Оришака Ольга Миколаївна



Скачати 339.36 Kb.
Дата конвертації11.04.2017
Розмір339.36 Kb.
ТипАвтореферат


ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


Оришака Ольга Миколаївна

УДК: 821.161.1-1.09




ПОЕТИЧНИЙ СВІТ АРСЕНІЯ ТАРКОВСЬКОГО: КУЛЬТУРОЦЕНТРИЗМ, ПОЕТОЛОГІЯ,
ВЕРСИФІКАЦІЯ

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук


Херсон – 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури та культури Херсонського державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Ільїнська Ніна Іллівна,

завідувач кафедри іноземних мов та літератури

Херсонського державного університету


Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Кочетова Світлана Олександрівна,

професор кафедри зарубіжної літератури,

декан факультету французької мови

Горлівського державного педагогічного інституту

іноземних мов
кандидат філологічних наук, доцент

Остапенко Ірина Володимирівна,

доцент кафедри російської і зарубіжної літератури

Таврійського національного університету
ім. В.І. Вернадського

Захист відбудеться 22 січня 2010 р. о 1230 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 67.053.02 у Херсонському державному університеті за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.


З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Херсонського державного університету за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.
Автореферат розісланий 19 грудня 2009 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.М. Стеценко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Творча біографія А. Тарковського – це яскравий взірець того, як поезія не лише пророкує долю, але й визначає її. Автор, який не спізнав учнівства, стає відомим лише у період “пізньої зрілості”. Понад півстоліття знадобилося для офіційного його визнання, значно спізнілого порівняно з читацьким.

У вивченні творчої спадщини А. Тарковського ідентифікуються два етапи: прижиттєва поету критика (Анна Ахматова, О. Михайлов, М. Алігер, С. Чупринін, Б. Рунін, А. Марченко, І. Винокурова) та літературознавчі праці кінця ХХ – початку ХХІ ст. (Л. Кіхней, С. Кєкова, Н. Лейдерман, М. Липовецький, С. Руссова). У дослідженнях останніх десятиліть з’являються нові підходи й розставляються інші акценти. Загальноприйнятою стає теза, що завдяки вкоріненості у світову культуру А. Тарковський уникає долі багатьох талановитих поетів-сучасників, прихильників “єдино вірного вчення” й методу, що наступали “на горло собственной песне”.

Порівняння жанрів наукових дослідів творчості А. Тарковського демонструє зростання на межі ХХ-ХХІ ст. питомої ваги дисертацій – як літературознавчих (М. Черненко, С. Мансков, Т. Чаплигіна, О. Верещагіна, О. Столяров), так і лінгвістичних (Л. Мірошник, Т. Суханова). Втім, домінують статті – історико-літературного, компаративного й мемуарного штибу (С. Бройтман, Д. Бак, Т. Івлєва, С. Кєкова, Р. Ізмайлов, О. Зорін, Т. Бек, К. Лицарева). Відчувається брак фундаментальних монографій, що стереоскопічно презентували б феномен поезії А. Тарковського та його місце в літературному процесі другої половини ХХ ст.

Аналіз наукової літератури дозволяє констатувати стан вивчення творчості поета й виокремити магістральні його напрями. Так, у низці праць розглянуто творчу індивідуальність А. Тарковського порівняно з поетами-сучасниками­ – М. Заболоцьким, А. Кушнером, Л. Мартиновим, В. Казанцевим (М. Липовецький, Н. Лейдерман, С. Руссова); досліджено роль традиції у художньому світі А. Тарковського як останнього поета Срібного віку (Т. Чаплигіна, О. Верещагіна). Творчість А. Тарковського розглядається у контексті постсимволістського розвитку російської поезії (В. Тюпа); вивчаються духовні орієнтири його художньої свідомості (С. Кєкова); аналізуються міфопоетична семантика образів Поета і Слова (Т. Суханова, С. Кєкова), темпоральні моделі й організація художнього часу (Л. Мірошник), простежується діалог поета зі світовою культурою (М. Черненко); специфіка ліричного героя, поетичний Космос А. Тарковського інтерпретуються як знакові системи (С. Мансков). Варто констатувати й поодинокі спроби аналізу метрико-ритмічних схем і строфіки окремих поезій А. Тарковського (С. Руссова). Найповніше представлено мемуарно-епістолярні джерела.

Проте творчість Арсенія Тарковського є непізнаною через низку причин, а саме: випадіння з дослідницької рецепції літературно-критичних праць А. Тарковського; недостатнє вивчення автометаописань, мотивів та образності метапоезій у синтезі з теоретико-літературною концепцією самого автора; перебування поза проблемним полем авторських моделей образу поета як домінанти його художньої системи. Майже не описано метрико-ритмічний і строфічний репертуар А. Тарковського. Актуальність дослідження полягає у необхідності системного аналізу поетологічної концепції А. Тарковського як домінанти його поетичного світу, що дозволить переосмислити значення його поезії, донедавна інтерпретованої з вузькоідеологічних позицій.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри світової літератури та культури Херсонського державного університету в рамках комплексної наукової теми “Літературний процес в історико-культурному контексті”.

Мета роботи – проаналізувати структурні складові поетичного світу А. Тарковського (поетологічну концепцію, культуроцентризм, версифікацію) у поетичній творчості і літературно-критичній спадщині автора.

Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання:



    – дослідити поетологічні погляди А. Тарковського в літературно-критичних статтях, епістолярії й мемуарних джерелах;

    – проаналізувати літературно-естетичні позиції поета в його метапоезіях;

    – розглянути авторські моделі образу поета як художнє втілення його поетології;

    – охарактеризувати поетичні цикли, що реконструюють діалоги між найближчими за світосприйняттям поетами, як реалізацію поетологічних констант автора;



  • проаналізувати й описати віршознавчу специфіку організації поетичного світу А. Тарковського як відбиття його теоретико-літературного кредо.

Об’єктом роботи виступає творча спадщина А. Тарковського – поезія, літературно-критичні статті й епістолярій, предметом – форми художньої реалізації поетологічної концепції на семантико-стилістичному та версификаційному рівнях як однієї з домінант художнього світу А. Тарковського.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці вітчизняних і зарубіжних учених, присвячені проблемам художньої структури й художнього цілого, міфопоетичної картини світу, діалогічності (М. Бахтін, В. Топоров, Є. Мелетинський, С. Бройтман, В. Тюпа, А. Ханзен-Леве); студіювання, предметом яких є проблеми циклізації, образно-поетичного ладу лірики, питання комунікації “читач-текст” (В. Жирмунський, М. Дарвін, І. Фоменко, В. Сквозніков, М. Гаспаров, Ю. Левін, М. Гіршман, О. Астаф’єв). Інтертекстуальні й інтермедіальні підходи у дослідженні зорієнтовано на працях О. Веселовського, Ю. Лотмана, Ю. Крістєвої, Н. Фатєєвої, І. Смирнова, Н. Тишуніної.

Методи дослідження. У дисертації використано системний метод, доповнений типологічним, структурно-семантичним і компаративним.

При вивченні версифікації лірики А. Тарковського також використано прийоми точного літературознавства і математичної статистики. Реалізація мети і завдань дослідження зумовила звернення до міфопоетичного підходу, методик інтертекстуального аналізу.



Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: вперше літературно-критичну спадщину А. Тарковського проаналізовано в синтезі з поетичною творчістю і таким чином сформовано цілісне уявлення про його поетологічну концепцію; вперше виявлено й описано поетологічні константи автора у метапоезіях та ліричних циклах; уперше схарактеризовано авторські моделі образу поета: виявлено й описано анакреонтичний тип митця, типи поета-пророка і поета-страдника у художній свідомості А. Тарковського; доведено, що версифікаційні шукання Тарковського змістовно співзвучні поезії Срібного віку, проте формально більшою мірою зорієнтовані на її Золотий вік.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні, конкретизації складових і базових категорій поетичного світу А. Тарковського, у доповненні відомостей про принципи циклізації та версифікаційну специфіку творчості окремого поета.

Практична значущість дослідження визначається тим, що матеріали дослідження стануть у нагоді при викладанні університетських курсів історії зарубіжної літератури другої половини ХХ ст., спецкурсів і спецсемінарів з російської поезії, при підготовці підручників і посібників з історії й теорії літератури.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження обговорено на засіданнях кафедри світової літератури та культури Херсонського державного університету; викладено у доповідях на Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго “Мова і культура” (Київ, 2006, 2007, 2008, 2009), VIII Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми науки та освіти” (Алушта, 2007); ХIХ Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми науки та освіти” (Алушта, 2009); III Міжнародній науково-практичній конференції “Антропологізм в освітніх стратегіях і практиках сучасності: пошуки пріоритетів” (Мелітополь, 2008); на VII Міжнародному симпозіумі “Крим і світова література” (Саки, 2008); Міжнародній науково-практичній конференції “Гоголь і світ” (Луцьк, 2008), ІІ Міжнародному українському науковому конгресі дослідників зарубіжної літератури та культури “Актуальні проблеми та перспективи дослідження літератури зарубіжних країн” (Алушта, 2009); ІХ Міжнародному форумі русистів України (Ялта, 2009); V Міжнародній науково-практичній конференції “Русский язык и литература: проблемы изучения и преподавания в школе и вузе” (Київ, 2009), ІІІ Міжнародних Кирило-Мефодіївських читаннях (Севастополь, 2009).

Основні положення дисертації викладено у 7 статтях, надрукованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.



Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (192 позиції). Загальний обсяг роботи – 194 сторінки, з яких 174 сторінки основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, окреслено теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі – “Поетологічна концепція А. Тарковського”, що складається з двох підрозділів: “Проблема “поет та поетична творчість” у літературно-критичній спадщині А. Тарковського” та “Поетологічні константи А. Тарковського у “віршах про вірші” досліджено систему поетологічних поглядів А. Тарковського, викладену в літературно-критичних статтях, есеїстиці, спогадах автора, мемуаристиці, відбиту в поетичній творчості.

Вивчення корпусу літературно-критичних статей та есеїстики А. Тарковського дозволяє відтворити його поетологічну концепцію – досить цілісну і стабільну на відтинку всієї творчої біографії. Літературний “родовід” А. Тарковського, вкорінений у пушкінській та баратинсько-тютчевській традиції, тяжіє до поезії Срібного віку у всій багатогранності її “віянь”, що і втілює його літературно-естетична концепція.

Одним із наріжних концептів поетичного світу А. Тарковського виступає культуроцентризм – точка опертя, що допомагає поету здобути духовні й естетичні орієнтири. Історичне й духовне “сродство”, “всепланетарная” відкритість стає природним станом і умовою життя як автора біографічного, так і його ліричних “двійників” – поетів, композиторів, художників, філософів, учених різних епох і народів. Поет відчуває себе “віхою, поставленою часом на тому шляху, яким він крокував”. Інваріанти художньої свідомості А. Тарковського – Мистецтво – Культура – Історія “вписують” його поетологічну концепцію у парадигму неотрадиціоналізму (термін В. Тюпи).

У роботі виокремлено такі складові поетологічної концепції А. Тарковського: а) неприйняття у літературному розвитку еволюціоністських концепцій та теорій прогресу; б) чіткість естетичних та етичних орієнтирів; в) високий аксіологічний статус збагаченого й переосмисленого слова; г) прихильність до суворої й чіткої поетичної форми, точної рими, канонічної строфіки, класичних жанрів на тлі властивого некласичній естетиці м’якого розмивання їхніх кордонів; ґ) обстоювання ідеї синтезу думки і почуття у поетичному доробку; д) автоінтертекстуальність як утілення взаємозв’язку теоретичних принципів і поетичної практики А. Тарковського.

Особливе місце у поетології А. Тарковського посідає наскрізна для російської поетичної традиції проблема “автор і читач”. Поет вибудовує власну модель естетичної комунікації з читачем. Квазідидактичній позиції літератури соцреалізму, скерованій у бік авторитарного впливу на читача, та “істеричній нав’язливості нігілістичних поетів” авангарду поет-неокласик протиставляє рівноправний діалог свідомостей, що передбачає взаємну відповідальність як автора перед читачем, так і читача перед автором.

Поетологічні погляди А. Тарковського послідовно реалізовані в його творчості. У дисертації проаналізовано широкий масив метапоезій, тобто “поезій про вірші” (“Poesie der Poesie”). У корпусі лірики А. Тарковського виокремлено кілька взаємопов’язаних тематичних шарів семантичного поля “творчість”: це поезії про проблеми творчості (“Дождь”, “Порой по улице бредешь…”, “К тетради стихов”, “Рифма”, “Поздняя зрелость”); поезії про митців (“Анджело Секки”, “Дума”, “Поэт начала века”, “Словарь”, “Эсхил”, “Комитас”); цикли-реквієми, присвячені сучасникам – учителям, друзям та однодумцям поета (“Памяти Марины Цветаевой”, “Могила поэта”, “Памяти А.А. Ахматовой”).

Важливе місце у поетології А. Тарковського належить творам, де поет розкриває “тайны ремесла”, вступаючи у відкритий діалог із традицією. Найбільш продуктивний діалог з “Першим поетом”, що дає дослідникам підстави назвати А. Тарковського “останнім пушкініанцем”. У дисертації аналізуються поезії О. Пушкіна та А. Тарковського з однаковою назвою – “Рифма”, а також цикл “Пушкинские эпиграфы”. Порівняння поезій “Рифма” засвідчує культурну спадкоємність поетологічних поглядів поета ХХ ст., проявлену, насамперед, у “творчому аристократизмі”, в утвердженні безмежної авторської свободи. Втім, попри інтертекстуальні перегуки (говорячи про “того поета”, А. Тарковський свідомо орієнтує читача на відомий текст Пушкіна), виявлені й розбіжності. О. Пушкін у дусі батюшківської “легкої” поезії наділяє риму антропоморфними рисами “ветреницы”, тож її взаємини з ліричним героєм носять характер любовної гри, хоча при цьому вона для поета – богиня. Рима у А. Тарковського – це метонімія творчості, народженої з “духу трагедії”. Вона “проростає” з архаїки, докультурних глибин, прасвідомості. Сповідуючи метафізику всеєдності, А. Тарковський вбачає покликання поета у збиранні розутіленого світу в єдине ціле. Спільним для обох поетів залишається високий статус поезії, через який митець здобуває безсмертя.

Цикл А. Тарковського “Пушкинские эпиграфы” проаналізовано з точки зору жанрової природи і поетологічних поглядів його автора на основі таких жанротворчих принципів: наявність “спільної ідеї” (О. Михайлов), наскрізних слів-образів; особливість композиції, єдність ліричного суб’єкта. Цикл засвідчує свідому орієнтацію А. Тарковського на пушкінський претекст у потрактуванні теми творчості. Творчий діалог із “сонцем російської поезії” дозволяє виокремити поетологічні константи А. Тарковського і показати як сходження, так і відмінності “поетичних ідеологій”.

Відмічено амбівалентність образу генія у поетичному світі Пушкіна, який чітко усвідомлює божественну і демонічну природу мистецтва (“Демон”). Поет кінця ХХ століття також знає про “принади” й пекельний перелюб творчості, у якому “є демонічна сила, навіть якщо це і свята поезія”. Попри прямі паралелі між обома текстами на образному й лексичному рівні, “дарителя” А. Тарковського хоча й названо “лукавим”, проте позбавлено романтико-демонічного ореолу і деміфологізовано. Несуєтна згода “влачить свою веригу” в обмін на особистісну незалежність і творчу свободу, заявлена з мудрою іронічністю, зближує його позиції і творчість із пушкінськими.

Зміст другого розділу – “Авторські моделі образу поета у творчості А. Тарковського” – складають підрозділи “Анакреонтичний тип поета-творця”, “Рецепція біблійної традиції у образі поета-пророка”, “Образ поета-мученика у циклах-реквіємах”. В них розглянуто образ поета, представлений у різних іпостасях: міфопоетичні образи-маски, образ поета – “последыша и пророка”, образ поета як “двійника поезій” (А. Тарковський). Зазначимо, що під образом поета розуміємо концепт, скорельований із образом автора і тлумачений як мовна свідомість, центр, фокус, у якому схрещено і синтезовано всі стилістичні прийоми твору (В. Виноградов), “мо­раль форми” (М. Фуко) чи “етос” поетичного мовлення (Р. Барт) – тобто система ідей, поетологічних та естетичних уявлень, виражених у творчій/комунікативній поведінці письменника, принципах і прийомах створення текстів.

Розглянуто досить продуктивну в поетології А. Тарковського модель, коли образ поета представлено через зооморфічний код (поезії “Сверчок”, “Верблюд”, “Загадка с разгадкой”, цикл “Степная дудка”). Надто яскраво її реалізовано через міфологему цикади (коника, цвіркуна). У ній збережено висхідну “фабулу” цикади-поета – творця, обранця богів і муз, на що вказують алюзивні посилання на попередників (Анакреонта, Г. Державіна, В. Хлєбнікова). Тим не менше, образ трансформується, оскільки автор вносить у його розробку нові обертони.

Продовжуючи традиції російської анакреонтики XVIII ст., А. Тарковський залишає на периферії теми мирських задоволень, висуваючи на перший план тему поета і поезії, у рамках якої й оформилася символіко-алегорична семантика образу коника. У джерел традиції – А. Кантемир, чия русифікована анакреонтея “К стрекозе” започаткувала російськомовні “варіації на тему” М. Ломоносова, Н. Львова, П. Андреєва, Г. Державіна. З відходом від традицій російської анакреонтики слабшає інтерес як до висхідної “фабули” про коника, так і до інших її “прочитань”. Лише у перехідні періоди, на хвилі переосмислення традиційних художніх орієнтирів та пошуків нових, цей образ відроджується у 80-ті роки у К. Случевського, а у ХХ ст. – в поезії В. Хлєбнікова, В’яч. Іванова, М. Волошина, О. Мандельштама, М. Заболоцького, А. Тарковського, О. Чухонцева, К. Кедрова. Символіко-алегоричне зближення образів коника і поета на основі богообраності творчого дару характерне і для поезії А. Тарковського. І це лише одне з проявлень названої міфологеми у творчості поета.

Для викладу свого поетичного кредо автор обирає найближчий йому інструмент – скрипку, вірніше, смичок, як знак поетичного братства, приналежності до “цеху поетів”. Так образові коника “прирощується” ще одне значення – метонімічно він стає “заступником” музи і натхненником поетичної творчості: “За желть и желчь любил я этот край / И говорил: – Кузнечик мой, играй” (“Степная дудка”). В образі коника набуває оригінального художнього рішення історіософська думка А. Тарковського про зв’язок часів і культурної пам’яті: коника наділено пророцьким даром, функцією “коліна”, що зв’язує епохи. Втілюючи єдність поета і творчості, коник – “полувсадник-полуконь” – алюзивно зближується з міфологічним кентавром Хіроном, відомим своїм благородством, мудрістю і, що досить суттєво у контексті поетології А. Тарковського, трагічною долею. Образ коника-поета стає емблематичним, мовби “закарбованим” на гербі “державы луговой” як геральдична фігура.

Відоме мандельштамівське “цитата есть цикада. Неумолкаемость ей свойственна” яскраво “матеріалізується” у поетології А. Тарковського. Автор вступає в діалог одразу з кількома поетами різних історико-культурних епох і напрямів, про що заявляє через наскрізний для світової літератури образ коника (цикади) і культурний топос “іонійський”. Духовно-поетичний досвід світової культури творчо перероблено, тому що А. Тарковський пропонує свою версію: символом спадку стає “глечик” (українська реалія) з іонійською водою – символом творчого натхнення як даром небес. З нього черпають натхнення й досвід нові покоління, оскільки місію поета А. Тарковський вбачає у поновленні розірваного “зв’язку часів”.

Мотив творчості, коли поет стає “кузнецом” “упорных слов, вкус, запах, цвет и меру выплавляя / Их скрытой сущности” (М. Волошин, “Подмастерье”), типологічно близький розумінню творчості у поезіях К. Бальмонта (“Кузнец”), М. Волошина (“Подмастерье”), В’яч. Іванова (“Прометей”), але має і відмінності. Виплеканий двома століттями російської словесності образ поета як Пророка / Жерця / Царя / Месії у поетології А. Тарковського зустрічається зі своєю антитезою – образом поета, чия гординя змиряється оскромненням та нівелюванням самооцінки: “Друг неверный, плохой близнец”, тобто не коваль-деміург, а лише “кузнечик” як двійник поета; не майстер, що викував себе, а тільки “змайструвавший” щось підмайстер (“Кузнец”). Така деміфологізація образу коника як двійника поета у російській поезії зустрічається вперше.

У трансформаціях образу коника втілено характерний для неотрадиціоналізму культ майже “деміургічної” майстерності. Найяскравіше це проявлено у поезії “Сверчок”. Від попередніх текстів із міфологемою цикади/коника її відрізняє суттєва переробка стійких анакреонтичних мотивів і стилістики. Міфологема “цикада”, “обрусіла” до “коника”, трансформується у “цвіркуна”, суттєво вплинувши на семантику і символіку образу. Створений А. Тарковським образ поета-цвіркуна співвідноситься з одним із типів митця – легким, життєрадісним, “моцартівським” (у тексті його маркери – бідна стара скрипка, мотив “вічного дитинства”, мудре прийняття життя). Проте скрипка “с единственной медной струной” нагадує трагічну долю Паганіні, нереалізований творчий дар самого автора. Формуючи концепцію митця, А. Тарковський орієнтується на поета ласкою Господньою – Осипа Мандельштама. Алюзію на його “нищее величье и задерганную честь” зустрічаємо у поезії А. Тарковського “Поэт”. Так у поетичній свідомості А. Тарковського відбувається переосмислення наскрізного для світової літературної традиції образу цикади/коника, інспіруючи ще один авторський міф про поета.

Російська поезія знає різні типи творчих особистостей, котрі успадкували світську й християнську традиції: поети-мислителі, поети-вчителі, поети-мученики, поети-пророки. Вже у XVIII ст. з його ієрархічністю жанрів образ поета роздвоюється: наслідування Давида чергуються з наслідуваннями Анакреонта чи Горація, а то й Ювенала. Але “ценностей незыблемая скала” ще зберігається. Традиційний для російської літератури образ поета-пророка представлений і в поетології А. Тарковського, хоч і не є домінантним.

У поетичній спадщині А. Тарковського можна виокремити цілу низку текстів, де так чи інакше “вилунюють” біблійні мотиви, образи, ремінісценції. На відміну від Б. Пастернака, А. Ахматової, Й. Бродського, вони не використовуються автором для написання поезії біблійної тематики. У Тарковського представлено особливий тип поетичного мислення, сутність якого – усвідомлення власної долі, особистісного екзистенційного досвіду життя і творчості через біблійні універсалії. Такі поезії, як “Степь”, “Я учился траве, раскрывая тетрадь”, “К стихам”, “Я по каменной книге учу вневременный язык”, “Как Иисус, распятый на кресте”, “Посредине мира”, “Когда вступают в спор природа и словарь…”, містять імена старозавітних пророків Єремії, Ісаї, Даниїла, Ізраїля, Пророка з Назарета Галілейського Ісуса. Біблійний пророк – це провісник (“Вестник” – так називається збірка поезій А. Тарковського 1966-1971 років). Його покликання – передавати Господнє Слово, писати історію, тлумачити події, діяти за натхненням. Аналіз поезій дозволяє виокремити характерні риси образу поета-пророка. А. Тарковський наділяє його біблійними пророчими рисами, але домінує “мирська святість” (О. Панченко) як подвижництво у духовній і культурній праці. Покликання він убачає в тому, аби “вернуть искусству” / Его животворящее начало” (“Явь и речь”), він збирач слів на противагу авангардному: “Я слов бесценных мот и транжир…” Автор визнає за поетом “пророческую власть” (“Камень на пути”) и пророцьке провидіння (“Времен грядущих я Иеремия”). Маркерами цього високого статусу виступають посох Ісаї, кам’яна книга скрижалей, благовістування у духовній пустелі (“Я по каменной книге учу вневременный язык”). Сила поета-пророка – у вивільненні творчої енергії всієї повноти Слова: у його поезії “находили слова / Люди, рыбы и камни, листва и трава” (“Я прощаюсь со всем, чем когда-то я был…”). Мова поета-пророка призначена для поновлення зв’язку між Божественним і тварним на всіх рівнях Господнього творіння. Процес “народження” поета-пророка інакомовно уподібнено формуванню й “опалюванню” його тіла й душі як синтезу онтологічного й екзистенціального. “Сотворіння” поета представлено в образах, що відсилають до біблійної оповіді про Адама – його створює Той, Хто вищий. Проте у сотворінні бере участь і час – звідси образи “лопаты времени”, “гончарного круга”, “розового закала”. Поет і творчість існують у подвійній перспективі: поезії відродили його, “вдихнули душу”, а “горящее слово пророка” дало їм життя (“Я учился траве, раскрывая тетрадь…”).

Виявлено, що близьким до поета-пророка є образ поета-мученика, представлений у циклах-реквіємах А. Тарковського “Памяти Марины Цветаевой”, “Могила поэта”, присвяченого М. Заболоцькому, “Памяти А.А. Ахматовой”. Через їхні образи, поведінку і поетичну спадщину автор осмислює себе як творчу особистість та власні поетологічні погляди. Розглянуто тип поета-мученика, втілений в образи історично реальних митців – учителів і друзів Тарковського, а також відстежено специфіку циклотворення. Узагальнення результатів дослідження цієї актуальної проблеми у теоретичному та історико-літературному аспектах (В. Сапогов, І. Фоменко, Л. Ляпіна, Е. Стер’єпулу, М. Дарвін, Л. Дімова) дозволяють узяти до уваги циклізаційні структуротворчі елементи як “робочу модель” вивчення поетологічних констант А. Тарковського в аналізованих текстах.

У поетичних циклах А. Тарковського закарбовано дві навдивовижу контрастні творчі постаті: Анна Ахматова і Марина  Цвєтаєва, митець аполлонічний і діонісійський. Для кожної з них автор знаходить свою інтонацію – схвильовану і пристрасну, передаючи цвєтаєвську енергію і натиск “за всех – противу всех”, й елегічну для А. Ахматової. На користь останньої версії, окрім тексту, сигналізує багаторівневий інтертекстуальний перегук з ахматовським циклом “Северные элегии”. Показова й ще одна антитеза – їхні образи марковані двома стихіями за принципом “лед и пламя”: для Марини – це вогонь (“За черным облаком твое крыло горит / Огнем пророческим на диком небосклоне”, “…лоно пожарища…”, “горючая пора земли”). Образ Анни Ахматової, навпаки, оточено символікою снігу й льоду з чорно-білою колористикою: “снежная постель”, “снежная синева”, “снежная Балтийская пустыня”, “твои ледяные А”, “по черному невскому льду”, “по льду, по снегу, по жасмину”. Втім, ця різнополюсність парадоксальним чином наближена до притаманної образам поетів-мучеників семантики смерті й есхатологічних пророцтв. Виявлено й інші відмінності. Якщо в єстві М. Цвєтаєвої поета найбільше цікавлять її людська сутність і творча іпостась, то в циклі “Памяти А.А. Ахматовой” він передовсім осмислює епохальне значення Анни Ахматової як “останнього класика” й акцентує посмертну велич Поета.

Вивчення циклотворчих факторів названих творів доводить, що творчий намір автора в аспекті циклізації реалізується, насамперед, у виборі домінантного образу – поета-мученика. Нелегку творчу й людську долю поетів, які стояли осібно в літературному процесі радянської доби, втілено А. Тарковським у систему наскрізних образів й інваріантних мотивів. Лейтмотивом циклотворчого штибу виступає хресний шлях поета, реалізований на образно-семантичному рівні. У циклі “Памяти Марины Цветаевой” його домінантою виступає образ Розп’яття як алюзія на земне мучеництво поета. У циклі, присвяченому Анні Ахматовій, образ-символ хреста створюється часопросторовою і колористичною символікою: горизонталлю (“Стелил я снежную постель”) та вертикаллю (“Под небом северным стою / Пред белой, бедной, непокорной / Твоею высотою горной”). Білий колір набуває сакральної функції: як символ чистоти і святості “спрацьовує” на семантику вознесіння, а асоційований із саваном – жертовності і смерті.

Образи поетів-мучеників об’єднано низкою наскрізних образів-символів, що формують семантичне поле “мирської святості” поета. Це здебільшого біблійні образи: ангела, Розп’яття, Ханаана, пустелі, “крыл”, ковчега. Ще одним інтегративним принципом циклотворення стає спільний ліричний герой, якого з померлими поетами пов’язують людські та літературні стосунки, діалогічно виражені у різний спосіб: через звертання, риторичні питання і вигуки, інтертекстуальні перегуки, стилізацію. Виділено такі духовно-ціннісні константи поетології А. Тарковського, як високий статус ницості й сумирності, пам’яті-совісті, провини, типологічно близькі релігійно-поетичній свідомості Анни  Ахматової. У художньому світі А. Тарковського цінності ці вкорінено в образі поета, одна з іпостасей якого – “ниций цар”.



У третьому розділі – “Друге дихання” класичної версифікації у ліриці А. Тарковського” – розглянуто особливості версифікації поета з огляду на його поетологічну концепцію, задекларовану у власній поезії та аналітичних статтях. Розділ складають три підрозділи: “Теоретичні алгоритми аналізу версифікаційних рівнів поетичних текстів”, “Метричний репертуар поезії Арсенія Тарковського: пріоритети, тенденції, межі експерименту”, “Специфіка строфічного та ритмо-римового канону: від канону – через еластичність канону – до авторського канону”.

А. Тарковський і в ранніх, і в зрілих поезіях віддавав перевагу не експерименту, що руйнував традиційну структуру вірша, а відточеності класичної форми. На тлі вже здійсненого детального аналізу поетологічної концепції А. Тарковського аналіз версифікаційних особливостей його поезії набуває певної стекреоскопічності. Ми взяли до уваги дві ключові позиції версифікаційного аналізу: 1) ритмічні компоненти і метричні симпатії поета; 2) строфічні і рифмічні пріоритети й експерименти. Насамперед нас цікавили виокремлені В. Руднєвим три параметри, притаманні віршовому рядку (версу): метр (внутрішня структура), метрична композиція (спосіб розташування версів у тексті, включаючи строфіку й римування) і довжина, тобто головні зони версового експерименту поезії Срібного віку.

На тлі численних естетичних дискусій і тотального поетичного експерименту першої половини ХХ ст. більша частина поетичної спадщини А. Тарковського – це копітка праця в лоні класичної силабо-тонічної версифікації, співзвучна експериментам його великих сучасників і водночас суто індивідуальна. Основний творчо продуктивний період у поета збігається з масовою переорієнтацією радянської поезії на традиціоналістські форми, згодом – з черговою хвилею поетичного експериментування у 1950-ті роки.

В експериментальних відгалуженнях російського вірша 1920-1970-х рр. Тарковський не знаходить для себе точки опертя, обравши пріоритетом працю на ниві віршування, більшою мірою наближеного до класичного. Водночас поточною критикою 1920-х рр. немов свідомо відкидався багатющий досвід Золотого і Срібного віків російської поезії, а версифікаційна майстерність молодих пролетарських поетів вимірювалася з “нульового циклу”. На такому тлі поезія А. Тарковського різко вибивалася із загального контексту свого часу, особливо коли врахувати, що формальне експериментаторство Срібного віку також вабило поета менше, аніж досконалість і відточеність класичного вірша. В аналізі поетичного масиву Тарковського використано прийоми методології точного літературознавства з використанням математичної статистики, для чого об’єктом кількісного аналізу обрано віршову книгу поета, видану в серії “Всемирная библиотека поэзии”. Квантитативні методики використано з урахуванням загальної кількості версів (4856) і поезій (257) у цій книзі, на підставі чого подано загальні характеристики і пропорційні закономірності метричного, римо-ритмічного і строфічного репертуару поезії А. Тарковського.

Найчастотнішими модифікаціями метрів для поета виступають такі класичні позиції, як 5-стоповий і 4-стоповий ямб (понад 30% від загальної кількості версів, 18% и 13%, відповідно) і 4-стоповий хорей (понад 14%); далі частотність метрів наступна: 3-стоповий анапест (6,65%), 3-стоповий амфібрахій (5,4%), 5-стоповий хорей (4,28%), 4-стоповий дактиль (3,89%). Решта силабо-тонічних модифікацій метрів посідає в загальному масиві поезій у межах 1-2%, іноді ще менше, будучи відтак одиничними, експериментальними винятками. Порівняно з силабо-тонічною тонічна метрика кількісно рідша, хоча теж наявна. Більше того, окремі її приклади доводять, що і цим метричним різновидом вірша Тарковський оволодів довершено.

Встановлено строфічний як засадничий і астрофічний як експериментальний принципи компонування поезій, а також наявність у поетичному масиві упорядковано римованих, довільно римованих і неримованих творів і фрагментів. Очевидна любов поета до класичного катрена з перехресною точною римою, або класичного двовірша. Аналіз демонструє різноманітний строфічний і римовий репертуар поета, його широку поетологічну ерудицію, повагу до різних римо-строфічних канонів і водночас сміливість експерименту з ними, неповторні авторські модифікації форм без радикальної ламки канону, як чинили здебільшого сучасники Тарковського. Поет, навпаки, розширює межі еластичності канону і регістр його потенційних внутрішніх можливостей. А. Тарковський віддавав перевагу римованим поезіям порівняно з неримованими (92% – проти 8%, відповідно). Строфічні пріоритети А. Тарковського такі: катрени з перехресним римуванням, яке замикає подвійний звукоряд (понад 50%); двовірші з парною римою (понад 6%); шестивірші (майже 5%); п’ятивірші (4,2%); сонетні модифікації (понад 5%); у тому числі класичний італійський (2,01%) і некласичний (сонет у варіаціях – 1,73%, сонетоїди – 1,42%); катрени з парним і кільцевим римуванням (3,5% і 2,64%); понад 4,8% авторської ідіострофіки, що не підпадає під відомі нормативні чи канонічні строфічні різновиди. Домінування перехресного катрена унаочнює орієнтацію А. Тарковського на традиційний класичний російський вірш, доля якого вбачається поетові сумною: окрім масових експериментів із ядром і кордонами класичної версифікації, його непокоїть і бездушний, ігровий, механічний принцип віршування, що його несе у світ другої половини ХХ ст. “электронная лира”. Щоправда, інколи класичний катрен для самого Тарковського виявляється формою, що обмежує розмах і політ думки: тоді його структура мовби “розтягується” у п’ятивірші і шестивірші.

Для А. Тарковського очевидним є семантичний ореол сонетної форми. Для нього ці жанр і строфа варіюються виключно в полі поетології і поетичної мартирології: саме такою формою прийнято вшановувати пам’ять братів по перу, що вже пішли з цього світу. Сонетна жанроформа у Тарковського – кращий “пам’ятник” справжнім поетам, про яких не можна говорити простими двовіршами чи катренами, і це найяскравіший приклад, як ресурс твердої версифікаційної форми поет наділяє новим додатковим потенціалом, скорельованим із власною поетологічною концепцією. Про своє поетичне кредо А. Тарковський розмірковує і в розкутіших сонетних формах, демонструючи подальше розмикання класичної сонетної структури, зруйнування концепції “сонетного замка” та подолання чотирнадцятирядкового каркасу, проте все ж таки із дотриманням відчутної інтенції на сонет. Про це свідчать наявні у поетичному доробку сонетоїдні форми. У контексті гри із сонетною структурою найбільший інтерес становить трилогійний поетичний цикл “Жизнь, жизнь”, де різноманітні сонетні форми немов нанизані одна на одну, частково “перекриваючи” завершення однієї форми початком другої, дисонуючи і зі строфічним, і з цілісно-композиційним сегментуванням циклу. Розділ завершено визначенням подальших перспектив дослідження версифікаційних особливостей у творчості А. Тарковського.

У висновках узагальнено основні результати дослідження.

Поетологічна концепція А. Тарковського, викладена у літературно-критичних статтях, поезіях, есеїстиці, спогадах самого автора й мемуаристиці, синтезує досягнення вітчизняної класики й модернізму. У ній представлено комплекс естетичних уявлень автора про сутність поетичної творчості, осмислені такі категорії поетології, як проблема критеріїв справжньої поезії; самоідентифікація поета у просторі літератури і культури, його ціннісні орієнтації; погляди на генезу, сутність та призначення поетичної творчості, традиції й новаторство; питання взаємин між поетом і читачем.

Аналіз прозових автометаописань А. Тарковського дозволяє виокремити таку ціннісну категорію його поетологічної концепції, як культуроцентризм. Культурну пам’ять він вважає ключовою умовою розвитку і джерелом позитивних цінностей. Ангажованості поета А. Тарковський протиставляє творчу свободу від будь-яких позахудожніх обмежень, нагадуючи про безсмертну пушкінську тезу “Мета поезії – поезія”. Для поетологічної концепції А. Тарковського характерним є високий статус творчої індивідуальності. З точки зору поета, тяглість учнівства стає епігонством, якщо поет не знаходить власного “почерку”.

Цикл “Пушкінські епіграфи” – це люстерко, що віддзеркалює світ пушкінських цінностей, образів і мотивів, засвоєних і творчо перероблених А. Тарковським у фарватері власних поетологічних поглядів. Попри серйозні трансформації, зберігається орієнтир на традицію, що підтверджується словами-сигналами з пушкінського претексту, інтертекстуальными перегуками. Не менш показові розрізнення: у А. Тарковського, на відміну від О. Пушкіна, джерелом і рушійною енергією творчості є страждання, “очищення” і преображення як постійні супутники життя творчої особистості.

Мотивну структуру “віршів про поезії”, у яких реалізовано поетологічні погляди А. Тарковського тепер уже в поетичному слові, організують мотиви натхнення як традиційної умови поетичної творчості; мотив безсмертя у творчості; мотив “переплетіння” поета і його творінь, коли не тільки поет створює вірші, але і творчість “ліпить” художника; інші мотиви, у яких поет розкриває “таємниці ремесла”, вступаючи у відкритий діалог із традицією.

Структурно-семантичний аналіз метапоезій дозволяє виокремити наскрізні для поетичного світу А. Тарковського образи трави, дерева, глини, пов’язані з мотивами творчості як “спорідненості” з природою; синестезійні й оксюморонні образи (“зеленый слепок грозового гула”; “весь этот мир, прекрасный и горбатый”). Особливе місце посідають біблійні образи, семантику яких охоплено концептом “творчість”: палаючого, проте неспалимого куща, який надалі поповниться іншими образами з вогненною символікою; живлений біблійною традицією образ води/вологи, що демонструє зв’язок між водою (живильною вологою) і творчістю; глини як початку творіння. Ключовим у поетичному світі А. Тарковського є образ голки, про що сигналізує не стільки частотність його використання, скільки семантика, пов’язана з трагізмом існування творчої особистості.

У зображенні процесу творчості А. Тарковський звертається переважно до музичних образів. Наскрізними образами “озвученого” поетичного світу стають флейти, фанфари, літаври, скрипки, завдяки яким народжується і перетворюється “окрестный мир… в короне”. Музичні образи можуть бути прочитані як символи влади поета над стихіями (флейта), його царської величі (скрипка), тріумфу й радості (фанфари), спричинених дивом творчості. Інтермедіальні образи у поетології А. Тарковського, щільно пов’язані з міфопоетичними, виконують роль художньої комунікації і кореспондують із семантичним полем “творчість”. Так, через міфопоетичний образ дудки Марсія “ословлюється” трагізм долі самого поета.

Особливе місце у поетичному світі А. Тарковського належить поезіям, у яких головною дійовою особою виступає поет у різних іпостасях: це міфопоетичні образи-маски (Актеон, Марсій, Прометей, волхв); образ поета – “последыша и пророка”, що акумулював як біблійний претекст, так і традиційний божественний статус художника; образ поета – “двойника стихов” (А. Тарковський). Поета порівняно із “ницим царем”, із жерцем, священиком, шаманом, що осягли енергетику слова в езотеричних практиках, із видатними ученими – свого роду першопрохідцями інших світів та вимірів – Коперніком й Ейнштейном. Покладена на поета висока місія – бути “вустами” простору й часу – усвідомлена А. Тарковським як неодмінно трагічна через її нездійсненність.

У поетології А. Тарковського продуктивною є така модель, коли образ поета представлено через зооморфічний код. Найхарактернішим є образ коника (цвіркуна, цикади) – поліфункціональний і неодміннно пов’язаний із поетологічною проблематикою. Цвіркуна А. Тарковського наділено апокаліптичними пророцькими функціями. Він сигналізує про “останні часи” культури.

У спадщині Арсенія Тарковського виокремлено цілий шар поезій, у яких так чи інакше “виринають” біблійні мотиви, образи, ремінісценції. У них подається традиційний для російської літератури образ поета-пророка. Проте у А. Тарковського явлено особливий тип, оскільки в іпостасі поета-пророка яскраво підкреслено творче начало. Попри маргінальність та двобуттєвість, він здатен, подібно деміургу, творити свою Книгу Буття, тобто художній світ.

Близьким до поета-пророка стає образ поета-мученика у циклах-реквіємах А. Тарковського “Памяти Марины Цветаевой”, “Могила поэта”, “Памяти А.А. Ахматовой”, аналіз яких доводить, що в образі поета-мученика втілено такі аксіологічні константи поетичного світу А. Тарковського, як високий ціннісний статус ницості й маргінальності, з точки зору поета – зворотного боку обранства. Продовжуючи і збагачуючи духовно-поетичну традицію уподібнення поета жертовному подвигу Христа (творчість О. Блока, А. Бєлого, О. Мандельштама, В. Маяковського), автор утверджує близьку російському модернізмові концепцію поета, “покликаного” нести свій хрест. За принципи циклізації правлять наявність “спільної ідеї”, наскрізних образів-символів, семантичний і ліричний образний зв’язок частин, єдність ліричного суб’єкта. Порівняння ліричного циклу “Пушкинские эпиграфы” з циклами-реквіємами дозволяє зробити висновок про різні стосунки між поезіями всередині циклів: це “лінійний” рух у “Пушкинских эпиграфах” і “варіації на тему” усередині циклів-реквіємів.

Поетологічну концепцію А. Тарковського втілено і в його власних принципах роботи з поетичним словом. Його версифікаційні симпатії явно схиляються до класичної силабо-тоніки, найактуальнішою метрикою виступають 5-стоповий и 4-стоповий ямб, 4-стоповий хорей. Для Тарковського – це “метрика поетів”, бо саме ці метричні малюнки превалюють у багатьох поезіях, концептуальних у системі його поетології. При цьому поет експериментує і в численних версових модифікаціях всередині кожного з розмірів силабо-тоніки. Більш того – вплив на його творчість, з одного боку, Срібного віку російської поезії, а з другого – загальноєвропейської несилабо-тонічної інтенціональності віршування у ХХ ст. привів поета до цікавих експериментальних дослідів, пов’язаних із розширенням внутрішніх кордонів і нарощуванням еластичності силабо-тоніки на шляху до її діалогу з тонічною системою.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях:

1. Оришака О. Н. “Я человек, я посредине мира…” (образы и литературные портреты реальных личностей прошлого в поэзии Арсения Тарковского) / О. Н. Оришака // Південний архів. Філологічні науки : Зб. наук. праць. Вип. ХХХV. — Херсон : Вид-во ХДУ, 2006. — С. 71—76.

2. Оришака О. Н. Цикл “Памяти Марины Цветаевой” Арс. Тарковского: опыт аксиологического прочтения / О. Н. Оришака // Південний архів. Філологічні науки : Зб. наук. праць. Вип. ХХХVIII. — Херсон : Вид-во ХДУ, 2007. — С. 97—102.

3. Оришака О. Н. “Опять явилась муза мне...” (Арс. Тарковский и Анна Ахматова) / О. Н. Оришака // Русский язык, литература, культура в школе и вузе. — 2007. — № 1. — С. 3—6.

4. Оришака О. Н. Арс. Тарковский о поэтическом творчестве (на материале литературно-критических статей) / О. Н. Оришака // Мова і культура (Науковий журнал). — К. : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2008. — Вип. 10. — Т. XII (112). — С. 165—169.

5. Оришака О. Н. Диалог Арс. Тарковского с А. С. Пушкиным: проблемы творчества / О. Н. Оришака // Русский язык, литература, культура в школе и вузе. — 2009. — № 1. — С. 15—17.

6. Оришака О. Н. “Пушкинские эпиграфы” Арсения Тарковского как художественное целое / О.Н. Оришака // Мова і культура (Науковий журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2009. — Вип. 11. — Т. IX (121). — С. 204—208.

7. Оришака О. Н. “Второе дыхание” классической версификации в лирике Арс. Тарковского / О. Н. Оришака // Південний архів. Філологічні науки : Зб. наук. праць. Вип. ХLIV. — Херсон: Вид-во ХДУ, 2009. — С. 117—122.


Анотація
Оришака О.М. Поетичний світ Арсенія Тарковського: культуроцентризм, поетологія, версифікація. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 – російська література. – Херсонський державний університет, Херсон, 2009.

У дисертації вивчено літературно-критичну спадщину А. Тарковського у взаємозв’язку із поетичною творчістю, чим програмується цілісне уявлення про його поетологічну концепцію, що втілює риси неотрадиціоналізму. Системно досліджено такі структурні складові поетичного світу А. Тарковського, як поетологічна концепція, культуроцентризм, особливості версифікації. Доведено, що одним із ключових концептів поетичного світу А. Тарковського є культуроцентризм. Виокремлено константи поетичного світу автора, які багато в чому визначили його творчу долю і художню індивідуальність. Розглянуто домінантний у поетології А. Тарковського образ поета, представлений у різних іпостасях, кожну з яких детально проаналізовано. Досліджено особливості метрики, ритміки і строфіки поетичної спадщини Тарковського у контексті його поетології.

Ключові слова: культурна пам’ять, неотрадиціоналізм, традиція, мотив, художня свідомість, міфологема, цикл, версифікація.
АННОТАЦИЯ
Оришака О.Н. Поэтический мир Арсения Тарковского: культуроцентризм, поэтология, версификация. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 – русская литература. – Херсонский государственный университет, Херсон, 2009.

В диссертации системно исследованы такие структурные составляющие поэтического мира А. Тарковского, как поэтологическая концепция, культуроцентризм, особенности версификации. В работе выявлены и описаны поэтологические константы автора в литературно-критических статьях, метастихотворениях и лирических циклах; охарактеризованы авторские модели образа поэта: анакреонтический тип поэта-творца, тип поэта-пророка, поэта-мученика, выявлена специфика их художественного воплощения в поэзии А. Тарковского. Доказано, что версификационные искания А. Тарковского, содержательно созвучные общему духу поэзии Серебряного века, формально, тем не менее, больше ориентированы на ее Золотой век.

Изучение корпуса литературно-критических статей и эссеистики А. Тарковского позволяет воссоздать его поэтологическую концепцию – достаточно целостную и стабильную на протяжении всей творческой биографии. В ней обращает внимание приверженность поэта мировой культуре и укорененность в русской поэтической традиции. Литературная “родословная” А. Тарковского восходит к пушкинской и баратынско-тютчевской линии, к поэзии Серебряного века во всем многообразии ее “веяний”, что последовательно отражает его литературно-эстетическая концепция. Показано, что одним из ключевых концептов поэтического мира А. Тарковского является культуроцентризм. Об этом свидетельствует не только частотность образов культуры в его лирике. Культуроцентризм выступает той опорой, которая помогает поэту обрести духовные и эстетические ориентиры. Выявлены константы поэтического мира автора, во многом определившие его творческую судьбу и художественную индивидуальность. Определены инварианты художественного сознания А. Тарковского – Искусство – Культура – История, “вписывающие” его творчество в парадигму неотрадиционализма.

В работе проанализирован доминантный в поэтологии А. Тарковского образ поэта, представленный в различных ипостасях: мифопоэтические образы-маски (Марсий, Хирон, Прометей), образ поэта – “последыша и пророка”, “двойника стихов” (А. Тарковский), уподобление творческого пути поэта крестному подвигу. Все они дают комплексное представление о моделях творческой личности в поэтическом мире А. Тарковского. В диссертации рассматривается достаточно продуктивная в поэтологии А. Тарковского модель, когда образ поэта представлен через зооморфический код (стих. “Сверчок”, “Кузнечики”, “Верблюд”, “Загадка с разгадкой”, цикл “Степная дудка, “Кузнец”, “Охота”). Особенно ярко она реализуется через мифологему цикады, модифицированной в парадигме кузнечика и сверчка. В ней сохраняется исходная фабула цикады-поэта – творца, любимца богов и муз, на что указывают аллюзивные ссылки на предшественников (Анакреонта, Г. Державина, В. Хлебникова). Тем не менее, образ трансформируется, поскольку автор вносит новую тональность в его разработку. Это вызвано горькими размышлениями о судьбе творческой личности в ХХ веке, осознанием поэтического дара как высшей миссии и трагическим пониманием своей невостребованности.

В образе поэта-пророка выделены такие духовно-ценностные константы поэтологии А. Тарковского, как высокий аксиологический статус нищеты и смирения, памяти-совести, вины. Особенно ярко подчеркивается его творческое начало. Несмотря на маргинальность и двубытийность, он способен, подобно демиургу, творить свою Книгу Бытия, то есть художественный мир.

В реферируемой диссертации выявлено, что близким поэту-пророку является образ поэта-мученика, представленный в циклах-реквиемах А. Тарковского “Памяти Марины Цветаевой”, “Памяти А.А. Ахматовой”, “Могила поэта”. В работе решена двуединая задача: рассмотрен тип поэта-мученика, воплощенный в образе исторически существовавших личностей – учителей и друзей поэта, прослежена специфика циклообразования в поэзии А. Тарковского. Выявлено, что интегрирующим принципом циклообразования является лейтмотив крестного пути поэта, реализованный на образно-семантическом уровне, ряд сквозных образов-символов и мотивов, создающих семантическое поле “мирской святости” поэта, общий лирический герой, которого связывают с ушедшими человеческие и творческие отношения. Исследованы особенности метрики, ритмики и строфики поэтического наследия А. Тарковского в контексте его поэтологии.

Ключевые слова: культурная память, неотрадиционализм, традиция, мотив, художественное сознание, мифологема, цикл, версификация.
Summary
Oryshaka O.M. Poetic world of Arseniy Tarkovskiy: culturocentrism, poetology, versification. – Manuscript.

Thesis for a candidate degree in philology, speciality 10.01.02 – Russian literature. – Kherson State University, Kherson, 2009.

Thesis focuses on literary critical heritage of A. Tarkovskiy in correlation with poetic creative work by which integral notion about his poetological conception which incarnates features of neotraditionalism is programmed. Structural constituent parts of A. Tarkovskiy’s poetic world such as poetological conception, culturocentrism, peculiarities of versification are explored systematically. It is shown that culturocentrism is one of the key concepts of A. Tarkovskiy’s poetic world.

Constants of the author’s poetic world which in many respects determined his creative fate and artistic individuality are marked out. Poet’s image dominating in A. Tarkovskiy’s poetology is examined. It is represented in various hypostases, each of them is analysed in detail. Particularities of metrics, rhythmics and stanzaic prosody of A. Tarkovskiy’s poetic heritage are investigated in the context of his poetology.



Key words: cultural memory, neotraditionalism, tradition, motif, artistic consciousness, mythologem, cycle, versification.

Підп. до друку 15.12.09. Папір офсет. Формат 6090/16.

Гарнітура “Таймс”. Друк ризограф. Ум. друк. арк. 0,9. Обл.-вид. арк. 1,0.

Тираж 100 прим. Зам. № 0212-1.

Поліграфічне підприємство СПД Румянцева Г.В.

54001, м. Миколаїв, вул. Садова, 1.

Свідоцтво МК № 11 від 26.01.2007 р.






Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Оришака Ольга Миколаївна iconМащенко Ольга Миколаївна Полтава 2010 Робоча навчальна програма

Оришака Ольга Миколаївна iconКазахстан від часів Т. Шевченка до сьогодення Мандрівка у просторі І часі
Укладач вчитель географії ті економіки м. Краматорська Донецької області Захарова Ольга Миколаївна
Оришака Ольга Миколаївна iconІванова Ольга Миколаївна
Де знайти відповіді на свої запитання? Як вирішити проблеми? До кого звернутися? Заново перечитую праці відомих педагогів І розумію,...
Оришака Ольга Миколаївна iconОльга Юліанівна Кобилянська Життєва стежина Ольги Кобилянської
Гумора (Південна Буковина) народилась Ольга Юліанівна Кобилянська. Ольга була четвертою (усього родина мала семеро дітей) 1868 переїздить...
Оришака Ольга Миколаївна iconДля 3-го класу Підготувала вчитель музичного мистецтва кзш №120 Кочережко Ольга Миколаївна
Для полегшення роботи вчителя, ефективної організації часу на уроці музики, створено цей зошит для учнів 3-го класу класу чотирирічної...
Оришака Ольга Миколаївна iconКараман Ольга Володимирівна, професор кафедри української мови, кандидат педагогічних наук; Удовиченко Лариса Миколаївна, доцент кафедри української літератури І компаративістики, кандидат педагогічних наук робоча програма
Робоча програма з «Методики профільного навчання української мови І літератури» для студентів за освітньою програмою: Українська...
Оришака Ольга Миколаївна iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
Оришака Ольга Миколаївна iconНестечук Наталія Миколаївна, методист районного методичного кабінету відділу освіти, молоді та спорту Старокостянтинівської районної державної адміністрації Друкується згідно рішення
Тащук Наталія Олександрівна, вчитель біології Пеньківського нвк, Шостак Тетяна Олександрівна, вчитель біології Пашковецького нвк,...
Оришака Ольга Миколаївна iconПрочитайте на канікулах! Для наймолодших школярів бусенко Ольга. Паперовий янгол. К.: Грані-Т,2011. 64 с.: іл.
Бусенко Ольга. Паперовий янгол. К.: Грані-Т,2011. 64 с.: іл
Оришака Ольга Миколаївна iconОсвіта. Виховання. Навчання аніщук, Антоніна Миколаївна
Аніщук, Антоніна Миколаївна. Дошкільна лінгводидактика : навч метод посіб для студ вищ навч закл спец. "Дошкільна освіта" / Аніщук...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка