Олексій Волков Слід на воді



Сторінка9/20
Дата конвертації21.03.2018
Розмір3.34 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20

XXVI
Я довго сидiв у крiслi, закривши старий зошит i продовжуючи тримати його в руках. Почерк новоявленого класика був, без перебiльшення, жахливим. Самi гачки – усi рiвнi та схожi мiж собою. Як добре, що письменники тепер користуються комп'ютером! Та я все-таки упорався. I першою думкою, як не дивно, була не генiальна версiя, яка завдяки цьому зошиту впала б просто з неба, а враження вiд самого роману. Я отримав задоволення. Навiть зараз, коли не варто було перейматися лiтературною цiннiстю твору, а працювати на результат.

Чому я ранiше не читав Чумака?

Герой роману жив у суспiльствi, яке завжди вважав чужим. Серед людей, якi також були для нього чужими за духом. У країнi, яка його не влаштовувала. Та водночас вiн був потрiбною людиною з вiдповiдним високим статусом. Та й що казати – людиною, яка нiбито й не мала б скаржитись на життя. Одначе його життя минало без задоволення, у нездiйсненних мрiях про безлюдний острiв.

Його життя склалось iнакше, анiж у самого автора. Та й письменником герой недописаної книги не був. Просто подiї, якi остаточно поставили його поза суспiльством i зрештою пiдштовхнули до такого кроку, вiдбулися. I вiн зважився на втечу. Вiд усiх. У кульмiнацiї роману, маючи потужний позашляховик, вiн зумiв утекти вiд переслiдувачiв i за нiч перетнув пiвкраїни, опинившись на пiвднi Одещини.

Щойно розвиднювалося. Проїхавши кiлька кiлометрiв по пiщанiй косi, яка вела у море, вiн за нiч вирив лопатою у пiску заглибину, куди, наче у пiдземний гараж, заїхав джип. Кiлька натискiв на акселератор – i колеса зарились у пiсок, машина «сiла на брюхо», повнiстю сховавшись у ямi. Залишилося розрiвняти пiсок над її дахом. День минув у чагарниках. Вiн також знав, що завтра його почнуть шукати у масштабах країни, але у героя не було сумнiвiв стосовно того, на що зважився. А як тiльки знову стемнiло, вiн надув моторний човен i вийшов у море. Обставини сприяли йому, оскiльки здiйнялась пiщана буря i остаточно замела усi слiди.

На цьому роман обривався.

Я сидiв у крiслi i тер перенiсся. Книга про самого автора. Он воно як. Але на що можна розраховувати, вийшовши у море просто вiд берега? На човнi. На що розраховував герой хоча б за сюжетом? Там не сховатись. У Чорному морi немає незаселених островiв. Яку мету вiн поставив? Доплисти до Туреччини? Дуже проблематично. До Румунiї або Болгарiї? I що? Там також люди. Тим паче за кордон герой вже намагався втiкати i повертався неодмiнно, як i Чумак.

Що мало бути далi? Генiальна, ще не написана розв'язка i втiлення у життя його задумiв? Чи, може, це i є кiнець роману? I тодi усе, що цим хотiв сказати Чумак, – це розчарування, крах задумiв. Нi, на це аж нiяк не скидалося. Його герой дiяв рiшуче, цiлеспрямовано. Вiн знав, що робить. I тодi... Ця химерна думка цiлковито оволодiла мною. У недописаному закiнченнi роману є розгадка таємницi зникнення самого Чумака.

Андрiйович добре попрацював iз зошитом. Не було жодних сумнiвiв – першi записи зробленi рукою зниклого письменника ще десять рокiв тому, про що свiдчив склад чорнила. Писав авторучкою. Дописував роман час вiд часу. Траплялися записи гелевими чи кульковими ручками. А останнi епiзоди, експертиза достовiрно пiдтверджувала, написанi не ранiше нiж пiвтора року тому. Епiзоди втечi. Саме цi рядки мали тиснення пера зi слiдами золота.

Дзвiнок Олени у цiй ситуацiї виявився, без перебiльшення, доречним, адже менi було незручно телефонувати.

– Доброго дня, Анатолiю, – почала вона. – Що у вас сталось? Вам потрiбна була допомога.

– Дякую, що зателефонували, – вiдповiв я, вiдчуваючи, що образа повертається. – Мене цiкавить таке питання: чим користувався Чумак вдома, коли виникала потреба писати? Чи мав якусь особливу, улюблену ручку?

– Мав, – без затримки вiдповiла Олена. – Коли з'явились грошi, Андрiй з-помiж iншого купив два «Паркери»: один повнiстю золотий, iнший – позолочений i з золотим пером. Тiшився ними як дитина iграшками. Дорожчу авторучку залишив у домашньому кабiнетi, а ту, що з позолотою, завжди носив iз собою. Перша ручка й досi лежить у кабiнетi.

– Ви можете дати її менi на деякий час?

– Звичайно, – сказала вона. – Це було те, що змусило вас телефонувати учора?

– Нi, це з'явилося вже сьогоднi.

– А учора? Ви казали про якiсь негаразди. Розказуйте.

– З учорашнiми негараздами покiнчено, – запевнив її я. – I бiльше їх не передбачається. Тодi я пришлю своїх помiчникiв по ручку. Вона потрiбна менi чимшвидше.

– I... самi не заїдете? – голос Олени змiнився. – Я образила вас?

– Усе гаразд, панi Олено. Просто багато роботи. Пробачте.

I дарма десь там знову намагалося ворухнутися пiдленьке друге Я. Гратися у такi iгри у мене не було нi часу, нi бажання. Якнайшвидше я мав знайти Андрiана Чумака, адже термiн, вiдпущений на пошуки, спливав.

Висновок експертизи був однозначний – саме пером авторучки «Паркер», яку привiз Сергiй, написанi рядки. Отже, писав удома.

Усе пiдтверджувало свідчення Свiтлани. Схоже, Чумак дiйсно знову взявся за роман саме у перiод, коли їй приперло брати у нього iнтерв'ю. Можливо, навiть, саме згадка про неї спонукала на кiлька годин взятися за перо, а потiм на зустрiч прихопив i зошит. Отже, виходило, що Чумак завжди знав, як i куди зникне його герой, вiдпливши вiд берега. То можливо, саме це i було причиною не закiнчення роману? Вочевидь, Чумак ще тодi вирiшив скористатися цiнною iдеєю, нiж «дарувати» її лiтературному герою? I, може, справжньою причиною його вiдмови Валерiю була не втрата зошита, а небажання робити набутком загалу iдею, якою збирався скористатися сам?

I якщо ця божевiльна версiя вiдповiдала реалiям, джип Чумака зараз десь у пiсках одеських лиманiв. А сам вiн... Сам вiн, цiлком iмовiрно, якщо, звiсно, не пiшов шляхом Мартiна Iдена, перебував у такому мiсцi, що мiг смiятися з нас i наших марних спроб. Чому нi?

Андрiан Чумак був здоровим i витривалим чоловiком, його довготривалi переходи снiгами або водою на веслах свiдчили про це. Тi, хто знали його ближче, пiдтверджували фiзичнi можливостi письменника. I чи насправдi таке складне завдання у пiщаному ґрунтi вирити лопатою яму для легкової машини! Вiсiм кубiв пiску. Цiлком реально для мiцного, здорового чоловiка, що має мету.

Я знав, що таке лимани i приморськi коси Одещини. Маючи такий всюдихiд, можна було заїхати кудись у глухе мiсце, де навколо чагарник, що росте з пiску i затуляє вiд стороннiх очей. Звичайно, не на самому березi. Там рибалки можуть побачити. Десь подалi вiд води. Усе виглядало реально. I не менш реальним було завдання знайти його. Усе залежало вiд кинутих на цю роботу сил – кiлькостi пошукових груп, обладнаних металошукачами. Скiльки там тої Одещини! Тим паче, шукати все-таки доведеться уздовж берегiв моря i лиманiв. Адже для виконання плану, позиченого чи то пак вкраденого у свого героя, Чумаковi належало тягти до берега човен i мотор. Ще й якiсь речi.

А це важко. Отже, десь близько вiд берега.

Я розклав топографiчнi карти. Ось вона, база «В'юнище». Намальована мною дуга захоплювала й Одещину. У часi все вкладалося. Виїхавши о четвертiй ранку з бази, о десятiй Чумак мiг опинитися там. Зараз належало хоча б приблизно визначити площу i вирiшувати питання... з ким? Ну не з Камiнським, звiсно, i не з тими, хто за ним стоїть. Адже менi вiдомо про їхнi iнтереси у слiдствi. Тож вони вiдпадали. Свiтлана, звiсно, була «за», але у фiнансовому планi її частка була мiзерною. Не варто було розраховувати i на письменникiв в особi Кушнiра. Отож з усiєї «великої п'ятiрки» залишалося двоє, з ким я мiг обговорювати перспективи проведення подiбного заходу – Густавссон i Антонюк. Першого спробувати переконати реальною перспективою знайти Чумака. Другого... Розповiсти про намiри полiтичних опонентiв сфабрикувати фiнал розшукiв i прибрехати про їхнє бажання «повiсити» злочин на «Волю народу»? О-о... Цей шлях був надто слизьким.

Скiльки коштiв потрiбно на таку експедицiю? Припустимо, працювати могли б ми самi, учотирьох. Напевно, не вiдмовилася б i Свiтлана. Тодi потрiбно п'ять металошукачiв. I скiльки часу знадобиться, аби обстежити таку територiю? От би ще одну таку групу! А долучити своїх колишнiх колег? Тодi потрiбно надати необхiднi докази, достатнi для поновлення слiдства. Чи визнають там достатнiми тi, що були у моєму розпорядженнi? Хтозна. До того ж, щоб пред'явити їх, потрiбно змусити Свiтлану дати свідчення. Як вона це сприйме?

Я мiряв кроками кiмнату, а у головi знову почало плутатися. Забагато «якщо». I найнеприємнiше з них – а чи має усе це сенс? Що з того, що колись у якомусь зошитi письменник понавигадував отакого? Дуже проблематичним на здоровий глузд здавалося його бажання втiлити це у життя. Такий хiд подiй швидше пiдходив би для якогось роману або фiльму, анiж для життєвих реалiй. Але ж Чумак був неординарною людиною! Дуже неординарною.

Думка, яка прийшла наступної митi, змусила мене сiсти i забути про все. А руки самi потяглися до ноутбука, у якому вiднедавна зберiгалися усi записи Чумака, котрими пiсля його зникнення розпоряджалося слiдство. Я згадав про один з компакт-дискiв, переданих менi Андрiйовичем. За перший тиждень пошукiв я передивився геть усi i скинув собi на комп'ютер, аби не тягати з собою цей додатковий вантаж, i водночас завжди мати пiд рукою. Скiльки ж там було рiзного! Залишалось тiльки дивуватись, як сам автор мiг орiєнтуватися у цьому гармидерi. Купа папок без назв i з назвами зовсiм не зрозумiлими. I уривок тексту з однiєї такої папки раптово постав у моїй уявi. Де ж вiн?!

Я вiдкривав i закривав папки, шукаючи тих кiлька абзацiв, що потрапили на очi дещо ранiше i не мали нi початку, нi кiнця, нi назви. Ну, де ж? А хвилювання i нетерплячка наростали й викликали тремтiння пальцiв, заважаючи працювати.

Є! Ось де.

Нарештi фрагмент знайшовся. Сама папка називалася двома лiтерами – КС i мiстила уривок тексту, який здався тодi звiдкись видертим. I от вiн з'явився на екранi.

Солонi бризки вдаряли по вiях, змушуючи мружитися. Гойданка була такою, що звук мотора, сам по собi тихий, перiодично переривався, i у повнiй темрявi це викликало враження стояння на мiсцi. Вiтер давно вщух, а розбурхане море нiяк не хотiло заспокоїтися. Залишки шторму. Море – наче душа людини – ще довго перетирає негатив.

Зорi висiли майже над головою. I здавалося, сама доля, влаштувавши усе подiбним чином, пропонувала себе у спiльники. Чи надовго?

Вiн взяв компас i перевiрив себе ще раз. Усе так. Пiвденний Хрест висiв просто по курсу i доки не опуститься вранiшнiй туман, можна орiєнтуватися тiльки по ньому. Лiва рука пiдправила кермо, а правою вiн уже ховав до кишенi компас, синюватий вогник якого зараз мав згаснути.

Згадка, що прийшла цiєї митi, була без перебiльшення жахливою. Це мало статися. У такiй круговертi важко нiчого не забути. Та краще було забути все що завгодно – їжу, воду. Будь-що, тiльки не це. Те, що залишилось у машинi, було мiною уповiльненої дiї, вибух якої мiг настигнути його на будь-якiй вiдстанi. Вiд цього не втечеш. Щоправда спрацює вона лише за певних обставин – якщо машину знайдуть.

Мотор зменшив оберти. Двадцять хвилин шляху вiд берега. Повернутися – це втратити годину тiльки на дорогу. А потрапити до машини... Зараз у темрявi навiть мiсце знайти важко. Усе доведеться перенести на наступну нiч. Чи не буде запiзно? Вiн сидiв, охопивши голову руками, i важко думав. А хвилi вiдносили човен убiк вiд потрiбного курсу.

Уривок скiнчився. Я готовий був дати голову на вiдсiч, що вiн мав належати саме до незавершеного роману, який зараз лежав на моєму столi. Адже якраз на цьому епiзодi обiрвався сюжет у зошитi! Дата, яку комп'ютер ставить на усi створенi документи, свiдчила, що Чумак писав його за п'ять мiсяцiв до зникнення, тобто тодi, коли зошита у нього вже не було. Тому й писав уривок на комп'ютерi, а не «Паркером»! Швидше за все так раптово «накрило» натхнення продовжити саме цей роман. Пошукав зошит, адже за iнерцiєю завжди дописував туди ручкою, а його немає. Напевно, згадав, що востаннє бачив його, коли брав iз собою на iнтерв'ю. Отже, десь закинув. Пошукав-пошукав i накидав уривок на комп'ютерi. Мовляв, колись знайдеться.

Нi, про те, що уривок був саме до цього роману, не було сумнiвiв. Адже герой залишив машину i вийшов у море на човнi. Та й коли виникла потреба повернутися, зрозумiв, що до машини так просто не потрапити, адже вона закопана у пiску. Усе сходилось. А назва папки? «КС». Господи... «Край свiту»! Ну ще б. Незакiнчений роман у зошитi не мав назви, але його герой у рiзних мiсцях кiлька разiв повторював, що хотiв би втекти вiд усього на край свiту. Отак дослiвно i казав.

Край свiту... Де зумiв знайти його Чумак, якщо, звiсно, мої вiдкриття правдивi. Якщо я їх правильно розумiю. Якщо взагалi Чумак живий.

Тодi десь-таки знайшов. I у його машинi було щось таке, що обов'язково належало забрати iз собою, не забути, адже воно вказувало якимось чином на його схованку. Лише так я розумiв момент про мiну уповiльненої дiї.

Ох, як усе закрутилось!

I якщо Чумак для вирiшення власних проблем скористався iдеями свого героя, то вже, звiсно, не забув забрати цю рiч. Напевно, ж не забув! А що як раптом... Яких тiльки казусiв не буває у нашому життi. I якщо забув, це одразу ж знайде той, хто розкопає i вiдкриє машину. А якщо нi, можливо, вдасться зрозумiти, що саме вiн забрав. Хай там як, а слiдiв Чумакових побiльшає, якщо знайдеться машина. I моїх козирiв також. Гiдних козирiв, хай проти кого доведеться вести гру.

Я взяв телефон. Густавссон i Антонюк. Я знав, що зумiю їх переконати. I тепер вже я сам пропонуватиму окремим членам «п'ятiрки» сепаратну угоду. Але перед цим я набрав хлопцiв. Нехай починають готуватися до експедицiї на пiщанi береги Одещини.


XXVII
Увечерi перед виїздом я махнув на усе i лiг спати о восьмiй. Назавтра потрiбна була насамперед свiжа голова i сили. Починати мали учотирьох, зi Свiтланою вирiшив не зв'язуватися. А за кiлька днiв до нас мала приєднатися ще одна група, створена зусиллями Антонюка та Густавссона. Власне, нiчого такого менi й не довелося пояснювати i переконувати. Можливо, подорож в одеськi лимани буде останнiм ривком у цiй справi. Можливо. Проте десь усерединi залишався сумнiв, що це зусилля докладатиметься не у потрiбному напрямку. Невпевненiсть заважала, вiдволiкала, не давала сконцентруватись. Окрiм як уживатися з нею, нiчого iншого менi не залишалося.

Мобiльний дзеленчав настирливо, витягаючи мене з нетрiв сну. Очi розплющувалися погано i не могли нiяк розiбрати напис на екранi хто ж дзвонить. Не читався й час у куточку дисплея.

– Алло! Слухаю...

– Доброї ночi! Анатолiю Петровичу, пробачте за пiзнiй дзвiнок, це Михайло. Зварич. Якщо пам'ятаєте.

Ще б не пам'ятати. Сон злетiв миттєво.

– Михайле? Це ви? Господи... Котра година? Щось сталося?

– Як вам сказати... Начебто й не сталося, але спати не можу. Згадав ще вдень, а тепер кручусь i нiяк не засну. Нiби дурниця на перший погляд, а сну не маю. Ви ж казали, за найменшої необхiдностi, будь-коли...

– Кажiть, не тягнiть, – попросив я.

– Словом... – вiн нiяк не мiг з чогось почати. – Словом... Ну згадав я одну рiч. Якось несподiвано згадалося. Та й не дивно, давно це було. Може й зо два роки уже. Вибралися ми з Андрiєм тодi на полювання. Виїхали кудись – кiлька дiб у наметi пожити, напитися... Власне, так i сталося. Ну, знаєте, розмови всякi... I от розповiв менi Андрiй про якогось мужика, ну, типу з мiсцевих, де вiн колись був на полюваннi... Бігме, не пам'ятаю, яких часiв ця згадка. Ота розмова Андрiя з ним... Може за рiк до нашої ночiвлi, а може... Не важливо! Розповiдав йому цей мужик, що там, де вiн живе, неподалiк є згубне мiсце. Усякими казками пообростало. Зникає там худоба, люди. А найцiкавiше, казав цей мужик, там регулярно спостерiгаються якiсь оптичнi ефекти. Ну i... Словом, як допитували мене колишнi вашi колеги, чогось воно менi не згадалось. Та це ж повна лажа! А тепер... Ну ви ж самi казали, що у будь-який час дня чи ночi...

– Казав, – пiдтвердив я. – А тепер давайте спокiйно, по порядку. По-перше, що за мужик? Звiдки?

– Не знаю, – видихнув Михайло. – Точно пам'ятаю, тодi на природi, не з'ясував цього в Андрiя. Та й навiщо воно менi? Отак теревенили цiлу нiч хто про що. Якось воно потрапило, ну, в тему. Знаю лише, що мiсце оте посерединi мiж трьома покинутими хуторами, в низинi десь серед степу. Що дуже заболочено там. Мочарi. Ну, описувати Андрiй умiв дуже образно. Воно й не дивно.

– Стоп, вiн що, бував там?

– Нi, у самому мiсцi не бував, але десь у тiй мiсцинi доводилося. Тому що добре знав приблизне розташування. Географiчне. Стоп! Навiть на картi хотiв менi показати. У нього ж завжди iз собою топографiчнi карти усiєї України. Вiн же мотався, як ненормальний. Ну, от. А потiм випили ще по однiй i розмова якось сама перескочила на iнше. Ми тодi дуже набрались.

– А ви упевненi, що ця розмова взагалi була? – запитав я.

– Упевнений. Сто вiдсоткiв, – Михайло збирався з думками. – Мене ще так зацiкавило... Мужик цей, про якого Андрiй розповiдав, фермер. Усе бiдкався на державу, податки i так далi. А розповiв, аби пiдкинути Андрiєвi сюжет якийсь, ну, iдею, розумiєте? Про що новий роман написати. Знав цей мужик, що Андрiй пише.

– Розумiю... – тримаючи телефон в однiй руцi, я прочовгав на кухню i дiстав банку кави. – Розумiю. А що ще ви можете згадати?

– Ну, що ще... Багато тодi ми сперечалися... Не можу згадати подробиць. Я ж не вiрю в таку хренотiнь. А вiн як вiзьме в голову щось... Розповiдав менi, якi сюжети можна з цього витягти. А конкретно... не пам'ятаю. Ну от... Щось там колись було на тому болотi – залишилися сваї з незапам'ятних часiв. Сваї грубi, дубовi. Тому й залишились. А що на них стояло? А може то про якiсь будинки напiвзруйнованi йшлося... А може, сваї – це вже про щось iнше?..

– Iнформацiя конкретна... – пробурмотiв я, розумiючи, що тепер i я не зможу заснути. Отак цей Михайло накинув i на мене безсоння. – Розумiєте, влiзло воно менi в голову, i все. Думаю, а раптом у пошуках сюжетiв Андрiй взяв та й поперся туди? А там...

– А там що?

– А я знаю? Ви ж казали – телефонувати через будь-яку дрiбницю. Вiн же писав мисливськi оповiдання! Їздив i збирав матерiал. Бачить Бог, мiг i туди попертися.

– Иги... – промовив я, не приховуючи сарказму. – А там зникнути у мiсцевому бермудському трикутнику...

– О!!! – несподiвано заволав Зварич, примусивши мене здригнутися. – Як я забув! Щойно згадалося! Ви наштовхнули! Бермуди! Точно... Цей фермер так називав мiсцину, яка малася на увазi. Оту, з болотом! Така назва до неї в народi причепилася! Бо трикутник мiж трьома хуторами! I зник там хтось колись. «Бермуди», точно. Ну ото, як у кожному мiстi є свiй «БАМ», «Аляска» i так далi. Усi там цей райський куток «Бермудами» називають.

Стрiлка годинника показувала на п'яту ранку. Двi випитi чашки кави i карта з центром пiвкола у Херсонськiй областi на базi «В'юнище». Саме ж пiвколо обмальовувало чималу частину країни, впираючись обома кiнцями дуги у Чорне море. I було до нього вiд центру п'ять годин їзди джипом.

Зошит Чумака спрямовував мене по береговiй лiнiї у бiк Одеси. Якщо вiрити йому, слiди Чумака мали бути там. Зошит був доказом. I його достовiрнiсть пiдтверджували численнi експертизи, проведенi на високому професiйному рiвнi.

Нiсенiтницi, розказанi Зваричем серед ночi, штовхали мене у протилежному напрямку. Усе стосовно цього Зварич пам'ятав ледве-ледве, а те, що згадував, було витворами фантазiї двох п'яних мисливцiв бiля вогнища. Та все ж сильнiше чомусь тягло туди.

Хоч море й не було для мене чужим, та шукати слiди на такiй водi значно важче. Хай там що, а обстеження лиманiв та пiскiв Одещини вiдтермiновувалося на кiлька днiв. Ще встигнемо. Вже сьогоднi зранку у цю, щойно намальовану мною зону, виїдуть троє моїх помiчникiв, аби об'їхати районнi товариства мисливцiв та рибалок i розпитати про мiсце мiж трьома покинутими хуторами з мiсцевою назвою «Бермуди».

Можливо, що воно десь саме у цих межах. Якщо нi, воно автоматично припиняло мене цiкавити.
XXVIII
Напевно, Сергiй i справдi був найтямущим з моїх помiчникiв. А можливо, просто пощастило. Саме вiн зателефонував менi вже увечерi наступного дня.

– Знайшов, – видихнув вiн у слухавку. Очевидно, дуже поспiшав повiдомити менi цю приємну новину.

– Чумака? – намагаючись зберiгати маску суворого патрона, пожартував я.

– А ви вже хотiли зразу Чумака! Така велика здобич лише для вас. Мiсце знайшов. Точно воно. Тамтешнi мисливцi одразу впiзнали.

– I що, ти був там?

– А хiба ви казали?

– Правильно, не казав.

Карта досi на столi. Не вiдриваючись вiд телефону, прикинув вiдстань вiд бази «В'юнище». Близько чотирьохсот кiлометрiв. До намальованого мною пiвкола Чумак не доїхав якихось п'ятдесят-шiстдесят кiлометрiв. Якщо, звiсно, взагалi поїхав сюди. Очевидно, аби заїхати в таку глушину насправдi треба бiльше часу, навiть коли в тебе «Хонда-Пілот». Поки що це було припущення, але у випадку, якщо ми вгадали, факт залишався фактом: Андрiан Чумак знав, куди їхав. Виходило практично по прямiй, нiкуди не заїжджаючи. Їхав до мiсця, де за розповiдями, нехай навiть пересiчних людей, можна зникнути.

I зник.

Я упорався за три з половиною години. Ще годину довелося чекати Павла, що на цей момент перебував у найвiддаленiшiй точцi, об'їжджаючи мисливськi товариства Черкаської областi. А потiм усi ми вирушили у район села Гамари на Вiнниччинi, де й розташовувалися згаданi хутори з мiсцевою назвою «Бермуди».



Вечорiло. Стояла глибока осiнь, за останнi днi рiзко похолоднiшало i у балках збирався туман. Ми часто запитували дорогу до села, яке заховалося серед степу далеко вiд траси. А в'їхавши в Гамари, почали шукати «Бермуди». Якщо вiрити розповiдям Зварича, так само мав робити i Чумак. Наближаючись до мiсця, яке вважалося згубним, я переконувався у цьому. Заблукати у степу серед горбiв, на безкiнечних полях – раз плюнути. I знайти цю мiсцину вперше можна було тiльки з чиєюсь допомогою. А отже, великий блискучий джип, якi тут зустрiчаються не часто, мав зупинятися, з нього мав виходити Андрiан Чумак власною персоною i розпитувати про мiсце, куди не поспiшають потрапити. Таке мало б запам'ятатися будь-кому. А отже, ми мали усi шанси на успiх.

Слiд, яким ми йшли, ставав гарячим.

Та насамперед я хотiв побачити це мiсце. I воно не розчарувало мене. Їхали ми начебто правильно, але польова дорога почала завертати кудись. Натомiсть вiд неї у потрiбному напрямку вiдходила якась... не те щоб дорога – мало помiтна колiя у бур'янi. Очевидно, користувалися нею дуже рiдко. Ми звернули на неї i неквапно поїхали. Несподiвано колiя скiнчилася, наче вiдрiзок, яким ми просувалися, вiв у нiкуди. Далi була трава – бур'ян. Навколо починалися кущi i ставало незрозумiло, куди хотiли потрапити тi, хто iнодi товк цей вiдрiзок поля колесами, не даючи i йому вкритися високими травами.

– Ну ось, – з незворушним виглядом промовив Павло. – Оце i є слiд Чумакового джипа. Ось сюди вiн заїхав. А ось тут зник.

Колiя у травi дiйсно обривалася, так, наче далi машина здiйнялася у повiтря.

– По iдеї зараз i ми маємо: туди! – Роман з дурнуватим виразом обличчя зробив незрозумiлий жест рукою.

– От особливо розумнi й пiдуть перевiряти, куди саме, – виразно подивився я на хлопцiв. – Ходiмо.

– Так ви начебто Сергiя бiльше любите, – продовжував iронiзувати Павло.

– Хтось розумнiший має тут залишитися, якщо ми двоє зникнемо, – у тон йому вiдповiв я. – Iнакше гаплик, назавжди!

Ми з Романом взули чоботи i пiшли, залишивши Сергiя з Павлом бiля машин. Мiсцина дiйсно вiддавала чимось неприємним. Зима ще не завтра, а кущi вже стояли зовсiм голi. Сухий високий бур'ян заважав iти, але ми просувалися з бажанням оглянути все навколо. Iшли довго, а потiм побачили групу дерев – яблунь. Занедбаний садок. Мiж ними й примостилося кiлька напiвзруйнованих будiвель. Вийшовши на край, я взяв бiнокль.

На горбi навпроти виднiлося щось. З кущiв чiтко виступав фрагмент стiни. Праворуч на iншому пагорбi виднiлися лише дерева. А от у залитiй туманом низинi... Там чiтко проблискувала водна поверхня. Озеро. А швидше болото. Роздивитися чiткiше заважало суцiльне марево.

Ламаючи сухi стебла, ми йшли навпростець туди, де залишили машини, адже у пошуках хутора довелося зробити чималий гак. Здавалося, цi бур'яни нескiнченнi. Першим отямився Роман.

– Петровичу, ми не туди прямуємо, – промовив вiн, дихаючи у спину.

– Наче добре йдемо, – не погодився я. – Але мали б уже дiйти. Ти правий.

За компасом ми ще раз визначили напрямок. Може, це туман збив з пантелику? Усе начебто збiгалося.

– Ну ось, тепер нас шукатимуть, – продовжував жартувати мiй помiчник, але вже без тiєї бадьоростi у голосi.

– Так нас не шукатимуть, не сподiвайся, – похмуро пробурмотiв я. – Тож мусимо самi вибиратися.

Я набрав Сергiя, аби увiмкнув фари. Сутенiло. Перебуваючи десь неподалiк вiд них, ми мали побачити блимання свiтла. Але номер не набирався.

– Не мучтеся, Петровичу, – порадив Роман.

Лише тепер я зауважив, що мiй телефон «поза зоною» – на екранi не було жодної подiлки.

– Воно й зрозумiло – Бермуди... – намагаючись надати бадьоростi голосу, прокоментував Роман.

На обличчi мого напарника з'явився занепокоєний вираз.

– Усе. Годi, – сказав я, ховаючи телефон. – Пiшли.

– Куди? – не зрозумiв Роман.

– Своїми слiдами. Поки їх ще видно. Будуть нам зараз «Бермуди»...

Тепер ми майже бiгли. Слiд, залишений нами у бур'янах, поки що добре виднівся, але ще трохи – i темрява зловить за очi. А ми мали у розпорядженнi лише крихiтний дiодний лiхтарик, вмонтований у запальничку. Бiля хутора довелося зупинитися. Ми точно йшли своїми слiдами, намагаючись уже нiде не зрiзати i не товкти бур'янiв. Ну ось той, по якому прийшли.

Серце добряче тьохкало, коли стебла хрустiли пiд ногами. Бур'яни ставали наче меншими i ми добре дивилися пiд ноги, аби не втратити слiду. Нарештi очi зловили якесь блимання попереду. Це були хлопцi. Вони занепокоєно дивилися на нас.

– Їдемо, – наказав я, намагаючись уникнути зайвих розмов. – Їдемо. Дорогу тепер знаємо. Джип i «Нива» пройдуть – точно. Та й «дев'ятка» мала б...

– Петровичу, – почав Сергiй. – А може на завтра залишити цю рекогносцировку? Ну що ми там зараз побачимо? Вже потрiбно з фарами їхати. А поки дiстанемося? Ще справдi заблукаємо у темрявi, тут ночуватимемо. А думатимемо, що нечиста сила винна.

– I їжi не прихопили, – додав Роман. – Зовсiм нiчого не маємо.

Я зупинився у нерiшучостi. Дуже хотiлося потрапити туди вже. Ще далеко не нiч i багато чого можна було роздивитися. А вночi подумати, прикинути. Мене дедалi бiльше опановувала якась одержимiсть, напевно через вiдчуття, що ми близько.

Пес почав заводити низько i пронизливо. Десь там у районi покинутих хуторiв, де щойно побували ми з Павлом. Вiн вив, а ми стояли i слухали. I вiд цього виття, здавалося, ще бiльше густiшає туман i насувається нiч.

– Це що вовки тут є? – запитав Роман, застiбаючи до кiнця «блискавку» куртки.

Вiд такого виття мороз iшов по шкiрi.

– Пес виє, – вiдповiв я, думаючи про своє.

– А звiдки знаєте? – не вгавав той.

– А звiдки ти знаєш, що це машина гуде, а не мотоцикл? – я кивнув у бiк наших машин.

– Та то ж зрозумiло, а тут... Виє i все.

– Собака це, хлопцi. Можете менi повiрити. I зараз мене цiкавить – випадково вiн тут виє саме зараз, чи...

– Чи що? Навмисне, аби нас полякати? – гиготнув Павло.

– Та нi, не у той бiк думаєш.

– Чи може щовечора, – пiдказав Сергiй.

– Оце вже цiнна думка, – згодився я. – Чумак зник, а вiн блукає довкола i виє.

– I з цього випливає наше завтрашнє завдання, – прокоментував Роман. – Зловити та iдентифiкувати пса.

– Правильно кумекаєш, – погодився я. – А тому ви маєте рацiю. Слiд щось закинути у шлунки i добре виспатися.

Почувши це, вони полегшено зiтхнули. Менi також розхотiлося їхати туди. Особливо тепер.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20

Схожі:

Олексій Волков Слід на воді iconОлексій миколайович бекетов –академік архітектури олексій Миколайович Бекетов

Олексій Волков Слід на воді iconВчитель : Тацій Ольга Степанівна
Тема. Людина народжується, щоб залишити по собі вічний слід. Василь Сухомлинський «Який слід повинна залишити людина на землі»
Олексій Волков Слід на воді icon28 березня 1845 р. – народився Олексій Олександрович Андрієвський

Олексій Волков Слід на воді iconЩо таке непрограмна музика?
Прикладами «популярної» барокової музики можуть слугувати «Музика на воді» (1717) та «Королівський феєрверк» (1749), написані на...
Олексій Волков Слід на воді iconІмені володимира даля лук’янов олексій петрович

Олексій Волков Слід на воді iconТема. Розчини
Середовище, в якому розподілена дисперсна фаза, називається дисперсійним середовищем. Розчин цукру у воді – це дисперсна система,...
Олексій Волков Слід на воді iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Олексій Волков Слід на воді iconКурсової роботи обрана неспроста. Природні умови та історичні пам'ятки Греції щорічно привертають мільйони туристів
Прибудете ви до Греції на кораблі, літаку чи поїзді, перше, що вразить вас, тільки торкнетеся ногою землі, це сонце. Іскриться на...
Олексій Волков Слід на воді iconВалентина павлівна яхненко учитель сш №127 Дарницького району м. Києва
Тема. Література рідного краю. Олексій Довгий. Розповідь про поета. Інтимна лірика. Збірка «Троянди для дружини»
Олексій Волков Слід на воді iconЗміст вступ Розділ 1
Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-а класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №58 Харківської міської ради...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка