Олексій Волков Слід на воді



Сторінка3/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


Розмова з Оленою, з якої почалося моє розслiдування, викликала у мене неоднозначнi думки. Вона була записана на диктофон, хоча усi її моменти пам'яталися. Я не схильний був приймати на вiру абсолютно усе i саме у тому трактуваннi, як виклала вона. Навiть за умов вiдсутностi задуму з її боку спрямувати мене туди, куди вигiдно їй. Жiнка є жiнка. У неї своє суб'єктивне бачення такої проблеми, як «життя чоловiка». Та у мене поступово складався портрет об'єкта розшуку – Андрiана Чумака. I мимоволi згадувалася маячня Андрiйовича про нашу спорiдненiсть – я починав її вiдчувати.

Квiтковий магазин «Олена» займав перший поверх триповерхового будинку у старiй частинi мiста. Архiтектурний дизайн було дiбрано, без перебiльшення, вдало. Просто вiд стiни будинку вiдходили убiк вмонтованi у неї легкосплавнi металевi арки, простiр мiж якими закривав напiвпрозорий пластик. Таким чином утворювалася теплиця для вирощування квiтiв. Навколо жовтiла стрижена трава, а кам'яна дорiжка до входу вела помiж трьох розкидистих берез. Вивiска над дверима виблискувала золотавими кольорами.

«Олена»... Цiкаво, кому встрелила у голову iдея так назвати цю крамницю? Невже Чумаку, що фактично фiнансував цю недешеву справу? Хотiв «прогнутися» перед дружиною ще бiльше, роблячи такий дорогий подарунок? Усе можливо. Проте чомусь менi здавалося дивним бажання цiєї жiнки прийняти подiбну назву. Я знайомий з нею лише кiлька годин, однак уже переконався, що попри багатство та високе соціальне становище їй притаманна скромнiсть i стриманiсть. Хай там що, а жiнку цю не цiкавили дешевi зовнiшнi ефекти. I навряд чи iдея назвати магазин власним iм'ям могла належати їй.

– Пане Анатолiю, ви наче думаєте – увiйти чи нi...

Вона ще зачиняла дверцята машини, виймаючи якийсь пакунок.

– Дiйсно, вагався, – посмiхнувся я, беручи пакет. – Давайте допоможу.

– Чому? – здивувалася Олена. – Я ж запрошувала.

– Чесно?


– Хотiла б сподiватися...

– Гаразд. Ви уявляєте суть моєї роботи?

– Я гадаю, так, – розгубилася вона. – Шукати. Скрiзь, де тiльки можна.

– Правильно, – пiдтримав я. – I пiдозрювати усiх, кого тiльки можна. Розумiєте? I вас у тому числi. Це моя робота. Але крiм того, що фахiвець, я ще й людина. А ще чоловiк. I робити це щодо вас менi неприємно. Проте змушений. Iнакше одразу потрiбно визнати невдачу. От вам i вагання.

– Розумiю, – Олена вiдчинила дверi, пропускаючи мене з поклажею. – Але ж ми домовились. Ви робите свою справу так, як вважаєте за потрiбне. А я сприймаю це як належить i сприяю чим можу. Хiба нi?

Менi залишалося нiяково кивнути головою.

Магазин не бiдував. Покупцi товклися тут постiйно i молода продавчиня весь час перебувала у русi, догоджаючи клiєнтам. Тут робили простi букети, оригiнальнi i навiть екзотичнi, дорогi iкебани, продавали рiзноманiтнi вазони – вiд кактусiв до пальм. Олена вмiла тримати справу в руках. Фiзичну роботу у цьому квітковому господарствi виконував Сашко – чоловiк продавчині. Вiн же їздив по квiткових оптових базах за товаром. Ця молода пара мала родиннi зв'язки зi Зваричами i працювала тут за протекцiєю Михайла вже два роки – вiд самого вiдкриття. Усе це розповiла менi Олена, готуючи каву просто в оранжереї.

Тут, без перебiльшення, було гарно – м'яке тепло, перемiшане з рiзноманiтними квiтковими ароматами, краплi, що стiкали по вiкнах, чистота i порядок. Цвiли троянди, тюльпани, кали, готуючись потрапити на прилавок, аби принести людям радiсть. I вiд цього сама господиня ставала у моїх очах ще привабливiшою та величнiшою, а друге Я вперто не бажало знати свого мiсця.

– А чому саме квiти? – запитав я. – Справа доволi складна, специфiчна. Без належної компетентностi у такому бiзнесi легко прогорiти.

– Люблю їх з дитинства, – пояснила Олена. – У кожного в життi свої «хвороби». У Андрiя полювання та риболовля, у вас, наскiльки менi вiдомо, також. У мене – квiти. А компетентнiсть... вона приходить з часом. Головне – бажання.

– А хто ви за фахом? – запитав я. – Чим займалися до цього?

– Юрист, – усмiхнулася Олена. – Так хотiли батьки. Так було модно. Працювала у судi, потiм юрисконсультом у приватних фiрмах. Робота, самi розумiєте, непевна. Скiльки я їх помiняла, цих фiрм... А коли Андрiй «розкрутився» i з'явилися грошi, схотiлося вiдкрити свою справу. От на улюбленій i зупинилася.

Її покликали. З'явився Сашко i шефиня пiшла роздавати вказiвки на завтрашнiй день, залишивши мене на самотi. Власне, це i було бажанням мого першого Я, що завжди мало дiяти.

Протокол обшуку у салонi, проведений пiвроку тому пiсля заяви Олени про зникнення чоловiка, наче стояв перед очима. Передивився його удруге, прямуючи сюди. Тодi перекинули геть усе. Квiти виймали, ґрунт перекопували до самого дна, не залишилося жодного закутка, куди б не заглянули слiдчi. Що нового мiг знайти тут я, делiкатно залишений господинею на кiлька хвилин? Швидше за все, нiчого. Хiба що завоювати осудливий погляд симпатичної менi жiнки, що потребувала допомоги.

«Заткнись i мовчи», – наказало перше Я другому, i я рушив рядами. Квiти доглянутi. Деякi з них бачив уперше. Звiсно, я не був великим знавцем рослин. А втiм... Торiк Андрiйовичу стукнуло шiстдесят. Запросили й мене. Потрапивши у мiсто пiсля довгого вимушеного сидiння вдома, не одну годину блукав вулицями в пошуках букета i подарунка. Лише зараз це спало на думку. Хоч куди заходив, усi квiти були однаковi. Традицiйний набiр – що у магазинах, що на базарi. Однаковий вибiр, однаковi цiни. Пiзнiше, буквально мiсяць тому, менi довелось iти ще на один ювiлей. I знову пошуки букета й подарунка. Знову тi ж самi враження. Ситуацiя в «Оленi» докорiнно вiдрiзнялась. Тут клiєнт легко мiг купити те, що не продавалося в iнших мiсцях.

Тут же, у вiдгородженому оригiнальною ширмою закутку, господиня влаштувала i своє робоче мiсце. Зелень, звiсно, поширювала свiй вплив i сюди, але столик з книжковими полицями та комп'ютером красномовно свiдчили, що це вже офiс. Я увiмкнув комп'ютер i поки йшло завантаження, зняв кiлька вiдбиткiв пальцiв з монiтора, ручок ящикiв, книжок i коробок з компакт-дисками на полицях. Першочергово. Так не хотiлося, аби вона бачила це. На екранi з'явився «Windows». Комп'ютер не захистили паролем. Отже, там не могло бути нiчого для мене цікавого. Або ж усе завчасно стерли.

Книжки на полицях – спецiальна лiтература про вирощування квiтiв. Тут стояли новi, виданi упродовж останнiх рокiв, i старi, мало не антикварнi примірники. Знайшовся навiть шкiльний пiдручник з ботанiки – Олена опановувала справу фундаментально, з азiв. Пальці механiчно перегорнули сторінки. Останню хтось видер. Зазвичай, це роблять у випадках, коли на нiй щось записують, оскiльки iншого паперу немає пiд руками. Що записали тут? Пiдручник опинився у моїй сумцi.

Я досi був сам, тому поквапився вставити у комп'ютер флешку i скопiювати його вмiст, аби було з чим працювати вдома, а поки вiдбувався процес копiювання, фотографував цифровою камерою оранжерею з рiзних ракурсiв. Апарат мав гарний спалах i крiзь дверi з матового скла Олена, можливо, бачила, чим я тут займався. Але ж ми домовлялись.

Вона увiйшла, коли роботу ще не було закiнчено. I жодної тiнi незадоволення у поглядi. Ця жiнка умiла триматись.

– Ви могли б забрати системний блок, – промовила Олена, побачивши вставлену флешку. – Так надiйнiше. Менi зараз не потрiбен комп'ютер.

– Я роблю це не через пiдозри, що ви тут щось сховали, а тому що сподiваюся знайти щось корисне, – пояснювало моє друге Я. – А Чумак нiколи не користувався цим комп'ютером?

– А вiн нiколи тут не бував, – посмiхнулася Олена. – Лише раз, коли вiдкривали салон.

– Що, зовсiм нiколи? – здивувався я.

– Уявiть собi, так. Жодного разу. Надто цiнував свiй час, аби розтринькувати його на непотрiбнi речi.

Упродовж трьох годин я отримав купу iнформацiї про салон квiтiв, радше непотрiбної. I пiдвiвся тодi, коли зрозумiв, що мене вже тут тримає лише друге Я.

– Дякую за теплий прийом.

Вона посмiхнулася, як завжди, стримано, подаючи руку.

– Заходьте. Завжди рада.

– Панi Олено, оскiльки уперше у вашій крамниці, обов'язково мушу щось купити. Дуже хочу. Ви дозволите?

– Звiсно, нi, – похитала головою вона. – Вiзьмiть просто так те, що вам сподобалось.

Я намагався заперечити, але з нею це виявилося важко.

– То якi квiти полюбляє ваша дружина? Чи може цiкавлять вазони?

– Не пам'ятаю, їй Богу, – розвiв руками я. – Дружина давно за кордоном. I ми не дуже пiдтримуємо зв'язок. Вона бiльше з донькою.

– А донька?

– А донька гостює у дружини. Вже другий мiсяць.

– А... – Олена на мить завагалася, – подруга?

– Останнi два роки менi не до подруг, – поскаржився я. – Просто хотiв поставити у кiмнатi. Оригiнальнi квiти.

Не кажучи нi слова, Олена взяла спецiальнi ножицi i за кiлька хвилин букет опинився у моїх руках.

– Дивне вiдчуття, – зауважив я. – Результат спiлкування з гарною жiнкою – букет, подарований менi. Якось «по-китайськи» вийшло.

– А у нас уся країна влаштована «по-китайськи», – невесело посмiхнулася Олена. – Андрiй, до речi, мав звичку так казати. Та й квiти, хоч як дивно... треба ж – китайськi тюльпани.

– Дiйсно, навмисно не придумаєш...

– Я... сподiваюсь на вас.

«Якщо так пiде далi, – промовило моє перше Я другому, – ти Чумака шукатимеш саме».
Х
Вiдтепер у мене вже були помiчники. I першим до складу свого новоствореного агентства я взяв Сергiя. Саме про нього, а не про когось iншого, подумалося, коли зайшла мова про штат спiвробiтникiв. Ще два роки тому, коли наш об'єкт розшуку був у центрi уваги спiльноти, не пiдозрюючи про близьку перспективу свого зникнення i не маючи потягу до написання скандальних бестселерiв, ми з ним вiдсидiли майже три тижнi у слiдчому iзоляторi. А до цього... З усього складу опергрупи, що прибула тодi з обласного центру, Сергiй виявився єдиним, хто наважився вiдкрити вогонь пiсля заяви одного зi зловмисникiв у мiлiцейськiй формi про те, що вiн є зятем генерала, начальника мiлiцiї. I якби не його дiї, цiлком iмовiрно, мене вже не було б серед живих.

Як мене, так i його пiсля цiєї iсторiї з трупами i неабияким внутрiшньовiдомчим скандалом, звiльнили з органiв. Як вiн, так i я якийсь час, без перебiльшення, ходили на краю прiрви. I обох нас, тут уже не обiйшлося без прихильного ставлення Фортуни, якось оминули фатальнi неприємностi та справжнi бiди, якi були зовсiм поруч. Сергiй був одним з небагатьох, хто провiдував мене у лiкарнi, де я лежав пiсля поранення. Та й потiм, коли весь жах залишився позаду, ми не випускали один одного з поля зору, спiлкуючись перiодично по телефону.

Iнших двох хлопцiв порекомендував Андрiйович. Саме на цьому наполiг я, вiдкинувши одразу перспективу будь-яких пропозицiй з боку «п'ятiрки». Роман, вiдслуживши армiю, навчався заочно у педагогiчному iнститутi й одразу пiсля закiнчення збирався перепрофiлюватися, аби працювати далi у системi МВС. Iснував такий шлях, i порадив його хлопцевi рiдний дядько, що працював експертом-балiстом у пiдпорядкуваннi Андрiйовича. Навчаючись заочно, Роман пiдробляв то там то сям, отже, постiйної роботи не мав, а iнтерес до майбутнього фаху у хлопця був неабиякий.

Павло – племiнник Андрiйовича, вiдслуживши в армiї, не мiг визначитися, що робити далi. От i ошивався хлопець без певних занять i з невизначеними намiрами. «Нехай спробує«, – сказав Андрiйович. За його свiдченням хлопець був тямущим.

«I я можу бути впевненим, що це дiйсно мої помiчники, а не спостерiгачi?», – запитав я тодi. «За моїх двох, без сумнiвiв, а щодо твого – сам вирiшуй». Отака була його вiдповiдь.

Час не чекав, тому перша робоча нарада агентства «Слiдопит» була недовга. Хлопцi вислухали доречне у таких випадках привiтання i настанови, випили по чашцi кави та по келишку коньяку за успiх справи й отримали по квiтцi з вази.

– А що ж робити? – не зрозумiв Роман. – Починати не будемо?

– Ви вже почали, – посмiхнувся я. – Будьте логiчними i спостережливими, якщо вже у детективи записалися. Квiти не вам особисто з нагоди початку спiвпрацi. Ви що, саме це подумали? У ваших руках речовi докази. Прошу повернути згодом у такому ж виглядi. А зараз розбiгаєтеся по мiсту i шукаєте, де ще можна купити такi квiти. Базари, магазини, бази, я не знаю... Шукайте, де хочете. До салону «Олена» можна не заходити – вони звiдти. Як їх розмножують, вирощують, де беруть.

– В Інтернетi також можна? – запитав Павло.

– Слушна iдея. Можна скрiзь, аби був результат. Шукайте людей, реальних фахiвцiв, з якими можна консультуватися. Оплату гарантую. Все. Уперед. До роботи. I зайве, гадаю, пояснювати, що при найменших зрушеннях, цiнних думках, пiдозрах – зв'язок негайно. I без самодiяльностi. Я тут вирiшую, кому що робити.

Дещо спантеличенi, вони розiйшлися. А на монiторi комп'ютера з'явилося фото оранжереї. Одна суттєва деталь нiяк не йшла менi з голови. Олена могла бути чи не єдиною людиною, яка знала, що Чумак збирається у подорож. Власне, попереднє слiдство вже працювало у цьому напрямку. Тодi опитали багатьох людей i, крiм Зварича, не знайшлося бiльше нiкого, хто б пiдтвердив, що знає. Усi розводили руками. Так, їздив. Так, регулярно. Але саме ця подорож... Нiхто не чув про такi найближчi плани письменника.

Звiсно, мiг спрацювати механiзм переляку. У таких справах кожен намагається залишитися осторонь i патякати якнайменше. Не дай Бог щось не те бовкнеш – вчепляться i тягатимуть. Закономiрне явище. Тим паче, йшлося про iнформацiю, яка не пiдлягала перевiрцi. Ну, сказав комусь Чумак без свiдкiв про свої плани, як тепер перевiриш? Навiщо такiй людинi пхати свою голову до слiдчої м'ясорубки i стверджувати – менi казав... Тодi почнуться запитання: а де ти був, а чи не мiг бажати зникнення Чумаковi... Кожен це розумiв i мiг змовчати.

Але малювалася й iнша ситуацiя. Письменник дiйсно мiг сказати про подорож тiльки своєму друговi, з яким бажав поїхати. Тiльки йому i все. А Олена просто почула, як чоловiк переконував Зварича по телефону i стала другою людиною, що знала про цi плани. I тодi ситуацiя виглядала зовсiм по-iншому. Той, хто пiдстерiг i прибрав Чумака, цiлком можливо, скористався iнформацiєю, яку отримав вiд неї.

У Зварича, так тепер виходило, не було мотивiв прибирати Чумака. А от з Оленою усе виглядало значно складнiше. Принаймнi поручитися щодо неї я не мiг. З одного боку, її положення бiля чоловiка виглядало зручним. Популярнiсть Чумака зростала шаленими темпами, а вiдповiдно з нею i прибутки сiм'ї. Звiсно, знищивши чоловiка, Олена ставала спадкоємицею усього, що досi вважалося спiльним. Начебто беззаперечний мотив. Але який сенс це робити, якщо за рiк багатства стане удвiчi, а може й утричi бiльше? Та й хiба заважав їй Чумак витрачати грошi або вести якийсь певний спосiб життя? До того ж, сама Олена, i проти цього не заперечувало навiть моє перше в'їдливе Я, навряд чи була здатна на таке. От якби...

От якби, закохавшись до нестями у людину, здатну подарувати їй належну увагу, Олена вирiшила розрубати гордiїв вузол таким чином... Чи протидiяв би Чумак у такiй ситуацiї розлученню? Може, й нi. I навiть швидше за все – нi. Напевно, вiдпустив би її з богом. Напевно, не голу й босу. Принаймнi такий розвиток подiй виглядав логiчним. От тiльки претендент на руку Олени, якщо такий iснував, мiг мати iншi апетити. Мiг навiть бажати не стiльки самої Олени, скiльки її статкiв. Ось як могло бути. I тодi, отримавши вiд неї iнформацiю про майбутню подорож чоловiка, дiставав нагоду дiяти.

От тiльки був один нюанс. Попереднє слiдство добре попрацювало у цьому напрямку. Ще б, одна з типових, навiть стандартних для подiбних випадкiв версiй. Одна з найпоширенiших причин убивства... Результат виявився нульовим. Олена стверджувала, що нiкого не мала на сторонi. Нiкого й не знайшлося.

Хлопцi озвалися лише увечерi. I жодному з них не вдалося вiдшукати у мiстi подiбних квiтiв. Диво, яке стояло у мене на вiкнi, дiйсно називалося китайським тюльпаном. Ось, що вдалося всюдисущому Павловi розкопати у нетрях Інтернету. Щоправда квiти, зображенi на iнтернетiвських сайтах, мали дещо iншi кольори, але без сумнiвiв були такими ж. Нiч пiшла на ознайомлення з нюансами їх вирощування. I виявилося, що це не надто вигiдна справа, на якiй важко зробити бiзнес, принаймнi у нашiй країнi. Квiти були дуже вибагливими, повiльно росли i вiдповiдно потребували солiдних витрат. Цiна однiєї квiтки у країнах, де їх все-таки розводили для продажу, мала становити кiлька сотен доларiв, i купували їх тiльки заможнi. В Олени тюльпан в «умовних» не вартував i десятки. Та воно й не дивно. Хто ж у нас масово таке купить?

На другий день пiсля обiду задзвонив Андрiйович. Його iнформацiя виявилася ще бiльш приголомшливою. У зразках тепличного ґрунту, наданих мною, експерти-хiмiки знайшли високий вмiст добрив. Добрива iдентифiкували з наявними зразками i не знайшли аналогiв. Це була якась особлива сполука селiтри. З нею ще визначались. А «органiка» в основному тваринного походженення. Екскременти. Але що стверджували експерти!

– Ти розумiєш, – наче гучномовець вiщав у слухавку Андрiйович, – бiолог наш не може визначитися, кому належить гімно! Ну, не зi стайнi добриво – однозначно. Не свиняче, не коров'яче, не пташине i навiть не собаче. Особливiсть екскрементів, що домiшували до землi, – надто високий ступiнь розщеплення бiлка, надто високий вмiст мiнералiв, зокрема кальцiю та фосфору, купа ферментно активних сполук.

– Нормально... – тiльки й вимовив я, вiдчуваючи у серединi довгоочiкуваний лоскiт.

Це було «воно». Не знаю що, але «воно». Те, за що можна потягти, натрапивши, i прийти куди потрiбно. I я на нього натрапив.

– А найцiкавiше, – вiв своє Андрiйович, – там виявлено залишки риби. Риб'ячих кiсток. Добриво, до речi, несвiже, вносилося вочевидь ще до зникнення Чумака, але дещо збереглося. Ось як. А де ти це взяв?

– Чекайте, – перебив я. – Де взяв – там уже немає. Давайте далi.

– А далi буде завтра. Щойно Iгор поїхав до ветлабораторiї, там консультуватиметься.

– Тобто звiдки гнiй, встановимо за будь-яких обставин, – уточнив я.

– Сподiваюсь... – не надто впевнено промовив Андрiйович. – Мали б. Надто специфiчний субстрат.

– Риба... Кого рибою годують? Знаю – качок на фермах. Можливо, нутрiй, фредок, ондатр. Там, де їх на хутро вирощують. Якщо велике господарство, то навiть з нутрiй лайна може набиратися достатньо.

– Можливо... – погодився колишнiй шеф. – От тiльки Iгор уже розглядав цi варiанти, шукав ознаки.

– I що? – не витримав я.

– Каже, що нi.

Я замислився, поклавши слухавку. Хто ж харчується рибою i дає таке вигiдне й оригiнальне добриво? Якщо б цих тварин вирощували масово, то й добрива вистачило б не лише на оранжерею панi Олени. Його використовували б усi, кому не лiнь, i в експертiв зараз не було би проблем з його iдентифiкацiєю. Однак нi. Звiр цей вочевидь був доволi рiдкiсним, проте гидив справно i не помалу, тож вистачало з лихвою на цiлу оранжерею. За будь- яких умов полювання на звiра здалося менi легшим, анiж на людину.
ХI
Час тягнувся. I хоча зараз нi про що iнше не думалося, зациклюватися на одному конкретному моментi я не мав права. Тому, скликавши хлопцiв, доручив їм... своїх роботодавцiв i замовникiв. Отака пiдступнiсть, якщо жартома. Насправдi морального боку цiєї проблеми не iснувало. А реальна перспектива, що кожен з членiв «п'ятiрки» переслiдує у цьому заходi конкретнi власнi iнтереси натомiсть була неабиякою. Звiсно, своїх iнтересiв у розшуку вони наче й не приховували. Та хтозна, що ховалося за лаштунками?

По-перше, iснувала одна добре вiдома менi iстина. У нашому гнилому суспiльствi, якщо хтось привселюдно замислює щось добре, велике, святе, а тим паче дає на це «бабло», то керується не чим iншим як власним шкурним iнтересом. I вже виходячи з ресторану «Днiстер» пiсля тої першої зустрiчi, усвiдомлював, що кожен iз замовникiв у разі успiху справи розраховує на конкретний зиск, а не просто дiє з мiркувань гуманiзму чи вболiває за майбутнє вiтчизняної лiтератури.

По-друге, можливо, що серед них мiг бути i той, хто якщо й не сам у всьому винен, то принаймнi знає куди i чому зник письменник i бажає бути у курсi наших пошукiв.

Завдання перед хлопцями було таке: з'ясувати, хто з членiв «великої п'ятiрки» ранiше перетинався з Чумаком. До уваги мав братися навiть будь-який найменший контакт. I у цьому був сенс. Якби менi вдалося встановити, що, припустимо, Кушнiра, як одного з керiвникiв письменницької асоцiацiї, скажiмо, критикував Чумак, тим паче, якщо б це мало вiдповiднi наслiдки, то я мав би пiдстави думати, що, мабуть, його бажання досягти успiху в пошуках може бути нещирим. Аналогiчний момент мiг стосуватися будь-кого iншого.

Звiсно, мої можливостi у цьому були доволi обмеженими, та все ж. Практично усi замовники – люди доволi вiдомi i постiйно крутяться у центрi публiчних подiй, привертаючи увагу преси та телебачення. А отже, залишали слiди у засобах масової iнформацiї та Інтернетi. I це немало.

Як приклад, той самий Кушнiр у згаданому припущеннi дав би вiдповiдну вiдсiч i вона, як i сама критика, могла б фiгурувати на сторiнках певних видань або iнтернетiвських сайтах. Я розумiв, наскiльки грiшать припущеннями та вiдвертими, часто навiть абсурдними домислами нашi газети i передачi, але диму без вогню, як вiдомо, не буває. I якщо б десь, на якомусь iнтернетiвському сайтi промайнула думка, що припустимо, теперiшнiй директор телеканалу НТI Камiнський починав свою кар'єру як артист мiсцевої фiлармонiї, якою за тих часiв керувала мати зниклого Галина Iванiвна Чумак, я, безперечно, мав брати це до уваги i шукати можливi причини у цьому напрямку.

Тим часом я вирiшив не чiпати Антонюка, оскiльки його особа була пов'язана з полiтичними аспектами проблеми, а їх належало розробляти окремо. Перевiрка особи Густавссона була пов'язана з чималими труднощами, отже робота з нiмецькими та шведськими сайтами вимагала досконалого знання мов. Тому iнших трьох я роздiлив так: Павло отримав Кушнiра, Роман – Свiтлану, а Сергiй – Камiнського. I хлопцi швидко досягли перших результатiв.

Павловi вдалося знайти слiди багатьох заходiв, на яких були одночасно i Кушнiр, i Чумак. Перший постiйно як органiзатор виступав практично завжди. Другий тримався переважно у тiнi. Iм'я Чумака часто згадувалося у Кушнiревих виступах, хоча воно i не дивно. I завжди наш об'єкт розшуку фiгурував з позитивного боку. Кушнiр, ставши головою асоцiацiї, одразу почав називати Андрiана Чумака флагманом нашої лiтератури. Павловi так i не вдалося знайти будь-якої критики на адресу зниклого письменника з боку голови асоцiацiї. До речi, сам Чумак також був одним з iнiцiаторiв її створення i ще ранiше разом iз Кушнiрем не раз виступав проти консервативних позицiй Спiлки письменникiв. У часи створення асоцiацiї Чумак набирав популярностi шаленими темпами. I йому з-помiж iнших пропонували посаду одного з заступникiв голови. Чумак вiдмовився. Я розумiв, що це було не його.

Так тривало до виходу у свiт «Пастки на Вовка». От тодi й здiйнявся справжнiй скандал у письменницькому колi. Однi, прихильники «Надiї країни», пiдтримували його, iншi ганьбили, використовуючи усе багатство мови. Багато хто навiть у самiй асоцiацiї вважав це грубим i нечистим втручанням у полiтичну боротьбу, не гiдним письменника, запроданством, угодою з власним сумлiнням. Кушнiр як чинний голова асоцiацiї, на цю тему не висловився жодного разу. Тiльки на якомусь форумi, що сумлiння – особиста справа кожного. I судячи зі знайдених Павлом матерiалiв, якихось особистих стосункiв Кушнiр з Чумаком не мав.

А от Роман i Сергiй одразу здивували мене. Iнформацiя, що донедавна Свiтлана з Камiнським працювали разом, надiйшла вiд них майже одночасно. Проте поводилися цi двоє, коли збиралася «п'ятiрка», практично як незнайомi. Оце вже було цiкаво.

Виявилося, що Свiтлана працювала на НТI пiд керiвництвом Камiнського, і навiть дуже успiшно, займаючи посаду одного iз заступникiв i як ведуча рубрики. Її передачi мали надзвичайну популярнiсть з-помiж рекламодавцiв, що приносило каналу значнi прибутки. Обоє «свiтилися» на рiзних заходах i тусовках. Величезну популярнiсть Свiтлани як тележурналiстки важко було заперечити.

I усе полетіло шкереберть... пiсля зникнення Чумака. Це було очевидним. Свiтлана особисто пiдготувала i провела кiлька телепередач про сенсацiйну подiю, заявивши, що починає журналiстське розслiдування. Рейтинг програми був дуже високим. Щоправда, для мене вони не мали якоїсь цiнностi. У передачах центральне мiсце займали iнтерв'ю з людьми, що знали Чумака, та мiлiцейськими чиновниками. Цi люди вже розповiли усе, що знали, або ж усе, що бажали. Мiлiцейськi чини – лише те, що вважали за потрiбне. Як одне, так i друге я вже знав значно ширше, ознайомившись з матерiалами слiдства. Тож перегляд Свiтланиних передач не справив особливого враження. Хiба що познайомився з її версiями, далеко не оригiнальними.

Проте важливий момент вдалося знайти. Першi непорозумiння на телеканалi НТI почалися одразу пiсля виходу цих передач. Причому на тележурналiстку тиснули не ззовнi, а зсередини. Рiзнi джерела висловлювали думку, що їй не дають працювати. А матерiалiв крутилося на цю тему дай боже, адже зникнення Чумака певний час мало статус однiєї з головних подiй. Кiлька днiв усi iнформацiйнi сайти майорiли новиною – стався напад на журналiстку. Я переглядав матерiали, наданi помiчниками, i вже не сумнiвався, що спiвпраця Свiтлани та Камiнського розладилася саме пiсля зникнення Чумака. Це вже було щось. Гадаю, до мене цього не побачив нiхто. Але чи мав цей факт сам по собi значення для розшукiв? Чи був лише наслiдком?

Камiнський вважався засновником НТI й очолював канал вiд початку – вже одинадцятий рiк. До цього вiн змiнив кiлька мiсць роботи, працюючи тележурналiстом, ведучим рубрик на рiзних телеканалах. Особисто з Чумаком нiколи не стикався.

Свiтлана закiнчила факультет журналiстики дванадцять рокiв тому, чотири роки працювала у журналi «Природа». А на телеканал НТI перейшла щойно там вiдкрилася аналогiчна рубрика. Проте вже за два роки помiняла амплуа, ставши популярною ведучою гострих соцiально-полiтичних програм. А неабиякий успiх невдовзi просунув її до однiєї з керiвних посад.

Павло розiбрався в цiлому з Кушнiрем i його я також перекинув на вирiшення цiєї проблеми. Усi троє, особливо Роман з Павлом, мали достатнi навички роботи з комп'ютером, тому данi з Інтернету сипалися на мене. Причину особистих стосункiв Камiнського та Свiтлани, схоже, потрiбно було вiдкидати. Я ледве встигав проглядати матерiали, якими мене завалили хлопцi, i переконувався, що Камiнський не мав нiчого до Свiтлани як чоловiк, як i вона до нього як жiнка. Про це навiть не ходило чуток. А якщо двоє людей крутяться у такiй сферi, причому так довго, а працювали разом вони майже вiсiм рокiв, то найменший натяк на «щось таке» не забариться бути помiченим i навiть роздмуханим.

Звiсно, нiде не фiгурувало прямим текстом, що Камiнський почав тиснути на свою працiвницю саме за участь у розслiдуваннi. Вiн завжди був прихильником партiї «Надiя країни». Навiть у важкi для неї днi, перебуваючи на межi закриття i банкрутства, витримуючи неабиякий тиск владних структур. Вiдповiдно пiсля її перемоги справи пiшли угору i НТI, «вискочивши», одразу став одним з провiдних у країнi i тепер уже провладних телеканалiв. Здавалося, хто ж як не Камiнський, посiдаючи одне з мiсць у партiйнiй iєрархiї «Надiї«, мав би вболівати усiєю душею за те, щоб знайшовся їхнiй письменник! Або принаймнi за те, щоб вивести на чисту воду винних у його зникненнi. Натомiсть вiн ставив палицi у колеса, створюючи Свiтланi неможливi для роботи умови.

Щоправда, пiсля того як Свiтлана залишила НТI, рубрику не закрили, а журналiстське розслiдування почала вести iнша людина, так, наче нiчого й не сталося. Безперечно, рейтинги передач, а з ними й фiнансовi прибутки телеканалу одразу впали. I досвiдчений керiвник, яким був Камiнський, не мiг цього не передбачити! Але все-таки звiльнив Свiтлану. Отже, існувала якась серйозна причина, чому ця людина або все-таки ця жiнка вже не влаштовувала його.

Тож для мене вiдкрився ще один напрям, у якому поле дiяльностi виглядало надзвичайно широким. Та, на жаль, я мав лише одну голову, яка зараз була зайнята зовсiм iншим.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка