Олексій Волков Слід на воді



Сторінка5/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

ХV
Враження, що чиню неправильно, розвiялося перед самими дверима. Хоча однаково я вже наважився i зупинитися не мiг. I знову оте друге Я намагалося пiдсунути свиню. Щоправда цього разу воно вже не захищало Олену, а, навпаки, намагалося «закопати». Цiй жiнцi все-таки вдалося мене задурити – своєю принаднiстю, iнтелігентнiстю та щирiстю. Я повiрив їй. Майже повiрив. Насправдi ж вона умiло манiпулювала мною i вела свою, поки що не до кiнця зрозумiлу менi гру.

Дверi вiдчинились i вона подивилася запитливо, пропускаючи мене. Ну, звiсно, хiба видивишся щось у таких очах, навiть якщо пiвгодини тому її попередили про несподiванi негаразди? Тому, швидко пройшовши до кiмнати, я всiвся i запитав:

– Ви i далi бажаєте, аби я шукав вашого чоловiка i робив для цього усе, що вважаю за потрiбне?

– Так. А хiба щось змiнилося?

– Гаразд. Тодi мушу поставити вам питання, якого не ставив досi. Власне, у матерiалах попереднього слiдства є вашi свiдчення з цього приводу i вони мене наче влаштовували. А сьогоднi хотiв би особисто запитати, панi Олено, у вас був друг, близька людина, коханець... втiм, хiба має значення назва? У вас була така людина за спиною чоловiка?

Вона пiдвела на мене нерозумiючий погляд i похитала головою:

– Нi, не було. Я вже казала.

– Гадаю, вас не дивує, що я цьому не повiрив...

– Вiрити чи не вiрити – ваше право. Але у мене такої людини не було.

– Гаразд, iнакше сформулюю запитання, – моє непередбачуване друге Я попри все намагалося подати їй руку допомоги. – Можливо, у вас i не було. Можливо, ви не дозволяли собi. Але є якась людина, чоловiк, не байдужий до вас, що виказував свою симпатiю, домагався вас, i з яким ви так чи iнакше мали якiсь стосунки?

– Не знаю такого, – сказала Олена. – Припускаю, що комусь могла i подобатися, але... Нiхто не набивався менi у коханцi, якщо ви це маєте на увазi.

– I ви нiкого не забули, перелiчуючи коло ваших знайомих, яке фiгурує у протоколах слiдства...

– Нiкого, будьте певнi.

– Гаразд, – я нахилився до неї, не маючи бiльше сил стримувати злiсть. – Тодi я заявляю, що ви говорите неправду. Тому що знайшов учора людину, з якою ви мали, скажiмо так, таємнi стосунки. Доказів вашого з ним iнтимного спiлкування немає, тому не можу цього стверджувати, але на основi iнших, другорядних фактiв з мого боку логiчно припустити, що ви були коханцями.

Я розкрив принесений iз собою ноутбук i вивiв на екран фото, зроблене бiля шкiльної оранжереї.

– Ось ця людина. Звати його Iгор Тарасович Веселовський. Працює вчителем бiологiї та ботанiки у шiстнадцятiй школi. Квiти для нього – захоплення усього життя, як i для вас. Це ж вiн дiстав десь або навiть вивiв сам отi китайськi тюльпани, якими подiлився з вами. Принаймнi бiльше нiде у мiстi їх не вирощують. Тiльки ви. У ваших двох оранжереях, i експертизою це достовiрно встановлено – однаковий сорт квiтiв, однаковий хiмiчний склад мiнеральних добрив, який, враховуючи рiдкiснiсть, очевидно, розробив вiн сам. А органiчнi добрива, якi також однаковi у ґрунтах ваших теплиць, це крокодилячі екскременти, взяті у Київському зоопарку, де працює старшим спiвробiтником колишнiй колега Веселовського, з яким вони свого часу разом вчителювали. Погодьтеся, панi Олено, нiхто бiльше не використовує таке екзотичне добриво. I ця iдентична технологiя ваших теплиць дає менi повне право зробити висновок, що ви добре знаєте Iгоря Тарасовича. Принаймнi такi факти суд приймає як незаперечнi. Звiсно, сам по собi факт вашого знайомства з Веселовським ще нiчого не доводить. Але...

Вона вiдкинулася на спинку крiсла i мовчки, зовнi спокiйно, дивилась на мене, не збираючись перебивати.

– Але! Ця людина дiлиться своїми надбаннями тiльки з вами – перше. Ця людина, не роблячи в принципi нiчого протизаконного, бажає залишитися у таємницi – друге! Серед перелiченого вашими спiвробiтниками кола людей, якi б мали з вами виробничi, дiловi стосунки його також немає! Отже, була ще якась причина, крiм вирощування квiтiв, яка тримала цього чоловiка бiля вас. I у вас обох була причина бажати, щоб про це нiхто не здогадувався. Я довго розмовляв з вашим Сашком, вiн дбає про те, аби не бовкнути часом чогось зайвого, що могло б вам зашкодити. I все-таки вiн проколовся кiлька разiв, визнавши, що не виконував деяких видiв робiт, зокрема земляних, якi зробив хтось у його вiдсутнiсть. I вiн не їздив за величезним пакунком невiдомого добрива. Усе це зробив хтось, хто мав ще якiсь додатковi причини залишатись iнкогнiто. А магазин ваш, який нiколи не вiдвiдував Чумак, був iдеальним мiсцем для зустрiчей такого роду. До речi, сама iдея квiткового бiзнесу також, вочевидь, належала йому, як i назва салону. Не змогли б ви – не фахiвець у цiй справi – отак поставити на належне мiсце технологiю вирощування квiтiв. Це ж ясно як божий день. На здоровий глузд, вважаю, бiльше не потрiбно жодних доказiв. Проте судова система оперує дещо iншими фактами. Тому менi довелося зняти вiдбитки пальцiв з книжок вашої полицi i порiвняти їх з вiдбитками пальцiв Веселовського, знайденими на iнструментах шкiльної оранжереї. Вони iдентичнi. А на шкiльному пiдручнику з ботанiки, який довелося позичити з вашої полицi, iз завбачливо видертої сторiнки перебився штамп бiблiотеки шiстнадцятої школи. Висновок експертизи у мене на руках. Очевидно, цю сторiнку вирвали ви або вiн, коли настав час ховатися по-справжньому.

Вона мовчала i дивилась на мене.

– Ось такi справи, панi Олено. Для мене ваш iнтимний зв'язок з Iгорем Тарасовичем Веселовським – факт встановлений. Звiсно, вiн ще не доводить, що саме ця людина допомогла зникнути вашому чоловiковi. Але однозначно з'являється пiдозрюваний – такий, якого не було за весь час попереднього слiдства. З'являється мотив – такий, якого не було вiд самого початку розшуку. Ви юрист i маєте приблизно уявляти вiдсоток кримiнальних злочинiв, якi скоюються на любовному ґрунтi. Ось так. Додам, що найбiльше хотiв би розкрити цю справу сам, особисто. Але, на жаль, у мене немає вiдповiдних повноважень. Я не слiдчий, що працює у системi. Усього-на-всього приватний детектив. I мої повноваження щодо пiдозрюваних осiб обмежуються лише передачею доказiв правоохоронним органам. А момент настав такий, що потрiбно натиснути. Зробити це, образно кажучи, я не маю чим. Тому залишається передати. I нехай тиснуть тi, хто надiлений такими повноваженнями. Гадаю, у них вийде. Повiрте, Прокопчук i компанiя ще не розпрощалися з надiями дiзнатися, куди подiвся Чумак разом з джипом i усiм решта. I отримавши цей «допiнг», вiзьмуться за справу з таким запалом, що нi вам, нi йому мало не здасться. До речi, а ваш друг не розповiдав вам про прiзвисько, яким його нагородили школярi? Вони ж такi – завжди потрапляють у саму суть. Виявляється ботанiк ваш – «Рембо»! Нi бiльше нi менше. А «Рембо» здатний на все.

– Ви виявилися розумнiшим, нiж я думала, – тихо промовила Олена. – Недооцiнила вас.

– Погоджуюсь. I зараз двоє моїх спiвробiтникiв сидять пiд дверима кабiнету майора Прокопчука, головного слiдчого у справi, ви його знаєте. I всi докази, якi я вам пред'явив, у них на руках.

– Це на випадок, якщо зараз увiйде «Рембо» i вiдiрве вам голову?

– Не увiйде, – спокiйно заперечив я. – Зараз вiн у шiстнадцятiй школi на уроцi ботанiки. Iншi мої спiвробiтники стежать за ним. Це просто на всякий випадок.

– Зрозумiло. – Здавалося, погляд Олени нiяк не змiнився пiсля усього почутого, i дивлячись менi в очi, вона запитала: – А чому ви прийшли з оцим усiм до мене? Чому не передали одразу?

– Насамперед тому, що це моя заслуга. Моя i бiльше нiчия. I якщо пiсля цього слiдство зрушиться з мертвої точки, успiх дiстанеться iншим i ви то розумiєте. А це несправедливо.

– Такi ви – чоловiки, – зауважила Олена. – Усе на гонорi та марнославствi.

– Чому ж, не тiльки, – не погодився я. – Ще вiдчуття власної гiдностi, прагнення справедливостi i... Менi i досi неприємно вас пiдозрювати. Навiть пiсля того, як не залишилось сумнiвiв, що ви вели нечесну гру.

– Дякую за чуйне ставлення, – з кам'яним обличчям промовила Олена. – I що ж ви пропонуєте?

– Пропоную зiзнатися в усьому. Поки що тiльки менi. А далi спробую довести справу до кiнця, вигородивши вас, якщо тiльки буде найменша можливiсть. Якщо ж ви особисто брали участь у знищеннi Чумака, пробачте, не допоможу вам нiчим.

– Ви зовсiм здурiли?! – нарештi Олена втратила витримку. – Що ви верзете?! Не бажаю такого слухати! Ви що, не знайшли кращого кiнця, з якого взятися за справу? Якби я сама знищила чоловiка, навiщо сприяла б у подальших пошуках?! Усе вже давно вляглося. Для чого менi?!

– А ви особливо i не сприяли. I у цiй компанiї ви для годиться i для того, аби бути у курсi подiй.

– Усе! Годi...

Вона вийшла до сусiдньої кiмнати i повернулася лише за десять хвилин.

– Пробачте мені за цю iстерику, – попросила Олена. – Здали нерви. Колись вони мали здати. Я розповiм. Слухайте. А ще краще... Ви кажете, Веселовський на уроцi? Ви упевненi?

– Якби вiн вийшов зi школи, менi зателефонували б.

– А ви переконайтеся.

Пiсля мого дзвiнка до Сергiя Олена пiдвелася i промовила:

– Поїхали!

– Куди? – не зрозумiв я.

– До нього додому.

– Навiщо?

– Щоб ви усе побачили на власнi очi й облишили дурнi припущення. Поїхали. «Рембо» немає вдома. Тож це безпечно.

Не йти за цiєю жiнкою моє друге Я не могло. I схоже, його голос знову ставав панiвним.

Переїзд до сусiднього мiкрорайону зайняв двадцять хвилин, i ми ввiйшли в пiд'їзд великого будинку.

– Ви ж знаєте, що вiн живе саме тут? У вас немає сумнiвiв, що я веду вас не до нього, а в якесь iнше мiсце? – тепер Олена зовсiм втратила спокiй i ледве стримувалася.

– Звiсно.

– А ви не цiкавились випадково, чому це «Рембо» живе на першому поверсi? Ну, Мегре, де ваша дедукцiя? Враховуючи вашi таланти, на цей момент мали б уже здогадатися. Ми ж тут стоїмо! Ну?

Зовсiм спантеличений, я безпорадно озирнувся по боках, а Олена лише розвела руками i поклала палець на кнопку дзвiнка.

– Я також тут ще жодного разу не була, – промовила вона.

– Звiдки ж тодi ви...

Але за дверима почулися кроки i клацнув замок. В отворi з'явилася немолода повновида жiнка у фартусi.

– Доброго дня! Валентина Довженко, «Червоний хрест», республiканське вiддiлення. Такий Iгор Тарасович Веселовський давав нам запит. Уже давно, правда...

– Ой, давав! – сплеснула руками вона. – Це мiй чоловiк. Проходьте, будь ласка!

– Дякую, у нас дуже мало часу. Панi е-е...

– Марина, – пiдказала жiнка.

– Панi Марино! – плела далi Олена. – Отже, по-перше, я хотiла б на власнi очi побачити вашого хворого, у якому вiн станi. Це можливо?

– Звiсно, – забiгала жiнка. – Проходьте! А у якому ж вiн iще станi може бути? Бiдний наш Тарасик...

Спантеличений зовсiм, я пройшов до кiмнати i побачив худого та блiдого пiдлiтка, що лежав на лiжку пiд стiною. Голова його перiодично робила конвульсивнi рухи. Роззявляючи рота, вiн вимовляв до матерi не зовсiм зрозумiлi фрази. Вона, бiдкаючись, вiдкинула ковдру, демонструючи нам його тiло. Не витримавши, я вiдвернувся.

– А Iгоря Тарасовича немає зараз? – запитала Олена, коли ми вже були бiля дверей.

– Нi, у школi ще, на уроках, – повiдомила жiнка. – А потiм гуртки веде. Пiзно приходить. Але я можу зателефонувати йому!

– Не турбуйтеся, – зупинила її Олена, подаючи конверт. – Не потрiбно. Ось. Це поки що все, що ми можемо. Але я буду пам'ятати про вашi проблеми. Сподiваюся, ми ще побачимося.

З будинку вона вилетiла кулею, проте я лише тепер помiтив металевi швелери для з'їзду iнвалiдного возика, пущенi по сходах пiд самою стiною. Ось що мала на увазi Олена, глузуючи з моєї дедукцiї. Завiвши машину, я мовчки повiз її додому. I перше, що ця жiнка зробила, опинившись у кiмнатi, налила пiвсклянки коньяку i випила взахлин. А потiм впала у крiсло i затулила обличчя руками.

– От i я нарештi знаю, правда це чи нi. Хоча це нiчого не змiнює.

Тепер уже я мовчки чекав, дивлячись на неї.

– Хочете? – запитала вона.

– Дякую, нi, – вiдмовився я. – Хочу щось зрозумiти.

– А що тут розумiти? – знизала плечима Олена. – Iгоря Веселовського я знаю чотири роки. Ви правi – ми були близькi. Чому я це приховала? А як ви гадаєте – жiнцi у моєму становищі зiзнаватися про таке? До того ж, до зникнення мого Андрiя це не має жодного стосунку. Веселовський нiколи не претендував на мене як дружину. Навпаки, претендувала я. Пiвтора року тому, а точнiше, дванадцятого травня, запропонувала йому створити сiм'ю. Чумак вiдпустив би мене. А я дiйсно повiрила, що можу бути щасливою з конкретним чоловiком. Iгор вiдмовився. Можете запитати його просто зараз, хочете? Вiн також добре пам'ятає цю дату. Наплiв про важку сiмейну ситуацiю, хвору дитину i так далi. Вiн не дуже умiв говорити. А ще бiльше не любив плакатися про власнi проблеми. Я не дуже повiрила, змирилася, махнула рукою. У нас i так були непоганi стосунки. Подумалося – i нехай. А потiм зник мiй Андрiй. Веселовський у цей час з двома учнями був у Голландiї на якомусь форумi тюльпанiв. Знайшов спонсорiв i зумiв поїхати. Ви можете це перевiрити. У цей день, коли, як потiм казали, Чумака чули востаннє, їх усiх трьох показували по телевiзору. То ж у нього ще й стовiдсоткове алiбi. А найголовнiше...

Олена знайшла у креденсi цигарку i припалила.

– А найголовнiше... Ну, це вже не для вас – для мене... Вiн, оцей, як ви кажете, «Рембо» – легкодуха людина. Такi не здатнi на убивство. Менi було так важко! Уявiть – як мiшком по головi: Андрiй зник. Обшук, покази, переляк, хвилювання за людину, з якою прожила стiльки рокiв. Менi так потрiбна була його пiдтримка! Просто тепле слово, бiльше нiчого! Будь-що я нiколи не втягла б його у цю мiшанину! Та вiн взагалi не схотiв говорити. Сказав одне – не телефонуй бiльше. Мiж нами нiчого немає. Забудь. Ось тодi i розповiв бiльше, що його дитина хвора на дитячий церебральний паралiч i вiн насамперед належить цiй дитинi. Iгор Веселовський розумiв, що якби у цiй ситуацiї, не дай Боже, виплив його зв'язок з iншою жiнкою, дружина не витримала б. А вiн не мiг травмувати її у таких умовах. Зiзнатися, я не повiрила, але зрозумiла, що ця людина слабодуха. Менi ж нiчого не було потрiбно вiд нього. Я нiколи у життi не пiдставила б його! Не дозволила б собi руйнувати його сiм'ю. Навiть правдивість слiв його не збиралася перевiряти. Просила, благала перечекати i не прощатися назовсiм. А вiн просто злякався. Вiдвернувся у бiдi. Вiдвернувся назавжди. I ви подумайте добре, проаналiзуйте усе, що я розповiла. Перевiрте зрештою, це ж у ваших силах. Але не робiть того, що зiбралися. Я також бiльше нiчого не вiдчуваю до Веселовського. Але я прошу вас – не добивайте цих людей. Майте милосердя. Вони тут нi до чого.

Тепер уже я обтер долонями обличчя, змучено вiдкидаючись на спинку. Воно пашiло. Голова йшла обертом i вiдмовлялася синтезувати думки. А двi мої складовi зiбралися наче зчепитися не на жарт у такий неслушний час.

«Казало я! – зловтiшалося оте друге. – А ви зовсiм з мене дурня зробили. А iнодi варто прислухатись».

«Пробач», – несподiвано вiдповiло перше Я.

Я пiдвiвся, i не питаючи у господинi дозволу, налив i собi. За спокій у власнiй душi, де панував повний розгардiяш. Олена дивилась на мене, наче хотiла щось сказати. Натомiсть...

– Коли «накрилася» моя дуже дотепна версiя стосовно Зварича, я впав у розпач, але був радий, що друг-мисливець не зрадив i не убивця. Версiя стосовно вас здавалася ще дотепнiшою. Вона також виявилася неспроможною, але я знову радiю, що тепер уже ви не опинилися у таборi ворогiв. Якщо так пiде далi, я встановлю повну iдилию у навколишньому свiтi, але нi на крок не наближуся до Чумака.

– А ви хотiли усе й одразу? – промовила Олена, пiдводячись. – На жаль, так не буває. Я дiйсно не потрапила до кола ворогiв? Тепер ви упевненi?

– Повiрте, менi дуже шкода, що я попсував стiльки ваших нервiв.

Я пiдвiвся, взяв її за руку:

– Не ображайтеся. Я намагаюся чесно робити свою справу.

– Розумiю. Анатолiю, я не кохаю свого чоловiка, але багато чим перед ним завинила. I менi зараз важко. Неймовiрно важко. Здавалося, усе має якось влягтись, поступово забутись, а не виходить. Знайдiть його, прошу вас.

Я пригорнув її до себе i погладив по головi.
ХVI
Iнодi я ловив себе на думцi, що нагадую вовка, зачиненого у закритому просторi. Звiр роздратований, збуджений, напружує нюх та зiр i клацає зубами на усi боки – щойно десь щось здасться або причується. Подiбна тактика приречена на поразку. Я зрозумiв це, як тiльки взявся до напрямку Камiнського та Свiтлани, залишеного свого часу прозапас. Одразу ж з'явилися новi пiдозри i новi версiї, якi, вiдчувалося при критичному поглядi, висмоктую з пальця.

Тому Роман з Павлом залишилися копирсатися в Інтернетi, крокуючи слiдами змiн стосункiв Свiтлани з Камiнським, а ми з Сергiєм невдовзi збиралися вирушити у напрямку Олександрiвки – точно вiдомого передостаннього мiсця перебування Чумака. I найближче моє завдання бачилося в тому, щоб знайти останнє мiсце, звiдки вiн телефонував.

За два днi до виїзду я особисто переговорив зi свiдками, вказаними у протоколах, що розмовляли з ним по телефону у той останнiй день, коли письменник перебував невiдомо де. Схоже, їх так «заїздили», що цi люди усе знали напам'ять i повторювали практично слово у слово. Усе це я знав. I лише один викликав у мене справжнiй iнтерес. Це був Валерiй Перейма, головний редактор журналу «Всесвiт», у якому регулярно публiкували твори Чумака. У той день, перед зникненням, зателефонував сам Чумак. Iшлося про уривки з його поки що неопублiкованого роману. Саме журнал «Всесвiт», у якому Валерiй працював ще десять рокiв тому, пiдтримував Андрiана Чумака на зорi його сходження, публiкуючи твори тодi практично невiдомого письменника. Тепер вдячнiстю платив сам автор, роблячи всiлякi винятки для журналу. Твiр, який досi не друкувався i назви якого Валерiй не знав, Андрiан розпочав давно, але так i не завершив. Вiн мав пiдняти рейтинги журналу. Тим паче, що упродовж пiвтора року не вийшло жодної нової Чумакової книжки!

Журнал переживав нелегкi часи, тому Перейма розраховував на цю послугу i значне зростання накладiв. А Чумак все зволiкав з виконанням обiцянки. У цей день Чумак зателефонував i «убив» жахливою новиною. Роман щез. Подiвся не знати куди. Упродовж тижня Чумак марно намагався вiдшукати його у власному комп'ютерi та на компактах i тепер перепрошував за незручностi i невиконанi обiцянки. Роман зник. Можливо, випадково стер його. «Я не знаю, де ще шукати, пробач. Наступний – твiй». Такими були останнi слова письменника. Усi мої подальшi розпитування нiчого нового не дали. Валерiй слово у слово повторив те ж, що й усiм попереднiм слiдчим. Дивина – пропав роман, а слiдом i сам автор. Майже мiстика. I нi назви, нiчого, за що можна було б зачепитися. Власне, це намагалися зробити й до мене. Нiхто з опитаних людей, що так чи iнакше мали стосунок до Чумакової творчостi, не чув про якийсь майже закiнчений i не публiкований роман. Не було його й у комп'ютерних, i паперових архiвах письменника.

Привiд зайти з'явився сам собою. Олена була вдома.

– Не працюється менi останнiми днями, – поскаржилася вона. – Прийду зранку до магазину, покручуся i назад. Нехай молодь торгує. А вдома також товчуся i не знаю куди себе подiти.

– Гадаю, значною мiрою завдяки моїм старанням, – припустив я.

– Нiчого не вдiєш, – зiтхнула Олена. – Сама хотiла. Сильно ж я тодi розкисла. Навiть незручно перед вами.

– Не зважайте. Сам почуваюся винним. Паршиве вiдчуття. I досi радiю, що у нас з вами не сталося гiршого. Не хотiлося б.

– Не переживайте, – Олена посмiхнулася самими кiнчиками губ, торкаючись моєї руки. – Не така вже я iстеричка. Умiю вiдрiзняти справжнi думки i потяги людини вiд удаваних. Тому не ображаюся i завжди вам рада.

– Дякую, сьогоднi є привiд.

– Знову у чомусь мене запiдозрили? – звела очi вона.

– Нi. По-перше, хочу запитати, чи не доводилося вам чути вiд чоловiка про якийсь початий i незакiнчений роман?

– Початий i не закiнчений – нормальне явище для письменника, принаймнi такого як Андрiй. Думаю, у нього такий роман не один. I не два. А щоб я чула... Може й чула колись...

– Це якийсь особливий роман, – додав я. – Напевно, вiн надавав йому неабиякого значення.

– Не знаю, – знизала плечима Олена. – Вiн не дiлився таким зi мною. Новi романи, задуми... Нi. I я, зiзнатися, сама не лiзла i не питала. А це може мати якесь значення для пошукiв?

– Гадаю, може. Є таке припущення.

– Правда, не можу нiчого пiдказати, – пошкодувала Олена. – А друге?

– Що друге? – не зрозумiв я.

– Кажучи про сьогоднiшнiй привiд завiтати до мене, ви сказали по-перше. А друге?

– Дiйсно, – похитав головою я. – Попрощатися. Їду у подорож. Чи надовго – не знаю. Слiдами вашого чоловiка. Час змiнити тактику. Сподiваюся знайти останнє мiсце його перебування. Те, звiдки телефонував.

– Вiзьмiть мене з собою, – несподiвано попросила Олена. – Сиджу тут днями i не знаходжу собi мiсця. Вiзьмiть, справдi. Не заважатиму, навпаки. Завжди буду пiд руками i зможу щось пiдказати. Ну, ви ж не самi їдете, щоб це моє прохання звучало негарно!

– Панi Олено, – промовив я, не приховуючи розпачу. – Повiрте, менi хотiлося б цього. Але я не можу. Якщо так зробити, поїздка для мене перетвориться на приємну подорож. Вiдчуваю, що насолоджуватимуся вашою компанiєю, замiсть шукати вашого чоловiка. Цього не можна дозволити, ви ж розумiєте. Ми маємо досягти результату. А пiдказати – для цього є телефон. Я телефонуватиму. I... сподiваюсь, ви чекатимете на мене.

– I переживатиму, – зiтхнула вона. – Не лише за результат, а i за вас. Пробачте за недоречну iдею. I... бережiть себе.

Вона попрощалася зi мною дуже тепло. Так, що не мiг не з'явитися ще один стимул повернутися швидше, зробивши справу. Досягнувши успiху.

Тому щойно зачинилися дверi її квартири, загнавши у далекий кут своє нав'язливе друге Я, занурився у конструктивнi думки. Отже, можливо, Чумак брехав. I нiякого роману насправдi не було.

На це моє припущення Валерiй лише похитав головою. «Не такою людиною був Андрiй, – сказав вiн. – Якщо обiцяв – значить щось конкретне мав на увазi. Принаймнi зi мною так не повiвся б».

I я повiрив йому. Повiрив значною мiрою завдяки першому своєму вiдкриттю у справi. Це було перше, знайдене дiйсно цiнне «таке», чого до мене не побачив нiхто! У той день Чумак говорив по телефону шiсть разiв. Причому п'ять разiв дзвонили йому i лише один раз вiн сам. Якраз дзвiнок до Валерiя був винятком. Дзвiнок до людини, якiй завинив. Бiльше нi до кого Чумак у цей день телефонувати не збирався, хоч справи рiзнi, безперечно, мав. Схоже, усi цi справи у четвер, двадцять першого березня, для Чумака вважалися вже не актуальними. I лише одна, за яку було соромно, змусила його набрати номер.

Чи не тому, що мiг передбачати хоча б якоюсь мiрою крутий поворот у траєкторiї власного життя?

I ще одне вiдкриття принесла менi розмова з Валерiєм. Якщо ж бути точним, ця думка з'явилася у мене ще до зустрiчi з ним. Валерiй виявився єдиним, хто, розмовляючи з Чумаком у цей день, чув гавкiт собаки. Двiчi, а може тричi десь поруч загавкав пес. За моєю вказiвкою хлопцi змонтували кiлька аудiозаписiв i упродовж години я прокручував їх Валерiю, що закляк перед монiтором, притиснувши навушники. Зрештою вiн обрав кiлька схожих.

Усе збiгалося. Менi залишилося тiльки задоволено потерти руки. Пес Андрiана Чумака належав до породи чорних сетерiв-гордонiв. Порода вишукана, навiть аристократична. До того ж, сам Джай, а так звали пса, належав до елiтних лiнiй. А це свiдчило про те, що усi його предки ходили по струночцi бiля своїх господарiв i ставали у картиннi стiйки, ще й не на будь-яку дичину. Ось так. I хто ж як не я мав найкраще зрозумiти, що такий собака не зчинить гавкоту серед лiсу чи поля, ще й брехливим дворовим голосом!

Це практично неможливо. Нi, будучи у розумiннi мисливця напарником, такий пес мiг гавкати обурено на господаря, що, припустимо, збирався перервати полювання i посадити його в машину, мiг щось випрошувати, благально заглядаючи в очi. I при цьому пес мав бути поряд з господарем, i гавкiт цей мав забивати вуха того ж Валерiя, не даючи змоги чути сказане Чумаком. А тут – гав... гав...

Так виходило, що це був не Джай, а iнший пес. Тож двадцять першого березня Чумак був у мiсцi, де гавкали собаки, а отже, мали бути i люди. Тобто хтось все-таки мiг його бачити.

ХIII


Сергiй похитувався поруч на пасажирському сидiннi, заклавши навушники i примружуючи очi вiд сонця, що заходило. Далеко не новий, але цiлком пристойний джип «Мiцубiсi» за документами був оформлений на Густавссона i вiдтепер виконував роль нашої службової машини. На мою настiйну вимогу нiмець змушений був написати розписку, що не матиме до мене претензiй у випадку її втрати. Лише тодi я сiв за кермо. На базi «В'юнище» товклося чимало народу. I поки Сергiй оформляв для нас номер, я прогулявся з черговим, що видавав човни. Човняр добре пам'ятав письменника, як i всiх, хто завiтав сюди згодом у його пошуках. I те, що вiн розповiв, у загальних рисах вiдповiдало свiдченням iнших. Чумак був закоханий у воду i все, що пов'язано з нею. А на базi займався тiльки тим, що й належало. Зранку, завантажившись iз собакою у човен, полював на гусей, ставив жерлицi на щуку, спiнiнгував. На базi знали, хто вiн такий. Його джип знаходився на стоянцi поблизу будиночка, у якому письменник винаймав номер. Упродовж п'яти мiсяцiв з часу зникнення Андрiана номер розiбрали мало не по дошках, опитали усiх, хто жив тут пiсля нього. Усi данi допитiв та експертиз я мав не лише у головi, а й при собi у комп'ютерi, i не знав, що ще можу зараз тут зробити у планi розшуку. Тому, прихопивши спiнiнг, попросив чергового вiдв'язати човен. Бiльшiсть човнiв на базi були металевими, зробленими з дюралюмінію. Чумак любив тишу, тому брав дерев'яний човен, нехай важчий i менш зручний. Вiн «не гримiв» пiд ногами. Бiльшiсть рибакiв i мисливцiв плавали на веслах. Вiн використовував жердину, якою пхають човен, впираючись у дно. Тому i пам'ятав черговий «посудину», яка постiйно була у його користуваннi.

Я став на її дно, грюкнув кинутий ланцюг i човен рушив по встеленому зiв'ялими лiлiями плесу назустрiч осiнньому заходу сонця. Ставши на кормi, я встромив жердину у дно i зробив сильний рух, «поправляючи» її кiнцем по водi. П'ять мiсяцiв тому так само вiдпливав у цьому ж напрямку Андрiан Чумак.

Щука, запечена на мангалi, справила на Сергiя враження. На базi помiнялися черговi, але ми запросили до столу обох. Найкраще пам'ятав Чумака старший – Петрович. Приїхавши в сутiнки, письменник любив посидiти бiля нього, слухаючи численнi байки. Подорожуючи, Чумак збирав матерiали для мисливських оповiдань. Принаймнi так знали люди, котрим доводилося розповiдати йому всiлякi iсторiї. Вугiлля розкидало iскри у нiчний морок, а я слухав теревенi про те, яким був їхнiй вiдомий постоялець. Усе це я знав. Образ людини, яку належало знайти, склався у мене остаточно за цi днi i увага не бажала фiксуватися на дрiбницях, якi згадували i згадували човнярi.

Сергiй не лiз в очi зi своїми думками та порадами. Повечерявши, вiн пiшов подивитися на нiчний лов ляща, а я влiгся на подушку, на якiй, можливо, п'ять мiсяцiв тому у короткi години сну вiдпочивала голова письменника. Ця думка настирливо лiзла наперед, вiдпихаючи iншi.

Так, вiн був своєрiдною людиною. Так, вiн жив дивним життям. I разом з тим уся його подорож аж до кiнця перебування на базi «В'юнище» вкладалась у звичну схему. Скажiмо так – звичну для нього. I лише пiсля того, як джип виїхав за ворота бази, почалося по-справжньому дивне. Органи i детективи, засоби масової iнформацiї у першi два мiсяцi розшуку поставили на вуха буквально всю країну. Усi, хто хоч iнодi вмикають телевiзори, знали про цю подiю. Отже, перебування його на подiбнiй базi або ще десь мiж людьми було неможливе. I якщо упродовж усього цього часу Чумак залишався живим, то мав би бути десь в абсолютно безлюдному мiсцi, де нiхто не бачив нi його самого, нi машини. Або ж був пiд контролем людей, що організували його зникнення i, можливо, контролювали усi його телефоннi розмови в останнiй день.

Якщо мало мiсце перше, то виходило, що сам Чумак планував таку собi втечу. Недарма не розповiв мисливцям планiв про майбутнi маршрути, а у телефонних розмовах вiдмовчувався про мiсце свого перебування. Отже, у цьому випадку щось замислив вiн сам. I з погляду звичайної логiки кому як не йому самому найлегше було б обрубати усi кiнцi так, щоб нiхто потiм не докопався.

Я дуже добре розумiв, що до мене тут було кому усе перевернути догори дном. Власне, це й зробили. I ось, не покладаючись нi на кого, я проробив те саме. Та все ж, щось заважало менi виїхати з бази «В'юнище». Де вона, та нiша, куди не дiйшли їхнi руки, у якiй я, принаймнi на думку Андрiйовича, плаваю, наче риба у водi?

Вода i була цiєю «нiшою», бiльше зрозумiлою для нас з Чумаком i менше – для усiх слiдакiв та «приватникiв». Тiльки-от слiди на водi зникають швидко. Дуже швидко. А минуло майже пiвроку.

За тиждень я обплавав практично усе водосховище. Там, де голi береги обмежували чисту гладь, доводилося гребти, докладаючи максимум зусиль, i економити час. Тут навряд чи могло б загубитися щось цiкаве. Проте всяке буває. Якась рiч, прибита хвилею до берега, могла б пролежати тут навiть i пiвроку. Посерединi озера виднiвся острiв – не справжнiй – просто шматок плавуна, який вiдiрвало пiд час негоди i якимось чином загнало сюди, на мiлину, де вiн i засiв. Очевидно, сталося це рокiв три-чотири тому, адже посерединi навiть встигли вирости кущi. Свого часу Чумак розпитував про нього одного з човнярiв i, вочевидь, сам плавав туди. Нишпорили тут i детективи, що iшли по його слiдах. На островi було мокро i цямкало пiд ногами. Нiчого цiкавого.

Iнше враженя справляв протилежний берег. Об'їхавши озеро навколо, ми витратили день, аби прогулятися по ньому. Берег був пiдтоплений. Крiзь соковиту траву проблискувала вода. Потiм починалися мочарi, а далi – суцiльна стiна очерету, яка мiсцями розширювалась i язиками врізалася у водний простiр. Суцiльний та густий очерет не мав якихось промiжкiв, заплав, плес. Вилiзши на найближчу гору, я довго оглядав берег у бiнокль. Там, де берегова лiнiя вигиналася у виглядi затоки, ширина очеретяної смуги становила до трьохсот-чотирьохсот метрiв, а може й бiльше. Але там i мiсцевiсть опускалася, тому оглянути цей масив з пiдвищення було неможливо. Хiба замовити вертолiт.

Ця думка змусила посмiхнутися самому собi, i все ж таки я набрав Андрiйовича. Вiн однозначно був задіяний у цю справу як такий собi посередник, i усi вузькi питання зручнiше вирiшувати через нього. Андрiйович вiддзвонився за якихось двадцять хвилин.

– Ну що, розвiдав я це питання, – за звичкою важко зiтхнув вiн. – Мiсцевiсть з вертольота оглядали. Щоправда, робилося це аж через два мiсяцi пiсля припинення основного слiдства. Детективи з «Меркелю». Фiнансували цей захiд твої ж замовники. У їхнiх матерiалах це мало б фiгурувати. А що, є потреба зробити це знову?

– Не знаю, – сказав я. – Побачимо.

Думка про те, що огляд потрiбно повторити, причепилась не на жарт.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка