Операція “Баторій” 1



Сторінка4/14
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

3


До початку Білоруської операції залишалися лічені години. Два українські фронти – Волинський і Поліський – і група військ в Балтії мали почати її завтрашнім ранком, хоча Вісімнадцята армія Сіверського фронту, яким командував генерал-лейтенант Герасименко, почала операцію на чотири доби раніше.

Наступ, який мав розпочатися за кілька годин, українцями сприймався по-особливому. Вся географія театру військових дій, назви міст і містечок, була пов’язана з подіями чотирьохсотрічної давнини – з Лівонською війною, коли азіатська Московія під ударами литовських і польських військ новоствореної Речі Посполитої, керованих Стефаном Баторієм, втратила землі, щойно загарбані у Лівонського ордену. Тут потрібно відмітити, що напівзабута Лівонська війна змінила карту Європи не менше, аніж наполеонівські війни чи Велика війна. Завдяки в першу чергу саме їй з карти Європи зникли три держави: Лівонія була розділена, а Польща і Велике князівство Литовське об’єдналися в Річ Посполиту. Про ці події при плануванні операції генералам і офіцерам фронтових і армійських штабів нагадували назви міст і річок: Нарва, Полоцьк, Псков, Острів, Вітебськ, Орша, Смоленськ, Дніпро, Березина, Західна Двіна, Німан...

В час призначення генерала Даниленка командувачем Вісімнадцятої армії розгром радянських Білоруських фронтів – в травні сорок третього року єдиний до того Білоруський фронт росіян рішенням Сталіна був розділений на три фронтові об’єднання – в Білорусі існував тільки в задумі.

До операції “Баторій” готувалося трохи більше мільйона чоловік, близько п’ятнадцяти тисяч артилерійських стволів, три з половиною тисячі літаків і гелікоптерів, три тисячі танків і самохідних установок. Приготування такого масштабу утаїти від ворога неможливо і тому в Києві намагалися у росіян створити хибне враження, що хоча підготовка йде повсюди, однак головний удар восени сорок третього року буде нанесений не в Білорусі, а на півдні, через Тамань на Ставропілля. Так, принаймі, було сказано командувачеві Вісімнадцятої армії в Генеральному Штабі, коли Даниленка ознайомили з планом операції.

...Обстановка на північ від Прип’яті залишалася без суттєвих змін з початку війни.

Противник, утримуючи Білорусь, перекривав прямий сухопутний зв’язок Української Держави з країнами Балтії, загрожував флангу українських військ, що діяли на Білгородщині і Брянщині, і одночасно забезпечував стійке становище радянського фронту на півночі проти країн Балтії. Маючи мережу аеродромів з твердим покриттям на порівняно невеликій відстані від Києва, ворог загрожував ударами авіації по центральним і західним промисловим районам України. Придаючи велике значення утриманню Білорусі, як плацдарму, радянське командування все ще не полишало надії прорвати оборону українських військ на південь від Прип’ятських (Рокитнянських) боліт і захопити Поліський і Волинський промислові райони, які були важливими центрами виробництва озброєння і бойової техніки для Збройних Сил України та армій її союзників. Для проведення операції – найбільш масштабної з початку війни між Українською Державою та Радянським Союзом – українське командування планувало залучити війська трьох українських фронтів (Волинського, Поліського і Сіверського), війська союзників України в Прибалтиці, дальню авіацію, Дніпровську військову флотилію, а також з’єднання білоруських партизанів. Перед військами чотирьох фронтів: Волинському і Поліському – на південь від Прип’яті, Сіверському і Групі армій “Балтія”, які готувалися до наступу, була поставлена задача ліквідувати захоплені радянськими військами плацдарми на території Української Держави і країн Балтії, розгромити і знищити війська радянських Білоруських фронтів, встановивши сухопутний зв’язок між Українською Державою і країнами Балтії, повністю звільнити територію Білорусі від російської окупації і відновити Білоруську Народну Республіку. А далі почати звільнення від влади комуністів самого російського народу, перенісши бойові дії на територію власне Росії.

Для цього створювалася кількісна і якісна перевага в силах і засобах. З серпня продукція військових заводів йшла на поповнення військ, що мали бути задіяні в Білоруській операції. Каравани транспортів вийшли з портів України до Балтії, забезпечуючи союзників України озброєнням і бойовою технікою.

Планування і підготовку Білоруської операції почали ще весною сорок третього року. Але багато залежало від результатів Білгородської операції, яка мала ось-ось розпочатися. Тому остаточне рішення на її проведення було прийняте в кінці серпня. В першій декаді вересня розроблений Генштабом план був представлений Гетьману України. В основу плану був покладений задум Верховного Командування, яким передбачалося потужними ударами по флангам Білоруського виступу – з півдня українськими військами і з півночі арміями союзників України – розгромити головні сили радянських військ в Білорусі. Припускалося, що успішне виконання задуму дозволить повністю звільнити всю територію Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, відкинути ворожий фронт до Смоленська, створити вигідні передумови для нанесення наступних ударів по ворогу, як з Білорусі та з Балтії, так і з північних районів України і для розвитку операцій на найбільш вразливих для росіян псковсько-новгородському і гомельському напрямках.

Задум операції передбачав одночасний прорив оборони радянських військ на шести дільницях, щоб могутніми і несподіваним для ворога ударами роздробити фронт його оборони, оточення і знищення найбільш сильних флангових угрупувань противника в районах на схід від Берестя-Литовського, Пінська, Гомеля, що створило б сприятливі умови для розвитку операцій українських союзників в Прибалтиці. Армії країн Балтії і Республіки Грумант мали задачу оточити і знищити вороже угрупування в районі Полоцька. В подальшому, нарощуючи удар і розширяючи фронт наступу, українські війська мали з’єднатися з військами союзників, вийшовши до межиріччя Дніпра і Західної Двіни в районі “смоленських воріт”. Задачі фронтам ставилися директивою Ставки на глибину до ста п’ятдесяти кілометрів. На північ від рубежу Барановичі-Слуцьк-Рогачов вони мали бути уточнені з урахуванням обстановки, яка на цей час склалася.

На протязі липня і серпня задум осінньої кампанії неодноразово обговорювався і уточнювався у Гетьмана України Начальником Генерального Штабу генерал-полковником Морозовим. Із задуму операції видно, що вона переслідувала рішучу мету. Це виразилося в намаганні розгромити одне з крупних стратегічних угрупувань противника і звільнити величезну за розмірами територію. Новим являлося завчасне планування оточення крупних угрупувань ворога в тактичній, ближній оперативній глибині і на глибині до 200 кілометрів. Головна роль відводилася арміям Сіверського фронту, війська якого мали здійснити обхід шляхами, паралельними напрямкам відходу головного угрупування противника. Перші фронтові операції планувалися на глибину від 70 до 160 кілометрів. Всі вони мали починатися з прориву оборони противника. Основну роботу по придушенню російської оборони тут мала виконати артилерія. На ділянках прориву середня щільність стволів складала 200-250 гармат і мінометів на кілометр фронту. Загальна тривалість артилерійської підготовки сягала від двох до двох з половиною годин, а артилерійська підтримка атаки на ряді дільниць Волинського, Поліського і Сіверського фронтів здійснювалася подвійним вогневим валом.

У відповідності до задуму Білоруської операції і отриманих задач були прийняті рішення командувачами фронтів. На Сіверському фронті головний удар наносила Вісімнадцята армія Даниленка. Армія була однією з десяти армій, які брали участь в операції “Баторій” і перед наступом в ній налічувалося зі всіма приданими частинами майже сто тисяч чоловік. В смузі армії було зосереджено близько чотирьох тисяч гармат і мінометів, понад сімсот танків і до трьохсот самохідних артилерійських установок. Все це було націлене на дві вузькі ділянки прориву, де мала вирішитися справа. По стволу на кожні п’ять метрів з тих двадцяти кілометрів захоплених на лівому березі Прип’яті плацдармів. І по двадцять метрів на кожен танк і самохідку, коли б роздали всі ці танки і самохідки порівну, чого, звичайно ж, робити не будемо.

Піхоту будуть підтримувати п’ять окремих батальйонів важких танків; виняток складає важкий танкосамохідний полк, який залишався в резерві командувача армії. В другому ешелоні знаходиться також і моторизований корпус, він намічений бути рухомою групою армії, якою планувалося різонути вже після захоплення Рєчиці і Гомелю вздовж межиріччя Дніпра і Сожі до самого Рогачова. Більшого поки що не дано – танкові армії будуть діяти на півдні, де наступ не припиняється і місцевість для них більш сприяє. Хоча цього Даниленко, звичайно, не знав, та припускати нікому не забороняється; і було б дивним не припускати: нині без танків не воюють. Та це всього лиш думки у вільний час при погляді на Велику Карту...

Бо з самого першого дня, як Даниленко прийняв командування армією, якій доручено наносити головний удар, про щось інше думати було ніколи. Поставлена задача на третій день наступу взяти Рєчицю і, спільно з П’ятою армією Сіверського фронту, Гомель. А до них ще дійти потрібно, а шлях кусається – ліс та болото! Особливості місцевості на даному театрі воєнних дій багато в чому визначали хід цих воєнних дій і їхнє завершення. Радянське командування вважало, що українські війська зможуть нанести в Білорусі тільки другорядний удар, і геть-чисто виключало можливість використання тут великої кількості танків.

І для такої впевненості у “червоних маршàлів” були досить вагомі підстави.

Територія Білорусі покрита найбільшими в Європі лісовими масивами. На південь від залізниці Барановичі-Слуцьк-Бобруйськ розкинулося безмежне “море” лісів і боліт Полісся. Там немає автомобільних доріг і не завжди є навіть пішохідні стежини. На північ від лінії Слуцьк-Рогачів починається ще один величезний, що протягся на сотні кілометрів по обох берегах ріки Березина, лісовий район. Помережена “зеленими плямами” (Супрасльська, Біловезька, Налібокська Пущі) мапа Білорусі і в багатьох інших місцях. Втім, і світлі плями на мапі позначають зовсім не рівний і твердий степ, відносно відкриті ділянки місцевості десь заболочені, десь покриті густим переліском, порізані руслами незліченних дрібних річечок, ручаїв і струмків, притоків Прип’яті і Німана. По суті, моторизовані з’єднання українських армій могли вийти на оперативний простір, тільки переправившись на східний берег Дніпра. Але від північного кордону України до Дніпра в районі Рєчиці їм ще потрібно було пройти від 50 до 150 кілометрів.

На такій місцевості проштовхнути пару танкових дивізій навіть на сотню кілометрів вже сама по собі непроста задача, навіть за відсутності будь-якого противника. При наявності ж противника задача стає неймовірно складною: стрілецька рота (півтори-дві сотні молодих здорових чоловіків) здатна зупинити рух танкової дивізії, просто звівши на дорозі звичайнісінький лісовий завал. Взвод мінерів, висадивши міст через лісову річечку, і замінувавши підходи до неї, може затримати наступ моторизованої дивізії на добу.

Саме так воювали майже на такій самій місцевості – на Волині, в Поліссі, на Чернігівщині – наші війська в сорок другому році проти росіян, війська яких значно переважали нас в живій силі і техніці.

Звичайні уявлення про співвідношення сил тут втрачають свій сенс: танкова рота відрізняється від танкової дивізії тільки довжиною похідної колони – розгорнутися в бойовий порядок на дорозі, затиснутій з обох боків суцільною стіною лісу чи смарагдовою зеленню болотяної драговини не зможе ні батальйон, ні полк, ні дивізія; за 250-500 метрів від місця зустрічі з противником поле бою вже не видно, а в хвості колони найзапекліший бій навіть і не чути... І тим не менш, проведення успішної наступальної операції в Білорусії можливе і Українська Народна армія мала це довести в жовтні сорок третього року...

В перший же день Даниленко побував у всіх територіальних дивізіях армії. Їхні полки і батальйони були обстріляні, мали бойовий досвід, але це була позиційна, окопна війна, це був досвід ведення оборони. А йому потрібно було за два-три тижні з “територіалів” зробити сильне рухоме об’єднання, здатне вести широкомасштабні наступальні дії. Задача не з простих. І головним, про що думав генерал з першого ж дня, коли прийняв командування армією, було те майбутнє, за яке він тепер першим відповідатиме.

І відповідальність за це майбутнє змусила його ретельно вивчити план першої операції армії.

Хоч з задумом всієї операції, з якою він в перший же день був ознайомлений, Вісімнадцятій армії відводилася головна роль і для виконання виділялися значні сили, відповідно до розроблених ще раніше планів, і передумувати щось було вже пізно, у Степана Архиповича з’явилося бажання дещо передумати.

Ще до того, як вступив у командування армією, Даниленку здалося сумнівним, що ділянка прориву була вибрана на правому фланзі армії, дві дивізії якої займали разом з дивізіями П’ятої армії плацдарм на правому березі Дніпра, захоплений ще у вересні минулого року. Переправившись в перший же день на цей плацдарм і перевіривши все на місцевості, впевнився, що сумніви були не даремними: панівні висоти були в руках у противника і місцевість для атакуючих військ нічого доброго не обіцяла. Так само місцевість не сприяла для прориву на оперативний простір і в межиріччі Прип’яті і Дніпра – там тримала тридцятикілометровий фронт Двадцять перша територіальна дивізія його армії. Ліс і болото – піхотні батальйони дивізії займали оборону в окремих опорних пунктах на висотках, де було відносно сухо. Противник також закріпився на сухому і перекрив дороги, які вели на північ.

Наносити тут головний удар було безперспективно – впевнився в своїх сумнівах Даниленко.

Наступної доби, прихопивши з собою полковника Музиченка – армійського розвідника, він побував на лівому фланзі армії, де значну ділянку займала Сорок п’ята територіальна дивізія. Її полки і батальйони тримали оборону правого берега Прип’яті і блокували 217-у стрілецьку дивізію росіян, яка утримувала захоплений минулої осені плацдарм на нашій території. Намір був подивитися на передній край гарненько, як воно все зблизька виглядає – і з раннього ранку, і вдень, і ввечері. Подивитися і подумати.

А заодно і перемовитися з бійцями, з їхніми командирами. Коли приїжджаєш один, без почту, такі розмови більше дають, краще усвідомлюєш для себе не тільки дійсний настрій бійців в траншеях, але й їхню думку про противника, яка склалася за якихось триста метрів від нього, на відстані голосу.

Саме тут, погомонівши з дивізійними розвідниками, з командиром дивізії полковником Кучерявенком і начальником штабу, прийшла в голову ідея наносити перший удар на флангах ворожого плацдарму. З вузла зв’язку дивізії поставив генерал-майору Стеценку задачу опрацювати цей варіант начорно.

Повернувшись пізно ввечері в штаб армії, Даниленко відразу ж сів працювати разом з генералом Стеценком, по ходу справи викликаючи всіх, хто був потрібен, а потрібно було чимало. Раз ділянка головного удару переносилася – це стосувалося майже всіх. Особливо багато вносилося в артилерійське і інженерне забезпечення операції. Доводилося заново планувати і нові сектори вогню, і нові колонні дороги для руху військ, і нові переправи. Стеценко сказав, що командувач фронту не втримається, вже завтра приїде, аби своїми очима подивитися на нову ділянку прориву. Тому вганяв у піт працівників штабу, хотів завтра, до приїзду командувача фронту показати, як далеко зайшла їхня робота. Показати, що ці корективи, попри всю їхню трудомісткість не викличуть зволікань і не позначаться на терміні готовності армії до наступу...

Основний об’єм роботи, однак, припадав не на коригування плану майбутнього наступу, більшу половину свого часу командарм і начальник штабу Вісімнадцятої армії витрачали на вирішення проблем переформування територіальних піхотних дивізій армії в мотопіхотні і механізовані з’єднання.

І це була одна з причин його призначення командувачем Вісімнадцятої армії. Не тільки досвід служби в болотах, а й досвід швидкого переформування територіального з’єднання в мотопіхотну дивізію і потім в моторизований корпус, були підставою для сходження Даниленка на вищий щабель в службовій кар’єрі. Це Степан Архипович зрозумів в перший день командування армією. На нього покладалися великі надії. “Що ж, подумав він, коли на мене так покладаються, невдячним буде ці сподівання не виправдати...”

...Появою і вдосконаленням структури Територіальної Армії Оборони України українці завдячують своєму сусідству з Радянською Росією. А сусідство з найбільшою в світі країною, яка марить Світовою Революцією, є досить обтяжливим для навколишніх країн. Передусім тим, що потрібно весь час бути готовим відбити несподіваний удар Червоної армії, яка почала свій Великий Визвольний Похід.

Ця готовність відстояти свою незалежність від зазіхань неситих “кремлівських мрійників”, передусім означає, що потрібно мати досить чисельну армію, яка здатна привести до тями російських “визволителів”. Погано те, що в мирний час чисельність армії будь-якої держави не може перевищувати одного відсотка від загальної чисельності населення. Коли чисельність Збройних Сил країни наблизиться до цього фатального рубежу, або перевищить його, національна економіка почне пробуксовувати, темпи розвитку знизяться, країна почне бідніти, слабшати і, врешті-решт, її відітруть від провідної ролі в світових справах.

Перед Великою війною найбільша країна світу – Російська імперія Романових – мала чисельність населення в сто вісімдесят мільйонів і армія мирного часу напередодні Великої війни становила мільйон чотириста двадцять три тисячі осіб. Найбільша в світі армія мирного часу. Царський уряд – потрібно віддати йому належне – розумів небезпеку подальшого збільшення армії. Бо армія не просто вириває з економіки півтора мільйони здорових і сильних працівників, вона, і це головне, перетворює їх з працівників в споживачів. Солдата потрібно кормити і одягати, йому потрібно платити гроші, лікувати і розважати, для нього потрібно будувати казарми, а найперше – його потрібно озброювати. За кожним десятком тисяч солдатів – десятки тисяч творців зброї, науковців, конструкторів, технологів, металургів, металістів, гірняків, працівників транспорту і зв’язку, орачів і тваринників. На мільйонну армію працюють мільйони людей поза армією. Всі вони виключаються з процесу творення і працюють на руйнацію. Всі ці мільйони, зайняті в воєнній промисловості, також потрібно кормити і одягати, їх потрібно забезпечувати транспортом і житлом, їм потрібно платити заробітну плату, як правило, вищу, ніж в цивільній галузі, і пенсію. Маючи армію в мільйон солдатів, ми саджаємо на шию суспільству багато мільйонів, які працюють на потреби війни...

Українська Держава, відбивши пізньої осені двадцятого року російських “червоних” коней, постійно жила в передчутті близького “визволення” північним сусідом. Без усякого сумніву, українці були першими, кому російські комуністи готували “совєтизацію”. Розміри країни, значні для Європи, але невеликі порівняно з Радянським Союзом, не дозволяли українському керівництву, використовуючи територію, як своєрідний амортизатор, мати досить часу в разі несподіваного удару “визволителів”, аби провести мобілізацію і довести чисельність армії до потрібної величини. Неоголошена війна, яка йшла на північних і східних кордонах України аж до двадцять шостого року, події на Кубані в тридцять другому і тридцять третьому роках не лишали надії на мирне співіснування Української Держави з перетвореною комуністами в плацдарм Світової Революції Радянською Росією. То ж потрібно було створити систему безпеки, щоб і країну не розорити, і бути надійно захищеним від усяких несподіванок з боку сусіди – Радянського Союзу.

І така система була створена. Це була Територіальна Армія Оборони України.

Коли в тридцять п’ятому році була звершена реформа Збройних Сил, в найбільш чисельних, Сухопутних військах, залишилося всього п’ять піхотних дивізій, які отримали статус гвардійських, і які стали базовими для відпрацювання тактики бою, організації військ і способів мобілізації. Решта піхотних і кавалерійських дивізій всіх армійських корпусів була рішуче скорочена, частина їх переводилася на штат територіального війська. Основною одиницею Сухопутних військ стала бригада. Оскільки з двадцять дев’ятого року взяли курс на повну моторизацію армії, формувалися мотопіхотні, механізовані і танкові бригади. І повністю завершити формування тридцяти бригад – по десять кожного типу – вдалося тільки напередодні війни, восени сорок першого року, коли були прийняті на озброєння зразки бронетанкової техніки вітчизняного виробництва: середні танки, бронетранспортери, самохідні артилерійські установки і весь супутній спектр озброєння. Тільки це дуже дороге задоволення – повна моторизація армії, тому територіальні дивізії, а їх налічувалося всього двадцять п’ять після закінчення реформи, залишалися піхотними з дуже незначною кількістю автотракторної техніки, що значно обмежувало маневрені можливості таких з’єднань. Це не вважалося, однак, недоліком, дивізії ж призначені були не для маневреної війни, а для статичної позиційної оборони. Коли всім, від командира дивізії до стрільця піхотного відділення ясна і зрозуміла задача: в окопах сидіти будемо і не пускатимемо супостата на рідну землю, сидітимемо в окопах до перемоги, або до своєї смерті! Однак двадцять п’ять дивізій резервістів надто мізерна кількість, коли російські “визволителі” можуть виставити і сто, і сто п’ятдесят, і двісті стрілецьких дивізій – мобілізаційний ресурс величезного Радянського Союзу це дозволяв зробити: комуністичні вожді могли відразу поставити під знамена до чотирнадцяти мільйонів солдат, а “червоні маршàли” не відмовилися від простої і невигадливої концепції “російського парового котка”. Тому ще в кінці тридцятих була розроблена і опрацьована на навчаннях та маневрах, а в тридцять восьмому і на практиці, проста та ефективна система розгортання нових піхотних дивізій з “партизанських” з’єднань Територіальної Армії Оборони України.

Суть її полягала ось в чому.

Кожна дивізія мали чотири комплекти озброєння, як того, що зосталося ще від сформованих в період становлення Української Держави з’єднань, так і тих, що виробили в двадцятих та тридцятих роках підприємства вітчизняного військово-промислового комплексу.

На складах самої дивізії наявний був другий комплект озброєння, а решта зберігалося в арсеналах, на базах зберігання військової техніки і озброєння. Для чого? Кожна рота та батарея мали всього двоє офіцерів – командира роти чи батареї і командира першого взводу. І коли дивізія знімалася і виходила по тривозі в район зосередження, на місці залишалися заступники командира дивізії, командирів полків, начальників штабів, командирів батальйонів, і від кожної роти і батареї – командири перших взводів. І залишався повний комплект озброєння дивізії. Що це таке? Це скелет дивізії другого формування. Не потрібно формувати нову дивізію заново, вона вже є, всі командири один одного знають, дивізія наповнюється резервістами, вони отримують зі складів озброєння, яке вже є в наявності, – і друга дивізія готова!

Це дуже хороша система. Вона дозволяє мати вдвічі більше з’єднань, ніж їх бачить противник. Тим більше, за попередні роки було підготовлено чотири-шість комплектів особового складу. Бійці і унтер-офіцери, а також молодші офіцери вже знають один одного, вони походять підготовку в цій же дивізії, як правило, це сусіди, колеги по роботі або ж просто добре знайомі люди. Тому на бойове згуртування взводів та рот витрачається зовсім мало часу, всього доба або й кілька годин і друга дивізія може йти в бій.

В період Судетської кризи таким чином всього за тиждень було збільшено кількість територіальних дивізій з двадцяти п’яти до ста піхотних з’єднань. Осінь тридцять восьмого, коли через Карпатські перевали пішли українські дивізії на допомогу Чехословацькій Республіці, показала деяким політичним діячам, що армія Української Держави має достатній потенціал для ведення повномасштабної війни.

З такою ж самою кількістю – двадцять п’ять територіальних дивізій, яка негайно збільшилася в чотири рази – з’єднань ТАОУ вступила українська армія у війну з Радянським Союзом. Для оборони країни цих сил було досить, та тільки однією обороною війни не виграються. Практика показала, що існуюча організація Сухопутних військ достатня для оборони, але Українська Держава не може вести довгу позиційну війну на виснаження, потрібно буде переходити від стратегії виснаження противника до стратегії його розгрому. А така стратегія потребувала рухомих військ. А також панування в повітрі.

То ж йшов пошук нових організаційних форм танкових і мотопіхотних з’єднань.

Основним тактичним з’єднанням Сухопутних військ була дивізія. Ще до початку війни вищі тактичні з’єднання Сухопутних військ організаційно поділялися на важкі дивізії: танкові і механізовані; та легкі: мотопіхотні і територіальні піхотні. Дивізії мали практично однакову організаційну структуру, яка складалася з двох основних елементів: дивізійна основа, до неї входили постійні частини і підрозділи бойового і тилового забезпечення та бойова частина, вона складається з трьох-чотирьох полків по три-чотири батальйони різного роду військ, які й визначають призначення або тип дивізії.

Дві-три дивізії входять до складу армійського корпусу, який є вищим оперативно-тактичним об’єднанням. Навчання і маневри мирного часу і досвід перших місяців війни показав, що саме танковий або моторизований корпус є найбільш потужним і одночасно високомобільним і керованим оперативним1 об’єднанням для ведення загальновійськового бою, ефективний, як в обороні, так і в наступі.

Саме ця обставина зумовила переформування в Українській армії дивізій ТАОУ в моторизовані і танкові корпуси, до складу яких входили танкові2, механізовані3 і мотопіхотні4 дивізії...

За планом, чотири піхотні дивізії Вісімнадцятої армії переформовувалися в армійські корпуси. Переформовані дивізії, які знаходилися на дніпровському плацдармі, призначалися для головного удару і прориву на всю глибину оборони противника аж до Рєчиці, де вони мали вийти на оперативний простір. При цьому радянській розвідці досить важко буде встановити факт переформування дивізій. На передньому краї залишалися ті ж самі піхотні батальйони територіальних піхотних дивізій. По вже не раз відпрацьованій схемі з територіального з’єднання виділявся кістяк дивізії другого формування і в близькому тилу за кілька днів з’являлася нова піхотна дивізія. Тільки цього разу вона мала іншу структуру і штати: формувалася моторизована піхотна дивізія. Озброєння і бойову техніку нові з’єднання отримували прямо з заводів, які вже з весни сорок третього року працювали в режимі військового часу. Таким чином Шістдесят п’ята піхотна дивізія ставала Шістдесят п’ятим моторизованим корпусом в складі Шістдесят п’ятої і Сто шістдесят п’ятої мотопіхотних і Одинадцятої танкової дивізій...

До останнього часу ділянку прориву на дніпровському плацдармі займала Шістдесят п’ята територіальна піхотна дивізія. Тепер піхотні батальйони дивізії відвели в тил, в третій ешелон, а на їхнє місце висувалися підрозділи Сто шістдесят п’ятої інженерно-штурмової бригади. Зміна пройшла на протязі двох ночей і штурмові батальйони, яким випадало наступати в першому ешелоні, сіли в окопи переднього краю, до цього зайняті рідким ланцюжком підрозділів Шістдесят п’ятої дивізії.

Зміна відбувалася зі всією необхідною обачністю, нічна тиша нічим не порушувалася, непомітно для росіян. Нові частини, займаючи вчора і сьогодні передній край, старанно спостерігали за противником. Командири батальйонів і рот, та й більшість командирів взводів, вже побували тут, але унтер-офіцери і рядові бійці прийшли сюди, на цей передній край, вперше; а саме їм випадало першими підніматися в атаку, і вони також повинні освоїтися і звикнути до того, що лежало перед ними.

Слідом за батальйонами двох інженерно-штурмових бригад першого ешелону, впритул, присунуті були дивізії другого ешелону, Тридцять четвертий армійський корпус.

Щоб все це відбулося швидко і тихо, точно в призначений термін, знадобилося особливо велике напруження в роботі всіх штабних і тилових служб. І повертаючись на командний пункт армії, Даниленко, попри те, що довелося декого покартати за різного масштабу недоліки – без цього жодна велика справа не обходиться – відчував почуття великої вдячності до людей. Бо, коли казати правду, без старання сотень і тисяч людей, які, кожен на своєму місці, роблять свою справу, командувач армії один, сам по собі, безсилий. Хоча, здавалось би, цьому тверезому усвідомленню заважає посада командувача армії і звичка, що з цією посадою пов’язана, говорити і писати “...Я наказав”, “...Я вирішив”...

Попрацювали з начальником штабу над можливим розвитком подій на плацдармі цієї ночі, час від часу викликаючи офіцерів оперативного відділу. Потім, переговоривши з командирами штурмових бригад і піхотних дивізій на прип’ятських і дніпровському плацдармах, командувач викликав начальника інженерної служби армії полковника Яблонського. Олексій Яблонський був військовим інженером ще у Велику війну і не квапився доповідати, що у нього все в порядку. Все, що належало зробити до початку наступу, він зробив, зробив і понад це, за своєю ініціативою. І всі недоліки, помічені командувачем, виправив. Але сам залишався невдоволеним інженерним забезпеченням операції і, вже йдучи, сказав:

- Нам би ще доби три, товаришу командувач. Ну, хоча б дві...

- Чого захотів! – Усміхнувся Даниленко. – Тепер нам і години зайвої ніхто не дасть!

Потім прийшов начальник медичної служби. Відпустивши його, поговорили з авіаторами, чи не завадить погода завтрашній роботі. Командир авіаційного корпусу, приданого армії, – колись вчився разом з командувачем армії на командному факультеті Військової Академії, – заспокоїв, а Даниленко себе за цей дзвінок подумки вибатькував. Дзвінок авіаторам – зайвий, однак все-таки не втримався!

І нічого тут не поробиш, чим ближче до справи, тим сильніше турбуєшся.

- Головна задача авіаторам на весь сьогоднішній і завтрашній день – захист плацдармів. Коли штурмовики будуть діяти так, як вчора і сьогодні –дідька лисого вони нас з плацдармів зможуть зіпхнути. – Сказав Даниленко наостанці, відчуваючи досаду на самого себе.

Пропрацювавши з начальником штабу ще близько години і сказавши йому, що повернеться о двадцять третій годині, Даниленко зібрався піти до себе, трохи перепочити після важкого дня. Сівши за стіл, з подивом побачив, що на ньому нічого не зосталося. Все, що до цього часу намічено було зробити, все було зроблене. Кілька хвилин сидів, відчуваючи втому від напруги дня, і щоб позбутися калейдоскопічного мигтіння подій останнього часу, навіть думки про війну і завтрашній день намагався прогнати.

Він сидів непорушно досить довго, відчуваючи, як поступово витікає з тіла втома...

Глянувши на годинник – хвилинна стрілка не дійшла двох поділок до цифри 12, генерал поквапився до штабного модуля, де чекав начальник штабу. Вийшовши, з тривогою підняв до неба обличчя, чи не накрапає дощ? Але ні, це лиш здалося, тільки вітер шумів в листі. Він вже підходив, коли дуже далеко, за спиною, виник ледве чутний гул літаків. Даниленко зупинився і прислухався. Гул міцнішав і розходився хвилями.

Начальник штабу, коли командувач зайшов, розмовляв по телефону.

- Авіатори телефонували. – Поклавши трубку, сказав Стеценко. – Дивізія дальніх бомбардувальників уже в повітрі. Пішли на цілі.

- Що ж, потрібно вважати – дійсно почали! – Сказав Даниленко.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Операція “Баторій” 1 iconЗаходи вечір вальсу Вечір «З історії української естради» «Алло, ми шукаємо таланти!»
День гумору (Операція «Тезка». Парад імен І переклик привітань для кожного імені + концерт)
Операція “Баторій” 1 iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка