Олексій Волков Слід на воді

Сiтка, з якої була зроблена огорожа нижньої межi територiї, була нова. А доволi рiвно забитi слупки свiдчили про те, що протягли її не так давно. Бiля сiтки крякали качки, що належали господинi. Їхнє обурення я розумiв. Адже до того, як встановили нижню огорожу, вони могли вiльно ходити в очерети i там були у своїй стихiї. Частина територiї внизу городу також була пiдтоплена, але це вже не те. Бiлi качки бовталися у багнюцi, стаючи сiрими. Вiднедавна у болота їм було зась. I я розумiв чому.

Верболоз уздовж загорожi рiс надзвичайно густий, за ним кропива i ще бозна-що. I якщо б, виходячи з хати, я уважно придивився, чи бува хто не рухається дорогою до села, то мав би стовiдсоткову гарантiю дiстатися до болiт у низинцi непомiченим. Я перелiз через низеньку огорожу i зробив крок у траву. Висока болотяна трава пожовкла, лягла i у нiй важко було визначити чиїсь слiди, находжену стежку. Але я розрiзнив. Вiн ставав у вiдповiднi мiсця помiж купинами i така манера пересування для недосвiдченого ока не створювала враження протоптаної стежки. А от i вода. Пiд ногою цямкнуло i чобiт мого гумового костюму, у якому я топився на «Бермудах», пiшов углиб майже по колiно.

Довелось уважно обдивитися. Вiн ходив обережно, розсуваючи високi стебла очерету, аби не ламати їх. Суцiльний очеретяний лiс. А ось i хiд. Я просувався тихо i невдовзi попереду блиснуло. Це була прогалина. Ще з десяток крокiв, i я вже стояв на її краю. Маленьке плесо, утворене злиттям двох струмкiв, мало крокiв з двадцять завдовжки i п'ять-шiсть завширшки. Навколо рiс високий суцiльний неторканий очерет. Вода у мiсцi, де я стояв, сягала паху, а на серединi, очевидно, було глибше. Там навiть виднiлася ледь помiтна течiя. А от ближче до стiнки очерету, яка обмежувала плесо, течiї не було i водяну поверхню вкривала ряска. Ось чому обурювалися мiсцевi качки, позбавленi звичних ласощiв.

Посерединi розiйшлися невеличкi кола. Вода текла i слiди на її поверхнi зникали дуже швидко. Секунда – i кiл вже немає, проте я зрозумiв, що бодай якась риба тут водиться. А от у протилежному кутi плеса на рясцi добре було помiтно дорiжку, так, наче хтось кiлька разiв провiв чимось по поверхнi у напрямку вiд середини до очеретiв. Отже, риба тут не лише була, її ще й ловили. А дехто смiявся з мене щодо слiдiв на водi!

Тихенько розстiбнувши хлястик, я зняв застiбку i розклав невеличке телескопiчне вудлище. Ще кiлька секунд – i снасть з насадженим опаришем полетiла в центр. Кола бiля мого поплавка вщухли.

– Не заважатиму? – запитав я, вiдчуваючи як дивно звучать у вiдлюдному мiсцi слова, кинутi наче нi до кого. – Доброго дня.

Постать, що застигла так само як i я за крайнiми стеблами, тiльки з того боку, ледь помiтно поворухнулася, проте не промовила анi слова.

– Бере щось чи нi? – спробував уточнити я.

– Слабо... – почулося звiдти.

– А на що ловите?

– На тiсто. А ви?

– Ой, у мене багатий арсенал.

Поплавок мiй несподiвано лiг i пiшов убiк. Класичне карасяче клювання. Я ледве не забарився з пiдсiчкою. Тонкий кiнчик зiгнувся, кiлька разiв булькнуло i за пару секунд у мене в руцi смикався жовтий карась величиною з долоню – жирний та пузатий.

– Вiтаю, – почулося з протилежного кута.

– Дякую. Опариш. Свiжий. Це не тiсто. Хочете?

– Давайте, – пiсля паузи нерiшуче промовив вiн.

Ми зустрiлись якраз на серединi вiдстанi. Звiсно, не могло бути й мови, щоб iти навпростець, лякаючи рибу, тому обоє здiйснили шлях в очеретах по краю, не бовтаючи чобiтьми i не ломлячи стебел. На ньому було вишукане рибальське вбрання, я навiть не зрозумiв з якого матерiалу, водонепроникне i з пiдкладкою, тепле, жовто-зеленого забарвлення, пiд колiр осенi. Звiсно, недешеве.

– Доброго дня, Андрiю Володимировичу, – промовив я, подаючи руку.

– I вам доброго, – вiдповiв письменник, запитливо дивлячись на мене.

– Мене звати Анатолiєм, – продовжував я. – I перше, що мушу вам повiдомити, – я не ворог. За це можете не переживати.

– А хто ви? – занепокоєння у його поглядi не поменшало. – I як мене знайшли?

– Це моя робота. Приватний детектив. Власник агентства «Слiдопит». Моїм замовленням було знайти вас. Я це зробив. Правда, замовникiв, як таких, бiльше немає, та й повелися вони зi мною не зовсiм гiдно. Тому стосункiв з ними я бiльше не пiдтримую і вам нiчого переживати.

– А хто вашi замовники? – запитав вiн.

Я назвав членiв «великої п'ятiрки». Вiдвертий подив з'явився на його обличчi, коли прозвучало iм'я Свiтлани.

– I... чого ж ви хочете?

Вiн дивився на мене пiдозрiло, з неабияким побоюванням, проте очi ковзнули-таки оцiнююче по вудлищу, яке я тримав у руцi. Рибалка – вiн i в Африцi рибалка.

– Ну, по-перше, переконатися у тому, що знайшов саме вас, що ви живi й здоровi.

– Гадаю, вже переконалися...

– Переконався. Але мене цiкавить ще одна рiч. Скажiть, пане Андрiю, ви тут з власної волi, чи вас тримають силомiць?

– А як тут можна тримати? – не зрозумiв рибалка. – Стiн з колючим дротом немає. Машина поруч, ключi у кишенi. Можу йти, їхати куди завгодно.

– Утримувати силомiць можна не лише стiнами, – не згодився я. – Бувають стiни з обставин.

– Нi, я тут за власним бажанням, – подумавши вiдповiв Чумак. – Можете не сумнiватися.

– Гаразд, – знизав я плечима. – Тодi все. Але мушу нагадати вам, що обставини – рiч мiнлива. Мова про те, що є багато впливових людей, яких не влаштовує такий ваш статус. Ну, невизначений. Є чимало механiзмiв у нашому суспiльствi, якi не працюють так, як вони б хотiли, лише тому, що невiдомо, що з вами. I згаданi люди, зацiкавленi у роботi цих механiзмiв, борються з такою ситуацiєю. У недалекому майбутньому вони щось придумають i втiлять у життя. Дивiться, щоб потiм не було пiзно повертатися. Розумiєте? Коли вже ваше погруддя десь встановлять. Тодi ваше повернення багато кого не влаштовуватиме.

– Що, навiть таке можливо? – не повiрив Чумак.

– У нашiй країнi все можливо, i вам це вiдомо, – вiдповiв я.

– Дякую.

– Ну що ж... тодi менi залишається тiльки перепросити, що сполохав вашу рибу...

Я витяг з кишенi карася i простяг йому.

– Обережно, прудкий дуже, щоб не вискочив.

– Це ваша здобич, – похитав головою Чумак.

– Менi легше, – пояснив я. – Зараз поїду у будь-яке мiсце, зловлю щось навiть краще. А ви, я розумiю, такої можливостi поки що позбавленi.

– Дякую, – вiн мовчки взяв рибу i пустив у садок, прив'язаний до пояса, де телiпалися ще кiлька таких самих. – А... скажiть, пане Анатолiю... Не знаю, як ви мене знайшли, але, очевидно, iшли по слiдах. Може ви у курсi... у фермера не було неприємностей, пов'язаних зi мною?

– Так, щоб багато – не було, – завiрив я. – Хоча обшук i допити довелося пережити. Це ви навмисно влаштували йому алiбi?

– Так, – знiтився Чумак. – Я передбачав, що можливо... вiн же був останнiй, хто бачив мене. I тодi б... Не збирався я тодi їхати до нього, взагалi. Випадково зустрiлися на польовiй дорозi.

– Могло йому перепасти, – згодився я.

– А ще... – Чумак не без зусиль наважився поставити це питання. – Скажiть, ще хто-небудь постраждав через моє... зникнення?

– Як вам сказати... – тепер уже замислився я. – Про iнших можу лише припускати. Вам виднiше, чи постраждала ваша дружина, уявляючи упродовж пiвроку можливiсть вашої загибелi. Вам також виднiше, наскiльки переживав Зварич, якого, до речi, також тягали на допити.

– Ну, з дружиною i Зваричем я вже якось владнаю... – пробурмотiв Чумак.

– Не можу стверджувати також, що зникнення Iрини Коваленко було саме причиною вашого зникнення, а не наслiдком.

– Як так?! – обличчя Чумака видовжилося, а очi, здавалося, зiбралися зазирнути кудись у мої глибини. – Ви хочете сказати, що вона зникла тому, що я... замислив... Яким чином?!

– Це лише мої припущення, – терпляче повторив я, зупиняючи його. – Доказiв немає жодних. А на березi є людина, яка, гадаю, може все пояснити. I якщо ви їй вiрите, то... З нею i з'ясовуйте. А щодо iнших, кому боком вилiзло ваше зникнення... ви ж питали? Ну, навiть i я. Авжеж. Стрiляли по менi, це було. Топився у холоднiй водi. Лякали. Та й опери нашi у першi два мiсяцi, гадаю, добре налазилися. Дуже серйозно розшукували. Так-так. Звiсно, усiм нам за це грошi платили – кому бiльше, кому менше... Так що доведеться вам добре подумати над обставинами свого зникнення. Як i повернення, до речi. Адже якщо ви зберетеся повертатися, це може зiйти за умисний жарт з вашого боку – дивлячись як подати. I тодi ваша вiдповiдальнiсть перед законом набуває реальних перспектив.

Вiн зiбрався щось сказати, але я згадав ще одну рiч:

– I ще дещо, до вашого ж запитання. Одному псовi також довелося постраждати. Шотландський сетер, чорний, на кличку Мажор. Дивом живий залишився. Тiльки тому, що декому схотiлося, щоб вiн пiвроку побув Джаєм. Ой, а з вашим усе гаразд?

– А... чому має бути не гаразд? – зблiд Чумак. – Там... На мiсцi... Зранку був. Пояснiть, що це означає! Я не розумiю.

– Гадаю, вам усе краще розкажуть без мене, – повторив я. – А ще хотiлося б... – я витер вiд риб'ячого слизу руку i витяг з-за пазухи одну з його книжок. – Автограф ваш, якщо можна.

– Будь ласка, – вiн також витер свою руку i взяв книжку та ручку.

– Дати тiльки не ставте, – порадив я.

– Чому?

– Вас же немає...

Щось вiдбувалось у цi хвилини не лише з його обличчям, а й у головi. I навряд чи його вагання були пов'язанi з вигадуванням дотепного дарчого напису. От, нарештi. Усього кiлька слiв.

– Спасибi, – я заховав книжку. – Ну, нi луски вам. Хорошого кльову. До речi, замерзне скоро. Зимовий реманент маєте? Та й карась навряд чи з-пiд льоду братиме.

– А тут окунь є i плотва, – радiсно повiдомив Чумак.

– Тодi без проблем. Ось, опариша заберiть. Свiжий, ще тижнiв два житиме. Тепер зимно.

– Дякую, – сказав вiн. – А...

Я зупинився i повернувся до нього.

– А... менi тепер що робити?

– Вам? – я здивовано розвiв руками. – Звiдки ж менi знати? Чесне слово. Я бiльше не займаюся вашою справою. Щасливо. Радий був познайомитися.

Вiн так i застиг розгублений в очеретах. А я робив обережнi кроки до берега, намагаючись зберегти непорушність очеретяного схову, який ще мiг йому знадобитися. I в головi моїй крутилася думка, що не спитав чогось такого, що тепер мулятиме i нагадуватиме. Ще кiлька крокiв i я все-таки зупинився. Вiн це бачив.

– Андрiю Володимировичу, – Чумакова постать ще виднiлася в очеретах. – А скажiть менi, чисто як письменнику-початкiвцю i вашому читачевi. У романi невиданому... я маю на увазi зошит сiренький, той, що ви Свiтланi рiк тому на «Бермудах» вiддали. Ви ж знаєте, чим там скiнчилося. Де вiн знайшов отой свiй острiв безлюдний? Усi ж вашi герої добиваються свого рано чи пiзно. А тут... ну, попри все бажання, не можу здогадатися. Якесь генiальне сюжетне рiшення, не iнакше. У чому воно полягає? Де той «острiв»? Вiн же iснує...

Смiх, що супроводжував його вiдповiдь, був тихий i поблажливий, адже Чумак i сам розумiв генiальнiсть свого письменницького рiшення.

– Ви правi, Анатолiю. Iснує. I як ви кажете, «генiальнiсть» рiшення полягає у...

Кожному своє. Схоже, i я був здатний на деякi генiальнi речi, нехай не як письменник, а як детектив. Тому, поки Чумак вимовляв цi слова, у моїй головi встигло промайнути стiльки думок! I я раптово зрозумiв, що означав задум Свiтлани з Мажором i чому, втiлюючи його, вона не переймалася майбутнiми проблемами, пов'язаними з iснуванням обох псiв одночасно. Усе було просто. Джай з Мажором, згiдно з її задумом, нiколи не мали зустрiтися через те, що повертати Чумака суспiльству вона не збиралася! Свiтлана знала генiальне закiнчення роману свого коханого як i те, що таке Чумакiв «безлюдний острiв». Бiльше того, вона збиралася разом iз Чумаком втiлити його iдею «острова» у життя. I тодi вони зникли би втрьох – Свiтлана, Чумак i його справжнiй пес. А знайдений на «Бермудах» Мажор у розумiннi усiх так би й залишився навiчно Джаєм.

Напевно, до пори до часу щось заважало втiленню у життя цього задуму, суть якого зараз i збирався розкрити менi Чумак, котрий, можливо, i сам досi не здогадувався, що йому i не комусь iншому не сьогоднi-завтра ще доведеться пiд натиском свого янгола-охоронця впроваджувати власнi романи у життя. Можливо, саме той момент, коли суспiльство поставить хрест на своєму ще не визнаному класику, i був би у розумiннi Свiтлани найзручнiшим для остаточної втечi на отой «безлюдний острiв» чи то пак, «край свiту». I вона мала дочекатися цього моменту, а для цього слiдство мало довго i безнадiйно буксувати у якiйсь мертвiй точцi, якою й стали «Бермуди». I Мажор серед iнших доказiв мав тримати там слiдство доти, доки Камiнському, Гладкому та iншим не увiрветься терпець, і вони придумають щось радикальнiше. Щось таке, чого сама Свiтлана сфабрикувати не в змозi.

I зараз я мав почути про конкретне мiсце чи спосiб, завдяки яким ця людина, можливо, ще намагатиметься зникнути по-справжньому для усiх. I тодi його «острiв» не буде iдеальним, оскiльки я знатиму про нього. А можливо, навiть вiд самої iдеї доведеться вiдмовитися. Чи є у нас право втручатися подiбним чином у життя стороннiх людей?

– Стiйте! – крикнув я. – Мовчiть! Не говорiть нiчого! Я передумав.

Здавалося, вiн так i застиг iз роззявленим ротом, зупинивши мову саме на цих словах.

– Не хочу цього знати. Все. Тiльки якщо колись опублiкуєте сам роман. А так – нi. Успiху вам!

Пiднявши руку у прощальному жестi, я полiз на берег.

Мене чомусь навiть почало лихоманити, коли ховав у багажник мокрий костюм та вудку. Напевно, вiд перевтоми. Останнi днi були украй напруженими, а ночi – безсонними. От тепер я вже й сам був упевнений, що потрiбно виспатися. Нi, спочатку напитися, а потiм вже виспатися. Але до реалізації цього задуму була ще одна перешкода. Ще одна украй потрiбна справа. Свiтлана дивилася у вiкно i одразу ж вийшла з хати, щойно я вилiз на берег.

– Бачили його? – запитала вона.

– Так. Усе гаразд. I до зимового сезону, здається, готовий, принаймнi на перспективу близького льодоставу дивиться з оптимiзмом.

– Давайте без отих недоречних приколiв, будь ласка, – попросила вона. – Що ви йому сказали?

– Побажав хорошого кльову.

– А у справi?

– А справи бiльше немає. Принаймнi я тепер нею не займаюся. Так що усi питання вирiшуйте самi, на власний розсуд.

– А... машину, пса справжнього... що – не дивитиметеся? Мiсце проживання, як влаштувався?

– Нi, без потреби, – я зачинив багажник.

– Почекайте, а з усiм решта? Ви ж проти мене купу звинувачень висунули! Про дiвчину якусь зниклу... Що ви з цим збираєтесь робити?

– Нiчого, – я вже сидiв у машинi. – У мене дiйсно немає i не може бути доказiв – навмисно ви це зробили чи лише використали у своїх цiлях як вигiдну вам обставину, яка вже склалася без вашої участi. Цього я не знатиму нiколи. А дарувати свої версiї офiцiйному слiдству у надiї на правосуддя... Свiтлано, кому як не менi знати, яке у нас правосуддя. Тож справи свої далi вирiшуйте удвох. Єдине, що менi залишилося... Словом, завтра по обiдi я буду у вас на «Мрiї«. Домовляйтеся про прямий ефiр. I якщо раптом ви приїдете туди разом iз Чумаком, то готуйте одразу гiдну версiю його зникнення та появи. Я її пiдтримаю. I навiть готовий бути офiцiйно тим, хто його знайшов. Хоча, власне, так воно i є. А якщо без нього, то версiй не буде нiяких. Я просто маю привселюдно «здати справи», щоб нiхто iз зацiкавлених не визнав за мною боргiв i не стягнув за це потiм.

Я заклацнув дверцята i повернув ключ у замку запалювання. Пробуксовуючи по мокрiй рiденькiй травичцi, машина рушила у напрямку побитої, але кам'яної дороги. Ось i все. Свiтлана залишилася на хуторi без транспорту. I мене не дуже хвилювало, як вона повернеться в місто. Принаймнi везти її назад у мене бажання не було. Хоча чому ж без транспорту? У хлiвi, закиданий соломою, стояв прекрасний новенький, нехай i пошарпаний непомiрною їздою бездорiжжям, «Хонда-Пілот». Нехай собi з'ясовують. Менi вони бiльше не потрiбнi.

I це була щира правда. Нi Чумак, нi його зi Свiтланою таємницi мене бiльше не цiкавили. Навiщо воно менi? Аби встановити голу iстину i втрутитися у їхнє i не тiльки їхнє життя? А який сенс? Щоб комусь щось довести? Ще б пак! Довести усiм, що я це змiг! Я, а не хтось iнший!

Отак буває. Ще недавно я мрiяв про це день i нiч. Марив. Але життя змiнюється, як ота поверхня рiчки. I тепер вирують iншi думки та бажання. I головним усвiдомленням зараз було те, що я довiв це насамперед собi. Змiг. Зумiв, попри все. Отже, не є вiдпрацьованим матерiалом суспiльства, а чогось-таки вартий. Ось що iнодi є найголовнiшим. I є лише одна людина, якiй я все-таки мав похвалитися своїм успiхом. Тим паче, що...

Вона взяла слухавку одразу.

– Слава Богу, ти зателефонував... Вiриш, не знала, як це зробити самiй. Переживала, але не могла. Усе так завернуло, що... Думала, не почую тебе бiльше нiколи.

– Чому ж? – довелося здивуватися менi. – Я брав на себе конкретнi обов'язки. Отримував платню. Давав обiцянки. Як можна зникнути i не вiдзвiтувати? Та й... зрештою, я ж не Чумак.

– Знаю, ти злий на всiх i все.

– Ти ж не «всi».

– Нiчого. Однаково. Вилий цю злiсть на мене. Я заслужила.

– Олено, я справдi не злий. З чого ти взяла? Навпаки, щасливий. Усе закiнчено. Можна вiдпочивати.

– Нехай це виглядає, як зрада щодо тебе, але я поставила свiй пiдпис пiд розiрванням угоди. Знаю, ти не пробачиш, зате залишишся живий. З двох зол потрiбно обирати менше.

– До чого тут угода? – не зрозумiв я. – Розiрвання її у даному випадку не впливає на закiнчення пошукiв. Я ж обiцяв знайти Чумака тобi особисто. Забула? I я його знайшов.

– Що? – неодразу дiйшло до неї. – Знайшов?! Андрiя?

– Так. I можу офiцiйно тобi про це повiдомити.

– Ти... жартуєш?

– Нi, – серйозно промовив я. – Не маю звички жартувати над жiнками. Тим паче, над жiнкою, яка не належить до «усiх», i якщо йдеться про зникнення її чоловiка.

– I вiн... – їй надзвичайно важко виявилося сказати це слово, – живий?!

– Живий, – запевнив я. – I навiть здоровий. I навiть вiльний. Десять хвилин тому разом ловили рибу. Тож справу Чумака тепер уже дiйсно закiнчено. Я можу показати тобi книгу з дарчим написом, який вiн зробив на моє прохання, або вказати його координати.

– Не потрiбно, – швидко промовила Олена. – Нiчого не потрiбно. Я тобi вiрю. А решта... вже немає значення. Я знаю, що вiн живий i цього досить. Камiнь з душi. Бiльше нiчого менi не треба.

– До того ж, можливо, невдовзi вiн повернеться сам, – додав я.

– Його справа, – байдуже промовила Олена. – Як схоче. А ти... скажи, ти повернешся?

– Навряд чи, – знизав плечима я, швидше сам до себе, адже жiнка, яка цього хотiла, була далеко.

– Чому?

– На щастя, я знаю, де це, – подумавши, сказала вона.

– Олено, – зiтхнув я. – Усi ми люди, усi прагнемо щастя. Це нормально. До того ж, ти рiшуча та вольова жiнка i якщо усвiдомлюєш, що права, також iтимеш до кiнця. Я це розумiю. Але якось ти вже зробила помилку, пов'язавши своє життя з чоловiком, мiсце якому, образно кажучи, на «Бермудах». Я практично такий самий. Олено, той, хто мало не втопився, не зумiвши перейти рiчку по кризi, наступного разу має шукати мiст! Це ж елементарно! А ти хочеш... Чи є сенс у такiй спробi?

– Є, – без вагань вiдповiла вона. – Тодi я зробила помилку розумом. А зараз дослухаюся до свого серця. А воно рiдко помиляється.

Отак iнодi повертає слiдство.

Я виїхав на кам'янку i машину затрусило, завiбрувала розхитана пластмаса внутрiшнiх обшивок. О-о-о... Напевно, мав рацiю Антонюк. Час купити щось пристойнiше, бiльш гiдне як для директора приватного детективного агентства. Звiсно, на такий, як у Чумака, не вистачить, але щось пошукати можна.

Телефон знову попросився до рук, i на екранi висвiтлився невiдомий менi номер. Цiкаво, хто це мiг бути? Але насамперед я зробив те, що збирався – набрав Сергiя.

– Радий чути, Петровичу! Я вже думав сам зателефонувати. Сиджу тут у повнiй невiдомостi. Пса вашого виховую, дiстав мене по повнiй програмi. Але ж ви казали чекати й не рипатися.

– Немає бiльше невiдомостi, випарувалася, – радiсно повiдомив я. – Справу Чумака розкрито. I завтра по обiдi чекаю тебе на телеканалi «Мрiя», прямий ефiр. Та й хлопцiв збери, нехай вiзьмуть участь.

– Нi хрiна собi... – у нього мало не вiдiбрало мову. – Коли?! I менi навiть нi пiвслова... Що, знайшли?! Живого?! Чи нi... Ну, не мовчiть!

– На все свiй час, – фiлософськи зауважив я. – Скажи менi краще ось що. Ти офiцiйно у мене оформлений тимчасово. Фактичну роботу виконуєш, та й зарплатню отримуєш. Чи є бажання усерйоз взятися за справу? Гадаю, на Чумакових пригодах свiт клином не зiйшовся.

– Звiсно, ви ще питаєте! Я хотiв би. У нас з вами вийшло б.

– Тодi тим бiльше приходь. Рекламуватимемо завтра нашу справу.

Телефон лiг на пасажирське сидiння, але я згадав про невiдомий номер i знову приставив трубку до вуха.

– Алло! Анатолiй Рибак? Дякую, що набрали. Агентство «Слiдопит», так? Веретюк Олександр, турфiрма «Навколо свiту». Радий чути. Сподiваюся бути вашим клiєнтом. Як ми можемо зустрiтись?

– А... що сталось? – оговтуючись вiд несподiванки, запитав я. – I як ви мене знайшли?

– Добрi люди порадили. Треба мого малого пошукати. Вiн, чортяка, жарти зi мною здумав жартувати. Втiк. Разом з двома такими ж бовдурами – Анихiним та Ожередом. Тато – директор залiзницi нашої, чули, напевно. Хлопчики-мажори, мать їх розпротуди! А тут... зима на носi! Позамерзають к бiсовiй матерi!

– Заждiть, нiчого не розумiю, – перебив я. – Ви хочете сказати, що вони самi втекли? А версiю викрадення вiдкидаєте? Ви наче людина вiдома та й не бiдна...

– Та яке в бiса викрадення?! Ой, пробачте... Вони усi такi прикрi – тiнейджери, мать їх... Особливо мiй. Втекли i сидiтимуть десь, доки терпець не урветься або наш, або їхнiй. Вони ж себе офiгенними туристами вважають. I незалежними вiд предкiв.

– А коли пропали? – спробував уточнити я.

– Та вже четвертий тиждень.

– Ви що усi, показилися? – не витримав я. – I ви спокiйно сидите й чекаєте? I у розшук не давали?!

– Чому ж не давав... Давав! – здивувався Веретюк. – Та вони навмисне, щоб насолити предкам! Розумiєте? I човен Ожереда забрали. У нього ж надувний, з мотором «Ямаха». Звiр. Кудись водою чкурнули. Вони й ранiше на байдарках ходили, але ж зима! Моя вже тиждень менi кишки мотає...

– Водою, кажете... Слiди на водi – це наш профiль, – пробурмотiв я сам до себе.

– Що? – не зрозумiв вiн. – Справдi?! Ой, а скажiть, ну, чисто заради iнтересу – письменника того, це що, ви знайшли?

– А що, хiба його знайшли? – у свою чергу не зрозумiв я.

– А то нi... – здивувався мiй майбутнiй клiєнт. – Казали, нiби сьогоднi у новинах... Хтось начебто чув, скелет тiльки залишився. Без голови, здається... Не пам'ятаю точно. I генетична експертиза вже нiби довела. I машину по частинах...

– Ви, знаєте що, пане Веретюк... – перебив я. – Не слухайте чуток, краще дивiться телевiзор. Канал «Мрiя-ТБ». Завтра увечерi. Там усе скажуть. Давайте вашу адресу.

Я взяв ручку, але записати, так виходило, не мав на чiм. Тому, не довго думаючи, розгорнув книжку живого, тепер уже у цьому не сумнiвався, класика i зiбрався черкнути десь на сторiнцi. Та розкрилася лише палiтурка, i я побачив його напис, який досi не спромiгся прочитати. Не дарма довелося Чумаковi добре думати, аби написати його.

Анатолiю – з повагою.

Андрiан Чумак.

Нижче стояла приписка:

I все-таки – 3 грудня 2007 року!

Довелося лише похитати головою. Тепер я знав, з чого завтра почну своє iнтерв'ю у прямому ефiрi – покажу цю книжку з його пiдписом, датованим учорашнiм днем. Вiдкрию цю сторiнку крупним планом на цiлу країну. Пiсля чого на телеекранах з'явиться власною персоною Андрiан Чумак.