Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея



Сторінка12/13
Дата конвертації22.03.2018
Розмір2.44 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Розділ XVIII
Другого дня Доріан не виходив з будинку і більше пробув у себе в кімнаті, знеможений диким страхом перед смертю, але й до життя вже збайдужілий. Від усвідомлення того, що хтось на нього чигає, вистежує його, готує пастку, — він не мав жодної спокійної хвилини. Досить було війнутись гардині, і Доріан уже здригався. Сухе листя, яке вітром прибивало до віконних шибок, здавалось йому схожим на його власні нездійснені заміри й несамовиті каяття. Заплющивши очі, він знов бачив обличчя моряка, що вдивлявся крізь затуманене скло, і знов тяжка рука жаху стискувала йому серце.

Але, може, це тільки породження його фантазії, яка з ночі вúкликала примару помсти і цю моторошну картину грядущої покари? Бо ж дійсність — хаотична, то лише людська уява діє з разючою логічністю. Адже саме завдяки уяві вслід за гріхом приходять докори сумління. Адже саме уява виставляє нам на очі огидне поріддя наслідків, що їх тягне за собою кожен наш злочин. У звичайному світі фактів ані грішники не зазнають покари, ані праведники не дістають винагороди. Успіх дається дужому, поразка спадає на слабкого. І по всьому!.. Та й крім того, якби хто сторонній тинявся навколо дому, його побачила б челядь або сторожа. Якби чиї сліди було знайдено на клумбах, садівники доповіли б йому. А певно, певно — це все його уява! Брат Сібіл Вейн не повернувся, щоб убити його. Той морячисько відплив на судні і десь загине в холодному морі. Тож хай собі хоч як там, а від Джеймса Вейна він, в усякому разі, убезпечений. Адже цей моряк не знає, і ніяк йому дізнатись, ім'я Чарівного Принца! Маска юності врятувала його, Доріана Ґрея.

А проте ж — коли це все тільки мана, який жах знати, що сумління може збудити до життя такі моторошні фантоми, і надати їм видимої форми, і примусити їх рухатись перед людиною! Що за життя мав би він, коли б удень і вночі привиддя його злочинів вдивлялось у нього з темних закутнів, глумилося з нього із потайних сховків, нашіптувало йому щось у вуха під час бенкетів, розбуджувало його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів від страху — на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо тільки він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Які моторошні самі лише згадки про ту сцену! Він бачив те все знову. Кожна відворотна деталь воскресала в пам'яті і проймала ще більшим жахом. З чорної хлані Часу зводилась у багряних шатах грізна тінь його злочину.

Лорд Генрі, прийшовши о шостій годині, застав його в сльозах. Доріан ридав, немов йому серце краялося з горя.

Аж на третій день набрався він духу вийти надвір. Ясне, запахуще від глиці повітря цього зимового ранку повернуло йому радість життя. Але не тільки погожа пора спричинила зміну. Усім єством зняв він бунт проти надміру болю, що силкувався порушити, а то й скалічити його душевний спокій. З ніжними витонченими натурами завжди так. Їхні могутні пристрасті несуться стрімголов, якщо їх не приборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі. Дрібничкове горе і дрібничкове кохання вперто животіють. Кохання й горе, коли вони великі, гинуть від безмір'я своєї сили. До того ж Доріан переконав себе, що був жертвою враженої жахіттям уяви, і оглядався тепер на свої страхи уже трохи з жалем, а більше — з погордою.

Після сніданку він годину прогулювався з герцогинею в саду, а тоді поїхав через парк приєднатись до гурту мисливців. Хрусткий мороз, наче сіль, устилав траву. Небо скидалося на перекинуту чашу з блакитного металу. Тонкі забережні стояли по краях тихого озерця, порослого очеретом.

На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клаустона, брата герцогині, як той викидав з рушниці два зужитих набої. Доріан вискочив з бідки і, наказавши конюхові одвести кобилу назад, попрямував до гостя, продираючись заростями кущів і прив'ялої папороті.

— Ну як полюється, Джефрі? — спитав він.

— Та не дуже. Птиця, либонь, чи не вся перебралась на луки. Може, після полуденка поталанить, як перейдемо на інше місце.

Доріан ішов поряд з Джефрі. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунастими й червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки нагоничів, що доносилися час від часу, і слідом за цим різке клацання рушниць — усе це чарувало Доріана й наповнювало п'янким відчуттям свободи. Безжурне щастя і безтурботна радість наче окрилювали його.

Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою — ярдів двадцять поперед них, — вихопився заєць. Наставивши вуха з чорними кінчиками й витягуючи задні лапки, він як вітер летів у глиб вільшаника. Сер Джефрі приклав рушницю до плеча. Але граційність рухів звіряти несподівано чимось привабила Доріана Ґрея, і він скрикнув:

— Не стріляйте, Джефрі! Хай собі живе!

— Ет, дурниці! — засміявся Клаустон, і саме в ту мить, коли заєць скочив у гущавину, він пальнув. Разом почулися два крики — моторошний скавк пораненого зайця і ще моторошніший передсмертний скрик людини.

— Боже! Я попав у нагонича! — зойкнув Джефрі. — Який це осел поперся під постріли! Гей там, припиніть стрілянину! — гукнув він на весь голос. — Людину поранено!

Надбіг старший гайовий з палицею в руці.

— Де, пане? Де він?

Стрілянина тим часом ущухла по всій лінії.

— Он там, — сердито відповів сер Джефрі, поспішаючи до гайка. — Якого біса ви не тримаєте своїх людей позаду? Зіпсували мені полювання!

Доріан дивився, як вони обидва заглибились у вільшаник, розсуваючи гнучке податливе гілля. За хвилину вони вийшли з гущини, тягнучи чиєсь тіло на осоння. Доріан з жахом одвернувся — йому здавалося, недоля переслідує його, де б він не пішов. Він чув запитання сера Джефрі, чи нещасний таки помер, і ствердну відповідь гайового.

Ліс нараз немов ожив людськими обличчями, тупотом багатьох ніг, приглушеним гомоном. Між верховіттям лопітливо пролетів великий фазан з червонястим пір'ям.

Через яку хвилину, що знервованому Доріанові видалася справжньою вічністю муки, він відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувсь і оглянувся.

— Доріане, — мовив лорд Генрі, — я б їм сказав на сьогодні облишити влови. Далі полювати якось не годиться.

— Я б хотів, щоб їх назавжди облишили, — знеможено озвався Доріан. — Це все таке відразливе й нелюдське! Що, той нагонич?..

Речення так і лишилося недосказаним.

— На жаль, так, — почулась відповідь лорда Генрі. — Він дістав у груди цілий набій шроту. Певно, помер одразу. Ходімо в дім, Доріане.

Ярдів п'ятдесят до головної алеї вони йшли поруч і мовчали. А тоді Доріан глянув на лорда Генрі і сказав, важко зітхаючи:

— Це погана прикмета, Гаррі, дуже погана.

— Що?.. А, цей нещасливий випадок!.. Що ж поробиш, любий мій! Він сам винен — хто ж лізе під постріли? Та ми тут зовсім не причетні. Джефрі — то я згоден — опинився в прикрій ситуації. Воно ж бо не прийнято брати на мушку нагоничів! Люди подумають, що з нього кепський стрілець. А Джефрі цілить зовсім не зле, — навпаки, дуже влучно... Але ні до чого розводити про цю справу.

Доріан похитав головою.

— Ой ні, Гаррі, це погана прикмета. Я чую, щось жахливе заходить з кимось із нас... Може, зі мною, — додав він, проводячи рукою по очах, наче від болю.

Його співбесідник засміявся.

— Єдина жахлива річ на світі — нудьга, Доріане. Це єдиний гріх, за який нема прощення. Але нам вона не загрожує — хіба що за обідом хтось надумає завести мову про цю пригоду. Я повинен їх попередити, що ця тема під табу. Що ж до якихось там прикмет, то їх взагалі не існує. Доля не шле нам вісників — вона для цього занадто мудра або жорстока. Та й що таке може трапитися з вами, Доріане? Ви маєте все, що тільки людина може побажати. Будь-хто залюбки помінявся б з вами!

— А я залюбки помінявся б із будь-ким!.. Не смійтеся, Гаррі, я кажу правду. Той бідолашний селянин, що його оце вбито, щасливіший за мене. Я не маю жаху перед Смертю, ні, Гаррі, — це тільки наближення Смерті жахає. Мені здається, що крила цього чудовиська вже змахують наді мною в олив'яній задусі. Боже милостивий! Хіба ви не бачите, Гаррі, що он там скрадається хтось поза деревами, — він жде мене, він чатує на мене!

Лорд Генрі глянув, куди вказувала тремтяча рука в рукавичці.

— Авжеж бачу, — усміхаючись, сказав він. — Вас жде садівник. Певно, хоче поспитати, яких квітів зрізати до столу на вечір. Але нерви у вас і справді стали зовсім нікудишні, любий! Неодмінно побувайте в мого лікаря, коли повернемось до міста.

Доріан полегшено перевів подих, переконавшись, що підходить лише садівник. Той доторкнувся капелюха, в нерішучості скосив погляд на лорда Генрі, а тоді добув з кишені листа й подав своєму господареві.

— Її світлість наказали почекати на відповідь, — мовив він упівголоса.

Доріан поклав листа в кишеню.

— Перекажіть її світлості, що зараз я сам прийду, — холодно сказав він.

Садівник обернувся і квапливо пішов до будинку.

— Як полюбляють жінки ризиковні вчинки! — засміявся лорд Генрі. — Цією рисою в них я найбільш захоплююся. Жінка ладна фліртувати з ким завгодно, аби тільки на очах інших людей.

— А ви, Гаррі, так само полюбляєте ризиковні слова! Та цим разом ви таки схибили. Герцогиня мені дуже подобається, але я не закоханий у неї.

— Зате вона дуже закохана в вас, але подобаєтесь ви їй менше. Отож двійко з вас чудове.

— Ви плітки розводите, Гаррі, хоч і не маєте на те жодних підстав.

— Підстава будь-якої плітки — впевненість у неморальності, — сказав лорд Генрі, запалюючи цигарку.

— Ой Гаррі, задля дотепу ви й рідного батька б не пожалували!

— Люди самохіть сходять на жертовник, — була відповідь.

— Як я хотів би знову покохати! — промовив Доріан Ґрей з глибоким пафосом у голосі. — Але я, здається, вже цього не можу і забув навіть, що таке жадання... Я забагато цікавлюсь самим собою і став уже тягарем сам для себе. Мені треба забратись куди-небудь, забути все! Дурницю я впорудив, що взагалі сюди приїхав... Я, мабуть, пошлю телеграму Гарві, хай приготують яхту. На яхті хоч безпечно.

— Безпечно? Від чого, Доріане?.. У вас якийсь клопіт. Чому ви мені не розкажете? Ви ж знаєте — я б радо поміг вам.

— Не можу я цього розказати вам, Гаррі, — понуро відповів Доріан, — Та й, певно, то все лише мої химери... Цей нещасливий випадок вивів мене з рівноваги. В мене якесь жахливе передчуття, ніби щось таке має статися й зі мною.

— Пхе, дурниці!

— Та я б теж тої думки, але нічого не можу з собою подіяти... Ага, ось і герцогиня — чиста Артеміда в новочасному костюмі! Бачите, ми повернулися, герцогине.

— Я все чула, містере Ґрей, — мовила герцогиня. — Бідний Джефрі аж місця собі не знаходить. Та й ще ви нібито просили його не стріляти в зайця. Це дуже дивно!

— Справді, дуже дивно. Не знаю, чому я так сказав. Просто якась примха. На звірину було так любо дивитись!.. Але шкода, що вам розповіли про цю пригоду. Це неприємна історія.

— Це прикра історія, — поправив лорд Генрі, — бо психологічно вона нічого не варта. От якби Джефрі, скажімо, навмисне це зробив, тоді воно було б цікаво. А хотів би я запізнати справжнього вбивцю!

— Фе, Гаррі, які ви бридкі речі кажете! — вигукнула герцогиня. — Авжеж, містере Ґрей? Ой Гаррі, містерові Ґрею знов погано! Він непритомніє!

Доріан насилу взяв себе в руки і усміхнувся.

— Це пусте, герцогине, — пробурмотів він, — в мене нерви страшенно розшарпалися, та й тільки. Мабуть, я сьогодні забагато ходив... Гаррі ніби щось, таке сказав? І дуже нездорове? Опісля мені розповісте. А зараз я, мабуть-таки, краще піду приляжу, ви вже пробачте.

Вони дійшли до широких сходів з оранжереї на терасу. Коли скляні двері зачинилися за Доріаном, лорд Генрі обернувся і глянув на герцогиню своїми млосними очима:

— Ви дуже закохані в нього?

Вона якийсь час не відповідала, мовчки дивлячись на крайобрій.

— Я й сама хотіла б це знати, — мовила вона врешті. Лорд Генрі заперечив:

— Знання було б фатальне. Непевність — ось що чарує людину. В імлі все робиться чудовим...

— Але в імлі можна й заблукати.

— Всі шляхи сходять до одного, люба Ґледіс.

— До чого ж саме?

— До розчарування.

— Такий був мій дебют у житті, — зітхнула герцогиня.

— Але він приніс вам герцогську корону.

— Мені набридло суничне листя на короні.

— Воно вам додає приваби.

— Тільки на людях.

— Вам було б важко без нього, — сказав лорд Генрі.

— А я його й не кидаю, ані листочка.

— Монмаут має вуха.

— Старість глухувата.

— Невже він ніколи не ревнував?

— На жаль.

Лорд Генрі озирнувся круг себе, ніби нишпорячи очима.

— Чого ви шукаєте? — спитала герцогиня.

— Кульки з вашої рапіри, — відповів він. — Ви ж її скинули, лаштуючись до бою.

Вона засміялася.

— Я ще під маскою.

— Тим ваш погляд ще звабливіший, — прозвучала відповідь.

Вона знову засміялась. Зуби її блиснули, наче білі зернятка в червоному м'ясиві плода.

А нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Ґрей, і жах поймав кожну клітину його тіла. Життя раптом стало для нього таким огидним тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть бідолашного нагонича, якого підстрелили в лісі, мов дикого звіра, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зомлів, почувши ті цинічно-жартливі слова лорда Генрі.

О п'ятій годині він подзвонив служникові і наказав спакувати речі та щоб до пів на дев'яту була готова коляска, бо він вечірнім поїздом від'їздить до Лондона. Жодної ночі він вирішив не залишатись більше у Селбі-Роял. Лихе це місце — тут смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров'ю.

Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що ще в Лондон порадитися з лікарем, і прохаючи його тим часом обходити гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері постукали, і камердинер доповів, що його хоче бачити старший гайовий. Доріан спохмурнів і прикусив губу.

— Скажіть, нехай увійде, — буркнув він по хвилі вагання. Тільки гайовий ступив на поріг, Доріан витяг з шухляди чекову книжку і поклав перед себе.

— Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку вранці? — запитав він, беручись за перо.

— Так, пане, — відповів охоронець дичини.

— Цей горопаха був одружений? Він мав родину? — спитав, аби лише спитати, Доріан. — Коли так, я їх не залишу в злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.

— У тім-то й річ, пане, що ми не знаємо, хто він такий! Через це я й насмілився вас потурбувати...

— Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Цебто як? Він що, не з ваших людей?

— Ні, пане. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, пане.

Перо випало в Доріана з руки, і серце немов завмерло.

— На матроса? — вихопилось у нього. — Ви кажете, на матроса?

— Так, пане. На вигляд він буцімто матрос — руки у нього в татуюванні, і все таке інше...

— Що-небудь знайшли при ньому? — спитав Доріан, нахиляючись уперед і втуплюючи приголомшений погляд у гайового. — Якісь документи, щоб хоч ім'я його з'ясувати?

— Ні, пане. Лише гроші — трохи — і шестизарядний револьвер. А імені немає. Він, бачиться, чоловік пристойний, пане, хоч і з простолюду. Якийсь матрос, ми так гадаємо.

Доріан скочив на ноги. Божевільна надія промайнула в нього, і він гарячково її хопився.

— А де труп? — вигукнув він. — Кажіть хутчіш! Я мушу зараз же його побачити.

— Він у порожній стайні на Гоум-фарм, пане. Люди не люблять таке тримати у себе в хаті. Кажуть, мрець приносить нещастя.

— На Гоум-фарм? Мерщій женіть туди, почекаєте там. Скажіть котрому конюхові привести мені коня... Або ні, не треба. Я сам візьму, так швидше.

Не минуло й чверті години, як Доріан Ґрей уже мчав на весь дух довгим путівцем. Дерева примарною кавалькадою проносилися повз нього, і безладні тіні перетинали йому шлях. Раз кобила шарпнулася вбік, побачивши білі ворота, і ледве не скинула верхівця. Він уперіщив її пужалном по шиї, і вона стрілою рвонула вперед, у присмеркову далину, аж камінці виприскували у неї з-під копит.

Нарешті він доїхав до Гоум-фарм. На подвір'ї ферми стояло двоє робітників. Доріан скочив з сідла і кинув одному з них повіддя. В найдальшій стайні блимав якийсь вогник. Щось немов підказало Доріанові, що труп там; він квапливо підійшов до дверей і вже поклав руку на клямку.

Тоді пристав на мить, відчуваючи, що зараз він на порозі відкриття, яке принесе йому або спокій, або погубу. Відтак шарпнув двері й увійшов.

На купі мішковини аж у протилежному кутку лежало людське тіло в простій сорочці й синіх штанях. Обличчя мерцеві вкривала строката хустина. Поряд, потріскуючи, горіла груба свічка, встромлена в шийку пляшки.

Доріан Ґрей весь колотився. Він відчував, що йому не стане духу своєю рукою прийняти цю шматину, і гукнув одного з робітників.

— Зніміть це йому з обличчя. Я хочу глянути на нього, — сказав він, прихиляючись до одвірка задля опори.

Коли робітник прибрав хустину, Доріан підступив ближче. Радісний крик вирвався йому з уст. Чоловік, що його підстрелили в гущавині, — був Джеймс Вейн.

Кілька хвилин Доріан стояв непорушно, дивлячись на мерця. А коли повертався верхи додому, в очах його виступили сльози: він знав, що тепер уже таки в безпеці.



Розділ XIX
— Навіщо запевняти, ніби ви хочете стати кращим? — завважив лорд Генрі, занурюючи білі пальці в мідяну чашу з трояндовою водою. — Ви сама досконалість, Доріане. Прошу вас, залишайтесь таким і далі.

Доріан Ґрей похитав головою.

— Ні, Гаррі, я занадто багато вчинив гріхів. Я вирішив більше не грішити. І від учора вже почав свої доброчесні вчинки.

— А де ж ви були вчора?

— На селі. Я їздив сам і зупинявся в маленькому заїзді.

— Любий мій, — посміхнувшись, мовив лорд Генрі, — на селі кожен може бути безгрішний. Там немає спокус. Тим-то люди що живуть поза містом, такі вкрай нецивілізовані. Набути її, цивілізації, зовсім не так легко. Для цього є тільки два шляхи: один — через культуру, другий — через зіпсуття. А сільським мешканцям і те, й те не до спромоги, тож вони й зашкарубли у своїй праведності.

— Культура і зіпсуття... — повторив Доріан. — Скуштував я їх трохи, знаю... Але зараз мені аж страшно, як подумаю, що на них мусиш конче заразом натикатись... Бо я маю тепер новий ідеал, Гаррі. Я хочу стати кращим. І я відчуваю, що вже змінився.

— Однак ви ще не розповіли мені, що то у вас за доброчесний вчинок. Чи ви сказали навіть про декілька вчинків? — запитав співрозмовник, накладаючи собі на тарілку червону купку очищених полуниць і цідячи на них цукор з дірчастої ложечки.

— Вам я розповім, Гаррі, але тільки вам. Я пожалів одну дівчину. Хай це й марнославно, та ви мене зрозумієте. Вона прегарна собою і на диво нагадує Сібіл Вейн. Мабуть, це спершу й привабило мене до неї. Ви ж пам'ятаєте Сібіл? Як давно те, здається, було!.. Гетті, ясна річ, не з нашого кола. Вона проста селянська дівчина. Але я щиро покохав її. Авжеж, я певний, що таки покохав. Увесь цей чарівний травень я їздив туди — ми бачилися з нею двічі-тричі на тиждень. Вчора вона зустріла мене в маленькому садку. Яблуневий цвіт падав їй на волосся, і вона сміялася... Сьогодні на світанку ми мали разом виїхати звідти. Але раптом я вирішив залишити її такою ж чистою, як уперше побачив.

— Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, — перепинив Доріана лорд Генрі. — А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили її серце. Такий був початок вашого вдосконалення.

— Ви неможливі, Гаррі! І як вам не сором таке казати? Серце Гетті зовсім не розбите. Звичайно, вона плакала й узагалі побивалася. Але зате ганьба її не зачепила. Вона може жити як Пердіта у своєму садку серед м'яти й нагідок.

— І ридати над невірним Флорізелем! — засміявся лорд Генрі, відкидаючись на спинку крісла. — Любий Доріане, який ще ви по-дитячому безпосередній! Невже ви гадаєте, що ця дівчина тепер зможе задовольнитись кимось із свого середовища? Ну, віддасться вона за якого неотесу-візника чи простого орача. І от уже саме те, що вона зустрічалася з вами, кохала вас, примусить її зневажати свого чоловіка і почуватись нещасною. З морального погляду я б не дуже високо поставив ваше велике самозречення. Навіть як на початок, це вбого. Та й чим ви певні, що ваша Гетті не спливає зараз, як Офелія, десь у ставку під ясними зорями, серед мальовничого латаття?

— Годі-бо, Гаррі, це вже зовсім! Спочатку ви берете все за жарт, а потім вигадуєте страшні трагедії! І нащо я вам розповів усе?.. Та байдуже, кажіть що завгодно, — я знаю, що правильно вчинив. Бідна Гетті! Сьогодні вранці, проїздивши верхи повз ту садибу, я бачив у вікні її обличчя, біле, мов жасминовий цвіт... Але облишмо це. І не пробуйте мене переконати, що перший мій добрий вчинок за багато років, перша крихітка самопожертви — насправді теж гріх. Я хочу стати кращим. І я таки стану... Розкажіть ліпше про себе. Що нового в місті? Я вже давно не був у клубі.

— Люди й досі ще сушать собі голови, де зник невдаха Безіл.

— Я думав, це вже їм набридло, — ледь спохмурнівши, буркнув Доріан, наливаючи собі вина.

— Ну, ну, мій любий, про це ж гомонять лише півтора місяця, а наша публіка не така жвава розумом, щоб мати більш однієї теми на три місяці. Щоправда, останнім часом їй дуже повелося. Вона мала моє розлучення, самогубство Алана Кемпбела, а тут ще таємниче зникнення художника. Скотланд-Ярд усе наполягає, що чоловік у сірому пальті, який виїхав у Париж дев'ятого листопада нічним поїздом, то й був невдаха Безіл, а французька поліція твердить, що він взагалі не прибував до Парижа. Гадаю, тижнів за два ми почуємо, що його бачили в Сан-Франциско. Дивна річ, але хто б не зник, як уже кажуть, що його бачено в Сан-Франциско. Чудове це місто — в ньому, певно, всі переваги того світу!

— А що, на вашу, думку, сталося з Безілом? — спитав Доріан, тримаючи чарку з бурґундським на світло і сам дивуючись, що може так спокійно вести про це мову.

— І не уявляю. Якщо Безіл надумав переховатись — це не моя справа. Якщо він мертвий — я не хочу й думати про нього. Смерть — це єдине, що проймає мене жахом. Я ненавиджу смерть!

— Чому ж? — знехотя запитався Доріан Ґрей.

— А тому, — почав лорд Генрі, підносячи до ніздрів позолочений флакончик з ароматичним оцтом, — що нині людина здатна пережити будь-що, окрім смерті. Смерть і вульгарність — це єдині дві речі в дев'ятнадцятому столітті, що з ними не можна примиритись. Перейдім пити каву в музичну залу — гаразд? Ви повинні заграти мені Шопена. Той, з ким утекла моя дружина, блискуче грав Шопена. Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у домі чогось наче бракує... Звичайно, подружнє життя тільки звичка, і погана звичка. Але людина жалкує, втративши навіть найгірші свої звички. І за ними чи не найбільше — то ж така важлива частка нашого єства...

Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості. Коли принесли каву, він перестав грати і, дивлячись на лорда Генрі, запитав:

— Гаррі, а вам не спадало на думку, що Безіла вбито? Лорд Генрі позіхнув.

— Безіл був знаний у широких колах і носив дешевий годинник. Чого б його мали вбивати? Та й розумом він не такий уже багатий, щоб спромогтись на ворогів. Звісно, його малярський хист — непересічний, але можна малювати, як Веласкес, і бути водночас нудним до неможливого. Бо, правду кажучи, Безіл був таки досить нудний. Лише раз він збудив у мені цікавість: це коли розповів — багато літ тому, — що до нестями обожнює вас і що ви надихаєте його в творчості.

— Я його дуже любив, — сумно мовив Доріан. — Але й справді ніхто не гадає, що його вбито?

— Та деякі газети припускають таку можливість. Проте, як на мене, це зовсім неймовірно. Звичайно, в Парижі чимало брудних притонів, тільки ж Безіл не з тих, що туди вчащають. Він анітрохи не цікавився життям, це головна його вада.

— А що б ви сказали, Гаррі, якби почули від мене, що це я вбив Безіла? — запитав Доріан, пильно стежачи за враженням від своїх слів.

— Я б сказав, любий, що ви берете на себе роль, яка вам не личить. Кожен злочин — вульгарний, так само як і кожна вульгарність — злочин. Це не ваше амплуа, Доріане, — чинити злочини. Даруйте, якщо мої слова зачіпають ваше себелюбство, але, далебі, цьому правда. Злочин належиться виключно нижчим шарам суспільства. І я ані на крихту не осуджую їх за це. Мені здається, для них злочин — те саме, що для нас мистецтво: просто засіб збуджувати відчуття.

— Засіб збуджувати відчуття? Отже, ви думаєте, що той, хто раз вчинив злочин, може й знову таке саме зробити? Оце вже ні, Гаррі!

— О, та що завгодно може бути приємним, досить лише призвичаїтись, — засміявся лорд Генрі. — Це одна з найважливіших таємниць життя. Але щодо вбивства — то це завжди вчинок хибний. Ніколи не слід робити чогось такого, про що не можна побалакати після обіду... Та даймо спокій бідному Безілові. Я б радніший визнати, що кінець його був такий романтичний, як ви гадаєте, але щось не йметься віри... А чи не звалився він собі з омнібуса просто в Сену, а кондуктор узяв та й замовчав усю справу? Їй-бо, він скінчив саме так! Ось він лежить горілиць під каламутно-зеленими водами, важкі баржі пропливають над ним, довгі водорості чіпляються йому за волосся... Я, знаєте, не думаю, щоб він міг багато ще створити путнього. Його доробок за останні років десять помітно спав на якості.

Доріан мовчки зітхнув, а лорд Генрі пройшовся по залі і погладив голову рідкісного яванського папуги, що сидів на бамбуковій жердині. Птах був великий, з сірими крильми і рожевим чубком та хвостом. Відчувши доторк тонких людських пальців, папуга струсонув білу плівку і зморщених повік на чорні склисті очі і колихнувся взад-вперед.

— Так, — вів далі лорд Генрі, обертаючись до Доріана і дістаючи з кишені хустинку, — його твори стали далеко гірші. Їм чогось ніби забракло... Ідеалу, чи що. Адже Безіл був великим малярем, поки ви з ним були великими друзями... А через що ви розійшлися? Мабуть, він вам набрид. Ну, тоді він цього вам ніколи не простив, — такі вже вони є, нудні люди... До речі, що-бо сталося з тим вашим чудовим портретом? Я, здається, ні разу й не бачив його, відколи Безіл скінчив над ним роботу. Пригадую, кілька років тому ви казали мені, що відправили його в Селбі і що дорогою він десь загубився чи то був украдений. Отож так і не знайшли його? Шкода! То був справжній шедевр. Я ще колись хотів його придбати. А таки жаль, що я не придбав. Той портрет з часу розквіту Безілового таланту. Пізніші ж його картини — це чудна суміш поганого малярства й добрих намірів, якраз те, що дає право художникові називатись типовим представником британського мистецтва... А ви давали в газети оголошення, що зникла картина? Треба було б...

— Я вже й забув. Певно, давав, — відповів Доріан. — Але мені той портрет ніколи по-справжньому не подобався. Я жалкую, що позував для нього. Мені неприємно про той портрет навіть згадувати. І навіщо ви перевели на це розмову?.. Він завжди викликає у мене в пам'яті дивні слова з якоїсь п'єси — чи не з «Гамлета»?.. Стривайте, ось оце...


Як смуток на картині —

Назовні тільки...
— І справді, той портрет якраз такий.

Лорд Генрі засміявся.

— Коли людина бере життя як митець, її серцем стає мозок, — прорік він, сідаючи в крісло.

Доріан Ґрей крутнув головою і програв кілька тихих акордів на роялі.

— «Як смуток на картині — назовні тільки...» — повторив він.

Старший співрозмовник відкинувся в кріслі і, примруживши очі, дивився на Доріана.

— А між іншим, Доріане, — озвався перегодом лорд Генрі, — «яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши... — як то там сказано?.. — свою власну душу?..»

Музика враз обірвалася, і Доріан, шарпнувшись, утупив пильний погляд у свого друга.

— Чого ви мене запитуєте про це, Гаррі?

— Друже мій, — сказав лорд Генрі, зводячи в подиві брови, — я запитав вас, сподіваючись на відповідь, та й годі. Минулої неділі я проходив через Гайд-парк. Біля самої Мармурової арки там стояв невеликий обшарпаний натовп і прислухався до якогось вуличного проповідника. Минаючи їх, я почув, як він верескливим голосом кинув оце запитання своїй авдиторії. I чомусь ці слова вразили мене своїм драматизмом. Наш Лондон дуже багатий на такі колоритні сценки. Мрячна днина, неоковирна постать християнина в дощовику, півколо хворобливо блідих облич під нерівним дашком парасольок, вода з них стікає, і ця розкішна думка, кинута у повітря істерикуватим пронизливим голосом... Знаєте, це й справді було дуже добре по-своєму, просто разюче. Хотів я був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина — ні. Але добре, що не сказав, — він, мабуть, і не зрозумів би.

— Ви помиляєтеся, Гаррі. Людина має душу, і душа ця жах яка реальна. Її можна купити, продати, проміняти. Її можна отруїти або зробити досконалою. Душу має кожен з нас. Я знаю це.

— Ви цілком у цьому певні, Доріане?

— Цілком.

— А, ну тоді це ілюзія. Якщо ми абсолютно у чомусь певні, то насправді його немає. Така фатальність закладена у Вірі, і те саме лежить в основі Кохання... Ну, що ви так споважніли? Е, Доріане, та не будьте таким серйозним — що нам до забобонів нашого віку? Душа для нас уже ж не існує!.. Заграйте мені, Доріане, заграйте який-небудь ноктюрн, і коли гратимете, розкажіть стиха, як ви спромоглися зберегти молодість. Ви мусите мати якийсь секрет. Я старший вас тільки на десять років, але гляньте, як я змарнів, пожовк, які в мене зморшки... А ваш вигляд — їй-бо, чудовий, Доріане! І сьогодні чарівніший, ніж будь-коли. Дивлюсь я на ваше обличчя, і пригадується мені той день, коли я вперше вас побачив. Ви були дуже сором'язким і трохи зухвалим, але надзвичайно чарівним. Від того часу ви, ясна річ, змінилися, проте не зовнішністю. Хотів би я дізнатися ваш секрет... Щоб повернути собі молодість, я ладен піти на все — хіба що тільки не робити гімнастики, не вставати рано і не бути добропорядним. Молодість! Немає нічого над неї! Це дурниці — говорити про недосвідченість молодості. Тепер лише набагато молодших за мене я слухаю з повагою. Молодь випереджує нас — їй життя відкриває найновіші свої дива. Що ж до старих людей, я їм завжди суперечу. Це принципово. Спитайте їхню думку про подію, що сталася вчора, і вони з повною серйозністю переповідять вам судження тисяча вісімсот двадцятого року, — коли чоловіки носили високі панчохи і люди вірили в усе, а не знали геть нічого... Яке гарне оце, що ви граєте! Мені здається, чи не писав його Шопен на Майорці, коли море зітхало круг його вілли і солоні бризки сягали вікон? Таке воно напрочуд романтичне... Яке це щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте ще, Доріане, я сьогодні так запраг музики! Я от уявляю, ніби ви — юний Аполлон, а я — Марсій, що слухає Аполлона. В мене, Доріане, є свої муки, про які навіть ви не знаєте. Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею. Мене навіть самого часом вражає власна щирість. Який ви щасливий, Доріане! Яке чудове ваше життя? Ви всього спробували. Ви на свій смак куштували сік виноградин. Ніщо не приховалося від вас. І все те для вас було як музика, і воно вас не зіпсувало. Ви все такий самий.

— Ні, Гаррі, я вже не такий самий.

— Такий самий, Доріане! А цікаво мені знати, яке далі буде життя ваше. Тільки не зіпсуйте його самозреченням. Тепер ви — взірець досконалості. Тож пильнуйте, щоб не стати неповноцінним. Вам нічого зараз не закинеш, — так, так, не хитайте головою, ви ж і самі знаєте, що цьому правда. І до того — навіщо себе дурити, Доріане? — життя наше не підвладне нашій волі чи замірам. Життя — це все нервові волокна й клітини мозку, де одна за одною народжуються пристрасті й потаємні думки. Вам може здаватися, що ви дужий, що вам ніщо не загрожує. Але от якийсь випадковий відтінок освітлення кімнати чи барви ранкового неба, пахощі, які колись ви любили і які тепер навіяли неясні згадки, рядок призабутого вірша, що знову трапив вам на очі, ритм музичного твору, якого ви давно не грали, — такі то все дрібниці, але ж саме від них залежить наше життя. Далебі, що так, Доріане. Десь про це пише Браунінґ. Але й наші власні чуття свідчать те саме. Почую лиш я аромат білого бузку — і знов переживаю найчарівніший місяць свого життя. Як би я хотів помінятися з вами долею, Доріане! Люди ганять і вас, і мене, але вас вони все-таки обожнюють і завше обожнюватимуть. Ви саме той характер, якого наша доба шукає і боїться, чи не знайшла. Я такий радий, що ви ніколи нічого не створили — не вирізьбили жодної статуї, не намалювали жодної картини, не витворили анічогісінько поза собою! Ваше мистецтво — це ваше життя. Ви поклали себе самого на музику. Дні ваші — це ваші сонети.

Доріан підвівся з-за рояля і провів рукою по кучерях. — Так, життя моє було вишукане, але з мене годі вже його такого, Гаррі, — тихо промовив він. — І ви повинні більш не говорити мені цих божевільних речей. Ви не знаєте всієї правди про мене. Якби знали, то, певно, і ви одвернулися б від мене! Ви смієтеся? Не смійтесь!..

— Чого ви перестали грати, Доріане? Сідайте, зіграєте мені ще раз цей ноктюрн. Гляньте, який он великий медової барви місяць на сутінковім небі. Він теж чекає на чар вашої музики і, як ви будете грати, підійде ближче до землі... Не хочете? Ну, тоді їдьмо до клубу. У нас сьогодні був чарівний вечір, і так само треба його закінчити. У клубі є один молодик, що страшенно хоче з вами запізнатися, — це юний лорд Пул, старший син Борнмаутів. Він уже наслідує ваші краватки і ревно просить познайомити його з вами. Він такий чарівний юнак, і мені трохи нагадує вас.

— Не дуже це приємно, — сказав Доріан зі смутком в очах. — Я сьогодні втомився, Гаррі, і не поїду до клубу. Уже майже одинадцята, а я хочу рано лягти спати.

— Побудьмо ще, Доріане. Ви ніколи не грали з таким почуттям, як сьогодні. Справжнє натхнення водило вашими пальцями.

— Це тому, що я вирішив стати доброчесним, — посміхнувся у відповідь Доріан. — І вже де в чому змінився.

— Тільки в ставленні до мене ви не можете змінитись, Доріане, — мовив лорд Генрі. — Ми завжди будемо друзями.

— Але ж це ви колись отруїли мене книжкою. Я не подарую вам цього, скільки житиму, Гаррі. Дайте слово, що більше нікому не покажете її. Вона завдає шкоди.

— Любий мій, ви й справді беретесь моралізувати. Незабаром ви, як щирий неофіт, почнете застерігати людей перед усіма гріхами, що вам уже оприкріли. Ні, Доріане, ви занадто гарний для цього. Та й ні до чого це. Які ми є, такі ми є, і такими й будемо. А отруєння книжкою — річ узагалі неможлива. Мистецтво не має впливу на дії людини — воно паралізує бажання діяти. Воно цілковито безплідне. Книжки, що їх світ вважає за неморальні, тільки показують світові його ж наругу, та й годі. Але нічого нам сперечатись про літературу... Приходьте до мене завтра. Об одинадцятій я їду верхи на прогулянку, і ми зможемо зробити це вдвох, а опісля я візьму вас із собою на полуденок до леді Бренксам. Це чарівна жінка, і вона хоче порадитися з вами про гобелени, які збирається придбати. Отже, глядіть, щоб ви прийшли... Чи краще ми пополуднуємо в нашої маленької герцогині? Вона каже, що ніколи тепер не бачить вас. Може, Ґледіс набридла вам? Я так і думав. її гострий язичок скоро переїдається. Гаразд, але, в усякому разі, приходьте об одинадцятій.

— І конче треба мені приходити, Гаррі?

— А певно! В Парку дуже мило о цій порі. Бузок там розцвів так пишно, як було тільки того літа, коли я познайомився з вами.

— Добре, я буду об одинадцятій. На добраніч, Гаррі.

Підійшовши до дверей, Доріан зупинився на мить, наче хотів щось додати, але тільки зітхнув і вийшов.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconМетодична розробка уроку світової літератури. Тема: Оскар Уайльд – письменник англійського раннього модернізму. Життєвий І творчий шлях митця. Роман «Портрет Доріана Грея»
Світлана Хомич, викладач світової літератури Володимир-Волинського вищого професійного училища
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconУрок зарубіжної літератури у 10 класі Тема уроку: «Життя, присвячене красі…» Оскар Уайльд. «Портрет Доріана Грея». Від тексту до контексту…
Сьогоднішній урок у нас, діти, буде таким, яким ви його самі створите. Зазвичай сценарій до кожного уроку пише вчитель. А ви, як...
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconКафедра зарубіжної літератури курсова робота з теми: Роль фантастики у романі Оскара Уайльда "Портрет Доріана Грея" І повісті Миколи Гоголя "Портрет"
Роль фантастики у романі Оскара Уайльда "Портрет Доріана Грея" І повісті Миколи Гоголя "Портрет"
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconТема. Роман «Портрет Доріана Грея» пам’ятка декадентської доби й автопортрет естета й інтелектуала Оскара Вайльда. Мета
Тема. Роман «Портрет Доріана Грея» пам’ятка декадентської доби й автопортрет естета й інтелектуала Оскара Вайльда
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconСтахановський професійний ліцей
«Портрет Доріана Грея» пам’ятка декадентської доби»; поглибити та систематизувати знання учнів щодо вікторіанської доби, витоків...
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея icon«Портрет Доріана Грея» як осереддя творчості письменника, філософсько-естетичні та моральні проблеми твору
Ь на уроках; виховувати в учнів вміння відстоювати свої думки та робити узагальнювальні висновки; виховувати культуру спілкування,...
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconПитання до семінару За темою: «Роман Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея»
Поясніть, як ви розумієте слова Г. Лессінга: Краса душі надає чарівності навіть непоказному тілу точнісінько так, як потворність...
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconОскар Уайльд. Хлопчик-зірка
Що ви відчуваєте, коли промовляєте слово "сніжинка?" З якими словами вона асоціюється?
Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея iconОскар Уайльд Хлопчик-зірка
Була зимова ніч, стояв пекучий мороз. Сніг товстою ковдрою покривав землю й гілля дерев, І коли Лісоруби продиралися крізь хащі,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка