Операція “Баторій” 1



Сторінка3/14
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Капітан суворо, причіпливо оглядівся. На КСП набилося чимало народу: спостерігачі, зв’язківці – свої і артилерійські, зв’язкові і загнані під накати КСП вогневим нальотом мінометники, сапери, артилеристи... Іншим разом капітан розігнав би всю цю братію – непорядок же! – але зараз тільки похмуро і причіпливо оглядів їх – всі були зі зброєю, на контратаку всього цього воїнства вистачить! – і подумав, що добре він зробив, коли наказав зберігати тут ящик ручних гранат.

- Товариш капітан! – Раптом повернувся до нього артилерійський спостерігач. – Мені наказано коригувати вогонь всієї “Акації”. – Це був кодовий позивний артилерійської бригади, що підтримувала полк. – У повному складі. – Трохи ошелешено додав артилерист. Його можна було зрозуміти: щоб один батальйон підтримувала ціла артилерійська бригада – сто сорок чотири стволи калібром 87,6 міліметра! – такого з самого початку цієї війни ніхто не міг пригадати.

А Сташенко дивуватися було ніколи, ось відіб’ємося від москаликів, тоді й здивуємося, подумав капітан, віддаючи по телефону наказ роті. Сам же кинув слухавку в руки молодшому лейтенанту і сказав:

- Тоді вирахуй установки по траншеї противника і нехай поставлять НЗВ1 між нашими і їхніми траншеями, коли ми почнемо контратаку. – Капітан грізно і рішуче оглядів усіх і рикнув-скомандував. – Розібрати гранати! Приготуватися до контратаки! – І дивився, як швидко, без метушні розбирали гранати.

Бійці закінчували споряджати гранати і Сташенко з-під лоба швидким поглядом пройшовся по їхнім обличчям і вже спокійним, звичайним своїм голосом наказав:

- Приготуватися... Виповзай по одному. – Цей дивний, на погляд бійців, перехід від рикаючої люті до повного спокою був незрозумілим, але саме він подіяв найсильніше – в них також поступово накопичувалася бойова злість. Сташенко першим вийшов в траншею, поправив шолома і розправив ватну куртку під ременем. Потім помахав руками, розстебнув один ґудзик і засунув за пазуху пістолет: він готувався до рукопашної, це всі зрозуміли і також стали готуватися до неї: хто витягнув ніж і засунув за ремінь, більшість же просто пересунули лопатки з-за спини на бік і розстебнули застібки на чохлах – карабіни багнетами не комплектуються, в рукопашному бою добре могла допомогти тільки МПЛ – мала піхотна лопата.

Капітан пройшов по траншеї. Сірі, землистого кольору солдатські обличчя, деякі опутані білими бинтами, дивилися на командира батальйону і Сташенко пізнавав і не пізнавав своїх солдатів. На якусь мить він затримався над убитим санітарним інструктором роти Задорожним, у відкриті мертві очі якого сипалися червонясті грудочки глини впереміж з жовтавими піщинками і налипали на роговицю. Пробіг мимо кулеметників Васильченка і Прохоровича, слюсарів МТС з Овруча, які постійно сварилися один з одним, але дружно давали відсіч кожному, хто спробував би зачепити когось з них. Зустрів зв’язкового командира сьомої роти Чебуренка, який ніс на спині чиєсь обвисле і вимазане в глині тіло і сам був вимазаний в глину. Потім в ході сполучення зіткнувся з кулеметником сержантом Білоножко, який відгрібав з-під ніг стріляні гільзи, і зупинився – тут центр, звідси потрібно вести контратаку!

Підбігли бійці із взводу резерву і комбат, миттєво випрямившись, не крикнув, а сказав:

- За мною! – І сам першим легко і спритно вискочив на бруствер ходу сполучення. І вже стоячи на повен зріст на бруствері, ще раз змахнув пістолетом-кулеметом і крикнув: – За мною!

Він біг, не оглядаючись, знаючи, що за ним біжать його бійці, і ще тому, що дивився весь час на правий фланг роти, вслухався в стрілянину, в розриви мін і снарядів. Вони вибухали тепер значно лівіше, в розташуванні житлових землянок і штабу батальйону. “Добіжимо! Під гірку, – думав капітан, – хвилину, в крайньому випадку – півтори. За цей час їхні мінометники не встигнуть перенести вогонь. Не встигнуть!”

Капітана побачили в сьомій роті, тому, що звідти донеслося гучне “ура!” і відразу ж посилився перестук наших штурмових карабінів і нестрашні бабахання ручних гранат. Капітан не квапився кричати “ура”, і тільки метрів за п’ятдесят, а, можливо, й менше, закричав “ура!” і вихопив з сумки гранату. Бійці підтримали його. “Ну, все правильно”, – вирішив Сташенко і шпурнув гранату. Вона розірвалася, не докотившись до траншеї. Одночасно з капітаном стали кидати гранати й інші. Вони вибухали в траншеї і поза нею. Забасили радянські ППШ, але в хід пішли гранати, а потім вдарили довгими чергами карабіни капітанових бійців. І – знову гранати. Сташенко не стрибнув в траншею. Цього вже не вимагалося обстановкою: бігти попереду контратакуючих в траншеї – значить, не очолювати бійців, а відриватися від них. Ні він нічого не побачить, ні бійці не побачать його особистого прикладу.

А в траншеях тим часом розгорялася рукопашна – розриви гранат, крики, зойки, лайка, брязк зброї і, звичайно, постріли. Його бійців навряд чи було більше, ніж російських солдатів. Однак українці роздробили противника на кілька груп і тепер, опинившись в звичних, обжитих траншеях, тіснили його і лупцювали, як б’ють і лупцюють грабіжників господарі пограбованого дому, не оглядаючись на законність чи гуманізм, били московських зайд люто і жорстоко.

Все йшло, як належить і біда, що загрожувала батальйону і всьому полку, а, значить, і особисто Сташенко, оберталася... ну, дуже добре оберталася!

Метрів за двадцять в окопі і біля нього скупчилося щось з півдюжини росіян. Сташенко дав чергу зі свого ПК, а потім вихопив з сумки гранату, зірвав кільце і, порахувавши до двох, метнув її вгору, одночасно скотившись в найближчу ямку і прикривши потилицю ствольною коробкою пістолета-кулемета...

***


В стереотрубі, як на екрані все наближене і збільшене; ніби кольоровий фільм дивиться Даниленко, з тією тільки різницею, що сам вибирає кадри. У фільму два сценарії – наш і ворожий, два постановника: командир 3-го батальйону 134-го піхотного полку Сорок п’ятої дивізії капітан Сташенко – з нашого боку, і командир 755-го стрілецького полку 217-ї1 стрілецької дивізії майор Бодров – з радянського.

В окулярах стереотруби пропливала жовто-сіра лінія траншеї, грудки вивернутої землі: сірі, з оголеними корінцями трави, червоні, глинясті, вивернуті вибухом з глибини, чорний дим, який сповзає у вирви, розбитий ППШ на бруствері, м’ятий шолом з порваним плямистим чохлом з мішковини, кинутий речовий мішок, шинель росіянина рвана куриться сизим димком, тліюча куртка на вбитому нашому солдатові. І два десятки сміливців, що піднялися в контратаку. Вони біжать схилом до першої траншеї біля підніжжя пагорба, вони так і потрапили в окуляри стереотруби, ось так, на бігу, і генерал спочатку здивувався, побачивши цей сірий ланцюжок солдатів, а потім з досадою подумав: “Куди?! На смерть?” – а коли зрозумів їхній задум, тихо похвалив: “Чортяки!”...

...Пізно ввечері в штаб армії прийшло повідомлення з Сорок п’ятої дивізії про можливу розвідку боєм на ділянці 134 полку. В штабі обстановку оцінювали по-різному і молоді оператори стривожилися: в них ще жив жах минулої осені і зимових місяців, коли росіяни атакували позиції територіальних дивізій, на втрати не зважаючи. По п’ять, сім, дев’ять атак за добу. Вперед, на Овруч і Коростень!

Українці проти масованих атак радянської піхоти застосували артилерію і кулемети. Кулеметники і снайпери косили шеренги москалів одну за одною. Коли атака захлиналася, наступала коротка перерва, а потім все повторювалося: п’ятихвилинний артилерійський наліт і нові шеренги атакуючої піхоти.

А після того атаку повторити знову! І ще разок! І ще! І ще! І наступного дна зранку те ж саме...

Весь вересень і половину жовтня штурмували радянські командири наші позиції під Овручем, знекровлюючи свої війська. Поклавши на берегах Словени і Желоні під Новою Руднею і Виступовичами кілька десятків тисяч (хто ж їх рахував!) своїх солдатів в кінці жовтня радянські командири припинили безглуздий наступ, не досягши значних результатів: українські війська вони потіснили всього на сім-дев’ять кілометрів. Під цим шаленим напором росіян наші війська повільно відходили, прикриваючись мінними полями. Чотири територіальні дивізії, які тут оборонялися, використали весь резерв протитанкових і протипіхотних мін Північного ОК. І по цих непрохідних мінних полях рвалися на південь, до Коростеня дві радянські армії, винищуючи самі себе і не завдаючи значної шкоди українським військам.

А потім цей жах знову повторився в грудні і в перші тижні січня сорок третього.

Українські кулеметники витримували в середньому по чотири таких атаки, на п’ятій вони тихо божеволіли. Тому штабним офіцерам було від чого жахатися.

Але новий командарм побоювань молодих офіцерів штабу не поділяв. Генерал Даниленко знав, що 217-а дивізія “червоних” наступала на другорядному напрямі і захопила плацдарм в розрахунку на успішний наступ всієї 3-ої радянської армії. Проте наступ у вересні не досяг поставленої мети і стрілецька дивізія на плацдармі виявилася загнаною в мишоловку. Наступати звідси було безперспективно, а вивести війська з захопленого плацдарму в штабі радянської армії не наважувалися.

Однак після провалу літнього наступу на білгородський виступ росіянам війська край, як потрібні були. Ось тому вони й промацували оборону українців розвідкою боєм: можна зняти звідси якусь частину своїх дивізій чи не варто ризикувати? І зараз, спостерігаючи за перебігом бою, генерал Даниленко про себе досадував лиш, що немає в нього можливості притримати трошки, всього на якийсь тиждень, наш наступ – погода не дозволяє! – і дозволити радянському керівництву зняти звідси якісь частини.

Тож напередодні пізно ввечері генерал Даниленко виїхав на лівий фланг Сорок п’ятої дивізії – під ранок переправа, кидок на той берег, там форсуватиме Прип’ять новосформований десантно-штурмовий батальйон дивізії. І йому було тривожно: що обіцяє завтрашній день? Чи все обійдеться благополучно?

Берег, порослий непролазним чагарником, в цьому глухому місці роздвоювався глибоким байраком. На дні його, серед напівзогнилих трусок і каменів, покритих слизьким водянистим мохом, дзюркотить ручай. Підступаючи до самої ріки, байрак потім віддаляється від берега і, обігнувши високий пагорб, ховається в густому сосновому лісі. Старі, з потемнілою корою сосни так буйно розрослися, що крізь їхні густі крони не приникає сонячне світло і тому навіть в яскравий сонячний день на землі легкі сутінки. В лісі покоїться тіниста і сира тиша і тільки річковий вітер доносить іноді запах болотяної твані.

Зараз під густими кронами вишикувалися в ряд автомобілі-амфібії переправно-десантної роти інженерно-саперного батальйону дивізії. Батальйон отримав нову техніку зовсім недавно і радянська розвідка ще не встигла відстежити ці зміни в структурі української територіальної дивізії. Саме цим і вирішив скористатися новий командувач переформованої Вісімнадцятої армії Сіверського фронту. Саме на нову техніку, яка з весни сорок третього широким потоком пішла в армію, робив ставку генерал Даниленко, розробляючи свій план звільнення братньої Білорусі від російських загарбників.

Коли раніше радянська розвідка по напряму переміщення переправних засобів українців могла визначити місце форсування ріки, то тепер просто не встигала цього зробити, ріки перестали слугувати росіянам надійною водною перешкодою.

Амфібій цих Дніпропетровський автозавод випустив небагато, всього вісім сотень, але саме через них зневірилися в своїй перемозі радянські полководці. Влітку і восени сорок третього року українці отримали прекрасну можливість в ході наступу цілком несподівано і в будь-якому місці форсувати ріку (там де немає військ росіян, що обороняються) силами до полку і захоплювати плацдарми. Причому на цих машинах можна було переправляти не одну піхоту, а й міномети і артилерію калібром до дев’яноста міліметрів.

Це була не машина, а рожева мрія будь-якого воєначальника. Бо виявивши дірку в лінії оборони противника на водному рубежі, командир полку чи дивізії міг за лічені хвилини створити маневрену групу і моментально кинути її з усім озброєнням туди, де легко переправитися без втрат. Амфібії були значно мобільніші за понтонні парки і важко було відстежити їхнє переміщення навіть повітряною розвідкою. Мало того, навіть в ході висування на рубіж вводу, колону можна було легко перенацілити на іншу дільницю і ніяка розвідка не встигне нічого повідомити. А коли й встигне, то поки на загрожувану дільницю росіяни зберуться перекинути частини, до того моменту наші війська встигнуть переправитися і закріпитися. Але навіть і при успіху розвідки росіяни не встигали перекинути на ділянку ймовірного форсування ріки українськими військами достатніх сил...

Сорок п’ята піхотна дивізія була територіальною, сформована в тридцять восьмому році, в другій хвилі територіальних з’єднань ТАОУ, всі майже бійці її були місцевими і воювати готувалася саме тут, в Поліссі, захищаючи долину Прип’яті. Місця бійцям і командуванню дивізії були знайомими і варіанти дій на різні випадки життя розроблені ще до війни. План форсування Прип’яті – не будемо ж ми все життя в окопах тут сидіти! – у командира дивізії полковника Терещенка був розроблений заздалегідь. План був за задумом гранично простим, але складним у деталях виконання. Звичайно, першому кидку десанту на понтони нічого сподіватися. Та й навряд чи вдасться відразу форсувати ріку великою масою людей і бойової техніки. Він розрахував, що вночі висадить невеличкий десант, сформований з відбірних, надійних людей, з кращих бійців дивізії, здатних на виключний героїзм. За будь-яку ціну відкинути противника від берега, відбити у нього частину берега, зачепитися і протриматися до підходу основних сил десанту. Це вже потім, коли роти і взводи десантно-штурмового батальйону відіб’ють плацдарм на ворожому березі, прибудуть армійські понтонно-мостові частини і підрозділи і для полків дивізії понтонери наведуть свої переправи.

Але спочатку від десантно-штурмового батальйону мала висадитися на ворожий берег штурмова група в складі двадцяти семи бійців. І цей перший десант має бути висаджений так, щоб захопити противника зненацька. В цю групу підбиралися люди, що могли гребти без сплеску, здатні не закричати від болю поранення, коли ж доведеться тонути – не звати на допомогу; допомогу, коли можна було, надавали тому, хто тонув безголосо – тому, хто кричатиме, гарантований був удар веслом по голові. В перший десант командир дивізії особисто відбирав людей з дивізійної розвідки, бійців кмітливих, зухвалих і відважних, яких знав особисто, які не раз проявили себе в бою. За традицією штурмовиків напучував сам командир дивізії...

Командиром призначався старший лейтенант Шпаківський, він добре знав ці місця ще з дитинства. Дебелий, невисокого зросту, справжній поліщук, він з першого погляду не викликав до себе симпатії. Крок у нього важкий, неквапливий. Коли, ступаючи по-ведмежому, він йшов з опущеною головою, стороннім здавалося. що він щось шукає чи просто невдоволений і його дратує все навколо. Та бійці, які свого командира добре знали, любили його. Шпаківський рішень необдуманих не любив і сам ніколи не квапився з ними. Але коли ставив перед собою мету, йшов до неї неухильно. Воювати з таким було легко...

...Тихо навколо. Чотири штурмових човни тихо відчалили від берега і, нечутно сплескуючи веслами, зникли в сивому тумані, що повз над річковою водою. Та кожний знав, що будь-якої миті ріка може осяятися спалахами ракет, десант помітять, гримнуть гарматні постріли і води Прип’яті скиплять у вогні...

Але було тихо. За десять чи трохи більше хвилин скрізь туман пробився спалах потужного ліхтаря, мигнули у темряві крапки-тире – десант дав знати, що закріпився на лівому березі і форсування ріки десантно-штурмовому батальйону можна починати. Полковник сказав кілька слів у телефонну трубку і разом запустилися двигуни амфібій – тихо рикаючи моторами, плаваючі автомобілі ДАЗ-4851 байраком виходили до Прип’яті і один за одним входили у воду. Кожна з десяти машин переправляла взвод і через вісім-десять хвилин на протилежний берег висадився батальйон. Другим і третім рейсом амфібії переправили важке озброєння і боєприпаси. Не пройшло і години, як в руках українців був плацдарм з кілометр завширшки. Все йшло за планом і генерал вирішив, що присутність командувача армії зараз тут буде зайвою. А відвідати 134 полк, де вранці “червоні” могли провести розвідку боєм, командарму не завадило б...

...І зараз на спостережному пункті командира 134-го піхотного полку він спостерігав за перебігом бою на ділянці третього батальйону.

Полковий СП2 був улаштований на висотці, зарослій густою ліщиною. Тут росли поряд чотири величезні сосни, до стовбура однієї з них була прикріплена приставна драбина. Там, вгорі на помості, збитому з товстих жердин, були встановлені стереотруби і артилерійські далекоміри – СП використовували спостерігачі дивізійного артполку. Поміст висів метрах в п’ятнадцяти над землею; зверху і з боків прикритий маскувальною сіткою, в неї розвідники ввіткнули свіжі гілки, які ще пахли смолою.

Починало світати, на західній половині неба продовжував висіти місяць, тому видимість була доброю. Десь зовсім поряд, майже над головою, проспівав ранковий птах і ця ніжна трель була такою несподіваною і дивною, що всі – спостерігачі і зв’язківці, командир полку і генерал Даниленко – глянули один на одного і заусміхалися. В кількох метрах під ними зеленіли нижчі дерева, їхні крони утворювали суцільний щільно зітканий зелений килим. Лише окремі дерева підносилися вище. На північному сході ледь поблискувала гладь ріки.

На півночі, далеко в тилу противника сяйнула вогнем важка батарея, грім залпу долинув вже опісля, постріли важких гаубиць стали сигналом до артилерійського обстрілу траншеї на передньому краї.

З-за горизонту показався півкруглий край сонця, освітив сірі фігурки солдатів, що висипали з ворожих окопів. З боку Прип’яті дув свіжий і вологий вітерець і добре було видно все, що відбувалося в траншеї сьомої роти. Генерал бачив, як росіяни вискакували з нашої траншеї, іноді за собою своїх поранених тягнучи, частіше просто тікали, бачив, як падали деякі. Потім, відсікаючи ворога від його траншей, загороджувальним вогнем вдарили наші батареї і на нейтральній смузі здійнялася вгору суцільна стіна розривів. Вибухи накрили і радянські траншеї, і ближній тил “червоних”: на командних пунктах батальйонів, артилерійських позиціях враз постали димні султани вибухів, здіймаючи в ранкове небо сірий піщаний прах...

В супроводі командиру полку разом з ад’ютантом і бійцем охорони, генерал пройшовся по траншеї сьомої роти. Командира батальйону він застав на запасних позиціях роти – вони знаходилися на зворотних скатах висоти і зі спостережних пунктів на передньому краї противника не проглядалися. Комбат, голий по пояс, сидів на земляній приступочці і фельдшер батальйону бинтував йому тулуб.

- Поранення легке, пройшов по дотичній осколок гранати, – пояснив генералу лейтенант-медик, – на боєздатності капітана не позначиться. Тільки вчасно перев’язки робити потрібно буде.

Коли Даниленко повертався, – командувач армії оголосив подяку всім бійцям роти, ад’ютант видав раді роти дюжину білих хрестиків Ордену3 Відваги, – то сказав командиру полку, що пам’ятає капітана ще з довоєнних часів, той проходив стажування зеленим курсантом-фенриком у його дивізії. Але Сташенко про це не обмовився, хоча під час розмови з командувачем армії нагода така у нього була. “Самолюбивий, чортяка!” – зауважив командир полку і по тону було видно, що поставив це капітану в плюс...

Близько полудня, після двогодинної їзди по глухим путівцям, три машини, – “луаз” командарма, радіостанція і всюдихід охорони, – в’їхали в глибоку балку, де розмістився командний пункт і штаб армії. Штаб розташувався в байраку в стандартних модулях, вритих в його схили, посеред урочища Вовчого.

Командувач армії вийшов з машини і, щоб розім’яти затерплі після їзди ноги, трохи пройшовся по доріжці до схожого на стандартний залізничний контейнер модуля, в якому розмістився начальник штабу армії. Вдихаючи повітря, яке пахло прілим листям, мокрим деревом, Даниленко глянув на небо.

Крізь гілля дерев видно було хмари і генерал стурбовано подумав, що погода може зіпсуватися в будь-який час, ускладнюючи і так непросту задачу його військ. Але вітер шумів в верхівках, проганяв хмари, і десь на півночі артилерійський грім глухо гуркотів-вовтузився, земля від цього погойдувалася, ніби на шальках терезів. Долинула неголосна говірка: фельдфебель господарчої роти шпетив недбайливого кухаря. Все було знайомим, як буває звичайно в розташуванні великих штабів. І генерал ловив себе на думці, що більшість цих людей, стурбованих звичною роботою, зовсім не уявляє собі степінь небезпеки, яка таїться в цьому гуркотанні на заході.

Відсік модуля, де зараз працював начальник штабу, був яскраво освітлений плафонами на стелі. На столі лежала карта, навколо юрмилися штабні офіцери, начальники відділів і служб, викликані генералом Стеценком, занотовували в блокноти розпорядження начальника штабу.

Даниленко, нікому не потискуючи руки, привітався. Знявши куртку – від куртки рядового бійця вона відрізнялася тільки що генеральською нашивкою на рукаві – сухо промовив:

- Коли не заважаю нараді, прошу всіх негайно приступити до виконання своїх обов’язків. – Кілька офіцерів закрили блокноти і вийшли. – Прошу до карти. Думаю, краще присісти.

Всі, хто залишився в приміщенні, підсіли ближче до столу. Всі дивилися на командувача армії, його сухе, з ледь помітним шрамом незворушне обличчя різко контрастувало з рожевим моложавим обличчям начальника штабу – ззовні командувач і генерал Стеценко разюче відрізнялися один від одного.

- Прошу. – Сказав Даниленко начальнику штабу, готовому доповідати.

- З вашого дозволу, почну з другорядних питань. – Даниленко мовчки погодився і начальник штабу продовжив доповідь. – Переформування Шістдесят п’ятої і Тридцять четвертої дивізій відбувається за графіком, можливо, вони будуть готові до бойових дії на добу раніше, ніж ми планували. Командувач фронту повідомив, що нам підпорядковується Двадцять сьома територіальна дивізія, ввечері вона почне передислокацію з району Берестя-Литовського. Через заборону використовувати радіо, зв’язок з частинами дивізії залишає бажати кращого. Триматимемо його делегатами через фронтовий вузол зв’язку. Але за дві доби дивізія має бути тут. З резерву Головного Командування нам передані дві артилерійські гаубичні бригади, бригада РСЗВ “Тайфун” і гарматний полк.

Командувач задоволено кивнув – генерал Морозов дотримувався своєї обіцянки значно посилити Вісімнадцяту армію артилерією. Порівняно з минулорічним вогнева сила її збільшилася багатократно.

- Тепер про головне. – Начальник штабу торкнувся карти олівцем, що здавався в його великій руці сірником. Нігті були акуратно підстрижені і весь він був акуратний, поголений з педантичною охайністю кадрового військовика, доповідь чітка, голос безпристрасний. – Батальйон морської піхоти Дніпровської флотилії захопив плацдарм на правому фланзі армії згідно плану. На десяту годину крім батальйону МП1 на плацдарм висаджений піхотний полк зі складу Двадцять першої дивізії. Протидія противника на цій ділянці слабка. Перекинути значні сили “червоні” можуть тільки по рокаді2, яка йде з Хойніків вздовж Прип’яті. Отже, спочатку вони мають ліквідувати плацдарм на ділянці Сорок п’ятої дивізії. Більш складною є ситуація на лівому фланзі... – Все це співпадало з тим, що Даниленко й сам бачив вранці і вдень, в тилах армії. – Зараз на плацдарм перекинутий один з полків дивізії, інженерно-саперний батальйон і саперні роти обладнують смугу оборони, поки противник не встиг оговтатися і його протидія слабка...

- Як ведуть себе росіяни?

- За повідомленням авіарозвідки, помічені колони противника. Рухаються по дорозі до плацдарму. Нам підпорядкована штурмова авіадивізія, штурмовики працюватимуть за нашими заявками...

- Дозвольте, товаришу генерал? – Представник авіаторів запитально глянув на командувача армії. Даниленко мовчки кивнув. – Заявки отримані, перший удар штурмовики завдадуть, – глянув на годинника підполковник, – хвилин за двадцять, літаки уже в повітрі. Триматимемо рокаду під контролем постійно.

- Добро. – Схвально промовив командарм. – Отже, будемо сподіватися, що до ночі нічого серйозного “червоні” вдіяти не зможуть. Що з повітряним прикриттям плацдармів?

- Плацдарми прикривають армійські зенітно-артилерійські дивізіони. – Продовжив доповідь Стеценко. – Фронтова зенітно-ракетна бригада отримала наказ прикрити плацдарми, на дальніх підступах вони не допустять висотні бомбардувальники, але проти низьковисотних штурмовиків ракетники безсилі.

- Плацдарми прикриватиме винищувальна авіадивізія. – Доповнив доповідь начальника штабу авіатор-підполковник. – Обіцяю, жодна бомба не впаде на піхотинців.

- Не зарікайтеся, підполковнику. – Так само сухо промовив Даниленко. – Що скаже розвідка?

Начальник розвідвідділу армії, полковник Музиченко, схильна до повноти людина, звів докупи брови, що відразу ж надало йому вигляду незалежного і суворого.

- Щоб ліквідувати наші плацдарми, противник може зняти частини або з фронту під Овручем, або з плацдарму, який займає його 217-а стрілецька дивізія. Ми можемо поки покладатися на дані авіарозвідки. А авіатори фіксують рух колон з-під Овруча. Отже, наші припущення, що росіяни сприймуть наші дії, як спробу ліквідувати їхній плацдарм, небезпідставні. Вважаю, що противник в найближчі дві доби плацдарм намагатиметься зберегти і для цього використовуватиме частини з інших ділянок фронту. Можливо, буде використано резерви з району Хойніків і Калінковічей. Більш точну інформацію матиму сьогодні вночі.

Полковник замовк.

Всі чекали за столом в напруженому вгадуванні якоїсь дії Даниленка. Так буває, коли в досить крупному штабі з’являється нова, наділена всією повнотою влади людина, розкована в свої діях, чиєюсь думкою не зв’язана. А командувач армії дивився на карту, поцятковану різнокольоровими позначками обстановки, яскраво освітлену плафонами, і мовчав, думаючи про можливе співвідношення сил на напрямі головного удару.

“Коли росіяни встигнуть перекинути три-чотири дивізії раніше, ніж підійдуть частини з-під Берестя-Литовського, доведеться прогризати їхню оборону з великими втратами. І весь мій задум полетить під три чорти, м’яко кажучи. Це очевидно...” Але вголос не промовив цього, бо немає жодного сенсу говорити про те, що в цю хвилину розуміли, без сумніву, всі за цим штабним столом.

- Кіндрате Охрімовичу, прошу, висновки. – Підняв погляд від карти командувач армії.

- Необхідно на третій-четвертий день операції завершити перший її етап. Висновок може бути тільки таким. – твердо промовив начальник штабу...

***

...Курілися пилом дорога – на фронт ішов 323-й окремий батальйон важких танків. На початку серпня, коли в строю залишилося тільки вісім машин і половина екіпажів, батальйон вивели з боїв під Волоконівкою, де важкі танки не давали ударним угрупуванням росіян переправитися через Оскол. Перед тим, як відійти в тил, танки, що вціліли в боях, передали іншій частині. Вцілілі в боях машини поповнили танкові роти переформованої піхотної територіальної дивізії. В тил відбували порожнем. Нову матеріальну частину батальйон мав отримати прямо на заводі. Поповнитися ж особовим складом належало в учбовому центрі танкових військ. І там же, в учбовому центрі потім проходити навчання і бойове злагодження.



На все про все давалося три місяці, але обстановка різко змінилася. Важкі танки стали потрібні на передовій негайно. І от сьомого жовтня тисяча дев’ятсот сорок третього року 323-й окремий батальйон важких танків, виведений з боїв в перших числах серпня на доукомплектування і відпочинок в табори Науково-Дослідного Випробувального Полігону і Центру бойової підготовки бронетанкових і механізованих військ, що на південний захід від Києва, отримав наказ здійснити марш на північ, до Прип’яті.

Час не чекав і командування вирішило, що перекидати танкову частину залізницею не варто. Завантаження важкого танка на платформу – справа ювелірної точності, танки вантажаться не всі зразу, а послідовно, один за одним, і це займе цілий день, не менше. Тому вирішили, що залізницею батальйон перекидати не варто. До Овруча бойові машини мали перевезти на важких танкових транспортерах, а від Овруча до місця зосередження танки йтимуть своїм ходом. На трейлери бойові машини екіпажі повантажили за якусь годину і ще до полудня колона батальйону поминула Житомир.

Марш батальйону почався вранці і продовжувався майже весь день. Автострада Житомир-Мозир, що вела до Овруча своїми восьми смугами, до війни утримувалася в зразковому стані, нині ж від Коростеня дорога вся була в численних бетонних латках, місцями дорожнє полотно зяяло вирвами від бомб. До самого Овруча, подолавши за десять годин більш, ніж двісті кілометрів маршруту, дісталися в ранніх сутінках, розвантажилися, і далі танки рушили на схід, до Прип’яті своїм ходом по ґрунтовим дорогам.

Стояла суха жарка погода, майже спека – природа добирала останні дні бабиного літа – і танкові траки збивали сухий сірий пил, перемелюючи його на пудру. Вона сірими клубами вибухала під танковими днищами, тугими струменями стьобала на всі боки, забивала щілини і триплекси броньованих машин. Танки, замасковані гіллям під величезні кущі, йшли довжелезною колоною і здаля могло здатися, що це ліс за своїм бажанням відірвався від землі та й помандрував, здіймаючи клуби сірого піщаного пилу, на схід. Але всього цього не бачили танкісти, укриті бронею, укутані пилом, ніби лицарським плащем.

Старший сержант Олександр Іванько – командир танку під номером 27 – наказав заряджаючому, навіднику і стрільцю-радисту спати. Опівночі, коли танки спинилися у відкритому полі серед заквітчаного все ще лугу, – танкісти не бачили пізніх осінніх квітів, позбавлених нічною пітьмою своєї останньої краси, їх колір можна було визначити тільки по запаху, – механіка-водія за важелями змінив радист. Ваня Литвиненко, механік-водій і також молодший сержант, на зупинці оббіг навколо танка, мацав руками, визначаючи, чи не перегрілися підшипники опорних катків і перевіряв натяг гусениць. Потім повернувся, загорнувшись в зимову танкову куртку, влігся в бойовому відділенні та й заснув. Через відкриті баштові люки, як через прочинені двері його хати в полтавському селі Попівці, зірки входили в танк і в сон до нього.

Рушили...

Двигун працював рівно, дорога була пустельною, Антон Горошко – стрілець-радист – сидів за важелями і слідкував за червоним вогником стоп-сигналу танка, який йшов попереду. Антон сидів майже непорушно, тільки зрідка легким рухом важеля змінював напрям – повороти траплялися нечасто.

Поблизу передової радянська авіація вперше нагадала про себе. На марші 323-й батальйон потрапив під бомбардування, яке ще не можна було вважати бойовим хрещенням. Якась дев’ятка російських бомбардувальників, рятуючись від наших винищувачів, вивантажила бомбову начинку над дорогою і танк ледь-ледь ворухнуло, обдало гарячим вітром та піском і у всіх було таке відчуття, що війна привітала їх, дружньо плеснувши по броні, як рекрута бувалий солдат, приймаючи у своє кровне братство.

Негайно їй відсалютували зенітні установки і новачки вперше зблизька побачили, як закопався в землю ворожий літак, намагаючись сховати свій великий і шумний вогонь.

Прямих влучань не було – машини збільшили дистанцію і швидкість. Крім подряпаних осколками башт та розбитого баяна, прив’язаного з різними бебехами ззовні, пошкоджень на весь батальйон не виявилося. Так, на якусь мить промайнуло у відкритому люкові щось, і Вані Литвиненку з Антоном Горошком – механік-водій і стрілець-радист в боях ще не бували – здалося, що всі радянські бомбардувальники цілилися тільки в них одних. Наші винищувачі погнали російські бомбардувальники далі, а ранкові сутінки не дозволили ворожим пілотам виявити танки внизу.

Вже на світанку танки в’їхали в ліс, зупинилися під віттям сосен і завмерли. Двигуни замовкали один за одним, поступово у лісі запанувала звична тиша, а зі сходу, зовсім близько вітер доносив нервовий гуркіт гармат і мінометів. Попереду, на північному сході, вздовж всієї лінії горизонту, палали заграви пожеж. Одні ще лиш набирали силу, горіли жовтим вогнем, як житня солома, інші, коричневого відтінку, вже згасали. Відразу по прибутті екіпажам роздали недоторканий запас, а ротних командирів викликали в батальйон. Поки вони лазили по артилерійському бурелому на передньому краї, підійшли машини з боєприпасами і паливозаправники. Тільки ґрунтовніше цих явних ознак підказувало старим танкістам загострене чуття, що батальйон зустріне ранок у вогні. Мимовільна стурбованість ветеранів передалася й новачкам.

Екіпажі готували машини до бою, з броньованих коробок викидалося все, що могло дати поживу вогню. Перевірялася зброя, боєприпаси, двигуни. Час від часу над колоною пролітали ворожі літаки то з ледве чутним джеркотанням високо-високо вгорі, то з оглушливим ревінням майже чіпляючи верхівки сосон. В танку номер 27 трохи посперечалися, викидати чи ні старі танкові зимові комбінезони і вирішили все-таки їх залишити, розтикавши по ящиках з запасними частинами і інструментом.

Після обіду справ ніяких не лишилося і танкістам дозволили спати до вечора.

Всі п’ятеро вляглися, хто де: троє розмістилися на кормі танка, розстеливши танковий брезент, двоє куняли в башті на полику, підстеливши хутряні куртки, про долю яких сперечалися ось щойно.

Екіпаж прокинувся на захід сонця. Залишки денного світла ще трималися на рудих стовбурах сосен, коли надійшов наказ вирушати. Внизу все густіше розливався морок і кишенькові ліхтарики мигкотіли примарним синім світлом. З боку переправи долинали звуки розривів, з-за Прип’яті залпами гуркала ворожа артилерія. Вздовж колони побігли посильні і разом з наказом передавали останні новини: “Міст розбитий... Переправлятися будемо на поромі... Двох телефоністів поранило... Перша рота – вже на переправі...”

Їхали спочатку узліссям. Потім, звиваючись по сипучому піску, дорога пішла верболозом, по обочинам її траплялися різноманітні прикмети війни. По береговому скату спустилися донизу мимо скелету спаленої вдень вантажівки. Неподалік націлилося вгору стволом розбита гармата без коліс. Потягнуло річковою сирістю. Попереду тьмяно блиснула річкова вода, відбиваючи відблиски далеких заграв.

Переправлялися на гусеничних понтонно-мостових машинах – спеціальній саперній техніці для подолання широких водних перепон. Прип’ять, звичайно, не така вже й широка перепона, але артилерія противника напередодні розбила міст і довелося використовувати для переправи те, що було під рукою.

Старший сержант Іванько, глянувши на ПММ-21, критично скривився.

- Гей, на поромі! – Гукнув неголосно до саперів, що вовтузилися в сутінках. – Моя коробка на сорок сім тонн майже тягне, а ваш самохід всього сорок дві витримує. Як переправляти будете?

- Не переймайся. – Сапера в темноті не було видно, лише зуби зблиснули білим. – Наша “двійка” з додатковими булями, витримає вашу коробочку. Заводь сміливо, не потонемо, не май сумніву...

Важкий танк заревів дизелем і, повільно перебираючи траками, поповз до води. Ваня Литвиненко діяв впевнено, обережно підвів танк до опущеної апарелі та в’їхав на пором. Слідом з дрібним перестуком підійшов піхотний взвод – і піхота обліпила танк, як курчата квочку. Піднялася апарель, двигун порома запрацював голосніше, пихкаючи за кабіною синім дизельним вихлопом, смужка води поширшала і правий берег став віддалятися. Пором рушив навскоси вперед, вниз по течії. Берег зник, проте ненадовго. В синій темряві на лівому березі з’явилися густі зарості чагарнику і світлий пісок пляжу, до якого прямував пором.

Біля самого берега збавили хід, пором розвернувся, правим боком підійшовши до берега, апарель його опустилася у воду. Першими збігли на лівий берег піхотинці, танк Іванька в’їхав у воду, яка діставала майже до половини опорних котків, потім механік-водій повів машину на дамбу, споруджену проти паводку, з’їхав на другий бік і зупинився під розлогими вербами, заглушивши двигун.

Запала тиша і в цій тиші відчутно і загрозливо лунала кулеметна стрілянина і вибухи снарядів та мін. Попереду йшов бій і танкістам здавалося, що гуркіт пострілів долинає з усіх сторін, що стріляють поруч, що вони знаходяться на клаптеві землі, не набагато більшому, аби на ньому розмістився танк, і що за спиною у них ріка. Не далі, як за сто метрів, сяйнули вогнем стволи, вихоплюючи з темряви дивні, зігнуті у русі силуети артилеристів. Батарея вдарила трьома залпами, а коли замовкла, ще густішою стала темрява.

За хвилину-дві підійшли ще два танка взводу, вони так само на поромно-мостових машинах переправлялися – переправу забезпечувала рота СПП2 армійського десантно-переправного батальйону. Саперна техніка, не зважаючи на обстріл, працювала чітко, як швейцарський хронометр.

- Чиї машини? – Почувся з темряви знайомий голос командира батальйону.

- Третя рота, товаришу майор. – Доповів командир третього взводу. – Другий і третій взводи...

- Добре. Командири машин до мене. – Майор розгорнув планшет на лобовій броні командирського танку. Над картою схилилися шість голів в чорних танкових шоломофонах і одна в польовому кепі. – Підете відразу на передову. Супостат натискує щосили на батальйон, який обороняє висоту. Проведе вас...

Комбат оглянувся назад, шукаючи когось.

- Молодший лейтенант Завгородній. – З темряви виступив міцненький, круглий, як гриб боровичок, чоловік. Головченко, командир другого взводу, вже знав, що це офіцер зв’язку від піхотної дивізії, яку батальйон має підтримувати, і що він – начальник хімічної служби полку. Командир танкового батальйону майор Свірьопкін за якимось дідьком запитав, яка в лейтенанта посада, і тому довелося неохоче відповісти, що він начхім полку. Відповів і надовго замовк. Начхіми не люблять признаватися, що вони начхіми. Вже другий рік посада ця – і без застосування, і без відміни, а люди на такій посаді – в усі дірки затичка.

- Другий батальйон тримає оборону на висоті 130,4. Вчора, після п’ятнадцятої противник спробував вибити батальйон з висоти, але атаку відбили. Думали, що до ранку “червоні” заспокояться і атакувати не будуть, але годину тому вони почали нічну атаку позицій батальйону на висоті. В бій противником введені танки прориву. Потрібно поквапитися, бо коли не встигнемо, наших там перемелють гусеницями...

- Ясно. – Сказав Головченко. – Що ж, треба, так треба. Поїхали...

Батарея поблизу знову вдарила один за одним трьома залпами.

Три важкі танки рушили крізь ніч, не вмикаючи фар. Механіки вели машини, спостерігаючи за дорогою через прилади нічного бачення. Передні машини можна було побачити тільки по червоним вогникам на кормі, або, коли танк спускався нижче, по обрисам на фоні горизонту. Як в’їхали в балку, взвод розділився. На броню танка вибрався високий стрункий боєць в шоломі і з штурмовим карабіном на плечі.

- Фельдфебель Перчик. – Представився він, намагаючись перекричати стрілянину і гул мотора. – Старшина третьої роти.

- Сержант Іванько. – Сашко простягнув фельдфебелю запасний шоломофон. – Ідіть сюди, в башту. – Ввімкнув переговорний пристрій і наказав. – Механік, вперед!

Фельдфебель повів танк до недалекого узлісся. Дорогу він знав напам’ять, ніби народився тут.

- Тихіше, зараз буде рівчачок. Тепер газуй... Обережно, праворуч глибока промоїна. Дві вирви від бомб, одна праворуч, інша – ліворуч... Тепер знову газуй щосили! – Чув Литвиненко у шоломофоні.

Провідник впевнено вів танк прямою лісовою просікою по горбкуватій дорозі, що пролягала виярком. Стрілянина раптом вщухла і відразу стало виразніше чути потужний низький гул танкового дизеля.

- Стій! – Попереду просигналили ліхтариком з синім світлофільтром.

Стало тихо, тільки дизель муркотів, працюючи на малих обертах. В темряві ночі, що і небо, і землю злила воєдино, слабо вгадувалися звуки, через це вся пітьма здавалася танкістам живою, дихаючою...

- Встигли. – Фельдфебель виліз з башти на броню і зняв шоломофон. – А ми тут, як у мами вдома. Ліворуч буде другий взвод, ось його. – Перчик показав на силует бійця, що сигналив ліхтариком. – Праворуч на висоті перша і друга роти. Так що, з флангів ми вас прикриємо, жоден “краснопузий” гранатометник не підбереться. Позаду наші міномети. А попереду, перед нами, крім москалів, нікого вже немає...

І раптом тиша оглушливо вибухнула і освітилася. Хапливо злітаючи, ракети зміїлися, змішуючись в небі. Ворожі окопи ожили, заворушилися, тіні то стрімко неслися по полю, то розганялися світлом. Все замигтіло: світло – темрява, світло – темрява...

Іванько, разом з навідником, Іваном Романченком, і механіком-водієм видерся на брівку яра, бачив, як червоними метеликами гарячково забилися спалахи на боці росіян. Вперехрест запульсували струмені трас великокаліберних кулеметів, ніби батогами, з виляском вдарили по окопам української оборони. Кулеметні черги металися на брустверах, втикалися в землю, збиваючи піщаний прах. З’явилося у вогнях ракет голе поле, розсипані по ньому темні фігурки людей, вони швидко пересувалися, то зникали в темряві, то знову виринали на світло. Їх виникало все більше і кожної секунди вони ставали все ближче.

З того боку, від російських позицій, навскоси злетіла ракета і яскраве, сліпуче світло залило все навколо. Танкісти вловлювали сухі сплески гвинтівок, тріск пістолетів-кулеметів, діловий перестук станкових “максимів”, черги ручних “дегтярів”, що аж захлиналися від шаленства. А наші відповідали мляво.

В небі повисла наступна ракета і стала повільно опускатися на парашутику. Яскраве сяйво цієї нової “люстри” діставало аж самого дна лісового виярку. Світло – темрява, світло – темрява...

- Так, Литвиненко, по команді висуваємося вперед, так, щоб тільки башта здіймалася над брівкою і відразу ж вмикаєш задню передачу. – Іванько глянув на механіка, той відповів, що все зрозумів. – Цілі перед тобою, Романченко, в першу чергу – вибиваємо кулемети і танки. Он вони, сюди пруть... – По полю в примарному світлі ракети повзли на висоту вуглисті коробки радянських КВ. – Все, хлопці, по місцях!

Ракета згасла і раптово вони почули низький, грізний в темряві, що настала, рев моторів.

- Приготувалися. Ну... – Екіпаж зайняв свої місця і всі дивилися на командира. Навідник припав оком до прицілу, заряджаючий, Григорій Лялько, тримав наготові снаряд. – ...вперед, Литвиненко!

Дизель заревів і танк повільно посунув вперед. Сашко вчепився обома руками в командирський прилад спостереження, і коли в окулярах з’явилася смужка лісу на тому боці поля, скомандував “Стій!”, танк смикнувся і завмер. Заджеркотів підшипниками гідропривід, розвертаючи башту стволом в бік цілі.

- Готовий! – Доповів навідник. Нічний приціл наближав ту точку, де від ворожих окопів народжувалися траси кулемета. “Вогонь!”, скомандував Іванько. І негайно Романченко відізвався. – Постріл!

Коротке, рване полум’я вирвалося в темряву з дульного гальма танкової гармати, оглушивши всіх, хто мав необережність знаходитися поряд. Масивний казенник різко відкотився назад, клин затвору викинув стріляну гільзу в гільзозбірник, заповнюючи бойове відділення їдким смердючим димом спаленого пороху. Втім, його вмить всмоктала вентиляція. Заряджаючий кинув на лоток досилача новий снаряд, гнучка сталева змія прибійника із дзвоном ввігнала його в канал ствола, слідом – заряд в латунній гільзі.

Вибух снаряду розвернувся вогнищем на бруствері, згас і одночасно з ним згасли спалахи радянського ДШК1. Романченко почекав кілька секунд – значно коротших від звичайних – в окуляр прицілу лізло світло чергової ракети, траси спуталися – вогненні пунктири летіли в різні боки. Збоку і вище запульсував інший вогник. Доворот, ствол гармати посунувся праворуч, навідник звичним рухом збільшив приціл. “Готовий!” – “Постріл!” Чергове вогнище спалахнуло червоним на бруствері ворожої траншеї і згасло. Кулемет замовк, в приціл Іван Романченко бачив вогнища мінометних розривів серед ворожих окопів, там змішалося все – вибухи, кулеметні траси, тріскотня пострілів, спалахи ракет. Тепер ці спалахи, кулеметні траси, удари артилерійської стрілянини змістилися праворуч – але висота закривала бій, який йшов там.

- Механік, назад! – танковий дизель заревів і важка, в сорок сім тонн вагою, машина посунула кормою вниз, на дно виярку. Відкинулася ляда люка і командир легко зістрибнув на землю. – Ваню, за мною!

Біля танка з’явився, як з-під землі, сержант, командир взводу, і повів танкістів за собою, до готового окопу. На бруствері Іванько з механіком побачили солдатів з лопатами – бійці третьої роти обладнували для них вогневу позицію. Литвиненко побіг до танка, і за хвилину машина зайняла місце в окопі.

Ніч була на зламі – місяць зійшов над деревами, заливав нічне поле розсіяним слабким світлом аж до чорного лісу. Ліс на нашому боці шкрібся сухими оголеними гілками, шурхотів свіжим передсвітанковим вітром – від Прип’яті волого напливав туман. Раптом червоне невизначене світло виникло в небі над полем. Ракета описала дугу і впала на нічийній землі між нашими і ворожими окопами, затухаючи. Негайно стрімко злетіла друга ракета над дальнім лісом і розсипалася іскрами. Іскри згасли в темряві і з-за висоти почулося-донеслося якесь виття. Воно все піднімалося, наростало там, за висотою, його заглушали гарматні постріли, часом накривав хвилями спливаючий тріск наших легких кулеметів і штурмових карабінів.

- Ти чуєш? Чуєш? – Романченко запитально-розгублено дивився на командира.

- То кацапи, курва їхня мама, в атаку пішли. – Спокійно мовив Сашко. Тріск штурмових карабінів наростав все більше, але не міг заглушити несамовите ревіння людських голосів. Це було не гучне “ура!”, звично-знайоме, люди кричали зовсім по-іншому, знавісніло, люто, не як людин, як дикі звірі. – Минулої зими я чув вже таке... чув... Так в атаку під Білгородом російські штрафники... їхня штрафна рота ходила.

Спереду, від чужих окопів знову вдарили великокаліберні кулемети, пронеслися-хльоснули над головою білі траси. З низини, від лісу, промацуючи, били чергами кулемети, праворуч блиснула іскра, ніби вдарили по кресалу і за спиною зі спадаючим гуркотом вибухнув снаряд радянської дивізійної гаубиці.

- До бою! – Гримнули ляди люків, відсікаючи всі зовнішні звуки.

Не в змозі подолати круті схили висоти, радянські танки повернули до позиції третьої роти. Чорні коробки, невиразні в тумані, що напливав від ріки, наповзали з правого боку, вони швидко просувалися вперед, між ними з’явилися силуети фігурок, що бігли, розмиті пітьмою, в глибоко насунутих шоломах. За якусь хвилину російські танки перестали бути безформними темними плямами, ці коробки пульсували білими вогниками, танкові кулемети, не замовкаючи, працювали в низині, траси летіли звідти, врізалися в землю бруствера. Стрілянина посилювалася, приглушені короткі стіжки пістолетів-кулеметів вплелися в неї, міни полкових мінометів стали вибухати на позиціях третьої роти. Вся низина перед висотою була тепер затягнута сірим туманом, там відбувався рух, звідти долинав рокітливий шум танкових моторів.

Квапливо здвоюючи постріли, запрацювала з висоти швидкострільна гармата. Уривчасті траси виникали в тумані і тяглися туди, де були радянські окопи. Високий силует висунувся з туману, поряд з ним в білястих сутінках з’явився ще один. Обидва танки вирізняла висока башта з довгоствольною гарматою. “Судячи по всьому, важкі КВ-32 зі 107-міліметровою гарматою, – визначив по незвичайному силуету Іванько, – гідний суперник для нашого танка. Нічого, візьмемо їх в лоб, у нас гармата потужніша...”

Тьмяні, невиразні живі фігурки бігли до окопів, близько розсипалися черги радянських ППШ, кілька неясних тіней, розкидаючи на ходу спалахи, мелькали праворуч, набігаючи від висоти. Танкісти почули, як застукотіли станкові кулемети на висоті, один з них прошивав суцільними білими струменями черг поле попереду. Ду-ду-ду-ду-ду, а-а-а! – чулося звідти, з-за висоти змішане і протяжне.

- Танки, – сказав Романченко, – а за ними бронетранспортери.

- По лівому, бронебійним! Наводити в центр! – Командир віддавав команду спокійним голосом, а навідник відчував пекучий азарт: “Вмазати, вмазати йому з першого пострілу!”

Однак вмазати не вдалося ні з першого, ні з другого пострілу. Туман спотворював відстань, інфрачервоний прожектор його не пробивав і нічний приціл перестав працювати. Навідник тричі знижував приціл, бронебійні болванки, прокреслюючи небо високо над ціллю, зникали в тумані.

Влучити вдалося тільки з четвертого пострілу, туман відразу став рожевим і сержант Іванько з веселим злим азартом вигукнув: “Тепер по правому!”, і танкова гармата слухняно намацувала ціль. Силует праворуч рухався і викидав пучки вогню і білі траси, які перехрещувалися і летіли прямо в обличчя йому.

“По правому, два снаряди! Вогонь!” Праворуч ударила протитанкова гармата, секундою пізніше відізвався танк Іванька. На броні радянського танку, який наповзав на окопи третьої роти сяйнули два вогника і згасли. Танк продовжував рухатися вперед, але тепер по ньому вела вогонь батарея протитанкових гармат, які стояли в тилу висоти. Знову вдарила танкова гармата, трасер бронебійного снаряду прошив корпус. Танк зупинився, постояв секунд десять-п’ятнадцять, здавалося, що зараз машина рушить знову, але глухо гупнув внутрішній вибух і над ворожою машиною крізь вибиті ударною хвилею люки здійнялося високе полум’я. Два стовпи сліпучо-білого вогню шугнули з баштових люків високо в небо, закрутився над танком багряний дим, машину накрило ковпаком з чорної сажі. Екіпаж з машини так і не вискочив. Пальне з розбитих баків бризнуло в боки, танк запалав гігантським смолоскипом.

З першого танку так само ніхто не врятувався, в ньому почали вибухати боєприпаси, потім башту зірвало потужним вибухом, вона здійнялася високо вгору і упала віддалік від танку. Вогонь відразу ж згас, однак корпус продовжував куріти чорним димком з потворної дірки.

Попереду окопів рожеве двічі змішалося з яскраво-червоним і пропало.

Там вже все стало багряним – чи то танки горіли, чи то бронетранспортери – і гомінке дудукання великокаліберних кулеметів не перекривало тріскотню штурмових карабінів і пістолетів-кулеметів, знову і знову оте “...ду-ду-ду, ду-ду-ду, ду-ду-ду...” виникало в тумані ліворуч висоти і за нею.

- А-а-а! Драпонули, курвині діти! – Радісно закричав заряджаючий.

Було видно звідси, з танкового окопу, як від нашої траншеї, що вся аж кипіла білим вогнем, одна за одною виникали і бігли назад, до своїх окопів, розмиті в тумані фігурки, розбризкуючи навсібіч білі пунктири, а з того боку поля доносилося гарячково і глухо: “ду-ду-ду-ду-ду”, “ду-ду-ду-ду-ду”...

- Романченко, сто чортів тобі в печінку! Чого спиш? – Вилаявся Іванько. Навідник загаявся і сержант натиснув кнопку, розвертаючи башту. – Бачиш? Гранатою1, чотири снаряди... біглий... вогонь!

Розриви лягли перед цими фігурками, туман змішався з димом і нічого не стало видно. Коли з задимленого казенника вилетіла остання гільза, навідник обернув голову до командира. Той припав до окулярів ПКНу2: добре видно було, як снаряди здибили землю на узліссі, де були окопи противника. Тепер там знову рухалися фігурки і неясний протяжний крик “а-а-а!” доносився звідти. Крик наростав і колихався, змішуючись з важким, що посилювався, стукотінням швидкострільних гармат і кулеметів на висоті.

Сашко розвернув командирську башточку, помітив: в низині перед нашою траншеєю веселими, жаркими вогнищами, ніби солом’яні стріхи, палали два підбиті радянські танки, там стрілянина була особливо густою і над палаючими коробками в досвітньому небі вертикально і стрімко падала червона ракета...

Туман розсіювався, на сході невдовзі мало здійнятися задавлене димами сонце і все, що недавно білястою муттю ховалося, проступало чітко. Перед нашими окопами диміли два підбиті КВ, за ними чотири бронемашини: три кутасті колісно-гусеничні бронетранспортери і гарматний бронеавтомобіль старого типу, здається БА-6.

Розвиднювалося. Вздовж узлісся, позаду радянських окопів столи півколом танки КВ-3, з баштами, здоровенними, як хата, і росіяни в чорному ходили навколо них. За ними, перетинаючи дорогу, що вела до Прип’яті, поштовхами повзли чотири тупорилих бронетранспортери кудись на правий фланг, в обхід висоти. Там, за висотою, тріск кулеметних черг продовжував рвати повітря, але дикий нелюдський крик стих, ніхто більше не кричав, отже, там все скінчилося. Атака штрафників була відбита, а, ймовірніше, всіх їх поклали там, ще на виході з того болота...

В броню двічі гримнули, мабуть, прикладом. Іванько підняв ляду і побачив фельдфебеля.

- Назад! – Перед окопами піхотинці кинули димові шашки і сірий дим поволі, нехотя, підіймався вгору, а потім жваво потік до москалів у низину.

Танк кормою виповз з окопу і, підкоряючись командам сержанта, командира взводу, відійшов метрів на сто назад. Одночасно відходили піхотинці, допомагаючи артилеристам котити протитанкову гармату. Біля другої траншеї зупинилися і негайно запрацювали малі піхотні лопати: окопи ці були подекуди засипані попереднім вогневим нальотом. Ледь бійці зайняли позиції, заговорила ворожа артилерія. Вогонь вівся не по всій площі оборони, а відразу по передньому краю. Снаряди залишали глибокі вирви, падали дерева, що росли на березі Прип’яті, осколки вили, зрізаючи соснове гілля...

Вогневий наліт був коротким, тривав хвилин так зо п’ять, потім знову рушили вперед танки, за ними вирівнював стрій ланцюг піхотинців, поливаючи перед собою простір свинцевим дощем...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Операція “Баторій” 1 iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Операція “Баторій” 1 iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка