Основи культури І техніки мовлення



Сторінка12/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Підтекст. Виявити справжній смисл того, що часом криється за словами людини, особливо коли вона приховує свій намір, свою мету, означає розкрити підтекст цих слів. Підтекст включає в себе думки, почуття, бачення, певні суб’єктивні настрої та бажання. І якщо якийсь із цих компонентів не працюватиме, то не буде й правильного повного підтексту.

Наприклад, можна в різних інтонаційних варіантах прочитати початок байки Л. Глібова «Щука»:



На Щуку хтось бумагу в суд подав,

Що буцімто вона такеє виробляла,

Що у ставку ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

У кожному інтонаційному варіанті слід передавати інший підтекст: повідомлення, торжество, співчуття, обурення, жаль, злорадство, натяк тощо. Головне переконатися, що підтекст – це своєрідне чудо у творчості читця, він повинен базуватися на конкретному словесному матеріалі, на конкретних характерах, подіях, почуттях, які пропонує автор, і навіть на конкретній авторській меті. І від того, як учитель зможе передати суть твору, залежить успіх його (твору) впливу на школярів.

Поняття підтексту легко пояснити, розкриваючи зміст прислів’я чи ідіоматичного звороту: пекти раків (червоніти), товкти воду в ступі (займатися балаканиною), заглядати в пляшку (пиячити). Отже, підтекстом називають той справжній зміст якогось тексту або висловлювання, який «ховається» за його словами.

Викликає не тільки складність, а й інтерес робота над текстами, у яких підтекст «зашифровано», приховано, наприклад коли автор чи персонаж твору зумисне чи підсвідомо говорить одне, а думає інше. Такий підтекст іноді називають «хитрим», із загадкою. Адже він потребує додаткової роботи – з’ясувати, що змушує автора чи героя так говорити, уявити обставини, за яких ці слова можуть прозвучати, з якою метою вони вимовляються, кому призначаються тощо.

Коли питають: «Котра година?», то це не завжди робиться тільки для того, щоб зорієнтуватися в часі. Буває, що таким запитанням лише мають намір нагадати про те, що вже пора кудись збиратися, або натякнути людині, що вона запізнилась на роботу. Намір, із яким вимовляється та чи інша фраза, може до певної міри визначати загальний характер тону вимови. Чому до певної міри? А тому, що намір натякнути людині, що вона, скажімо, запізнилась на роботу, може бути доброзичливим або недоброзичливим, він може мати різні емоційні забарвлення, щоб, наприклад, пожурити чи докорити. Крім того, одних не відважуються докоряти різко і роблять це немовби напівжартома, а з іншими не церемоняться і т.д. Отже, і тут можуть бути різні відтінки.

На основі цього звичайного побутового прикладу можна дійти висновку, що текст і підтекст можуть збігатися та не збігатися. Інакше кажучи, слово чи фраза можуть мати підтекст, а можуть і не мати його, можуть бути вимовлені з підтекстом і без нього.

Цю думку легко проілюструвати на прикладі «Кавказу» Т. Шевченка:

………Слава! Слава!



Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

слава.

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті,

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті…

Підтекст перших чотирьох рядків заперечує думку, висловлену в них. Його підтекст може означати: «Яка там слава. Сміхота і ганьба, а не слава». Підтекст наступної строфи збігається з текстом. На основі наведеного прикладу можна зробити висновок, що підтекст – це той смисл, який виконавці надають словам тексту залежно від своїх позицій і наміру

Підтекст залежить від позиції та наміру виконавця. Чітко визначений намір забезпечує розкриття підтексту й виразне звучання тексту, тобто характер інтонації, в якій зливаються думки, почуття, переживання, настрої та воля виконавця.

Підтекст – це те , що «таїться під текстом», в глибині поетичного рядка. Підтекст треба виявити (авторський підтекст) і відтворити (виконавський підтекст). Виконавський підтекст може не збігатися з авторським в окремих деталях, але виконавець не може порушувати волю автора та спотворювати його ідейний задум.

Словесна дія. Творчий намір читця, розкриття підтексту виливається в словесне діяння. Підтекст у мистецтві виразного читання народжується спільними зусиллями думки, почуття та волі читця, що перейнявся певним наміром, що ставить перед собою конкретні виконавські завдання, які визначають цілеспрямованість вимови окремих фраз, речень, абзаців, строф, періодів, ланок. Таке цілеспрямоване виконання, що забезпечує бажаний вплив на слухача, називають словесним діянням або просто словодією.

Термін словодія відбиває найістотнішу психологічну особливість людського мовлення. Із цього приводу психологи справедливо зауважують, що, коли людина говорить, вона здійснює мовний акт, мовний намір, мовний учинок. Конкретні словодії визначають відповідними дієсловами: просити, вимагати, переконувати, радити, пояснювати, доводити, наказувати, схвалювати, вихваляти, оскаржувати, розпікати і т.д.

Логічну мелодію, темп, ритм, намір, підтекст, словесну дію – усе це об’єднує інтонація – живий потік людської мови.

Уміння відтворювати зміст художнього твору, здійснюючи всі згадані вимоги декламаційного мистецтва, називають іще вмінням живописати інтонацією, або малювати інтонацією.

Малювати інтонацією означає передусім засвоїти авторський текст настільки, щоб він став своїм, щоби слова автора вимовлялися від себе, як свої власні. Наприклад, у байці Л. Глібова «Вовк та Мишеня» зображена така картина:

А Мишенятко під вербою



Почуло, що м’ясце пахтить,

Та й крадеться поміж травою

(Яке мале, а вже хитрить!)…

От помалесеньку підкралось,

Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.

Якщо прочитати ці рядки, як читають ділові папери або як звичайно читають диктант, інтонація матиме не художній, а суто інформативний характер. Така інтонація не малює, вона об’єктивно й сухо доповідає. Та коли уявити собі, як Мишеня раптово інстинктивно відреагувало на запах м’яса (досить йому було почути, щоб негайно діяти), тоді слово почуло автоматично вимовляється рвучко, поривчасто та ще й виділиться паузою після нього; наступні слова м’ясце пахтить можуть прозвучати з відтінком легкої іронії, далі помалесеньку підкралось – вкрадливо, на розтяг із паузою очікування після цих слів, а в кінці швидко, стрімко, блискавично: «Взяло м’ясця…» і – трохи повільніше (чого вимагає логічне завершення мовної ланки), не знімаючи відтінку настороженості: «…та у дупло й сховалось».

У такому виконанні буде в міру відчутним зображальний елемент, що знаходить відбиток не лише в тоні, але й у міміці, а часом і в скупих жестах.

Наведений приклад є розповіддю про невеличку подію, в якій розкриваються манери, поведінка персонажа і ставлення до нього автора.

Оскільки дрібна крадіжка Мишеняти протиставляється хижій злочинності запеклого вбивці – Вовка, то цю картину треба змалювати з підтекстом, здатним викликати (для контрасту) не осуд, а почуття поблажливості, і, може, навіть замилування поведінкою Мишеняти. У цьому і полягатиме часткове завдання читця під час виконання даного епізоду. Успішне виконання цього часткового завдання сприятиме здійсненню загального наміру, загального «надзавдання», що полягає в осуді хижацтва чиновних здирників.

Отже, малювати інтонацією – це технічно грамотно, логічно правильно, зримо й емоційно насичено відтворювати ідейний зміст читаного, збуджувати уяву слухачів, впливаючи на них своїми почуттями та вольовими імпульсами.

Вчитуючись у твір, учитель (декламатор) намагається уявити собі живі картини і живих героїв, змальованих автором, збагнути найголовнішу ідею, висловлену в творі; осмислити свою виконавську позицію та свій виконавський намір; поділити твір на частини; встановити виконавські завдання для кожної із частин, виявивши їх підтекст; вдатися, якщо у цьому є потреба, до партитурних знаків для розмітки найскладніших частин, періодів, мовних тактів; вправлятися у виразному читанні.
9. Допоміжні засоби емоційної виразності у процесі мовлення. Спілкування. Види спілкування як засіб впливу виконавця на слухача
Окрім засобів логіко-емоційної виразності мовлення, для процесу відтворення змісту тексту важливе значення мають також позамовні (рухові) засоби – поза, жести, міміка. Вони нерозривно пов’язані з першими і діють тільки в єдності з ними.

Добре продумані, узгоджені зі змістом тексту, позамовні засоби виразності естетично збагачують процес читання, конкретизують, емоційно підсилюють окремі моменти змісту, сприяють контакту, дотриманню постійного зв’язку читця з аудиторією.

Як відомо, в житті людина супроводжує своє хвилювання жестикуляцією, мімікою, причому мимовільно, за безумовно-рефлекторним механізмом. Тому нерідко спостерігаємо неправильну позу, невиправдані жести, невиразне, мовчазне або перенасичене рухами м’язів обличчя.

Читець не може цього допускати. У процесі цілеспрямованого читання, яке ставить за мету відтворити вже усвідомлені, сприйняті відчуття, пластична виразність повинна бути довільною і виправданою.

Серед усього складу позамовних (рухових) засобів виразності читцю передусім треба осмислити стан власної пози під час читання. У шкільних умовах найбільше виправдовує себе нерухома поза, тобто коли читець стоїть на одному місці. Проте це не означає, що він повинен стояти заціплено, без жодних рухів. Положення тіла читця під час читання має бути природним, красивим, ненапруженим, невимушеним, без позерства, манірності, суєтності та інших несумісних із процесом читання звичок, як от: широко розставляти ноги або, навпаки, стояти, виструнчившись, похитуватись усім тілом чи хитати головою, часто переступати з ноги на ногу тощо.

Правильна, невіддільна від усього складу думок і почуттів читця поза посилює увагу слухачів. Отже, позою треба управляти під час читання.

Письменник може вести розповідь устами своїх героїв, їхніми очима спостерігати життя, схвалюючи чи засуджуючи їхні погляди та діяння. Виконавцеві доводиться враховувати, чиїми очима письменник розглядає ті чи інші явища й події, чиїми устами про них висловлюється і як сам ставиться до того чи іншого персонажа, як оцінює його погляди й поведінку.

Враховуючи це, виконавець повинен мати уяву не лише про позу, а й про позицію – принципове ставлення до когось чи до чогось.

Читцеві нерідко доводиться перевтілюватися творчою уявою в героя твору, ставати в його позу, займати його позицію, щоби краще, яскравіше, переконливіше зобразити його.

Виконуючи, скажімо, байку Л. Глібова «Лисиця-жалібниця», виконавець, зайнявши позицію автора, ставить собі за мету викриття лицемірства. Промовляючи слова Лисиці бездушно-інформативним тоном, виконавець не досягне мети, оскільки цей тон майже виключає вплив на емоції.

Зовсім іншим буде ефект, коли виконавець стане в позу лицемірної персони і заговорить властивим їй улесливим тоном. У такому разі виконавець, займаючи позицію викривача, стає в позу того, кого викриває. Викриваючи лицемірство, виконавець стає в позу лицеміра.

Прикладом ще може бути мініатюрна гумореска С. Руданського «Почому дурні?»



«Де ти був – єсь, пробував – єсь?

Розкажи, Іване!» –

«та вже де я не бував – єм,

Всюди був – єм, пане!

Був в Адесі і Бендерах,

В Ровнах і в Полтаві,

Ходив в Київ разів кілька,

Бував у Варшаві».

«А почому ж там, Іване,

Дурні продаються?» –

«Та то, пане, як до дурня,

Які попадуться:

Дурень пан – заплатять більше,

Бо честь таки знають,

А як мужик, то звичайне

Без ціни спускають!»

Героїв цього діалогу зближує спільна риса – чуття гумору. Однак у пихатого пана це чуття вироджується в гордовиту глузливість, що прагне принизити співбесідника, дошкульно вколоти його.

У добродушного Івана це чуття проявляється у вигляді (формі) незлобливої насмішкуватості. Автор іронізує з пана і симпатизує Іванові.

Поставивши перед собою мету викрити панську погорду, тобто зайняти позицію викривача, виконавець, промовляючи слова пана, стає в позу пихатого суб’єкта – змальовує його і виглядом своїм, і тоном, немовби передражнюючи.

Перед реплікою Івана виконавцеві треба буде емоційно перенестись в іншу психічну сферу, інше психічне середовище, налаштуватись на інший лад, тобто прийняти позу незлобливого пересмішника.

Розглянемо дещо складніший приклад. У поемі Т. Шевченка «Сон» є такий фрагмент:



От і братія сипнула

У сенат писати

Та підписувать – та драти

І з батька, і з брата.

Його можна прочитати просто з відтінком гіркої іронії, відтворюючи позицію автора. Та якщо, промовляючи слово писати, уява читця миттєво вималює образ писарчука з улесливою посмішкою, і він прийме позу писарчука, іронія читця збагатиться: з’явиться відтінок, спрямований проти улесливості.

А коли читець, вимовляючи слово підписувать, уявить пихатого чиновника, якому дрібні писарчуки подають папери на підпис, і на мить стане в його позу, то іронія читця збагатиться ще й відтінком, націленим проти пихи, погорди, зарозумілості й зазнайства.

Отже, зміни поз вимагають від виконавця здатності переключатися з одного психічного стану в інший. Мистецтво полягає в тому, щоб ці переходи здійснювалися легко, невимушено і тактовно.

Як відомо, процес вербальної комунікації відбувається завжди у деякій конкретній ситуації, що містить множину факторів, які мають значення для змісту самої комунікації.

Так, будь-який діалог, наприклад, завжди «прив’язаний» до конкретних осіб з особливостями їхнього голосу, міміки, до контексту – теми розмови і т.д. Усі ці умови перетворюють загальну схему комунікації в мовленнєвий акт з участю власних мовних факторів, наприклад, речення з його структурою у взаємодії з усіма такими побічними факторами, як психічний стан мовця, його манера жестикуляції, присутність сторонніх осіб (що може бути причиною вживання «натяків» і т.д.).

Ідеться про те, що людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при спілкуванні та виразному читанні.

Загальновідомо, що при розмові словами передається лише 30% інформації, в той час як більша частина – жестами (55%) та інтонацією (15%).

Слід зазначити, що найбільш розповсюдженим жестом є дотик, або тактильний контакт. Дотик, або тактильний контакт, є для людини найпершим і найважливішим у його житті. Дотиком мати показує не тільки фізичне благополуччя, але й висловлює дитині свою любов і ніжність. Дитина, позбавлена цього в дитинстві, відстає від однолітків в інтелектуальному розвитку і набуває емоційних дефектів, які майже неможливо компенсувати у дорослому віці. Культурні норми значно регламентують тактильні контакти. Дотик залишається знаком, що перш за все виражає почуття до партнера по спілкуванню. Грубі, больові контакти супроводжують агресію і примус. М’які, не болючі контакти сигналізують про довіру і симпатії до партнера.

Кивок «так» майже у всьому світі вважається згодою, схваленням. А оскільки цей жест використовується сліпими і глухонімими людьми, можна сміливо вважати цей жест вродженим. Може також бути універсальним, винайденим в дитинстві, жест похитування головою для позначення заперечення або незгоди. Однак «невербалика» однієї нації відрізняється від невербальної мови іншої нації, так само як і вербальні мови відрізняються одна від іншої в залежності від типу культур.

У повсякденному спілкуванні виявляється безліч різноманітних жестів, виправданих і невиправданих. Одні з них доповнюють, супроводжують мовлення, інші, навпаки, відволікають від нього увагу своєю надмірністю чи непродуманістю, деякі є просто звичкою чи манерою. Це є закономірним явищем, оскільки ми маємо справу з мовленням як засобом спілкування різних індивідуальностей, підвладних і непідвладних певним визначеним канонам співжиття. Проте якщо ми розглядаємо жестикуляцію щодо культури мовлення, мистецтва слова, то, звичайно, вона мусить бути комунікативно виправданою. Читець повинен контролювати свої жести, уникати сторонніх, непродуманих, які можуть відвернути увагу слухача від процесу мовлення.

Жести – це виражальні рухи голови, тіла, рук. Вони (як і всі інші компоненти позамовної виразності) потребують особливої уваги з боку читця (мовця), оскільки покликані зблизити читця зі слухачами.

За своєю роллю в комунікації виділяються дві групи жестів: жести знакові (що мають як план вираження, так і планом змісту) і жести незнакові. Розглянемо спочатку використання у мові жестів незнакових – ритмічних і емоційних.



Ритмічні жести. Підкреслення ритмічного малюнка висловлювання – найважливіше амплуа жесту в мовленні. У лінгвістичній літературі справедливо відзначалася подібність ролі жесту з роллю інтонації в організації висловлювання. Точніше кажучи, жест частково дублює інтонацію, робить її наочною в буквальному значенні слова – виділяє певні мовні синтагми, визначає їхні межі, вказує на прискорення або уповільнення темпу мовлення, підкреслює логічний наголос (центр інтенсивності). Усупереч заданій інтонації людина у природній ситуації жестикулювати не може: і кінетика жесту, і кінетика нашої артикуляційної бази підпорядковуються в момент мовлення єдиному моторному центру – мозку, єдиному імпульсу. Оскільки в мовця відбувається співкоординація тонких артикуляторних рухів, необхідних для вироблення звуків мовлення, і динамічних рухів, виконуваних руками, то це створює ритмічну єдність усіх засобів комунікації.

Ритм висловлювання в розмовному мовленні – рівномірне чергування, прискорення й уповільнення – створюється і підкреслюється повторенням однотипної інтонеми і – одночасно – повторенням того самого жесту в одних випадках, і переключенням на новий тип інтонеми і відповідно новий тип жесту – в інших. Усе це і створює картину рухливої гри прискорень і уповільнень, напружень і ослаблень у розмовному мовленні. Ритможест підкреслює також комунікативно-значиме членування мовлення. Монотонність ритму прекрасно передає одноманітне погойдування головою або скандоване погойдування ребром долоні. Певні інтонаційно-синтаксичні структури природніше і легше сприймаються за участі в акті мовлення жесту. Такою є, наприклад, конструкція перерахування. Сама структура фрази при перерахуванні – повторення однорідних в інтонаційному відношенні відрізків – викликає потребу підтримати динамічну структуру фрази динамікою жесту. При перерахуванні ніби включається наш внутрішній метроном – і мовець виявляє хід цього свого внутрішнього часу жестом.



Ритможест – це сигнал, додатковий суперсегментний засіб для організації висловлювання. Характерно, що за ним не лише не закріплений якийсь певний зміст, але немає, як правило, і фіксованого малюнка жесту. Ідеальний випадок ритможесту – скандування долонею руки (ребром її), але цю ж функцію може виконувати й інший жест, наприклад, рух руки, стиснутої в кулак, або що описує у повітрі пальцем півколо тощо. Суттєве тут одне – сама ритмізація руху, подвоєння, потроєння і т.д. того самого руху в заданому темпі. Ритм може відбивати і рука, що набула положення для виконання якогось жесту-знаку; при цьому в одному жесті поєднуються дві функції.

Емоційні жести – це жести, подібні до інтонації в аспекті передачі емоційних відтінків мови. Вони виступають у ролі дублерів відповідних інтонаційних конструкцій. І хоча неможливо передати той або інший емоційний стан тільки жестом (тільки мімікою – можна), але в поєднанні з мовним текстом – хоча б тільки з вигуком – такий жест посилює задану інтонацією експресивність.

У жесті емоція отримує «матеріальну точку опори»: жести підкреслюють здивування, прикрість, захоплення, радість, висловлюючи ставлення мовця до змісту повідомлення. Емоційний жест «читається» відповідно до міміки особи й інтонації мовлення.

Емоційні жести є дуже індивідуальними, користування ними багато в чому залежить від навичок і темпераменту мовця. Можна назвати декілька найбільш усталених жестів, що названі й у мовних фразеологізмах. Наприклад: «сплеснути руками» (радість, захоплення); «розвести руками» (досада, здивування); «похитати головою» (несхвалення); «схопитися за голову» (розпач); «відмахнутися (рукою)» (незгода); «бити себе в груди» (каятися; показувати невдоволення собою). У ролі емоційного підсилювача особливо поширений короткий напружений рух головою. Жест, що символізує для всіх носіїв мови певну групу почуттів, спроможний передати велику або меншу напруженість емоцій, які мовець вкладає у висловлювання.

Деякі жести емоційного плану стають знаками. Так, рух відмахування рукою може виступати як самостійна репліка в діалозі. У цьому випадку в одному жесті поєднуються два різних плани – інформаційний та емоційний.



Жести-знаки. Серед жестів, які безпосередньо пов’язані з передачею інформації й які мають план змісту, виділяються жести вказівні, образотворчі (іконографічні) і символічні.

Вказівні жести. Функція вказівних жестів полягає в тому, щоб виділити якусь частину простору навколо мовця. Зазначити можна просто поглядом, кивком голови, але вказівка рукою буває найбільш точною і конкретною, і тому зазвичай в багатьох ситуаціях перевага надається їй.

В основі вказівного жесту лежить рух руки, що визначає потрібний напрямок щодо якоїсь нерухомої осі. При скороченій формі жесту активну роль можуть відігравати фаланги пальців щодо нерухомої кисті; при більш повній формі – кисть щодо передпліччя, і, нарешті, вся рука щодо тулуба. Етикет забороняє «показувати пальцем» (вказівним), особливо на людину. Але вказівка на малий предмет, наприклад, на слово в рядку, за допомогою вказівного пальця не є відступом від «правил доброго тону».

Вказівні жести в мовленні супроводжуються зазвичай вказівними займенниками: Ми туди (жест) ідемо?; На це от (жест) подивися//; Вона вже доросла мені до сюди (жест)//; Тобі який клей? Такий (жест) хочеш?

Вказівний жест цілком зрозумілий лише в мовленнєвому контексті. Деякі вказівки взагалі можна зрозуміти лише у зв’язку з певною системою уявлень, із «картиною світу», відбитою в мові. Наприклад, якщо людина вказує на груди – зліва, де серце, говорячи: «У нього отут (жест) нічого немає», – це рівнозначно виразу «у нього немає серця» (у переносному значенні). Аналогічною є вказівка на голову, якщо хочуть сказати, що людина не занадто розумна.

У випадках, коли скористатися словом не можна з тих або інших ситуаційних причин, вказівка на предмет може містити натяк на цілу ситуацію. Наприклад, вказівка на годинник (або місце на руці, де носять годинник) зазвичай означає нагадування про якийсь домовлений термін.

Образотворчі жести. В образотворчого жесту завжди є реальний прототип, особливості якого намагається передати той, хто жестикулює. Самі можливості зображення різних об’єктів різноманітні. Це пов’язано насамперед із тим, чи є об’єктом зображення сама людина (його зовнішні дані, пози, дії, а також міміка) або щось поза людиною (розмір і форма різноманітних предметів, їхній рух або положення у просторі). Імітація поведінки людини – це найменш умовна сфера невербальної комунікації, проте зазвичай «зображення» відрізняється від точного копіювання, що потрібно, наприклад, у ситуації навчання. При зображенні часто вибирається найбільш виразний елемент дії, що робиться представником усієї дії. Наприклад, у друкування на машинці входить ціла серія дій, але зображується звичайно лише вистукування пальцями. Характерним є й експресивне посилення в зображенні.

За умовами використання образотворчі жести часто перебувають у додатковому розподілі з вказівними. За наявності предмета, про який іде мова, на нього можна вказати. За його відсутності часто виникає потреба описати його, зокрема, використовуючи образотворчий жест. І той, і інший жест може бути в тексті поєднаний із займенником. Різниця між показати і зобразити, тобто між вказівкою на предмет і зображенням його властивостей, лежить у самій основі протиставлень цих жестів. Проте за допомогою вказівки у визначеному мовному контексті в повідомлення можна включити і дані про ознаку предмета, у тому числі непросторову, тоді як зображенню піддаються лише зовнішні конкретні ознаки.



Жести-символи. За особливостями своєї знакової будови образотворчі жести протиставлені жестам-символам – третьому типу жестів. На відміну від образотворчого жесту, що несе в собі конкретне повідомлення про конкретні зовнішні ознаки предметів, жест-символ звичайно має абстрактний зміст. Він лише традиційно приписується певному жесту і тому розуміється в межах одного колективу (у загальному випадку – у національних межах). Добре ілюструє різницю між образотворчим і символічним жестом різниця між піктографічним та ідеографічним письмом: жест образотворчий – піктограма, жест символічний – ієрогліф.

Серед умовних жестів-символів назвемо насамперед жести вітань при зустрічі і прощанні. Деякі жести-символи не допускаються до вжитку етикетом і тому звичайно супроводжують промову грубувату, просторічну. Але водночас вони яскраво експресивні і широко відомі всім мовцям. Це, наприклад, клацання пальцями по горлу – «випити вина»; постукати по чолу і чомусь твердому – «тупість»; покрутити пальцем біля скроні – «розумова неповноцінність» і т.п.

У навчальній літературі традиційно розрізняють: фізіологічні жести, які не пов’язані безпосередньо з процесом читання і мовлення, та комунікативно значущі, які зумовлені процесом читання і мовлення. Якщо ми, наприклад, чухаємо потилицю, коли свербить, чи потираємо руки, щоб зігрітися, то це фізіологічні жести. Однак якщо ми використовуємо їх для вираження смутку (в першому випадку), радості, тріумфу (в другому випадку), то це вже буде передача інформації, тобто комунікативні жести.

Якщо перші пов’язані з фізичним станом чи звичками людини і не мають нічого спільного з цілеспрямованим процесом мовлення, то другі, навпаки, причетні до цього і служать читцю (мовцю) допоміжним засобом виразності. Такі жести можуть:



    1. замінювати мовлення або супроводжувати його. Коли ми замість слів «Доброго дня!» тільки тиснемо руку, то жест у цьому випадку замінює мовлення. А коли тиснемо чиюсь руку на знак привітання, при цьому вимовляючи «Щиро вітаю вас…»; побажання («Бажаю успіху…»); знайомства («Дуже радий…»), то такий жест тільки супроводжує мовлення.

    2. включатися у процес читання, мовлення; передувати висловлюванню або завершувати процес комунікації. Проте в усіх випадках жести мають виражати те саме значення, що й мовленнєвий акт, підсилювати, конкретизувати його, але не суперечити йому.

За своїм складом жести поділяються на:

а) прості, що складаються лише з одного руху, наприклад, кивок голови на знак згоди;

б) складені, що об’єднують у собі кілька однорідних рухів, – поманити когось чи пригрозити комусь пальцем;

в) складні, що поєднують у собі кілька неоднорідних рухів, – тричі сплюнути через ліве плече або перехреститись.



За характером створення жести поділяються на:

  1. вказівні, коли замість слів сюди-туди, там, наліво, направо, зверху тощо здійснюються відповідні рухи;

  2. зображальні, коли жестом малюється певна форма предмета чи фігура;

  3. символічні (ритуальні), коли, наприклад, на знак мовчання притуляється палець до губів чи вітання здійснюється по-військовому: прикладається рука до козирка;

  4. ритмічні, що підтримують загальний ритм мовлення, заповнюючи місце пауз, переважно психологічних, і акцентують увагу слухачів на важливості змісту окремого слова чи слів, частин тексту. Наприклад, у фразі «Схопив крейду і // р-раз! – На блискучій поверхні – біла риска» (Л. Вахніна). Змах руки, що імітує проведення лінії, заповнює пазу після сполучника «і» перед словом «р-раз» і «біла риска»;

  5. емоційні, або психологічні. Вони є найскладнішими за своїм вираженням, бо пов’язані з різними виявами переживання (сплеск руками чи охоплювання голови руками, погроза кулаком, пальцем тощо).

Щодо своїх потенційних можливостей, то окремі жести можуть бути багатозначними. Наприклад, жест потиску руки може застосовуватися під час вітання, прощання, поздоровлення, знайомства. Є жести також синонімічні, коли одне якесь значення, наприклад, вітання, може передаватися багатьма жестами: потиском руки, змахом руки, низьким поклоном, підняттям капелюха, кивком голови тощо.

Читець-учитель за всіх знань жестикуляції як допоміжного засобу виразності має виходити із завдань і умов мистецтва слова в педагогічному процесі: читаючи перед класом, педагог може дозволити собі лише стримані жести і лише за умови, якщо вони наперед відпрацьовані та виразні; коли окремі слова, вирази в тексті вимагають зорового підсилення, візуальної конкретизації певної дії або вчинку. Наприклад:

Та от, от, – жінка показує на свою хату. (С. Алексєєв)

Стій, не пройдеш! – Він замахнувся гранатою, і застигає на якусь мить у цій позі із спотвореним від болю й ненависті обличчям. (Ч. Айтматов)



Послухала лисиці Їжакової ради, притаїлася, лежить, немов давно загинула. (І. Франко)

Нахилилася Лисиця до Їжака, щоб його поцілувати, та ледве торкнулася язиком його зубів, а Їжак тільки клац! Ухопив її зубами за язик та держить. (І. Франко)

У першому прикладі немає інформації про те, як саме жінка показує на свою хату – кивком голови, протягнутою рукою з відкритою долонею чи тільки з витягнутим вказівним пальцем. Конкретний, виразний жест у такому випадку дещо спрямовує увагу слухачів на місце уявної хати.

У другому прикладі відповідний жест може підсилити значущість слова «замахнувся» і конкретизувати позу персонажа.

У третьому прикладі відповідний жест на словах «притаїлася, лежить» підсилить зорове сприймання пози Лисиці.

У четвертому прикладі на слові «клац!» жест не тільки підсилить значущість вчинку Їжака, а й викличе певний настрій у слухачів.

Якщо ж учитель-читець не впевнений у правильності й виразності своїх жестів, то краще зовсім не вдаватися до них, оскільки неправильне їх використання може нашкодити самій мовленнєвій виразності.

Найважливішим компонентом позамовної виразності читання, мовлення є міміка – виражальні рухи м’язів обличчя. За допомогою міміки передаються найрізноманітніші людські переживання. Як додатковий елемент мовленнєвої виразності, міміка посідає важливе місце у процесі комунікації. Вона органічно пов’язана зі словом, змістом переживань, емоцій, почуттів. Якщо слово лише сповіщає про певний стан особи, її настрій, вияв емоцій, то міміка їх відтворює: по виразу обличчя дізнаємося про найтонші порухи людської душі.

У повсякденному спонтанному мовленні міміка як додатковий засіб вираження і сприймання емоційного стану людини, переживань нею певних подій, фактів (біль розлуки чи радість зустрічі, прикрість, смуток, задоволення з приводу якогось успіху тощо) здійснюється в основному мимовільно, за безумовно-рефлекторним механізмом. Людина, розкриваючи свої настрої, переживання, не замислюється над тим, які при цьому робити рухи тіла, голови, рук чи м’язів обличчя. Вони виникають самі собою і можуть бути підсиленими чи послабленими, затамованими чи замаскованими, можуть відбивати навіть протилежний стан самого переживання (наприклад, усмішка під час страху) тощо.

Мімічні рухи та їх поєднання (вчені нараховують більше 20 000) допомагають педагогові виразити свій емоційний стан, ставлення до учнів, їхніх відповідей, учинків, продемонструвати інтерес, розуміння або байдужість тощо.

Надзвичайно рухлива міміка свідчить про жвавість і швидку змінюваність сприйняття вражень і внутрішніх переживань, про легку збудливість від зовнішніх подразників. Малорухлива міміка асоціюється зі спокоєм і надійністю.

Учні надають перевагу вчителям із доброзичливим виразом обличчя, високим рівнем зовнішньої емоційності, привабливою зовнішністю («ореол красивості»), тобто з мімікою, що виражає позитивно забарвлені емоційні стани. Надмірна рухливість м’язів очей, обличчя, як і нежиттєва їх статичність, завдають серйозних проблем у спілкуванні з дітьми. Деякі вчителі створюють «спеціальний вираз обличчя» для впливу на дітей, надаючи суворого вигляду, нахмурюючи чоло, стискаючи губи, напружуючи нижню щелепу, або використовують «певне обличчя для певного учня». З педагогічного погляду такий підхід не є бездоганним, оскільки спостережливі діти помітять його штучність, що позначиться на довірливості стосунків з ними.

Без перебільшення, міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяє кращому її засвоєнню. Але вона має відповідати характерові мовлення і взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох їх варіантах.

У процесі мовлення людина по-різному використовує вираз обличчя, підсилюючи чи нейтралізуючи вплив слова, підтримуючи чи гальмуючи увагу слухача. Вчителю слід знати можливості свого обличчя, навчитися користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності («бігаючі очі») і неживої статичності («кам’яне обличчя») м’язів обличчя.

Певні висновки про людину можна зробити, звернувши увагу на її брови: прямі або злегка підняті у горизонтальному положенні на малій відстані між ними вважають ознакою «інтелігентності»; дугоподібні або сильно опущені збоку вниз на значній відстані між ними – ознакою «неінтелігентності».

Широкий діапазон почуттів виражають порухи брів, очі, погляд, усмішка.

Очі є особливим інформативним органом. Певну інформацію несе навіть їх колір. Так, за кольором очей визначають риси характеру: діти з темними очима енергійніші, ініціативніші, неспокійніші, ніж із світлими. Цікаві дані щодо цього містить іридодіагностика (грец. iris (iridos) – веселка і грец. diagnostics – здатний розпізнавати) – це визначення за малюнком райдужної оболонки ока станів та особливостей індивіда.

А от своїм поглядом людина створює візуальний контакт або уникає його. Він тісно пов’язаний з мовленням. Засвоєні у дитинстві навички користування поглядом у комунікації протягом життя майже не змінюються. «Мова погляду» різноманітна: цілком відкриті очі вказують на високу сприйнятливість почуттів і розуму, загальну жвавість; занадто відкриті («витріщені») – свідчать про оптичну прихильність до навколишнього світу; прикриті, «завішені» – про інертність, байдужість, зарозумілість, нудьгу або сильну втому; звужений або прищулений погляд – про пильне спостереження, в поєднанні з поглядом збоку – про підступність і хитрість; прямий – демонструє інтерес, довіру, відкритість, готовність до взаємодії; погляд збоку, кутиками очей – скепсис і недовіру; знизу при схиленій голові – вказує на агресивну готовність до дій або (при зігнутій спині) на підпорядкованість, покірність, послужливість; погляд зверху вниз (при відкинутій голові) – на почуття переваги, зарозумілість, презирство; погляд, що ухиляється, – на непевність, скромність або боязкість, можливо, почуття провини.

Особливо позитивно впливає на слухача усмішка, вміло послуговуючись якою можна змінити мікроклімат у класі, групі, під час індивідуального спілкування. Вона може бути доброзичливою, знущально-принизливою, поблажливою, скептичною, довірливою, зневажливою, презирливою, вимушеною, ввічливою, сором’язливою, грайливою, хитрою, доброзичливою та ін.

Учитель повинен уміти доброзичливо-привітно усміхатися, надаючи виразу обличчя добродушності, готовності до позитивної взаємодії, взаємодопомоги. Усмішка надає привабливості зовнішності вчителя, позитивно впливає на характер його мовлення, полегшує процес взаєморозуміння, сприяє успішному розв’язанню комунікативних проблем.

Що ж до міміки читця-вчителя, то вона має бути глибоко усвідомленою, продуманою, бо в ній виявляються не повсякденні емоції, а художні, які на відміну від звичайних є носіями соціального змісту та можуть бути різними за своєю класифікацією: за структурою – прості і складні, за відтінком – позитивні й негативні.

Для процесу виразного читання міміка зумовлюється відповідною колізією художнього твору та психологічним станом персонажів, що виникає внаслідок цієї колізії. Одними тільки засобами мови без участі міміки і відповідної інтонації, особливо тембральних змін, читцю важко, а деколи й неможливо передати слухачам певні емоційні стани (радість, сум, гнів тощо), втілені у творі. Та й читати або переповідати твір із виразом обличчя, який ні про що не говорить, не варто, бо це відштовхує слухачів від виконавця.

Отже, міміка для читця є обов’язковим засобом виразності. Однак при цьому слід пам’ятати, що надмірна виразність обличчя, невиправдана гримаса не приносять користі, навпаки, можуть відволікати увагу слухачів від основного змісту.

Виправданим, ефективним позамовним засобом виразного читання, засобом емоційного впливу на слухачів, а отже, контакту, зв’язку з аудиторією міміка стає тоді, коли відповідає художньому такту і діє тільки в єдності із засобами логіко-емоційної виразності читання, відповідає змісту тексту.

Для вдалого застосування міміки потрібно її усвідомлювати в єдності з визначенням емоційної функції наголошених слів, бо саме вона розкриває той внутрішній психологічних зміст твору й емоції, для відтворення яких і використовуються позамовні засоби виразності (поза, жести, міміка). Немає почуттів, які могли б виявлятися без емоційної реакції. Проте немає й готових для всіх, однакових рецептів на вияв самих реакцій, на те, який і як саме використати погляд, які і як застосувати рухи м’язів обличчя для виразу того чи іншого почуття.

Культура вияву почуттів залежить від індивіда. Певний відбиток тут можуть накласти вихованість, культура поведінки, а також характер, темперамент та інші психічні особливості. Однак це не означає, що читець не повинен розвивати в собі вміння виявляти власні та відтворювати почуття інших. Найкращий шлях до цього – спостереження і вправи. Постійні спостереження за виявом емоцій в інших людей дають можливість помітити й запозичити ті мімічні вияви, які характеризуються тонкістю і високою культурою вираження почуттів, а тренування, зокрема вправи перед дзеркалом, допоможуть ефективно застосувати їх на практиці.

Невербальні засоби комунікації – це невід’ємна частина нашого життя і діяльності в усіх сферах. Чи можемо ми, наприклад, розмовляти, не жестикулюючи? Напевне, ні. Спілкування стане природнішим, адже міміка, інтонація та жестикуляція посилюють, доповнюють смисл мовлення та дають додаткову інформацію. Ще дві тисячі років тому Цицерон учив ораторів: «Усі рухи душі повинні супроводжуватися жестами, здатними пояснити справи душі і думки: жести кисті руки, пальців, усієї руки, простягнутої уперед, ноги, що вдаряє об землю, особливо міміка очей; жести подібні до мови тіла, яку розуміють навіть дикарі та варвари» [див.: 1].

Невербальна комунікація є культурно-історичним і психологічним феноменом внутрішньоособистісної природи, тісно пов’язаним з розвитком і становленням особистості, її психічним станом і властивостями.

Але щоякнайбільше успіх виразного читання вчителя, читця перед аудиторією залежить від умілого аналізу твору, від правильного, вдалого визначення і реалізації завдань словесної дії, а природа словесної дії полягає в її активності й цілеспрямованості.

Діяти словом означає передавати слухачам свої думки, почуття і наміри, малювати перед їх розумовим зором картини, які б не поступалися своєю яскравістю і різноманітністю барв картинам, що намальовані художником. Слово – це виразник думки. В житті людина ніколи не висловлює думок абияк, а тільки з певною метою: зробити певний вплив на співрозмовника. За таким принципом діє і читець. Тож нагадуємо, що для словесної дії ще замало знати загальні положення засобів виразності читання. Ще потрібно знати як їх практично використати стосовно тексту й слухачів.

Текст твору вимагає не тільки практичного використання ЗЛЕВЧ і позамовних засобів виразності для правильного розкриття та відтворення його змісту як такого, але і як прийому практичного використання цих же засобів виразності з метою якнайкращого сприйняття змісту тексту слухачами. Такий прийом підказується спілкуванням зі слухачами, а спілкування – і жанром твору, і особливостями викладу матеріалу, і змістом. Отже, читцю разом із знаннями положень ЗЛЕВЧ і позамовних (рухових) засобів виразності треба знати роль спілкування зі слухачами.

Проблема спілкування – це одна з найважливіших у діяльності як педагога, так і читця. Найбільш виправданий шлях до спілкування – це увага. Без уваги неможливе спілкування людини з іншою людиною.

У житті закон спілкування діє постійно. Людина спостерігає, слухає, звертається до когось, до чогось і одночасно реагує, оцінює, відгукується. Одним словом, у процесі роботи спостерігається «справжнє і зовнішнє (формальне) спілкування» (за К. С.Станіславським), яке залежить від індивідуальності читця, вміння бачити, чути, жити інтересами героїв тощо.

Навчити людину спілкуватися під час читання важко. Багаторічна практика переконує, що для цього потрібна спеціальна робота, зокрема з тими, котрі почувають себе скутими, внутрішньо затиснутими, бояться уваги. Таким людям доцільно запропонувати вибрати собі партнера для «розмови» і звертатися лише до нього, потім – вибрати двох-трьох слухачів. А коли мовець-слухач відчуватиме себе із цією мікрогрупою впевненіше, можна запропонувати йому поговорити з десятьма слухачами. Звичайно, ще помітним буде напруження, невміння тримати «ниточку» зв’язку з усіма слухачами, проте вже з’явиться прагнення говорити з ними. На роль слухачів слід залучати людей, які вміють слухати; своєю увагою, реакцією допомагають мовцю або читцю.

Для таких вправ можна використати вірш П. Тичини «А я у гай ходила…». Тут мовець прагне зацікавити слухача чи слухачів. І від того, як відгукнеться слухач, залежить рівень активності спілкування читця. Ця найпростіша вправа є зразком, коли той, хто говорить, має реальні спогади і пропонує їх реальному слухачеві.

Проте у педагогічній діяльності, як і в читанні, часто доводить спілкуватися без тексту – очима, слухом, дотиком. І в кожному такому випадку спілкування може виражатися по-різному. Доцільно виконувати різні вправи й етюди на спілкування, в яких творчість виявляється найактивніше, наприклад, привітатися з товаришем, з яким учора чомусь не поладив; з групою, з людиною, яку нібито вперше бачиш, тощо.

На уроках можна успішно використовувати етюди на спілкування без слів. Наприклад, один учень сідає за стіл і пише листа, а інші учні відгадують час, коли він його пише, з яким настроєм; визначають, з ким він спілкується тощо (кожному учневі пропонується новий адресат).

Такі етюди – це не просто імпровізація, це творчість, яка активізує внутрішнє «я» виконавця. Він уявно залишається сам, наодинці, думає про свої справи, згадує, відновлює ланцюг подій і передає в листі уявному партнеру. Цей етюд завершується словесною передачею змісту листа вголос. Інтонація може звучати у плані спогадів, роздумів тощо.

Образи, події, які з’являються в уяві, читець прагне передати слухачам, домагається, щоб вони повірили йому. Адже в мистецтві художнього читання єдиним партнером виконавця є слухачі. Усе, що він думає, бачить, говорить, – все це призначається для аудиторії. Слухачі для читця є тим партнером, на якого він спрямовує всі завдання словесної дії. Оскільки ж реалізація словесної дії вимагає ЗЛЕВЧ і позамовних засобів виразності, то спілкування зі слухачами виступає своєрідним прийомом ефективного їх застосування. Засоби виразності читання диктуються не тільки змістом тексту, але й спілкуванням зі слухачами.

У процесі безпосереднього читання твору перед аудиторією, залежно від його змісту, жанру й особливостей викладу матеріалу, можуть виникати різні види спілкування : самоспілкування, спілкування з уявним слухачем, спілкування з реальним слухачем.

Самоспілкування виправдане тоді, коли зміст тексту спонукає читця звертатися не до слухачів, а ніби до самого себе: поміркувати над чимось, розібратися чи переконати себе в чомусь, потішити, пожаліти, пожурити чи похвалити тощо. У більшості випадків таке спілкування пов’язане з читанням монологів із драматичних творів. Проте й недраматичні твори можуть вимагати такого спілкування, зокрема ліричні, і не тільки, в яких немає прямого звертання до слухачів, але є поштовх до самоспілкування.

Наприклад:



У халабуду, зігнувшись, зазирнув дозорець. Обличчя дублене вітром, червоне від холоду, очі вирячені:

Огниво давай! Турка йде!



Козаків як винесло з халабуди. Вискочили на гнилий вітер, на дрібний сизий дощець, на грязь, де плазом, де навзгинці подерлися на могилу.

  • Де?

  • Оно маячить!

У сірій дощовій імлі, коли дивитися на полудень, бовваніли три вершники.

Забачивши вежу козацького бекета, вони зупинилися, певне, порадитися: варто наближатися або й нападати чи не варто?

Максим теж роздумував: варто чи не варто?

Татари або турки – хіба їх, басурманів, по такій негоді розгледиш? – напевне ж не знали, є хто при вежі чи нема.

Халабуда й дашок для коней були з північного боку, їх закривала собою могила.

От-от, щоб дізнатися, мали обов’язково під’їхати ближче. А раз так, то їх можна й упіймати! І не тільки можна – треба впіймати!

(К. Басенко)

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

Сталить твій дух – отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

Ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стій, допоки скону,

Допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях до раю, пекла чи полону –

Тримайся далі розпачу й надій.

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,

Той, що обрав тебе, як побратим.

До нього змалку ти заповідався

Сумним осердям, поглядом сумним

(В. Стус)

У першому прикладі роздуми Максима про те, чи то татари чи турки, чи вони знали чи не знали, що є хтось при вежі, й остаточне вирішення: «треба впіймати!» вимагають прийому виразності самоспілкування, бо нема прямого спілкування зі слухачами, прямого впливу на них. Усі слова звернені до самого себе. Осмислення непрямого впливу і відтворення його інтонацією та мімікою вплине і на слухачів.

У другому прикладі читець, узявши на себе місію автора, переконує себе в тому, що треба все стерпіти, йдучи обраним шляхом. Глибоке усвідомлення змісту настанови і відтворення її у відповідних інтонаціях зблизить читця зі слухачами. Вони разом із ним відчують силу переконань, сприймуть їх власну настанову. Вплив читця на самого себе завжди впливає і на слухачів.

Спілкування з уявним слухачем – це прийом виразності читання, у процесі якого читець ніби веде розмову з відсутнім співрозмовником і намагається певним чином вплинути на нього, а також передбачає зворотну реакцію співрозмовника. Щоб таке спілкування було яскравим, природним, виразним, то слід чітко уявити собі співрозмовника: хто він (чи вона), вік, зовнішність, характер, звички, симпатії, антипатії, ставлення до життя тощо.

Наприклад:



Люблю

Я люблю тебе, друже, за те,

Що в очах твоїх море синіє,

Що в очах твоїх сонце цвіте,

Мою душу голубить і гріє.

За волосся твоє золоте,

За чоло молоде і одкрите.

Я люблю тебе, друже, за те,

Що не можу тебе не любити.

(В. Сосюра)

Ти ходиш назирці за мною. Чути,

Як дивишся й ступаєш без ваги.

Я знаю, ти хотів би роздягнути

Єство моє, як кажуть, до наги.

Ну, що ж, дивися, все тобі дозволим.

Циркачу темний з-під таємних веж.

Я – меч, мені не страшно бути голим,

Мене не зломиш і не проковтнеш.

(Д. Павличко)

У першому вірші уявним співрозмовником сприймається дорогá, близька і зрозуміла автору людина, з притаманною їй ніжністю, добротою і красою. Вона викликає в автора, отже і читця, почуття радості, довір’я та любові, спонукає до відвертості зізнань у своєму ставленні до неї. Це має відобразитися в загальному тоні звучання вірша, має сприйматися уявним співрозмовником, а отже й слухачами.

У другому вірші уявний співрозмовник постає людиною недоброзичливою, очевидно, і потайною, лукавою. До неї автор, а отже й читець, ставиться неприхильно, з певним осудом.

Спілкування з реальним слухачем – це прийом виразності читання, якого вимагає більшість творів, що вивчаються в школі. При такому спілкуванні читець спрямовує завдання наскрізної словесної дії безпосередньо на аудиторію, намагаючися вплинути на розум, уяву і почуття слухачів. Такий вид спілкування є найдовшим і найдоцільнішим. Він змушує читця володіти аудиторією за допомогою живого і природного мовлення. Крім цього, необхідно враховувати реакцію слухачів, яка може виникати як відповідь на сприйняття певних картин, думок тощо, висловлених уголос читцем. Попереднє осмислення таких можливих реакцій сприяє оптимальному зв’язку читця зі слухачами.

Розглянемо це на прикладі твору А. Турчинської «Зустріч з ведмедем»:



У тому місці, де риба підскакувала, ведмідь гатив лапами по воді. Замість риби попадалося каміння. Він викидав його злісно вбік і люто рикав. Та от разом з камінням ведмідь викинув на берег рибку. Риба підскочила й знову шубовснула у воду. Ведмідь кинувся за нею в потік, збиваючи лапами і мордою хвилі.

Це видовище розсмішило Василька. Він забув про небезпеку.

Та от ведмідь почув сміх і повернув голову.

(Інтригує слухачів читець).



«Невже кинеться на хлопця?» – з тривогою думають слухачі.

Тікати – значить загинути. Все одно ведмідь дожене його, вилізти на дерево – теж не порятує.

(Підсилює читець увагу слухачів).

«А що робити?» – стурбовано запитують слухачі.

Василько подумав: «Від ведмедя треба хитрістю рятуватись».

Він упав на землю, як його навчили старші робити в таких випадках, і завмер. Ведмідь підступив до нього.

«Цікаво, чіпатиме чи не чіпатиме Василька?» – подумали слухачі.



От він уже його обнюхує, от бере лапами і перевертає.

Треба витримати і не поворухнутись. (Застерігає читець).

«А чи витримає не поворухнутись?» – переживають слухачі.



Та ось ведмідь знайшов у нього на спині щось, що привернуло його увагу. Бесаги: в них є трохи сирої капусти, вівсяного мелаю і сіль. Ведмідь злісно тормошить бесаги. Василько відчуває лапи ведмедя на своїй спині.

«Невже покалічить?» – стривожені слухачі.



Холодне тремтіння проймає його всього. Якщо ведмідь подряпає йому спину і почує кров, він його роздере, – (висловлює тривогу читець), – небезпечно кашляти і глибоко дихати, щоб не привернути уваги ведмедя. Якби земля розкинулася і заховала його від того величезного полонинського звіра, що дихає над ним!..

«Невже усе скінчить трагічно?» – ще більше стривожені слухачі.



От ведмідь уже розірвав бесаги і повитягав усе, що там було. Мелаєм він, напевно, поласував, здається і сіллю, бо люто заричав і шпурнув шматину з сіллю на голову Василька.

Управившись з бесагами, ведмідь знову почав обнюхувати Василька. Підійшла найстрашніша хвилина.

(Викликає тривогу читець).

«Невже станеться лихо?» – стривожені слухачі.

А що, як зірватись і вискочити на спину ведмедю?

Куди б він його поніс? Тільки в казці він би міг його понести, а тут розірве. Єдиний рятунок: лежати не рухаючись, не дихаючи. Добре, що він лежить лицем до землі, і йому можна коли-не-коли передихнути.

Ось ведмідь ще раз обнюхав і відійшов…

(Із полегшенням сказав читець).

«Слава богу!» – пройнялися радістю слухачі.

І так до кінця твору.

Осмислення таких можливих реакцій слухачів здійснюється під час підготовки твору для читання й аналізу його з дітьми.

Щоби навчитися говорити з аудиторією, треба добре знати її, адже точно визначений адресат розмови робить мовлення виразним, дохідливим і переконливим. Читець стає співавтором літературного тексту. Він переживає, співчуває і поступово включає в коло своїх думок і емоцій слухачів, підкоряє їх. У цьому й полягає основна функція спілкування.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка