Основи культури І техніки мовлення



Сторінка1/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18



Інна Кравцова, Любов Шпачук

ОСНОВИ КУЛЬТУРИ І ТЕХНІКИ МОВЛЕННЯ




Навчальний посібник

Міністерство освіти і науки України

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

Криворізький педагогічний інститут


Інна Кравцова, Любов Шпачук

ОСНОВИ КУЛЬТУРИ І ТЕХНІКИ МОВЛЕННЯ




Навчальний посібник

Кривий Ріг

2013

УДК 81’271 (075.8)

К 78
Кравцова І. А. Основи культури і техніки мовлення: [навчальний посібник] / І. А. Кравцова, Л. Р. Шпачук. – Кривий Ріг: КПІ ДВНЗ «КНУ, 2013. – 294 с.
Розробники:

Кравцова Інна Адамівна, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри змісту і методики початкового навчання Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет»;

Шпачук Любов Раїсівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри змісту і методики початкового навчання Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет».

Рецензенти:

Бакум Зінаїда Павлівна, доктор педагогічних наук, професор, ДВНЗ «Криворізький національний університет»;

Караман Станіслав Олександрович, доктор педагогічних наук, професор, зав.кафедри української мови Гуманітарного інституту Київського університету імені Б.Грінченка;

Леута Олександр Іванович, доктор філологічних наук, професор, Київський національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова.

Курсом «Основи культури і техніки мовлення» передбачено актуалізацію і поглиблення знань першокурсників з української мови, формування на їх основі загальної мовної та мовленнєвої культури, оволодіння основами теорії і практики мистецтва слова, виразного читання.


У посібнику з урахуванням науково-методичних здобутків минулого і сьогодення запропоновано теоретичні та практичні матеріали, завдання для самостійної та індивідуально-творчої роботи, покликані систематизувати належне засвоєння першокурсниками основних відомостей з курсу.

Посібник укладений на допомогу студентам вищих навчальних закладів.


ПЕРЕДМОВА


Одним із стратегічних завдань, визначених Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті, є створення умов для формування професійної культури вчителя. Особливої значущості в цьому контексті набуває проблема мовленнєвої культури вчителя, яку слід закладати й удосконалювати на етапі його професійного становлення, в період навчання у вищих закладах освіти.

Майбутній педагог має досконало володіти технікою мовлення, вміти добирати мовностилістичні засоби відповідно до мети й умов спілкування; сприймати, відтворювати готові та створювати нові тексти; володіти прийомами підготовки і виголошення публічного виступу; застосовувати фахову українську термінологію в різноманітних комунікативних ситуаціях; користуватися загальномовними та спеціальними словниками тощо.

Цими завданнями й зумовлена структура навчального посібника, який містить теоретичний і практичний блоки; завдання для індивідуально-творчої роботи студентів, перелік питань для перевірки їх знань і вмінь з курсу, список рекомендованої літератури.

Тематичне планування охоплює найважливіші питання культури мови і мовлення. На практичних заняттях розглядаються питання мистецтва словесної дії, що служать засобом педагогічного впливу на школярів. Завдання до занять укладено передовсім на конкретному художньому матеріалі, що вивчається в початковій школі. Їх виконання допоможе студентам оволодіти комунікативними ознаками української мови, технікою мовлення, мовним етикетом, майстерністю виступу, навчитися використовувати мовні засоби в усному і писемному мовленні з урахуванням мети і завдань комунікації.

Робота, організована в такий спосіб, уможливить не тільки належне засвоєння студентами теоретичних основ курсу, сформує відповідні вмінння і навички, а й певною мірою підготує їх до діяльності в реальних навчальних умовах.

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК



Принципи і закономірності словесної дії.

Нормативність мовлення


Тема 1. Комунікативні ознаки культури мовлення.

Тема 2. Основні принципи виховання техніки мовлення дихання. Голосові властивості. Дикція й орфоепія. Мовлення і його комунікативні властивості.

Тема 3. Зміст, основні ознаки і сфери використання різних стилів мовлення. Усна і писемна форми мовлення.

Тема 4. Структура мовних висловів і їх мовне оформлення. Методика підготовки педагога до різних форм усних виступів. Монолог, діалог, полілог як різновиди словесної дії.

Тема 5. Вплив мистецтва художнього слова на формування особистості. Специфіка читання епічних, ліричних і драматичних творів. Літературна мова та мова творів художньої літератури.

Тема 6. Принципи аналізу художнього твору. Тема, ідея, проблематика, композиція, сюжет і образи художнього твору.

Тема 7. Закономірності логіки мовлення та її основні компоненти. Принципи створення партитури тексту.

Тема 8. Складові компоненти емоційно-образної виразності мовлення. Творче бачення, уява, фантазія, підтекст і творче ставлення у виховній діяльності.

Тема 9. Допоміжні засоби емоційної виразності у процесі мовлення. Спілкування. Види спілкування як засіб впливу виконавця на слухача.


  1. Комунікативні ознаки культури мовлення

Сучасна школа, згідно з Державною національною програмою, має створити всі умови для гармонійного розвитку кожної дитини як особистості. Школі сьогодні потрібен учитель не той, який учить, а передусім той, у якого на уроці цікаво, до якого діти тягнуться, виявляючи певний інтерес і реалізуючи свої потреби.

У сучасних умовах від учителя, його професійної майстерності, загальної культури, в тому числі й мовленнєвої, значною мірою залежить виховання молоді й успішне розв’язання складних суспільних завдань.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення, адже вона забезпечує високий рівень мовного спілкування. Ефективне функціонування мови ушляхетнює стосунки між людьми. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, а також її вдосконалення.



Культура мовлення – це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети, характеру й умов спілкування.

Питаннями культури мовлення опікувалися й опікуються представники різних галузей знань, зокрема педагоги, лінгвісти і методисти, серед яких як українські (Б.Д.Антоненко-Давидович, Н. Д. Бабич, О. М. Бєляєв, А.О.Білецький, Д. І. Ганич, М. І. Вашуленко, І.Р.Вихованець, П.С.Дудик, В.О.Івашко, С.Я.Єрмоленко, А. Й. Капська, А. П. Коваль, М.П.Коломієць, Л.І.Мацько, М. І. Пентилюк, О.Д.Пономарів, В.М.Русанівський, Є.С.Регушевський, С. В. Шевчук, Є. Д. Чак), так і російські (Р.І.Аванесов, Л.Л.Буланін, Б. Н. Головін, К.С.Горбачевич, В.Ф.Іванова, Є.С.Істріна, В. Г. Костомаров, Р.М.Попов, І.Ф.Протченко, П.С.Пустовалов, М.П.Сенкевич, В. І. Чернишов, Л. В. Щерба, Н.Ф.Яковлєва), оскільки культура мовлення як складова загальної культури особистості є важливою ознакою інтелігентної людини.

Для вчителя, як і для журналіста радіо і телебачення, диктора, актора, – це ще й професійна якість, формування якої починається задовго до вступу в університет і триває впродовж усього періоду навчання в ньому.

Зазначимо, що структурними особливостями мовлення вчителя є:

а) тривалість мовлення. Вона залежить від його жанрової належності (урок, бесіда, доповідь, повідомлення, лекція, промова тощо) і визначається тим, хто говорить, на основі комунікативної інтенції (спрямованості), теми і ситуації спілкування;

б) горизонтальне членування – розміщення всіх частин виступу, змісту занять; організація матеріалу за певною системою, що створює відчуття логічної стрункості й динамічності мовлення, допомагає спрямовувати думку аудиторії в потрібному напрямі;

в) вертикальне членування – підпорядкованість частин тексту за значущістю. Ідеться про те, що окремі підтеми головної частини включають певну кількість смислових сегментів, які з різною ефективністю доносять інформацію до адресата;

г) використання тропів – вживання слів і висловів у переносному значенні (метафор, порівнянь, метонімії), коли у свідомості промовця і слухачів їх пряме і переносне значення є найважливішим засобом створення виразності мовлення;

ґ) використання риторичних і стилістичних фігур (звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики, умовчання, повтори, антитеза, градація, плеоназм, паралелізм, анаколуф, еліпсис, інверсія, анафора, епіфора тощо). Це підсилює виразність і експресивність мовлення, силу його впливу на адресата, дозволяє уникнути одноманітності висловлювання.

Культура мовлення вчителя ґрунтується на даних багатьох наук, конкретизуючися на оптимальності комунікативного процесу для мети і завдань викладання – навчання. Звідси й різні дефініції цього поняття:



Культура мовлення вчителя – це його авторитет, знак належності до шанованої в усі часи професії; це дисципліна, не тільки професійно, а й етично орієнтована: вчителю аморально припускатися помилок у власному мовленні; він мовленнєва особистість і комунікативний лідер; він є взірцем для наслідування дітей, мовленнєвим прикладом для дорослих-батьків. І якщо культура мовлення – принципова характеристика загальної культури людини, то культура мовлення вчителя – це характеристика загальної культури, стану і соціальних перспектив нації і соціалізації дитини.

Правильна вимова; вільне, невимушене оперування словом; уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів; фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою – це необхідні елементи мовленнєвої культури вчителя.

Дослідження цього питання започаткували ще античні теоретики ораторського мистецтва, які вже свого часу виділили такі якості хорошого мовлення, як ясність, чистота і доцільність, стислість і краса [див.:1].

Сучасними вченими (Н.Д. Бабич, О.М. Біляєв, Д.М. Богоявленський, Л.А. Булаховський, В.В. Виноградов, Б.М. Головін, П.С.Дудик, С.Я. Єрмоленко, М.І. Жовтобрюх, І.О. Зимня, А.П. Коваль, О.М. Леонтьєв, В.Я. Мельничайко, Л.І.Мацько, Л.М. Паламар, М.І. Пентилюк та ін.) вивчено низку якостей мовлення, що характеризують його не тільки з нормативного, але й з комунікативного боку.

За ними, культуру мовлення можна описати за допомогою певних критеріїв, або комунікативних якостей. Основними ознаками культури мовлення взагалі, а також культури мовлення вчителя зокрема, є: правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, благозвучність, чистота, емоційність, поліфункціональність тощо.

Так, М.І.Жовтобрюх вирізняє такі ознаки культури мовлення, як: правильність, точність, логічність і чистоту; Л.А.Булаховський – правильність, точність, збагачення, естетичність, ясність; Л.І.Мацько – правильність, точність, логічність, чистоту, виразність, багатство, різноманітність, доречність, достатність, емоційність, ясність; О.М.Біляєв – правильність, точність, виразність, багатство і змістовність; М.І.Пентилюк – змістовність, правильність, чистоту, точність, логічність і послідовність, різноманітність, доцільність, виразність і образність; А.П.Коваль – об’єктивність, логічну послідовність, повноту інформації, ясність викладу, точність опису, доцільність, переконливість, лаконічність, стислість і чіткість викладу нормативність мовних засобів, зрозумілість (для офіційного спілкування).

Теоретичні проблеми формування комунікативних якостей мовлення свого часу були розроблені Н.Д.Бабич. Дослідниця не лише схарактеризувала ознаки мовлення, а й окреслила основні вимоги до вибору мовних засобів, з-поміж них:

–дотримання норм сучасної української літературної мови, недопущення калькування, змішування мов; уживання загальновідомих, зрозумілих усім носіям слів, найдоцільніших, найдоречніших у даній ситуації мовного спілкування;

–відповідність мовних засобів їх стильовому призначенню (недопущення розмовних, просторічних, емоційно-експресивних та інших засобів, що творять стильовий дисонанс);

–логічна довершеність формування думки;

–чіткість висловлювань;

–послідовність і точність викладу;

–несуперечність частин у тексті;

–лаконізм мовного вираження думки (при збереженні повноти інформації, ясності викладу, точності опису);

–сувора відповідність слова його смисловому навантаженню, недопущення двозначності;

–вичерпність інформації, аргументацій, їх відповідність реальному стану речей, явищ, процесів;

–конкретність думки, відповіді;

–неупередженість оцінки фактів тощо [див.: 3].

Першою і найголовнішою вимогою до будь-якого висловлювання, на переконання вчених, є його правильність, відповідність використаних мовцем засобів нормам літературної мови. Б.М.Головін слушно зазначає, що «мовлення може бути цілком правильним, тобто не порушувати мовної норми, – і недоступним для неутрудненого розуміння. Воно може бути правильним і в окремих випадках зовсім недоречним» [див.:5]. Це трапляється тому, що норма регулює лише структурний, знаковий, мовний аспект спілкування, залишаючи осторонь такі важливі позамовні регулятори мовленнєвої діяльності, як ставлення до дійсності, до суспільства, до свідомості й поведінки людей. Із урахуванням цих факторів й формуються вимоги до комунікативних якостей мовлення:

Правильність – це відповідність мовлення (усного і писемного) прийнятим орфоепічним, акцентуаційним, орфографічним, граматичним, лексичним, фразеологічним, стилістичним, пунктуаційним нормам. Правильність: відповідає дійсності, встановленим правилам і нормам, безпомилковості. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення.

Різноманітність – це оволодіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6–9 тисяч слів); використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційної експресивності, мелодики мовлення; стилістично обґрунтованих словосполучень і речень; активного мислення тощо. Важливо, щоб ця якість була притаманна лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному і синтаксичному рівням мови вчителя. Це допоможе йому індивідуалізувати своє мовлення, реалізувати свою мовленнєву культуру, досягти бажаного рівня сприйняття і розуміння інформації учнями.

Виразність – це оригінальність у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти; просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період) тощо.

Виразність мовлення ґрунтується на двох засадах: інформаційній виразності (змістовій) і виражальній (чуттєво-мовній) виразності. Тому вважають, що виразність – це швидше ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою, інтенсивно показною (експліцитна, експресивна) і прихованою (імпліцитна, імпресивна).

Виразність є ознакою культури мови всіх стилів. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, профільними терміносистемами. Урок у школі належить до навчального підстилю наукового стилю. Його виразність досягається цінністю наукової інформації, дидактичною послідовністю її викладу, аксіомністю чи доведеністю тез, точністю, емоційністю лексики. У художній літературі виразність створюється художніми засобами і стилістичними фігурами, комбінуванням слів, що мають переносні значення, здатні до зміни. Офіційно-діловий стиль базується на адміністративно-управлінській термінології, сегментуванні тексту, різних рівнях стандартизації. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Говорити виразно – це значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають у слухачів діяльність уяви, тобто змушують їх бачити почуте і давати йому оцінку. Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії.



Ясність – це доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає («Хто ясно мислить, той ясно викладає»). Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника (слухача) особливих зусиль при сприйнятті інформації. Ясним здаватиметься усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме. Слухач у такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, про що здогадується, і часто каже: «Я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон. На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.

Ясність має бути обов’язковою ознакою гарної мови в усіх типах спілкування. Досягненню ж ясності мовлення вчителя сприяє цілеспрямований процес спілкування: чим частіше педагог є учасником комунікації, тим більше уваги приділяє мовленню, його ясності, від якої залежать досягнення комунікативної мети, задоволення від спілкування. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, словами іншомовного походження, оказіоналізмами, діалектизмами тощо.



Точність – це відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця (вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами), активного словникового запасу, вибору слова чи вислову, вміння зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище. Виявляється точність мовлення вчителя у використанні слів відповідно до їх мовних значень, що сприяє виробленню в нього звички називати речі своїми іменами. Отже, точності мовлення можна досягти, виконуючи дві вимоги.

1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що в народі здавна точність пов’язувалася з умінням чітко мислити, знанням об’єкта мовлення, вмінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них.

2. Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до жанру текстів, умов, середовища і колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, до стилю спілкування, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності «свій», наприклад, у науковому і офіційно–діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому – через систему образних засобів мови.

Розвивається точність мовлення у процесі роботи зі словниками, навчальною і науковою літературою; аналізу власного і чужого мовлення, без чого неможливе оволодіння мовою і мовленнєвими навичками.



Чистота – це бездоганне використання всіх елементів мовлення; уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям учителя; вимовною чистотою і чистотою лексичною.

Вимовні (орфоепічні) ознаки чистоти мовлення стосуються нормативної вимови окремого звука, всіх сполучень звуків (фонем) і наголошування слів. Недотримання фонетико-фонологічної й акцентної чистоти мовлення простежується переважно серед мовців, для яких українська мова не є рідною. Вони вимовляють грунт замість ґрунт; шо замість що; морос, діт замість мороз, дід; константувати, преспектива замість констатувати, перспектива тощо.

Порушення ж лексичної чистоти мовлення простежується на лексико-семантичному рівні. Це трапляється тоді, коли певне слово вживається з невластивим йому значенням. Такі явища часто є порушенням логіки й точності мовлення, а на цій основі і його нормативності, правильності, наприклад: до цього слід прикласти зусиль (замість докласти); використати всі міри (замість докласти всіх сил, зусиль); виражено увагу до… (замість виявлено); кожен загорівся бажанням (замість перейнявся, пройнявся, сповнився); ми здійснили це з честю (замість виконали, реалізували); на заключення хочу сказати (замість наприкінці); У народі відносяться до Т.Шевченка з виключною увагою (замість ставляться… з особливою увагою); розгорнув талант артиста (замість виявив, розкрив); здобув учену ступінь кандидата наук (замість учений ступінь); внутрішнє становище держави (замість стан); добробут народу збільшується (замість зростає ).

Чистота мовлення як одна з його комунікативних ознак досягається тоді, коли мовлення нормативне і всі його елементи (фонетико-орфоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні, стилістичні) є літературними. У цьому полягає власне мовленнєва чистота усного й писемного висловлювання. Крім лінгвістичних параметрів, ознак мовленнєвої чистоти, існують і такі якості мовлення, які зумовлюються позамовними чинниками, духовними прикметами людини, її розумово-почуттєвим станом, вихованістю мовця. Мовлення повинно узгоджуватися з нормами усталеної в конкретному колективі моралі, тому вульгарна лайка, лихослів’я тощо є недопустимими ні в громадській сфері, ні в побуті.



Простота мовлення – це нескладне, виразне, частково елементарне за своєю лексикою й синтаксичною структурою мовлення, не обтяжене спеціальними (галузевими) термінами, несумісне з розгорнутими, багатослівними складними реченнями, періодами, які ускладнюють сприймання висловлюваних думок. Це одна з якостей, властивостей мовлення, яка пов'язана із семантикою слова «простий»: елементарний за складом, однорідний; протилежний складному; неважкий, легкий для розуміння. Його легко сприймає кожен мовець.

Стислість мовлення – це малослівне за обсягом, сконденсоване, словесно ущільнене мовлення. Лексема «стислість» означає властивість мовлення за значенням прикметника «стислий» – коротко викладений, висловлений; небагатослівний; невеликий за обсягом, розміром, який триває недовго; короткочасний. Стисле мовлення не протиставляється мовленню простому. Обидві ознаки мовлення – простота і стислість – синонімічні, споріднені комунікативні якості мовлення, тому розмежовуються тільки частково.

Мовленнєві огріхи через недотримання стислості й простоти мовлення досить поширені. Наприклад, замість добре (старанно, самовіддано, наполегливо, завзято) працює використовують словосполучення відзначається високопродуктивною працею; замість треба поважати старших, треба допомогти кажуть треба відчувати повагу до старших, треба надати допомогу; природне і просте прозимувати худобу замінюють казенною, бюрократичною фразою провести зимівлю худоби. Мовні трафарети, як правило, знесилюють і збіднюють мовлення.

Доцільність простого й стислого мовлення полягає в тому, щоби без затрат часу і мовленнєвих зусиль висловлюватись економно, щоби мінімумом слів передавати якомога більше значень, потрібну інформацію. Простота і стислість мовлення найбільше пов’язані з його точністю, нормативністю і логічністю.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка