Операція “Баторій” 1



Сторінка11/14
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

10


...Двадцять третього жовтня, на п’ятий день після з’єднання українських військ з військами союзників в районі Бєшєнковичів, обстановка на захід від Смоленська кардинальним чином змінилася.

Для російських окупантів в Білорусі і на Смоленщині в жовтні сорок третього року створилася критична ситуація. З’єднання українських військ з військами союзників неминуче приводило до краху всього північного крила українсько-радянського фронту з катастрофічними наслідками для Радянського Союзу. В обороні ворога утворився пролом, закрити який, здавалося, у росіян не було ніякої можливості.

З 18 по 23 жовтня з’єднання Волинського, Поліського і Сіверського фронтів разом з військами групи армій “Балтія” на півночі вели з замкненим в кліщі угрупуванням радянських військ в Білорусі безперервні наступальні бої. Росіяни затято опиралися, не раз на окремих ділянках переходили в контратаки. Але до кінця дня 23 жовтня територія Білорусі, зайнята оточеними радянськими військами, скоротилася вчетверо, а саме оточене угрупування було розсічене на три нерівних частини. Найбільше військ зосередилося в районі Борисов, Толочин, на території, що не перевищувала сорока-сімдесяти кілометрів.

Командувач 2-го Білоруського фронту командарм другого рангу Кузнєцов очолив цю групу і відправив термінову радіограму в радянську ставку верховного командування, прохаючи дозволу на прорив з котла. Очікуючи на згоду радянської ставки, віддав наказ по військах свого фронту і також по арміям 1-го і 3-го Білоруських фронтів, які підпорядкував собі, готуватися до відходу на схід в напрямку Смоленська. На протязі трьох днів армії його групи – 42-а і 43-я армії 1-го Білоруського фронту, 37-а 3-го Білоруського фронту і 27-а, 28-а і 45-а армії 2-го Білоруського фронту – поспішно спалювали все, що неможливо було використати при прориві: запаси літнього обмундирування, тягачі і автомашини, які залишилися без пального, висаджували в повітря склади з майном, яке обтяжувало війська, знищували штабні папери.

Не відставали від військових й працівники партійних і радянських органів – двори обкомів та райкомів комуністичної партії, виконкомів обласних і районних рад перетворилися на вогнища середньовічної інквізиції: там спалювалися тонни паперів... Комуністи та їхні посіпаки приготувалися до втечі...

...Тільки ж ні! Так просто товариш Сталін свого нікому не віддасть! Він ще побореться!

Але для цього радянському командуванню потрібно було десь віднайти резерви.

Ситуація ускладнювалася тим, що Червона армія на сході Білорусі та на Смоленщині до жовтня сорок третього року не мала якихось військових формувань. І взяти війська для нейтралізації загрози, що з утратою Білорусі виникала, було нізвідки. Всі наявні дивізії, корпуси і армії воювали на півдні. Вони були давно втягнуті у важкі бої з українськими військами, знекровлені, знесилені і витягнути з тих м’ясорубок на південній ділянці українсько-радянського фронту більш-менш значні сили можливості не було ніякої.

А війська були потрібні, бо в жовтні сорок третього року в результаті прориву українських армій в Білорусі радянський фронт розвалився. В прорив стрімко ринули рухомі з’єднання українських військ, а назустріч їм з півночі, з Латвії завдали удару союзники Української Держави – армії країн Балтії і російської Республіки Грумант. На цей час резерви Сталіна були розтрачені в боях на сході України, на Дону і Північному Кавказі і в такий критичний момент закрити пролом в обороні росіянам було просто нічим.

Та ще й в тилах Червоної армії по всій Білорусі спалахнуло народне повстання. Без допомоги місцевого населення українським військам не вдалося б так відносно швидко просуватися по білоруській землі. Проти комуністів люди піднялися також і на територіях, де жило переважно російське населення – в західних районах Смоленської і Псковської областей Росії, на півдні Брянщині. Червона армія потрапила в становище окупанта на власній землі і під її ногами в прямому значенні горіла земля. Повсталі ловили, різали і вішали чекістів, комуністів і комісарів, розбивали їм голови, топили в ріках, озерах і болотах. Радянські полки і дивізії, набрані з місцевого люду, розсипалися, війська розбігалися по лісах або ж йшли в полон під оркестр, з розгорнутими знаменами та з усім належним озброєння і всією бойовою технікою.

Однак в “смоленських воротах” проти наступаючих корпусів Російської Добровольчої армії раптом стали стіною два новеньких, свіжих стрілецьких корпуси, укомплектованих відбірними солдатами, оснащені найновішим радянським озброєнням та бойовою технікою. Та й не прості були ті корпуси, а гвардійські, і в кожному було по три гвардійські дивізії з номерами суцільною чередою від 16-ої до 21-ої!

...Радянські гвардійські дивізії і бригади з’явилися пізньої осені сорок другого року, коли план радянського командування загарбати з ходу Україну провалився. Після важких наступальних, а потім оборонних боїв деякі стрілецькі дивізії отримали найменування гвардійських – за проявлену у боях з українцями рішучість в наступі і стійкість в обороні. Радянська гвардія утворилася в боях під Білгородом. 100-а і 127-а стрілецькі дивізії 24-ї армії Центрального фронту, яким командував тоді ще командарм другого рангу Жуков, були перетворені на 1-у і 2-у гвардійські стрілецькі дивізії. За рік війни до цих двох гвардійських дивізій приєдналося ще чортова дюжина і на середину жовтня їх було рівним числом п’ятнадцять...

Двадцятого жовтня сорок третього року за особистим наказом Сталіна був утворений Західний фронт. До його складу ввійшли п’ять загальновійськових і одна повітряна армії з резерву радянської ставки. Крім того, в район Смоленська було висунуто з особистого резерву Сталіна ще три загальновійськові армії: 29-у, 30-у і 31-у. Всі ці радянські армії: 29-а, 30-а і 31-а були сформовані з чекістів – частин прикордонних і внутрішніх військ, позавідомчої охорони, співробітників наркомату внутрішніх справ. На чолі новоствореного фронту Сталін поставив командарма першого рангу Жукова, свого заступника на посту верховного головнокомандувача радянських військ. Робота була саме для такої людини і верховний головнокомандувач радянських військ товариш Сталін не даремно поставив на чолі Західного фронту командарма першого рангу Жукова, свого заступника.

Заступником Сталіна Жуков став не після великих перемог, а після провалу трьох поспіль наступальних операцій Центрального фронту, яким командував з початку нападу СРСР на Українську Державу.

30 вересня 1942 року закінчилася Чернігівсько-Конотопська наступальна операція радянського Центрального фронту, яким командував командарм другого рангу Жуков. Наступ фронту завершився провалом. Війська Жукова фронт оборони українців не прорвали, нікого не оточили, навпаки, самі в оточення потрапили. Чернігівська армійська група генерал-майора Герасименка, перетворена після початку війни на повноцінну армію, розгромила правий фланг Центрального фронту, форсувала Дніпро і плацдарм на його правому березі захопила. В оточення під Черніговом потрапили і загинули три стрілецькі дивізії росіян.

До останніх чисел листопада тривала Харківська наступальна операція Центрального і Степового фронтів. Взяти Харків радянським військам не вдалося. За сто три дні наступу війська цих фронтів просувалися по 200-400 метрів на добу і вгризлися в оборону українських дивізії на двадцять-сорок кілометрів. За кожен кілометр росіянам довелося платити шістьма тисячами своїх вбитих і поранених солдатів. Загальні втрати росіян склали до двохсот п’ятдесяти тисяч вбитих і поранених. Дві тисячі літаків втратив даремно Жуков, спалив без толку три тисячі радянських танків, тисячі тонн пального і мільйони снарядів.

В грудні-січні йшла кривава друга Харківська наступальна операція росіян. Вона завершилася контрнаступом наших військ і визволенням в лютому сорок третього року Білгорода, який двадцять чотири роки знаходився під російською окупацією. Для радянських військ намітився котел в районі Курська. Однак в березні росіяни зібрали достатні сили, завдали контрудару і довелося відступати українським арміям майже до кордону. Був залишений Старий Оскол. Бойовище скінчилося в квітні сорок третього року.

А в кінці липня сорок третього року почалася Білгородська наступальна операція радянських Центрального, Степового і Південного фронтів. Вона тривала до 24 серпня, коли почався наш контрнаступ. І от 23 серпня сорок третього року захлинувся в крові черговий наступ радянських військ, а вже 26 серпня Сталін присвоює Жукову наступне звання командарму першого рангу і робить його своїм заступником. Не в сяючих перемогах проявляється талант Жукова і комуністичний вождь в Кремлі не за думки геніальні на вершини влади піднімає його: місяцями жене той сотні тисяч людей на смерть, і навіть з лиця не спав!

Так і на Смоленщині в жовтні драконівськими заходами паніка у радянських військах була подавлена, війська, які тікали, були зупинені, приведені в такий-сякий порядок, в районі стратегічного прориву українських військ був створений новий радянський фронт, підтягнуті свіжі дивізії, корпуси і армії. В третій декаді жовтня стрімкий рух українських і союзних військ в бік Смоленська загальмувався і зустрічні бої перетворилися у важкі затяжні бої за кожен рубіж, кожну траншею і кожну вогневу точку.

Але зупинити відступ і паніку в тилах було недостатньо. Росіянам потрібно було пробитися до оточених. В деталях поінформований про стан військ через своїх особистих представників, Сталін вагався: він перебував в скрутному становищі, але враховуючи обіцянку командарма першого рангу Жукова, пробити коридор до оточеного в східній Білорусі угрупування, наказав оточеним військам зайняти кругову оборону і битися до останнього солдата. Потім в штаб 2-го Білоруського фронту прийшла директива про проведення операції по деблокуванню угрупування Кузнєцова і прориву з боку Смоленська до оточених військ армій Західного фронту. Командарму першого рангу Жукову були підпорядковані понад сорок дивізій: тридцять стрілецьких, два механізованих корпуси – 5-й і 7-й – в складі чотирьох танкових і двох моторизованих дивізій, два танкових і механізований корпуси нової, бригадної організації, окрема1 танкова дивізія, п’ять дивізій народного ополчення. Війська для Західного фронту перекидали з Сибіру, Московського і Забайкальського військовий округів. Крім того, рішення Сталіна утримувати східну Білорусь переслідувало і стратегічну мету – не дати встановити сухопутний зв’язок між Українською Державою і країнами Балтії, де спільно з естонцями та латишами воювала проти Радянської Росії Російська Добровольча армія і була сформована Російська Визвольна армія з радянських військовополонених.

Про все це командувачу української Вісімнадцятої армії повідомляла розвідка.

З цих повідомлень розвідки Даниленко знав, що противник проти нього серйозний. І поява двох гвардійських корпусів свідчила, що битва за Білорусь аж ніяк не закінчилася. Українці і їхні союзники виграли початкову стадію бойовища, але битва тільки-тільки вступає в свою вирішальну фазу!

25 жовтня “червоні маршàли” проти його Вісімнадцятої армії кинули в бій 1-у гвардійські армію у складі п’яти гвардійських стрілецьких дивізій на чолі з колишнім начальником розвідувального управління генерального штабу Червоної армії комкором Голіковим.

Армія була не проста – свіжа, повністю укомплектована особовим складом і бійці її – справжні гвардійці, як це було заведено ще Петром Першим, молодець до молодця! Армія найновішим радянським озброєнням і бойовою технікою була озброєна, найкращим людським матеріалом укомплектована, на її формування були обернені п’ять повітряно-десантних корпусів. Корпуси ці застосувати проти України радянським полководцям не вдалося – зенітні ракети і винищувальна авіація не залишали транспортним літакам жодного шансу для здійснення масового десантування в тилу українських військ, – тому їх перетворили на гвардійські стрілецькі дивізії.

Кожна така дивізія мала 11 780 бійців і командирів, три стрілецькі полки, артилерійську бригаду, до якої входили два артилерійських і мінометний полки, танковий, розвідувальний, інженерно-саперний батальйони, батальйон зв’язку, самохідно-артилерійський, винищувально-протитанковий і зенітний дивізіони, учбовий і медико-санітарний батальйони та інші підрозділи бойового і тилового забезпечення. Тільки в танковому батальйоні дивізії було 54 танки Т-701, крім того, ще 16 легких плаваючих танків Т-40 та 13 гарматних бронеавтомобілів в розвідувальному. Всього в дивізії налічувалося 83 броньованих машини.

В новоствореному Західному фронті налічувалося 426 тисяч солдатів і командирів, більше трьох тисяч танків, понад п’ять тисяч гармат і мінометів, його дії підтримують дві повітряні армії – всього до тисячі літаків. Це була значна сила, що обіцяла запекле бойовище на смоленській землі. Сили радянського Західного фронту значно перевищували сили українських військ і військ союзників, а разом з оточеними вони складали значну загрозу, яка може докорінно змінити результат Білоруської наступальної операції.

В ніч з двадцять другого на двадцять третє жовтня, ще обмірковуючи становище в Білорусі, Сталін наказав Жукову нанести деблокуючий удар. На світанку двадцять третього жовтня, створивши трикратну перевагу на своєму правому фланзі, Жуков завдав удару в стик між військами країн Балтії і Російською Добровольчою армією. Радянські танки ввійшли в прорив і двадцять четвертого жовтня вийшли на берег Західної Двіни в районі Веліжа. Ускладнилося становище і на півдні: ослаблені двотижневим наступом, після зустрічних боїв, українські війська відходили. Танкові частини росіян просувалися на захід, до оточеного в Білорусі угрупування. Нашою радіорозвідкою були перехоплені радіограми в штаб командувача оточених військ командарма другого рангу Кузнєцова: “Тримайтеся. Підмога близько. Ми йдемо...” Оточені війська росіян чекали сигналу на прорив з “котла” назустріч деблокуючим танковим з’єднанням...

***


...Під вечір четвертого дня після зустрічного бою з танковим батальйоном росіян командира важкого танку Т-3 “Молот” під номером двадцять сім старшого сержанта Іванька викликали до командира роти, повернувся він весь червоний, як варений рак, і скуйовджений, як горобець після бійки.

- Шикуйсь! – Прошипів він розсердженим гусаком своєму екіпажу, і коли четверо підлеглих вишикувалися біля машини, командир танку, пройшовся вздовж нечисленного строю.

- Йдемо у бій, хлопці. Машину заправити і прийняти боєкомплект! – Більше Іванько нічого не став пояснювати, тільки всі й без цього зрозуміли, що вільне тилове життя, до якого призвичаїлися, поки машина ремонтувалася, і до якого якось звикли за ці три неповні доби, закінчується.

Прийнявши і протерши снаряди, всі, крім старшого сержанта, якого знову викликали до ротного в заводоуправління, пішли в заводську лазню, де вимили заляпані снарядним мастилом руки і нашвидку випрали комбінезони. Одяг висихав у сушарці, а екіпаж топтався біля машини і висловлював здогади, куди підемо і чого їм чекати від долі. Та ще Лялько зітхав гірко, зауваживши, що вечеряти їм не доведеться...

Однак довго гадати не довелося, здалеку долинув шум: заводили танкові дизелі і цей гул став наближатися. З-за корпусу ковальського цеху Іванько з’явився і здалеку енергійно крутнув рукою: “Заводь!” Мимо, по розмочаленій гусеницями заводській бруківці, заповнюючи проміжок між цехами клубами спаленої солярки, вже гуркотіли три “Молоти”. Іванько тільки гукнув і його ледь-ледь почули в тому гуркоті:

- В машину! На дорогу до Любавичів! А там куди, я скомандую...

За хвилину важкий танк, гребнувши гусеницями по бруківці, вискочив на дорогу. Більше години, майже півтори, йшли в колоні інших машин. Крізь триплекси Іван Литвиненко нічого не бачив, крім корми танка, який курів пилюкою попереду, та дерев на узбіччях, що мигтіли обабіч дороги. Потім Іванько взяти ліворуч скомандував, якимось лугом вже на самоті йшли, проломилися крізь негустий лісок і машина вимчала на лисий пагорб. Попереду виднілася ділянка дороги, що оминала невеличке озеро, – можливо, то було болото, – мимо того самого ліска, який танк щойно проминув, і пропадала за очеретами.

Коли спустилися з пагорба, Іванько наказав зупинитися. Командир вискочив з машини, пробігся вздовж спадистого схилу, що заріс всяким рідким підліском та дрібним чагарником.

- Ну, запорожці-сіроманці, тут, по всьому, наш бій останній і буде. – Від цих слів командира у кожного по спині холодок пройшов. Ніколи ще екіпаж не бачив свого командира таким: щоки ввалилися, рот перетворився на вузьку щілину і говорив він, здається, губ не розтуляючи. І очі блискали гостро, пронизливо і було щось в його зовнішності нестримне, нищівне.

- За даними розвідки, тут кацапи, курви мами діти, на наші позиції рухатимуться. Зібрали-таки силоньку, падлюки. Наша задача буде простою, як рейки залізниці: по цій дорозі, – сержант махнув у бік озерця, – не пропустити жодного танка москалів. Скільки б їх тут не рухалося...

- На цій дорозі цілий танковий батальйон їхній поміститься. – Промовив Антон Горошко. – Що ми однією машиною? – Це крутилося на язику у кожного, але ніхто не наважувався говорити першим.

- Скільки б їх не було! – Слова сержанта ледь продиралися крізь щілину губ. – Я сам... сам цю ділянку вибирав. Ми їх тут і намолотимо... Га, Іване Юхимовичу?

- Як вийде... – Романченко глянув на сонце, що опускалося за горизонт, ніби прощався з ним. І всі мимоволі глянули туди ж. Потім поправив один вус, інший. І сказав впевнено. – Постараємося, чого там.

- Взяти лопати, танк закопати. – віддав розпорядження Іванько.

Окоп рили до темряви, скинувши комбінезони і куртки. Солоний і брудний піт виїдав очі, змахували його, тільки це було даремним. Коли окоп був готовий, сержант особисто перевірив бойові механізми, Литвиненко світив йому переноскою. Все було справним, крім ролика ведучого котка, який лопнув. Але це означало всього лиш, що відпочинок екіпажу почнеться на півгодини пізніше. Вже в ранніх сутінках Іван Литвиненко завів машину в земляну щілину, замаскували танк нарубаним гіллям з ближнього чагарнику. Послухавши мотор, поки “двадцять сьома” спускалася на дно земляного стійла, Іванько відмітив, що дизель працює, як швейцарський хронометр, і копирсатися в ньому більше немає потреби.

Потім Антон Горошко разом з Гришею Ляльком збігали до лісу, принесли кілька молодих деревець, їх вкопали в три ряди перед танком, щоб вони, не заважаючи огляду і обстрілу дороги, маскували машину. Коли все було виконано, Іванько вийшов на дорогу, ще раз по-хазяйськи обдивився все. Потім вернувся і наказав дістати недоторканий запас. Але їли всі кволо, втома давила на плечі. Навіть теплий, на подив, жовтневий вечір не надихав екіпаж бадьорістю. Думки про завтрашній бій не давали спокою і заважали насолоджуватися осіннім угасанням природи.

- Спати всім. Лялько, дивись за дорогою. О третій годині мене розбудиш. – Наказав командир.

- А яке сьогодні число? – Згадав Іванько раптом, не звертаючись до когось особисто.

- Двадцять четверте закінчується, – відповів із сутінок заряджаючий і підніс переносну лампу до його обличчя, почувши незнайому нотку в голосі командира танку, – не вечеряли сьогодні вчасно, ось воно тобі й здалося, що деньок цей тиждень цілий тягнеться... а що?

Старший сержант посміхався задумливо, з такою недовірливою прискіпливістю вглядаючись в темну глибину лісу, що всі мимоволі оглянулися туди ж само.

- Ні... це добре. – Невизначено сказав Іванько.

Він першим ліг на брезент, розстелений на моторному відділенні і миттєво заснув...

...Прокинувся він сам, за якусь мить до того, як радист підійшов до машини.

За хвилину Григорій хропів на всі заставки, і Іванько лишився на самоті. Нічні сутінки ховали ліс, болітце, дорогу і саму “двадцять сьому”. Танк стояв в земляному окопі, врівень з баштою. Обриси машини округлювала пітьма і ходові чорноробові частини були приховані цією темрявою. Нічого не можна було розгледіти в тому мороці, але Іванько бачив машину всю, ніби при світлі полуденного сонця. Мало нинішня його “двадцять сьома” нагадувала ту, першу машину, яка два з половиною місяці тому лишилася там, на березі Осколу. Та “двадцять сьома” була стара; чотири жарких місяці вона не виходила з боїв, коли пил та жара вдесятеро швидше зношують механізми, а війна розхитує танкове серце незгодами бранного життя.

Життя танка на війні коротке. Танк на війні завжди працює на межі і за межею можливостей металу, конструкції, завжди в екстремальних умовах. Танк, а король танків – важкий танк особливо, несе на собі неймовірну кількість броні, агрегатів і механізмів, озброєння і боєприпасів, він йде крізь багнюку та пісок, в жару і мороз, на його шляху каменюки та болото, його кидає на цій дорозі по ямах та вибоях. І на такій дорозі кожна секунда може для танка стати останньою. А тому механік-водій то на максимальних обертах двигуна з місця рве, то гальмує, то різко і несподівано розвертає, і знову жене багатотонну машину на весь мах поршнів надпотужного мотора. В бою б’є танк лобом своїм броньовим автомобілі вантажні і паровози, вагони і легковики, ламає стіни та столітні дерева, руйнує мури, чавить людей і машини... Танк в бою б’ють з усіх боків, протитанкова артилерія по броньовій шкірі його лупить і великокаліберні кулемети періщать, його намагаються осліпити стрільці і снайпери, на нього сиплються гранати та пляшки з сумішшю запалювальною... Танку на війні дістається чи не найбільше. Ось чого на війні вік танковий короткий...

Нинішня “двадцять сьома” всього місяць тому вийшла з складального цеху київського танкового заводу, вона була мало обкатаним новачком, який не скуштував ще дзвінкого до щему і п’янкого натхнення бою. Вона нічого не вміла і люди допомагали їй, екіпаж ділився з нею частиною свого живого тепла і брав взамін частину її невразливого спокою. За десять днів війни бойове життя невпізнанно змінило машину. Після бою з танковим батальйоном росіян нічого грізного не залишалося в “двадцять сьомій”, крім напису крейдою на башті: “Бий нечисть кацапську!”, снаряди “тридцятьчетвірок” збили з броні всі ящики і коробки, зенітний кулемет зірвало з турелі і відкинуло на півсотні метрів, ледве упізнали його в залізі тому покрученому. Головка прицілу і спостережні прилади були розбиті прямими влучаннями і осколками, поручні на башті погнуло і порвало силою вибухів. Гострий, як кинджал, весь в зазублинах осколок пробив ствол танкової гармати, позбавивши можливості витратити до кінця танковий боєзапас. Але баштова броня в сто десять міліметрів витримала всі удари тридюймових молотів, екіпаж залишився неушкодженим.

Після того бою башта годилася лише на переплавку, а танк можна було використовувати тільки, як броньований тягач. Та обіцянку зампотєха видати нову машину екіпаж зустрів такою похмурою мовчанкою, що ніхто не зважився розлучити цих людей з їхньою машиною. “Двадцять сьома” лишилася в строю.

На танкоремонтну базу вона прийшла своїм ходом. Бойова біографія танка була написана на його броньовій шкірі. Так, вм’ятина на лобовій плиті біля люку механіка-водія була отримана під Могильовом, довга борозна вздовж лівого борту – після форсування Березини, був випадок – “двадцять сьома” поверталася і на буксирі тягача... Бій на смоленській рівнині, коли “двадцять сьому” клював у півсотні дзьобів танковий батальйон росіян, залишив десятки великих і малих відмітин на башті. Їх налічили дев’яносто дві рівно. “Нехай добирає до сотні!” – вирішили танкові командири. І перед тим, як почати роботу, старі робітники довго і шанобливо читали короткий родовід, де кожен бій залишив свій шалений і незгладимий розчерк. Один з майстрів, сам солдат-гетьманець, який з вісімнадцятого по двадцять третій рік відстоював свободу і незалежність українського народу і Української Держави від російських загарбників, і батько п’яти танкістів, мовчки скинув картуза з лисої голови. То була найвища нагорода танку...

Похвала танку означає похвалу її екіпажу і, в першу чергу, її командиру. Війну Сашко Іванько починав навідником на тій, ще першій “двадцять сьомій”. Тоді в бій з ним йшли інші і нині їхні імена міг назвати повністю тільки він один, і як же ж йому бажалося часом побенкетувати з ними коли-небудь потім, після війни, за дружнім переможним столом!

Батальйон майора Свірьопкіна в той же день поніс значні втрати і побиті машини разом з екіпажами чекали своєї черги на ремонт машини. Тому ремонт “двадцять сьомої” закінчили швидко, та й робили його, до речі, також дуже злі на москалів люди. Нова гармата грізно стриміла з бійниці, відрегульований мотор міг без утоми носити машину по становищам ворога. Крім гармати замінили приціл і прилади спостереження. На третій день танк був готовий до бою за поліські ліси й поля, за донецькі терикони, “за лани широкополі, за Дніпро і кручі...”, за землю, яка народила його метал, за майбуття своїх творців і воїнів...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Операція “Баторій” 1 iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Операція “Баторій” 1 iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка