Олексій Волков Слід на воді



Сторінка8/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

XXIII
Якщо робиш справу, котрою захопився не на жарт, будь-яке втручання стає на заваді. Менi ж самi замовники зiбрались вочевидь заважати на повну.

Дзвiнок вiд Євгена Камiнського пролунав, щойно почала забуватися iдiотська витiвка Свiтлани.

– Вiтаю, Анатолiю, – промовив вiн. – Треба зустрiтись.

– А як же угода? – запитав я.

– А я не випрошуватиму у вас iнформацiї. Проте є предмет для розмови. Розмови, до речi, не зi мною. Є людина, що бажає з вами говорити.

– Отже, все-таки сепаратна зустрiч? – уточнив я.

– Нi, – засмiявся вiн. – Ну i термiнологiя у вас! Швидше робота зi свiдком. Я ж можу запропонувати вам свiдка! Навiть сам маю право ним бути. А таємниця необхiдна в iнтересах слiдства. Давайте це так трактувати.

I ця зустрiч також вiдбулася у машинi. Цього разу BMW одного з останнiх зразкiв. Махнувши рукою, я не вiдмовився вiд маленького келишку коньяку.

– Дуже хотiв з вами зустрiтися, – приклав руку до серця гладко виголений, мiцної статури чоловiк моїх рокiв, якого керiвник НТI вiдрекомендував як Андрiя Гладкого. – Із супротивним табором ви ж зустрiчалися. Погодьтеся, було б не справедливо не зустрiтися i з нами. До того ж, ми тепер... – вiн стиснув кулаки, iз задоволенням демонструючи потужнiсть.

– Супротивний табiр i не приховував цього, – посмiхнувся я, беручи маленький бутерброд. – I жодних вимог не висував.

– А ми не претендуємо на iнформованiсть про вашi домовленостi з ними, – просто сказав Гладкий, що вочевидь був представником «Надiї країни». – Це ваша особиста справа. Просто ми зi свого боку також хочемо, щоб нас вислухали.

– Тодi слухаю вас, – розвiв я руками.

– Ми тепер, як ви розумiєте, провладна сила, – посмiхнувся Гладкий. – I канал НТI був з нами ще за важких часiв, коли це, скажiмо так, не вiталось i взагалi було небезпечно принаймнi для кар'єри. Тепер, слава Богу, усе iнакше. I той, кого ви... е-е-е... кого усi ми шукаємо, багато зробив для того, щоб так i сталося. Зауважу, зробив як свiдомий громадянин, не будучи членом партiї «Надiя країни».

– Пане Андрiю, – м'яко, але рiшуче перебив я. – I ви, Євгене. Я прошу мене зрозумiти i не ображатись. Але вести розмову у такому ключi – для мене марнування дорогоцiнного часу. I я цього не можу собi дозволити. У вас є конкретнi вимоги або пропозицiї? Ви, Євгене, пригадую, щось казали про свiдкiв.

– Свiдки будуть, – безапеляцiйно заявив Гладкий. – Будуть. I нам з вами належить вирiшити, що саме вони свiдчитимуть.

Щелепа моя впала, не питаючись дозволу. Отаке... Ось так вiдверто й цинiчно?! Просто у чоло...

– Тобто свiдчитимуть вони на ваше... – вiд обурення язик мiй ледь упорався iз завданням.

– На наше замовлення, – поспiшив виправити Камiнський, обвiвши рукою нас трьох.

– А нам треба домовитись, яке саме їхнє свiдчення якнайкраще влаштовувало б усiх – додав Гладкий.

– Ну, це взагалi... – похитав головою я. – А ви хоч розумiєте, що пропонуєте менi?

– Розумiємо, – продовжив представник «Надiї». – Це ви не конче розумiєте. I я хотiв би пояснити. От послухайте, Анатолiю, тiльки спокiйно, без емоцiй. Усi вашi замовники, в тому числi i ми, оскiльки пан Євген нас фактично i представляє, сходимось в одному: нас не влаштовує ця зависла справа, тобто те, що фiгура Чумака затрималася у якомусь невизначеному положеннi i на невизначений час. Можливо, вони на вiдмiну вiд нас не замислюються над цим, але ж ми бачимо! Нас, припустiмо, не влаштовує те, що зникнення Чумака стало предметом спекуляцiй як з боку «Волi», так i часто-густо з нашого боку, не буду цього заперечувати. Протистояння у країнi фактично скiнчилося. Вони вже не є реальною полiтичною силою i час провести розподiл. А для цього бажано зняти багато питань, якi заважають, зокрема i це. Лише пiсля того, як вiдбудеться розподiл, можна розраховувати на якусь стабiльнiсть у державі. А отакий-от статус Чумака зниклого безвiсти – предмет спекуляцiй, домислiв i нагнiтання ситуацiї.

– Ви хочете сказати, що привид якогось там зниклого письменника не дає влаштувати справи сильним свiту цього? – з нерозумiнням скривився я. – По-моєму, маячня, не бiльше.

– Не кажiть... – помахав пальцем Гладкий, наливаючи ще коньяку. – Є така рiч, як суспiльна думка. I вона сильно прив'язана до таких подiй. Ви ж мисливець, уявiть собi, що ставите у лiсi намет. I якийсь шнурок зачепився за гiлку. Можна i не розплутувати – потягти у свiй бiк, позабивати кiлки i намет стоятиме. Але гiлка далi тягтиме у свiй бiк. А там уночi пiде дощ, земля розмокне i кiлок з того боку швидше вирветься iз землi, бо гiлка тягне. Кут намету перекоситься, вода почне затiкати. Незручно буде. А все тому, що ви полiнувалися гiлку вiдплутати. А уявiть, якщо вона не одна? Тодi намет може взагалi впасти. Отак i у життi нашому – не знятi питання заважатимуть у майбутньому. А ви кажете – якийсь там письменник...

Господар BMW налив ще по однiй i, припрошуючи нас, продовжив:

– Щодо ваших пошукiв... Повiрте, смислу у цьому немає нiякого. Ми, по правдi сказати, не вiримо, що Чумака могли прибрати нашi опоненти. Принаймнi не претендуємо на це. Ну не вписується у здоровий глузд, погодьтеся. До того ж, ми у них, як i вони у нас, маємо своїх людей... Ну щось би вилiзло! Хоча б щось! – вiн подав менi ще один мiнiатюрний бутербродик i сам взяв останнiй. – А щодо нас... Повiрте, якби уявити, що це зроблено було з нашого боку, то якось i використалося б для остаточної дискредитацiї опонента. Хтось з наших хоча б десь висловився на тему, що от «Воля народу» замовила убивство вiдомого письменника, який вiдкрито став на бiк їхнiх полiтичних ворогiв. Тiльки не кажiть, що ви про це не думали. Ви ж самi хотiли по сутi, то давайте. Ось вам суто наш iнтерес. I вiн, погодьтеся, не на шкоду iншим. Письменницькi кола, з якими ви мали нагоду спiлкуватися, занесли б його у реєстр великомученикiв вiд пера i влаштовували б собi щороку якi-небудь «чумацькi слухання», вiдкриваючи пам'ятники. Народу потрiбнi новi герої! Навiть дружина Чумака могла б спокiйно розпорядитися фiнансами та й своїм життям кiнець-кiнцем! Вона ж не стара й гарна жiнка. Та й закордонний гiсть, зважте, також висить у повiтрi з усiм тим, що могли б читати люди значно бiльшими тиражами. Бачите? Усi прагнуть розв'язки! Хоча чекайте, як же я забув про вас! Прошу вибачення. I ви з вашим агентством набудете зовсiм iнакшого статусу пiсля того, як розставите крапки над «i». Не менi малювати вам картини вашої слави i популярностi, якi прийдуть одразу ж.

– Це все? – похмуро промовив я.

– Якщо в загальних рисах, то так.

– Тодi, вiдкидаючи емоцiї, скажу вам як професiонал – це повна лажа. Не забувайте, я фахiвець, повторюю ще раз. I достатньо компетентний, хоч працював у допомiжнiй службi. I навiть якби згодився на оце все, що ви пропонуєте, користi для вас жодної. Ви тiльки затiєте нову тяганину. Нiчого не розв'яжеться. Доки не буде знайдено труп Чумака й iдентифiковано за усiма правилами, доти справа не може бути закрита i висiтиме у повiтрi! Почитайте Кримiнальний кодекс. Усе!

– А нiхто й не вимагає закриття справи на паперi, – скривився Гладкий. – Нiхто не вимагає констатацiї, що вона закiнчена у юридичному планi. Достатньо у даному випадку суспiльної думки. А у нас, ви ж не будете заперечувати, може бути нав'язана будь-яка думка, головне – усе зробити грамотно. Нехай навiть натовп скривиться, почувши її уперше. Коли вона звучатиме удесяте, удвадцяте, її вже сприйматимуть як належне. А через рiк взагалi як iстину. Та ще, якщо вона задовольнятиме усiх.

– Усiх?! – не зрозумiв я. – Цiкаво було б почути варiант, який задовольняв хоча б вас i «Волю» одночасно. Я вже не кажу про усiх взагалi.

– А от ми з вами i хочемо його пошукати! – зрадiв функцiонер. – Якщо ви думаєте, що я збираюся переконувати вас повiсити загибель Чумака на них, то глибоко помиляєтеся! Я ж казав уже. Який смисл? Нам уже немає кого знищувати в їхнiй особi. Вони фактично знищенi. Тому такої мети ми не ставимо. Я про iнше. Вихiд необхiдно знайти. Можливо, не зараз. Можливо, навiть не за тиждень i не за два, але його треба знайти. Зрозумiйте нарештi. Це об'єктивна необхiднiсть, яка назрiла. I якщо цього не зробите ви, згодиться хтось iнший. Але це однаково буде зроблено. То для чого ж вам втрачати можливiсть бути найкращим?

– Розумiю, – вiдповiв я. – Але чому тодi вас не влаштовує справжня, iстинна розв'язка?

– Що означає – iстинна? – не зрозумiв Гладкий.

– А те й означає. Я щойно почав розслiдування. I вже є певнi зачiпки, знахiдки, успiхи. Це по-перше. I немає не те що незаперечних доказiв, а взагалi жодних про те, що Чумак мертвий. Я не сиджу склавши руки, а шукаю його слiди.

Смiх обох звучав бiльш нiж природно.

– Якi слiди? На водi? – поблажливо похитав головою Камiнський. – Ми в курсi ваших методiв. Але не можемо чекати, поки ви власноруч скалатаєте веслами усi рiчки та водосховища країни! Це надто довго. Анатолiю, ви ж не дитина!

– Те, що Чумака немає серед живих, нi у кого не викликає сумнiвiв, – безапеляцiйно заявив Гладкий. – Ви перший, хто за останнiй час висловив таке припущення. Гадаю, ви й самi розумiєте це i сказали так, для годиться. Будьте реалiстом, Анатолiю. Чумака немає серед живих, а труп його ви нiколи не знайдете. Розумiєте – нi-ко-ли. I якщо ви дiйсно стоятимете на такiй позицiї, то виконаєте купу дурної роботи i втратите шанси піднятися. А вони даються далеко не кожному. Потiм спостерiгатимете, як це зробив хтось iнший i вiдчуватимете прикрiсть.

– Цiкаво, звiдки у вас така упевненiсть про труп Чумака, як i неможливiсть вiдшукати його, – я зазирнув у його очi. – Чи не тому, що знаєте щось конкретне?

Напевно, це зауваження було зайвим. Напевно, не варто було казати цих слiв. Цiлком резонно я очiкував гнiву i погроз у вiдповiдь.

– Нi, ну це... – Гладкий лише безсило розвiв руками. – Анатолiю, так ми нiколи не домовимося, якщо ви будете чiплятися до слiв. Давайте по-серйозному. Тепер уже я вас прошу!

– Нехай, – погодився я. – I все-таки... А що ви робитимете, якщо пiсля виконання ваших задумiв Чумак несподiвано знайдеться? Або принаймнi його труп?

– I нехай! – зрадiв Гладкий. – тодi пiсля неiдеальної розв'язки, яка влаштовувала всiх, вiдбудеться ще одна – iдеальна, яка також влаштовуватиме... я гадаю, також усiх. Принаймнi нас, якi не допомагали йому зникнути – безперечно.

Головний бiль, який пронизав несподiвано, змусив мене прискорити закiнчення зустрiчi. Це навiть не був головний бiль. Якась жахлива важкiсть, що в'язала думки, не даючи мiркувати. I втома. Важка втома, навiяна очiкуванням глухого кута.
XХIV
На вечiр бiдна моя голова розболiлася не на жарт. I звiсно, не через коньяк, а через обставини, що невблаганно насувалися звiдусiль. Нi, я не малював собi чистого обрiю, беручись за цю справу, але й не мiг уявити такого. Вони хочуть завадити менi. Просто згорнути пошуки i все.

Передчуття, що мене наймають не детективом, а цапом-вiдбувайлом промайнуло кiлька разiв ще попервах, але тепер це слiд було вважати встановленим фактом. Доведеним. Щоправда мене водночас переконували, що ця «посада» вигiдна. I що я мiг зробити у данiй ситуацiї? Мiсяць на роздуми і прийняття рiшення. Усього мiсяць, пiсля чого я мав остаточно упертися в глухий кут i тодi прийняти чужi умови або ж вiдiйти вiд справ. Я подивився на годинник i набрав Андрiйовича. Менi потрiбно до нього.

Вiн вислухав, не перебиваючи. Слухав уважно, а потiм запитав:

– I ти приперся о такiй порi лише для того, щоб спитати, чи передбачав я такi розклади, залучаючи тебе до справи?

– Нi, не тiльки, – вiдповiв я. – Але i за цим також.

– Нi. Конкретно такого повороту я не передбачав, – задумливо промовив колишнiй шеф. – Але не вiдкидав, що якiсь комбiнацiї будуть. Що ж... Тепер зрозумiло, хто i для чого це заварив, хто був iнiцiатором. Мiсяць, кажеш. Отже, якщо ти не згодишся, то за мiсяць вони знайдуть нового претендента i влаштують усе, як їм вигiдно. А тобi лишиться тiльки спостерiгати це з боку. Або...

– Або що? – мляво промовив я, вiдпиваючи гарячий чай з якихось трав.

– На твоєму мiсцi я б не наважився. Краще не треба. Зараз ти ще нiкуди по-справжньому не влiз i нiчим, якщо подумати, не ризикуєш. Тебе найняли, ти виконав умови угоди – чесно вiдпрацював як мiг.

А от влiзти у таке... Хто зна, як повернеться далi. Хто зна. Далi стане дуже слизько. А так...

– А так – навiщо було взагалi починати?!

– Як навiщо? – не зрозумiв Андрiйович. – Ти що, зовсiм дурний? Ти грошi отримав? Гадаю, не маленькi. Отак – з неба впали. Завдяки менi, мiж iншим. Серед банального бiдування не при справах. Це мало? У тебе детективна агенцiя! На повному серйозi! Наймай помiчникiв i працюй. Бери реальнi справи, вистежуй коханок i коханцiв буржуїв, невiрних дружин i нечесних партнерiв. Працюй. Заробляй грошi! Лiцензiї у тебе нiхто не вiдбере. Свiтлана тебе ж запрошувала? Пiди, посвiтися у кiлькох передачах, поки вона пропонує, поки є оцей мiсяць i ти Чумаком ще займаєшся. Розкажи про успiхи, про те, що зумiв знайти, коли усi у власнiй неспроможностi розписалися. А ти знайшов! I заяви, що далi шукатимеш. Ось i реклама твоєї справи. Ось i популярнiсть! I пiдуть до тебе товстосуми із замовленнями! Цього мало?! Хлопче, а ти чого хотiв?

– Дурне питання, Андрiйовичу, – знизав я плечима, ставлячи кружку на стiл.

– Хе! Ну, звiсно, вiн хотiв знайти Чумака. Ось у цьому весь ти! Уся натура... А хiба я казав тобi, що ти це зробиш? А от згадай, чи хоч слово я сказав про те, що ти мусиш його знайти? Пошукати, вiдробити грошi – вiд цього не вiдмовляюся. А про те, що його нiхто не знайде, я заявив тобi прямим текстом ще тодi. Особисто я й не мав такої надiї. Просто хотiв зробити тобi добре. У пам'ять про приємну спiвпрацю. I з мiркувань вдячностi, що ти у важких ситуацiях поводися як друг, не пiдставляв мене. Розумiєш? I я цим задоволений...

Андрiйович виразно подивився на мене i додав:

– ...буду. Якщо ти не накоїш якихось дурниць. На це ти здатний.

– Дякую... – без ентузiазму вiдповiв я. – Подумаю над вашою проповiддю. А зараз... Зараз складається враження, що ви також, як i всi решта, знаєте, що насправдi сталося з Чумаком i чому я не маю шансiв його знайти!

– Тю! Псих ненормальний, хай тобi грець! – вилаявся Андрiйович. – Слухай, ти iшов би спати, га? А ще краще – лягай у мене. Проспишся, завтра на свiжу голову ще побалакаємо. Вихiдний наче...

– Та нi, поїду. – Я пiдвiвся, намагаючись все-таки зiбратися з думками. – Як хочете, а я, поки є змога, працюватиму. Зараз є ще i час, i фiнанси. I я робитиму справу. А далi буде видно.

Таксi зупинилося бiля бордюру, Андрiйович помахав з балкона. Ще недавно я не хотiв взагалi братися за це, навiть за грошi. Зараз готовий був геть усе вiддати, аби тiльки залишалась така можливiсть, та менi у буквальному розумiннi перекривали кисень. Так перекривали, що годi було опустити руки. У такому станi ноги нiяк не бажали нести мене додому.

Вона взяла слухавку не одразу. Напевно, вже спала.

– Доброї ночi... Слухаю вас...

– Пробачте, Олено. Напевно, розбудив.

– Нiчого. Щось сталося?

– Навiть не знаю, як сказати. I так i нi. Усе зайшло в глухий кут. Голова розвалюється. Думки дурнi...

– Анатолiю, – не зрозумiла вона. – Щось сталось таке, що потребує термiнового прийняття рiшення? Зараз, о такiй годинi?

– Менi просто потрiбна пiдтримка. I просити про це бiльше нi в кого.

– Уже пiзно, – пiсля невеликої паузи промовила Олена. – Раджу вам заспокоїтись i лягти спати. А завтра про все поговоримо. Добре?

– Дякую, – вiдповiв я. – Пробачте, що потурбував. Просто пiсля останньої зустрiчi з вами менi здалося, що можу розраховувати на таку допомогу. До того ж ви самi пропонували телефонувати при потребi у будь-який час. Незручно вийшло. Ще раз пробачте.

Телефон вимкнувся. Не знаю, що там вона подумала, але менi у цей момент дiйсно так потрібні були кiлька слiв підтримки, один погляд жiнки, яка у мене вiрила б, яка за мене переживала б. Та очевидно, я не мав права на це претендувати. I нехай. Бракувало ще тiльки сердечних пригод...

На бiк усе зайве! До бісової матері! Я мав знайти Андрiана Чумака живого чи мертвого. I для цього у мене залишався ще мiсяць. Якщо, звiсно, не станеться ще чогось.


ХXV
Те, що я побачив, вiдчинивши вхiднi дверi, мало б викликати неабияке обурення. Якби не одна обставина.

На нiй не було практично нiчого. Лише тоненька облягаюча чорна футболка i такi самi облягаючi, я навiть не знайшов, як їх назвати, короткi штаненята до колiн. Усi Свiтланинi форми виразно проглядалися крiзь цей одяг. I жодних тобi камер i помiчникiв.

– Вам не зимно так? – спiвчутливо промовив я.

Це була пора року, коли iшло до зими, проте, за iнерцiєю i з мiркувань економiї ще не ввiмкнули опалення.

– Дуже зимно, – зiзналася вона. – Але що робити? Мусите ж ви бачити, що на менi немає жодних записувальних пристроїв.

Свiтлана невимушено повернулася кругом себе.

– I що, – як нiчого не було, продовжував я. – Тепер за вашим розрахунком я маю пожалiти й пустити вас, щоб ви почали випробовувати на менi ще якiсь репортерськi штучки для досягнення задуманого?

– Не буде нiяких штучок, – промовила вона, починаючи тремтiти. – Просто я дiйсно зацiкавлена у спiвпрацi з вами. А ви – зi мною, хоч i не розумiєте цього. Пробачте, мiй учорашнiй «заскок» – це через неприємностi та нерви. I вiдчуття безвиходi вiд нерозумiння, як поводитися з вами. Я знала, що ви бiльше не схочете взагалi говорити зi мною. Тому i прилiзла отак сюди. Нiякого репортажу не буде. Обiцяю поводитися порядно. Може все-таки вчините по-джентльменськи?

Я відхилився, пропускаючи її.

Свiтлана дiйсно змерзла, вона не грала, i я подав їй перше, що потрапило пiд руку – свою плямисту осiнню куртку, яка вже другий день сохла у передпокої.

– Ну, звiсно, ви також мисливець... – прокоментувала вона, побачивши нашитi по боках вставки для набоїв.

– Що ви маєте на увазi «також», – не зрозумiв я.

– Не треба, – попросила вона. – Я знаю про Чумака багато такого, чого ви й не пiдозрюєте. А те, що він мисливець, вiдомо практично усiм.

– Гаразд, я також мисливець.

Чайник загудiв на плитi i я мовчки показав їй пачку кави. Свiтлана кивнула головою. А менi потрiбно було якнайшвидше вирiшити, як же поводитися з цiєю незваною екстравагантною гостею. Щойно моє друге Я здихалося залежностi вiд одної клiєнтки, як на голову йому вочевидь зiбралася сiсти iнша. Безперечно, вiрити їй отак вiдразу мiг лише цілковитий лох. I якби у моїх справах не сталися такi несподiванi змiни на гiрше, якби не учорашнiй «теплий» прийом Олени, я просто зачинив би дверi перед її носом i нехай би мерзла на сходах. Те, що почало вiдбуватися навколо, змушувало мене шукати, знаходити якiсь шляхи для можливого вiдходу. Тому й запросив її.

– I що ж таке ви знаєте? – запитання моє звучало просто i безпосередньо.

– Багато чим з того, що знаю, подiлюся з вами, – сказала вона. – Але давайте укладемо своєрiдну угоду.

Смiх вирвався у мене несамохiть.

– Угоду? Ну, ви мене розвеселили. Якби ви знали, як набридли менi за цей час пропозицiї сепаратних угод! Ви що, дiйсно вважаєте мене... Свiтлано, дорогенька, а хто завадить комусь iз нас таку угоду порушити за першої-лiпшої нагоди?

– Якби ви були тим, хто без вагань порушує угоди, то не отримали б свого часу кульового поранення, не втратили б роботи i не опинились у становищi цапа-вiдбувайла.

– Бачу, що ви у курсi справ не лише Чумакових, але й моїх, – задумливо промовив я. – Але мова йде насамперед не про мене. Про вас.

– Ну, звiсно! – засмiялася вона. – Ще б пак! От я i хочу довести вам власну поряднiсть i потрiбнiсть. Щоб ви самi вирiшили, чи можна укладати зi мною угоди. Я казала при нашiй попереднiй зустрiчi, за яку менi, повiрте, соромно, що вела журналiстське розслiдування про зникнення Чумака вiд перших днiв. Це правда. I знаю я про нього багато. Причому такого, що невiдомо нiкому. Такi речi не фiгурували у слiдствi, яке вели вашi попередники, отож вони були позбавленi додаткових шансiв. I цiєю iнформацiєю хочу подiлитися з вами. I взагалi сприяти усiм, чим тiльки зможу, не вимагаючи нiчого натомiсть.

– Цiкаво, – не витримав я. – Але якийсь зиск все-таки ви повиннi мати?

– А зиск, – її iнтонацiї набули в'їдливостi, – я матиму, якщо ви не порушите вашої частини угоди, коли знайдете Чумака. Коли це станеться, я i тiльки я хочу мати прiоритетне право на висвiтлення цiєї подiї. Я вже казала про це. I ви пообiцяєте менi, що не дасте нiкому жодного iнтерв'ю. Жодного слова з перших вуст. Нiкому окрiм мене! Усi питання з пресою вирiшуватимете тiльки через мене. Це має бути моя монополiя!

Обличчя Свiтлани розчервонiлося, куртка злiзла з плечей i зараз вона не думала взагалi нi про що, крiм цього. Рука моя хоч-не-хоч потяглася до потилицi. Ще учора двоє поважних добродiїв, по вуха замiшаних у цiй справi, не надаючи, щоправда, вiдповiдних аргументiв, переконували мене, що Чумака вже давно немає серед живих i смiялися, коли я висловлював сумнiви щодо цього. Та, що сидiла навпроти, схоже, зiбралася доводити протилежне. Бiльше того, на вiдмiну вiд них вона вiрила, що я зможу його знайти. Або принаймнi вдавала.

– Добре вас хтось дiстав, – похитав головою я. – Якщо, звiсно, це не ваша чергова штучка. А чому вирiшили, що я його знайду? Досi нiкому цього не вдалося. Швидше за все Чумака вже немає серед живих. Чи вас вiн також влаштовує i у мертвому виглядi? Головне – ексклюзивний репортаж! Розумiю.

– Помиляєтеся, – злiсть i далi чулася у її голосi. – Помиляєтеся, Анатолiю. Якраз мене на вiдмiну вiд усiх вiн бiльше влаштовує живий. Ми давно знайомi. I навiть були один час близькими. Недовго, правда. Звiсно, вiн це давно забув. Я ще пам'ятаю.

– У жiнок на такi речi краща пам'ять, – згодився я.

– Я була ще зовсiм шмаркачкою. Першi кроки у журналiстицi. I одразу ж зустрiч із ним. Андрiй Чумак ще не був тодi навiть на десяту частину тим, ким є зараз, але самооцiнку мав неабияку. Тодi вiн дозволив собi спуститися з небес для кiлькох зустрiчей зі мною. I, можливо, саме завдяки їм я ще у тому вiцi подивилася на свiт iншими очима. Але крiм цього ми симпатизували одне одному і пiдтримували просто дружні стосунки ще майже рiк. Вiн i потiм часом телефонував у свята, аби привiтати. Бачите? Я довiряю вам i вiддаю iнформацiю, яка при вашому бажаннi може навiть завдати менi шкоди. Моя персона взагалi не фiгурує поряд з iменем Чумака. Нiяк. Ви ж знайомилися з матерiалами слiдства. Я не права?

– А де гарантiї, що ви говорите правду, а не вигадали це з якоюсь метою?

– З якою метою? – не зрозумiла вона. – Щоб ви подiлилися цiєю iнформацiєю зi слiдчими органами i мене почали тягати на допити? За те, що було «давно i неправда»... Вважаєте, менi це потрiбно? Бачите, я перша вам довiрилася. А щодо iншого... Ви ж можете зайти в Інтернет або просто навести довiдки у того ж Камiнського чи кого iншого – не менi вас вчити.

– Чому Камiнського? – вдав я нерозумiння.

– Та я ж пiд його теплим крильцем працювала, ви що, не знали? Майже десять рокiв. А тепер загризлася не тiльки з ним, а з усiма, з ким не варто було. Мене пiдставили. Зараз, вважайте, я взагалi без роботи – вишу в повiтрi. З НТI вигнали з ганьбою. Ви ж бачите, як на мене Камiнський дивиться. Спати спокiйно не може, розумiючи, що я ще тут, бiля справи Чумака кручуся. Є навiть судовi позови проти мене. А починався конфлiкт якраз iз Чумакової справи. Не хотiла я її вести так, як вказували. Камiнський – це ж марiонетка «Надiї«! А «Мрiя-ТБ» – для мене майже афера. Я там на випробувальному термiнi. Якби ви знали, чого я їм наплела i наобiцяла! I зараз у мене двi перспективи – тихенько пiти обпльованою з нiг до голови i поставити хрест на подальшiй кар'єрi або ж взяти конкретний реванш, такий, що нiкому мало не здасться. А це можливо, якщо ви знайдете Чумака, i я одноосiбно розпоряджатимусь iнформацiєю про це. Крiм того... я просто хочу його знайти. Ця людина, нехай лише у спогадах, все-таки залишається моїм другом.

Я сидiв i мовчки чухав потилицю. Усе, що розповiдала Свiтлана, так чи iнакше збiгалося з почутим вiд Камiнського та Гладкого. Тiльки була вона – принаймнi так виглядало – на протилежному боцi. I її думка про об'єкт мого розшуку була дiаметрально протилежною.

– Ну нехай, – промовив я. – Припустимо. Але давайте ближче до справи. Чим конкретно ви можете допомогти слiдству? Якщо дiйсно зацiкавленi у розшуку Чумака. Давайте вашi факти. Якщо вже я викликаю у вас таку довiру, то обiцяю вам, що оперуючи ними, зважатиму, аби не нашкодити вам. Я хочу зрозумiти, у чому ваша цiннiсть для мене, перед тим, як думати про можливу спiвпрацю. Розповiдайте, слухаю.

– Факти... – криво посмiхнулася Свiтлана. – Чи можна тi речi, якi я розповiм, вважати фактами... Це вже вам вирiшувати. Спробуйте мене зрозумiти. Я не фахiвець у справi розшуку. Але... Ну, коли немає за що зачепитися, коли вичерпанi усi можливостi... Повторю ще раз: десять рокiв тому я була близькою з ним. Усього мiсяць. I все. Але це був справжнiй роман. Короткий, але справжнiй. I коли люди на нього зважуються, то вiдкриваються один перед одним. Для нього цей роман також був справжнiм. I я, нехай не надовго, також була для Андрiя близькою людиною.

– Добре, я зрозумiв це, i що?

– Скажiть, чи доводилося вам пiд час слiдства спiлкуватися ще бодай з однiєю людиною, яка була б колись близькою з вашим об'єктом розшуку? – Свiтлана зробила паузу, упродовж якої багатозначно подивилася на мене. – Гадаю, нi. I всьому попередньому слiдству також не доводилося. I всi ви вже пiвроку шукаєте того, про кого нiчого не знаєте як про людину. Усе, що вам усiм вiдомо про Чумака, – це суто хронологiчнi факти. Куди i коли ходив, куди i коли їздив, що купляв, де видавався... Їх багато, але й вони вже вичерпалися. А до Чумака не привели.

Я сидiв i мовчки кумекав. Свiтлана мала рацiю. Дружина письменника сама заявила, що не була близькою зi своїм чоловiком, який жив у власному свiтi. Жодна з жiнок, що фiгурували у справi як свiдки, не сказала – так, я була його коханкою чи то пак подругою, i менi вiн вiдкривав свою душу, свою внутрiшню суть. Усi пiвроку дiйсно шукали людину, не знаючи її внутрiшнього свiту, думок, бажань. Факти давно вичерпалися. А дорога у цей внутрiшнiй свiт була заказана. Саме про неї i вiв мову Андрiйович, коли радив покопирсатись у його творчих та мисливсько-рибальських струнах. Саме там i, можливо, навiть ще глибше, належало шукати розгадку таємницi зникнення Андрiана Чумака.

А тим часом передi мною сидiла вже друга гарна жiнка, що теж не кохала Чумака, проте так само заради пам'ятi понад усе бажала знайти його, а заразом пускала бiсики у мiй бiк. Отакi пироги... Я дивився на Свiтлану i не мiг наважитися промовити кiлька слiв, якi, звiсно, мене нi до чого особливо не зобов'язували.

– Ну, припустимо, але чому ж ви не долучилися вчасно до його пошукiв, а прийшли лише через пiвроку до мене? Може, й розслiдування жвавiше просувалося б? Може, й сам Чумак завдяки цьому був би живий?

– А тому, що у цьому не було потреби. Тому що я знала, точнiше, розумiла, що зник вiн за власним бажанням!

– Отаке... – зробив я здивований вигляд, вiдчуваючи усерединi, як запахло, вже по-справжньому запахло удачею. – Як це за власним?

– То ми будемо спiвпрацювати? – вже зi спокiйними iнтонацiями перепитала вона.

– На тих умовах, про якi йшлося, можна було б, – подумавши, обережно промовив я. – Але довiри до вас у мене однаково немає. Ви вже пробачте.

– А я i не потребую, щоб ви менi щось довiряли, – знизала плечима Свiтлана. – Я довiрятиму вам. Ви тiльки не забудьте i розрахуйтеся наприкiнцi.

– Не забуду, – пообiцяв я.

– Гаразд. Тодi слухайте. Чумак був дуже неврiвноваженою людиною, i перiодично у нього бували жахливi душевнi кризи. Проте вiн умiв одягати маску i їх нiхто не бачив. Цi кризи мали конкретну причину – дискомфорт у життi. Андрiй нiколи не жив бiдно, навiть тодi, коли ще не був вiдомим письменником. Гадаю, ви знаєте, його батько був другим секретарем обкому партiї, мати – директором фiлармонiї. Тож старих статкiв вистачало на небiдне життя. Та й дружина його, Олена, з елiтної сiм'ї. Це ж батьки знайшли йому таку партiю. Шлюб без кохання. Тому й не варто причисляти її до близьких йому у душевному планi людей. Звiсно, вона вам про це не розповiла. Я не права?

Я мовчки дивився на неї.

– Ну, пробачте, само вирвалося, – розвела руками Свiтлана. – Не буду. Отож це їхнi батьки потенцiювали шлюб. Ось вам причина того, чому не належить незрiвнянна панi Олена до тих, хто знає його думки i бажання. Потiм розвалився Союз, i Андрiй, здобувши непотрiбну освiту, зайнявся дрiбним бiзнесом. I далi, вiн розповiдав, жилося не бiдно. Мав усе, що потрiбно. Тiльки от задоволення вiд життя не отримував. Ну, так, декому важко зрозумiти: дорога машина, розкiшний дiм, грошi, слава... Ви, сподiваюся, розумiєте. Усi цi блага асоцiюються у людини зi щастям лише тодi, коли їх немає. Коли ж вони є, швидко приїдаються i стають непомiтними. А на перший план виходять помилки, яких припустився, аби заволодiти цими благами, i негаразди, якi завжди присутнi на їхньому зворотньому боцi. А останнiм часом негативу додалося, повiрте. Вiдчуття, що знехтував принципами заради грошей. Становище людини, у яку летить камiння. Самотнiсть. Синдром вiчного емiгранта! Ще тодi, коли ми познайомились, Андрiй їздив за кордон, залишаючись там на термiн значно бiльший, анiж потребували грошово-товарнi операцiї. Вiн же реально не мiг терпiти отого усього свинства, яке навколо нас! Ще тодi Андрiй їздив за бугор. Жив там кiлька мiсяцiв, у цивiлiзованому свiтi, так би мовити. Але серед чужих людей також довго не витримував i повертався. Щоб знову зануритися у наше, смердюче, «рiдне». Ви розумiєте мене? Цей спосiб його життя зберiгався i до останнього часу. Я знаю. Пiсля виходу його «Пастки» я була чи не єдиною журналiсткою, для якої вiн зважився на iнтерв'ю. У нього якраз почалася жахлива душевна криза, але менi вiн не вiдмовив. Iнтерв'ю вийшло нiяким. I менi просто не хотiлося виставляти назагал проблеми людини, яка зажила доброї слави. Стало шкода. Але за цих кiлька годин вiн розповiв менi багато. Андрiй зовсiм не змiнився. Не змiнилися його думки та погляди на життя. Знаєте, ще тодi, ну, десять рокiв тому, менi не раз доводилося чути: «Ти знаєш, як я хотiв би опинитись на безлюдному островi!» Отак-от буквально. Так i казав. Щоб тiльки вiн, вода, вiтер – бiльше нiчого. Це звучало постiйно, доки ми спiлкувалися. Не знаю, чи казав вам ще хтось про таке. Навряд чи. Я бачила, вiн усерйоз «навантажений» цiєю думкою. Iдеєю фiкс, яка не мала нiколи справдитися.

Я мовчки слухав, дивлячись на Свiтлану. Серед усiєї маси людей, причетних до розшуку Чумака, тiльки ми з нею мали подiбнi припущення. Причому я дiйшов до них сам, без чийогось натяку.

– Розумiю, – продовжувала вона, – не дуже сприймається. Я також не дуже вiрила. Особливо, коли весь глум почався. Сидiла, наче на голках: сказати? Не сказати? А як справдi щось сталось? А потiм... Знаєте, одного разу, ну, ще тодi, давно, коли у розпачi вкотре бовкнув про свiй «острiв», що бажав би втекти туди вiд усього, я запитала: «I вiд мене?». Йому було незручно, але сказав: «Взагалi вiд усього». I я вважаю, зрештою вiн так i зробив.

Свiтлана перевела подих i, зiбравшись з думками, продовжила:

– Розумiю, оце, що я розповiдаю, важко назвати фактами. Пiвтора року тому, коли вiн зважився на iнтерв'ю, я сказала, що часто згадую його. Вiн вiдповiв стримано, що також мене пам'ятає. I додав, що усi казки у життi мають свiй початок i кiнець. А потiм витяг старий зошит. «Ось те, що я давав тобi читати ще тодi, – сказав Андрiй. – Пам'ятаю, тобi подобався початок. Обiцяв швидко дописати, але не вийшло. Уже не допишу». Це був незавершений роман, який вiн почав ще давно – за кiлька мiсяцiв до нашої першої зустрiчi десятирiчної давини. Не раз потiм, коли вiн телефонував, навiть через роки, перепитувала чи є вже закiнчення. Вiн смiявся i вiдповiдав заперечно. Та я й сама знала, адже стежила за його творчiстю i мала усi його книжки. I от пiвтора року тому пiсля невдалого iнтерв'ю, коли ми пили каву, Андрiй сказав, що роман досi не вивершений. Я ще пожартувала на цю тему, зауваживши, що закiнчить його вже на комп'ютерi. Андрiй вiдповiв, що не закiнчить його взагалi. Знаєте, як вiн сказав? «Це єдиний роман, написаний про мене самого. Усi інші не заслуговують, аби читати його». Розумiєте? Вiн просто передумав його закiнчувати. Але менi було цiкаво. Ну менi особисто. Не для iнтерв'ю. I я запитала, а чим же усе закiнчиться? Вiн не вiдповiв. Не схотiв. Махнув рукою, перевiв на жарти. Потiм збрехав, що не придумав ще. Але я упевнена, вiн знав! Просто не було бажання закiнчувати роман.

У мене знову замлоїло всерединi вiд передчуття нових знахiдок, вiд передчуття просування уперед. Ось про що вела мову Свiтлана! Про той самий роман, що про нього говорив Чумак з Валерiєм в останнiй день перед зникненням! Роман, який вiн давно обiцяв приятелю, але так i не дав. Адже той «зник невiдомо куди». Довелося вiдвернутись i зробити ще кави. Хай що там було, а ця жiнка не мала побачити, що дiється зі мною.

– I що далi? – спробувавши проковтнути непомiтно i не показати хвилювання, запитав я.

– А далi... – Свiтлана подивилася на мене. – Коли вiн пiдвозив мене до офiсу – ми ж сидiли у ресторанi... Словом, я вкрала роман. Забрала. Отак. Вiн однаково казав, що не видаватиме. Навiть подумала, що може спалити. Письменники на таке здатнi, а потiм шкодують. Андрiй вийшов купити менi квiти на прощання. Полюбляв такi жести... А я, не довго думаючи, запхала руку у кейс i витягла. Менi було шкода. Я знала, що вiн забуде. Якби зошит i далi лежав у кейсi, вiн побачив би його i точно спалив би, якщо дiйсно збирався, або закинув би кудись. А так не потрапив на очi – й забув. Вiн така людина. Сотнi справ, тисячi задумiв. Одне поза друге у головi губиться.

Руки мої тремтiли вiд хвилювання, коли ставив каву на стiл. Ось чому, виявляється, Валерiй не отримав нового роману! Зошит дiйсно зник. А недописана книга існує! Усього мене буквально почало трусити.

– Ви змерзли! – вигукнула Свiтлана. – Вдягнiть щось.

– I де ж цей твiр? – запитав я, накинувши светр.

– Унизу. У машинi. Не думаєте ж ви, що я отак iшла вiд самого офiсу?

З одного боку, з'явилось неабияке бажання стати перед Свiтланою на колiна i цiлувати їй руки, тiльки не передумала б вiддати зошит. З iншого боку, її вже наче й не було поруч – усi думки були зайняті іншим. Нi! Не буває таких збiгiв, хоч що кажiть! Чумак почав писати цей роман понад десять рокiв тому i згадав про нього, ба бiльше – телефонував, говорив про нього з iншою людиною за день до свого зникнення!

Нi, не буває.

У салонi машини швидко нагрiлося i лише тодi Свiтлана повернула менi куртку, а потiм дала старий зеленкуватого кольору грубий зошит у потертiй обкладинцi.

– Ви його перевiрте графологiчною експертизою чи ще там чим, вам виднiше, – без натяку на iронiю промовила вона. – А потiм почитайте уважно. Так, аби не пройшов повз увагу жоден рядок. I якщо виникнуть питання – телефонуйте будь-коли.

– Що, навiть серед ночi? – в'їдливо запитав я.

– Навiть серед ночi, – не вiдводячи погляду, повторила вона. – Хоч я вам i не подобаюсь, кава за мною.

Емоцiї таки взяли гору. Тому що, не довго думаючи, я промовив цiлком щиро:

– Подобаєтеся. Пробачте. Я обманював.

– М-м-м? – очi її висловили неабиякий подив. – А я, уявiть собi, повiрила. Оце так «взули» мене... Рада, що помилилась. Дзвонiть.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка