Операція “Баторій” 1



Сторінка12/14
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Прокинувся екіпаж від того, що раптом загойдалася земля. Танкісти скочили, в перші секунди не розуміючи нічого. Стояв неймовірний гуркіт та виття снарядів та ракет, наших, з установок залпового вогню. На тому боці, де пізно ввечері злітали в небо ракети, горіла по всьому горизонту заграва, в відблисках її багряно-червоних важко і ліниво клубочилися чорні хмари, безперервно бухали вибухи. Екіпаж вже стояв на танку, вдивлявся в край неба на сході. Там, в правій частині горизонту раптом високо спухли криваво-чорні пухирі, їх прорізали вогненні смуги, потім над зубчастим небокраєм весело затанцювало полум’я.

- В склад пального їм влучили. – Сказав Романченко.

Так само, як восени сорок другого і нинішньою зимою, українська авіація і артилерія полювали за базами і складами пального в радянському тилу. Позбавлений рідкого палива, наступ росіян гальмувався.

- П’ята... за сім хвилин шоста година... – Старший сержант глянув на циферблат свого годинника. Він обернувся до екіпажу, пояснив у чому справа. – Наші луплять... Артпідготовка. Значить, почалося!

Неймовірної сили артилерійська канонада стояла ще хвилин тридцять, потім разом все стихло. Десь збоку ще глухо вовтузився артилерійський грім, у відповідь кілька залпів дали радянські батареї. На слух – дивізійні тридюймівки. Проте й вони вроздріб постріляли хвилини три-чотири та й замовкли. Тиша настала мертва, глуха, від неї давило боляче у вуха. І коли б не горизонт, який палав в непевній темряві світанку, можна було б подумати, що неймовірний артилерійський гул їм тільки примарився, наснився. Тільки ж заграва на горизонті не лишала у екіпажу жодних сумнівів: скоро, дуже скоро станеться бій!

- По місцях, хлопці. – Тихо і ніби неохоче сказав Іванько.

Чекати недовго довелося.

Над землею примарно розгорявся світанок, над озерцем, над очеретами піднімався білий ранковий туман. Все це екіпаж бачив в оглядові прилади і навіть вчувався качине крякання. Але це тільки вчувалося – ніякі качині голоси долинути до танка не могли, тим більше, пробитися крізь броню всередину.

Дуже скоро туман над очеретами почав густішати, ставав щільно-білим, потім заголубів і несподівано осяявся ніжно-рожевим світлом. Він піднімався вгору, несподівано мінливими стовпами і стовпи ці були живими, вони колихалися, це потягнув над озерцем вранішній вітерець легенький. Вже зовсім розвиднілося, коли над водою десь збоку бризнуло сонце, ковзким навскісним промінням засяяло воно сліпуче на верхівках очеретів, відбивалося в листі осикових гайків, що товклися на протилежному березі озерця.

І знову тиша вибухнула, з того і другого боку забухали гармати, а потім стало чути, як заревіли над головою люто, загрозливо літаки. І це були чужі літаки, вони відрізнялися глухим натужним ревом...

...Литвиненко і куняти почав, очікуючи розвитку подій. Тепер його діло маленьке, заводити машину доведеться не скоро... коли взагалі доведеться. Лише як гримнув баштовий люк він стрепенувся і зрозумів, що куняв недовго, якусь хвилину, бо верхівки очеретин так само сяяли в промінні сонця.

- “Береза-двадцять сім”, в вашому напрямку рухається колона танків. – В шоломофоні металічно проскрипів незнайомий голос. – Бачу стовп пилу. Йде на вашу дорогу.

- Зрозумів. – Відповів командир танку. Екіпаж був на місцях і зараз мало початися те, задля чого вони тут всі і опинилися. “Тут наш і бій останній буде...” – згадав Іван вчорашні слова старшого сержанта. Йому захотілося, нестерпно, аж до сверблячки в долонях захотілося натиснути на кнопку стартеру, відчути дрож семисотсильного дизеля і кинути танк, слухняну машину вагою в півсотню тонн, назустріч тому стовпу пилу, який рухався на них. Що там на дорозі? Можливо, вантажівки з москалями? Колона артилерії? Захрустіли б під гусеницями тільки їхні кістки та їхнє залізо! Або радянські танки? Ну, та все одно...

Невдовзі вони побачили той стовп пилу, про який повідомляв невідомий спостерігач. Спочатку на дорогу вилетіли троє-четверо мотоциклістів. Вони летіли стрімко, б’ючи короткими чергами по кущам вздовж дороги. На відстані ста метрів за ними рухався броньовичок, уступом – ще один.

- Командире! – Жалісно скрикнув Горошко. – Товаришу старший сержант! Ну?

- Я тобі дам! – І командир раптом злостиво вилаявся, чого собі не дозволяв раніше ніколи. – Мовчок у мене! Постав кулемета на запобіжник! Романченко, Ваня, ти зрозумів?

- Добре, добре, не лайся, командире. – Буркнув навідник. – Все в порядку.

- Сьогодні, хлопці, буде нам роботка! – Тепер в голосі командира вчувалася радість. – Лялько, Горошко! Тільки встигайте обертатися. Змокнете зараз у мене. Рушники приготуйте, вуса обтирати.

- Нічого, ми звичні. – Пробурмотів у відповідь заряджаючий.

Поки йшла вся ця розмова, мотоциклісти і броньовики промчали дорогою. Пил, піднятий ними, повільно осідав. Але до кінця розсіятися він не встиг, коли з-за лісу на повороті дороги з’явився перший радянський танк, слідом за ним другий, третій, четвертий...

До того, як танки повертали, розгледіти можна було тільки головну машину, всі інші зливалися в суцільну сіру стрічку. За кожним бив у небо високий курний стовп. Гусениці, корпус, башта – димна сіра пелена ховала все. Отой пил видавав колону, проте ця обставина, очевидно, не турбувала росіян. Танки, – були це важкі КВ-2 з шестидюймовими гаубицями в здоровенних, як хата, баштах, – не поспішали, виповзали з ущелини лісової неквапливо, і рух їхній від цього здавався особливо грізним і нищівним, біда уявлялася неминучою, а оскільки розгледіти приховані пилом деталі не вдавалося, уява й малювала казна-що...

- Ну, Романченко... – Прохрипів у шоломофоні голос командира. – Іване Юхимовичу, дорогий...

- Та знаю, кого вмовляєш! – Обірвав навідник. – Грицько, Антоха, щоб вправно мені, без поспіху!

- Впораємося. – Буркнув Горошко, кидаючи перший бронебійний на лоток подавача.

Радянські танки виповзали з-за повороту. Все повзли і повзли, і здавалося, що їм не буде кінця. Вони йшли поротно, по п’ять машин купно, – всього двадцять один танк, – дорогою рухався важкий танковий полк1 прориву. Внизу Литвиненко чув, як працює, джеркочучи підшипниками, поворотний механізм башти – Романченко тримав на прицілі головний танк росіян. “Не встигне, зараз москаль сховається за гайком... Он вже дев’ятнадцятий виповзає, двадцятий, двадцять перший...”

...Іванько підкрутив різкість командирського приладу спостереження. Тепер картинка виглядала ясно, деталі проступали чітко, як на фотографії.

- Іване Юхимовичу, – промовив Іванько, – приготуйся... Не поспішай... Так, так, так. По комуністичному ворогу, по кацапським загарбникам, по нелюдам московським...

Слова “вогонь” екіпаж двадцять сьомої не почув. Від пострілу “Молот” гойднуло на торсіонах, і за мить танкісти побачили, як з боку переднього ворожого танку спучився жмут вогню і диму. Сержант Іванько в цю мить глянув в кінець колони і тому проґавив влучання снаряду. І в перший момент подумалося – мимо! Однак передній КВ крутнувся, став впоперек дороги, гойднув своїм товстим коротким стволом і завмер. Танк, який йшов щільно за першим, став обходити підбиту машину, швидкості не збавляючи, але знову прогримів танковий грім, відгукнувшись у кожному з танкістів – у мізках, у кістках, у кожній клітині. “Молот” гойднуло віддачею танкової гармати і під тим, другим КВ, кресонуло з-під котків вогнем.

І хоч Іванько знав, яка це сила – 114-міліметровий бронебійний, але з першим КВ ніби нічого не відбувалося, стояв непорушно і другий танк, Сашко чекав справжнього вогню й диму, але секунди спливали, танк стояв, ніби нічого й не трапилося і старший сержант вже змирився з невдачею, гадаючи, що танк ось-ось рушить і поповзе мимо підбитої першої машини далі по дорозі. Але тут з башти висунувся танкіст і став вивалюватися, сповзаючи вперед руками і хапаючись ними за поручні на башті, нарешті він звалився на землю і поповз далі на самих руках. Що там у нього сталося з ногами, Іваньку знати було не дано, та не важко було здогадатися, що дісталося їм гарно, бо кацап волік їх, як дрючки; він повз і без упину кричав, можливо, одне тільки “а-а-а!”, коли зважити на те, як рот перекошений був у нього. Але до танка той крик не долітав: відстань, як-не-як, чимала, вірних півкілометра набереться, та й танки там ревли, два десятки могутніх танкових дизелів. З танку більше ніхто не виповз, а потім над ним височенний вогненний стовп здійнявся і після цього рвонули боєприпаси, так, що від танку залишився тільки низ корпусу та гусениці.

Перший танк вже лизали маленькі язички полум’я, а за хвилину ніби враз всі люки в ньому відкрили – з танка повадив густий масний дим. Дорога на захід була наглухо закупорена.

- Так, тепер в хвіст колони! Он, хвостатий рачкує, зараз вшиється, гад! – Закричав Іванько. – Чого ти чекаєш? Крутися швидше, он в середині, на нас гармату розвертає!

- Ну, раком стояти москалі, курвині діти, природою приречені. – Спокійно сказав Романченко. І закричав сердито на заряджаючого з стрільцем-радистом. – Лялько, Антоне, чого копирсаєтеся?!!

В тертій раз гримнула гармата. І задній радянський танк перестав рачкувати, ніби передумав. В нього ще вистачило сили розвернути башту і вистрілити кудись в напрямку пагорба. Снаряд вибухнув далеко збоку. Наступний снаряд “Молота” зірвав башту КВ і відкинув її по той бік дороги.

Від п’ятого снаряду спалахнув ще один кінцевий танк. Він в момент вкрився полум’ям, як скирта сухого сіна. “От зараза, – подумав схвально Литвиненко про навідника – знає ж свою справу!”

Грім танкової гармати злився з безладним тріском кулеметної стрілянини. Кому належало, той вже повалився навзнак, а іншим росіянам ще дано було якусь секунду чи хвилину довше спостерігати, як, сполохана, метушилася над лісом галчача розвідка. Денне світило відірвалося від горизонту, полізло вгору, заливаючи все внизу своїми життєдайними променями. Тільки ж на землі мова йшла зовсім не про життя...

Так почалася війна в цьому ранковому затишші...

Сонце вже давно, ніби великий червоний поплавок, гойдалося серед димних хвиль, які накочували з землі та неба. Самотній український танк був закопаний на пагорбі в землю, гарячу, розігріту бомбами і снарядами, можливо і цим, по-літньому пекучим сонцем, ніби й не жовтень місяць закінчувався. Сонце ховалося за димами, які затягли густою пеленою все небо, і в броню густо торохтів свинцевий горох...

- Товаришу старший сержант! – Вкотре благав Іванька стрілець-радист. Командир танку заборонив йому стріляти з закритої кулеметної установки по радянським танкістам. Кулемет потрібен буде тоді, коли росіяни наблизяться до танка, щоб перебити гранатою гусеницю, або підпалити машину. Працював тільки спарений з гарматою кулемет. Однак Романченко стріляв з нього так рідко!

- Мовчати! Берегти набої! Вони ще нам згодяться! – Рикнув командир. – Що нам ці москалі!

Коли на дорозі палали вже півтора десятка радянських важких машин, по броні гримнуло оглушливо, із дзвоном, і дзвін цей ще не стихнув у вухах, як в броню башти вдарив ще один снаряд.

- Засікли, наволоч! Романченко! Спробуємо зараз шістнадцятого... А, дідько, ні біса не видно! – Дим, що стояв від підбитих на дорозі радянських танків щільно закривав нерухомі машини. Здійнятий вибухами пил і дим спаленої вибухівки накривав сизо-бурою шапкою й пагорб, де була обладнана позиція “двадцять сьомої”. Це позбавляло видимості і радянських навідників, однак танкові гармати КВ били просто навмання, вибухи бухали навколо “Молота”, по броні стукотіли осколки їхніх снарядів і земляні грудки.

- Спробуємо... Снаряди закінчуються, – доповів навідник, – три бронебійних всього залишилося... тільки три.. Майже все вистріляли. До гармати он, не доторкнутися, аж фарба вся відстала...

В танку було димно, гармата стріляла так часто, що компресор не встигав пробувати канал ствола і вентилятори в башті не справлялися з пороховими газами. З сорока двох снарядів боєкомплекту взяли тільки два осколково-фугасних, тепер з чотирьох десятків бронебійних тридцять сім вже вистріляли. І ця обставина тривожила командира танку.

Раптом укритий в окопі танк підкинуло. Литвиненка боляче приклало лобом до краю люка, всіх, хто був в башті, кинуло вниз, з гнізд посипалися коробки з кулеметними стрічками, торохнули дзвоном тривожним порожні гільзи в боєукладці, один тільки навідник втримався у своєму крісельці.

- Бомбою це нас... Ледь не пряме влучання... – Промовив Горошко. – Випадково, можливо?

- Ага, випадково! Дідька лисого! Повідомили авіації про нас по радіо... – Іванько витер обличчя, глянув на руку: на долоні залишилася кров. Раз за разом, то зовсім поряд, то трошки далі вибухали бомби, струшуючи землю. – Весь пагорб розриють, заважає він їм... Ну, всі по місцях!

Танкові гармати росіян били тепер рідко, з двадцяти одного ворожого танка на дорозі стріляли тільки шість, інші горіли або просто мовчали, покинуті екіпажами. Радянські танкісти поливали український “Молот”, який нерухомо стояв в окопі, зі своїх ППШ і знятих з танків ДТ.

Гримнула танкова гармата, танк в середині колони огорнувся сірою хмарою, потім з нього повалив чорний дим. З баштових люків полізли москалі. Раптом на дорозі поверх щільних басм диму, пропорюючи їх, злетіли вгору вогненні кулі, земля здригнулася, потім ще раз, і ще раз. Це вибухали на власних снарядах ворожі танки.

- Антон, що там наші? Спробуй зв’язатися, доповісти обстановку... Скажи, що з двадцяти одного п’ятнадцять... ага, вже шістнадцятого підбили. – Прокричав Іванько, так, ніби переговорний пристрій не працював. – Потрібно виповзати з цієї нори, хлопці... От дідько, нічого не видно!

Після цього вигуку настала тиша, миттєво стих гуркіт бомб і снарядів, росіяни навіть перестали стріляти зі своїх пістолетів-кулеметів. Тиша ця оглушила сама собою, ніби в танк влучила бомба.

- Командир, – закричав зі своєї нори стрілець-радист, – “Клен” передає: “Шторм-шторм-шторм”!

Знову гримнула гармата “Молота”, потім ще раз. І на дорозі побільшало на два вогнища.

- Ну, слава тобі... – Іванько ледь не перехрестився. “Клен” – це був позивний штабу Сорок п’ятої мотопіхотної дивізії. – Все, відходимо, хлопці. Ми своє зробили! Іванку, заводь! Поїхали!

Танк важко, як ведмідь з барлогу, виліз із земляного укриття. Попереду, крім диму, який стелився понад самою землею, нічого не було видно. Дим пластами, як вата, купчився між чагарниками. Ледве танк виповз з окопу, затріщали радянські ППШ, застукотіли об броню їхні кулі, але всередині тріск той обертався на глухуватий безвинний шелест. “Двадцять сьома” мала намір прорватися по прямій, та ДТ танковий з кущів збоку застукотів і довелося зробити невеличкий крюк, аби покарати дурня за безглузду трату набоїв.

Гармаші вцілілих на лісовій дорозі танків відсалютували з запізненням. Росіяни прокинулися тоді тільки, коли “двадцять сьома” зникла в переліску. Вона мчала, ховаючись в димовій хмарі. Несподівано димна хмара обірвалася, танк вилетів на чистий простір, на якому стояла самотиною польова кухня росіян, а за півсотні метрів від неї окопувався якийсь підрозділ.

- А-а-а-а, курви, ось ви де! – Загорлав, тріумфуючи, Іванько. – Литвиненко, вздовж окопчиків!

Іван кинув “Молот” вперед, розвернувся і погнав вздовж тільки-тільки початої траншеї. Кінець її ховався вдалині, в диму, по різні боки від неї хто куди сипонули москалі. Багато хто, спотикнувшись, падав, задні перестрибували через таких. “Як пацюки!” – злісно подумалося Литвиненку, хоча на пацюків росіяни, які тікали, були не надто схожі. Зціпивши зуби, він все додавав і додавав обертів дизелю, наганяючи двох рослих кацапів, які бігли чомусь весь час поряд. Він знав, що нікуди вже цим росіянам від смерті не втекти, нікуди вже вони не дінуться від гусениць танкових, зараз він їх наздожене, зімне, розчавить...

- Гармати праворуч! Механік! – Загорлав зверху, з башти Романченко.

Литвиненко зреагував миттю, рвонувши на себе обидва фрикціони. Прооравши гусеницями землю, танк розвернувся на місці. І попереду Іван побачив чотири протитанкові гармати. Двійко “ЗІС-2” було причеплено до “студебекерів”, їх квапливо розчіплювали, а дві гармати були поставлені стволами в протилежний бік. Іван навіть заусміхався від передчуття такої легкої здобичі.

- Вперед тепер! Вперед! – В шоломофоні горлав йому у самі вуха голос командира танку.

Іван витиснув педаль газу, танк, ревнувши дизелем, аж стрибнув на гармату, яку гармаші встигли вже від автомобіля відчепити. “Двадцять сьома” видерлася на “студебекера” і осіла важко донизу, залізо чуже підминаючи. Гармата танка вдарила з короткої дистанції і другий “ЗІС” перекинувся, як іграшковий.

- Залишився один снаряд. – Почув Іван в шоломофоні на подив спокійний голос навідника.

- Бий! – Земля здибилися під ворожою гарматою подушкою, на цій чорній подушці вона піднялася, та й в цю ж подушку і провалилася. Останнього “ЗІСа” розчавили гусеницями.

- Десь тут має бути дорога на Любавичі. – Сказав Іванько, коли від’їхали на кілометр і зупинилися в мілкому ялиннику – оглядітися, віддихатися, прийняти останнє рішення. Командир відбіг від машини метрів на двадцять з компасом, але магнітна стрілка підказала йому не більше, ніж чуття і досвід. На додачу, події цього ранку неминуче могли змішати диспозицію вчорашнього дня. – Сідай, поїхали!

Литвиненко переключив пальне на внутрішній бак і закрив жалюзі мотора, на випадок, коли кинуть пляшку з бензином. З узлісся вони огляділися в останній раз, намагаючись вгадати місце і видивитися здобич. Нічого там не було, крім холодного жовтневого неба з білими морозними прожилками та ще спаленого білоруського села під цим небом. Трапилася їм по дорозі жінка з непокритою головою, без віку і худа до подібності з димом. Все в її житті закінчилося і волочилася вона до першого російського патруля.

- Гей, тітко, сиділа б ти краще вдома. – Порадив їй, висунувшись з люка Горошко. – Яке то село?

- Дзє маї дзєці?... – Тягуче і безнадійно простогнала вона, вчепившись за надкрилок. Нічого не залишалося в її червоних, вивітрених очах – ні розуму, ні страждань, ні самих зіниць: все з’їло горе. І не вдавилося, падлюче. Знадобилася третя передача, щоб відірвати машину від її рук. – Дзєці... дзє маї дзєці...

Зустріч ця підстьобнула знавісніле завзяття екіпажу.

Звідси починається той безприкладний кинджальний рейд, про який потім складали легенди. Танкістам всіх часів він буде слугувати прикладом того, що може зробити один справний, хоча б і самотній танк, коли його екіпаж не задумується над ціною перемоги. Зарившись в тіло радянської стрілецької дивізії, “двадцять сьома” низала її в усіх напрямках: так пронизує нутрощі танка снаряд, поки не згасне його жива сила. Як снаряд не шкодує себе, проламуючи ворожу броню, так і люди забували про смертельну небезпеку свого стрімкого кидка. Згодом і самі учасники не могли встановити справжню послідовність подій: дійсно понтонно-мостовий парк дивізійних саперів став першою жертвою “двадцять сьомої” чи та колона вантажівок з боєприпасами, що вибухали аж до самого приходу нашої броньової лавини. Все сплуталося в їхній пам’яті, ранок і вечір, літо і осінь, ява і мара – сам пейзаж, врешті-решт, так стрибав у оглядових приладах, ніби на шматки кінострічку порізали і склеїли заново іншими кінцями... Тепло, що від механізмів перегрітих линуло, перетворювалося в пекельну спеку; до кінця бою все в танку зрівнялося речовиною і температурою. Враження всіх якраз і сходилися в тому, що відмінно жарко було в машині...

***


...В другій половині жовтня тисяча дев’ятсот сорок третього року в межиріччі Дніпра і Західної Двіни розгорнулося дійство, драматичне і швидкозмінне, як вистава у театрі. Недаремно ж бо, місцевість, де розгортаються бойовища, називається театром воєнних дій. Так само, як у театральній виставі тут є сценарій. Навіть не один, їх аж два: наш і ворожий. В цьому спектаклі задіяні десятки і сотні тисяч учасників: бійці і командири підрозділів, офіцери полкових, дивізійних, корпусних управлінь і штабів, працівники служби тилу. Тут два постановника – з радянського боку командувач 1-ї гвардійської армії комкор Пилип Голіков і з боку українського війська командувач Вісімнадцятої армії генерал-майор Степан Даниленко...

Перед наступом дивізії Вісімнадцятої армії – чотири територіальних з’єднання – розгорнули в чотири армійські корпуси і укомплектували повністю за штатом людьми, технікою і озброєнням. В склад двох армійських, тобто піхотних, корпусів: Шістдесят п’ятого моторизованого і Тридцять четвертого ввели рухомі з’єднання – танкову і механізовану дивізії. Саме вони стали тим тараном, який проломив радянську оборону і стрімким своїм рухом розсікли тили росіян від Прип’яті до Західної Двіни. Тепер задача наступу виконана і після звільнення Білорусі армії випадало витримати бойовище в “смоленських воротах”.

Але рухомі з’єднання Вісімнадцятої армії цієї ночі виведені в другий ешелон. Основний удар радянських військ – 1-ї гвардійської армії комкора Голікова і 301-ї армії комкора Хоменко – прийняли на себе Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські корпуси. А кожна радянська дивізія мала власні танки і введені в бій дві армії були посилені механізованими корпусами, – 30-а ж армія росіян мала в своєму складі ще й власну танкову дивізію, – та трьома-п’ятьма артилерійськими полками РГК.

Сили росіяни зібрали могутні та й влупили по українським мотопіхотним дивізіям з усієї сили, яку тільки змогли нашкребти. І мало хто зміг би встояти під таким нищівним ударом...

Але й нашим армійським, тобто, піхотним корпусам було чим відмахнутися.

До складу Вісімнадцятої армії в другій половині жовтня сорок третього року входять чотири об’єднання: Двадцять перший, Тридцять четвертий, Сорок п’ятий і Шістдесят п’ятий моторизований армійські корпуси і окремі частини: артилерійська гарматна бригада, гаубична бригада, інженерно-саперна бригада, важкий танкосамохідний полк, винищувально-протитанковий полк, полк ракетних систем залпового вогню БМ-33 “Смерч”, зенітно-артилерійський полк, автомобільний полк, батальйон зв’язку, понтонно-мостовий батальйон, батальйон хімічного захисту, рухомий ремонтно-відновлювальний батальйон.

Всього в Вісімнадцятій армії одна танкова і одна механізована дивізії, вісім моторизованих піхотних дивізій (на початок наступу було дев’ять, Двадцять сьому піхотну дивізію вивели зі складу армії після прориву до Рєчиці), сім бригад і тринадцять полків, що входять, як до складу корпусів, так і безпосередньо підпорядкованих командувачу армії: з них шість артилерійських бригад (720 гармат і гаубиць калібром від 127 до 178 мм., 96 мінометів калібром 160 і 54 240 мм), інженерно-саперна бригада, важкий танкосамохідний полк (62 важких Т-3 “Молот” і 24 важких самохідки СУ-155), винищувально-протитанковий полк (54 САУ “Рапіра-С”), п’ять полків ракетної артилерії (54 ПУ БМ-33 “Смерч”, 216 ПУ БМ-22 “Ураган”), п’ять зенітно-артилерійських полків. З повітря дії армії прикривають чотири полки винищувальної авіадивізії, її дії підтримують бомбардувальний і штурмовий авіаційні корпуси.

Головна ударна сила Вісімнадцятої армії Шістдесят п’ятий моторизований і Тридцять четвертий армійські корпуси. В складі Шістдесят п’ятого корпусу – Одинадцята танкова дивізія полковника Гетьмана (313 середніх танків Т-44, 246 бронетранспортерів, 78 САУ і 36 мінометів) і експериментальний 100-й механізований полк підполковника Якименка (31 важкий танк Т-10, 105 бронетранспортерів, 24 САУ і 24 міномети). В складі Тридцять четвертого корпусу – Шоста механізована дивізія полковника Козака (187 середніх танків Т-44, 410 бронетранспортерів, 108 гармат і 78 мінометів).

Головна вогнева сила – армійські і корпусні артилерійські бригади та полки.

Кожен корпус в основі своїй мав колишню територіальну дивізію, але особовий склад цих дивізій за рік війни з росіянами отримав потрібний бойовий досвід, бійці були обстріляні і загартовані в оборонних боях на Прип’яті. Там вони звели нездоланну для росіян оборону, таку саму потрібно було звести в “смоленських воротах” і на перший план виступають не тільки танки і гармати.

Шанцевий інструмент така ж зброя піхотинця, як і штурмовий карабін. Кожен боєць знав і свято дотримувався правила: індивідуальний окоп – персональна фортеця кожного бійця, мовчать кулемети і карабіни – працює мала піхотна лопата. Кожен боєць української армії мав при собі таку лопату.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Операція “Баторій” 1 iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Операція “Баторій” 1 iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка