься терпець, і вони придумають щось радикальнiше. Щось таке, чого сама Свiтлана сфабрикувати не в змозi.

I зараз я мав почути про конкретне мiсце чи спосiб, завдяки яким ця людина, можливо, ще намагатиметься зникнути по-справжньому для усiх. I тодi його «острiв» не буде iдеальним, оскiльки я знатиму про нього. А можливо, навiть вiд самої iдеї доведеться вiдмовитися. Чи є у нас право втручатися подiбним чином у життя стороннiх людей?

– Стiйте! – крикнув я. – Мовчiть! Не говорiть нiчого! Я передумав.

Здавалося, вiн так i застиг iз роззявленим ротом, зупинивши мову саме на цих словах.

– Не хочу цього знати. Все. Тiльки якщо колись опублiкуєте сам роман. А так – нi. Успiху вам!

Пiднявши руку у прощальному жестi, я полiз на берег.

Мене чомусь навiть почало лихоманити, коли ховав у багажник мокрий костюм та вудку. Напевно, вiд перевтоми. Останнi днi були украй напруженими, а ночi – безсонними. От тепер я вже й сам був упевнений, що потрiбно виспатися. Нi, спочатку напитися, а потiм вже виспатися. Але до реалізації цього задуму була ще одна перешкода. Ще одна украй потрiбна справа. Свiтлана дивилася у вiкно i одразу ж вийшла з хати, щойно я вилiз на берег.

– Бачили його? – запитала вона.

– Так. Усе гаразд. I до зимового сезону, здається, готовий, принаймнi на перспективу близького льодоставу дивиться з оптимiзмом.

– Давайте без отих недоречних приколiв, будь ласка, – попросила вона. – Що ви йому сказали?

– Побажав хорошого кльову.

– А у справi?

– А справи бiльше немає. Принаймнi я тепер нею не займаюся. Так що усi питання вирiшуйте самi, на власний розсуд.

– А... машину, пса справжнього... що – не дивитиметеся? Мiсце проживання, як влаштувався?

– Нi, без потреби, – я зачинив багажник.

– Почекайте, а з усiм решта? Ви ж проти мене купу звинувачень висунули! Про дiвчину якусь зниклу... Що ви з цим збираєтесь робити?

– Нiчого, – я вже сидiв у машинi. – У мене дiйсно немає i не може бути доказiв – навмисно ви це зробили чи лише використали у своїх цiлях як вигiдну вам обставину, яка вже склалася без вашої участi. Цього я не знатиму нiколи. А дарувати свої версiї офiцiйному слiдству у надiї на правосуддя... Свiтлано, кому як не менi знати, яке у нас правосуддя. Тож справи свої далi вирiшуйте удвох. Єдине, що менi залишилося... Словом, завтра по обiдi я буду у вас на «Мрiї«. Домовляйтеся про прямий ефiр. I якщо раптом ви приїдете туди разом iз Чумаком, то готуйте одразу гiдну версiю його зникнення та появи. Я її пiдтримаю. I навiть готовий бути офiцiйно тим, хто його знайшов. Хоча, власне, так воно i є. А якщо без нього, то версiй не буде нiяких. Я просто маю привселюдно «здати справи», щоб нiхто iз зацiкавлених не визнав за мною боргiв i не стягнув за це потiм.

Я заклацнув дверцята i повернув ключ у замку запалювання. Пробуксовуючи по мокрiй рiденькiй травичцi, машина рушила у напрямку побитої, але кам'яної дороги. Ось i все. Свiтлана залишилася на хуторi без транспорту. I мене не дуже хвилювало, як вона повернеться в місто. Принаймнi везти її назад у мене бажання не було. Хоча чому ж без транспорту? У хлiвi, закиданий соломою, стояв прекрасний новенький, нехай i пошарпаний непомiрною їздою бездорiжжям, «Хонда-Пілот». Нехай собi з'ясовують. Менi вони бiльше не потрiбнi.

I це була щира правда. Нi Чумак, нi його зi Свiтланою таємницi мене бiльше не цiкавили. Навiщо воно менi? Аби встановити голу iстину i втрутитися у їхнє i не тiльки їхнє життя? А який сенс? Щоб комусь щось довести? Ще б пак! Довести усiм, що я це змiг! Я, а не хтось iнший!

Отак буває. Ще недавно я мрiяв про це день i нiч. Марив. Але життя змiнюється, як ота поверхня рiчки. I тепер вирують iншi думки та бажання. I головним усвiдомленням зараз було те, що я довiв це насамперед собi. Змiг. Зумiв, попри все. Отже, не є вiдпрацьованим матерiалом суспiльства, а чогось-таки вартий. Ось що iнодi є найголовнiшим. I є лише одна людина, якiй я все-таки мав похвалитися своїм успiхом. Тим паче, що...

Вона взяла слухавку одразу.

– Слава Богу, ти зателефонував... Вiриш, не знала, як це зробити самiй. Переживала, але не могла. Усе так завернуло, що... Думала, не почую тебе бiльше нiколи.

– Чому ж? – довелося здивуватися менi. – Я брав на себе конкретнi обов'язки. Отримував платню. Давав обiцянки. Як можна зникнути i не вiдзвiтувати? Та й... зрештою, я ж не Чумак.

– Знаю, ти злий на всiх i все.

– Ти ж не «всi».

– Нiчого. Однаково. Вилий цю злiсть на мене. Я заслужила.

– Олено, я справдi не злий. З чого ти взяла? Навпаки, щасливий. Усе закiнчено. Можна вiдпочивати.

– Нехай це виглядає, як зрада щодо тебе, але я поставила свiй пiдпис пiд розiрванням угоди. Знаю, ти не пробачиш, зате залишишся живий. З двох зол потрiбно обирати менше.

– До чого тут угода? – не зрозумiв я. – Розiрвання її у даному випадку не впливає на закiнчення пошукiв. Я ж обiцяв знайти Чумака тобi особисто. Забула? I я його знайшов.

– Що? – неодразу дiйшло до неї. – Знайшов?! Андрiя?

– Так. I можу офiцiйно тобi про це повiдомити.

– Ти... жартуєш?

– Нi, – серйозно промовив я. – Не маю звички жартувати над жiнками. Тим паче, над жiнкою, яка не належить до «усiх», i якщо йдеться про зникнення її чоловiка.

– I вiн... – їй надзвичайно важко виявилося сказати це слово, – живий?!

– Живий, – запевнив я. – I навiть здоровий. I навiть вiльний. Десять хвилин тому разом ловили рибу. Тож справу Чумака тепер уже дiйсно закiнчено. Я можу показати тобi книгу з дарчим написом, який вiн зробив на моє прохання, або вказати його координати.

– Не потрiбно, – швидко промовила Олена. – Нiчого не потрiбно. Я тобi вiрю. А решта... вже немає значення. Я знаю, що вiн живий i цього досить. Камiнь з душi. Бiльше нiчого менi не треба.

– До того ж, можливо, невдовзi вiн повернеться сам, – додав я.

– Його справа, – байдуже промовила Олена. – Як схоче. А ти... скажи, ти повернешся?

– Навряд чи, – знизав плечима я, швидше сам до себе, адже жiнка, яка цього хотiла, була далеко.

– Чому?


– Менi мiсце на «Бермудах»...

– На щастя, я знаю, де це, – подумавши, сказала вона.

– Олено, – зiтхнув я. – Усi ми люди, усi прагнемо щастя. Це нормально. До того ж, ти рiшуча та вольова жiнка i якщо усвiдомлюєш, що права, також iтимеш до кiнця. Я це розумiю. Але якось ти вже зробила помилку, пов'язавши своє життя з чоловiком, мiсце якому, образно кажучи, на «Бермудах». Я практично такий самий. Олено, той, хто мало не втопився, не зумiвши перейти рiчку по кризi, наступного разу має шукати мiст! Це ж елементарно! А ти хочеш... Чи є сенс у такiй спробi?

– Є, – без вагань вiдповiла вона. – Тодi я зробила помилку розумом. А зараз дослухаюся до свого серця. А воно рiдко помиляється.

Отак iнодi повертає слiдство.

Я виїхав на кам'янку i машину затрусило, завiбрувала розхитана пластмаса внутрiшнiх обшивок. О-о-о... Напевно, мав рацiю Антонюк. Час купити щось пристойнiше, бiльш гiдне як для директора приватного детективного агентства. Звiсно, на такий, як у Чумака, не вистачить, але щось пошукати можна.

Телефон знову попросився до рук, i на екранi висвiтлився невiдомий менi номер. Цiкаво, хто це мiг бути? Але насамперед я зробив те, що збирався – набрав Сергiя.

– Радий чути, Петровичу! Я вже думав сам зателефонувати. Сиджу тут у повнiй невiдомостi. Пса вашого виховую, дiстав мене по повнiй програмi. Але ж ви казали чекати й не рипатися.

– Немає бiльше невiдомостi, випарувалася, – радiсно повiдомив я. – Справу Чумака розкрито. I завтра по обiдi чекаю тебе на телеканалi «Мрiя», прямий ефiр. Та й хлопцiв збери, нехай вiзьмуть участь.

– Нi хрiна собi... – у нього мало не вiдiбрало мову. – Коли?! I менi навiть нi пiвслова... Що, знайшли?! Живого?! Чи нi... Ну, не мовчiть!

– На все свiй час, – фiлософськи зауважив я. – Скажи менi краще ось що. Ти офiцiйно у мене оформлений тимчасово. Фактичну роботу виконуєш, та й зарплатню отримуєш. Чи є бажання усерйоз взятися за справу? Гадаю, на Чумакових пригодах свiт клином не зiйшовся.

– Звiсно, ви ще питаєте! Я хотiв би. У нас з вами вийшло б.

– Тодi тим бiльше приходь. Рекламуватимемо завтра нашу справу.

Телефон лiг на пасажирське сидiння, але я згадав про невiдомий номер i знову приставив трубку до вуха.

– Алло! Анатолiй Рибак? Дякую, що набрали. Агентство «Слiдопит», так? Веретюк Олександр, турфiрма «Навколо свiту». Радий чути. Сподiваюся бути вашим клiєнтом. Як ми можемо зустрiтись?

– А... що сталось? – оговтуючись вiд несподiванки, запитав я. – I як ви мене знайшли?

– Добрi люди порадили. Треба мого малого пошукати. Вiн, чортяка, жарти зi мною здумав жартувати. Втiк. Разом з двома такими ж бовдурами – Анихiним та Ожередом. Тато – директор залiзницi нашої, чули, напевно. Хлопчики-мажори, мать їх розпротуди! А тут... зима на носi! Позамерзають к бiсовiй матерi!

– Заждiть, нiчого не розумiю, – перебив я. – Ви хочете сказати, що вони самi втекли? А версiю викрадення вiдкидаєте? Ви наче людина вiдома та й не бiдна...

– Та яке в бiса викрадення?! Ой, пробачте... Вони усi такi прикрi – тiнейджери, мать їх... Особливо мiй. Втекли i сидiтимуть десь, доки терпець не урветься або наш, або їхнiй. Вони ж себе офiгенними туристами вважають. I незалежними вiд предкiв.

– А коли пропали? – спробував уточнити я.

– Та вже четвертий тиждень.

– Ви що усi, показилися? – не витримав я. – I ви спокiйно сидите й чекаєте? I у розшук не давали?!

– Чому ж не давав... Давав! – здивувався Веретюк. – Та вони навмисне, щоб насолити предкам! Розумiєте? I човен Ожереда забрали. У нього ж надувний, з мотором «Ямаха». Звiр. Кудись водою чкурнули. Вони й ранiше на байдарках ходили, але ж зима! Моя вже тиждень менi кишки мотає...

– Водою, кажете... Слiди на водi – це наш профiль, – пробурмотiв я сам до себе.

– Що? – не зрозумiв вiн. – Справдi?! Ой, а скажiть, ну, чисто заради iнтересу – письменника того, це що, ви знайшли?

– А що, хiба його знайшли? – у свою чергу не зрозумiв я.

– А то нi... – здивувався мiй майбутнiй клiєнт. – Казали, нiби сьогоднi у новинах... Хтось начебто чув, скелет тiльки залишився. Без голови, здається... Не пам'ятаю точно. I генетична експертиза вже нiби довела. I машину по частинах...

– Ви, знаєте що, пане Веретюк... – перебив я. – Не слухайте чуток, краще дивiться телевiзор. Канал «Мрiя-ТБ». Завтра увечерi. Там усе скажуть. Давайте вашу адресу.

Я взяв ручку, але записати, так виходило, не мав на чiм. Тому, не довго думаючи, розгорнув книжку живого, тепер уже у цьому не сумнiвався, класика i зiбрався черкнути десь на сторiнцi. Та розкрилася лише палiтурка, i я побачив його напис, який досi не спромiгся прочитати. Не дарма довелося Чумаковi добре думати, аби написати його.

Анатолiю – з повагою.

Андрiан Чумак.

Нижче стояла приписка:

I все-таки – 3 грудня 2007 року!

Довелося лише похитати головою. Тепер я знав, з чого завтра почну своє iнтерв'ю у прямому ефiрi – покажу цю книжку з його пiдписом, датованим учорашнiм днем. Вiдкрию цю сторiнку крупним планом на цiлу країну. Пiсля чого на телеекранах з'явиться власною персоною Андрiан Чумак.



13 травня 2009 року.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка