Олексій Волков Слід на воді



Сторінка6/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

ХVII
Уранцi наступного дня Сергiй влаштувався на тiй самiй горi з бiноклем, ще й видерся на дерево. Точка знаходилася на значнiй вiддалi вiд очеретяної затоки i кут спостереження не давав змоги детально роздивитися зверху очеретянi хащi. Та все ж таки вiн отримав нагоду допомогти менi у цiй задумцi.

Коли човен, здолавши шлях вiд бази, запхався носом в очерет, я набрав Сергiя.

– На мiсцi, – вiдрапортував вiн. – Дивлюся. Вас не бачу.

– А зараз?

Я взяв великий пакунок з яскраво-жовтого полiетилену, причепив на кiнець жердини, за допомогою якої просувався, i пiдняв над очеретом. Висота очеретяних китиць сягала трьох метрiв i морок тут був наче у лiсi. Та все ж таки цього вистачило.

– Бачу! – вигукнув Сергiй. – Ви на самому краю.

– Прекрасно, – я зняв полiетилен i кинув на дно човна. – Тепер як домовлялися. Я «маякуватиму» й одразу пiдноситиму догори. Тодi ти дзвониш i доповiдаєш.

Жердина вгрузла у дно i човен захрустiв очеретяним лiсом. Глибина тут сягала двох метрiв. Нiс човна розсував грубi стебла i лiз у глибину заростей. Тут сам чорт ногу зламає i шукати будь-що – це те саме, що голку у скиртi. Та те, що шукав я, мало б знайтися. Якщо iснувало взагалi. У даному разі мене цiкавила одна конкретна рiч – бував тут Чумак чи нi.

Скинувши куртку, я «маякнув» Сергiєвi i пiдняв жовтий куль. Вiдповiдь не забарилася.

– Усе нормально. Iдете по краю. Так i далi.

А я мав бути уважним. Вiд вертикальних зелених очеретин, що утворювали справжнiй лiс, починало мерехтiти в очах. Стоячи у човнi обличчям до берега, я повiльно витягав жердину, втикав її у дно ближче до себе i робив несильний поштовх, знову i знову вдивляючись у заростi. Човен, ломлячи стебла, рухався уздовж краю заростей. До вечора було далеко. До кiнця очеретяної затоки ще далi.

В обiд ми зупинилися перекусити – я у човнi, Сергiй на пагорбi. Очi вже нiчого не сприймали. Зараз сонце наблизиться до обрiю i менi заважатиме ще й це. Усе автоматично переносилося на завтра.

Є!!!

Це було воно, те, що я шукав. Тiльки-от не сподiвався знайти так легко. За п'ять мiсяцiв мало б зарости краще.



Вiд хвилювання я присiв i озирнувся. За моїм човном, ширина якого до метра, залишався прокладений в очеретяному масивi такий же слiд. Стебла – новi та торiшнi, вже сухi, з хрустом ламалися вiд просування човна. Таким чином за кормою залишалася смуга води, наповнена уламками очерету. Iнша смуга, яку я щойно перетнув, вiднiлася значно гiрше. Очерет встиг стулитися, повиростали новi, молодi стебла. Але не побачити її я не мiг. Тут утворювалась нiби просiка i свiтло зразу ж вдарило в очi. Цей шлях пролягав упоперек мого i вiв у глибину масиву, у напрямку берега, де чатував Сергiй. Тут точно був Чумак. Ось яка думка, на перший погляд безпiдставна, спала менi.

Перекинувши жердину на другий борт, я повернув човен i рушив його слiдом. У грудях млоїло вiд хвилювання.

Вiн. Нiхто iнший не мав би сюди лiзти. Для чого? Тут не ходила риба, та й способiв її лову у такiй гущинi не існувало. Тут не полювали на качок, оскiльки огляду неба у височезному очеретi практично не було, а пiдбиту дичину знайти ставало неможливо. Тут нiхто не мав би прокладати шлях, аби дiстатись до берега, оскiльки неподалiк ширина очеретяної смуги була значно меншою. Усе пiдказувало менi, що слiд цей зробив Чумак, який зi слiв працiвникiв бази вiд рання до вечора пропадав на човнi не знати де.

Пхатися коридором було значно легше i лише серце завмирало вiд припущень: а що я там побачу, у самому серцi очеретяних хащiв, де просiка закiнчиться, адже цю саму очеретяну смугу уздовж усього берега ми обстежили i вихiдного слiду не знайшли! Отже, хiд мусив закiнчуватися слiпо.

Зупинившись на мить, я знову просигналив жовтим пакетом.

– Ви дуже заглибились у напрямку берега, – прокоментував Сергiй. – Рухаєтесь у саму гущавину.

– А до берега скiльки ще? – запитав я.

– Ну, половини ще не пройшли.

Човен з шелестом посунув далi. А невдовзi попереду стало ще свiтлiше. Проглядалося якесь розширення коридору. Ну, невже...

Ще один рух жердини – i я виплив на прогалину. Це була зовсiм маленька прогалина. Не природня. Зроблена. Очерет виламаний навмисне i з води стирчали лише чорнi грубi стебла. Коридор таким чином розширювався до двох метрiв i закiнчувався глухим кутом. Далi – суцiльна стiна.

Хтось проклав сюди шлях крiзь гущавину, причому дуже вдало замаскував вхiд. Адже, пливучи вздовж очерету, я не знайшов його. Зробити це не складно: човен заганяється в очерет навскiс, стебла обережно розсуваються жердиною, а потiм зсуваються на мiсце. Якщо зробити акуратно, вийде зовсiм не помiтно, тим паче за кiлька мiсяцiв.

Я стояв у човнi, уважно розглядаючи щойно вiдкриту потаємну заплаву. Виламанi i напiвзогнилi стебла очерету лежали тут же у водi. Над головою ходили пiд вiтром верхiвки-китички та добре проглядався шматок неба. Для чого вiн зробив цю галявину? Не для розвороту ж човна!

Нi, аж нiяк. По-перше, двометрової ширини для такого розвороту не вистачить. Та й нiхто не плаває так по-дурному: просто роблять такий собi поворот i завертають поступово у зворотньому напрямку.

Так легше.

Чумак не був чужинцем у цьому очеретяному лiсi. Тому, якщо слiд дiйсно належав йому, нiколи так не зробив би. Нi, вiн приплив сюди навмисно i навмисно зробив цей схов. От тiльки для чого?

Майже годину я мацав дно жердиною, намагаючись не порушувати вигляду прогалини, не ламати очерету, а водночас не пропустити жодного сантиметра. Дно виявилося чистим. Тут вiн нiчого не сховав. А потiм довелося довго оглядати стiни очерету, шукаючи слiди. Їх тут було вдосталь, але усi вони свiдчили про одне – хтось навмисно поламав очерет. Бiльше нiчого.

В очах рябіло. I я досi не розумiю, як воно могло потрапити у поле моєї уваги. Коли зовсiм млосно ставало вiд лiсу зелених стебел, я дивився на воду. I в один з таких моментiв очi нашукали... листок не листок. Щось напiвзогниле. I лише взявши це в руку, зрозумiв, що тримаю.

Шматок тканини. Шматок зеленої тканини! Маленький, менший, анiж пiвдолонi. Ромбовидної форми, з правильно врiзаними кутами. Вiд чого це? Я розгладив його. Вiн був брудний, розкислий i все-таки чiтко розрiзнялося, що тканина не одного кольору. Зеленi розводи. Лише завдяки наявностi у водi великої кiлькостi очеретяних уламкiв, вiн не пiшов на дно. Це була камуфляжна тканина. Попри самий край шматочок був роздертий. Вiд чого ж це? Чому така дивна форма?

I здогад прийшов несподiвано. Так само, як i знайшовся сам шматок.

Це був елемент камуфляжної сiтки. Їх застосовують у вiйськовiй справi для маскування наземних об'єктiв вiд огляду з повiтря. Такi сiтки, обвішані шматками подiбної тканини, використовують i мисливцi, до речi, при полюваннi на гусей. Дика гуска надзвичайно обережна i усе бачить з повiтря. Тому на вiдкритiй мiсцинi мисливцi вдаються до такого. Але...

Я вийняв телефон i набрав Зварича.

– Михайле, доброго дня. Анатолiй Рибак турбує, якщо не забули. Той, що пошуками займається.

– А, так-так! – вiдгукнувся вiн. – Вас забудеш... Що там?

Iнтонацiя голосу свiдчила про те, що вiн не тримав на мене образи.

– Маю ще одне питання. Серед мисливського реманенту Андрiя ви не пам'ятаєте камуфляжної сiтки? Розумiєте, про що я?

– Звiсно, – без найменшої заминки вiдповiв лiкар. – Була. Андрiй купив її того року, що й машину. Я казав, у нього тодi грошi з'явились, багато чим прибарахлився. Гарна сiтка. Ми її не раз розтягали вiд пернатих.

– А тканина яка, не пам'ятаєте? – моє серце завмерло.

– А пам'ятаю, уявiть собi. Менi тодi сподобалася, я розглядав. Такi шматочки, з розводами, як ото костюми шиють.

– А форма?

– Ромбики. Точно. Такi, ну... як долонька, приблизно.

Я сидiв у човнi i мене розпирало. Знайшлося таке, чого до мене нiхто не знаходив. I водночас, перше моє вiдкриття, що стосувалося безпосередньо Андрiана Чумака. Треба було тiльки належним чином розпорядитися знахiдкою.
ХVIII
– Ну i що ви там нарили? – запитав Сергiй, зустрiчаючи мене бiля ворiт бази.

Я розповiв йому про знахiдку. Напарник лише роззявив рота i радiв першiй серйознiй удачi.

– Давай поки що так, – насамкiнець рiшуче промовив я. – Лише ми двоє знаємо про це. Схоже, Роман з Павлом хлопцi надiйнi, але...

Щось спонукало мене нiкому не розповiдати про знахiдку. Можливо, вiдчуття невпевненостi, що слiд належав саме тому, кого ми шукали. А втiм...

Те, що вiдомо кiльком, обов'язково знатиме ще хтось, навiть якщо хлопцi i не приставленi до мене для контролю i шпигування. Чим бiльше людей знає, тим бiльша ймовiрнiсть, що iнформацiя доходитиме не лише до зацiкавлених у розшуку Чумака, а i до супротивної сторони. Тому краще вже менi розпоряжатися нею на власний розсуд.

– Як скажете, шефе... – дипломатично розвiв руками Сергiй.

Сьогоднi на базi чергував Iван i за вечiрньою юшкою я розпитав його про те, що мене цiкавило.

– А рiзне бувало, – скривився той. – Часом їде лише зi спiннiнгом i рюкзаком. Ну, зрозумiло, собака, рушниця... А iнодi так запакується...

Звiсно, не лiчили човнярi його реманенту, але запам'яталося тому ж Iвановi, як одного разу, вже ближче до самого вiд'їзду, письменник взяв iз собою пакунки, клумаки у зручних сумках та рюкзаках iз захисної тканини. Казав, що, можливо, ночуватиме у човнi, але не ночував, повернувся.

Я розгладив на долонi полiетиленовий пакетик з висушеним шматком тканини. Гаразд, нехай одним з пакункiв була ця камуфляжна сiтка. Але вiд кого i для чого вiн збирався пiд нею ховатися? Навiть зробивши таку широку прогалину в очеретяних заростях, утiкач залишався непомiтним для усiх навiть разом iз човном. Для гусей з качками i поготiв. Що вже казати про людей, якi не мають можливостi зазирнути зверху. I раптом...

Думка про вертолiт прийшла удруге. З пагорба на березi, де влаштувався Сергiй, мене не можна було помiтити навiть у бiнокль i навiть без камуфляжної сiтки. Адже мiй помiчник не побачив самої прогалини, а лише жовтий куль, який я пiднiмав над очеретом. Отже... Той, хто закривався у цьому очеретяному тунелi камуфляжною сiткою, запобiгав ще й такому варiантовi. Прогалину в очеретi можна було розгледiти лише з вертольота, який би завис низько i безпосередньо над нею. Тож, аби цього не сталося, вiн розтяг над човном сiтку. Отже, передбачав, що вертолiт може тут з'явитися. Iнакших варiантiв бути не могло.

Чумак очiкував пошукiв з використанням вертольоту. Пошукiв чого? Або кого? Дурне запитання, поставлене собi самому. Висновок напрошувався не двозначний. Якщо Чумак передбачав пошуки вертольотом, отже знав, що скоро зникне. Виходило, сам планував зникнення!

Оце було вiдкриття... Така версiя не фiгурувала у жодних, отриманих мною документах. Можливо, i мої попередники не вiдкидали такого варiанта, але доказiв на його користь не знайшли, тому й не розроблялася подiбна версiя. Усе решта, про що я думав ранiше, вiдiйшло на другий план. Думки несамохiть поверталися до очеретяного схову.

Ширина прогалини була бiльшою вiд усього проходу, проробленого човном. Але для розвороту човна її однаково не вистачало. Тодi для чого ж вiн виламав очерет? Можливо, для конструкцiї, яка б тримала сiтку? Якщо так, це мали бути чотири жердини на кшталт тiєї, за допомогою якої плавають на човнi. I навiть потужнiшi. Де вiн мав їх узяти? Лiсу поблизу не було, та ще й такого, у якому росла б рiвна довга деревина. На базi! Про це знали б сторожi. Нi. Конструкцiя вiдпадала. Та й сидiти кiлька днiв у човнi на водi наприкiнцi березня? Навiть маючи необхiдний інвентар у виглядi спальних мiшкiв... Та й човен з бази! Вкради його – знатимуть, де шукати i самого письменника.

А що як вiн збирався тут лише щось ховати? Та й що таке мiг би ховати Чумак?

I нова здогадка з'явилася несподiвано. Iнший човен! Надувний гумовий човен! Чумак мiг перевезти його у розiбраному виглядi на дерев'яному човнi, накачати вже там, в очеретяному тунелi, i встановити на водi. Тому й глухий кiнець проходу став ширший, адже солiдний гумовий човен, можливо навiть обладнаний наметом, значно ширший вiд човна дерев'яного. Маючи надувнi стiнки, такий намет зберiгає тепло, його можна обiгрiвати простим примусом зсередини. У такому човнi навiть узимку можна протриматися не один день, а при бажаннi та досвiдi навiть не один тиждень. Такий човен, за умови, що вiн зеленого кольору, ще накрити камуфляжною сiткою – сто вiдсоткiв нiхто не побачить з повiтря.

Я знову зателефонував Зваричу. Виявляється, такий човен у Чумака був. Михайловi навiть довелося одного разу плавати на ньому. Вiн i пiд час слiдства давав такi свідчення, просто я пропустив це, передивляючись документи. А може й загубилося. Мав Чумак i примус, зручний та сучасний, яким не раз користувався пiд час своїх походiв у холодну пору року.

Усе, схоже, ставало на свої мiсця. Так виходило, що Чумак готував утечу. Завчасно облаштував це мiсце, встановив другий човен. Очевидно, збирався виїхати з бази машиною, попрощавшись назовсiм, i повернутися до нього вже пiзнiше, вночi, швидше за все на третьому човнi, також гумовому. Адже за свiдченнями того ж Зварича надувних човнiв, простiшої конструкцiї мав кiлька. А потiм... Потiм помiняв плани.

Човен мiй з покинутою жердиною застиг серед пожовклого латаття, методично чвиркав спiнiнг. Щоразу запущена у повiтря блешня падала точнiсiнько в одне й те саме мiсце так, наче саме там мала з'явитися зубаста королева пiдводного свiту. Я не ловив риби, принаймнi не думав про це, закидаючи механiчно i думаючи про своє.

Чумак, схоже, планував сховатися. Напевно, на якийсь час. Щось сталося, вiдчув небезпеку. Хтось попередив. Адже останнiм часом брав участь у справах не цiлком безпечних. Готував схов, але... не встиг. Його самого таки виловили ранiше i письменник зник уже по-справжньому. Невже усе так i сталось?

Але тодi я знайшов би у прогалинi в очеретi i човен з наметом, i усе решта. Нi. Щось не сподобалося йому самому. Або знайшов кращий варiант, згорнув свою базу, вивiз i взявся реалiзувати iнші плани.

Менi таки вдалося попри усе зловити пристойну щуку i тепер Iван, черговий бази, приготував її по-своєму.

– Щука суха, – пояснював вiн. – Смажити її потрiбно тiльки на смальцi i не борошно давати, а сухарi. I спецiями натерти...

– А їсти тiльки гарячою, – додав я.

– Ну звi-iсно! – вiн розплився в усмiшцi. – То що ви кажете? Браконьєри? Ну-у... Якщо чесно, ставлять сiтки. А як же? Два села по берегах стоїть. Ви лише уявiть скiльки народу! У тому числi й нашi клiєнти, тi, що приїздять. От вiрите – вiдпливаєте ви, а я вже бачу – ставитимете сiтку чи нi.

– А Чумак ставив?

– Нi. – ствердження човняра звучало безапеляцiйно.

– А купу клумакiв возив iз собою, – нагадав я.

– Ну то й що? – не згодився Iван. – Нехай хоч вагон клумакiв везе! Навiщо такому сiтка? Що вiн, голодний? Рибу продаватиме? Та у нього тiльки один спiннiнг баксiв на п'ятсот. А на ньому жилка дорожча, нiж мої черевики разом iз курткою. Навiщо йому сiтку ставити? Та й рибак справжній. Такий по процес їде, а не по рибу. Такi не ставлять.

– Та й не дай Бог попадешся, – пiдтримав я, завертаючи розмову у потрiбне русло. – Людина вiдома. Можна прогримiти. Неприємно. Рибiнспекцiя у вас як, працює?

– Та працює, але... Але це не заважає народу промишляти. Он – щойно нiч – по пiвсела на озерi товчеться. Їсти-то треба! З чого людина у селi житиме? У нас же не вкрадеш – не виживеш, самi знаєте. А рибiнспекцiя... – скривився Iван. – Вони бiльше «по гачках».

Це я знав i без нього. Перевiряти документи i рахувати гачки на вудках у риболовiв, звiсно, легше i безпечнiше, анiж ловити справжнiх браконьєрiв.

– А хоч мають обладнання? – допитувався я. – Колись, ще за Союзу, пам'ятаю, навiть на вертольотах рейди робили.

На це Павло тiльки посмiхнувся. Вертольота над водосховищем не бачили вже рокiв iз десять i виняток лише отой облiт мiсцевостi, здiйснений детективами з «Меркелю» через два мiсяцi пiсля зникнення Чумака. Усi вiдвiдувачi бази стояли тодi з задертими головами, спостерiгаючи давно забуте авiацiйне диво.

Тепер я мiг упевнено сказати собi, що не браконьєри влаштували знайдений лаз в очеретяному лiсi. Це зробив Андрiан Чумак. Причому зробив, страхуючись не вiд випадкового вертольота над головою. Передбачав свiй майбутнiй розшук.
ХIX
Версiя, що Чумак зник з власної волi, посiла тепер основне мiсце. Ба бiльше, це припущення стало нав'язливим. Я розумiв його шкоду для слiдства у цiлому, але не думати про це не мiг. Експертиза в особi Андрiйовича встановила достовiрнiсть моєї знахiдки – ромбовидний шматок зеленої тканини дiйсно ранiше належав до камуфляжної сiтки, якi продавалися у мисливських магазинах. Таким чином, людина, що проробила тунель в очеретах, хотiла сховатися. Єдине, чого я не мiг довести на усi сто, що цiєю людиною був саме Андрiан Чумак.

За моєю вказiвкою хлопцi буквально перетрусили гараж письменника, де той зберiгав мисливсько-рибальський реманент. Якби-то їм вдалося знайти аналогiчний клаптик i там! На жаль, цього не сталося. Не знайшлося i самої сiтки. Отже, мисливець забрав її у подорож. У таких справах не можна покладатися на iнтуїцiю, але вона – рiч настирлива. Тому усi мої думки почало займати лише одне – куди мiг заховатися Чумак разом з джипом, реманентом i псом, якщо, звiсно, усе так i вiдбувалося.

Однозначно це мало бути повнiстю безлюдне мiсце. I що не кажи – по цiлiй країнi їх достатньо. Хоч Україна, звiсно, не Сибiр, при бажаннi знайти такий закуток можна. То ж у випадку, якщо вiн дiйсно втнув таке, неможливо перевiрити усi лiси та болота. Не можна задiяти такi сили, щоб ретельно обшукати усi бiльш-менш глухi мiсця, адже мисливсько-рибальськi рейди Чумака могли простягатися не на одну сотню чи навiть тисячу кiлометрiв. Звiсно, у бажаннi бути ближче до природи люди тепер лiзуть скрiзь i за подiбних розкладiв рано чи пiзно його знайдуть або ж вiн вийде сам. Проте мене це не влаштовувало. Я бажав його знайти. Хай там що, зараз я був власником детективної агенцiї i справа мене, що називається, забрала. Менi марився не лише бiльш нiж солiдний гонорар, а й реклама справи, якою захопився не на жарт – власної справи. Ось вона, агенцiя, котрiй вдалося знайти Чумака. Ось вiн, цей Анатолiй Рибак... I вiдганяючи передчасну ейфорiю, я намагався дiяти конструктивно i придумати якийсь iнший, обхiдний напрямок пошукiв.

Для подiбного вчинку у людини мають бути вагомi пiдстави. Навiть у такої незвичайної людини, як Андрiан Чумак. У розробцi версiї втечi вiд переслiдувань я покладався на допомогу Валерiя. Як головний редактор вiдомого журналу, вiн був компетентною людиною у багатьох питаннях суспiльного життя. А пiсля моєї відмови Свiтлані iнших кандидатур просто не залишалося. I Валерiй Перейма якнайкраще виправдовував мої сподiвання, не лише даючи поради, а й пiдкрiплюючи їх знайденими матерiалами.

Нападки на Чумака як на письменника з боку засобiв масової iнформацiї та полiтичних сил почалися одразу пiсля виходу у свiт його скандального роману «Пастка на Вовка», а з показом однойменного серiалу проти нього ополчилося мало не пiвкраїни – усi, хто спiвчували «Волi народу». Нiколи до цього письменник не втручався у дражливi полiтичнi питання i займав нейтральну позицiю. Бiльше того, Валерiй вважав, що в умовах жорстокого протистояння двох полiтичних сил, якими були «Воля народу» та «Надiя країни», ця книга, а особливо фiльм, послужили потужним iмпульсом для збурення суспiльної думки. Звiсно, вiдданi прибiчники кожної з партiй не змiнили своїх полiтичних симпатiй. А от тi, хто вагався... Не один громадянин пiсля вечiрнього перегляду «Пастки на Вовка» дещо по-iншому подивився на корiння своїх болючих повсякденних проблем. А це тисячi, можливо, навiть мiльйон голосiв. Щоправда, поразку «Волi народу» прогнозували бiльшiсть полiтичних оглядачiв, бо на той час партiя вже починала втрачати свої позицiї, але хтозна, як би розвивались подальшi подiї, якщо б не почались заворушення у столицi. А вони почались практично одразу пiсля виходу на екрани чотирисерiйного фiльму.

Та чи могло це бути причиною для зникнення... Як знати? Версiю про полiтичний чинник у зникненнi Чумака розробляли як слiдчi органи, так i приватнi детективи. Валерiй також був переконаний, що фiзичне усунення Чумака тепер уже не мало сенсу для «Волi народу» i могло бути тiльки помстою. Але такий мотив не лише я, а й усi мої попередники також визнавали несерйозним. Та й сам Валерiй схилявся до того, що убивство Чумака тепер могло лише нашкодити «Волi народу», яка зазнала повної поразки. Чумак як письменник зробив свою справу i бiльше нiкому не був потрiбний, хiба що в ролi такого собi сучасного нацiонального iдола, одного з багатьох, без яких немислиме життя натовпу.

I все ж сам Чумак мав бачити наслiдки своєї працi, розумiти, що грубо втрутився у важливi речi, нашкодивши сильним свiту цього, здатним заплатити по заслугах. Отже, не мiг не усвiдомлювати, що втеча – це найкращий порятунок вiд розправи. Версiю ж пiдставного убивства з боку самої «Надiї країни» з метою «повiсити» кричущий злочин на недобитих супротивникiв я не хотiв обговорювати. Ця сила зараз при владi, а Валерiй був її вiдвертим симпатиком. Про це я взагалi нi з ким говорити не бажав.

Тому значно цiкавiшою для мене стала версiя номер два, також незаслужено обiйдена увагою моїх колег, i згiдно з якою письменник мiг втекти вiд власної дружини. Така собi втеча iз сiм'ї. I тодi виходило, що зникнути мав не сам. Щоправда були деякi нюанси. Яка перспектива втечi з iншою жiнкою у таку глушину? Звiсно, з милим рай i в шалашi, але... до пори до часу. Жити в похiдно-польових умовах можна недовго. А отже, Чумак має з'явитись.

Або знайти можливiсть виїхати за кордон, оскiльки на батькiвщинi такiй людинi таємно прилаштуватися практично нiде.

Усi мої попередники намагались «розкрутити» цю версiю однаково – шукали зв'язки Чумака або докази перетину ним кордону, адже вважали, що втекти з коханкою вiн мiг лише в iншу країну. Було чимало свiдчень рiзних людей про те, з ким, коли, можливо... Працювали професiйно, на совiсть, рилися у бруднiй бiлизнi. Кого тiльки не приписували письменнику у дами серця! Чiплялися за найменшi приводи на кшталт криво зробленого фото на якомусь фуршетi. Звiсно, усi «претендентки» вiдмовлялися. I нiхто зi слiдчих, на мiй подив, не спробував потягти за ниточку з iншого боку.

Отже, робитиму це я.

Упродовж чотирьох днiв мої помiчники, що залишились у мiстi, збирали про це iнформацiю. Мене цiкавили конкретнi люди, жiнки, що зникли безвiсти у межах країни за три мiсяцi до зникнення самого Чумака i аж досьогоднi. Адже якщо письменник наважився на втечу з жiнкою, то логiчно, мала б зникнути i вона. Бiльше того, враховуючи толерантне ставлення Олени до чоловiка, були усi пiдстави припустити, що такого роду зникнення бiльше потребувала саме жiнка, з якою вирiшив зв'язатися Чумак, а не вiн сам. Можливо, до захоплення маститим письменником ця дама мала стосунки iз впливовою людиною i просто боялася розправи за зраду.

Мене вразила кiлькiсть: за цей перiод у країнi зникло двадцять вiсiм жiнок пiдходящого вiку. Я сам передивлявся данi на кожну. Сам вирiшував, чи є претендентка достатньо цiкавою для того, щоб отак втекти з нею на безлюдний острiв. I результат не забарився. Принаймнi менi знову захотiлось вигукнути «еврика», як ото пiсля Зварича чи «Рембо», або пiсля клаптика зеленої тканини, знайденої у водi. Звiсно, i цей слiд мiг бути хибним, але...

Вона дивилась на мене з багатьох фотографiй спокiйно i стримано, мала стрункi ноги, носила коротку спiдницю i використовувала вдалий макiяж. Iрина Коваленко, двадцяти чотирьох рокiв, не замiжня, студентка заочного вiддiлення торгово-економiчного iнституту, мешканка Рiвного. Проживала удвох з тiткою, яка пiсля смертi батькiв дiвчини самотужки виховувала її з дванадцятирiчного вiку. Нiчого особливого на перший погляд. Але була одна обставина, котра змусила мене одразу виокремити її серед iнших. Iрина була членом Рiвненського обласного лiтоб'єднання.

Як письменник, я знав, що це таке. Лiтоб'єднання – це органiзацiя творчої молодi. Воно збирало охочу до творчих спроб молодь на вечори, тусовки i часом навiть допомагало надрукуватися. Ця обставина, як принаймнi зачiпка, мала право на життя.

I справа пiшла-поїхала. У телефоннiй розмовi з головою Рiвненського лiтоб'єднання я дiзнався, що Андрiан Чумак тричi(!) був їхнiм гостем i брав участь у лiтературних вечорах. Уперше це сталося два роки тому, коли вiн ще не був аж настiльки вiдомий. Ще двiчi письменник приїздив торiк влiтку, причому раз за разом – з iнтервалом в один мiсяць. Я знову ж таки навiв довiдки i виявилося, що загалом Чумак рiдко брав участь у подiбних заходах, хоч запрошували усюди. Окрiм Рiвного, вiн лише по одному разу виступав на лiтоб'єднаннях у Харковi та Житомирi. I все!

Довелося через Прокопчука замовляти данi про дiвчину. Звiсно, нiхто не шукав її так, як Чумака. Я навiть уявляв собi, як це сталося. Прийняли заяву, почекали сорок вiсiм годин. Дiльничний опитав сусiдiв. Практично усе. Проте данi про зниклу залишилися у комп'ютернiй базі i залишатимуться там доти, доки не знайдеться сама Iрина Коваленко – жива або мертва. До цього справу не можна закрити.

Я гортав занесенi у ноутбук матерiали справи зниклої дiвчини i, звiсно, не знаходив там нiчого про вiдомого письменника. Жодної згадки. Ба бiльше – навiть про саму Iрину Коваленко там не було нiчого цiкавого. Нiчого, крiм однiєї речi, – пропала Iрина рiвно за тиждень до зникнення Андрiана Чумака.

Поїздка до Рiвного стала необхiднiстю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка