Операція “Баторій” 1



Сторінка1/14
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.48 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Пилип Станіславський Операція “Баторій”

Операція “Баторій”

1


...Вже шосту годину поспіль стрибав в’юнкий “луаз” по вибоям російського “большака”. Залишилися позаду Острогожськ і Валуйки, але до Куп’янська все ще кілометрів п’ятдесят шляху набиралося.

Лиш поминув він кордон – і легко та весело побіг по бетонованим автострадам України. Недавні місця боїв позначалися свіжими латками на бетонному полотні магістралі та ще блокпостами з зенітними автоматами, що підняли цівки свої в небо захмарене, пантруючи на швидку тінь радянського штурмовика...

Назустріч йшла колона критих вантажівок “джиммі1” з гарматами на причепі. Колона була довга. Під брезентом сиділи солдати і тримали зброю між ногами. Вони дивилися назад і бачили небо сіре і сірий бетон, що біг від них стрімко. Це були ще необстріляні солдати. І “джиммі” були зовсім новенькі, і 114-мм гаубиці-гармати також. Судячи по всьому до фронту рухалася артилерійська бригада, або щойно сформована, або після отримання нової матеріальної частини. Такі гармати – дивізійний триплекс2 – прийняли на озброєння в самісінький канун війни і вони тільки-тільки пішли в серію на одному з луганських заводів. До Куп’янська, міркував генерал, дісталися залізницею, розвантажилися там, а далі пішли своїм ходом.

Генерал прикинув час: артилерія йшла по такому графіку, аби росіяни не засікли колону бригади з повітря. Очевидно, розвантажилися ще минулої ночі, день перечекали, розосередившись, далі рушили з таким розрахунком, щоб до прифронтової смуги дійти в темноті, за ніч дістатися до місця, а до ранку зникнути в лісах – ніби нічого й не було! Раз розвантажилися в Куп’янську і йдуть на Валуйки, значить, поступлять у розпорядження їхнього фронту. Це вже третя колона, яка трапилася на шляху. За Валуйками розминулися з колоною далекобійних 127-міліметрових гармат, до фронту йшов артилерійський полк РГК. А ще раніше, перед Валуйками, зустріли колону важких 203-міліметрових гаубиць, також з Резерву Головного Командування. Ледь розминулися з важкими гусеничними тягачами, що займали чи не всю ширину проїжджої частини шосе. Посилення фронту артилерією означало наступ в найближчому майбутньому. Можливо, саме з цим наступом пов’язаний несподіваний виклик в Генеральний Штаб?

Вчора вночі, коли генерал вже приготувався лягти спати, подзвонив командувач армії.

- Приготуйся, Степане Архиповичу, завтра о десятій маєш вилетіти в Київ. – Повідомив новину генерал-лейтенант. – Дзвонив генерал-полковник Морозов, викликає тебе в Генштаб, до Павленка.

- Так. – Промовив Даниленко. “Павленко” останній тиждень це був псевдонім для шифровок Гетьмана України. – А до кого там з’явитися? Прямо так, в Генштаб?

Командувач армії мовчав, про щось своє міркуючи, в слухавці лише його дихання чулося.

- Не знаю. – Відповів генерал-лейтенант нарешті. – Зустрінуть, коли викликали.

Оскільки погода була кепська ще з вечора і тому, отримавши дозвіл командувача армії, командир П’ятдесят п’ятого моторизованого корпусу генерал-майор Даниленко ще затемна вирушив на автомобілі до Куп’янська – в тилах армії небо було ясним, там з Куп’янського аеродрому опівдні мав піти до Києва транспортний літак.

Добралися якраз вчасно – негода насувалася і пілот вже прогрівав двигуни, щоб встигнути злетіти. Тепер на другій годині польоту погода знову зіпсувалася. Земля то відкривалася, то закривалася, потім довго йшли взагалі без усякої видимості. Коли земля на короткий час відкрилася, з кабіни вийшов льотчик і нахилися до Даниленка:

- Думаю все-таки сідати в Борисполі, хоча нам рекомендовано сісти в Білій Церкві. Але поки туди дійдемо, погода буде така сама. Як, товаришу генерал?

- Навіщо питаєте? – Сказав Даниленко. – Я тут пасажир.

- Ясно, товаришу генерал. – Льотчик повернувся в кабіну.

Однак сідати довелося в Жулянах – Бориспіль був закритий хмарами, але відкрилося вікно над містом, і літак, зробивши два кола, зайшов на посадку. Коли Даниленко першим спустився по трапу на бетон льотного поля, назустріч йому прямо з легковика, що під’їхав просто до літака, виліз майор в формі Гетьманського полку з ад’ютантськими аксельбантами і приклавши руку до кашкета, запитав:

- Генерал-майор Даниленко?

- Так.

- Чекаю на вас. – Майор кивнув водію, той взяв валізу у генерала і поставив на заднє сидіння.



Майор відкрив перед Даниленком передні дверцята, сам сів позаду, поряд з речами і машина негайно рушила...

...Ад’ютант був високий, міцний і широкий в плечах полковник, але трохи накульгував. Було очевидно, що полковник не вік служив в ад’ютантах у великого начальства. Про це свідчили бойові нагороди: відзнаки двох орденів, медаль і золота нашивка важкого поранення. По телефону говорив зі всіма рівно, без запобігання, однаковим тоном, і тільки по званням, які промовляв вголос, можна було здогадатися, хто знаходиться на тому кінці дроту. Коли хто-небудь входив, ад’ютант миттєво, як пружина, розпрямлявся над столом, швидко і точно відповідав на питання, а весь інший час читав досить товстий документ і червоним олівцем відмічав на полях якісь, очевидно, важливі для Начальника Генерального Штабу місця.

“Ось такий має право після поранення в ад’ютантах сидіти, – подумав Даниленко, який вважав, що в ад’ютантах можуть прижитися тільки безнадійні тупарі або посіпаки без честі та совісті, – потім, коли не знахабніє, сам у стрій попроситься. Такі завжди самі просяться...”

Коли телефон задзвонив чи не в десяте і полковник, знявши слухавку, сказав: “Полковник Хоменко слухає...”, а потім, вислухавши, пообіцяв: “Коли генерал-полковник повернеться, доповім, товаришу генерал-лейтенант...”, в приймальну зайшов полковник з ад’ютантськими аксельбантами і вензелями Гетьмана на погонах повсякденного однострою. Віддавши честь, привітався з генералом і повідомив ад’ютанта Начальника Генштабу, що генерал-полковник Морозов зараз у Гетьмана, коли звільниться – невідомо, і генералу Даниленку наказано негайно прибути в Маріїнський палац: на нього чекає Гетьман.

...Генерал-полковник Морозов доповідав Гетьману про плани можливих дій на осінню кампанію сорок третього року. Плани ці були попередньо намічені ще весною, коли остаточно визначилося, що радянські війська спробують зрізати виступ в районі Білгорода. Плани стосувалися підготовлюваного в Білорусі стратегічного удару, і багато залежало від результатів Білгородської битви, яка щойно закінчилася.

В останніх числах серпня українські війська перейшли в контрнаступ, відкинули радянські дивізії, корпуси і армії на вихідні позиції, контрнаступ перейшов у загальний наступ і в перших числах вересня дивізії українців вийшли на західний берег Дону, форсували його і захопили плацдарми на східному березі. Вороніж потрапив у напівоточення і для останнього кидка вперед потрібно було підтягнути тили, підвезти сотні тисяч тонн боєприпасів, паливо-мастильних матеріалів, запасних частин, продовольства, належало поповнити війська, перекинути командні пункти ближче до лінії фронту, розгорнути нові вузли зв’язку, бази постачання, аеродроми, перебазувати ближче до районів боїв авіацію, відновити в тилах дороги, мости, лінії зв’язку, перешити широку радянську колію основних залізничних магістралей на європейський стандарт, щоб подавати військам вантажі без перевалки. А ще належало убезпечити себе від удару з флангу і рушити у Великий вигин Дону П’ятнадцяту і Шістнадцяту польові армії Сіверського фронту, Сьому механізовану армію Східного, Російську Національно-Визвольну армію. А це вимагало в свою чергу поповнення з’єднань особовим складом прямо в ході бойових дій, розгортання тилів без якоїсь паузи слідом за наступаючими військами. І все робило швидко, чітко, рішуче. І всім було зрозуміло, що наступний удар Української армії буде спрямований на Південний Кавказ, на Кубань і Ставропілля.

Всі чекали удару від Ростова на Північний Кавказ і радянське командування спішно зміцнювало цей напрям. А тому в українській Ставці вирішено було вдарити в іншому місці – в Білорусі!

Білорусі і країнам Балтії українською Ставкою приділялася підвищена увага.

Коли восени минулого, сорок другого року радянські війська завдали несподіваного удару по країнам Балтії, всупереч власній заяві про повагу нейтралітету Фінляндії, Естонії, Латвії і Литви у війні, яка почалася між Радянським Союзом і Українською Державою, від швидкої і неминучої “совєтизації” прибалтів врятував сильний і несподіваний для росіян опір українців радянським військам. Москва всі сили і засоби кинула на головний – український – фронт і тому бойові дії в Прибалтиці точилися порівняно мляво. На шляху червонозоряних “визволителів” в Естонію лежало Чудське озеро. Обійти величезне водоймище можна було з півночі – через Нарву. Та перша спроба форсувати ріку зазнала невдачі. А південніше лежить Псковське озеро і “червоні маршàли” спробували здійснити “визволення”, йдучи через Псков. А тут оборону тримав Естонський корпус, посилений українськими танкістами і винищувачами танків. І “визволення” загальмувалося. А ще південніше, на кордонах Латвії, тримали оборону латвійські дивізії разом з Російською Добровольчою армією. І радянський наступ в Прибалтиці мало-помалу зійшов нанівець.

Цьому в немалій мірі допомогла й нова хвиля арештів серед радянських військовиків, яка піднялася раптом в стані ворога. Несподівана “чистка” лютувала в верхньому ешелоні військового керівництва, особливо це позначилося на командуванні Прибалтійського і Карельського фронтів. Така обстановка серед “визволителів” аж ніяк не сприяла активізації бойових дій. Бої в Балтії і Карелії точилися без усякої ініціативи і азарту, підігрітого вірою в успіх, відчувалося, що для росіян це було лише тупе виконання наказу.

Ще одним фактором, що не сприяв активним бойовим діям радянських військ в Прибалтиці, був високий рівень дезертирства серед “визволителів”. Локальні наступальні бої і танкові прориви, як правило, завершувалися оточеннями і радянські бійці охоче здавалися в полон.

Рівень дезертирства був високим ще й тому, що в Прибалтиці проти радянської Червоної армії воювали частини російської Білої Армії, в двадцятому році в ході Громадянської війни вибитої комуністами з захопленої ними Росії. Були навіть випадки, коли в полон йшли цілими з’єднаннями з розгорнутими прапорами і під військовий оркестр. З цього приводу радянське керівництво видало в жовтні наказ за номером 270 про ставлення до тих, хто здається в полон. Від радянських військ вимагалося зрадників знищувати всіма можливими засобами, не виключаючи потужних ударів авіації та артилерії по таборах військовополонених. Проте драконівські заходи не дуже допомогли, в Фінляндії і країнах Балтії за рік війни набралося до двохсот тисяч “визволителів”, які здалися в полон добровільно.

Комуністична верхівка не могла ігнорувати такі обставини і українська розвідка вчасно виявила поступове досить значне посилення угрупування радянських військ на кордонах країн Балтії. У вищому керівництві СРСР поволі почала превалювати думка, що потрібно спочатку завершити з більш дрібними справами, як відбирали досить значні сили, щоб потім без перешкод вирішити основне питання – з Українською Державою. Однак, поки тривала битва за Білгородський виступ, майже всі резерви радянська ставка направляла в район Курська і Воронежа, а потім на південь, в район Ростова-на-Дону і на Північний Кавказ. На Північному Кавказі назрівала нова криза, в тилах РСЧА активно діяла Народно-визвольна армія Кубані, і радянські війська за всяку ціну намагалися ліквідувати на Тамані плацдарм українських військ.

На території Білорусі також розширювався партизанський рух, який керувався урядом Білоруської Народної Республіки у вигнанні. Глава цього уряду звернувся до Гетьмана України Павла Скоропадського з особистим проханням про допомогу у справі визволення білоруської землі від російських окупантів.

За наказом Гетьмана українська Ставка з минулої зими планувала операцію, в результаті якої мали повністю звільнити від московської окупації значну частину Білорусі. А угрупування радянських військ – Білоруський фронт в своєму складі нараховував більше восьмисот тисяч солдатів і командирів – потрапляло в оточення в районі Мінська і було б притиснуте до польського кордону, де його наглухо блокували.

Для цього ще в квітні армійською групою “Брест”, яка була розгорнута в Третю польову армію, була проведена окрема операція в напрямку Пінська, а П’ятою польовою армією генерала Герасименка в напрямку Мозиря. Планувалося звільнити столицю автономного Білоруського Краю і замкнути в кільце оточення основні сили Білоруського фронту росіян. Проте на той час для розширення захоплених плацдармів українське командування не мало достатніх резервів.

Настало затишшя – обидві сторони накопичували сили.

В травні за рішенням Ставки на базі управління П’ятої (Чернігівської) польової армії створювався Сіверський фронт на чолі з генералом Герасименком в складі двох польових армій: Вісімнадцятої і П’ятої.

В середині травня противник силами 6-ї і 37-ї загальновійськових армій свого Білоруського фронту завдав сильного удару по лівофланговій Вісімнадцятій армії українців. Незважаючи на нестачу сил – армія мала в своєму складі всього три піхотні дивізії і одну танкову бригаду – частини армії чинили запеклий опір і росіянам за два дні вдалося вклинитися в оборону армії всього на 6-8 кілометрів. Більшого досягти противнику не вдалося. Бойовище тривало більше місяця і затихло тільки в кінці червня.

Проте пауза виявилася короткою і в кінці липня наступ “червоних” відновився. Втім, знов безрезультатно. Цими своїми діями противник досяг лише того, що накопичені резерви Сіверського фронту пішли на відбиття ворожого удару і від наступу на Мозир довелося відмовитися.

Однак в Ставці про ідею удару в Білорусі не забули і певні кроки були зроблені. До того ж, було значно заманливіше відрізати весь Білоруський фронт одночасним ударом з півдня Сіверського фронту і з півночі Балтійською групою військ – при цьому в величезний білоруський котел потрапляло на півтора десятка дивізій більше, а лінія фронту пройшла б по адміністративному кордоні між БРСР і РРФСР.

Таким був задум Верховного Командування.

Однак зараз, на початку вересня отримували поповнення південні фронти, але в тилах Балтійської групи військ з дотриманням заходів обережності зосереджувалися війська. До Балтії прибули два новосформовані армійські корпуси з Республіки Грумант, яка ще минулого року заявила про свою участь на боці Української Держави у війні проти Радянського Союзу. Озброєння і бойову техніку для цих військ за міждержавною угодою постачала українська сторона. Одночасно формувалися добровольчі полки Російської Визвольної Армії з радянських військовополонених. На озброєння РОА1 йшла трофейна зброя і техніка.

В країнах Балтії створювалося ударне угрупування в складі Латвійського і Литовського армійських корпусів, Добровольчої Російської армії Республіки Грумант і Російської Визвольної армії. Ці армії мали завдати удару з району Даугавпілса-Резекне в напрямі на Вітебськ назустріч українським військам.

Але провідна роль в здійсненні планованої операції відводилася військам генерала Герасименка. На той час новостворені армії фронту мали по три-чотири територіальні дивізії з досить обмеженими можливостями – у з’єднаннях було недостатньо польової і зенітної артилерії, мало танків, автотранспорту, повітряна підтримка фронту була слабкою: всього один винищувальний авіаційний корпус і штурмова авіаційна дивізія. Але артилерійські, танкові і авіаційні заводи в тилу з березня запрацювали на повну потужність і у війська потоком йшла нова бойова техніка і озброєння. Це дозволяло переформувати територіальні дивізії, можливості яких в наступі і обороні були досить обмеженими, в мотопіхотні і механізовані рухомі з’єднання, які можуть проводити наступальні операції з рішучою метою і на велику глибину.

У зв’язку з цим і викликали з фронту командира П’ятдесят п’ятого моторизованого корпусу генерала Даниленка. Йому належало вступили в командування армією, територіальні дивізії якої нині переформовувалася в тилах фронту і яка мала стати основною ударною силою грядущих бойових дій в Білорусі...

...Коли Даниленко ввійшов в кабінет, спочатку він побачив генерал-полковника Морозова, який схилився над паперами в дальньому кінці довгого столі і йому здалося, що Гетьмана в приміщенні немає. Він зробив кілька кроків, зупинився і побачив Скоропадського в сіро-блакитному мундирі, який йшов йому назустріч з глибини кабінету по червоній килимовій доріжці.

Ніяких прикрас на одязі – Скоропадський не терпів цього і не носив нагород, окрім білого георгієвського хрестика та золотих погонів з гетьманськими відзнаками, – то ж цивільне оточення Гетьмана, про військовиків же мова навіть не йшла, – також не відсвічувало золотим іконостасом. Відрапортувавши і потиснувши простягнуту руку, Даниленко побачив зблизька обличчя Гетьмана і зазнав дивне до нереальності відчуття зустрічі з живим портретом. Останній раз Даниленко бачив Гетьмана в жовтні тридцять восьмого року, коли отримав призначення командиром територіальної дивізії, яку ще потрібно було створити з нуля – тоді почалося формування двадцяти п’яти – другої хвилі – піхотних дивізій на базі ТАОУ1.

- Ви трохи змінилися з того часу, як я вас бачив. – Скоропадський побіжно посміхнувся і генерал так і не зрозумів – чому.

- А ви мало перемінилися, Ваша Ясновельможність. – Почав Даниленко та Гетьман перебив його.

- Я розумію, що статутне звертання звучить дико, але нічого не поробиш. Не будемо уподібнюватися цивільним з “ясновельможністю”. – Скоропадський глянув на генерала і зробив лівою рукою жест, ніби невдоволено відмахувався від набридлої мухи. Правою вказав на довгий стіл вздовж стіни. – Сідайте.

І, повернувшись, пішов до дальнього кінця столу, там стояло одне крісло – його.

Поки він віддалявся в дальній кінець кабінету, де знаходився заставлений картами, книгами і теками з документами його особистий письмовий стіл з кількома телефонами на приставній етажерці, генерал тримав поглядом його високу постать, але вже від років сутулу спину і схилену сиву потилицю. “Сімдесят третього, старший від мене майже на чверть століття...” – раптом із здивуванням подумав Даниленко, хоча до цього жодного разу не думав про те, на скільки ж Гетьман старший від нього.

Даниленко не кривив душею, Гетьман дійсно мало змінився з того часу, коли генерал востаннє бачив Скоропадського зблизька. Тільки спина стала старою, але це було помітно тільки зараз, коли Гетьман повернувся і пішов в дальній кінець кабінету. Повертаючись, Скоропадський глянув в той бік, де сидів за паперами Начальник Генерального Штабу ЗСУ. Стоячий комірець, спеціально зроблений м’яким, зараз неприємно тер шию і це псувало Павлу Петровичу настрій. Гетьманську форму нового зразку він надягав ще з тридцять дев’ятого року, але звикав до неї важко і коли був не в гуморі, вона дратувала його.

Даниленко підійшов до столу і сів за три стільці від Начальника Генерального Штабу. Сісти ближче за таким довгим столом чомусь здалося йому не ввічливим.

- Сідайте ближче. – Скоропадський глянув на генерала і посміхнувся. Помовчав кілька секунд, ніби роздумував, говорити чи ні. – У мене є до вас кілька питань. Перший: ви добре знаєте Білорусь?

Даниленко чекав якого завгодно питання, тільки не цього.

- Я воював в Білорусі з чотирнадцятого року. В шістнадцятому році командував ротою під час Нарочського наступу, був поранений. Потім служив в Білоруському автономному краї з тридцять четвертого по тридцять восьмий рік. Тому можу сказати, що Білорусію, принаймі, місцевість на півночі України знаю добре. Але я не розумію... В штабі армії, коли я отримав наказ прибути в Київ, мені дали зрозуміти, що мій корпус виводиться з-під їхнього підпорядкування і його передислокують на південь...

- Це дійсно так. Відповідну директиву в штаб армії вже відправлено. – Знову усміхнувся Скоропадський. – Як ви дивитеся на те, щоб прийняти на себе командування армією?

- Як накажете, товаришу Гетьман. – Скоропадський побачив запитання в очах генерала і мовчки дозволив його задати. – Куди і коли накажете виїхати?

- Поки що повернетеся в корпус. Поки що про нову армію і про ваше призначення “товариші” в Кремлі знати не повинні. Нехай вважають, що ви на відпочинку в Карпатах. – Гетьман обернувся до генерал-полковника Морозова. – Костянтин Петрович, поясніть генерал-майору Даниленку його задачу.

- Слухаюсь, товаришу Гетьман. – І Даниленко перевів погляд на Начальника Генерального Штабу. – Ваш корпус, поки що, ваш, Степане Архиповичу, виводиться в резерв Донського фронту. На передислокацію дається дуже обмежений час. За шість діб ви маєте здійснити марш від Куп’янська до Маріуполя в 350 кілометрів. Після цього здаєте командування корпусом своєму начальнику штабу. Наскільки відомо нам, ви з самого початку війни в Діючій Армії, але ще ні разу не були у відпустці. Вам особисто надається двотижнева відпустка. Після цього відбуваєте в Чернігів, в штаб Сіверського фронту. Усний наказ про призначення вас командувачем Вісімнадцятої армії вони отримали ще вчора. Письмово ваше призначення буде оформлене пізніше, коли почнеться операція в Білорусі. Розвідка у росіян не дрімає, навіть коли спить. – Пожартував генерал Морозов. І різко змінив тему. – Кого рекомендуєте на своє місце?

“Оце так новина! – Подумав Даниленко. – Але для того, щоб повідомити про передислокацію корпусу викликали в Київ його командира є зайвим... Та й для повідомлення про призначення на нову посаду в Генштаб викликати не дуже потрібно...” Тільки ж на обличчі його думки ніяк не позначилися.

- Начальника штабу корпусу полковника Алексійчука. В нього великий командний і штабний досвід, в корпусі він пройшов всі службові щаблі від командира батальйону до начальника штабу.

- А що ви скажете про кандидатуру командира двадцять восьмої танкової дивізії генерал-майора Черняхівського? – Даниленко витримав погляд генерал-полковника.

- Генерал Черняхівський може виконувати обов’язки командира корпусу. – Лаконічно і твердо промовив Даниленко, а про себе відзначив, що питання про командира корпусу вже вирішене. І це було зрозумілим, Черняхівський, як і генерал Морозов, з “іспанців”. – Тільки чи не занадто молодий?

І з досадою подумав, що полковнику Алексійчуку доля випадає лишатися в тому ж самому стані.

- Ну, молодість, це такий недолік, що швидко проходить. – Посміхнувся Морозов. – Інші заперечення будуть? – “Інших немає”, відповів Даниленко і Морозов задоволено кивнув.

- Що ж, в такому разі з цим питанням закінчимо. – Даниленку здалося що ні Гетьман, ні Морозов не були особливо засмучені такою оцінкою генерал-майором свого наступника. – Тоді ще одне питання. Як ви на власному досвіді оцінюєте стан наших військ і готовність їх до нових дій?

Даниленко у відповідь сказав те, що думав: що війська в операції, яка щойно скінчилася, діяли досить непогано. Деякі прорахунки пов’язані з тим, що для більшості це перший досвід крупних наступальних боїв. Дається взнаки те, що в умовах сучасної війни окремі воєначальники схильні діяти суворо за статутом, по шаблону. Дії ж по шаблону інколи дуже дорого обходилися: наступний бій не завжди схожий на попередній і потрібно творчо використовувати вимоги статутів. Сказав про артилерію: використання її могутності деякими командирами полків і дивізій залишає бажати кращого. В рухомих з’єднаннях командири, ще в недавньому минулому піхотинці, не в повній мірі навчилися використовувати маневреність танкових і моторизованих частин. Але це неминучі вади росту, вони зрозумілі, і їх швидко позбуваються.

- Як себе показали в боях наші нові танки?

Даниленко сказав і про танкові частини. Важкі танки Т-3 “Молот”, батальйон яких його дивізія отримала ще минулого року, досить добре зарекомендували себе в оборонних боях. Їхні гармати могли на граничних дальностях знищувати радянські танки, тоді як танки росіян своїми гарматами трьохдюймового калібру нічого вдіяти не могли. В його територіальній дивізії стійкість піхотним полкам придавали саме важкі танки. Це був той кістяк, навколо якого будувалася оборона дільниці, яку утримувала дивізія. І важкі танки, звичайно ж, були незамінні при прориві ворожої оборони. Але для стрімких наступальних дій вони придатні мало. А от нові середні танки Т-44 – майже ідеальний інструмент як оборони, так і наступу. Особливо це виявилося в зустрічних боях з радянськими “тридцятьчетвірками” в битві, яка щойно закінчилася.

- Про минуле зрозуміло. Тепер заключне питання. – Гетьман припинив ходити, зупинився проти Даниленка. – Воно стосується майбутнього. Як оцінюєте стан свого корпусу сьогодні?

Даниленко став говорити про нинішній стан свого корпусу. Гетьман відразу ж пожвавішав, тепер стали говорити про те, що його дійсно цікавило. Скоропадський переривав доповідь, ставив по ходу справи питання про втрати особового складу, всіх типів озброєнь, стан транспорту, терміни, в які можна прийняти і навчити поповнення. Питань було багато, але відчувалося, що Гетьмана цікавить одне: коли корпус можна буде кинути в бій, як повноцінну силу. Поки генерал говорив, Гетьман походжав вздовж столу, вислуховував Даниленка, кидав короткий погляд, ставив запитання і йшов далі через весь кабінет.

Даниленко закінчив говорити, коли Скоропадський був біля дальнього кінця столу. Гетьман повернувся і йшов тепер назад, обличчям до генерала. Дійшовши до генерал-полковника Морозова, сказав:

- В мене все, Костянтине Петровичу. У вас ще будуть якісь питання до генерала Даниленка?

- Питань немає. – Підвівся Морозов. – Є уточнення. Прошу підійти, товаришу генерал-майор...

Начальник Генерального Штабу розгорнув на столі карту і Даниленко побачив, що це ті листи півночі України, де дислокована армія, командування якою він мав невдовзі прийняти. Морозов тим часом коротко ознайомив його з обстановкою, зробив це дійсно лаконічно, але завдяки цій лаконічності намальована ним картина, позбавлена всього привхідного, була особливо наглядна. Чотири дивізії його армії займали сімдесят кілометрів по фронту і розташовувалися в один ешелон. В останні дні армійських резервів, по суті, не залишилося. Але, на думку Начальника Генерального Штабу, не залишилося їх в і росіян. Хоча останній тиждень вони все ще наступали і мали окремі успіхи, але в цілому їхні атаки носили, як висловився генерал Морозов, “необґрунтований характер”, відчувалося, що на цій дільниці фронту крупні резерви у них для розвитку успіху вже вичерпалися. Всі наявні війська радянське командування направляло зараз проти Слобожанського фронту і на південь, де визначилася криза стратегічного масштабу.

- “Крупних” кажу з обережності, а насправді вважаю, що тут, в Білорусі, практично у них взагалі немає резервів. – Після цього Морозов показав, які задачі невдовзі вирішуватиме його армія. Напрями ударів, рубежі генерал-полковник показував тупим кінцем олівця, тримаючи його над папером. Навіть тут, в кабінеті Гетьмана, він поводився обачно. І Даниленко відмітив про себе цю особливість.

- І останнє, Степане Архиповичу. – Начальник Генерального Штабу відклав олівець і дивився в обличчя Даниленку. – Вас, генерале, як безпосереднього виконавця, посвячено в задум важливої стратегічної операції, де мова йде про долю майже мільйонного угрупування російських військ в Білорусі. Про долю самої Білорусі і про долю країн Балтії. І будь-який витік інформації повинен бути виключений абсолютно. Про майбутню операцію на сьогодні знають тільки три людини. І вони всі тут, в цьому кабінеті. Тому в своїх подальших діях виходьте з цього. У мене все. – Промовив Морозов, повернувшись до Гетьмана.

- Дозвольте йти? – Повернувся до Скоропадського і Даниленко.

Гетьман повів вбік рукою, ніби кажучи: “Що ж, коли вам так потрібно, йдіть, не тримаю...” Попередження Начальника Генерального Штабу відповідали інтересам справи і Гетьман не став його поправляти чи пом’якшувати різкість висловлених генерал-полковником слів. Даниленко чітко повернувся і пішов, вже закриваючи двері, відчув на собі погляд Гетьмана. А Скоропадський, провівши його довгим поглядом, йшов в той же бік слідом за ним. Дійшов до дверей, повільно повернувся і так само повільно пішов назад.

Пам’ять Гетьмана зачепилася раптом за якусь невідповідність, яка промайнула в розмові, але він її спочатку зневажив. Морозов сказав: “...не був у відпустці...”, коли за статутними нормами після трьох місяців на передовій кожному належала тижнева відпустка. А генерал Даниленко вже рік на війні, без перерви. Скоропадський підійшов до свого столу, швидко знайшов теку з особистим досьє генерала.

Так, ось. Повідомлення відділу військової контррозвідки: “...при евакуації сімей військовослужбовців під час нальоту радянських бомбардувальників бомба влучила в автобус...” В повідомленні було сказано, що загибель його сім’ї сталася просто на очах генерала. Даниленко особисто поховав решки всіх, хто був у тому автобусі. Коли тут, в його кабінеті, йшло обговорення кандидатів на пост командувача армії, Скоропадський цю подію пропустив, як несуттєву. Даниленко воював без послаблення для себе, тому навіть такі подробиці особистого життя генерала значення для справи не мали. А зараз Гетьман задумався.

Щойно від нього вийшла людина, одна з тих, про кого рідко думають, що там у них в особистому житті: сім’я загинула, нікого з рідних не залишилося, чи ще там щось, – один з тих, про кого думають частіше за все у зв’язку зі справою, яку звалила війна на його широкі плечі – корпус, армію чи фронт, і, дії їхні оцінюючи, говорять, як про вола, – потягне чи не потягне? Але за цією удаваною грубістю слів невідступно стоїть тривожна думка про десятки тисяч людських життів, відповідальність за які війна на плечі саме цієї, а не якоїсь іншої людини поклала. І поряд з цим невідступним і грізним майже ні в кого не залишається сил і часу думати про ті всього-на-всього два чи три людських життя, які складають або ж складали сім’ю цієї людини. Їх взагалі мало хто згадує, думаючи про нього. Ось і Гетьман думав зараз не про те, особисте, що знав про життя Даниленка, а про те, що було найголовнішим в цій людині, яка зараз йшла коридором гетьманського палацу: добре, коли така людина приходить командувати армією, тому що така людина потягне і добре потягне, значно краще, ніж хто-небудь інший, хто міг би бути замість нього...

...Військово-транспортний К-8, піднявшись зі столичного аеродрому, зробив коло над вечірнім Києвом і взяв курс на схід. Літак був вщент наповнений пасажирами і вантажами. З обох боків вантажної кабіни на відкидних лавочках сиділи, тісно притиснувшись один до одного, люди, а на підлозі лежали мішки з поштою, стояли кілька ящиків – судячи по написам, з радіообладнанням, – ближче до пілотської кабіни в стандартній металічній упаковці дві авіаційні турбіни. Крім Даниленка в літаку летіли на фронт два генерал-майори, кілька полковників з Головного артилерійського управління, офіцери військ зв’язку, два фотокореспонденти і один кінооператор. Склад пасажирів говорив про майбутні події під Білгородом, і Даниленко, хоч вони тільки проминули Дніпро, відчув себе вже не тут, в столиці, а на фронті...

Думка про прийдешню операцію, яку йому доведеться проводити вперше, як командувачу армії, турбувала Даниленка вже зараз, в літаку, не залишаючи місця і часу для інших думок.

Чи був він здивований несподіваним призначенням? Ні, відчував, що здатний на більше і тому це призначення сприйняв, як належне. От тільки чому раптом таке призначення? Даниленко знав, що останнім часом сформовано шість польових (загальновійськових) армій, та ще дві – механізовані1. Але вони на півдні, там мають відбутися вирішальні події. Де і коли почнеться осінній наступ, знала поки що тільки Ставка, але, судячи з усього, наміри на осіннє-зимову кампанію були рішучі. В вересневому наказі, що підводив підсумки першого року війни, були досить зрозумілі для військової людини наголоси: говорилося не тільки про остаточне звільнення рідної землі від російсько-більшовицьких окупантів, але й про відплату комуністам за розкозачування Кубані і Дону в часи Громадянської війни в Росії і за влаштований росіянами Голодомор тридцять другого року та визволення з неволі однокровних братів на Кубані. Досить було тільки глянути на карту, щоб розуміти: задачі ставилися двом південним фронтам і на дуже велику глибину. Коли б не ставилися, навряд чи став би Скоропадський говорити про Кубань і події десятилітньої давності та Громадянської війни на просторах колишньої Російської імперії.

Він згадав тридцять третій рік, як залишав разом з останніми повстанцями Кубань. “Ми повернемось!” писали вони на стінах будинків, парканах, здаючи російським карателям станицю за станицею, відступаючи з боями до Керченської протоки. І Гетьман тоді, підсумовуючи результати Кубанського повстання, пообіцяв, що не пройде і десяти років, як Кубань разом з Доном будуть звільнені від більшовиків. Але про цю обіцянку Скоропадського Кубанській Раді знали і комуністичні верховоди. Знали, і вживали відповідних заходів. Отже, головного удару “червоні” чекають саме там, на Тамані, на Північному Кавказі. І готуються до цього. Значить, міркував Даниленко, головного удару ми завдамо в Білорусі, де вони його не чекають. А тому його призначення командувачем армії на напрямку головного удару цілком зрозуміле.

Звичайно, війна велика, це вірно, і жере людей без ліку, нині тут, завтра – там... Попри загальноприйняту думку, Даниленко був честолюбною людиною і відчував задоволення, що його здібності і талант помічені Гетьманом. А на посаді командира корпусу про себе не дуже-то нагадаєш, хай в тебе навіть сім п’ядей у лобі. Значить, ще з тих часів, коли підводили підсумки Кубанського повстання, Скоропадський тримав Даниленка в пам’яті. Вірніше, запам’ятав його доповідь про дії повстанських загонів в кубанських плавнях. І призначення отримав невдовзі в оперативний відділ Поліського військового округу саме завдяки тій доповіді. А от сьогодні стали потрібними його талант, знання, досвід і навички воювати в болотах...

Тим більше, обстановка складалася для удару в Білорусі надзвичайно сприятлива. Зараз генерал не мав нічого під рукою, але тримав в пам’яті карту загальної обстановки на початок осені сорок третього року. І, оцінюючи загальну конфігурацію лінії фронту на півночі України, думав про майбутній наступ.

Росіяни, утримуючи в своїх руках частину української території на південь від Прип’яті, величезним виступом вдавалися в наше розташування від Кобрина на заході до Лоєва на сході. Недавно утворені з Білоруського Волинський і Поліський фронти займали оборону від Бресту-Литовського до Овруча. Армія, командування якою він мав прийняти, займала ділянку північніше Овруча аж до Шепеличів на Прип’яті.

Його корпус зараз знаходився на зовсім іншому фронті і обстановку на півночі Даниленко міг відтворювати тільки в пам’яті. Втім, не велика печаль. Цей лист карти, ще один на схід і два листа на захід, все це намертво сиділо в пам’яті ще з двадцятого року. Даниленко і зараз пам’ятав ту карту, по якій з початку двадцятого року воював з комуністами в Поліссі і на Волині. Він навіть пам’ятав назви тих населених пунктів, що опинилися на згинах і були настільки сильно потерті, що важко було прочитати написи. В його пам’яті все прожите і пережите в ті часи, коли доля Української Держави трималася на волосинці, було нанесене на ті карти. Ту неоголошену війну – подумав він про себе – вже й не згадаєш без тих карт, що залишилися від неї. І зараз, хоч їх і немає, все одно вони перед очима, і ті, двадцятого року, коли відстоював у тих болотах від “братів” з півночі свою суверенну державу, і пізніші, коли в готувався відбиватися від грядущого “визволення” росіянами...

...Стояла тиша і ледь чутно шурхотів вітер в чагарниках. Дон лежав за висотами, далеко-далеко за правим флангом фронту, його не видно було звідси, однак Даниленко все одно незримо відчував його зараз – і його свіжість, і його ширину, за якою починалися рівнини південної Росії, а за ними Волга і Заволжя.

За сотню кілометрів на захід був Старий Оскол, вже більше тижня оточений нами. Там, в пастці, зайнявши кругову оборону по всьому величезному кільцю в двісті кілометрів, сиділи кацапи – тридцять дві дивізії – сиділи і чекали! Даниленко добре уявляв собі, що можуть чекати росіяни в оточенні, – чекали нашого штурму, чекали виручки, чекали наказу пробиватися, чекали чуда, чекали загибелі – всього разом.

А ми після липневих, коли оборонялися, і серпневих боїв, коли наступали, добивали оточеного противника. Сьогодні вдень передова щосили гриміла кулеметними чергами і пострілами гармат, але цієї ночі війна на передньому краї ледве чутно ворушилася. Там, попереду, за цією тишею, були росіяни. Що вони робили цієї ночі, що думали, на що сподівалися? Але щоб вони там не думали, кожен зокрема і всі разом, вони думають зовсім протилежне тому, що думаємо ми. І кожне їхнє бажання наштовхується на наше, прямо протилежне, кожна їхня надія – суперечить нашій, кожен їхній розрахунок стикається з нашим, прямо протилежним. І все, що погано для них є добрим для нас. І так до кінця війни, до останньої її години, тому що війна, як монета – скільки б не котилася, на ребро все одно не стане – ляже так чи інакше: або орлом, або решіткою, хтось зверху, хтось знизу. І пощади ні нам від них, ні їм від нас немає і не буде...

На передньому краї тріснула одиночна міна, простукотіла кулеметна черга і, як далекий віддих, долинуло відлуння сильного вибуху там, всередині кільця у “червоних”, і знову все стихло.

- Товаришу генерал... – Даниленко обернувся. Підійшов начальник штабу корпусу, за ним стояв знайомий генералу майор-оператор зі штабу армії. – Отримано письмове підтвердження наказу на марш.

Майор зробив крок вперед, простягнувши Даниленку пакет.

- Олівець маєте? – Майор простягнув олівець і польову сумку, щоб генералу було зручно розписатися. Даниленко розписався на пакетах, поставивши день і час отримання, віддав майору конверти.

- Дозвольте відбути? – Генерал дозволив і за хвилину почув, як розкручується гвинт гелікоптера.

Сьогодні, восьмого вересня о чотирнадцятій годині штаб корпусу отримав по радіотелетайпу наказ вивести корпус в резерв армії, на протязі двох діб отримати поповнення особовим складом, озброєнням і бойовою технікою, а потім перегрупувати корпус в район Маріуполя. Марш було наказано почати десятого вересня з настанням темноти, а зосередження в новому районі закінчити шістнадцятого вересня. І зараз на передньому краї батальйони піхотних дивізій, які підійшли, змінювали підрозділи корпусу.

Поки командир корпусу генерал-майор Даниленко був у Києві, начальник штабу прийняв рішення на вивід частин і підрозділів, підготував всі необхідні розпорядження і після повернення генералу залишилося тільки підписати наказ і дочекатися письмового підтвердження зі штабу армії. До повернення командира корпусу вся попередня робота вже була зроблена, а вивести з передової таку махину, як моторизований корпус, так, щоб противник нічого не помітив і не встиг перешкодити, зовсім не просто. Тепер, коли отримали зі штабу армії письмове підтвердження наказу, можна було приступати до виконання. І тиша, яка на передовій зараз нічим не порушувалася, тішила самолюбство генерала – він любив, коли все йшло так, як заплановано. Головні батальйони полків двох піхотних дивізій вже сіли в окопи переднього краю, зайняті до цього рідким ланцюжком підрозділів мотопіхотних з’єднань корпусу.

Слухаючи нічну тишу, неможливо було навіть уявити весь розмах цієї війни, всю її величезність. Але тут, де зараз займали оборону піхотні батальйони, чекаючи прориву оточених радянських дивізій, Даниленко добре уявляв собі, що таке сьогоднішня ніч там, де нині йде головна війна, – на півдні, в курних степах на півдорозі до Ростову; на південному сході, також в степах, на берегах Чиру, у Великому Вигині Дону; на півночі, де українські танки вийшли на підступи до Воронежа, розрізавши радянські тили на глибину двохсот кілометрів від самих Валуйок. Там ніч гриміла гарматними і кулеметними пострілами; скреготала гусеницями; піднімалася в атаку, падала долі і знову піднімалася з хриплою лайкою і шепотом “мама”, залишаючи позаду плями тіл на спаленій до попелу стерні; там нічні вітри пахли не різнотрав’ям ранньої осені, а спаленою соляркою і кіптявою, горілим залізом і порохом, солдатським потом і солдатською ж кров’ю. Там сьогоднішньої ночі відбувалося головне і там для людей не існувало самої цієї ночі.

Але для того, щоб зараз там, на півдні і півночі могли наші танки наступати, минулої осені і зими, нинішнім літом корпус підставляв себе під мільйони куль і десятки тисяч снарядів і мін, його давили танками і живцем заривали бомбами. Його батальйони, полки і дивізії відступали і контратакували, залишали і утримували рубежі, відбивали їх і знову залишали. Корпус стікав кров’ю, його поповнювали і він знову обливався кров’ю. Він нині чекає свого часу, а інші наступають там, на півдні і півночі, в диму і крові...

Ось поряд з ним, командиром корпусу генерал-майором Даниленком, стоїть його начальник штабу полковник Денис Алексійчук, який воював в його дивізії з самого першого дня, коли П’ятдесят п’ята територіальна дивізія вступила в бій, живий і здоровий, хоч не можна сказати, що він щадив себе.

Воєнну кар’єру Денис Анатолієвич Алексійчук починав підпоручиком у вересні чотирнадцятого року, командуючи ротою. До вісімнадцятого року вже підполковник Алексійчук став начальником штабу дивізії. А потім не стало ні Російської армії, ні Російської імперії, а воювати проти колишніх однополчан у Білому Русі та Червоній армії не захотів і був звільнений з армії. Можливо, тоді це було правильним. Але життя колишньому підполковнику довелося починати заново і він закінчив економічний інститут, і по довгих службових сходах дослужився до головного бухгалтера крупного науково-промислового об’єднання.

Він почав цю війну старшим лейтенантом, командиром роти і за рік війни став полковником, начальником штабу корпусу, в який розгорнули територіальну дивізію Даниленка. Став завдяки особистій сміливості і впертості, безсонний і невтомний, який, однак, ніколи не забував вчасно попоїсти і випити.

Він починав командиром роти, як і минулу війну, а вже за тиждень прийняв батальйон, тому що однією бомбою убило всіх, хто був на командному пункті, і він виявився найстаршим серед офіцерів, які залишилися живими. Батальйон тримав оборону, а “червоні” обійшли висотки і вдарили по тилах, замикаючи кільце оточення. Багато хто тоді втратив самовладання, а Алексійчук не втратив і тримався на висотках, своєю бухгалтерською впертістю і точністю у виконанні наказу рятуючи П’ятдесят п’яту територіальну дивізію, поки до нього не пробився її командир генерал-майор Даниленко з танковим батальйоном.

...Алексійчук – це точність і впертість, в ньому і зараз, на війні залишилося щось від головного бухгалтера, в розумінні точності і в розумінні впертості.

Це осінні бої на підступах до Харкова, де П’ятдесят п’ята територіальна дивізія генерала Даниленка стримувала танкові орди “червоних маршàлів”, коли її батальйони посадили на прислані з армії вантажівки і наказали загинути, але закрити танковий пролом під Золочевом. Дивізія тоді була розрізана радянськими танками і один полк опинився в оточенні і всім здавалося, що загине. Але дивізія встояла і не загинула, хоча половина її полягла там, під Золочевом. Командир дивізії генерал-майор Даниленко тоді був в оточеному полку і коли вивів залишки полку до переправи через Сіверський Донець, боячись застати безлад, виявилося, що на переправі ніякого безладу немає, а є порядок, і цей порядок навів і підтримував майор Алексійчук, який на той час командував полком. Артилерійські дивізіони з-за Сіверського Донця прикривали переправу вогнем, попереду горіли підбиті танки росіян і батареї зенітних автоматів били, захлинаючись люттю, в небо по радянським штурмовикам, що пікірували на переправу. І коли Даниленко думав про Алексійчука, відразу згадував найважчі дні. А легких днів в той час взагалі не було.

Це зимові бої, коли дивізію переформували в корпус, і ще до закінчення формування кинули в бої під Старобільськом, куди прорвалися танкові бригади росіян.

Його корпус, як перед тим і дивізію восени, знову шпурнули закривати діру.

Але закривати діру було вже пізно і корпус став магнітом, який притягував на себе удари з землі та повітря від ранку до ночі. Дивізії корпусу прийняли на себе частину того, що призначалося іншим, і когось таки врятували від явної загибелі, але корпус сам став гинути. Йому вже обрубали фланги і зайшли в тил, а наказу про відхід все не було і не було. Прорвався в корпус тільки п’ятий офіцер зв’язку, який потім і розповів Даниленку, що четверо його попередників, які везли письмовий наказ про відхід, загинули.

Це перший день нашого наступу 30 січня і наступні нелегкі дні, після чергового переформування; це заграва палаючого – можна дотягтися рукою! – Старого Оскола, коли росіяни прорвалися на флангах наших наступаючих танкових корпусів і довелося загинати фланг і відходити на південь.

Це липневий радянський наступ, коли росіяни вдарили з усієї сили по нашим позиціям.

Це найстрашніший день сьомого липня, коли штрафні роти росіян йшли і йшли хвилями одна за одною, як сарана, як зграї сірих голохвостих щурів, не зважаючи на втрати, і піхотні дивізії першого ешелону армії позадкували, а дивізія, якою командував підполковник Алексійчук, встояла і не пішла з-під танків, а потім, коли вночі вивели звідти, в полках дивізії лишилося всього по три сотні бійців. Цим її впертим опором плани радянського командування були зірвані і тільки Богу відомо, як розвивалися б події в іншому разі. Дивізія стояла на смерть, але не дала росіянам прорватися на своїй ділянці. Кілька протитанкових гармат було розчавлено прямо на позиціях і заступник командира дивізії загинув під танком на командному пункті полку, а танки росіян прорвалися до артилерійських батарей і, здавалося, ось-ось розсічуть оборону корпусу. Однак дивізія Алексійчука встояла і трималася до ночі, поки її полки не змінили полки механізованої дивізії, що підійшла з резерву фронту.

Все тоді висіло на волосині і у нас, і у росіян. Але наша волосина виявилася міцнішою...

В чорноті ночі, там, де ще вдень йшов бій, злетівши в небо, запалала далека сліпучо-яскрава біла освітлювальна ракета. Вона горіла над оточеними росіянами і в цьому її далекому спалаху було щось тягуче і збуджуюче-тривожне. Даниленко дивився вдалину на цю ракету, поки вона не згасла, відгорівши свій томливий час.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Операція “Баторій” 1 iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Операція “Баторій” 1 iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка