Олексій Волков Слід на воді



Сторінка4/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

ХII
Дзвiнок Андрiйовича розбудив мене о сьомiй. Напередоднi увечерi я довго сидiв за комп'ютером, проробляючи деякi моменти, i тепер ледве розплющив очi.

– Довго спиш, – з показною суворiстю замiсть вiтання промовив Андрiйович. – От лафа – сам собi господар. Хочу – встаю, хочу – нi. Менi б так.

– Почекайте трішки, – пробурмотiв я, вставляючи ноги у капцi.

– Ну, бiжи попiсяй, – Андрiйович явно був у гуморi. – Тiльки не довго. Трубку не кладу.

– Ви не зрозумiли. Почекайте трішки – знайдемо Чумака, матимемо вiдповiдну «розкрутку», розширимося, вiзьму вас на роботу експертом. Також вставатимете, коли схочете.

– Нахаба! – обурився екс-начальник. – Отак-от. Ну, до цього ще далеко. А зараз прокинешся остаточно. Знаєш чиє лайно – оте, що ти не знаю де нашкрябав?

Сон злетiв миттєво i серце ніби завмерло. «Ну!!!»

– Є думка, що воно належить якомусь iз видiв рептилiй, – витримавши паузу, повiдомив Андрiйович. – Сам розумiєш, якби свiже, можна було б бiльш достовiрно, а так це вже перегнiй, ґрунт. Iгоря вже два днi не бачу завдяки тобi. Оббiгав вiн купу iнстанцiй. I один морфолог з Академiї народного господарства – Бруневич, запиши собi... Так от, цей Бруневич, доцент, до речi, роздивляючись препарати, знайшов злiпок якихось сполук кальцiю – вiдбиток кишкової стiнки. Так-от, епiтелiй кишкової стiнки характерний для рептилiй, так вiн вважає.

– А точнiше? – несамохiть проковтнув я.

– А точнiше – така ситуацiя. Були б зразки свiжих випорожнень рiзних видiв рептилiй – вiн мiг би з чимось порiвнювати. А де ж їх узяти? От i працюй. Бруневич погоджується допомагати. Людина свого роду захоплена. Я натякнув, що не задарма крiм того.

– Рептилiї... Хтось тримає – кого... змiй тримають iнодi, черепах... А хiба вони можуть давати... Скiльки ж там його? А вiн не помилився?

У вiдповiдь почулося лише дипломатичне мовчання.

Бруневич виявився приємним молодим чоловiком з вираженим бажанням контактувати. Пiсля передачi йому конверта з премiальними бажання ще побiльшало. Вiн зрадiв, почувши про мiй фах, адже я мав усе зрозумiти. За кiлька хвилин ми сидiли перед мiкроскопом, розглядаючи зробленi ним препарати та знiмки.

– Ось, – Бруневич навiв стрiлочку мiкроскопа кудись на предметному склi. – Тiльки обережно, не зруште.

Я довго роздивлявся якiсь незрозумiлi обриси, схожi чимось на тракторну гусеницю.

– А ось знiмки, обробленi на комп'ютерi...

Тут уже ставало легше, i я змiг побачити бiльше, порiвнявши одне з другим.

– Бачите? – не вгавав зоолог. – Ось яку загнуту форму мають усi цi клiтини. Це особливiсть рептилiй. Взагалi особливiсть їхнiх епiтелiальних клiтин – легко вiдлущуватися. Тому i форма така. Тому злiпок солей кальцiю, який причепився до кишкової стiнки, потяг за собою так багато. Самi клiтини давно зогнили, а особливiсть їхньої форми ми з вами спостерiгаємо. Потiм, на подальших сходинках еволюцiї, ця форма i властивiсть була втрачена. Ссавцi вже цього позбавленi. А на попереднiх – ще не набута. У земноводних такого ще немає. Тож, це рептилiї.

– Отже, якщо я надаватиму вам зразки випорожнень рiзних рептилiй, то є надiя...

– Є, – не дослухавши, перебив Бруневич. – Хоча такого менi ще не доводилося встановлювати, але надзвичайно цiкаво. Гадаю, є.

Вiдтепер мої замовники певний час могли вiдпочивати. Пiдступний найманий детектив дав їм спокій, взявшись полювати на рептилiй. I весь мiй штат працював на повну потужнiсть. Знову-таки став у нагодi Інтернет i умiння Павла та Романа нишпорити у ньому. Заради розваги люди тримали змiй, черепах, рiзноманiтних ящiрок, серед яких траплялися екземплярчики навiть до пiвметра завдовжки. Треба бути дуже самовпевненою людиною, щоб мати надiю встановити, чия конкретно рептилiя дбала про квiти панi Олени. Якби це було свиняче лайно, вiдшукати господаря навряд чи було можливо. Сама господиня салону, i це ми встановили достеменно, не була схильна до подiбних дивацтв. Отже, був хтось. Той, хто збирав це «багатство».

Я переговорив iз Сашком, що працював у магазинчику, намагаючись робити це так, аби не викрити власних припущень. З'ясувалося, що ґрунт для оранжереї купували на оптовiй базi, мiнеральнi добрива також. Жодної органiки у виглядi гною не використовували. Не знаю, що думала про мене Олена, адже швидше за все змiст таких розмов їй передавали. Що ж, iнших варiантiв у мене не було. Я мав працювати, не переймаючись питанням другого Я, i вона це знала.

Оранжерея була невелика i все ж таки, аби забезпечити її добривом, потрiбно мати його вдосталь. За сприяння того ж Бруневича менi вирахували приблизнi показники. З'ясувалося, що на цей об'єм ґрунту потрiбно десь пiвмiшка. Мiнiмум. Iнакше його дiя просто не вiдчуватиметься. Як сказав би Андрiйович – пiвмiшка екзотичного лайна...

Це здавалося багато. А ще для країни, яка не має черепашиних або крокодилячих ферм, як у далекому зарубiжжi. Там подiбне добриво не було б рiдкiстю. Назбирати ж стiльки з улюбленої черепахи, нехай навiть двох, трьох, п'яти... Здавалось, цiєї головоломки менi не розв'язати нiколи.

– Анатолiю Петровичу, – голос Романа у слухавцi звучав бiльш нiж урочисто. – Тут подiя така намалювалася.

– Не тягни, – попросив я, вмощуючись зручнiше.

– Торiк у нас працював виїзний терарiум. Вiд Київського зоопарку. Майже два мiсяцi – серпень i вересень. Я навiть пам'ятаю афiшi. А от тепер, переглядав цю тему в Інтернетi i згадав.

– То давай, рий! – пiдштовхнув я.

– Уже нарив, – його аж розпирало. – У терарiумi був крокодил. Навiть два. Один великий, другий маленький. Це точно. От тiльки не знаю, скiльки вони за такий перiод могли дати.

– Скiльки могли, а це вже зачiпка, – пробурмотiв я, уже перебуваючи думками у столицi.


ХIII
Цiєї дiлянки роботи я нiкому не мiг довiрити. Сергiй керував машиною справно i за якусь годину, незважаючи на затори, ми пiд'їхали до зоопарку. Не маючи упевненостi, що дiю правильно, я розшукав потрiбну менi людину. Ним виявився Геннадiй, молодий чоловiк рокiв тридцяти. Саме вiн доглядав за крокодилами, яких у зоопарку на цей момент було аж п'ять. Вiн усiвся поруч i запитливо глянув на мене.

– Геннадiю, дякую, що погодилися зустрiтися, – почав я, виймаючи посвiдчення. – Моє прiзвище Рибак, звати Анатолiй. Приватний детектив. Розслiдую справу про зникнення, яка наглухо зависла в органах внутрiшнiх справ. Мене найняли родичi зниклого. Я приватна структура i ви, звiсно, можете не розмовляти зi мною взагалi. Але тодi буду змушений подати звiт у слiдчi органи про те, що ви вiдмовилися спiвпрацювати i вони з'ясовуватимуть чому. Їм уже не зможете вiдмовити. У разі вашої згоди допомогти я заплачу вам гонорар сто доларiв, якi, гадаю, не зайвi для вас. Протоколiв не веду. Нiде вас не згадуватиму. I розмова нi до чого вас не зобов'язує. Ви погоджуєтеся допомогти?

На пiдтвердження своїх намiрiв витяг стодоларову купюру i, поклавши в конверт, пiдсунув ближче до нього. Аргумент спрацював.

– А що вас цiкавить? – обережно запитав молодик.

– Ви торiк не виїжджали з терарiумом?

– Я не виїжджаю взагалi. Для цього є iншi люди.

– Гаразд. Тодi скажiть менi, тiльки не дивуйтеся. Скiльки випорожнень за день дають вашi вихованцi, тобто крокодили. Точнiше, скiльки днiв треба, щоб назбирати пiвмiшка?

Очi його полізли на лоба, вiн вiд здивування похитав головою.

– Ну i питаннячка у вас... I за це ви збираєтеся платити «зеленi»?

– За це також, берiть. Я мушу все знати, i вiд вас залежить як.

– Тижнiв чотири-п'ять, – швидко вiдповiв Геннадiй, ховаючи грошi. – Їхнi випорожнення дуже водянистi. Висохне – мало що лишається, тiльки сморiд. До того ж, часто вони «ходять» у воду. Стараємося не дозволяти, легше каку поприбирати, нiж воду у басейнi мiняти. Проте усяке трапляється...

– Прекрасно. А куди ви їх дiваєте?

– Туди, куди i всi випорожнення тварин з усього зоопарку. Є центральний колектор. Тодi вивозиться.

– Геннадiю, – я пильно подивився на нього. – За наступну iнформацiю заплачу ще, якщо, звiсно, вона виявиться правдивою. Хтось цiкавився цим «продуктом»? Може хтось збирав їх для використання, скажiмо, у садiвництвi?

– Не знаю, чи у садiвництвi, але... Словом, торiк менi довелося це «багатство» збирати i... складати. Потiм його забрали.

– Хто? – у мене аж затремтiли руки.

– Не знаю хто. А просив не вивозити Хома. Олександр Петрович Хома. Вiн у нас старший науковий спiвробiтник по усiх рептилiях. Але я вам цього не казав. На хрiна менi тертя на роботi?

Оце поворот... Не вiрилося, що отак запросто я мiг влучити «у десятку».

– А йому навiщо?

– Звiдки ж я знаю? – знизав плечима Геннадiй. – Вiн наказує – я виконую. Я хто – робочий.

– I...

– Мiсяць скидав в одне мiсце, потiм дивлюся – немає, забрали. А! Казав, що це на якесь спецiальне добриво!



Ми уточнили термiни. Усе спiвпадало. Крокодилячi випорожнення почали збирати акурат пiсля повернення пересувного терарiума вiд нас до Києва. Збирали один раз. Усе.

– А хто вiн – ваш Хома? Звiдки?

– От чого вже не знаю, того не знаю.

Я пiдвiвся i заходив бiля столика, за яким ми сидiли. Бiс би його забрав! Менi термiново потрiбно було знати хто вiн, цей Хома, звiдки взявся i кому вiддав крокодилячi випорожнення. Як же усе складалося! Було вiдчуття, що я зловив у повнiй темрявi якусь нитку i тягну її щосили, навiть не уявляючи, куди вона веде.

Завкадрами Київського зоопарку була «залiзна жiнка», вона не захотiла навiть говорити зi мною. «Прошу дуже, – сказала вона, – ведiть ваших слiдчих i тодi подивимось. А з вами я не хочу мати найменшої справи». I знову усе зробили грошi. Я справно платив i отримував те, що лягало, наче мозаїка у належнi мiсця. Олександр Петрович Хома народився у нашому мiстi! Там же закiнчив педунiверситет за фахом «бiологiя», працював кiлька рокiв учителем у шiстнадцятiй школi, згодом знайшов роботу до душi i переїхав до Києва.

Машина мого слiдства набирала обертiв. I менi так кортiло просто зараз зустрiтися з цiєю людиною! Та я розумiв, що робити цього не можна. Надто близько пiдiйшов я до «звiра», якого вистежував. У рептилiй гострий слух. Тут лише один необережний крок, хруснути гiлкою i...

– Додому, – сказав я, всiдаючись на пасажирське мiсце i ховаючи полiетиленовий пакуночок з «цiнним» вмiстом. – Їдемо швидше. Але вiдчуваю, до столицi нам ще доведеться повертатися.

Сергiй тiльки розвiв руками, рушаючи з мiсця. А вже о третiй годинi машина заїхала у двiр шiстнадцятої школи. Педунiверситет – величезна структура i шукати кiнцiв у нiй було б вiдповiдно важче. Тому почали зi школи. Директора у кабiнетi не було, секретарка повiдомила, що вiн зараз на вiдкритому уроцi фiзкультури, пояснивши маршрут до спортзали. Сама вона посiла це мiсце нещодавно i нiякого Хоми не пам'ятала. Директор працював у школi з незапам'ятних часiв i у нас з'явився шанс дiстати потрiбну iнформацiю.

Вийшовши через головний вхiд, ми з Сергiєм обiйшли крило будiвлi i на задньому дворi нашому погляду вiдкрилася шкiльна оранжерея, прибудована одним боком до стiни. Ноги мої зупинилися самi, а потiм понесли туди. Далеко не кожна школа мала таку споруду. Дверi теплицi не були щiльно зачиненi i звiдти тягся шланг, чувся дзюркiт води. Там хтось був. Зiбравшись з духом, я увiйшов.

Жiнка у чорному робочому халатi наливала воду шлангом у дiжу. Їй допомагали троє учнiв, пiдставляючи для заповнення ще й пластмасовi канiстри.

– Води не буде? – замiсть привiтання видав я, зав'язуючи розмову.

– Труби вiд завтра мiнятимуть, – як нi в чому не бувало пояснила жiнка. – А вони ж як почнуть, то на тиждень обов'язково розтягнуть.

– Спiвчуваю. Доброго дня. А де Iван Семенович? Казали, сюди пiшов...

– Нi, тут не було, – похитала головою жiнка, може на «трудовому» у майстернях? Або у спортзалi.

Не потрiбно було нишпорити по усiй оранжереї, аби побачити це. Вони росли у найдальшому вiд дверей кутi на маленькiй клумбочцi, проте «свiтили» звiдти на цiлу теплицю. Китайськi тюльпани! Тi, яких мої помiчники за два днi пошукiв не знайшли бiльше нiде.

– Ох, якi... – цiлком щиро вихопилося у мене. – Ох, не бачив ще такого... Дозвольте? Я торiк також у своїй школi оранжерею збудував. Ну, молодцi...

– А ви...

– Директор двадцять восьмої. Прокопенко, – без докорiв сумлiння брехав я, не замислюючись про наслiдки. – Це хто ж у вас такi вирощує?

– А це ботанiк наш, Веселовський, Iгор Тарасович. Знаєте його?

– Нi, не мав честi. На жаль. Це ж китайський тюльпан! Я, взагалi, також бiолог. А є зараз Iгор Тарасович?

– Нi, сьогоднi вихiдний, не має урокiв. Але за годину буде. Гурток вестиме. Отут в оранжереї.

– Хмм... Iгор Тарасович... Послухайте, а це не той, що кажуть, десь за кордоном працював, а тепер...

– Нi, не той, – посмiхнулася жiнка. – Iгор Тарасович завжди працював у нас. От як закiнчив педунiверситет, так зi школи нiкуди не вiдлучався. Один з найулюбленiших вчителів. Ботанiка, зоологiя. Ви б чули як вiн уроки веде! Найбiльшi двоєшники з роззявленими ротами сидять.

– Знаєте, хотiв директора вашого побачити i їхати, але обов'язково дочекаюся i познайомлюся з Iгорем, – пообiцяв я. – А де вiн розжився цим дивом?

– А вони вже давного у нього, – кивнула працiвниця у бiк квiтiв.

– Я чула, що сам вивiв. Вiн у нас взагалi-то член якоїсь там асоцiацiї квiткарiв, здається, навiть мiжнародної. На симпозіуми їздить. Та що я вам розповiдаю – Iгор Тарасович з'явиться за якихось пiвгодини.

Захоплено торкнувшись рукою листя одного з тюльпанiв, я непомiтно зачерпнув рукою ґрунт з клумби. Вiдчувалося, що у кишенi моїй зараз лежить найцiннiше з усього, що колись там бувало.

Машина, скреготнувши колесами, вiд'їхала. Сергiй вiз субстрат з клумби пряменько до лабораторiї Андрiйовича, а менi довелося сховатися неподалiк. У кущах, де зазвичай курили школярi. Маса недопалкiв у пожухлiй травi не примушувала особливо напружувати дедукцiю. Жiнка, що доглядала парник, зачинила дверi i пiшла. Отже, той, хто мав з'явитися невдовзi, вiдiмкне їх своїм ключем. Це означатиме, що вiн той, кого я шукаю.

Кроки почулися з iншого боку, а потiм стишенi голоси. Двоє старшокласникiв, накивавши п'ятами з останнього уроку, iшли курити. Вони виглядали надто заклопотаними якимись своїми тiнейджерськими проблемами, щоб помiтити у кущах мисливця, одна з основних навичок якого – умiння ховатись. Дискусiя мiж пiдлiтками ставала дедалi гарячiшою, лексикон багатшим, коли я вийшов зi схову. Обоє миттєво замовкли i злякано глянули на мене.

– Вiтаю, хлопцi, – якомога байдужiше промовив я. – Давайте разом покуримо. Пригостiть.

Їхнi погляди стали ще пiдозрiлiшими i хлопцi вже подумували, а чи не дременути подалi вiд халепи.

– Самi зшибали... – буркнув нижчий.

– Розумiю. Але я заплачу. Купите потiм собi скiльки треба. А менi одну.

З показним кряхтiнням я всiвся на якусь дровиняку. Це мало означати, що не збираюся кидатися i бiгти за ними. Вони зрозумiли. Нижчий, повагавшись, витяг з кишенi цигарку i дав менi.

– Дякую, не жаднi, бачу. Я взагалi-то не палю. Поговорити треба, хлопцi. Ось, гляньте.

Довго i зацiкавлено вони вичитували скупi вiдомостi з посвiдчення приватного детектива, аж поки той самий, прудкiший, промовив:

– А ми думали це тiльки за бугром, у нас ще немає.

– Є i давно, – заперечив я. – У мене одне з найпотужнiших агентств у країнi. Розслiдуємо всiлякi справи. Iнодi навiть бiльш вдало, анiж менти.

Обоє мовчки вичiкували.

– Хлопцi, – сказав я, – однаково ви не на уроцi. Поговорiть зi мною. Протоколу я не веду, ловити вас також не збираюся – я ж не мент. От, навiть премiальнi на такий випадок в агентствi передбаченi. За покази п'ятдесят гривень на свiдка.

Хлопцi мовчки взяли по купюрi, хоча й ще досi почувалися не у своїй тарiлцi.

– Цiкавить мене ваш учитель. Той, що Iгор Тарасович. Знаєте такого?

– Н-нормальний чувак... – знизав плечима вищий.

– А що вiн зробив? – запитав другий, запалюючи цигарку.

– Чому ж обов'язково зробив? – не зрозумiв я. – Якщо цiкавимося людиною, це ще не означає, що він злочинець. Розслiдування – рiч складна. Доводиться знайомитися з купою людей, шукати кiнцi. В даному випадку мене цiкавить ваш учитель бiологiї. Хочу знати, що за один.

– Правильний пацан загалом, – упевнено вiдповiв нижчий.

– Не можу сказати нiчого поганого, – додав iнший. – Не псих.

– А що, iншi усi психи? – здивувався я.

– Майже. Принаймнi здорового глузду бракує. Тарасович нiколи не примушує. От менi, наприклад, для чого всякi ботанiки? Я хочу програмiстом бути. Навiщо менi його тичинки i все тiпа таке? Другi психують, а вiн розумiє.

– Прикиньте, хто нас тут за людей вважає? – завiвся нижчий. – Кого нашi проблеми цiкавлять? А вiн завжди з повагою. I з наших нiхто йому западла вiдповiдно не зробить.

– Ну, це схвально, – вiдповiв я. – А ще щось цiкаве можете розповiсти про нього?

– А що цiкаве... Сильно вiн «тащиться» вiд отих рослин всяких. У теплицi гурток веде. Це пацанiв, що на гуртку ботанiчному, треба питати. Вони з ним каву п'ють. Хочете – ми приведемо.

– А ще вiн у роз'їздах постiйно, – згадав нижчий. – Як не одна ботанiчка, то друга замiняють. А вони ж закумаренi обидвi – немає з ким говорити.

– Ну а... – я замислився, що iще мiг би витягти з цих не особливо контактних свiдкiв. – Ну а кликуха яка у нього?

– У кого – Тарасовича?

– Ну а у кого ж. Усi вчителi мають. На нього що ви «повiсили»?

– Хмм... Це не ми. До нас постаралися...

– «Рембо», – нiяково знизав плечима вищий.

– Як?!

– «Рембо», – пiдтвердив iнший. – Ми як у п'ятий перейшли, то вiн уже був «Рембо».



– А за якi такi заслуги? – здивувався я. – Зазвичай вчителям дають образливi прiзвиська, щоб посмiятися. А тут раптом...

– Еге, хотiв би я побачити того, хто з нього посмiявся, – скривився нижчий, викидаючи недопалок. – Вiн часом до фiзрука нашого – Цвяха – приходить у футбол пограти. Колись i з нами грав. Потiм мокру футболку скинув – ви б бачили...

– Рембо, одним словом... – похитав головою другий.

– А колись, на День учителя у Цвяха в каптьорi засiли вони. Ну, ще пару вчителiв прийшли – мужикiв. Ну, ми ж розумiємо, банячити. Усi ж люди... Це вони думають, що ми не доганяємо. Навiть спортзалу повнiстю зачинили. А потiм чуємо – стукiт якийсь, гупання... Думали, вони у футбол почали. А там, я вам скажу... Он пацани у щiлину дивилися. Справжнiй рукопашний бiй. На рiвнi спецназу. Ви бачили б, якi прийомчики вiн на фiзруковi показував!

Ситуацiя вимальовувалася дедалi цiкавiша. I коли пiшли хлопцi, я вже не мав жодного сумнiву, що завтра о дванадцятiй Андрiйович пiдтвердить iдентичнiсть ґрунтової сумiшi зi шкiльної теплицi та оранжереї панi Олени, у яких росли однаковi китайськi тюльпани, напевно, єдинi в усьому мiстi. Власне, так i сталося. А ще ранiше, за годину до дзвiнка мого колишнього начальника, доцент Бруневич пiдтвердить iдентичнiсть кишкового епiтелiю з привезених мною випорожнень київських крокодилiв зi злiпкам, знайденими у добривах теплицi квiткового салону.

Цього ще не сталося, проте у мене без сумнiвiв уже зараз був пiдозрюваний, що упродовж довгого часу, який передував зникненню Чумака, тримався iнкогнiто поблизу його дружини. Бiльше того, сама Олена ретельно дбала про його iнкогнiто, адже iм'я цiєї людини не фiгурувало у жодному протоколi, хоча їй не раз доводилося називати коло своїх знайомих i друзiв. Купу питань пiзнiше поставив i я – таких, що вона мала б назвати цю людину. Якби не дбала про збереження таємницi.

«Казало ж я тобi... – промовило повчально моє перше Я другому. – Не лiзь. Не заважай. Пролетiли б по повнiй програмi».

Вiн все-таки з'явився. Середнього зросту, приземкуватий чоловiк у звичайнiй далеко не новiй куртцi, в окулярах i з портфелем. Витяг ключi вiд теплицi i намiрився до замка. У цей самий час кiлька разiв нечутно клацнула моя обладнана потужним зумом камера. Вiдчиняючи дверi, він повернув голову в мій бік. Он як тепер завертало моє розслiдування. Лоханулися мої колишнi колеги, повiривши, що бiля такої жiнки може не бути когось у нiй зацiкавленого. Когось, здатного на серйознi речi. Адже «Рембо» здатний на все.


ХIV
Оранжерея мала приблизно однакову довжину та ширину i стирчала тильною стороною у шкiльний двiр. Навпроти неї височiла стiна спортзали з високими вiкнами, заставленими захисними решiтками. У спортзалах вiкна високо, тому визирнути з них i побачити серед ночi вогник у теплицi не мав би нiхто. Кут огляду з вiкон сумiжних стiн був надто гострий, щоб той, хто сторожував школу, уздрiв вiдблиски лiхтарика у напiвпрозорому примiщеннi, збудованому зi склоблокiв. I нам належало бути максимально обережними. Обраний час – четверта ранку – страхував нас ще й вiд уваги нiчних гуляк, якi могли скористатися тишею шкiльного подвiр'я. Як правило, о такiй порi вже усi сплять.

Сергiй довго копирсався iз замком. Дверi були шкарадними, звареними у мiсцевiй майстернi з листiв грубої бляхи i пофарбованi по-простому. Проте замок на них iз розряду сучасних, i я вже втратив надiю, коли вiн усе-таки клацнув i вiдкрився. Намагаючись не скрипiти, ми увiйшли до середини. Нiч була мiсячна, така, що розрiзнялися обриси предметiв та обладнання, а я ще й упiзнавав усе, що «сфотографувала» пам'ять кiлька днiв тому.

Промінь лiхтаря майнув по стінах. Я мусив зняти вiдбитки пальцiв з речей, якi мали б регулярно бути в руках того, хто тут головний. Власне, за цим ми i прийшли. Шукати у клумбах останки Чумака було б впаданням у дитинство. Насамперед я викопав з грядки пару тюльпанiв i, загорнувши у твердий полiетилен, намагаючись не поламати, вклав до внутрiшньої кишенi плаща. Потім навпомацки обстежив усе примiщення. Сергiй вмикав лiхтар на короткий час, коли необхiдно було щось роздивитися. Зрештою я витяг приладдя i зняв вiдбитки з кiлькох предметiв, якими мiг користуватися тiльки вчитель. Ми працювали швидко i усе йшло до завершення, коли Сергiй несподiвано промовив:

– Ого... Чорти б забрали...

– Що? – здригнувся я.

– Петровичу, рвемо звiдси! Гляньте!

У кутку пiд стелею примостилася невеличка пластмасова коробка, вiд якої тяглися дроти до дверей та вiкон, що могли вiдчинятися.

– Сигналiзацiя... – промовив Сергiй.

– Оце?! – не повiрив я, проте вiдчув наростання холоду всередині. – I куди вона веде?

– Не знаю, – швидко вiдповiв той. – Не думаю, що на мiлiцейський пульт, вона ж кустарна. Але, можливо, до «каптьори» сторожа. Напевно, їхнiй фiзик або «трудовик» зробив. За будь-яких обставин нам потрiбно забиратися. Негайно, Петровичу, я вас прошу.

Швидко склавши приладдя, я запхав усе до кишенi i, наштовхуючись на щось у темрявi, ми рушили до виходу, коли рипнули дверi i в оранжереї спалахнуло свiтло. Вiн стояв, перегороджуючи отвiр i зiщулившись, розглядав нас. Веселовський був без окулярiв, але я упiзнав його одразу.

– Пробачте, ми помилилися, – пiдняв руки Сергiй на знак вибачення. – Ми iдемо. Ми нiчого не взяли.

– А ну стояти! – скомандував власник грiзного прiзвиська. – Он, у куток сядьте i чекайте. Зараз розберемося, взяли чи нi. Якщо нi, то пiдете.

– Iгоре Тарасовичу, ми хочемо пiти вже, – сказав я. – Давайте уникнемо конфлiкту. Ми, правда, нiчого не взяли. Окрiм...

Розстiбнувши ґудзик, я зiбрався дiстати пакунок з двома тюльпанами, i повернути йому на знак нашої миролюбностi, коли «Рембо» несподiвано хапнув порожній ящик, що стояв поруч iз дверима.

Ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Сергiй дiяв блискавично. Майже без замаху одна його нога, вдаривши пiд лiкоть, вибила важку зброю у супротивника, другою ж той одразу отримав у стегно. Вiн крикнув i зiгнувся, коли Сергiй вже завдавав наступного швидкого удару кулаком у щелепу. Та Веселовський якось-таки встиг вiдхилитися, водночас затуляючись, i рука мого помiчника «забуксувала». А за мить не надто кремезне Сергiєве тiло опинилося у його обiймах, було вiдiрване вiд землi i кинуте через клумбу на складений реманент. З гуркотом розлетiлися лопати i граблi, а «Рембо» знову схопив порожній ящик.

Та моя рука вже з'являлася з-пiд плаща i замiсть незграбного букета у нiй блищав пiстолет. Iнших варiантiв не було. Я пересмикнув затвор, спрямовуючи зброю на цього урвиголову.

Ящик одразу випав з його рук.

– На землю! – скомандував я. – Мордою вниз! На землю!

Вiн почав опускатися одразу. Губи його затрусилися, вимовляючи:

– Не стрiляйте, прошу, благаю – не стрiляйте! Берiть усе, що хочете! Тiльки не стрiляйте! Бiжiть, зараз тут буде мiлiцiя, ви можете не встигнути! Залиште менi життя, я не...

Сергiй гримiв реманентом, вибираючись з кута i, перестрибнувши через тремтяче скулене тiло на пiдлозi. Ми неслися темними провулками, не розбираючи дороги, забувши, за скiльки кварталiв i де залишили машину. Оце так екшн!

Руки тремтiли, коли я викладав у «конторi» на стiл здобутi такою цiною «трофеї«. Розпач, жахливий розпач готовий був спопелити мене усерединi. Хай йому грець, аби так влетiти! Стiльки помилок за один день! Та що там день – цих неймовiрних помилок ми припустилися упродовж кiлькох годин. Я припустився. I тепер, можливо, у найвiдповiдальнiший момент слiдства усi зусилля будуть зведенi нанiвець.

Сергiй мовчки пив каву, потираючи час вiд часу забитий бiк i не наважуючись говорити. А я фарбував препарати i вивчав пiд мiкроскопом. З перших же хвилин усе ставало зрозумiлим. Чорти!!! Кинувши цю справу, я голосно вилаявся. Вiдбитки пальцiв, здобутi в оранжереї панi Олени та шкiльнiй теплицi, були iдентичнi.

– О, Господи... i треба ж було тобi...

– Що? – не зрозумiв Сергiй.

– Нiчого. Треба було тобi кидатися на нього?! Спецназ вирiшив згадати? Руки свербiли?! Двi секунди не мiг почекати!

– Не зрозумiв... – заклiпав очима мiй напарник. – За двi секунди вiн шарахнув би вас ящиком! I лежали б зараз у травматологiї, а не рахували папiлярнi лiнiї!

– Не шарахнув би. Може... Мав я встигнути вiддати йому цi тюльпани або хоча б кинути на пiдлогу! А як закрутилося – сам перестав кумекати. Усе на автоматi...

– Навiщо? – здивувався Сергiй. – Навiщо тюльпани вiддавати?

– А щоб думав, що ми за ними влiзли. Розумiєш? А так... Якщо цей «Рембо» дiйсно причетний до зникнення Чумака, то може пов'язати нашу появу з цим. Нi, обов'язково пов'яже. А якщо вони ще й дiють разом з панi Оленою, то пиши пропало. Я виказав себе i бiльше нiчого не зроблю самотужки. А могли розкрутити їх. Був реальний шанс.

Сергiй лише розвiв руками. А я знервовано заходив по кiмнатi. Годинник показував пiв на сьому. От тепер менi не залишалося нiчого, як зробити те, що кортiло одразу пiсля останнiх вiдкриттiв. Зважаючи на усi цi прорахунки, зараз iншого виходу просто не існувало.

– Прокидайтеся, хлопцi, – сказав я, не втямивши навiть, чий набрав номер, Павла чи Романа. – I то вже. Один попiд шістнадцяту школу, другий попiд будинок, де живе Веселовський. Встановити, де вiн зараз. I стежити. Не випускати з поля зору. Якщо зникне – негайно телефонуйте менi. Усе зрозумiло?

– А я? – спантеличено запитав Сергiй.

– А ти зараз мене охоронятимеш.

– Вiд нього?

– Вiд нього! – я красномовно подивився на напарника, не приховуючи їдi. – У тебе ж це добре виходить.

– А ви?


– А мене чекає справа ще менш приємна. I вiдчуваю, зi ще меншими шансами на успiх.

Я витяг шмат ковбаси i хлiба та запропонував Сергiєвi. Самому їсти не хотiлося. Багато що можна було б вiддати за те, щоб знати, чим займався Веселовський пiсля нашої втечi. На жаль, такої можливостi не було.

Роман зателефонував уже за сорок хвилин.

– Петровичу, з'явився! Щойно додому приїхав! От тiльки до пiд'їзду увiйшов.

– Упевнений?

– Ну так...

– Клич Павла i дiйте удвох. Будьте обережнi. Не засвiтiться.

Ми з Сергiєм спустилися i сiли у машину. Я зiбрався з думками. Восьма нуль п'ять. Нормально. I одразу ж зателефонував Павло.

– Вийшов з дому, сiв у тролейбус, їде швидше за все до школи. Я за ним машиною, Ромко на тролейбусi.

– Пильнуйте, – я сховав телефон.

Вiдчуття, що слiдство завершується, принаймнi моє особисте слiдство, ставало нав'язливим.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка