Основи культури І техніки мовлення



Сторінка7/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Строфа об’єднує групу віршових рядків, пов’язаних між собою певною системою рим та інтонацією, має ритмічний і музичний характер і надає завершеності мелодії вірша. Вона створює логічно-емоційну завершеність тих віршових рядків, що входять до її складу. Тому при читанні необхідно дотримуватися такої завершеності строф. Після кожної із них доцільно робити тривалі паузи. Це сприятиме чіткому сприйманню школярами їх змісту, а через них і змісту віршованого твору.

Тонічний – це такий вірш, у якому кількість наголосів у рядках переважно однакова, але рядки не поділяються на стопи, не мають визначеної кількості складів. Система такого вірша не вміщує правильного чергування наголошених і ненаголошених складів, але й не відмовляється від використання можливостей попередніх систем (силабічної, силабо-тонічної), чим і збільшує кількість можливих ритмічних варіацій.

У неділю раненько

Збиралася громадонька,

Та криницю виливали,

та дитя теє шукали.

(Т. Шевченко)

Тонічна система віршування властива переважно народній поезії. Тут вірш будується поділом мовного тексту на рядки, що оформляються за допомогою рим і пауз:



Весна красна:

Сад розцвітає.

Нянько з дитям

По садочку гуляє,

Квіточки зриває,

Дитя забавляє:

Квіточка трясеться –

Дитятко сміється.

(«Весна красна»)

Елементи тонічного віршування властиві й народним думам, пісням:



А сказано – жінки, як сороки:

Одна на одну зглядали,

Та й козачку осуждали,

Та й козачці не казали.

(«Козацьке життя»)

Виразність читання тонічного вірша залежить від тих особливостей, які відрізняють його від прози й інших систем віршування. Довільне розташування ненаголошених складів не може бути нейтральним, навпаки, в процесі читання має збільшуватися гучність і виразність вірша. Читати треба плавно, нерозривно та з таким мелодичним забарвленням, яке з найбільшою силою відіб’ється на наголошених словах і особливо головних, що завершують зміст кожного окремого речення.

Окрім загальних вимог до читання віршів як ритмічно організованого мовлення, вчителю треба знати і враховувати особливості лірики, яку за тематичним принципом можна поділити на громадянську, філософську, інтимну і пейзажну. Такий поділ хоч і досить умовний, бо є вірші, які своїм змістом не вкладаються в якусь одну конкретну групу, в них переплітаються різні мотиви, проте в плані підготовки їх до безпосереднього читання вчителеві, крім загальних ознак, треба знати і поділ лірики.

Загальні ознаки лірики, що їх педагог бере до уваги, це конкретно-чуттєва форма людських переживань, думок. Оскільки у процесі читання ліричного твору важливо передати не тільки певні переживання автора, ліричного героя, викликані різними обставинами життя, а й характер переживань за своїм змістом, то, зрозуміло, вчителю треба докладно розкрити авторські медитації (роздуми, споглядання, самозаглиблення) і притаманну йому об’єктивність тону.

Декламація поетичного твору вимагає і виховання чуття музичності поетичної мови та мовних звуків, і вміння відтворити їх музичність, а тому і деяких знань засобів милозвучності. Завдання читця полягає в тому, щоб уміло цим прийомом скористатися.

Лірика – це найвитонченіший рід поетичної творчості та найважчий для декламації. Більша (порівняно з іншими жанрами) смислова місткість лірики, вищий ступінь її емоційної насиченості, ритмічне й евфонічне багатство – все це робить лірику найдосконалішою, найвищою і найважчою формою організації мовлення.

Саме тому, що ступінь концентрації думки й почуття у ліриці вищий, ніж в інших жанрах, вона вимагає від виконавця більшої (порівняно з іншими жанрами) мобілізації уваги та душевних сил.

Завдання читця полягає в тому, щоби проникнути в «серце» поета, щоб збагнути смисл твору; саме ідейно-художній смисл, а не один фактичний зміст. Виконавець мусить знати не лише, про що йдеться в тексті, але й для чого промовляється він, бо з цього розуміння й знання народжується у читця власне тлумачення твору.

Учитель не повинен забувати, що саме в моменти такого натхнення, такого душевного підйому він формує душі дітей, «переливає» в них частки багатої душі поета; коли ж такого натхнення нема, читане (декламоване) ним «омертвляється».

У прагненні якнайкраще відтворити емоційну насиченість твору часом виникає небезпека перестаратися: виконавець захлинається від почуттів, що справляє неприємне враження. Відсутність вдумливого проникнення в зміст кожного слова робить мовлення сухим і посилює потік нещирості. У таких випадках декламаторові можуть допомогти, по-перше, усвідомлення простої істини: коли його почуття сягають за край, коли він втрачає чуття міри, з нього тільки глузуватимуть; по-друге, розуміння того, що варто лише зосередитись і подумати про значення тієї фрази, яка зараз має злетіти з уст, щоби створити тверду основу для відтворення в живому слові її смислового навантаження й емоційної наснаги.

Однак таке усвідомлення змісту поетичної фрази необхідне для відчуття її, а не для того, щоб настирливо наголошувати на ній чи переконувати читача в її значущості, важливості. Не забуваймо, що поетичне слово само робить свою роботу, а настирливість виконавця може стати лише на заваді йому. Ми спрямовуємо інтонацію «на себе», ми ведемо розмову із собою, «заступаючи» собою поета, перевтілюючись у нього уявою, переймаючись його думками і настроями.

І в той же час, перевтілюючись у поета, ми не переключаємося в його побутове «я», не намагаємося зігріти це його «я». Було б безглуздо, коли б, читаючи: «Я в хаті мучився колись, Мої там сльози пролились», виконавець уявляв собі і намагався «відтворити» малого Т.Шевченка, що рясно проливає дитячі сльози. Це була б уже гра, непереконлива і груба, вона б сприймалась як кривляння, і слухати виконавця було б соромно, неприємно, бридко.

У зв’язку з читанням лірики необхідно ще раз уважно розглянути питання про внутрішнє «бачення»; про характер дії творчої уяви читця. Виконавець ліричних творів має пам’ятати, що ліричний поет на відміну від епічного здебільшого відтворює не те, що він зараз бачить, а те, що ним було бачене раніше, і про що він згадує зараз. Тому виконавцеві треба не тільки «бачити» відтворювану ним картину, а й згадувати про бачене раніше. Розуміння цієї простої істини до певної міри застерігатиме від того непристойного акторства, від тієї манірності у виконанні лірики, з якими так важко боротись.

Немає якоїсь визначеної манери читання лірики, як і всякого художнього твору. Манер читання має бути стільки, скільки на світі творів.

І останнє зауваження: скільки б разів учитель не повторював один і той самий текст, він має щиро, непідробно відтворювати його емоційну наснагу. Досить учням відчути небажання чи байдужість учителя під час виконання ним твору, як уся його праця буде зведена нанівець.



Леся Українка «Колискова»

Сама форма колискової пісні, в якій написано вірш, вимагає відтінку інтимної щирості, сердечності, елегійних роздумів. Перша та фінальна строфи вірша являють собою безпосереднє звертання матері до сина. Ці строфи обрамовують вірш; звучать вони майже однаково.






Місяць яснесенький ||

Промінь тихесенький |

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький!

Пізній бо час.
Необачно було б твердити, що у першій та останній строфах цього вірша немає тіні смутку.

Увесь вірш пройнятий смутком і тривогою матері за долю дитини. Інша річ, що у першій та останній строфах печаль менш відчутна: до певної міри її пом’якшують материнське тепло, материнська ласка і ніжність. Окрім того, сама безпосередність звертання до немовляти відтісняє сумні роздуми з переднього плану. А ось уже з наступної строфи сумні роздуми дедалі більше поглинають матір:



Спи без завадоньки!

Ані жодної Радоньки

Ти ще не знав,

Ані розрадоньки

В серці не мав.

Щоби здійснити інтонаційний перехід від першої строфи до наступних, треба переключитися з одного психічного стану на інший. Читаючи першу строфу, ми «бачимо» об’єкт звертання, ми дивимось на нього, милуємося ним. Починаючи з другої строфи, ми абстрагуємось від предмета звертання, наша думка лине за межі інтимної обстановки, ми дивимось перед собою і не бачимо нічого. Ми розмовляємо самі з собою. Напрям інтонації – «на себе». Здійснення переходу до такого психічного стану – не пустотлива забавка. Перебуваючи окремі хвилини в такому душевному стані, діти живуть поезією, «п’ють» поетичний нектар, збагачують свою душу, невидимий світ своїх почуттів. Це загалом сприяє тому, що вони не тільки починають відчувати (саме відчувати, а не просто розуміти) силу і красу поетичного слова, але й привчаються цінувати духовні цінності. Важливо, що у процесі такої роботи учні поступово привчаються заглиблюватись у себе, у свій внутрішній світ, а з часом і «оглядатись на себе».

Читаючи наступну строфу, слід остерігатись, щоб в інтонації не було відтінку докору: адже дитина ще нічого не накоїла, і корити її було б смішно:

Сором хилитися,

Долі коритися:

[коли]


Час твій прийде

З долею битися,

Сон пропаде...

Сердечно мають прозвучати фінальні рядки (так майже, як і перші):



Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас...

Спи, мій малесенький |

Поки є час!

Байка – це невеликий алегоричний (здебільшого написаний віршами) твір із яскраво підкресленою дидактичною тенденцією, в якому недоліки суспільства і людські вади відтворюються в образах тварин, рослин, речей або ж зводяться до умовних людських стосунків.

Більшість байок є комбінацією мовлення тієї особи, від імені якої ведеться розповідь, і дійових осіб. Байка близька до казки. З неї вона й бере свій початок. Тому дійові особи в ній нічим не відрізняються від казкових: наділені тими ж сталими рисами характеру, часто поділяються на позитивних і негативних. Оскільки під змальованими у байці персонажами автор завжди розуміє певні типи людей, читець має чітко усвідомлювати ці типи. Для цього потрібне особливе загострення бачення, яке базується на спостережливості.

При передачі розповіді виконавець повинен ніби ввійти в роль живописця, який ілюструє даний поетичний текст, із тією лише різницею, що замість фарб він володіє інтонацією. За своєю інтонацією байка найближча до усного розмовно-побутового мовлення. Лаконізм реплік, відсутність описів, жвавість дії – все це доступно для розуміння учнями початкових класів.

На відміну від казки й інших жанрів, байка складається з двох частин: розповіді й моралі (повчання). Саме мораль містить головну думку твору і подається в афористичній формі. Виступати повчання може на початку твору («Лебідь, Щука і Рак» Л. Глібова) або в кінці («Чиж і Голуб Л. Глібова»). Трапляються байки, в яких немає авторської моралі («Коник-стрибунець», «Вовк і Кіт» Л. Глібова). В таких випадках вона випливає безпосередньо з розповіді.

Серед інших жанрів байка в більшій мірі дає можливість читцеві розкрити ідейний зміст. Тому потребує особливої роботи над текстом, незалежно від того, чи вона з мораллю чи без моралі. І в першому, і в другому випадках учитель повинен яскраво бачити своє творче завдання, прагнути якомога ближче донести до учнів ідейну спрямованість, справити на них відповідний естетичний вплив.

Як і всякий розповідний твір, байка має сюжет. Він часто буває драматично напруженим і складається з традиційно усталених компонентів: експозиції, зав’язки, розгортання події, кульмінації та розв’язки. Якийсь із цих компонентів може бути й відсутній, але така загальна схема для класичної байки здебільшого залишається обов’язковою. Вміння правильно розчленувати байку на її складові частини забезпечує композиційну чіткість її виконання.

Щоби не порушити під час читання байки специфіки її як жанру, слід, по-перше, не забувати, що байка – це так званий вільний вірш, тобто з різною кількістю стоп у віршованих рядках й астрофічною будовою, а отже, потребує дотримання в кінці кожного віршованого рядка відповідних пауз; по-друге, основний тон виконання повинен бути природний, переконливий і не сумний, оскільки зображення в байці подається у формі розповіді, з наявністю розгорнутого діалогу. Крім цього, байці властиві елементи комізму. Отже, вчитель повинен виступати перед учнями як співбесідник, який емоційно розповідає їм про цікавий повчальний випадок. По-третє, обов’язково треба враховувати мову автора і мову алегоричних образів. Правильність читання авторської мови залежить від того, наскільки читець визначить ставлення автора до зображуваних ним подій, їх оцінку, його думки, почуття, наміри у зв’язку з цими подіями. Так, розповідаючи про Чижика, з яким трапилося нещастя («Чиж та Голуб» Л. Глібова), автор ставиться зі співчуттям до нього: називає його сердегою («Сердега в клітці рветься, б’ється…»).

У байці «Лебідь, Щука і Рак» Л. Глібова – навпаки: непогодженість між собою дій персонажів і, як результат, даремні їх старання викликають усмішку:



От троє разом запряглись,

Смикнули – катма ходу…

Що за морока! Що робить?

А й невелика, бачся, штука, –

Так Лебідь рветься підлетіть,

Рак упирається, а Щука тягне в воду.

Хто винен з них, хто ні – судить не нам,

Та тільки хура й досі там.

Такі почуття, настрої автора повинні знайти своє вираження у відповідних інтонаціях і їх відтінках.

Байка є чудовим матеріалом для формування вміння передавати виконавське ставлення буквально з першої фрази тексту. Наприклад, якщо сказати лише два рядки з байки Л. Глібова «Вовк і Кіт»:

В село із лісу Вовк забіг…

Не думайте, що в гості, братця!

то вже в них учні повинні відчути, як читець оцінює цей факт, як ставиться до цього персонажа.

А ось лише перша репліка із байки Л. Глібова «Лисиця і Ховрах»:

Куди се ти, кумасенько, біжиш?



Даєш, неначе з ляку, драла…

За допомогою інтонації треба дати слухачам зрозуміти, що ви разом із Ховрахом хочете «познущатися» з Лисиці.

Таке виявлення свого ставлення до персонажів відразу включає учнів в емоційну дію. Вони не вагаються, на чий бік стати, кому співчувати. Адже психологічно і морально вони є однодумцями читця, якщо він правильно трактує твір.

Мова персонажів передається з обов’язковим урахуванням їх індивідуальних особливостей, зовнішності, характеру, дій, поведінки, вчинків, оскільки під тваринами, рослинами чи речами ми розуміємо людей із різними рисами – не тільки психологічними, а й соціальними, професіональними, віковими тощо. Отже, головним у читанні мови персонажів є передача характерних рис людей, а не тварин. Показувати персонажів (проте не грати їх) можна тільки в тих випадках, коли в їх поведінці виявляться повадки, звички безпосередньо їм властиві. Це може послужити засобом емоційного впливу на школярів.

Цікавим моментом у роботі над байкою є створення образу розповідача. Байка виконується в оповідній манері. Виконавець байки безпосередньо звертається до слухачів, але вже не від імені автора, а від свого власного. Вчитель не може ставити перед собою завдання «зіграти» роль простакуватого байкаря взагалі або конкретного автора байки.

Виконавець байки (вчитель) не буде переконливим, коли силкуватиметься перевтілитися в образи-персонажі й зіграти їх перед учнями. Виконавець і тут залишається оповідачем, який немовби спостерігає поведінку персонажів збоку. Але варто пам’ятати, що читець – не байдужий спостерігач, він увесь час оцінює те, про що розповідає; і це знаходить вияв у його інтонації. Усе це разом із тим не позбавляє виконавця від елементів імітації тону чи копіювання міміки і жестів уявного персонажа. Читець повинен залишатися самим собою і саме з позицій сучасної людини пропагувати певні ідеї, викривати, засуджувати чи висміювати недоліки, пороки людського суспільства.

Байка цікава для роботи ще й тим, що під час її виконання педагог, виступаючи у ролі оповідача, безпосередньо спілкується з учнями. Вчитель то коментує подію, то прямо висловлює своє ставлення, то закликає учнів оцінити вчинки, факти, то робить висновки для всіх тощо.

Відповідні вимоги ставляться й до читання моралі байки. Оскільки вона завжди виступає як узагальнення розповіді, як висновок із певним повчанням, то тривалість читання її диктується правильністю визначення завдань наскрізної дії. Вчитель чітко розуміє своє творче завдання і відповідно діє словами: висміює, таврує брехуна, боягуза, егоїста, підлабузника, ледаря тощо впродовж усього твору, а потім робить із цього певні висновки. Тому читати мораль треба ненав’язливо, ненавмисно, а глибоко реалістично, відверто і щиро. Перед і після неї треба робити довгі паузи, щоб зосередити увагу учнів і стимулювати їх до усвідомлення почутого.

Ритміка байки також вимагає пильної уваги: треба зважати, що у тих випадках, де наголос у слові, визначений розміром вірша, не збігається з граматичним, граматика має поступатися перед ритмікою художнього твору.

Рима в байці буває дуже виразною, і її також треба зберігати, а не «замазувати» під виглядом прагнення до простоти, бо в цьому разі простота вироджується у спрощенство.

Звичайно, робота над байкою потребує знання всіх її жанрових особливостей, усвідомлення всіх етапів роботи над твором і врахування творчого рівня виконавця байки.

Леонід Глібов «Щука»

Перед читанням варто пояснити учням окремі незрозумілі для них слова.

Розглянемо кожну із складових частин байки.

На Щуку хтось бумагу в суд подав,

Що буцімто вона такеє виробляла,

Що у ставу ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Слово бумагу вводить в атмосферу іронії: на неї не зважатимуть. Іронічний наліт можна залишити на другому рядку, де підвищенням тону виділяється одне з двох останніх слів. Якщо виділяється перше із них, то друге у вимові зливається з ним:

такеє виробляла…

Строфа закінчується крапкою, але тут краще надати останньому її слову незакінченої інтонації («другого обідрала…»). Тоді інтонація вкаже, що злочинів було більше, аніж ті два, про які згадано в тексті.






Піймали Щуку молодці

Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

Тут учителеві треба бути готовим до того, що учні часто обривають фразу на слові шаплиці. Можна запропонувати дітям у такому разі поставити біля цього слова для пам’яті знак загину. Слово мокренькі може звучати з відтінком легкої іронії.



На той раз суддями були:

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна шкапа

Та два стареньких Цапа, –

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

Займенник той підкреслює сама ритміка твору, і з точки зору логіки читання, виділення цього слова закономірне. Отже, не слід переносити логічний наголос на слово раз. Дієслово були вимовляється з такою логічною інтонацією, як об’єднуюче слово перед переліком. Перелік – оформити в тоні безнадійної іронії (мовляв: хіба то суд?). Після слова такий значна пауза. Щоби краще інтонувати це слово, слід уявити, що після нього йде: «ну, як би вам сказати…». Слова добрячий та плохий вимовляються так, як вимовляють: «таке щось воно плюгаве, миршаве» (з більшим чи меншим відтінком огиди).



За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця…

Іронія, з якою ці рядки вимовляються, покликана викрити хитрість у суміші з пихою. Досить уявити собі хитру і чванькувату персону і пригадати, яке враження вона справляє, щоб відчути звучання цитованих рядків.



А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких…

Тут іронія набуває інших відтінків: від слова частенько і наступних повіває обережною вкрадливістю. Інтонація має викликати в уяві слухача, а отже, і у самого читця, живу картину того, як скрадалася Щука зі своїми подарунками, боячись поголосу. Перелікові у кінці строфи можна надати відтінку інтонаційної незавершеності, що створюватиме ілюзію продовження (мовляв, і так далі, і тому подібне), хоча в даному разі це й не обов’язково.



Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!), –

А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Інтонація першого рядка у цій строфі має красномовно говорити, що оповідач хитрує: висловлюючи сумнів словами, він показує тоном, що сам він не сумнівається в тому, що чутка була правдивою. В інтонуванні останніх двох рядків повинно відчутися: «овва! як би не так! як рак свисне!»



Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли і як воно, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди нігде діти.

Кінців не можна поховать…

У перших двох рядках іронія автора загострена проти удаваної поважності та серйозності. У третьому і четвертому – проти підлих хитрувань, які на цей раз виявляються марними.



Недовго думали – рішили

І щуку на вербі повісити звеліли.

Тут викривається оманливе торжество справедливості, як і в наступних рядках. Другий рядок має відтінок удаваної загрози, так само як слова Лисиці:

Дозвольте і мені, панове, річ держать! –

Тут обізвалася Лисиця. –




Розбійницю таку | не так судить годиться:




Щоб більше жаху їй завдать




І щоб усяк боявся так робити –




У річці вражу Щуку утопити!

У звертанні Лисиці до суддів можуть переважати і улесливість, і розв’язність, і напускна загроза (удавано прокурорський тон, розрахований на довірливих дурнів, у той час як слова-звертання адресуються суддям). Підвищення тону нагнітається у словах жаху і усяк, а слова завдать і робити підкреслюються силовим притиском. Може бути й інший варіант, особливо для рядка:



І щоб усяк боявся так робити…

Отже, перелом інтонації можна здійснити або на слові усяк, або на слові робити. Остання фраза Лисиці звучить удавано-грізно, роблено-патетично, тріумфуюче:



У річці вражу Щуку утопити!

Можна й підняти регістровий рівень на слові Щуку, супроводжуючи його вимову грізно-патетичним жестом: вказівний палець догори, а на слові утопити – вказівний палець донизу.

Розумна річ! – всі зачали гукать…

Вираз обличчя оповідача під час вимови перших двох слів цієї фрази може бути хитруватим, удавано глибокодумним чи бундючним. Під час вимови слів автора можна залишити мімічну маску такою ж, а можна і замінити її, що приведе до зміни у тоні. Звичайно, краще, коли слова суддів вимовляти з напускною суворістю, а слова автора, – немовби хитрувато поглядаючи збоку на цю комедію.



Послухали Лисичку




І Щуку || кинули у річку.

Ці слова можуть супроводжуватися сумним похитуванням голови.

Безперечно, що робота над однією-двома байками не дасть змоги відразу навчитися володіти манерою розповіді твору. Необхідно використовувати цілий ряд вправ, які сприяють розвитку таких умінь.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка