Основи культури І техніки мовлення



Сторінка2/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Логічність мовлення (від слова «логічний» – мислительний: правильний, послідовний, обґрунтований, відповідає законам логіки) передбачає точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислову завершеність тексту; це смислова погодженість частин висловлювання і тексту. Це одна з основних якостей мовлення, необхідна для успішного здійснення пізнавальної та комунікативної функції мови.

Логічність мовлення досягається логічною послідовністю висловлювання, ознаками якого є тісний логічний зв’язок думки, чітко виявлені причинно-наслідкові зв’язки між повідомлюваними фактами; інші типи зв’язків: протиставлення, підкреслення черговості (одночасно, спочатку), мети (з цією метою, для того, тому), результативності (отже, таким чином, у результаті); конкретизація якогось місця (наприклад, зокрема).

Отже, логічність як ознака культури мовлення формується на рівні «мислення – мова – мовлення» і залежить від ступеня володіння мовцем прийомами розумової діяльності; знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності.

Розрізняють предметну та понятійну логічність.



Предметна логічність мовлення полягає в тому, що смислові зв’язки та відношення між мовними одиницями, які встановлюються у процесі мовлення, відповідають смисловим зв’язкам і відношенням у реальному світі.

Понятійна логічність – це відображення структури логічної думки і її розвитку в семантичних зв’язках, структурах і поєднаннях мовних елементів, які використовуються у даному мовленні.

Оскільки за предметами та ознаками, явищами і процесами в нашій свідомості формуються уявлення та поняття (і, навпаки, за уявленнями і поняттями ми відтворюємо образи предметів та явищ за аналогією до відомих), у мовленні обидва види логічності взаємопов’язані, двоєдині. Але в конкретних формах і типах мовлення за обов’язкової наявності обох яскравіше виявляється то один, то інший вид логічності.

Наприклад, в описах конкретних речей очевидною є предметна логічність, а в наукових статтях виразною буде логічність понятійна. В окремих формах мовлення, зокрема, в певних художніх текстах – казках, фантастиці, феєріях – предметна логічність трансформується в образну. Але понятійна логічність зберігається й у цих жанрах, як вісь тексту, по якій розвивається і розгортається в мовних елементах думка.

Звертаємо увагу, що першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати пояснення та обґрунтування фактам, вмотивовувати висновки – все це необхідні умови логічності мовлення, а отже, і високої культури його: без культури думки не може бути культури мовлення.

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, забезпечити смислову зв’язність мовлення, уникаючи, таким чином, суперечливості у викладі матеріалу. Тобто кожен мовець має володіти не лише логікою мислення, а й логікою викладу думки. Остання залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування.

Усі чинники спілкування відкладаються у зовнішньому вираженні логіки викладу – у мовленнєвому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному, і, зокрема, семантико-стилістичному аналізові. В результаті цього аналізу і виявляється те, наскільки адекватний виклад думки її змісту і самій структурі думки, наскільки точно у мовному матеріалі відображено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші неточності; якщо є, то чим вони зумовлені.

Логічність як комунікативна якість властива всім типам мовлення, бо ґрунтується на зв’язку мови та мислення. Але вона може своєрідно виявлятися у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови. Найбільш послідовно витримується логічність у науковому стилі мови. У ньому вона становить основну і специфічну для даного стилю якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту). Принцип «відкритої логічності» є основним для організації наукового тексту і виявляється він у словосполученнях, реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв’язному тексті (в тричастинній його композиції – вступ, виклад, висновки).

Основними засобами вираження логічності є точний добір слова для називання, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів щодо заданих смислових зв’язків між реаліями та валентністю слів, порядок слів відповідно до смислового членування на «дане» і «нове». Важливими є лексичні повтори – «підхоплювачі», співвіднесеність займенників, вживання синонімів та антонімів, використання службових слів (прийменників, сполучників, часток), вставних слів і словосполучень для вираження логічних зв’язків і смислових відношень між частинами.

У функціональних стилях і жанрових різновидах мовлення особливості і закономірності використання мовних засобів для досягнення логічності викладу дещо відмінні. Наприлад, у художньому мовленні при збереженні основних передумов логічності (послідовність, несуперечливість, точність відображення предметів, зв’язків та відношень) додається нова – вираження ідейно-художнього задуму в межах певного літературного жанру. В художньому творі, як правило, є як логічність пряма, відкрита, текстова (тема, зміст та сюжет з конкретними героями), так і логічність прихована, підтекстна. Часто вона є основою в ідейному спрямуванні твору. Тоді конкретні образи стають мовними, і літературними символами, якими виражається ідея твору. Прикладами з української літератури можуть бути Прометей у поемі Т.Шевченка «Кавказ» як образ безсмертя тих, хто бореться за народ; образ Кобзаря, образ Каменярів та ін.

Доречність – це ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність, виразність, чистоту; вимагає такого добору мовних засобів, що відповідає змістові та характерові експресії повідомлення.

Доречне мовлення – це таке мовлення, що відповідає ситуації спілкування, меті висловлювання, темі повідомлення; його логічному й емоційному змістові, складу слухачів або читачів, інформативним, виховним та естетичним завданням.

Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну.



Стильова доречність забезпечується співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю. Звичайно, все багатство мови може бути джерелом засобів кожного стилю, але тільки за умови доречності тієї чи іншої мовної одиниці, підпорядкованості її змістові, формі, експресивності висловлення вона виконує комунікативну роль.

Окрім стильової доречності, слід домагатися доречності контекстуальної, яка передбачає використання різних типів неповних речень: контекстуальних, ситуативних та еліптичних.



Ситуативна доречність організовує мовлення відповідно до ситуації спілкування: така доречність рекомендує форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній монолог); форму звертання і коригує висоту тональності мовлення.

Багатство (різноманітність) мовлення – це максимально можливе насичення висловлювання різними, неповторюваними мовними засобами мови, необхідними для вираження змістовної інформації.

Джерелами багатства й різноманітності мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися мовною практикою всіх поколінь носіїв мови і які збагачуються з розвитком суспільства. Але головне – інформативна, а не словесна наповненість тексту. Звичайно, багатство й різноманітність не є абсолютними синонімами. Ці слова фіксуються словниками зі значенням якісної і кількісної оцінки мовлення: «багатство» – велика кількість, багатоманітність; «різноманітність» (від слова «різноманітний» – сповнений багатства, неоднорідний за змістом, формою; багатогранний).

Різноманітність і багатство пов’язані як зі словесно-понятійними, так і зі структурно-організаційними ресурсами мови. Та все ж багатство мовлення досягається семантично й стилістично відмінними чи однозначними одиницями, які різняться словотворчими або граматичними ознаками, тобто не повторюються. А різноманітність – це вираження однієї і тієї ж думки, одного і того ж граматичного значення різними способами і засобами. Таким чином, можна сформулювати ще два оцінні критерії: мовлення багате – бідне, мовлення різноманітне – одноманітне. В основі першого критерію – поняття кількості, в основі другого – якості, але ці поняття взаємозалежні.

Лексичне і фразеологічне багатство мовлення – це мовлення без повторів, з широким використанням синонімів і сталих зворотів відповідно до змісту і мети висловлювання. Семантичне багатство мовлення забезпечується застосуванням семантично вагомих, «повноінформативних» лексичних одиниць, які не допускають двозначного сприйняття тексту чи взагалі його нерозуміння. Всі семантичні групи лексики становлять її багатство: розмовно-побутова, етнографічна, соціально-побутова, суспільно-логічна, організаційно-ділова, професійно-виробнича, термінологічна, художньо-експресивна тощо. Значні семантико-стилістичні потенції мають іншомовні слова, архаїзми (історизми), старослов’янізми, неологізми, які урізноманітнюють мовлення, видозмінюють при необхідності його колорит.

Багатство слів і багатство значень неможливе без багатства форм. У словотворі і словозміні варіанти структур і варіанти форм зберігаються з передаванням і примноженням кожним наступним поколінням. Наприклад: іменники можуть мати паралельні форми роду (зал – зала, клавіш – клавіша), відмінків (брату – братові, сину – синові).

Семантичне багатство примножується багатством інтонаційним, яке залежить і від лексичного наповнення тексту, і від його синтаксичної побудови. Це не лише питальна, спонукальна, розповідна інтонація, а й інтонація підтвердження, згоди, сумніву, роздуму, інтимності, ласкавості, фамільярності, осуду, звинувачення тощо.



Лаконічність мовлення – це ясне, чітке і стисле викладення змісту тексту. Якщо мовець правильно відбирає слова, він не буде багатослівним. Оскільки зайві слова не несуть нової інформації, то за допомогою мінімуму мовних засобів можна чітко сформулювати думку, виразити максимальну за обсягом інформацію.

Адекватність мовлення – це точність вираження думок, почуттів, волевиявлень засобами мови, ясність, зрозумілість вислову для адресата; стосується як повноти самовираження, так і забезпечення повноти сприймання.

Одним із критеріїв культури мови є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення.



Естетичність мовлення – це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови: оптимально дібраного темпу і звучності мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних; використання різноманітних синтаксичних конструкцій, доречне вживання цитат чи фразеологізмів, прислів’їв чи приказок, тропів чи фігур.

Естетика щоденного мовлення досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Тому почуття естетичного задоволення викликається ввічливим і дотепним мовленням. Проте естетичність мови найповніше виявляється в художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою та слуховою образністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, барвами мовних засобів.



Поліфункціональність мовлення – це забезпечення застосування мови в усіх аспектах і в кожній сфері спілкування.

Безумовно, всі окреслені комунікативні якості культури мовлення доповнюють одна одну й у більшості випадків залежать від ситуації спілкування, спрямованості, мотивації та можливостей співрозмовника, зони його найближчого розвитку; актуальності промови на відміну від норм мовлення, що є інваріантними і не залежать від особистості й ситуації.

Досягти високого рівня культури мовлення неможливо без високої лінгвістичної свідомості носіїв мови, любові до мови, постійної потреби аналізувати, вдосконалювати, шліфувати власне мовлення. Необхідно вдумливо читати твори майстрів різних стилів, добре оволодіти мовними нормами, стежити за їх змінами, не допускати змішування мовних явищ, проявів інтерференції (використання елементів різних мов); критично ставитися до написаного і мовленого слова, не йти за «модними» тенденціями у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів-кліше (стійких сполучень, що використовуються в певних ситуаціях), термінологізмів, нарочитої спрощеності тощо.

У широкому розумінні високий рівень культури мовлення вчителя забезпечується:

–організаторськими вміннями (організувати процес спілкування, враховуючи ситуацію, мотив і мету спілкування, правильно розуміючи партнера; викликати і підтримувати інтерес до спілкування, поступово досягаючи своєї мети);

–інформативними вміннями (викласти інформацію в монологічній або діалогічній формі доступними для адресата лексичними засобами, синтаксичним, інтонаційним оформленням);

–перцептивними вміннями (словом впливати на учнів, переконувати їх, зацікавлювати, формувати думки і переконання);

–контрольно-стимулювальними (оцінювати діяльність співрозмовника (слухача) на кожному етапі спілкування, підсилювати його прагнення до подальшого спілкування, аналізувати власну мовленнєву діяльність) тощо.


Пам’ятка для студента-першокурсника:

Культура мовлення вчителя є не лише показником його професійних якостей, а й фактором, що впливає на його визнання у педагогічному світі. Учителі, які не володіють мовленням на належному рівні, не можуть бути задоволеними собою, що негативно позначається на їхній поведінці і професійній діяльності.

Рівень мовленнєвої культури вчителя залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови. Культуру мовлення формує запас знань, любов до рідної мови, прагнення до самовдосконалення, бажання засвоїти те, що віками виробило людство, рідний народ.

Щоби досягти культури мовлення, необхідно:

–постійно збагачувати інтелект, удосконалювати мислення, не лінуватися думати;

–вважати одноманітність мовлення неестетичним, а бідність словника – ознакою поганого тону;

–постійно збагачувати мовлення новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення (власного та споріднених фахів);

–виробляти увагу до чужого бездоганного мовлення; аналізувати, чим воно досконале: багатством словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, умінням будувати фрази і тексти, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

–читати, якщо не постійно, то хоча б періодично, українську класичну і сучасну літературу, публіцистику, пресу;

–постійно бути уважним до власного мовлення і мовлення найближчих людей, однокурсників; дбати про природність, невимушеність мовлення;

–бути уважним до життя, до різноманіття його форм; до барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві;

–сприймати мову як свою людську сутність, як порадника і помічника у житті;

–своє мовленнєве вдосконалення розуміти як органічний стан і поширювати це розуміння серед товаришів, близьких людей, особливо серед дітей, школярів і юнацтва.


Теоретичною основою культури мовлення є пізнання й осмислення мовних норм, особливостей функціонування стилів літературної мови, усвідомлення взаємозв’язків системи мови, структури мовлення й екстралінгвістичних структур; практичною – систематична увага мовця до мови і рівня власного мовлення, прагнення досягти мовленнєвої майстерності.

Головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення, усвідомлення взаємозв’язків системи мови, структури мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) структур.

Поняття «культура мовлення» нерозривно пов’язане з поняттям «мовна норма». Під мовною нормою (лат. norma – правило) розуміють сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі розвитку мови. Норма – категорія історична і змінна.

Правила – це положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ або які пропонують як нормативний конкретний спосіб використання мовних засобів у писемному й усному мовленні.

Норма і правило взаємопов’язані: вони корегують мовну систему і одночасно визначають рівень культури мовлення. Опанування нормами сприяє підвищенню культури мовлення, а висока культура мовлення є свідченням культури думки. Норма мовлення – це прояв у мовленні «норми мови», тобто норма – категорія мови.

Норма – це не сукупність правил: правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Але правила не можуть охопити всі норми, і доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники і правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми. Це закономірне і природне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність (паралельність).

Нормативність – це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання; будова речень, діалогу, тексту тощо; дотримання загальноприйнятих стандартів. Для української мови є нормою така властивість, як розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Отже, унормованість – це головна ознака літературної мови.



Норма літературної мови (одне з основних понять культури мовлення і стилістики) – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Головними її ознаками є: відповідність системі мови, стабільність і обов’язковість.

Типи мовних норм:

  • орфоепічні (правильна вимова звуків і звукосполучень);

  • графічні (унормована передача звуків на письмі);

  • орфографічні (правильне написання слів);

  • лексичні (нормативне слововживання);

  • морфологічні (правильне вживання форм слів);

  • синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень і речень);

  • стилістичні (доцільний добір мовних елементів у певних сферах спілкування);

  • пунктуаційні (правильне вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичністю, соціальною зумовленістю і стабільністю. Але літературні норми – штучні, оскільки з часом вони можуть змінюватись.

Серед основних тенденцій до змін норм такі:



    1. норми переходять з одного функціонального стилю в інший через суспільні чинники: незважаючи на їх розподіленість за основними стилями, розширюється спільний фонд норм у зв’язку з поширенням літературної мови в усіх сферах життєдіяльності суспільства, розширенням суспільних функцій літературної мови;

    2. відбувається зближення норм усної і писемної мови (мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни;

    3. норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося у період формування нової української літературної мови на народній основі;

    4. триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження.

Отже, в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого та нового в мові.

Розрізняють варіанти акцентні (алфаві′т і алфа′віт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст – Н.в., одн.; в Р.в., одн. – моста і мосту).

У процесі розвитку української літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше і в певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного і усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоби досконало знати мовні норми і послідовно дотримуватись їх. Нормативним є таке мовлення:



  1. що відповідає системі мови, не суперечить її законам;

  2. у якому варіант норми містить нові семантико-стилістичні можливості, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову і вичерпну інформацію;

  3. у якому не допущено стилістичного (і стильового) дисонансу;

  4. у якому доречно обґрунтовані застосовані норми з іншого стилю;

  5. у якому відсутнє змішування норм різних мов під впливом білінгвальної мовної практики.

Виходить, що норма – явище суспільне, тому на неї можуть впливати зміни в суспільному розвиткові (передовсім на рівні лексики), пов’язані з ними зміни у психології народу-носія мови, і фактори суб’єктивні: якість критеріїв норми літературної мови, тобто мова яких письменників є авторитетним зразком, які саме їх твори беруться за визнаний зразок, що з мовної традиції визначається як норма, переконливість (безпомилковість, об’єктивність) статистичного критерію, відсутність суб’єктивності в естетичному критерії тощо.

Щоби говорити правильно, треба в першу чергу добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються чинні норми. Але говорити правильно – це ще не означає говорити добре. Для доброго мовлення необхідне вміння відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної норми.

Так, норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти слово, а для варіантів існують такі характеристики: правильно – неправильно (літературне - нелітературне), по-українськи – не по-українськи, можна – не можна, доречно – недоречно тощо. Саме вміння вибирати із співіснуючих, можливих варіантів літературної норми найбільш точний, стилістично доречний, найбільш виразний, естетичний для даної ситуації мовлення варіант і становить мовну майстерність, визначає культуру мовлення носіів мови (мовців).

Культура мовлення суспільства – показник стану його моральності, духовності та культури взагалі. Без перебільшення, висока культура мовлення – не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для будь-якої людини не залежно від її фаху і сфери діяльності.

Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови. Організація мовного матеріалу в мовленні та дотримання критеріїв точності, ясності, чистоти, що означає вміння донести інформацію до учнів, відповідно добираючи слова в доступній і дохідливій формі, без засмічування позанормативними елементами. Бажання, праця, постійне вдосконалення уможливлюють мовну майстерність, яка в ідеалі має бути притаманною кожному вчителю.

Виправлення мовних помилок-штампів стане першим кроком на шляху до культури мовлення. Наприклад:



Форма привітання.З погляду стилістичного забарвлення воно може бути нейтральним (прийнятним у будь-якій ситуації) або ж фамільярним (доречним при близьких, дружніх стосунках).

Правильна форма найпоширеніших вітань – Доброго ранку! і Добрий день! Між собою учні та й учителі-колеги вживають також інші слова: Вітаю! Привіт! Здоров! Трохи іронічно звучить – Моє шанування!



Форма прощання До побачення! співіснує з нейтральними, але менш частотними До зустрічі! До наступного уроку! До понеділка! тощо. Відтінок офіційності при наголошуванні на невизначеності терміну розлуки притаманний висловам Хай щастить! Усього найкращого! Навпаки, дружність і фамільярність звучать у формах Щасливенько! Бувай!

Імена вживаються у кличному відмінку: Григорію, Грицю, Ларисо, Лесю. Так само і прізвища набувають форми кличного відмінка: Денисюче, Маляренку, Моргуне, але Осадчій, Писаревський. Жіночі прізвища, які не відмінюються, на противагу чоловічим, особливої форми не мають: Оксано Деркач і Василю Деркачу.

Рівень мовної культури мовця виявляється і в умінні просити вибачення. Природними і нормативними вважаються моделі: Вибачте (мені), пробачте (мені), даруйте (мені), перепрошую. Слід уникати неправильної форми «Я вибачаюсь».

Момент повторення вивченого зв’язаний з питаннями: Що вивчали?, але Чого навчились? Правильно буде сказати: на минулому уроці і на попередньому уроці, але минулого разу. Викликаємо учнів словами: Будь ласка! Прошу!

Типова помилка вчителів – оцінювати відповідь як «вірну» чи «невірну». Коли йдеться не про відданість у взаєминах людей, слід удаватися до прикметників правильний і неправильний. Зауваження чи доповнення також буває слушним, при цьому учень має рацію. А вчитель може бути згодний чи згоден. Відстоюючи свій погляд, говорять: на мою думку, по-моєму, думаю, гадаю, вважаю.

Усім знайомі вагання під час вибору правильного наголосу. Підсвідомо впливають кілька факторів:

1) варіантність наголосу в низці слів: апόстроф і апострόф, дόговір і договíр, жáдібний і жадíбний, закíнчив і закінчúв, зáтишно і затúшно, прόстий і простúй, тáкож і такόж;

2) ненормативна інтерференція (накладання) російського наголосу в близькозвучних словах.

З’ясуємо кілька необхідних правил і тенденцій.

У віддієслівних іменниках на –ання, як правило, наголос залишається на суфіксі -а-: запитáння, читáння, писáння, пізнáння, завдáння, навчáння, малювáння, але знання´, спання´.

У групі прикметників простежується тенденція до наголошування закінчення у словах типу черговúй, дармовúй, житловúй, життєвúй, низькúй, новúй, старúй, чепурнúй; але я´сний і яснúй, шáфовий, цукрόвий.

А як часто роблять помилки у таких ключових словах шкільної лексики, як вíрші, дόшка, дефíс, рядок (а не строчка), папір і немає паперу. Строфа (а не стовпчики) є у вірші, куплет у пісні, в зошиті і книзі є береги, які чомусь завжди називають тільки полями.

Труднощі виникають при вживанні слів дуже близьких за значенням, які, проте, різняться або широтою значення, або здатністю поєднуватися з іншими словами. Важливо розрізняти слова: відноситися – ставитися – стосуватися. Зв’язок між предметами, явищами відображає слово відноситься. Поширення факту, події на когось або щось виражається словом стосуватися. А якщо цікавить чиясь думка, то питають про ставлення. Ставленням називають і поводження. Отже, Наказ директора не стосується нашого класу, а не: Наказ директора «не відноситься» до нашого класу. І зовсім з іншим значенням: Ставтесь із відповідальністю до виконання домашнього завдання або Як ви ставитесь до героя оповідання?

Плутають слова уява і уявлення. Що означає Петренко не має (про це) уяви? Те, що учень позбавлений вміння творчо мислити, фантазувати, а додаток про це взагалі тут зайвий. Якщо йдеться про незасвоєний матеріал кажуть: Петренко про це не має уявлення.

Ще одна типова помилка у вживанні слів: бути і являтися. Пригадаємо І.Франка «Чого являєшся мені у сні?». Тоді навряд чи сплутаємо українське являтися (ввижатися) і російське «являться – быть». Тож правильно говорити: Головним героєм оповідання «Маленький грішник» є Дмитрик.

Факти, події, характери можна зіставляти і порівнювати. Між цими поняттями є деяка різниця: розгляд кількох фактів для встановлення певної подібності чи відмінності передаємо словом порівнювати; порівняння в якомусь спільному аспекті виражається словом зіставляти, причому в останньому понятті закладено більший аналітичний струмінь: порівняти героїв, але зіставити речення. «Співставляти» героїв чи речення за нормами літературної мови не можна.



Приклади в українській мові наводять, а не «приводять». На факти опираються, а не «спираються». Речі – книжки, зошити, ручки – належать учневі та є його особистими. Особовою може бути справа (як документ). Вона ж може бути й особистою, якщо маємо на увазі вчинки, що виражають власні бажання: Це твоя особиста справа.

Час втрачають, а лінійку гублять. Бешкетник на уроці заважає, а не «мішає» (мішати, перемішувати можна щось конкретне – предмети чи речовину).

Сторінку слід перегортати, книжку відкривати і розгортати, вікно й двері відчиняти, очі – розплющувати.

І навпаки: книжку закривають, вікно зачиняють, очі заплющують. Світло вмикається і вимикається, а не «включається» і «виключається». Правило має винятки, а не «виключення».

Із різними відтінками вживаємо витерти і стерти: витріть дошку і зітріть із дошки.

Щодо вправи, уроку говоримо наступний, а не «слідуючий». Більш абстрактне значення у слові подальший: Цю тему розглянемо на наступному уроці і До цієї теми будемо звертатися у нашій подальшій роботі.

Дієслівні префікси здатні модифікувати основне лексичне значення дієслова. Порівняймо: читати – прочитати – зачитати. У першому виражена дія без вказівки на тривалість, у другому – дія більш тривала, ніж у третьому: зачитати уривок і прочитати оповідання, зачитати заяву і прочитати лекцію. Різняться і слова написати і записати: написати твір і записати речення [див.: 2].

Таким чином, мовленнєва культура не постає на порожньому місці; це постійна робота, спрямована на вдосконалення свого мовлення, розвиток інтелекту, на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка