Основи культури І техніки мовлення



Сторінка6/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Полілог – це синтаксична конструкція, що відтворює мовлення групи людей (більше двох). В усному спілкуванні вживається як словесна реакція на якесь повідомлення, передає схвильованість певною темою чи подією. У художній літературі, рідше в публіцистиці, є засобом для змалювання масових сцен, для соціальної характеристики персонажів, для надання більшої напруженості окремим епізодам твору:

Раніше парубки сердилися на Ладка, що він отак любісінько залицяється до їхніх дівчат. А зараз – ні. Бо не подужають його навіть гуртом. Пробували вже… Змовилися між собою та й обступили Ладка з усіх боків.

    • Чого ти тут розперезуєшся? – почав найсміливіший і поворушив кулаками в кишенях.

    • А то що? – невинно запитав Ладко.

    • А то – в пику…

    • Мене?

    • Тебе!

    • Ти?!

    • Всі…

    • Ану ж!

    • Ось ходім…

    • Пішли…

(Григір Тютюнник)

Як діалогічне, так і монологічне мовлення передбачають чимало екстралінгвістичних факторів: ситуація спілкування, очікуваний результат спілкування, мовні здібності мовця, слухача та ін., адже у мовленні можуть трапитись явища, яких немає у мові, які не засвідчені ніякими словниками і жодною граматикою. Щодо мовних здібностей індивіда, то вони (як продукт розвитку природних задатків у сприятливих умовах) забезпечують людині швидкий, вільний виклад думок, а також допомагають оволодіти новим різноманітним мовним матеріалом, успішно користуватися ним і в побутовій, і в науковій мовній діяльності. Таким людям властива легкість наслідування, тонке чуття мови, чудова словесна пам’ять, швидкість засвоєння і практичне використання мовного матеріалу. Ці якості формуються у процесі активної мовленнєвої діяльності при наявності нормативних зразків та інтересу, поваги до предмета мовлення.


5. Вплив мистецтва художнього слова на формування особистості. Специфіка читання епічних, ліричних і драматичних творів. Літературна мова та мова творів художньої літератури
Завдання вчителя початкової школи – прищеплювати дітям і постійно підтримувати в них бажання читати, що сприяє передусім поліпшенню культури мовлення, збагаченню словникового запасу, вдосконаленню техніки мовлення. Педагог має збагачувати учнів і щедротами своєї душі, і матеріалом художньої творчості. Вміло організована робота з мистецтвом художнього слова включає школяра у творчу працю, яка ґрунтується на прагненні вчителя розвивати емоційну сферу школяра, формувати й удосконалювати культуру його почуттів.

Таку вимогу диктує сама специфіка художньої літератури, в якій поєднуються раціональне і чуттєве. Складний процес формування гармонійно розвиненої особистості неможливий без удосконалення його емоційного сприймання.

Ще Аристотель свого часу зазначав, що якщо ми піклуємося лише про розумовий розвиток молодої людини, забуваючи про необхідність розвитку її почуттів, то ми йдемо назад, а не вперед [див.: 1].

Передові педагоги наполягають на необхідності виховання почуттів, усвідомлюючи труднощі цієї роботи. В. Сухомлинський свого часу наголошував: «Учити відчувати – це найважче, що є у вихованні. Школа щирості, чуйності, співчутливості – це дружба, товариськість, братерство. Дитина відчуває найтонші переживання іншої людини тоді, коли вона робить щось для щастя, радості, душевного спокою людей».

Виховання почуттів (етико-естетичне виховання) – найголовніша турбота вчителя-педагога, особливо вчителя початкової школи. Однак на уроках літератури у процесі вивчення художніх творів зазвичай здебільшого переважає логічне, раціональне начало. З приводу цього Оскар Уайльд зауважував, що є два способи не любити мистецтво: один – це просто його не любити; другий – любити його раціоналістично. Інколи педагоги забувають про саму природу художнього слова, що як те дзеркало показує людську душу в її найкращих поривах і найстрашніших помилках, прагне передати нам хвилю почуттів, погляди, болі й радощі людей.

Правильне читання художнього тексту сприяє проникненню в його ідейно-мистецьку серцевину. Завдання школи і полягає в тому, щоб навчити дітей читати, слухати і сприймати художній твір. У процесі підготовки тексту до виконання і у процесі декламації збагачується образно-емоційна сфера, відбувається те, що прийнято називати працею душі.

Читання творів художньої літератури спонукає педагога будити і підтримувати зацікавленість учнів мистецтвом художнього слова, викликати в них відповідну реакцію на почуття, настрої, якими насичено твір; викликати переживання, а точніше співпереживання; зачаровувати твором, «переливати» в дитину бодай частку почуттів, якими насичено твір; прищеплювати школярам і підтримувати в них бажання послухати твір ще й ще, вчитатися в нього, розібратися: в чому його краса, чарівна сила; навчитись декламувати його.

Читання творів – це один із найвідповідальніших етапів у діяльності вчителя початкової школи. Він потребує відновлення всіх одержаних знань і вмінь та реалізації їх у звучному слові.



Виразне читання – це мистецтво відтворення в живому слові думок, почуттів, настроїв, переживань, якими насичено художній твір. У процесі такого читання виявляється особисте ставлення виконавця до виконуваного ним твору, відчувається його виконавський намір, який виливається в діяння словом (словодію).

Специфіка виразного читання полягає в умінні вчителя стримано і переконливо, просто, але майстерно, щиро та дохідливо донести до учнів думки, почуття, переживання, настрої автора й водночас відтворити своє особисте ставлення до твору, який він декламує, а також передати естетичну наснагу твору, відбити особливості його художньої форми, жанру і стилю.

Мистецтво художнього слова складне і синтетичне. Синтетичність і складність його залежать від дійсності, що становить основу твору, а також від форми її змалювання. Це значить і від роду та виду літератури, і від жанру твору, оскільки художня дійсність знаходить своє відображення в різних жанрах.

До читанки для початкових класів уходять різні жанри: оповідання, казки, вірші, байки, малі фольклорні жанри (приказки, прислів’я, загадки), а також науково-популярні твори та ділові статті. Кожний літературний твір має свої особливості, що визначають специфіку читання.



Оповідання – це словесне повідомлення про когось, щось; невеликий за обсягом прозовий художній твір. Специфіка читання оповідання у початковій школі зумовлена двома формами змалювання автором художньої дійсності: розповіддю й оповіддю.

Розповідь – це важливий елемент епічного й ліро-епічного твору: зображення подій і вчинків персонажів через об’єктивний виклад їх від третьої особи. Під третьою особою розуміють самого автора, він розповідає про те, що його найбільше вражає, хвилює. Авторська розповідь може мати різні форми викладу думок:

  1. За допомогою лише власної, так званої авторської мови («Весна в лісі» О. Копиленка, «Удовина хата» Марка Вовчка, «Відлітають журавлі» В. Сухомлинського та ін.).

  2. За допомогою діалогічної мови, тобто розмови дійових осіб без застосування власної, авторської («Чарівне слово» В. Осєєвої, «У панському саду» Марка Вовчка, «Помічниці» О. Бунця тощо).

  3. За допомогою власної, авторської та діалогічної мови («Руденький» В. Нестайка, «Де людей немає…» В. Кави, «Я хочу сказати своє слово» В. Сухомлинського, «Дружна сімейка» С. Носаля та ін.).

В усіх випадках твір треба глибоко проаналізувати, уявити всі картини й образи, розкрити й осмислити його експресивність. У першому випадку, порівняно з іншими, читець має деякі полегшення: експресивність твору він передає тільки з позицій одного автора.

У другому випадку читання дещо ускладнюється, оскільки експресивність треба передавати відповідно до кожної особи, співрозмовників. Це значить, відтворити тісний зв’язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови передати настрої, почуття, переживання кожного.

У третьому випадку читець, закономірно, передає думки, почуття, переживання й автора, і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу розповідача до дійових осіб. Для цього потрібно вміло користуватися всіма засобами виразності, особливо інтонаційними, та іншими логічними й емоційними засобами впливу на читача.

Свої особливості читання має оповідь.



Оповідь – це своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів у художньому творі від першої особи. На відміну від розповіді, в оповіді письменник висвітлює певні події й образи не від себе, а від оповідача («Завтра до школи» В. Драгунецького, «Силомір» А. Савчука, «Синичка» П. Панча та ін.).

Щоби правильно прочитати оповідь, необхідно пізнати образ оповідача: його вік, стать, характер, симпатії, антипатії, обставини, в яких він перебуває; його ставлення до тих подій і людей, про яких він (вона) оповідає. Відтворювати індивідуальні риси мови дійових осіб настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх думок, намірів, настроїв, учинків, переживань тощо. Для експресії першорядне значення має мова оповідача, другорядне – мова дійових осіб; для експресії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають однаково важливе значення.

Для оповідання характерний відносно сталий, поміркований темп читання, розрахований на молодшого школяра; доцільно після кожного епізоду, частини робити тривалі паузи. Це дасть можливість дітям краще осмислити, пережити прочитане, підготуватися до слухання наступного епізоду або частини.

Дехто вважає, що вірш читати легше, ніж прозу, тому що:

а) ритм допомагає визначити наголоси в словах;

б) віршовий рядок легше охопити оком;

в) ритмічні паузи в кінці попереднього рядка дають час проглянути очима наступний рядок, перш ніж його читати;

г) вірш легше запам’ятовується.

Інші наполягають на тому, що поезію читати важче, бо вона вимагає більшої естетичної чуйності, аніж проза, адже для сприймання поезії треба мати більш високу емоційну чутливість, настроєність, інакше кажучи – потребу в прекрасному.

Кожен жанр має свої особливості та вимагає тих чи інших творчих зусиль від виконавця.

Так, виразне читання прозового тексту називають «розказуванням», «розповіданням». Це призводить до термінологічної плутанини, коли точне відтворення авторського тексту змішують із його вільною передачею.

Треба внутрішнім зором своїм бачити змальовану автором картину в усіх її деталях. Якщо вона описана докладно, досить лише вдумливо проаналізувати текст; якщо вона схоплена лише штрихами, її треба домалювати у своїй уяві, нафантазувати (дофантазувати) картину.

Декламаторові доводиться вживатися в роль тієї особи, від якої він читає; це дає змогу краще відтворити почуття, настрої, але це ніяк не означає, що треба грати роль автора чи героя, що треба перевтілюватися в них; сценічна гра в читанні прози може викликати у слухача відчуття неприродності.

Суб’єктивне тлумачення вчинків героя може не збігатися з авторським. Але власне тлумачення, оскільки воно не суперечить текстові, – не лише право, а й обов’язок виконавця.

Готуючись до декламації прози, доведеться самостійно вирішувати питання, що читати з книги, а що напам’ять. Варто обирати для читання такі тексти або уривки, які б були не просто цікавими за сюжетом, а й мали яскраві характери, розкривали позицію автора, передавали відповідний настрій; мали відносно завершену композиційну структуру, свій конфлікт і підтекст, що підпорядковується ідеї всього твору.

Казка – це один із жанрів усної народної творчості (фольклору); вид художньої прози, що походить від народних переказів; порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі; фольклорний жанр, вигадана прозаїчна оповідь побутового чи казкового змісту.

Знайомство дітей із мистецтвом живого художнього слова започатковується здебільшого сприйняттям казки. Казка найчастіше також є прозою; в ній є персонажі, дія, діалоги, проте текст за характером зовсім інший. Жанр казки близький до оповідання, проте має свої особливості. За змістом і формою казки не однотипні. Вони умовно поділяються на три групи:



  1. Казки про тварин, у яких головними дійовими особами виступають звірі або птахи, наприклад, українські народні – «Лисичка та Журавель», «Вовк та козенята», «Рукавичка», «Дружні звірі»; «Біда навчить» Лесі Українки.

  2. Казки фантастично-пригодницькі та героїчні, в яких провідними героями виступають могутні воїни-визволителі чи інші особи, що втілюють у собі найкращі позитивні якості людини, – «Кирило Кожум’яка», «Івашко», «Дивна сопілка» (українські народні), «Снігуронька» (російська народна).

  3. Соціально-побутові та побутові. В них позитивними героями виступають прості люди, наділені високими моральними якостями, – «Як брати батьківський скарб знайшли» (болгарська народна), «Багатий брат і бідний брат» (естонська народна), «Золотий кавун» (узбецька народна), «Сім лозин» (азербайджанська народна), «Про злидні» (українська народна).

Кожна група таких казок вирізняється своїми художніми особливостями, що вказують на специфіку їх читання. Всі вони мають велику силу впливу на розум, волю і почуття дітей молодшого шкільного віку.

Специфіка читання казки зумовлюється, з одного боку, тими ж вимогами, що й оповідання (це – глибокий аналіз змісту, розкриття ідейного спрямування), з другого – глибоким осмисленням творчої манери розповіді, яка характеризує даний жанр і його емоційність.

Казка, на відміну від оповідання, твір більш динамічний і мальовничий. Вона має своєрідні цікаві зачини: «Була собі коза…» («Вовк та козенята»), «Жили собі дід та баба…» («Лисичка» – російська народна), «Було це чи не було, зустрілися якось Пес і Кіт…» («Кіт і Пес» – українська народна), «Колись давно-давно, в одному селі жила привітна й ласкава дівчинка…» («Калинка» – Г. Демченко), «Колись був у Києві якийсь князь…» («Кирило Кожум’яка»), «Усяке в світі буває, про всяке й казка розповідає…» («Снігуронька»), «Жив колись на світі один чоловік і мав три сини…» («Як брати батьківський скарб ділили» – молдавська народна).

Такі зачини мають давню традицію, і вона не випадкова. Казка здавна є важливим дидактичним матеріалом у народній педагогіці. Вона розширює кругозір людини, сприяє розвиткові уяви й уявлення, змушує мислити, аналізувати, зіставляти, сприяє набуттю певних життєвих навичок. Тому мета таких зачинів – заінтригувати слухачів, викликати в них інтерес до слухання. Завдання ж учителя – знайти для цього відповідні інтонації.

Зміст казок оптимістичний. Виражається він в основному через поведінку позитивних героїв, які змагаються з негативними і завжди перемагають. Герої казок приваблюють спостережливістю, кмітливістю, вірою в себе, довір’ям до інших, щирим прагненням допомагати нещасним, гнобленим і голодним; вірою в перемогу правди, добра та справедливості, а також готовністю жертвувати собою заради торжества гуманістичних ідеалів. Діяння позитивних героїв казки викликають у школярів почуття замилування і захвату. Тому найголовніше і найскладніше для педагога – це знайти потрібний для казки тон: простоти, щирості, життєрадісності, безпосередності, довір’я і захопленості тими «чудесами», про які він розповідає учням.

Події в казках розгортаються динамічно. Причому дія розпочинається з перших рядків: «Їжак і Лисиця впали у довгу яму. Два дні якось терпіли, а тоді і почав допікати їм голод…» («Лисиця і Їжак» – українська народна). Кожна картина в казці змінюється іншою, і в кожній із них змальований випадок чи подія, що безпосередньо характеризує дійових осіб, розкриває якусь сторону їх характеру, ті чи інші моральні якості. Вчителю початкової ланки освіти варто це врахувати і після кожної картини чи епізоду робити тривалі паузи, щоб дати можливість учням усвідомити і пережити зміст прочитаного.

Необхідно також враховувати і таку особливість казок, як відсутність великих описів, коментарів, чітке розмежування позитивного і негативного начала в діях персонажів. Ця протилежність між ними розкривається через безпосередню діалогічну мову, їх вчинки, обставини, в яких вони живуть і діють, через ставлення до них народу чи автора (якщо казка літературного походження). В цілому такі компоненти твору створюють його динаміку, виражають ідейне спрямування і манеру читання тексту. Тому кожний учинок, дія героя, кожне слово – все, що вказує на особливість його характеру, повинно відобразитися у відповідній інтонації, її відтінках, різних тональних, динамічних і темпоральних змінах.

Головне, до чого повинен прагнути вчитель, – це постійно спілкуватися зі школярами, підтримувати встановлений із ними контакт, відчувати реакцію дітей і при потребі коригувати її; виховувати в дітях людяність – прекрасну здатність людини перейматися чужим нещастям, радіти радощами іншого, переживати чужу долю, як свою. Варто також пам’ятати про те, що душевні порухи казкових героїв зображаються через фізичні діяння. Читаючи казку, педагог повинен змінювати пози, промовляючи репліки різних дійових осіб, враховувати зміни адресата, не забувати про загальний романтично піднесений тон, що відтворює незвичайні, дивовижні картини та ситуації, не збитися на побутово-інформативне читання. Правильне відтворення характерних особливостей дійових осіб казки підсилює зорове сприймання учнів, зосереджує їх увагу на головному.

Діалог у казці є одним із важливих засобів типізації дійових осіб. Слухаючи висловлювання персонажів твору, учні повинні давати їм свою характеристику, визначати своє ставлення до них: схвалювати чи засуджувати. Діалог може бути поданий у формі ритмічної прози або пісеньки. Цей ефективний художній прийом виконує важливу естетичну роль у загальному змісті твору: не тільки потішає слухача, а й розкриває певний намір героя чи його душевний стан.

Для багатьох казок властиве багаторазове повторення одних і тих самих композиційних і мовностилістичних компонентів. Учитель повинен врахувати, що це також важливий художній засіб посилення емоційності казки, характеристики дійових осіб, їх учинків, обставин, у яких вони живуть і діють, розкриття ідейного спрямування («Вовк та козенята», «Рукавичка», «Дружні звірі», «Кривенька Качечка» та ін.).

Казковій розповіді властиве широке використання стійких і влучних епітетів, протиставлень, порівнянь, тавтологічних повторів, стійких виразів, прикладок-характеристик, що надають казці мальовничості, чарівності, принадності. Педагог повинен добре усвідомити суть таких художніх особливостей і підібрати відповідні засоби виразності. Найважливіше у змісті варто виділяти: читати його повільніше, але інтенсивніше, мелодійніше, робити перед ним психологічні паузи, щоб зосередити увагу школярів. Виклад у казці послідовний, конкретний, зрозумілий. Тому окремі моменти опису (зокрема пейзажу, характерних рис чи окремих дій персонажів – динамічності, активності або пасивності тощо) вчителеві іноді треба «домальовувати» інтонацією.

Уважно треба підходити і до закінчення казки. Закінчення, як і зачин, має певну мету: узагальнити сказане, підвести до певних висновків чи й просто створити веселий настрій у слухачів. Тому перед завершенням слід робити довгу паузу, а головні слова – інтонаційно підкреслювати. В кінці казки також необхідно робити довгу паузу, щоб діти змогли ще раз усвідомити все, пережити і поступово перейти з казкового світу в реальний.

У роботі вчителя початкової школи казка повинна стати великою силою, що впливає на формування моральних поглядів учня, його громадських прагнень, ідеалів, світогляду за умови, що дитину зачепили словом за живе. Адже добро і зло, краса і потворність, життя і смерть, чесність і підступність завжди будуть співзвучні сьогоднішньому дню.

Безперечно, мистецтво слова, як і будь-яке інше, не терпить насильства. Воно живе тільки тоді, коли людина живе конкретним твором, образами, почуттями, ідеями. Вчитель же повинен уміти взяти з народної творчості те, що найбільш близьке, співзвучне сьогоднішнім реаліям, конкретній аудиторії.



Вірш – це ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду.

Читання віршів ґрунтується на тому, що й читання прози. Це відповідність інтонації авторському задумові, правдивість відтворення живим словом змісту твору через художні образи, особливо через почуття і переживання самого автора. Проте в самому процесі читання віршів і прози існує істотна різниця. Вона виявляється в різній системі організації художньої мови. Вірш записується рядками не на цілу ширину сторінки, як у прозі, а стовпчиком, поділяючися часто на строфи. За формою вірш може складатися з однієї або кількох строф, навіть з одного або кількох рядків. Мова вірша ритмічно організована, емоційніша та експресивніша, ніж мова прози, і тому характеризується своєрідністю інтонації і особливим темпом, пов’язаним з більшою кількістю пауз, ніж це буває у прозі, а також близькістю до музичного звучання. Зрозуміло, що вчитель повинен добре орієнтуватися в певних особливостях читання ліричних творів.

Першорядне завдання педагога, який читає вірш, полягає в тому, щоби збагнути всю важливість ритму поезії, вміти вільно ним володіти як художнім засобом. Ритм надає мовленню більшої експресивності, милозвучності, емоційності й виразності. Завдяки ритму кожне слово у вірші має велике смислове й емоційне навантаження, звучить значно виразніше, ніж у прозі. Якщо вірш позбавити ритмічності, то втратиться сила його виразності, краса і завершеність, а то й поетичний зміст.

Ритмічно організована віршована мова поділяється на відрізки, так звані віршові рядки, або ритмічні одиниці. Залежно від того, як вони будуються у вірші, розрізняємо такі системи віршування: силабічну, силабо-тонічну і тонічну.



Силабічний – це такий вірш, у якому ритмічний лад опирається на однакову кількість складів у віршових рядках із вільним розташуванням наголосів.

Бо нас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози… Чом не затопили,

Не винесли в море, не розлили в полі?..

Не питали б люде – що в мене болить?

(Т. Шевченко)

Силабічним віршам нерідко властива наявність цезури, тобто поділ рядків такого вірша за допомогою віршової паузи на два піввірша. Цезура є основою для ритму. Кожний такий вірш має свою синтаксичну завершеність.

Рядки силабічного вірша не поділяються на стопи або такти. Проте це не означає, що їх можна читати як прозу. Для непорушності структури і звучання вірша необхідно акцентувати цілісність піввіршів, рядків із підсиленою вимовою наголошених слів, які втілюють у собі емоційний заряд тексту, і особливо наголошених складів на головних логічних наголосах.

Підсилена вимова таких слів і тактів, дотримання відповідної тривалості пауз підкреслить загальний пафос вірша, його звучання.



Силабо-тонічний – це такий вірш, у якому рядки мають визначену кількість складів і певне розміщення наголосів. Це найрозповсюдженіша система віршування в нашій поезії. Одиницею ритму в ній виступає стопа, тобто група складів, із яких один наголошується, а інші ні. Стопи бувають двоскладові і трискладові. Кількість стоп у рядку визначає його розмір. Розрізнять п’ять основних стоп силабо-тонічного вірша:

1. Хорей – двоскладова стопа з наголосом на першому складі:



Ой струн / ка я / линка / в нас!

скільки / ся-є / тут при / крас!

(М. Рильський)

2. Ямб – двоскладова стопа з наголосом на другому складі:



Моя / земля / прекрас / на, на / че ма / ти.

Мені / для не / ї жи / ти і / співа / ти.

3. Дактиль – трискладова стопа з наголосом на першому складі:



Ну, проки / дайтеся, / діти,

Ранок, до / книжки по / ра!

(П. Грабовський)

4. Амфібрахій – трискладова стопа з наголосом на другому складі:



Любіть Ук / раїну, / як сонце / любіть,

Як вітер, / і трави, / і води.

(В. Сосюра)

5. Анапест – трискладова стопа з наголосом на третьому складі:



Облітав / журавель

Сто морів, / сто земель.

(П. Воронько)

Окрім цих п’яти основних стоп, у силабо-тонічному вірші виділяють ще допоміжні стопи: пірихій і спондей. Пірихій – стопа, що складається з двох ненаголошених складів. Спондей – стопа, що складається з двох наголошених складів. Самі собою вони не можуть створити вірша, а тільки входять в окремі рядки його як замінники ямба чи хорея.

Отже, правильне відчуття ритму вчителем у процесі читання є засобом підсиленої виразності мови вірша, її емоційної напруженості, що дає естетичну насолоду школярам. І навпаки, порушивши ритм у процесі читання, педагог позбавиться такого засобу впливу.

Із ритмом тісно пов’язана віршова пауза, яка обов’язково робиться в кінці кожного рядка. Проте її не можна зводити до механічного поділу віршових рядків. Вона повинна служити і розкриттю змісту твору, і передачі різних відтінків почуття.

При читанні п’яти-, шестистопних віршів необхідно також витримувати цезуру:

На обрії хмаринка, // і дощик накрапає, –

Та серце винозоре // і видно далину…

Я бачу над землею, // я бачу у безкраї

Знов усміх космонавта // мов зірочку ясну.

(М. Терещенко)

Цезура надає віршу відповідної стрункості й розміреності. Порушення її послаблює естетичний вплив вірша на слухачів.

Поза увагою вчителя не повинна проходити і рима. Як звукові повтори, вона поєднує ритмічні, інтонаційні й музичні елементи вірша. Завдяки закінченню та римі вірш може звучати урочисто й енергійно («Помагай» П. Воронька), легко і плавно («Сніжинки» М. Вороного). Важливо також не пропускати засобу евфоніки, тобто краси звучання окремих мовних елементів, – звукових повторів: асонансу (повторення однакових голосних) і алітерації (повторення однакових приголосних), наприклад:

Вранці трави з росою

Червень косить росою, –

А навколо, навколо

Сяє світ червінково…

(М. Сингаївський)
Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють...

(Т. Шевченко)

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять.

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

(Т. Шевченко)

Мистецтво читання вимагає, щоб виконавець помітив установку поета на звук чи окремі звуки, відчув красу художнього засобу, подбав, щоб цей засіб «зазвучав» гарно, переконливо і природно.

Продумані автором звукові повтори надають строфі милозвучності й музичності, конкретизують її зміст, підсилюють зорове й слухове сприймання змальованої картини, дають відчуття шуму і уявлення простору. Тому й слова з повторними звуками мають прозвучати величаво, піднесено щодо своїх завдань, але без звукового обігравання самих повторів.

Одне із завдань учителя, який декламує лірику, – брати до уваги строфу. З нею також тісно пов’язане звучання вірша.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка