Звістка про це викликала гнів у Сталіна. Він, невдоволений діями командувача Західного фронту командарма першого рангу Жукова, вирішив змінити командування фронтом і об’єднати зусилля Західного фронту з Північно-Західним, який діяв проти військ Добровольчої Російської армії. Вибір свій кремлівський диктатор зупинив на командувачеві Північно-Західним фронтом командармові другого рангу Конєві. Командувачеві об’єднаними військами було доручено розправитися з угрупуванням українських військ.
Командарм другого рангу Конєв наказав оточеним військам прориватися з кільця, задіявши всю свою артилерію. В ніч на 4 листопада вони під керівництвом комкора Хоменко пішли на прорив. Назустріч їм нанесла удар по Шістдесят п’ятому моторизованому корпусу сформована щойно 3-я танкова армія, яка за наказом Конєва напружувала всі сили, аби прорватися до оточеного угрупування хоча б кількома танками. О пів на другу ночі Конєв отримав звістку, що встановлений перший зв’язок між оточеними дивізіями і передовими частинами 3-ї танкової армії. Частині оточених росіян вдалося вирватися з мішка.
Так, радянським військам вдалося уникнути остаточного знищення, і це залишило неприємний осад в душі командувача Вісімнадцятої армії. Його розвіяв телефонний дзвінок з Києва.
- Поздоровляю з успіхом. – Сказав Гетьман Скоропадський. – У начальника Генерального Штабу є думка присвоїти вам чергове звання генерал-лейтенанта. Ви не заперечуєте? Можна вас поздоровити?
- Дякую, товаришу Гетьман.
- Добре, відпочивайте. Ви втомилися, напевно?
...В бліндажі, врізаному в схил висоти 202,9 на лівому березі річки Березини, навколо саморобного столика біля такого ж саморобного електричного світильника, лампочка якого живилася від мотоциклетного акумулятора, зібралися кілька бійців третього батальйону 134-о мотопіхотного полку. На тарілках з білої пластмаси – хліб, жовті скибки сиру, тонкими пластинками нарізане сало, в казанках – розігріті консерви, окремо – зелена цибуля, що отримали з тилу в посилці, в мисках – солоні огірки та квашена капуста.
Фельдфебель Луценко з зав’язаним скривавленим бинтом лівим оком, – а праве блискало весело і забіякувато, – розливав по стаканчикам від фляг горілку і люди слідкували, як оковита піднімалася до вінець штампованої з алюмінію посудини.
Всі випили і потяглися до хліба з покладеними на нього кружальцями ковбаси. Жували довго, без поспіху, відчуваючи у своїй неквапливості щасливе, спокійне відчуття людей, які випили і закусили після нелегкої роботи. Сержант Юрченко, прожувавши хліб, сказав:
- Хоч тут і дали нам москалики, але ми все-таки показали їм, де раки зимують. Мовчать, псявіри...
- Еге ж, притихли кацапи, не бушують більше. – Погодився з ним Іван Вікторович. – Шкода, Петро про це не дізнається, а наше село сьогодні вранці звільнили. Я повідомлення чув...
Його друг і земляк Петро Попович загинув в одному окопі разом зі Степаном Лавриненком два дні тому, ввечері двадцять п’ятого жовтня, коли висоту штурмували танки росіян з ротами штрафників.
- Відбушувалися. – Підтвердив єфрейтор Засядько. – Кінчилися комуняки на землі Білорусі...
- Але й багато ж горя вони встигли зробити. – Зітхнув Волков, мокаючи пір’їну зеленої цибулі в сільничку, зроблену з денця пляшки. – Пів-Білорусі спалив, другу половину пограбував...
- Нічого, відбудуємо... – Мовив Вікторович. – І награбоване повернемо... І спитаємо, хто винен...
І смак хліба, і запах ковбаси, і хрумкотіння цибулини, і зброя, поставлена біля бетонної стінки бліндажа, і думки про дім, і перемога над могутнім споконвічним ворогом, здобута ось цими самими руками, – все це відчувалося зараз з граничною ясністю...
...Йшла третя доба наступу. В межиріччі Дніпра і Західної Двіни, в суцільній темряві листопадової ночі, брязкаючи залізом, повзли танкові і механізовані корпуси; потопаючи в багнюці боліт, повільно рухалися машини. Вибухали і ламалися мости, горіли села, і спалахи гарматних пострілів змішувалися на горизонті з загравами пожеж. На дорогах, посеред полів і галявин, чорними плямами лежали тіла вбитих росіян, які за ніч вже встигали замерзнути в кістку. Слідом за танковими і механізованими частинами, прикриваючись від вітру і натягнувши глибше шапку, йшла по осіннім лісовим дорогам і нечастим полям піхота. Два фронти в цю листопадову ніч, як дві руки, що сходяться разом, рухалися, все наближаючись один до одного, готові зімкнутися в білоруських лісах, на схід від білоруського Смоленська. В цьому охопленому ними просторі, в їхніх жорстоких обіймах ще були радянські армії і дивізії, ще були їхні штаби, тили і склади, разом з їхніми командармами, комкорами і комдивами, разом з їхньою дисципліною, що підтримувалася загороджувальними загонами і розстрільними командами, разом з танками, гарматами, аеродромами, злітними майданчиками і літаками. Там були ще сотні тисяч людей, що вважали себе силою і в той же час, всі вони були всього-на-всього нічим іншим, як завтрашніми мерцями.
Поділіться з Вашими друзьями: |