Операція “Баторій” 1



Сторінка2/14
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2


...Прикритий дерном пісок брустверів на боці противника світлів плішинами на бурому прибережному пригорбку – дерен висох і трава втратила свою зелень. З початку війни стрілецька дивізія росіян захопила на нашому березі Прип’яті чималий плацдарм і проти нього тут встав в оборону піхотний полк нашої територіальної дивізії. За рік оборона і наша, і ворожа, облаштувалася, встоялася, утряслася і на стороннього спостерігача справила б враження природності і стабільності. Звідси добре проглядалися радянські позиції, які розташувалися на горбкуватому узліссі, за ними в кілометрі рівнина спускалася до самого берега Прип’яті. Але дві доби тому оборону батальйону розтягли – якийсь полк дивізії вивели в тил для поповнення чи переформування – і рівновага протистояння враз порушилася. І те, що з цих ворожих, вже майже рік розташованих на нашому березі річки, позицій також проглядається нова лінія нашої оборони, не радувало, але й не хвилювало: прийде час і все прийде в норму, а вогонь скрізь може дістати.

За низькими хмарами зависло сонце, готуючись пірнути за горизонт, – їхні краї віддавали в жовтизну і рожевість. Померхла трава схилилася назустріч нашим траншеям – подув рівний і несильний північно-східний вітер. Пригорбок спадисто спускався до заболоченої лощини. Майже по самій її кромці йшли окопи передової охорони росіян – добре замасковані, одначе мілкі – в них виступала вода і москалі в них ходили пригінці. Далі тягнувся купинястий луг з пучками бурих трав, коричнево-туманний чагарник, потім знову купинястий луг. А ще далі звивалися траншеї переднього краю з буграми дзотів і щілинками ходів сполучення, а вже за горбистим берегом – Прип’ять. Ріка текла вздовж передової, то наближаючись метрів на триста-чотириста, то віддаляючись на кілометр-півтора. На тому боці ночами гули невидимі з нашого берега машини, які підвозили все, що потрібно було військам на передовому плацдармі з ближніх тилів.

Над переднім краєм – тиша осіннього дня. Але луг залишався таким же самим соковито-зеленим, можливо по контрасту з чорними вирвами від снарядів і мін на нічийній смузі і там, де проходили траншеї.

- Товаришу капітан, по моєму, вони зранку відходять в другі траншеї. – Висловив здогад командир сьомої роти лейтенант Зайченко. – А там у них і несправжні є. Я примітив.

- Примітив? Яким чином? – Командир третього батальйону капітан Сташенко підняв бінокль.

- А там, де справжні, вони маскування обновлюють часто, а на хибних – ліньки, воно жовтіше...

Дійсно, перед узліссям висохле листя маскування помітно виділялося, тягнулося, петляло жовтіючим валом. Комбат задумливо сперся підборіддям на бінокль.

- А як би це перевірити? –Обернувся він до командира роти.

- Перевіряли. Вчора хлопці з передової охорони підбиралися майже до самих окопів. Кажуть, нікого там немає, жодного звуку не чути... Пусті...

- Не факт... Не факт... – Капітан гостро глянув на ротного. – А запалювальні набої в тебе є?

- Можна принести з пункту бойового живлення.

- А ну пошли за ними. – Наказав Сташенко, ще не впевнений, що його задум справдиться.

Коли посланий боєць повернувся, швиденько спорядили запалювальними ланку стрічки.

- Надіньте, товаришу капітан. – Простягнув його свого шолома лейтенант, коли комбат піднявся було на сходинку.

Перша черга легкого кулемета не досягла мети. Капітан збільшив приціл і натиснув спусковий гачок. Вгледівся. Влучив чи ні звідси не розгледіти, а те, чого очікував, також не з’явилося... Дав ще одну чергу... Сташенко вже прибрав кулемет з брустверу, коли спостерігач, який слідкував за російськими траншеями, радісно щось вигукнув. Над рудим валом затемнів, закучерявився димок, зблиснув язичок полум’я і, роздмуханий вітром-низовиком, поповз, як по пороховому шнуру далі.

А потім трапилося те, чого ніхто в наших траншеях не очікував.

Листя, яке ймовірно маскувало кулеметне гніздо, раптом спалахнуло і, забувши про іншу небезпеку, обслуга кулемета вискочила з окопу. Збоку двічі ляснули постріли, один з росіян змахнув незграбно руками і впав долілиць, і другий кацап було спіткнувся, але за мить підхопився і стрибаючи по відкритому міжтраншейному простору довгими стрибками, як заєць, скочив в другу траншею.

В стрічці кулемета ще залишалися набої і капітан повів вогонь короткими чергами. В свою чергу, росіяни не забарилися з відповіддю, прикрили свою першу траншею вогнем з глибини. Помітивши переполох в окопах противника, відкрили вогонь чергові кулемети роти... Москалі відповіли, потім підключилися батальйонні міномети і з одного, і з іншого боку. Куди й подівалася тиша цього осіннього вечора...

Коли за півгодини гармидер стих і все попереду знову заціпеніло, затаїлося, капітан, побачивши збентежене, майже ображене обличчя Зайченка, засміявся:

- А казав – оманливі... Начинка-то справжньою виявилася! – І підморгнув задоволено.

Однак начальник штаб батальйону старший лейтенант Ямпольський, коли Сташенко розповів про причину шуму на передовій, стривожився.

- Ось це мені й не подобається. – Діловито зауважив він на слова комбата. І пояснив своє невдоволення. – Вчора вони були пустими, це точно... Полкова розвідка минулої ночі нічого там не виявила...

- Мені теж не подобається. – Погодився комбат. – Виходить, супостат підтягнув до передової лінії якісь нові підрозділи. Для чого? Потрібно доповісти в штаб полку... І самим вжити запобіжних заходів...

Підстави для занепокоєння у комбата були. Полк займав оборону на ділянці завдовжки більш, як сім кілометрів. В першому ешелоні були два піхотних батальйони – по кілометру траншей на роту. А на плацдармі засіла повнокровна стрілецька дивізія “червоних”. Правда, ще один батальйон полку займав оборону в другому ешелоні за два з половиною кілометри від передової, але сподіватися можна було тільки на вогневу перевагу українців: 134 полк і один батальйон 135 полку підтримували більше двохсот артилерійських стволів калібром 87,6 міліметра – дивізійний артполк і окрема артилерійська бригада.

Батальйон зайняв позиції на передовій тиждень тому, після тижневого відпочинку в другому ешелоні – командування суворо дотримувалося статутних вимог: два тижні на передовій, тиждень в тилу. І зміни, які відбулися за час їхнього перебування в другому ешелоні, потрібно було обдумати і знайти причину. До того ж, старий начштабу батальйону ще перед виходом на відпочинок був відкликаний і зараз прийняв командування батальйоном у новосформованій дивізії, яку, за чутками, мали відправити на південь, де ще з літа йшли безперервні бої. А новий начальник штабу батальйону ще недавно командував сьомою ротою, в якій сьогодні надвечір побував комбат і виявив істотні зміни у супостата. Щоправда, капітан Сташенко обдумав ці зміни в обстановці на передовій і вжив відповідних заходів. Він обговорив з командиром сусіднього батальйону отой гармидер – стики завжди потрібно контролювати особливо.

Коли б начальник штабу батальйону залишався старий, можна було б просто повідомленням про вжиті заходи обмежитися, але старший лейтенант був зовсім зеленим, а капітан був не тільки командиром батальйону, він Статутом Бойовим зобов’язаний ще й вихователем для підлеглих бути.

- Отож, Іване Григоровичу, яких заходів ми маємо вжити? – Зазвичай командирське навчання проводилося на сон грядущий. – Тільки спочатку скажи мені, для чого той кулеметик росіяни там встановили? Для того, щоб від нас відбиватися чи для того, щоб нас трішечки відлупцювати?

- Ну, точно не для того, щоб від нас... – Ямпольський розгорнув нещодавно закінчену схему нового району оборони батальйону, якою, до речі, дуже пишався. – Атакувати росіян з траншей сьомої роти ніхто не буде, москалі і самі не дурні, і нас дурнями не вважають. Тільки ж і вони наносити по сьомій роті свій удар тут також не будуть. Навіть, коли ввірвуться в траншеї з флангів, їм це нічого не дасть. Позиції в долинці, з більш високих місць вдарять наші кулемети, і зайняті траншеї не врятують – вогонь дістане зверху. Коли тут і атакувати, то атакувати стик з другим батальйоном. Хоча ще нічого не відомо, противник може вдарити по всьому фронту батальйону, а то й полку.

- Що ж, логічно. Але вони вже вдаряли, ще рік тому і нічого доброго не вийшло з тих ударів. – Капітан з задоволенням роздивлявся дбайливо, з старанністю і любов’ю накреслену схему. – Тому про атаку батальйону чи полку поки що говорити не будемо. Більш ймовірним була б розвідка боєм. Так?

- Схоже, що так. – Погодився начштабу. – Схоже, кулемет цей в разі проведення розвідки боєм поставлений москалями прикрити відхід у свої траншеї, щоб ми на їхніх плечах до них туди не ввірвалися.

- Тому про наші міркування повідом у штаб полку, а з сусідом праворуч я про це вже погомонів...

...За трьома накатами бліндажа, в землі, передова майже не прослуховувалася. І в сирій теплуватій темноті думалося особливо тривожно. За накатами шурхотіли миші, по-домашньому і якось весело. Зрідка, коли десь вибухав снаряд, до шурхотіння додавався шерех – обсипалася підсохла земля. Капітан пововтузився, влаштовуючись зручніше, попустив ремінь на дві дірочки – з того часу, як батальйон розтягнули, спали не роздягаючись, – і навіть став похропувати, коли відразу, обвалом, на оборону батальйону посипалися міни. В перші секунди пробудження, напівсонному, йому здалося, що загуркотіли під високим склепінням училищної казарми підбори курсантів і котки станкових кулеметів: йому наснилося на залишку ночі рідне Одеське піхотне училище. Ще напівсонний, та вже на ногах, затягуючи ремінь і зсовуючи кобуру з живота назад за спину, капітан знав, що сипалися міни – вони по-особливому, противно вили і вибухали нібито поверхнево, без глибинного снарядного тремтіння.

Ось неподалік вибухнув вже снаряд – земля здригнулася, забрязкотіли на столі алюмінієві кружки та казанок з залишками чаю. Капітан відзначив про себе, що противник водить артилерію. Та смутна тривога, яка гризла з вечора, зміцніла, а сам він ніби-то роздвоївся.

“Ну, ось... почалося. Почалося.” – це була найперша думка.

Сташенко побачив свого зв’язкового, що німотно розкривав рота, а що саме він кричав, годі було почути – пролунав новий оглушливий вибух зовсім неподалік і вибухова хвиля зірвала брезентову запону, яка заміняла двері. Близько заторохтіли-закашляли, ніби захлинаючись цим кашлем зенітні автомати – згори напливав дзвенячий гул моторів. Капітан схопив пістолет-кулемет і вискочив назовні. Зверху падали грудки землі, а в проміжках диму, що нависав над бруствером, мигнув силует літака, який виходив з піке.

Поступово, хоча ця поступовість і зайняла всього секунди, Сташенко взяв себе в руки. Після думки про початок ворожого наступу, прийшла впевненість в тому, що москалі не можуть так довго і так бездарно стояти на місці, коли на півдні наші війська вийшли до берегів Дону. Противник повинен був помітити, що тут ми знімаємо з передової частини і відводимо їх в тил. А потім – куди їх? І дурневі зрозуміло, на південь. Там зараз головне. Противник не може не помітити, що оборона батальйону розтяглася, і зараз, коли заболочений берег за літо підсохнув, зобов’язаний довбонути. В самий раз вдарити по сухому...

Капітан поки що не знав, що виведена з передової дивізія зупинилася в лісах зовсім недалеко і відпрацьовувала задачі наступального бою. Відпрацювання цих задач вона вела так, що не бачити цього противник не міг... І, звичайно, Сташенко не міг знати, що зважаючи на наші успіхи на півдні, у противника, який протистояв його дивізії, не все було в порядку – вище командування вимагало створення маршових підрозділів, бажано з добровольців, для відсічі зазіхань нахабних хохлів на “іконні російські землі”.

Для того, щоб відправити ці маршові поповнення, російське командування мало точно знати, що замислили хитрі хохли і чи не з’явилися у них в глибині нові частини, які готуються тут до наступу...

...Снайпери під самий ранок зібралися біля кухні, командир батальйону ще ввечері попередив, що день буде тривожним, невідомо чи вдасться попоїсти, а яка ж то війна на голодний шлунок...

Командир господарчого взводу фельдфебель Луценко покачав у руці незайману пляшку з коньяком – п’ятсот грамів, якраз денна норма на піхотне відділення – і поставив її в куток полички.

- Що ж, нехай стоїть до вечора. – Снайпери допивали міцний солодкий чай – колотий цукор лежав білою іскристою гіркою без усякої норми на блюдечку з мирними яскраво-червоно-синіми квітами, такими недоречними на війні. Бійці тісно сиділи за столом в землянці командира господарчого взводу і кухар з червоними від диму і постійного недосипу очима, прибирав залишки сніданку.

Разом з командиром, сержантом Юрченком, снайперів було шестеро. З одного боку столу сиділи єфрейтор Лавриненко, рядові стрільці Попович і Вікторович – земляки-білоруси з села під Мінськом, спаленого карателями в тридцять третьому, під час Білоруського повстання; навпроти сержант, єфрейтор Засядько і стрілець Волков – два статечних земляка-хуторянина з лісгоспу під Коростишевом.

- Підемо на правий фланг... – Сухо, ніби віддаючи наказ, промовив Юрченко.

Ніхто й не поворухнувся.

- Застоялися... – Сержант насмішкувато зіщулив очі. – Руки в ноги і бігом виконувати наказ!

Бійці заворушилися, в’яло посміялися і стали вибиратися з-за столу. Неподалік від кухні чекав приземкуватий ТПК1, – водій позіхав так, що ледь не вивихнув щелепи, – завантажилися в нього всім гамузом і машинка, тихо чахкаючи мотором, притьмом доставила відділення в тил сьомої роти. Залишивши транспортер за другою лінією траншей – спасибі командиру батальйону, виділив транспорт, а то фронт оборони три кілометри, коли що, не набігаєшся! – почимчикували ходом сполучення до висотки в тилу сьомої роти. А водій ТПК відразу ж вмостився спати, загорнувшись в шинелю.

Вони вийшли до другої, запасної лінії оборони, яку весь останній місяць копав батальйон. Снайпери зібралися в котловані недобудованого дзоту. Ще не прикрита дерном свіжа глина брустверів світліла на бурому пригорбку. Позиції “червоних” видно було добре і можна легко дістатися потрібного місця.

Власне, снайперське відділення не було передбачене штатним розписом батальйону – це була місцева самодіяльність командира батальйону і сержанта Юрченка – неодноразового призера Поліського краю зі стрільби. Власне, він і до війська прийшов зі своєю гвинтівкою – маузерівським карабіном 98К з оптичним прицілом. З карабіном же він і почав полювання на москалів ще в вересні, коли полк зайняв оборону проти захопленого росіянами на нашому березі Прип’яті плацдарму. Потім до нього пристали двоє студентів – Попович і Вікторович вчилися в Житомирському сільськогосподарському інституті...

Снайпери пройшли по другій лінії оборони до спуску траншеї в широку долину і проритим талими водами байраком виповзли в ріденький чагарник, де були обладнані парні окопи. За низькими щільними хмарами зійшло сонце. Ранок видавався сірим, якимось натужним, світло сочилося зі сходу і окопи противника висвічувалися контрастно, як на екрані. Сержант обережно зняв з оптичного прицілу чохольчик і м’яко, як до дівочої руки приклався щокою до прохолодного прикладу.

- Лавриненко, яка дистанція?

- Сімсот... У мене.

- Правильно. Заряджай! – Вроздріб, сухо клацнули затвори. – Нагадую: стріляти після мене.

Мабуть, очікування дурня-противника – найбільш болісний період в снайперському полюванні. Коли ще він зволить висунутися з-за брустверу, пройтися відкритою місциною чи втнути якусь іншу дурницю. Капітан сказав, що зранку саме тут можлива атака позицій або сьомої роти, або сусіднього батальйону. Тільки снайпери в це вірили слабо, хоча капітан майже ніколи не помилявся. Однак це відносили до його військового талану – ну, має людина таке щастя, що ж поробиш. І Волков, потомствений мисливець з старообрядців Сибіру, ввечері пробурчав осудливо, коли комбат ставив задачу: “Вигадуєш, командире...”

Але капітан не образився, йому подобався статечний, неквапливий Волков.

- Ох, Гнат Зосимович, Гнат Зосимович... Ну, не вигорить, то що ви втрачаєте? Ну, день. А то й половину дня. А прикурити “краснопузикам” дамо... Та як знаєш, не хочеш – не ходи. Я ж не наказую...

- Це точно. – Злорадно ошкірився Волков. – Я піду, мені справа важлива. А не наказ твій.

Очікуючи якихось дій противника, Гриць Юрченко згадував оту вечірню перепалку і про себе лаяв москалів, які щось барилися з атакою, нехорошим словами – хлопці нудьгували і це було дуже недобре.

- Сержанте, а ну глянь... – Позвав його Лавриненко. – Заворушилися... Он, праворуч...

Юрченко підвів голову. Трохи праворуч, в радянській обороні, зазвичай такій тихій і непомітній, явно відчувався сторонній рух. Сонце, що сходило, підсвічувало оборону “червоних” густо. І в цьому розсіяному, сірому світлі проступали легкі димки цигарок, іноді тьмяно відсвічував метал добре змащених рушничним мастилом шоломів – наші шоломи покривалися мішковиною, плямисто фарбованою. В траншеях переднього краю противника накопичувалася піхота, сумніватися в цьому не доводилося. Почалося!

- Засядько, за мною! – Не обертаючись наказав Юрченко. Ймовірний перебіг подій вимагав перемістити позицію снайперів трохи праворуч. – Лавриненко старший. Стріляти після нас. Все. До бою!

Юрченко і Засядько пробігли метрів сто і шмигнули в чагарник – колись тут вони собі відрили парні окопчики для полювання. Першими вдарили міномети росіян, потім до них долучилися батальйонні “сорокап’ятки”. Сюди, до другої лінії оборони осколки не долітали, лише напливав гіркувато-пряний, збуджуючий дим від розривів. Юрченко бачив, як мигтять шоломи наших бійців, помічав, як серед бурого бур’яну звивалися зв’язківці, зрощуючи обриви, і визначив, що все йде правильно і побоюватися нічого.

Вогонь мінометів і артилерії посилився і розширився на весь фронт батальйону, по тилам полку завдала удару ланка пікіруючих бомбардувальників – по “пєшкам” дружно вдарили зенітні автомати з полкових тилів, стріляли, втім, безрезультатно. Вогонь перемістився з перших траншей нашої оборони в глибину – тепер “червоні” били по штабу батальйону і ходам сполучення.

Ось тут і почалася атака.

Противник вискакував жваво, стрімко – застояні, добре треновані солдати ніби летіли над землею, як літаючі лижники після злету з трампліну. На секунди вони купчилися біля проходів в дротяних загородженнях, а потім бігли знову вперед. Цілитися по тих, хто вже прорвався за дріт, було нелегко і Юрченко стріляв по тих, хто ще тільки вистрибував на бруствер своєї, такої надійної траншеї.

Перший же, підстрілений ним росіянин на мить покачався в неприродній позі – задерши вгору руку з ППШ1, виставивши вперед коліно, – та й завалився назад. Сержант почав стріляти першим і стріляв трасуючими, показуючи ціль і куди потрібно стріляти. І снайпери запрацювали. А сержант в цей час стрімко змінив магазин своєї самозарядної гвинтівки – відклав з трасуючими кулями і вставив зі звичайними. Тепер цілевказівка ні до чого, противник, як на долоні, бий – як душа того забажає!

І снайпери били. Звичайно, багато “краснопузих” встигали відштовхнутися від брустверів і мчали вперед, але багато, дуже багато падали горілиць, залишалися лежати на брустверах.

В гуркоті бою, мінних і снарядних розривів гвинтівкові постріли, звичайно, тонули, трас не було, а тому убивче точний, на вибір, снайперський вогонь пригнічуючи діяв на тих, хто ще не встиг вистрибнути. Вони загаялися і там, в траншеях, заметалися радянські командири, виштовхуючи своїх солдатів, що барилися, і снайпери стали бити по шоломах, вибираючи точку прицілювання нижче, на зрізі брустверів: точно влучиш – куля проб’є шию; візьмеш трохи вище – куля влучить в голову; а коли гвинтівка “клюне”, куля проб’є землю і влучить в груди. Гвинтівкова куля потужна, калібр 8,6 міліметра, за півкілометра пробиває броню у вісім міліметрів, а верхівку бруствера проб’є і не завихриться. Не пістолет стріляє...

- Засядько, б’ємо по кулеметах. Твої – ліворуч. Мої – праворуч. – Орієнтири снайперами були визначені заздалегідь і зайвих слів сержанту витрачати не було потреби.

Їхня пара повела вогонь по станковим “максимам”, намагаючись вибити кулемети, які підтримували атаку противника. Важко сказати, чи це їм вдавалося, однак з ритму снайпери їх все-таки збили: кулемети то замовкали, то починали працювати знову. Схоже, що кулемети міняли позицію, або замінювали вибиті розрахунки.

Бій тривав уже довго, хвилин десять і сержант починав ставити собі питання. Противник атакував широким фронтом, значить, не боявся мін. Отже, його мінери попрацювали славно, визначили і знешкодили наше мінне прикриття. Ну й, дротяні загородження виявилися розведеними акуратно і розумно – в них були зроблені кілька проходів. Так виявлялося. Що ж, до розвідки боєм росіяни підготувалися ретельно.

“Добре воюють, – зло, розпалюючись, подумав Юрченко, – розумно воюють, нічого не скажеш...”

Тут була повага до чужої майстерності і розрахунку, але це за законами війни викликало у сержанта тільки приплив бойової люті. Можливо тому він став стріляти частіше і частіше став, без сумніву, мазати. Піймав себе на цьому і став стріляти виваженіше, вперше відчувши біль в правому плечі: віддача у його снайперської самозарядки2 була сильна і різка.

Та як би точно не били снайпери, як би не заливалися нечутні в гуркоті вибухів чергові кулемети, потім з’ясувалося, більшу половину з них розбили з гармат прямої наводки, більшість атакуючих прорвалася в траншею, добила кількох спостерігачів і захопила “язика”. По тих, що прорвалися, снайпери бити не могли – в траншеї виднілися тільки шоломи і хто там свій, хто чужий, розібратися було неможливо...

...До командно-спостережного пункту батальйону капітан дістався за якісь дві-три хвилини. За першою траншеєю, прикритий схилами висотки, ще з вечора чекали два АТ-М3 – артилеристам зараз все одно вони ні до чого, а коли фронт батальйону розтягнутий на три кілометри, то командиру тільки пішки бігати залишається. В другий АТ-М завантажився резервний взвод, набраний з тилових служб батальйону.

- Синку, – сказав капітан водієві транспортера, – за хвилину ти маєш бути біля мінометників, за дві – біля других траншей сьомої роти. Поїхали!

Дісталися благополучно, лиш два чи три рази обсипало їх піщаним прахом від ближніх розривів.

На КСП роти комбат застав тільки артилерійського спостерігача і чергового зв’язківця і відразу ж кинувся до стереотруби – впевнитися в тому, що противник націлився на стик. І тільки переконавшись, що росіяни створюють вогневий мішок навколо стику з другим батальйоном, а по фронту ведуть відволікаючий вогонь, остаточно звільнився від передчуття загальної для всього полку біди. Тепер все, що відбувалося стало його особистою бідою і турботою. А тому заспокоївся і й думати він став відповідно.

Тим часом “червоні” кинулися в атаку і Сташенко через стереотрубу бачив, як почали падати ворожі солдати в проходах і на своїх брустверах. І справедливо оцінив роботу снайперів. Але коли перші росіяни все-таки вскочили в першу траншею, не на жарт розізлився на снайперів і навіть вилаяв їх уголос. Хоч і знав, що був зараз несправедливим до них – не можуть же снайпери ось так відразу відбитися від сотні чи й більше спеціально тренованих солдатів. Але зробити з собою нічого не міг.

Капітан не сумнівався, що противник не надто сильний. Навіть коли вони зараз і утримаються в траншеї, батальйон виб’є їх до ночі. Та й сам противник не дурень, не стане він закріплюватися в низинці. Тут потрібно рвати вгору, до другої траншеї. Правда, цілком можливим був варіант, що росіяни основний удар завдадуть в іншому місці або пізніше, а це просто-на-просто відволікаючий маневр. Однак знав капітан досвідом своїм, внутрішнім чуттям – це всього лише розвідка боєм. Перевірка, як українці тримають оборону, які тут у них сили. І вірно вгадав своїм військовим чуттям стан командира полку – той вже цілком уяснив обстановку і доповів в дивізію, а там, мабуть, і в штаб армії. Отже, капітан Сташенко і його батальйон стоять зараз на весь зріст перед штабами і начальством. Тим часом його друге, військове, єство вже виробило план контратаки і його місце в ній. Сташенко уже знав, що сам поведе людей в бій. Тому, що інакше не можна. Бо саме він має показати той смертний особистий приклад, і саме його батальйон стоїть в центрі всієї оборони, а, значить, і батальйон, і його командир мають виглядати з найкращого боку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Операція “Баторій” 1 iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Операція “Баторій” 1 iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка