Основи культури І техніки мовлення



Сторінка3/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

2. Основні принципи виховання техніки мовлення. Дихання. Голосові властивості. Дикція й орфоепія.

Мовлення і його комунікативні властивості
Мовленнєва техніка – це сукупність елементарних прийомів фонаційного дихання, мовленнєвого голосу і дикції, доведених до ступеня автоматизованих навичок, що дає змогу людині (вчителю) з максимальною ефективністю здійснювати мовленнєвий вплив.

Техніка мовлення складається з таких елементів:



  1. дихання – фізіологічні основи мовлення;

  2. голосу – головного інструменту мовця;

  3. дикції – чіткого вимовляння звуків, слів, виразів;

  4. орфоепії – правильної літературної вимови.

Володіти технікою мовлення – означає володіти тісно пов’язаними між собою елементами: голосом, фонаційним диханням і дикцією, дотримуючись норм орфоепії.

Основою техніки мовлення є правильна постановка дихання.



Дихання – це основа звукоутворення. Органи дихання – це легені і вся система м’язів, що забезпечує їхню роботу. Від правильного дихання залежить сила та рівномірність звучання мовлення, а також зміст і краса мовлення взагалі.

Дихання, пов’язане з мовленням, називається мовленнєвим, фонаційним або звуковим, і його можна тренувати, раціонально використовуючи у процесі мовлення. Цей процес керований.

Звичайний природний, некерований процес дихання складається з трьох актів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м’язів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього – невеличка пауза і знову вдих і т.д.

У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічні й емоційні сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, вміння керувати витратою повітря.

Залежно від того, які саме м’язи беруть участь у роботі дихального апарату, розрізняють чотири типи дихання: ключичний, грудний, діафрагматичний, комбінований.

Ключичний – це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише верхня частина легень. У цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно, оскільки в легені надходить мала кількість повітря. Цей тип можна розрізняти за такими ознаками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.

Грудний – це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише середня частина легень. На відміну від першого при такому диханні в легені надходить значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним, його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.

Діафрагматичний – це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня частина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними. Ознаки такого дихання: при вдихання віддувається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину.

Комбіноване дихання має найбільші переваги, бо найповніше насичує повітрям усі ділянки легень.

Даний розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематичним, оскільки характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та її внутрішнього стану. Проте можна зустріти людей, у яких переважає один із неправильних типів дихання. У такому разі слід перебудувати тип дихання, зробити його правильним, комбінованим.



Ознаки правильного фонаційного дихання:

  • глибоке;

  • в міру часте;

  • підпорядковане волі виконавця;

  • непомітне.

Підкорити процес дихання своїй волі – це значить звести діяльність дихального апарату до автоматизму, досягти такої роботи органів дихання, коли вони працюють безперебійно і легко, непомітно як для виконавця, так і для стороннього. Для цього треба осмислити систему роботи дихальних органів і в разі необхідності перебудувати її або поліпшити її діяльність тренувальними вправами.

Фонаційне дихання буде нормальним за обов’язкового дотримання таких вимог:

1) вдихати глибоко носом і ротом;

2) вдихати непомітно (безшумно);

3) не переповнювати запас повітря, вдихаючи його;

4) непомітно поповнювати повітряний резерв при найменшій можливості;

5) не затримувати дихання в паузах;

6) не витрачати запас повітря до останку, щоб не захлинутися.

Домінувальним елементом техніки мовлення вважається голос.

Голос – це сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату; дієвий компонент звукового мовлення і головний інструмент учителя. Голос утворюється в результаті роботи голосових зв’язок і дихання та наділений цінними властивостями: природними (сила, висота, тембр, діапазон) і набутими (темп, політ, звучність).

Проте не будь-який голос може задовольнити вимоги виразного читання, тому студентам необхідно навчитися працювати над його вдосконаленням. Щоб розвинути голос, треба виявити кращі його якості, вдосконалити ті, що виражені неяскраво, і застосовувати їх у процесі читання або мовлення.

Традиційно вважалося, що робота голосових зв’язок проходить пасивно, під впливом повітряного дихального струменя, подібно коливанню язичків на баяні. Але дослідження французького вченого Р. Юссона довели, що голосові зв’язки людини під впливом потоку повітря коливаються не пасивно, а, як і всі м’язи тіла, активно скорочуються під впливом ритмічних імпульсів, що проходять по нервах із центрів головного мозку зі звуковою частотою.

Ця теорія голосоутворення свідчить про те, що розвиток голосу повинен проходити під контролем свідомості, а не автоматично. Голос є одним із найважливіших комунікативних засобів, оскільки він забезпечує інтонацію і тональну характеристику висловлення.



Основними властивостями голосу є сила, висота, діапазон, тембр, чистота, звучність, темп, політ і рухливість.

Сила голосу – це результат мускульного напруження голосотворчого апарату. Сила голосу регулюється довільно. Вона залежить від напруження мовленнєвого апарату і від сили видиху повітря. Поняття «сила голосу» часто плутають із гучністю (голосистістю, крикливістю). Сила голосу збільшується завдяки збільшенню напруження повітряного потоку, що йде з легенів. Посилення гучності відбувається завдяки резонаторам, без яких людський голос взагалі звучав би ледве чутно.

Розмовляючи з ким-небудь пошепки, можна також відчути силу голосу, починаючи переконувати співрозмовника і автоматично підсилюючи голос, хоч він і позбавлений гучності. Сила голосу, сила мовленнєвого звучання ґрунтується на силі вольових і почуттєвих імпульсів: обумовлюється силою волі, силою характеру, силою бажання і силою почуттів.



Висота голосу – це його тональні можливості. Вона залежить від частоти коливання голосових зв’язок. Ця властивість голосу відіграє суттєву роль у роботі читця, оскільки кожен текст має свою висоту звучання, що обов’язково слід враховувати при підготовці тексту до читання.

Діапазон голосу – це межа людського голосу від найнижчих до найвищих тонів звучання. Чим багатший обсяг (діапазон) голосу, тим легше відтворювати різні відтінки душевних переживань. Діапазон змінюється як із віком, так і у процесі тренування. Чим ширший діапазон голосу, тим цікавіші інтонаційні варіанти читання і мовлення. Широти діапазону вимагає, як відомо, не лише художня, а й звичайна логічна виразність.

Тембр голосу – це природне звукове забарвлення голосу. Тембр залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, що створює індивідуальні тембри голосів, помітно відмінні між собою. Тембр надає різного забарвлення звукам однієї і тієї ж висоти. Завдяки цьому розрізняють голоси різних людей, як, скажімо, відрізняють звуки скрипки від звуків рояля.

Чистота голосу – це відсутність у нього таких вад, як придих (аспірація), хрипота, сиплість і гугнявість.

Звучність (дзвінкість) – це властивість голосу, який звучить гучно і чітко. Цьому сприяє робота резонаторів і мовленнєвого апарату. Така властивість обов’язкова у процесі читання емоційно напруженого тексту, коли не стільки потрібна сила голосу, скільки його гучне звучання.

Темп – це швидкість читання і мовлення. Кожна людина володіє відповідним темпоритмом усного мовлення, який переносить і в читання.

Політ голосу – це здатність забезпечувати хороше сприймання в будь-якому кінці приміщення, вміння посилати на певну відстань голос, враховуючи розмір приміщення.

Рухливість (гнучкість) голосу полягає у здатності легко й еластично володіти так званими важелями тону: вище – нижче, гучніше – тихіше, сильніше – слабше, швидше – повільніше, різкіше – м’якше. Ступінь рухливості підвищується внаслідок систематичних тренувальних вправ і декламації.

Поставити голос – це значить розвинути, вдосконалити його природні якості в такій мірі, щоб вони легко підкорялися творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення. Роботу над різними властивостями голосу доцільно починати з виявлення його недоліків.

Поставлений голос відзначається благозвучністю (вільний від будь-яких вад), силою, широтою діапазону, гнучкістю, витривалістю (здатністю довго не втомлюватись, витримувати інтенсивне і тривале навантаження).

Голос можна і треба розвивати вправами, підібраними з урахуванням індивідуальних особливостей виконавця, та систематично виконувати їх (чи виконувати в разі необхідності).

Педагогічний голос – це професійно сформований голос, який повною мірою забезпечує звукову сторону педагогічного спілкування.

Якості професійного педагогічного голосу такі:


  • потенційно високий рівень гучності;

  • широкий динамічний і висотний діапазон;

  • різноманітність тембрів;

  • благозвучність;

  • адаптивність;

  • сугестивність;

  • легкість;

  • шумостійкість;

  • гнучкість;

  • стійкість;

  • витривалість.

Формування педагогічного голосу (постановка) – це правильна координація найбільш раціональної взаємодії органів і систем мовленнєвого апарату для професійного використання. Завдяки сформованості мовленнєвий апарат набуває здатності витримувати значне голосове навантаження і віддавати максимум голосової енергії при мінімальній витраті сил, що дозволить учителю повніше реалізувати педагогічне мовлення у його звуковому прояві.

Не менш важливим елементом техніки мовлення є дикція – вміння чітко і правильно вимовляти всі голосні та приголосні звуки, кожному з яких притаманне певне звучання, що залежить від точної роботи мовленнєвого апарату.

Дикція – одна зі складових частин культури усного мовлення, адже при неправильній дикції (вимові) навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечить успіху мовцю (читцеві). Навіть незначні недоліки в дикції унеможливлюють мистецтво художнього читання.

Удосконалення дикції потребує індивідуальної роботи, оскільки в кожної людини дикційні вади (наприклад: злиття звуків там, де потрібна чітка вимова, «ковтання» останніх звуків чи навіть цілих закінчень, злиття слів у цілий звуковий ланцюг тощо) проявляються по-своєму.

Варто пам’ятати, що недоліки вимови бувають різного характеру і виникають унаслідок певних органічних (вроджених) і неорганічних (набутих) вад мовленнєвого апарату. Неорганічні вади можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ.

Виразність і чистота дикції досягаються насамперед завдяки правильності артикуляції голосних і приголосних звуків. Кожний звук, який утворюється за допомогою мовленнєвого апарату, є результатом обумовленої артикуляції. Артикуляція є результатом рухливості губ, нижньої щелепи, м’якого піднебіння, глотки, надгортанника, гортані і дихальної системи. Роботу над усуненням недоліків вимови слід розпочинати з перевірки і вироблення правильної артикуляції кожного звука.

Важливим компонентом техніки мовлення є дотримання орфоепічної правильності мовлення.

Орфоепія – це система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну літературну вимову. Якщо дикція – це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія – правильна вимова цих звуків. Правила орфоепії коригують унормовану вимову голосних, приголосних та їх сполучень у мовленнєвому потоці (сюди входить і словесний наголос).

Правильна дикція не забезпечує правильної літературної вимови, якщо порушуються правила орфоепії. Сучасні норми української орфоепії – це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говірок.

Зі звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахування правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь – каменя (-ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возити – вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

В основі орфоепічних, або вимовних норм літературної мови, лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:



  1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповий], [жиеве], [виешневий].

  2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом із наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'я], [лоупух], [коужух].

  3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [н'іж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г] у словах-винятках: [вохко], [лехко], [к’іхт'і], [н'іхт'і], [д'охт'у], орф. вогко, легко, кігті, нігті, дьогтю.

  4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'в’ір], [комар], [л'ікар], [харк’іў], [пов’ірте]. На початку складу [р] вимовляється м’яко: [р'асний], [бур'ак], [чотиер'ох], [говор'у].

  5. Шиплячі приголосні вимовляться твердо: [н'іч], [н'іж], [товариеш], [ручка], [б’іжат'], [криечат'].

  6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в’ітлиц'а]; тверда вимова [ц] властива лише словам іншомовного походження та деяким вигукам: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

  7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв’ін].

  8. У кількох словах, переважно іншомовного походження, вимовляється проривний звук [ґ]: [ґанок], [ґн' іт], [ґудзик], [ґедз'], [дзиґа].

  9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

  10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється як [ў]: [ўпе́рше], [ўчо́ра], [гн' іў].

Порушення орфоепічних норм, відхилення від них відбувається під впливом певних чинників, як-от:

  1. Діалектним оточенням. Вимовляють: мать, мона, зара, тоже, рабий, буряк, бзюрка …, а не мабуть, можна, зараз, теж, також, рябий, буряк, бирка.

  2. Правописом: як пишуть, так і вимовляють, зокрема звукосполучення -ться, -жся, -шся, -чся (смієшся, намажся, граєшся, не морочся замість [с'м’ ійец' :а], [намаз'с'а], [грайеис' :а], [неи мороц'с'а], -зд-, -ст- та ін. (поїздці, невістці замість [пойіз'ц'і], [неив’іс'ц'і]).

  3. Невмотивованим використанням росіянізмів типу міроприємство, добро пожалувати, білет, конєшно, восімдесят, семдисят, приймать, а не захід, ласкаво просимо, квиток або білет (екзаменаційний), звичайно, вісімдесят, сімдесят, брать.

  4. Неуважністю, байдужістю до окремих норм вимови: м’яка вимова шиплячих, оглушена вимова дзвінких приголосних у кінці слів і складів, неправильне наголошування слів тощо.

Як відомо, звукова мова (мовлення) є основною формою існування мови. Звуковою організацією мовлення, естетичною роллю звуків займається особливий розділ стилістики фоніка. Фоніка дає оцінку особливостям звукового ладу мови, визначає характерні для кожної національної мови умови милозвучності, досліджує різноманітні прийоми посилення фонетичної виразності мовлення, вчить найбільш досконалого, художньо виправданого і стилістично доцільного звукового вираження думки.

Звукова виразність української мови перш за все полягає в її милозвучності, гармонії, у використанні ритму, рими, алітерації (повторення однакових або схожих приголосних звуків), асонансу (повторення голосних звуків) та інших засобів.

У першу чергу фоніку цікавить звукова організація поетичного мовлення, в якому значення фонетичних засобів особливо велике. Поряд з цим досліджується також звукова виразність художньої прози та деяких жанрів публіцистики. В нехудожньому мовленні фоніка вирішує завдання найбільш доцільної звукової організації мовного матеріалу, що сприяє точному вираженню думки, так як правильне використання фонетичних засобів мови забезпечує швидке (і без перешкод) сприйняття інформації, виключає різночитання, усуває небажані асоціації, що заважають розумінню висловлювання.

Евфонія – це галузь фоностилістики, яка вивчає здатність фонетичної організації мови до мелодійного звучання, створення звукозображення у висловлюванні відповідно до його змісту і художнього призначення.

Милозвучність української мови досягається:


    • природним чергуванням окремих голосних і приголосних звуків;

    • спрощенням у групах приголосних;

    • використанням паралельних форм слів.

Евфонічність української мови є характерною ознакою всіх її стилів. Щоби дотримуватись милозвучності мовлення, свідомо уникати незграбності у вживанні звуків, треба знати евфонічні засоби й уміло ними користуватися.

Для створення мелодійного звучання мовлення служать різні фонетичні засоби. Наприклад:



  • спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар;

  • фонетичні варіанти окремих слів, які виникають і результаті чергування звуків [у]-[в], [і]-[й]: упевнитись – впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесь (весь), учений – вчений, іти – йти; пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей, однокласники й однокурсники;

  • фонетичні варіанти прийменників з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною) тощо.

Постійно працювати над правильністю вимови – обов’язок кожного вчителя. Ті, хто припускаються певних відхилень від норми, повинні особливо свідомо ставитися до своєї вимови, займатися тренуванням, використовуючи довідкову літературу і словники, а також наслідуючи вимову інших, які добре володіють орфоепічними нормами.
3. Зміст, основні ознаки і сфери використання

різних стилів мовлення. Усна і писемна форми мовлення
У кожній літературній мові, яка обслуговує майже всі сфери життєдіяльності суспільства, для найкращого здійснення процесу спілкування сформовано своєрідні «підмови», функціональні стилі.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом, характером і метою висловлювання; це типи функціонування мови, її структурно-функціональні варіанти, які обслуговують різні види людської діяльності і відрізняються один від одного сукупностями та системами ознак, достатніми для інтуїтивного розпізнавання цих варіантів у мовленнєвому спілкуванні.

Примітка. Давні римляни для написання текстів на вкритих воском дощечках послуговувалися спеціальними паличками, загостреними на одному кінці й плескатому на іншому, які називалися stilus (лат. – писало). Кожний, хто писав, мав свій почерк, і це дало підставу римському поету Апулею (3 ст. н.е.) вжити слово стиль у переносному значенні, в розумінні індивідуальної манери, своєрідності викладу думки. Із часом це поняття розширюється і диференціюється, починає вживатися як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, а також лінгвістиці.

Стиль літературної мови – це різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах.

В українській літературній мові традиційно виділяють п’ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, розмовний і художній. Кожний стиль має:

1) сферу поширення і вживання (коло мовців);

2) функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

3) характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4) систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми тощо).

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей – це надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Більшість стилів мають усну й писемну форми. Лише усна форма притаманна розмовному стилю, а іншим – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, то їх називають книжними.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновид однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

Носії мови залежно від своїх потреб вдаються до різних мовних засобів. Залежно від змісту і цілеспрямованості висловлювання, а також від індивідуальної потреби й уподобань, у процесі мовлення відбувається певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовленнєвої ситуації співвідносних варіантів форм слів, словосполучень, конструкцій речень. Так, художній твір (новела, оповідання), наукова чи публіцистична стаття, наказ керівника установи, протокол тощо, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови. Конкретизуємо:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка