Основи культури І техніки мовлення



Сторінка5/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Неправильно

У нашому підручнику з читання, на восьмій сторінці, можемо причитати українську народну казку «Рукавичка».

Правильно

Українська народна казка «Рукавичка», яку ми сьогодні прочитаємо, знаходиться у нашій читанці на восьмій сторінці.

Учитель у своїй роботі має враховувати, що писемне мовлення має форму монологу, усне ж не виключає діалогових і навіть полілогових варіантів.

Наявність правильно побудованих дієприслівникових зворотів (або їхніх замінників), як правило, на початку речення, дозволяє більш образно подати навчальний матеріал, зосередити увагу учнів, наприклад:

Неправильно

По закінченні уроку…

При читанні треба…

Правильно

Закінчивши урок…

Читаючи, треба…

Перевагу слід надавати простим реченням, у яких зберігається прямий порядок слів: підмет стоїть перед присудком, означення – перед означуваним словом: Сьогодні на уроці ми прочитаємо цікавий твір…

Не можна будувати речення з одночасним підпорядкуванням одного слова двом стрижневим:

Неправильно

Школярі навчалися у просторому класі, який переобладнали.

Правильно

Школярі навчалися у просторому, переобладнаному класі.

Негативно впливають на мовлення зайві слова й тавтологія:



Неправильно

Узимку в січні місяці…

Глухий тупик…

Пам’ятний сувенір…

У 21 вечора…

Ми з учнем удвох…

Правильно

У січні…

Глухий кут (безвихідь)…

Сувенір…

О 21. 00…

Ми з учнем…

Типові порушення як писемної, так і усної синтаксичної норми в побудові словосполучень є результатом низького мовнокультурного рівня, недостатнього знання української мови тощо:



Згідно з… (чим), але відповідно до… (чого)

Ім’я Леся, але звуть Лесею

Я маю, а не у мене є

Наслідувати (кого, що)

Оснований на… (чому), а заснований (ким)

Радіти (радий) (з чого)

Повідомляти (кого)

Зраджувати (кого)

Дивуватися (з кого, з чого)

Глузувати (з кого)

Навчатися (чого)

Опанувати (що)

Стосуватися (до кого)

Ужити заходів, а не заходи.

Без сумніву, учитель – не актор, але ж він професіонал, і від нього вимагається мистецтво красномовства не в умовах сцени, а в умовах класу. Щоби бути хорошим учителем, треба любити те, що викладаєш, і любити тих, кому викладаєш. Професійні знання, контакт з аудиторією, володіння мовою, почуття міри і власні можливості забезпечать оволодіння мистецтвом виразного мовлення.



Готуючися стати вчителем, студент – колишній учень – повинен дослухатися таких порад:

  1. Оскільки ораторство було і є одним із найвагоміших важелів культури, кожній людині, яка причетна до неї – як її творець чи як її споживач, – належить уміти керувати цим важелем.

  2. Успіх у спілкуванні з аудиторією завжди забезпечувався і забезпечується тільки за умов гармонійного поєднання систематичної праці, знань і переконань в істинності справи, про яку йдеться. Говорити слід лише про те, в чому твердо переконаний.

  3. Високий рівень пропагандистської й освітянської справи забезпечується: громадянською позицією (рівень постановки проблеми має бути високим), авторитетом (моральне право на викладання предмета треба завоювати життям), відповідальністю (тобто мірою зусиль, витрачених на засвоєння знань, на підготовку себе до зустрічі (роботи) з аудиторією).

  4. Виразно читати (а значить виразно говорити) не стільки навчають, скільки навчаються.

  5. Спочатку слід навчитися логічно, образно, емоційно мислити, а потім – осмислено висловлювати думку.

  6. Виразність мовлення (і тексту) залежить від багатства словника, поліфонії, різноманітності синтаксичної організації, емоційної насиченості, інтонаційної багатобарвності і т.д.; отже, дбаючи про виразність, слід дбати про багатство і різноманітність мовлення.

  7. Усне мовлення не може бути застарілим чи новим (воно не знає стилю «ретро»). Його виразність зумовлюється рівнем знань сучасних ресурсів мови, які сформувалися попередніми епохами, що полишили відбитки в писаних пам’ятках (текстах), і читати які потрібно за нормами відповідного часу.

  8. Необхідно засвоїти (досягнути) три мети висловлювання: інформування, переконання, спонукання.

Оскільки вчитель – це лектор і читець із особливою місією, то йому доцільно дотримуватися таких настанов:

    • коли йдеш до класу, одягнутися слід просто і пристойно. В одязі не повинно бути нічого крикливого: психологічна дія на слухачів починається до моменту мовлення – з появи вчителя перед аудиторією;

    • говорити слід ясно, чітко, немонотонно, по можливості виразно і просто. У тоні повинна відчуватися впевненість, переконливість і своєрідна сила. Але слід уникати повчального тону: нетактовного – для дорослих, нудного – для дітей;

    • мовлення має бути «живим». Тон мовлення слід змінювати – підвищувати і знижувати його залежно від змісту і значення конкретної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про паузи між окремими частинами усного мовлення (вони важливі так само, як і абзац у писемному мовленні);

    • мовлення ефективно (й ефектно) оживляють жести, але користуватися ними слід обережно: жести повинні відповідати змістові і значенню даної фрази або окремого слова, не суперечити тону висловлювання; тільки тоді вони спроможні посилити його вагу. Слід остерігатися частих, одноманітних, метушливих і різких рухів рук, бо це набридає і дратує;

    • мовець не повинен «прикипати» поглядом до якоїсь однієї точки (наприклад, до відкритих, допитливих очей одного учня або стіни, в яку впирається погляд над головами учнів) – це призведе до втрати контакту з аудиторією, знизить контроль над її налаштованістю до сприйняття інформації тощо;

    • учитель повинен мати витримку, володіти собою в будь-якій ситуації;

    • у мовленні неприпустими шаблони і штампи;

    • простота та ясність викладу – це найголовніші його якості;

    • щоб досягти мети, домогтися успіху, потрібно не тільки завоювати увагу, а й утримати її до кінця комунікативної ситуації. Цьому сприяє лаконізм, оптимальний темп мовлення, короткі «свіжі» відступи, цікаве обрамлення тексту тощо.

Педагогічна риторика пропонує такі правила успішного спілкування для педагога:

  1. Не кожний актор учить, проте кожний учитель повинен уміти грати такі ролі, як «професор», «митець», «співрозмовник», «приятель», «командир».

  2. На уроці немає слів, які були б спрямовані для одного учня: звертаючись до одного, створюємо і моделюємо реакцію решти.

  3. Зарозумілість (гордовитість) і крик виявляють боягузтво, незнання навчального матеріалу та невпевненість. Щоби бути почутим, не слід напружувати голос.

  4. При дітях недоречні розмови про особистість окремого учня. Оцінюється сказане, а не той, хто сказав; зроблене, а не той, хто зробив.

  5. Не слід загрожувати і виправдовуватися, бо «той, хто загрожує, буде битий від свого удару, а виправдовуючись, ніхто не зміг ще виправдатися». Як погроза, так і невпевненість розкривають слабку і полохливу людину.

  6. Учителів не слухають через негативні звертання. Краще сказати: «Чекаю на вашу увагу!», ніж «Досить розмовляти!»; «Завершуйте свою цікаву бесіду!», ніж «Замовкніть!»; «Морзянка застаріла!», ніж «Годі стукати!»

Мовлення вчителя вирізняється такими рисами, як принциповість, діловитість, оперативність. Бути принциповим – значить уміти активно відстоювати свою точку зору, маючи непохитну ідейну переконаність. Це значить також бути непримиренним до будь-яких недоліків, у яких би формах вони не проявлялися. Бути діловитим значить більше уваги приділяти простим, але живим, із життя взятим і життям перевіреним фактам.

Учитель має вміти створити у колективі потрібний тон спілкування – як у прямому, так і в переносному значенні цього слова. У прямому – це значить, що в учнівському колективі звикають розмовляти спокійно, коректно, ввічливо (на жаль, у деяких колективах і навіть в окремих сім’ях настільки звикають до крику, лайок, цинічних, жорстких, двозначних характеристик і зауважень, що ця образлива манера розмовляти вже не викликає протесту; і лайку просто пропускають повз вуха). У переносному – це значить, що в колективі панує атмосфера доброзичливості і взаємоповаги. Як свідчать соціологи, в ображеної, виведеної з рівноваги людини продуктивність праці помітно знижується (до 50%). Тому слушні ті, хто вимагає сказати «ні» грубощам, образам, лайці не лише з етичних, а й з виробничих причин: вони вважають, що грубощі надто «дорого коштують» як окремій людині, так і державі.

Цілком виправданою є думка про те, що похвалити учня за хорошу роботу перед усім колективом – ніколи не завадить, а от публічно робити зауваження треба дуже обережно й обдумано: звичайно буде краще вказати учневі на його помилки наодинці або в колі найближчих товаришів. Догана перед усім колективом повинна виноситися лише в особливо важких випадках і бути надзвичайно ґрунтовно і переконливо вмотивованою.

Манера спілкування між учнями класу має ґрунтуватися на принципі лаконізму. Кожне доручення, завдання або справа тим зрозуміліші, чим коротше вони викладені; слід завжди, де лише можливо, без втрат для змісту користуватися загальноприйнятими і зрозумілими словами. Лаконічність повинна бути пов’язана з конкретністю, а конкретність – це своєрідна сконцентрованість інформації. Усе це слід врахувати як у спілкуванні між учнями класу, так і в розмовах із колегами.

Окрему групу етичних правил становлять правила зовнішньої культури поведінки: особистої культури, культури робочого місця, взаємної ввічливості і, безперечно, культури мови, що реалізується в монолозі, діалозі, полілозі.

Монолог – це мовлення однієї особи, звернене до широкої аудиторії слухачів, глядачів, читачів із метою цілеспрямованого впливу на них. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення розгалуженіше тематично і є результатом індивідуальної творчості мовця. Монологічне мовлення поділяється на усне і писемне.

З-поміж усних монологів виділяють мовлення, спрямоване до присутніх в аудиторії (безпосередньо-контактне) – промовець звертається до людей, яких бачить перед собою; і мовлення, адресоване слухачам через мікрофон (опосередковано-контактне, так званий радіо-телевізійний варіант). Монологи мають імпровізовані (безтекстові) форми і форми попередньо фіксовані (текстові, розраховані на усне відтворення). Усі ці варіанти об’єднує спільна функція – живий, активний вплив на масового слухача.

При виголошенні монологу промовець мусить підтримувати контакт з аудиторією, адже він не тільки повідомляє, переконує, а й втручається у процес сприймання, свідомо регулює його. Тобто крім двох найголовніших завдань – власне комунікативного й емоційного, оратор (учитель) постійно має ще одне – організовувати увагу слухачів (школярів). Допомагають у цьому спеціальні мовні засоби та композиційні прийоми. Скажімо, перериваючи якесь речення, мовець повертається до вже виголошеної частини, повторює її з виразнішою інтонацією, зосереджуючи увагу на певному моменті: «Ми будемо далі розширювати добросусідські (добросусідські, підкреслюю!) українсько-польські стосунки».

Монолог може перериватися синтаксичними конструкціями із звертально-окличною інтонацією, що відновлюють у пам’яті слухача сказане раніше: «Адже це ті вулиці нашого прадавнього міста, якими ступала колись Леся Українка, вулиці, над якими, можливо, досі літає (а чому б і ні, товариство?) відлуння її кроків». Сприяють налагодженню контакту слова на зразок: казати, розповідати, слухати, думати, розуміти, які вживаються здебільшого у формі наказового способу. Важливі в такій ситуації авторські запитання-відповіді: «Є зворушливі спроби з любов’ю до П.Тичини молодого виправдати все ним написане. Навіть намагаються видавати його одіозну писанину за свідому пародію на дійсність. Покласти життя на пародію, володіючи хистом такої дивовижної сили? З такою тонкою душевною організацією? Це абсурд. Тут треба на повний голос сказати про щось інше: ось що може зробити злочинний режим навіть із геніальною людиною!»

При опосередковано-контактному монолозі мовець позбавлений можливості бачити й відчувати реакцію слухачів, не може вдатися до засобів впливу, розрахованих на зорове сприймання (міміка, жести, пози). Тут основна увага приділяється мовностилістичній та інтонаційній досконалості тексту.

Різновидами усного монологічного мовлення є такі монологи: публіцистичний, науковий, інструктивний, інформаційний.

Публіцистичний різновид охоплює промови на важливі суспільно-політичні теми, виголошувані на з’їздах, конгресах, вічах, мітингах та інших зібраннях. Основне завдання таких монологів – формування громадської думки. Промовці користуються всіма засобами, властивими публіцистичному стилеві: епітетами, метафоричними узагальненнями, фразеологією літературного та фольклорного походження, лексичними й іншими компонентами суспільно-політичного та філософського змісту. Запорука успіху таких виступів – взаємна врівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням.

У науковому різновиді реалізується монологічне мовлення пізнавального призначення. Тут виділяються монологи: власне науковий (доповіді й повідомлення на наукових конференціях, симпозіумах, засіданнях колективів дослідних установ, лабораторій, кафедр), навчальний (лекції у вищих та середніх навчальних закладах, уроки та бесіди вчителів у школах тощо), популяризаційний (виступи і доповіді на наукові теми перед широкою аудиторією). Науковий монолог містить наукову інформацію, яку треба донести до різних верств суспільства. На лексичному й фразеологічному рівні слід відзначити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання, а отже, виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики – це іменники й інші субстантивовані частини мови). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, то науковий твір насичений передовсім абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовують у ньому, як правило, лише в одному з їхніх значень.

Важливою рисою наукового мовлення є надання переваги ускладненим складним реченням із розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів (дієприкметникових і дієприслівникових), вставних і вставлених конструкцій. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага в ньому належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим і наслідковим зв’язком, бо такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи в текстах суспільно-політичного циклу; фізико-математичним і природничим наукам така лексика невластива. Ще одна особливість наукового мовлення – це документація тверджень, цитати, посилання тощо.

Монологічне мовлення інформаційного плану використовується в повідомленнях про події господарського, політичного, культурного життя, у звітах про діяльність установ та організацій, у висвітленнях роботи конференцій, нарад, комісій тощо. Засоби організації мовного матеріалу спільні із засобами офіційно-ділового стилю.

Монолог у художньому творі репрезентує спрямоване на читача мовлення автора або стилізоване під усні зразки внутрішнє мовлення персонажа. Монологічні тексти поділяються на такі основні типи: звернений монолог, внутрішній монолог, монолог із-за рампи (текст персонажа читає диктор). Особливе місце у відображенні усного мовлення належить монологові у драматичних творах. Свого часу монолог був однією з основних форм організації тексту (античний театр, література доби класицизму, драматургія романтичного напрямку). Згодом головним компонентом драматичного твору став діалог, що спричинило зміну ролі й характеру монологу. В ньому з’явились елементи діалогічного мовлення, які відтворюють звертання героя до самого себе або до відсутніх співрозмовників. Порівняймо класичний монолог і монолог діалогізований:

Король

Хоча про смерть улюбленого брата

Ще досі свіжа пам'ять, хоч належить

Журитись нам і вся держава мала б

Нахмуритись одним чолом скорботним,

Та розум наш подолує природу, –

Ми з мудрим сумом споминаєм брата,

Не забуваючи й себе самих.

Тож з радістю, затьмареною горем,

Урівноваживши журбу і втіху,

Зі сміхом в оці, зі сльозою в другім,

Весільний спів з’єднавши з похоронним,

Ми братову колишню, королеву,

Законну спадкоємицю держави,

Дружиною своєю нарекли.

(В. Шекспір, переклад Г. Кочура)

Іфігенія

Холодний мармур – тільки ж притулку!

А як було я голову схиляла

До матері коханої на груди

І слухала, як рідне серце билось…

Як солодко було тримать в обіймах

Тоненький стан мого хлоп’ятка-брата,

Мого золотокудрого Ореста…

Латони дочко, сестро Аполлона!

Прости своїй рабині спогад сей!..

Хоч би мені вітри принесли звістку,

Чи там живий ще мій шановний батько

І люба матінка… Сестра моя, Електра,

Вже досі одружилась. А Орест?

Він досі вже на грищах олімпійських

Отримує вінці. Як мусить гарно

Оливи срібне листя одбивати

Проти золотистих кучерів його.

(Леся Українка)

Монолог у недраматичних творах уживається для характеристики персонажів і сприяє виявленню авторського ставлення до них. Монолог може бути сповнений інтимної ліричності, епічної роздумливості, публіцистичної пристрасності. Часто ці елементи поєднуються з перевагою то одного, то другого, то третього:



Я вірю в будівничих. У зміни вірю: руйнач, вандал уже проклятий нами і буде проклятий майбутнім теж. Уяви себе раптом катапультованим з оцього зерновоза кудись у далеке майбуття, де трудно було б повірити, що ти жив у той мас, коли тільки з’являлися колумби космосу. Коли ти ще змушений був ковтати смердючі дими та чад заводів і вважав це звичайним. Бачив будівника в житті і псевдобудівника… І що був ти сучасником бюрократичних рептилій, земноводних плазунів кар’єризму, браконьєрів усяких, на власні очі бачив їх. Ось у тому житті, де не пігмеїв з тюбиками побачиш, а квітучих атлетів, людей прекрасних душею і тілом, тих, для кого почуття щастя стало нормою існування… Уяви себе там!

(О. Гончар)

Своєрідну синтаксичну конструкцію становить внутрішній монолог. На відміну від монологічного мовлення взагалі, внутрішній монолог не виголошується перед аудиторією. Він завжди містить суб’єктивну інформацію, оскільки відтворює заглиблення людини у свій внутрішній світ. Побудований він здебільшого у формі прямої мови, яка може включати елементи непрямої; досить часто використовується в ньому невласне пряма мова. Авторський внутрішній монолог ведеться від першої особи, монолог героя твору – від третьої. Синтаксична особливість цього типу мовлення полягає у використанні значної кількості еліптичних і парцельованих конструкцій:



Не могла. Чи я сього не розумію. Вона підупала на силах… Однак… я її любив, любив! Чи вона сього не знає? Знає, але се, може, мені лиш так здається… О ні, тисяч раз ні! Сього ж не можна не знати, коли воно правда! Воно є правдою!

(О. Кобилянська)

Діалог – це розмова, яка відбувається між двома особами. Діалог найбезпосередніше пов’язаний з усним розмовним мовленням людей у повсякденному спілкуванні. Розмова між двома особами складається з відносно коротких уривків усного тексту і відбувається без попередньої підготовки. Співрозмовники, висловлюючись, одночасно сприймають чуже мовлення і реагують на нього. Через те тут використовуються неускладнені синтаксичні конструкції, контекстуально неповні й еліптичні речення, пропущені компоненти яких допомагає відновити ситуація. Складниками усного діалогічного мовлення є міміка й жести, йому притаманне розмаїття інтонаційних відтінків.

Вибір лексики в діалогах залежить, з одного боку, від індивідуальних навичок мовця, а з другого – від особливостей співрозмовника. Для діалогів характерне прагнення до стиснення (конденсації) вислову (виключається зайва інформація):



    • Усе дивишся?

    • Угу.

    • Я вимкну – набридло! (перед телевізором)

Діалог без авторського тексту відтворює багатство живого мовлення:

    • Купіть котика, це ж така радість дитині

    • Якій дитині? До твого кота треба будки собачої та ланцюга.

    • Що ви таке кажете, навіть смішно. Він же лагідний, як я не знаю… Ось, дивіться, я його можу погладити (З газети)

Діалог у художньому творі, крім основної функції – спілкування, виконує й функцію художньо-естетичну, тому є предметом авторського опрацювання й шліфування. Якщо усно-розмовний діалог репрезентує спонтанне мовлення, то діалог у творах художньої літератури є обміркованою й відповідно до тематичних та зображальних завдань автора підготовленою синтаксичною побудовою. Красне письменство використовує діалоги для змалювання характерів героїв:

    • Мамо, майте розум! Люди ззираються! Чого ви так страшно кленете?!

    • Що-о?

    • Люди чужі слухають!

    • Най мене поцілують твої люди!.. Кури поприпинай або попутай! Усі грядки роздерли-розпорпали! То праценька моя тяжка!

    • Кури не коні, щоб їх путати! Як хочете, то самі путайте! Я не дурна, щоб з мене люди сміялися!

    • Йой, то ти чия така мудренька? Чи не Сеньки Андрушкової? Ая, твоя мама весь розум поїла! Такої другої у цілому світі не знайдеш! Та най тебе грім уб’є з розумахою! Така вже розумаха, що нема що тим розумом заткнути!

    • Чия не є і яка мама не є, але кури не припинала і не путала!

(С. Пушик)

У драматичних творах діалогічне мовлення є засобом самохарактеристики персонажів:



Марійка

Це має бути подарунок?

Мавка

Не зовсім так – за поцілунок!

(до Івана)

Ну, що ж? цілуй!

Іван

Та потім, може…

Марійка

Ти поцілуєш? Боже, Боже!

Мавка

Ще довго ждати! Я не жду

І край негайно покладу!

(Іван потуплює очі. Мавка хвилину жде і ураз розриває й кидає сорочку).

Кохаєш дівчину? Так – край!

(сміється й зникає)

Іван

(услід)

Постій! Скажу щось… почекай!..

Марійка

Така ось та Мавка!.. Чула я…

Він Мавчин!.. Матінко моя!

(плаче)

Її ти любиш?! Я питаю…

Чого ж мовчиш ти?..

Іван

Сам не знаю…

(Олександр Олесь)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка