Основи культури І техніки мовлення



Сторінка4/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічних прогрес, освіта. Основна його функція – повідомлення. Тексти цього стилю містять наукову інформацію, яку треба донести до різних верств суспільства. Наукові тексти характеризуються логічною послідовністю викладу, впорядкованою системою зв’язків між частинами, прагненням до однозначності. На лексичному рівні слід виокремити велику кількість термінів із різних галузей знань, а отже – виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики – це іменники). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, наукові тексти насичені абстрактною лексикою. Емоційно-експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається в текстах суспільно-політичного циклу, фізико-математичним і природничим наукам така лексика невластива. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого не можна було б висловити складну думку. Ще одна композиційна особливість наукового стилю – документація тверджень, цитати, посилання тощо. Наукові тексти є монологічними, вживаються в усній і писемній формах із перевагою останньої.

Основні ознаки наукового стилю:

  • ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

  • логічна послідовність і доказовість викладу;

  • узагальненість понять і явищ;

  • об’єктивний аналіз;

  • точність і лаконічність висловлювань;

  • аргументація та переконливість тверджень;

  • однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

  • докладні висновки.

Залежно від конкретних завдань і адресатів інформації в науковому стилі виділяють кілька різновидів (підстилів):

  • власне (суто) науковий: нова інформація, призначена для фахівця певної галузі науки (дипломна робота, дисертація, монографія, наукова стаття, наукова доповідь);

  • науково-діловий: інформація про стан наукової розробки на певному її етапі (звіт про проведення науково-дослідної роботи, автореферат дисертації);

  • науково-публіцистичний: наукова проблема висвітлюється з погляду публіциста (есе, стаття);

  • науково-популярний: має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей, не залежно від їх професії й рівня підготовки (лекція, науково-популярна стаття);

  • науково-навчальний: призначений для спеціального засвоєння наукових даних (підручники, посібники).

Офіційно-діловий стиль. Основне призначення – регулювати ділові стосунки в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Основна його функція (як і наукового) – повідомлення. Цей стиль функціонує переважно у писемній формі як засіб, що задовольняє потреби офіційного спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках між інституціями й установами, в громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства. З офіційно-діловим стилем маємо справу в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ухвал, діловому листуванні тощо. Характерні його риси: виразна логіка викладу, високий рівень стандартизації мовних засобів, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових і наказових форм, застосування особливої термінології та специфічних синтаксичних конструкцій (стандартних формул, кліше); відповідно до завдань – сувора і чітка організація тексту (поділ на параграфи, пункти, підпункти); відсутність індивідуальних авторських рис. Тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності сприйняття змісту. Офіційно-діловий стиль реалізується також і в усній формі (усні оголошення, публічні виступи, різні види промов, офіційні усні повідомлення тощо).

Основні ознаки офіційно-ділового стилю:

  • нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

  • точність і ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

  • документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів;

  • наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;

  • сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, освіта. Основна його функція – вплив на слухача або читача. З огляду на призначення публіцистичного стилю – формування громадської думки – визначальною його рисою є вдале поєднання логіки викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Об’єктом публіцистичного викладу є явища всіх ділянок життя людини – від побутових ситуацій до подій історії й світової політики. Характерна риса цього стилю – орієнтація на усне мовлення. У ньому широко використовуються конструкції типу «питання – відповідь», що особливо увиразнюються на тлі авторського монологу. Публіцистичному стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності (деякі із загальномовних виражальних засобів народжуються саме в цьому стилі). Сучасний публіцистичний стиль – це мова газет, громадсько-політичних журналів, радіо й телепередач, кінопубліцистики.

Основні ознаки публіцистичного стилю:

  • доступність мови і формулювань (орієнтація на широкий загал);

  • поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

  • поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;

  • наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

  • широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол тощо).

Художній стиль являє собою складну єдність, у якій відображається все багатство національної мови. У ньому можливе поєднання елементів усіх стилів літературної мови (у залежності від мети і завдань автора художнього твору), а також наявність діалектної, професійної і просторічної лексики, якщо це вмотивовано потребами мистецького зображення. Використання мовних засобів у художньому стилі зумовлене його призначенням – творити художній образ. Однією з важливих категорій у структурі художнього твору є образ автора. Творча індивідуальність автора, його світосприймання та світовідчуття – усе це позначається на доборі й організації мовних засобів.

Основні ознаки художнього стилю:

  • образність;

  • поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

  • естетика мовлення;

  • експресія як інтенсивність вираження;

  • зображувальність, конкретно-чуттєве живописання дійсності;

  • відсутність певної регламентації використання мовних засобів;

  • суб’єктивізм розуміння та відображення.

Розмовний стиль є найдавнішим стилем будь-якої національної мови, оскільки виконує функцію безпосереднього спілкування. Решта стилів – явища набагато пізнішого часу. Найбільша відмінність між книжно-писемними (якими є попередні чотири) та розмовним стилем полягає в умовах спілкування. Розмовним стилем користуються в побуті, в неофіційному й офіційному спілкуванні, в навчальній, науковій, виробничій, суспільно-політичній та в інших сферах життя. Широко представлені елементи цього стилю в публіцистиці, ще ширше – в красному письменстві.

Основні ознаки розмовного стилю:

  • безпосередня участь у спілкуванні;

  • усна форма спілкування;

  • неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

  • невимушеність спілкування;

  • непідготовленість до спілкування (спонтанне);

  • використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

  • використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);

  • емоційні реакції;

  • потенційна можливість відразу з’ясувати незрозуміле, акцентувати увагу на головному.

Слід зауважити, що стилі мови не становлять замкнутих систем, між ними існує взаємодія, тому вони впливають один на одного.

Розуміння стилів мови дозволяє побачити тісні зв’язки між ними і мовною культурою як суспільства, так й окремої людини. Культура мовлення передбачає вміння користуватися всіма стилями української літературної мови.

Мова для всіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. Тому й розрізняють форми існування мови:


  • національна мова (літературна і діалектна – територіальні, професійні діалекти, соціолекти; просторіччя);

  • індивідуальна мова.

Форми існування (реалізації) мовлення:

  • внутрішнє мовлення.

  • зовнішнє мовлення (усне і писемне);

Внутрішнє мовлення – це мовлення в думках, яке відбувається без участі органів мовлення; воно уривчасте, позбавлене чітких граматичних форм. Це ніби розмова із собою.

Цей вид мовлення є складним процесом, що відіграє важливу роль у мовній практиці. Зокрема, під час підготовки до усних і письмових зв’язних висловлювань учням пропонуються завдання підготуватися до повідомлення на певну тему, подумати, про що слід сказати, які слова використовувати, як побудувати речення для цієї розповіді. Така внутрішня мовленнєва підготовка вдосконалює мовленнєві вміння, підвищує якість зовнішнього мовлення дітей.

Для розвитку внутрішнього мовлення вчителі застосовують різні вправи: читання мовчки, продумування своїх висловлювань, самостійне складання плану певного тексту для переказу чи твору тощо. Внаслідок таких вправ внутрішнє мовлення стає чітким, струнким, що в свою чергу позитивно впливає на зовнішнє мовлення.

Зовнішнє мовлення – це мовлення, втілене у звуки або графічні знаки, звернене найчастіше до інших. Для такого мовленнєвого спілкування потрібно, щоби було не менше двох людей: той, хто говорить, і той, хто слухає; або той, хто пише, і той, хто читає. Зовнішнє мовлення має дійти до співрозмовника.

Зовнішнє мовлення буває діалогічним і монологічним.

Специфіку діалогічного і монологічного мовлення висвітлює таблиця:


Діалогічне мовлення

Монологічне мовлення

Процес мовленнєвої взаємодії двох або більше учасників спілкування

Безпосередньо спрямоване до співрозмовника чи аудиторію

Виконує такі комунікативні функції: запит (повідомлення інформації);пропозиція (прийняття або неприйняття); взаємо переконання; обмін думками

Передбачає висловлювання однієї особи

Завжди вмотивоване, ситуативне, емоційно забарвлене, має двобічний характер

Виконує такі комунікативні функції:

  • інформативну;

  • впливову;

  • експресивну;

  • розважальну;

  • ритуально – культову

Уміння й навички говоріння у процесі діалогу:

  • виявляти обізнаність з обговорюваної теми;

  • досягти комунікативної мети;

  • дотримуватися теми спілкування;

  • аргументувати висловлені тези;

  • спростовувати хибні думки співрозмовників;

  • використовувати правила спілкування; мовленнєвого етикету, репліки для стимулювання, підтримання діалогу, дотримуватися норм літературної мови;

  • не перебивати співрозмовника, висловлюючи власну думку, доброзичливо його вислуховувати тощо

Має односпрямованість (не розраховане на безпосередню відповідну реакцію, зв’язне (зв’язність думки, що виражається в композиційно – смисловій єдності тексту та зв’язність мовлення – володіння мовними засобами міжфразового зв’язку




Типи монологів залежно від комунікативної функції та характеру логіко – синтаксичних зв’язків між реченнями: опис, розповідь, оповідь, повідомлення, міркування, переконання, роздум


Діалогічне – це мовлення, яке відбувається між двома або кількома особами. Воно є найбільш природною формою усного мовлення, яка супроводжує учнів у їх повсякденному житті й навчанні. Особливість його в тому, що воно не потребує розгорнутих висловлювань, оскільки може доповнюватися мімікою, жестами, інтонацією, ситуацією, при якій відбувається розмова. Типовим варіантом діалогу є бесіда.

Якщо говорить одна особа, а іншу слухають, то таке мовлення називається монологічним. Воно не підтримується запитаннями, а тому вимагає зібраності, зосередженості того, хто говорить. Іноді матеріал для монологу нагромаджується впродовж тривалого часу, обдумується і записується план, готуються окремі його фрагменти, здійснюється відбір лексики тощо.

Монологічне мовлення розгортається у формі доповіді, виступу, промови і т.ін. Шкільні монологи – це переказ прочитаного, розповіді за картиною, малюнками або на задану тему; виступ, твір тощо. Найдоступнішим видом монологу для молодших школярів є розповідь. Розрізняють розповідь прочитаного тексту (переказування), за малюнком чи картиною, з власного досвіду, розповідь-міркування, переконування, розповідь-характеристику тощо. Вміння будувати монолог, адресований різним слухачам, сприяє осмисленню подій, явищ, їх зв’язку. Усвідомлення необхідності передавати думки слухачеві змушує додатково працювати над змістом і формою (повторне читання, використання додаткових джерел: словників, довідників, енциклопедій і т.д.). Це сприяє розвиткові такої важливої якості особистості, як самоконтроль і вимогливість до себе.

Крім того, зовнішнє мовлення поділяється на усне і писемне; це дві системи мовленнєвого вираження в межах однієї мови. Усне мовлення – звукове, йому властиві певні інформаційні засоби (темп, тембр, гучність, паузи, логічні наголоси, емоційне забарвлення, яке може підсилюватися жестами і мімікою). Писемне мовлення – це передача інформації (висловлювання) у графічному вигляді (за допомогою букв).

Ученими доведемо, що усне мовлення з’являється раніше писемного як наслідок безпосередньої потреби спілкування; писемне мовлення засвоюється в результаті спеціального навчання. Тому говорять про випереджувальний розвиток усного мовлення. Писемне мовлення повніше і складніше від усного: в ньому частіше вживаються конструкції, які ускладнюють речення. У писемному мовленні неможливі паузи, логічні наголоси, інтонаційні конструкції. В якійсь мірі це компенсується іншими засобами, зокрема знаками пунктуації, виділенням того чи іншого слова розрядкою або жирним шрифтом, підкресленням тощо. До того ж, писемне мовлення ускладнене орфографією, тому воно реалізується повільніше.

Ці види мовлення різняться не лише своїми механізмами або способами породження, але й мовними, зовнішніми ознаками, з–поміж яких наступні:



Спільні/відмінні ознаки

Усне мовлення

Писемне мовлення

За стилем

Розмовний стиль

Писемно-книжкові стилі

За ступенем підготовленості

Імпровізоване, миттєве, ситуативне

Обдумане, підготовлене, перевірене

За точністю вибору слів

Миттєвий вибір, не завжди вдалий

Ретельний обдуманий вибір

За обсягом одиниць мовлення

Відносно малий обсяг речень

Достатньо великий обсяг речень

За засобами виразності

Паузи, логічні наголоси, інтонації, темп, тембр, міміка, жести, постава

Підкреслення, знаки пунктуації, каліграфія, фігури, тропи

За збереженням

Лише висловлювання (або у звукозапису)

Довготривале збереження

Писемна форма мовлення функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності, а усна обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові, виробничі, освітні потреби суспільства.



Основні вимоги до усного мовлення:

  • ясність (недвозначність) у формулюванні думки;

  • логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення;

  • відповідність між змістом мовлення і мовними засобами;

  • відповідність між мовними засобами й обставинами мовлення;

  • одностильність уживання одиниць мовлення;

  • багатство лексики в активному запасі слів мовця;

  • самобутність, нешаблонність у побудові висловлення;

  • ефективність мовлення;

  • красномовство (з урахуванням доречності й доцільності його);

  • милозвучність, виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу і ситуацією мовлення.




  1. Структура мовних висловів і їх мовне оформлення.

Методика підготовки педагога до різних форм усних виступів. Монолог, діалог, полілог як різновиди словесної дії
Українську мову проголошено державною, однак практично реалізувати цей акт неможливо без органічної взаємодії принаймні двох засад:

      1. створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного функціонування, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвиненим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

      2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти в поєднанні з мовним вихованням.

Слово – це одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Безсиле саме по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно.

Давній інтерес людей до можливостей слова зумовив виникнення спеціальної науки про красномовство – риторики.



Риторика – це одна з найдревніших філологічних наук у європейській науці; бере свій початок від давньогрецьких риторичних шкіл, в яких формувалася як навчальний предмет, а пізніше – як наука. Предметом уваги риторики є зміст мовлення, його побудова, словесне оформлення, запам’ятовування і майстерність публічного виступу.

Говорячи про майстерність мовлення педагога, про його красномовство чи художнє читання, треба враховувати, що всі види словесної діяльності базуються на законах риторики. Красномовство, мистецтво красномовства – це багаторівневий і багатофакторний процес оволодіння мистецтвом словесної діяльності при наявності емоційної й інтелектуальної взаємодії зі слухачем з метою цільового впливу на нього як на особистість.

Учителю недостатньо володіти культурою мовлення: дотримуватись мовних норм у різних комунікативних ситуаціях. Педагогу дуже важливо володіти мистецтвом слова як засобом впливу на дитину, здійснювати словесне виховання, що означає: поінформувати, довести, переконати, захопити ідеєю і врешті-решт стати комунікативним лідером.

Від володіння словом, без перебільшення, залежить формування навчальних мотивів та інтересів учнів, швидкість, обсяг і міцність засвоєння, збереження, пригадування й відтворення учнями навчального матеріалу. Тому мовлення слушно вважають найважливішим інструментом учителя. Ідеться про педагогічну риторику.



Педагогічна риторика (мовленнєва майстерності педагога) – це професійна комунікативна компетентність учителя. Вона вивчає можливість творчо застосовувати оптимальні мовленнєві технології для того, щоб мовлення досягло поставленої мети і було організоване відповідно до завдань педагогічної діяльності.

Фактори, які становлять основу мовленнєвої майстерності педагога, такі:

  • культура мовлення;

  • мовленнєвий слух;

  • володіння технікою мовлення;

  • ерудиція;

  • вербальна (словесна) пам’ять;

  • здібність до імпровізації, рольової гри.

Спілкуючися з учнем, педагог тримає у полі свого комунікативного впливу весь клас; якщо говорить для аудиторії, прогнозує сприймання свого звернення кожним, передбачаючи його реакцію. Саме тому кожному вчителю важливо оволодіти навичками спілкування, стилістичним багатством мови, мовленнєвими жанрами, оскільки майстерність учителя близька до майстерності сценариста, режисера й актора. Говорити риторично бездоганно означає «бачити» можливості слова.

Будь-який учитель повинен уміти:



  1. читати художньо, тобто читати художні тексти напам’ять або за книгою, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтворюючи його творчий задум, колорит епохи тощо;

  2. читати та промовляти кожен текст відповідно до його стильових і колоритних особливостей (публіцистика, інформація, науковий, офіційний, діловий, художній стилі);

  3. виразно розповідати матеріал свого предмета, передавати власні спогади, роздуми, спостереження, враження та ін.;

  4. уміти говорити взагалі – вільно, просто (невимушено), дохідливо, доречно, точно; володіти багатством словника, архітектонікою тексту, інтонаціями тощо.

Для цього мова володіє невичерпними ресурсами виражальних засобів, серед яких насамперед слід виділити виражальні засоби художнього мовлення і виражальні засоби звукового мовлення. До перших належать тропи, слова звукового і зорового зображення, експресивно-оцінна лексика, синтаксичне конструювання тексту тощо, до інших – сила виділення синтаксично вагомого слова, видозміни голосу, зупинки у мовленні, темп мовлення, емоційна тональність, що передає настрій, оцінку сприйнятого, моделює перспективу сприйняття тощо.

Оволодіння виражальними засобами звукового і художнього мовлення забезпечить його виразність, адже говорити виразно – значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують «бачити» почуте і давати йому оцінку. Звичайно, це неможливо без правильності мовлення, тобто дотримання чинних норм; точності мовлення, тобто відчуття і відбору семантично найбільш точних і стилістично виправданих у даній ситуації мовних засобів; доречності мовлення, тобто його відповідності меті та умовам спілкування.

Виразне читання покликане навчити не тільки читати художні тексти (напам’ять чи за книгою), а й взагалі вести розмову, тобто спілкуватися з однією людиною чи з цілою аудиторією. Воно навчає так говорити, щоби чітко зрозуміти:

1) що я хочу сказати;

2) для чого буду говорити, чого хочу досягти;

3) що хочу передати, чим поділитися;

4) яке моє ставлення до предмета мовлення;

5) якою буде ситуація мовлення (тло);

6) які екстралінгвістичні засоби «працюватимуть» разом зі словом.

Мистецтво живого слова впливає одночасно на думку і на почуття людини (дитини). Про думку пам’ятають усі, але багато хто забуває, що засвоєння слухачами знань повинне в той чи інший спосіб зумовлювати їхні вчинки, суспільну діяльність, а це відбувається лише тоді, коли здійснюється вплив не лише на розум, а й на серце слухача.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення – це процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Добираючи ті чи інші мовні засоби, вчителю слід дотримуватися загальних етичних вимог до мовлення, а також орієнтуватися й на такі позамовні чинники, як: суспільну сферу й мету спілкування в конкретних обставинах. Кінцевий позитивний результат спілкування педагога з учнями залежить не стільки від мотивів, якими керується вчитель, скільки від уміння їх сформулювати й викласти.

Готуючись до уроку, вчителю слід пам’ятати про суттєву різницю між писемним і усним мовленням. Так, сприймання усного тексту молодшими школярами залежить від довжини речення (кількості слів у ньому), довжини слова (кількості багатоскладових, довгих слів), кількості особових займенників (які сприймаються на слух легше, ніж безособові). На відміну від писемного, в усному мовленні бажані питальні (питально-риторичні), спонукальні (в тому числі й окличні), а не лише розповідні речення, наприклад:



Чи можливий такий результат?! Безперечно, – скажу я вам.

Варто пам’ятати, що для наголошування основної думки, підкреслення ключового моменту й посилення враження від сказаного необхідно використовувати не лише словесні, а й смислові повтори. Досягається це за рахунок багатої синонімії української мови.

Однак учителю слід уникати повторювання нетипових для усного мовлення складних сполучників: завдяки тому що, внаслідок того що, через те що та ін., оскільки вони гальмують сприймання учнями навчального матеріалу й не сприяють створенню в класі вільної, невимушеної атмосфери.

Запобігаючи повторів, варто використовувати інші способи привернення чи утримання уваги школярів, таких як: зміна порядку слів у реченні (інверсія), градація (посилення), протиставлення (антитеза), оклична й питальна інтонація, риторичні запитання, пауза тощо.

Проте речення бажано будувати таким чином, щоби ключова фраза була розміщена в його першій частині. Доведено, що діти молодшого шкільного віку набагато легше сприймають на слух зміст, коли речення починається називним відмінком, ніж декількома конструкціями в непрямих відмінках із прийменниками, наприклад:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка