Операція “Баторій” 1



Сторінка13/14
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Коли командир відділення дає команду: “Окопатися!”, то боєць починає рити землю там, де його застала команда і за тридцять хвилин відриває яму в тридцять сантиметрів глибиною, шириною в шістдесят і довжиною в два метри. Земля, викинута з ями, формує бруствер попереду. Це вже укриття для тіла і ворожі кулі будуть пролітати у нього над головою.

Коли боєць не стріляє, він буде рити окоп глибше і глибше. Спочатку окоп використовується для стрільби лежачи, потім – з коліна, потім, коли глибина окопу сягає 110 сантиметрів, боєць веде вогонь стоячи. Він весь час вдосконалює свою індивідуальну фортецю. Він маскує її, потім починає копати траншею до свого товариша ліворуч. За кілька годин під вогнем противника траншея з’єднує всі окопи відділення, потім окоп з’єднується траншеєю з окопами інших відділень, взводів, рот. Так за короткий час виникає неприступний для противника район оборони піхотного взводу, роти, батальйону, полку, дивізії...

Та ворога зупиняють не траншеї і окопи, його спиняють кулі і снаряди. Його зупиняє біглий вогонь десятків і сотень артилерійських стволів та злива куль з кулеметів та штурмових карабінів. Ніякі окопи без артилерійських стволів і великої кількості боєприпасів самі по собі противника не зупинять. Все це потрібно дати піхоті. І українська промисловість наситила піхоту своєї армії автоматичною зброєю та польовою артилерією. І вдосталь боєприпасів для стрілецького і артилерійського озброєння дала також.

...В піхотному відділенні вісім бійців. На його озброєнні легкий кулемет, ракетний гранатомет, шість штурмових карабінів. Взвод має три таких відділення, крім того, командир взводу має в своєму розпорядженні стрільця-снайпера. В піхотній роті три піхотних взводи і кулеметний взвод, в якому два відділення і шість універсальних кулеметів. Всього в роті 111 бійців і командирів, 6 універсальних ПК-40 “Сапсан1” і 9 легких кулеметів РПК-40 “Малюк2”, 93 штурмових карабіни АУГ-403, 9 РПГ, 3 снайперські самозарядні гвинтівки і 6 пістолетів-кулеметів. Тактика бою піхотного відділення, взводу і роти будувалася навколо кулемета – основним завданням було знищення живої сили, а не захоплення рубежів. Щільність вогню була такою, що кулями можна було викосити всю траву на ділянці оборони піхотної роти.

Командир моторизованого піхотного батальйону в своєму розпорядженні мав мінометну батарею з шістьома 120-мм дульнозарядних мінометів (в батальйоні територіальної дивізії було 9 81-мм мінометів), артилерійський взвод з трьома протитанковими гармати “Стилет-Б”, два станкових і шість автоматичних гранатометів, шість зенітних спарених кулеметних установок ЗУ-2 калібром 13, 2 мм.

Командир моторизованого піхотного полку мав ще більше можливостей у винищенні живої сили ворога: артилерійський дивізіон з двадцяти чотирьох 87,6-мм гармат-гаубиць, протитанкову батарею з шести 75-міліметрових гармат і мінометну батарею з шести 120-мм нарізних казнозарядних мінометів.

Командир моторизованої піхотної дивізії мав гаубичний полк (54 114-мм буксировані гаубиці-гармати “Таволга-Б” або 48 САУ-114 “Таволга-С”), дивізіон протитанкових гармат “Рапіра-Б” і дивізіон РСЗВ БМ-11 “Вихор”.

За місяць перед наступом в Білорусі чотири дивізії армії були подвоєні, в результаті до початку наступу до бою були готові чотири армійські корпуси. Армійський корпус мав у своєму складі артилерійську бригаду, полк РСЗВ БМ-22 “Ураган” і батальйон важких танків Т-3 “Молот”.

Українській піхоті було чим зупиняти і нищити ворога ще на дальніх підступах.

І українська піхота зупиняла й знищувала противника біглим вогнем усіх цих засобів...

В наступі Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські корпуси йшли за рухомими з’єднаннями армії і закріплювали успіх. Коли росіяни на Смоленщині завдали удару, ці два армійські корпуси були висунуті в перший ешелон і за короткий час – два-три дні – утворили міцну оборону, звівши польові фортифіковані райони. В пригоді стали доправлені аж до Орші на суднах Дніпровської флотилії збірні залізобетонні конструкції – за задумом, після виходу на лінію Смоленськ-Демідов-Веліж інженерно-саперні частини і підрозділи армії мали негайно почати зводити польовий фортифікований район – УР. Для цього кожен корпус мав власний моторизований інженерно-саперний полк, моторизовані піхотні дивізії – інженерно-саперні батальйони, кожен піхотний полк – інженерно-саперну роту, оснащені інженерною технікою. Основним завданням цих підрозділів було зведення польової оборони: риття траншей і окопів, побудова вогневих точок, бліндажів, укриттів, встановлення мінно-вибухових і дротяних загороджень. Коли настав час, вони впоралися з цим завданням, звівши в районі “смоленських воріт” непробивну оборону...

...За годину бронетранспортери оперативної групи командувача армії, тихо постукуючи дошками настилу, поминули міст через Березину і опинилися в розташуванні тилів третього батальйону 134 моторизованого піхотного полку Сорок п’ятої мотопіхотної дивізії.

Міст був зведений армійським інженерно-саперним батальйоном і мав зенітне прикриття. В круглих окопах дрімали, плащ-наметами накрившись, розрахунки зенітних кулеметних установок. До командного пункту довелося йти пішки – бронетранспортерам ходу далі не було. Пішли четверо: командир полку, генерал Даниленко, його ад’ютант і керівник оперативної групи. Спотикаючись в сутінках, спустилися в хід сполучення, довго йшли по ньому, потім звернули в окоп і, нарешті, дісталися командного пункту батальйону. Поряд знаходилися бліндажі командира батальйону і начальника штабу. Капітан Сташенко перебував у ротах, як повідомив начальник штабу.

Командувач армії йшов по траншеї і навколо були розкидані окопи, ходи сполучення, покраяні в десятках місць прямими влучаннями бомб і снарядів, безліч бліндажів були розбиті і дибилися розламаним накатником. З десятої години ранку, коли почалася перша атака, і до дев’ятнадцятої години, коли стемніло і все закінчилося, пройшло дев’ять томливих годин. Коли дивізія отримала наказ стати тут в оборону, полковник Кучерявенко постарався закріпитися на лівобережжі Березини особливо ретельно. Вся висота була перерита окопами, траншеями, ходами сполучення. В опорних пунктах взводів і рот були вириті численні нори і бліндажі для укриття бійців під час вогневих нальотів противника. Це звело втрати до мінімуму.

Коли б можна було накреслити криву наростання напруги в бою, то за цей день вона б шість разів стрімко злітала в гору, як температура у хворого на малярію, і стільки ж стрімко падала донизу.

- ...Триматися! Триматися!! Триматися!!! – Не записане в жодному статуті, це слово вимовлялося в цей день всіма, від рядового бійця до командувача Вісімнадцятої армії, у всіх частинах – в піхоті, артилерії, авіації, танкістами, на всіх ділянках оборони армії між Дніпром та Західною Двіною; його повторювали в зруйнованих окопах, на позиціях батарей, в палаючих танках; на поритих вирвами командних пунктах і в штабах. І на курних дорогах забитих військами, що до фронту тільки підходили, з уст в уста передавалося одне це слово. Його повторювали командири батальйонів, полків, дивізій і корпусів Вісімнадцятої армії. Це слово містило в собі батальйони, полки, дивізії і корпуси армії, яка проти москалів стала тут насмерть.

О десятій годині росіяни почали обстріл висоти з танків і приданих танкам гармат. Коли ж гуркіт артилерії зріс до крайньої межі, він раптом обірвався і під прикриттям танків і під безугавну кулеметну тріскотню росіяни пішли в атаку. В цю хвилину всі, хто дочекався, висидів, дотерпів в наших окопах, – всі припали до кулеметів та штурмових карабінів.

Деяким з росіян залишалося добігли до окопів всього лише десять, щонайбільше, п’ятнадцять метрів. Здавалося, ще секунда, – і вони проскочать цей прострілюваний наскрізь простір. Але вони не проскочили. Жах смерті огорнув тих, хто добіг, і в останню секунду змусив їх повернути назад.

Коли б кацапи не злякалися смерті, вони б добігли. Але вони повернули, і той москаль, який не був убитий, коли біг вперед, був убитий на зворотному шляху. Що ж, перша атака не вдалася і за годину все почалося спочатку. Але коли перший раз цей жах тривав трохи більше години, то вдруге він продовжувався більше двох годин. Шоста атака тривала чотири години – росіяни вирішили не лишити на висоті живого місця. Вся висота так були зрита снарядними і бомбовими вирвами, що коли б всі снаряди, міни і бомби вибухнули одночасно, на висоті ніхто б не лишився живим, жодна людина. Але вони вибухали в різний час і там, де щойно з гуркотом злітала в синє небо земля, вже лежали і стріляли бійці батальйону, а там, де розривався наступний, вже нікого не було. І тривала ця смертельна гра в хованки чотири години.

Все закінчилося тим, що коли наприкінці дня росіяни пішли в шосту атаку, із зруйнованих окопів піднялися чорні, напівзасипані землею, оглухлі бійці і, розстрілюючи впритул все, що опинялося перед ними, відбили й цю атаку. Даниленку ще не доводилося бачити стільки мерців на такому малому полі...

Бомби, фугасні і осколкові, великі, які залишали по собі вирви в три, п’ять чи шість метрів глибиною, і маленькі, які вибухали, ледь торкнувшись землі, з осколками, які летіли так низько, що скосили всю траву, яка росла на висоті; все це ревіло над головою на протязі довгих цих годин. Залізний вихор завивав на висоті і косив все живе, що на мить піднімало голову над поверхнею землі.

Весь цей день радянська авіація бомбила і артилерія їхня стріляла, а наші ховалися в окопах, потім росіяни переставали стріляти і йшли в атаку, а ми піднімалися і стріляли по ним, потім вони відступали, їхня артилерія знову починала стріляти, а наші артилерійські батареї, дивізіони і полки знову били по їхнім батареям, змушуючи ворожі гармати замовкнути, а наша піхота ховалася в окопах. І коли вони знову переставали стріляти і росіяни йшли в атаку, ми знову вилазили зі своїх нір та бліндажів і стріляли по ним. І коли їхні штрафники в черговий раз йшли в атаку, вони так і не змогли добігти до наших окопів.

І весь цей день кожен боєць на висоті, в окопі був пройнятий одним-єдиним бажанням: висидіти, дочекатися тієї хвилини, коли настане тиша і кацапи піднімуться в атаку, коли можна буде самому піднятися в окопі і стріляти по москалям. Ніхто не знав в наших окопах, що буде потім, але до цієї миті, коли можна буде піднятися і стріляти по росіянам, кожен бажав дожити, чого б там не сталося.

І коли о дев’ятнадцятій годині, в вечірніх сутінках, була відбита шоста, остання на сьогодні атака і настала тиша, і люди вперше промовили якісь інші слова, крім слів команд і страшної, хриплої, нелюдської лайки, які вони кричали, стріляючи по росіянах, – ці слова виявилися несподівано мирними...

...Ніч прийшла. Серед спаленого бур’яну валялися тіла вбитих росіян. І туга охоплювала серце при погляді на пориту вирвами бомб і снарядів землю, на розламані накати бліндажів. Карта війни, яка на столі штабного модуля в Бабиновичах лежала перед командувачем армії, тут гриміла, димувала і дихала людською кров’ю, життям і смертю. І Даниленко пізнавав вогненний пунктир прокресленого армійським оператором переднього краю, пізнавав товсті клини танкових проривів армії Голікова, відмічені кольоровими олівцями вузли нашої оборони і місця зосередження вогневих засобів армії.

Війна, яку генерал звик штовхати, раптом втягнула його в себе і він стояв тут, самотній солдат, приголомшений величезністю вогню і диму.

Так само стояли на цій висоті, дивуючись тому, що вижили в такому пеклі, солдати його армії...

...Дивізійні сапери постаралися на совість і бліндаж командира батальйону, змонтований з стандартних залізобетонних блоків УФС1 і заглиблений на п’ять метрів в землю, був міцним та надійним.

- А добре в тебе приміщення, Тарасе Максимовичу. – Сказав командувач армії капітану.

“А раніше він мене тільки “фенриком” звав! Що ж, це добра прикмета!” – подумав Сташенко.

- Добре, товаришу командувач. – Вже вголос сказав він. – Коли бомба вдарить чи шестидюймівка поблизу шарахне, то тільки посуд на столі підскакує, а так більше нічого.

В бліндажі командира батальйону зібралися шість чоловік – батальйонна рада. На лавках, поставлених вздовж стіни, всідалися люди в куртках кольору хакі, дещо незграбно, сповнені власної гідності. Як майстри, намагаючись не брязкати-гримкотіти, ставили в куток свої карабіни і легкі кулемети. Це були виробничі збори, такі ж, які збираються на заводах чи польових станах. Але не металурги, не кравці, не хлібороби сиділи тут, не про хліб, пошиття одягу та виплавку сталі зібралися зараз говорити ці люди...

- Втрати великі? – Запитав Даниленко.

- Однієї роти майже немає, товаришу командувач. – Похмуро відповів комбат. – Москалі штрафників кинули в атаку прямо під свої снаряди. Тому й прорвалися на правому фланзі. А дві, як були...

Сержанти і фельдфебелі, що зібралися в бліндажі, кивнули, підтверджуючи слова капітана.

- Йшли по мінах, а за ними вже сапери їхні протитанкові міни зняли і слідом танки в наш тил рушили. Ми ледь встигли розвернути протитанкову батарею на зворотну директрису. Там їх всіх і спалили...

- Ну, я з цією манерою ведення війни москалями ще зимою і під Білгородом цього літа вже стикався... Звик... А для вас, очевидно, такий спосіб воювати по-російськи стався вперше...

Всі, хто зібрався в бліндажі, дружно закивали головами: “Еге ж, еге ж... Ці псявіри тільки так і можуть воювати...” Але невимовлене питання висіло в повітрі, і Даниленко мав висловитися.

- Я тут командний пункт змінив. – Сказав Даниленко. – Раніше там командний пункт дивізії був, я вирішив перенести КП армії ближче. Завтра вони сюди, тобто, на вашу дивізію головний удар направлять. А ми не відступимо. Це сьогодні всі відчули – я знаю: і ви, і ваш комбат, і я, а, головне, москалі відчули, що відступати ми не будемо. Так я це відчуття у людей власним перебуванням тут, на цій висоті, яку ви росіянам не віддали сьогодні, закріпити хочу. І завтра не віддасте... Розумієте?

- Розуміємо. – Оглянувшись на своїх бійців, сказав Сташенко. – Але це не за Статутом...

- Знаю, що не за Статутом. – Перебив комбата генерал і нахмурився. – Так потрібно.

- Дозвольте запитати, товаришу командувач? – Підняв руку, як на уроці, молодий круглолиций сержант. Даниленко кивнув, дозволяючи. Представився, хоч командувач армії пам’ятав його ще по боям на Прип’яті. – Сержант Юрченко. Що завтра буде: бій чи тиша?

- А як ваш комбат думає? – Обернувся до Сташенка командувач армії.

- Боюся, що тиша, – подумавши, відповів капітан, – боюся, що завтрашнім ранком спробують потикнутися туди, де оборона слабша. Можуть вдарити по 133-му полку дивізії чи по 135-му. Але коли вони тут повторять, то і ми тут повторимо. Хоч штрафників на висоту кинуть, хоч танки. Ми їх били і будемо бити. І ніякі танки росіянам не допоможуть. – Сташенко помітив, як миттєвий усміх ковзнув по обличчю генерала. – Я не хвастаюсь, товаришу командувач. У мене в батальйоні дванадцять кілометрів одних окопів вирито та траншей. Завтра, коли розвидниться, побачите: один танк росіян до мого командного пункту всього п’ятдесят метрів не дійшов. І нічого! І став та й стоїть, як миленький. Там де йому належить стоїть...

Потім говорили інші. І це було схоже на обговорення десь на польовому стані чи в комірчині заводського майстра важкої, небезпечної, проте звичної і необхідної роботи. Говорили про те, що вже зроблено і робиться. І про те, що ще необхідно зробити, щоб виконати роботу добре.

- Я розумію, товариші, що ви хочете знати. – Підвів підсумок командувач армії. – Раз завтра на дільниці вашої дивізії москалі нового удару завдадуть, то чи не було б доцільним посилити цю дільницю? Пропозиція законна, але для розуміння дій командування армії, і моїх дій, зокрема, я хочу, щоб ви якоюсь мірою відчули, що має відбутися в скорому майбутньому... Коли я вам скажу, що в мене немає для вашої дільниці батальйону, полку чи дивізії, то це буде неправдою: дивізія в мене є.

Сташенко – він міг дати голову на відріз, що і його бійці також – подумав: ось зараз генерал скаже те, що зазвичай говорять в таких випадках. Що резерви є, але є ще величезний фронт армії від Дніпра до Західної Двіни і його можна захистити, лише маючи під рукою вільні війська.

Але генерал нічого цього не сказав. Він лише поклав на стіл руки і зчепив їх звівши разом.

- Ось. – Сказав Даниленко і в голосі його було торжество. – Ось. – Повторив він.

Рух його долонь назустріч одна одній був такий чіткий і ясний, що ніхто нічого не сказав.

- Ви так думаєте? – Звів погляд на командувача армії командир батальйону.

- Так, я так думаю. – Мовив генерал. – І це все, що я вам поки можу сказати. – Додав він після паузи. – Тому все залежить від того, як ви зможете протриматися. Ваш батальйон, капітане Сташенко...

- І весь полк. – Звернувся вже до командира 134-о полку генерал. – Вам потрібна поміч армії?

- Ні, ми так питання не ставимо, товаришу командувач. – Поспішив запевнити майор...

...Ніч пройшла. Починався новий день і війна готувалася щедро – по самісінькі вінця наповнити його димом, молотим в щебінь каменем, стовченою в порох глиною, перепаленим у вогні смертоносним рваним залізом, понівеченим людським тілом і брудними скривавленими бинтами. І знову протяжний крик штрафної російської піхоти буде лунати: а-а-а-а-а... І буде в цьому крикові щось не стільки грізне, скільки тоскне і печальне, ніби душа прощалася з усім, що їй дороге, ніби намагалася докричатися до рідних, аби вони почули востаннє голос батька, чоловіка, сина, брата... А позаду були такі ж самі дні. І нічого вже не буде в світі крім цієї зораної безжальним залізом понівеченої землі, крім бездонного неба у вогні...

***

...Через двадцять п’ять хвилин після того, як командувач армії отримав повідомлення про свіжі бруствери на позиціях противника, 100-й механізований полк підполковника Якименка отримав сигнал атакувати противника. Не пройшло і тридцяти хвилин, бій на південному березі Березини досяг своєї переломної точки. Із спостережного пункту командира Сорок п’ятої моторизованої дивізії добре було видно цей танковий бій, що розвернувся на всьому просторі правого берега маленької білоруської річечки.



Зверху, в темряві досвітніх сутінків здавався бій цей моторошним і страхітливим, таким близьким він виглядав для тих, хто спостерігав за ним з окопів дивізійного спостережного пункту. Можливо таким він здавався тому, що ніде не було видно людей.

Рожево-білі конуси пострілів танкових гармат блискали по всьому березі, між палаючими деревами і чагарниками бушували купно вихори снарядних розривів ракетних установок залпового вогню, – і наших, і радянських “катюш”, – зчепившись в зустрічною бою, палали танки, повзли серед тих палаючих чагарників і дерев рожеві у відблисках полум’я сталеві тіла машин, з короткої відстані, майже втикаючись один в одного стволами, впритул били, гусеницями вдавлюючи в прибережний пісок пружне гілля річкових чагарників, відповзали і знову йшли в повторні атаки, охоплюючи плацдарм. Росіяни опиралися, в правий берег вчепившись, і сконцентрований гул, виття моторів наповнювали русло Березини розколотими відзвуками, але бій вже сповзав, невідворотно сповзав до річечки. На тридцять п’ятій хвилині щось змінилося, бій дедалі більше сповзав на північний схід, – це росіяни поволі почали відходити до переправ.

Даниленко, вийшовши в окоп спостережного пункту, глянув на протилежний берег. Там, по той бік ріки, куди відтягувалися радянські танки, і де, здавалося, на протязі вчорашньої доби все було зім’яте, розчавлене, розбите, розмолочене бомбардуванням, танковими атаками, артилерійськими нальотами, де все уявлялося намертво випаленим, зовсім пустельним, позбавленим всякого живого подиху, тепер в різних кінцях народжувалися снопики пострілів, горизонтально летіли багряні клапті дульного полум’я кількох гармат і широкі простирадла порохового вихлопу станкових ракетних гранатометів.

А потім в тому місці, де проходили траншеї піхотних рот, запрацювали спочатку один, потім другий, відразу цілих шість кулеметів били навздогін росіянам: в сірих сутінках билися червоними метеликами, пурхали над безлюдними окопами постріли. Те, що з учорашнього вечора вважалося мертвим, знищеним, подавало слабкі прояви життя, там щось ворушилося і не можна було уявити, як збереглося там це життя, як вціліло воно від початку бою і до його кінця в тих окопах, на тих гарматних позиціях, через які пройшли або ж обійшли радянські танки, відрізавши, взявши в кліщі з учорашнього вечора той, лівий берег Березини. В це важко було повірити, але висота жила і воювала, і це вже не викликало ніяких сумнівів.

Подрібнюване боєм, ревінням танкових двигунів, повітря ясніло на сході, світанково наливалося бузковою прозоро-холодною синню навколо висоти, прорізаної яскравими вогнищами танків, які горіли перед лісом, веселими і грайливими на фоні нового дня. Наблизилося у ранковому світлі селище, західна його частина, по околиці якого з боку темного лісу, видимі вже неозброєним оком, повзли і повзли, здіймаючи стовпи куряви, Т-10, а слідом за ними їхали на гусеничних бронетранспортерах піхотні підрозділи.

“Так, ранок почався...” Даниленко, вийшовши на вітер, який бушував на вершині висоти, відчув, що настав ранок, холодний, по-жовтневому прозорий, який обіцяв сонце, очищене від хмар небо, і подумав про радянську і про свою авіацію.

Вітер холодний, зимний, налітав з темного кутка ранку, гострими ударами бив по брустверу СП, сік по очам, заважав дивитися, видавлював сльозу. Даниленко дістав носовичок, протер обличчя, очі, припав до окулярів стереотруби. Він хотів пересвідчитися в тому, у що важко було повірити, але що вже не викликало жодного сумніву. Там, на тому березі, в розчавлених танками окопах, з зруйнованих траншеях, на позиціях розгромлених батарей вели вогонь, вступали в бій оточені, відрізані від дивізії підрозділи, ті, хто за всіма законами, за всіма розрахунками штабістів ніяк не могли вціліти і залишитися живими...

***


...Вранці 27 жовтня 1943 року передові батальйони моторизованих дивізій Тридцять четвертого і Шістдесят п’ятого корпусів Вісімнадцятої армії Сіверського фронту після короткого, але потужного артилерійського нальоту перейшли в наступ, поклавши початок Смоленській наступальній операції. Вони прорвали слабо підготовлену оборону частин Західного фронту командарма першого рангу Жукова на ділянках шириною 16 кілометрів на північ і 12 кілометрів на південь від містечка Любавичі, навколо якого чотири дні йшло жорстоке бойовище між дивізіями Сорок п’ятого армійського корпусу Вісімнадцятої армії і дивізіями 1-ї гвардійської армії комкора Голікова. В другій половині дня в прорив були введені рухомі з’єднання двох армійських корпусів: Шоста механізована і Одинадцята танкова дивізії, а під вечір обидва корпуси повністю вступили в бойовище. Танкова дивізія полковника Гетьмана розвернула наступ в напрямку на Демидів, за день до цього сюди спрямувала свій удар Російська Добровольча армія.

В ніч на 28 жовтня танки Гетьмана звільнили Рудню, наступного дня спільно з мотопіхотою 65-ї моторизованої дивізії захопили містечко Жичиці. В результаті був охоплений лівий фланг 30-ї армії росіян в суразькому виступі. В оточення потрапили головні сили радянських військ, які вели бої в напрямку Вітебська: танкова і три мотострілецькі дивізії, які нараховували майже тридцять тисяч солдатів і командирів, до тисячі гармат і мінометів і більше двохсот танків.

Це змусило командувача Західного фронту росіян командарма першого рангу Жукова припинити удари проти дивізій п’ятого армійського корпусу в центрі оборони Вісімнадцятої армії і кинути чотири танкових, дві мотострілецькі дивізії і зі свого резерву шість стрілецьких бригад на деблокаду оточених військ. Проте всі спроби Жукова прорватися до оточених частин силами 5-о і 7-о механізованих корпусів в смузі Шістдесят п’ятого моторизованого армійського корпусу успіху не мали.

Деблокуючій групі вдалося на вузькій ділянці просунутися всього на 4-6 кілометрів, але контратаками других ешелонів Шістдесят п’ятого корпусу і резервами Добровольчої Російської армії, що підійшли від Веліжа, 29 жовтня вона були повністю зупинена. Удари противника з кільця оточення також не мали успіху через стійкий опір полків Шістдесят п’ятої і Сто шістдесят п’ятої моторизованих дивізій.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Операція “Баторій” 1 iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Операція “Баторій” 1 iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка