Основи культури І техніки мовлення



Сторінка8/18
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.25 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Нариси, науково-популярні статті – це малий оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей.

Науково-популярний матеріал, що його містять навчальні посібники, різноманітний за змістом. Він дає учням знання про природу, працю, суспільне життя людей тощо; ознайомлює їх із певними історичними, суспільними і природничими поняттями та термінами, сприяє виробленню в них життєвих практичних навичок, відповідного ставлення до предметів, явищ, подій, людей; сприяє також екологічному, естетичному, громадянському і трудовому вихованню. Тому читання такого матеріалу потребує не меншої підготовки, ніж будь-який художній твір.

За своєю будовою і стильовими особливостями науково-популярний матеріал, уміщений у посібниках, неоднорідний. Він складається з нарисів і науково-популярних статей.

Нариси своєю мовою і обсягом близькі до оповідання. Їм властива до певної міри образність, емоційність. Відрізняються вони від оповідань в основному способом типізації явищ описаної дійсності: відтворюють художній, а не дійсний факт (Д. Красицький «Тарас Шевченко», Н. Забіла «Древній Київ», В. Бороздін «На рідній землі»). Тому підготовку нарису до читання можна вести за тим же принципом, що й оповідання.

Науково-популярні статті, на відміну від художньої прози, також відбивають дійсні факти з життя природи, суспільства (Д. Чередниченко «Рання осінь», О. Копиленко «Пригріває сонечко», Е. Шим «Як розпускається мак»), але не так образно й емоційно, як це властиво оповіданням чи нарисам. Особливу роль у статті відіграє логічний аспект. Він є також головним елементом виразності читання. Проте це не значить, що читати такі статті можна сухо, одноманітно. Науково-популярна стаття будь-якого змісту хоч і не має яскраво вираженого авторського ставлення до розповідних фактів, однак в інтерпретації читця повинна впливати на розум, волю і почуття учнів. Учитель завжди прагне, щоб школярі не просто сприймали певну кількість інформації про природу, працю чи суспільне життя людей, а й відповідно реагували на сприйняте, скажімо, милувалися красою природи, самовідданою працею людей, пишалися героїчним минулим і сучасним нашої Батьківщини. Так, читаючи статтю «Хліб» Т. Коломієць, учитель ставить своїм завданням не тільки розкрити процес творення хліба, а й показати його творців, викликати почуття поваги до тих, хто його вирощує, випікає, і взагалі до людей праці.

Отже, для успіху в читанні науково-популярної ділової статті читцю необхідно, як і для художнього тексту, добре усвідомити її зміст, спрямування, яскраво бачити описану дійсність, визначити своє ставлення до неї. Для цього слід опрацювати додаткову літературу, розглянути відповідні картини чи зробити певні спостереження тощо. Потім визначити головне спрямування змісту статті (основний перелік інформації, основну мету читання й аналіз тексту з дітьми).



Процес аналізу тексту потребує такої самої послідовності, як і будь-який художній твір. Текст доцільно розчленувати на частини, до кожної з них визначити завдання читання і відповідно до цього зробити помітки пауз, логічних наголосів, мелодики. Оскільки читання ділової статті повинно розкривати і підкреслювати хід основної інформації, то виділяємо ті основні фрази, які повніше її виражають. У тексті підкреслюємо їх пунктирною лінією. Це означатиме, що за правилами темпу такі фрази треба виділяти, отже, сповільнювати на них темп вимови. Нерідко ці фрази (частіше окремі їх слова) можуть потребувати й підкресленої чіткості дикції, посилення голосу.

Пригріває сонечко

Хоча й зветься цей місяць / лютим, / але вже починає пригрівати сонечко. // Вже й синичка / голосніше приспівує, / горобці метушаться, / відчуваючи прихід весни.

Пригріє сонечко, / на дахах / сніг підтане / і капає вода. // Капає, / капає… // Але й підмерзає потроху. //

Отак підмерзає, / і створюються / гострі кришталеві бурульки. // Вони / схожі на прозорі списи. // Бурульки / ростуть під вечір, / а вранці / чи вдень / сонце припече / ці списи падають на землю. //

Обережно ходіть біля будинку, / щоб бурульки / часом не впали на голову. ///

(О. Копиленко)

Підкреслені пунктирною лінією фрази виправдовуються головним смисловим навантаженням: виділяють характерні ознаки місяця лютого.

Зміст ділового матеріалу сприймається дітьми дещо інакше, ніж художнього, тому читати його треба не поспішаючи, добре витримувати паузи після кожного абзацу і особливо після кожної частини. На окремих словах чи й цілих реченнях, що дають зорові й образні уявлення, слід робити опору – правильно прочитати їх за законами усного мовлення. В цілому читання може бути вражаюче, захоплююче і цікаве. В кінці статті слід витримувати тривалу паузу, щоб дати змогу слухачам зосередитись на прочитаному, продумати все сприйняте і зробити певні висновки.

Драматичний твір – це літературний твір, призначений для постановки на сцені; для якого характерні серйозність конфлікту й глибина переживань персонажів.

Читання драми вимагає від виконавця більшого (вищого) ступеня перевтілення в героя, ніж читання діалогів у прозі чи байці. Це диктується самою природою драматичного твору, розрахованого на сценічне виконання, яке вимагає повного перевтілення. На уроці про повне перевтілення не може бути й мови. Вивчаючи драматичний твір, як правило, практикують дві форми декламації:

а) твір читає одна особа;

б) твір читає кілька осіб (читання в особах).

Читання драматичного твору однією особою має бути чимось середнім між читанням драматичного, в основі якого лежить перевтілення в образ, і читанням прози, у якому виконавець не перевтілюється в образ, а показує його чи розповідає про нього.

Найскладніше в читанні п’єси – це здійснення переходів із тону одного героя п’єси на тон іншого. І тим важче це робити, чим стисліші репліки осіб у виконуваній сцені. Тут на недосвідчених читців очікує небезпека механічного використання важелів тону, коли намагаються розрізняти героїв зміною темпу, висоти або сили голосу. Мистецтво ж полягає в тому, щоби швидко, легко і невимушено переходити уявою та почуттями з одного героя в іншого, переключатися з одного психічного стану в інший.

Усе це вимагає попереднього детального аналізу твору, аналізу, який дав би змогу уявити собі героя, як живу людину. Не лише театр, але й навколишнє життя – і передусім воно – дає матеріал для «ліплення» персонажа. Вчителеві, як і актору (хоча і не в такій, звичайно, мірі), необхідно досліджувати, вивчати життя, щоб, по-перше, розібратися, наскільки правдивим створив автор героя, а по-друге, щоби знаходити свіжі барви для його втілення.

Здебільшого до таких порад педагоги ставляться скептично, вважаючи, що від учителя вимагається менше, ніж від актора, тому, мовляв, і читати йому легше, аніж акторові грати. Та у кожного свої труднощі. Можна говорити про те, що вчителеві важче налаштувати учня, ніж акторові глядача, бо в театрі цьому сприяє сама обстановка. У вчителя немає таких додаткових засобів, як грим, костюми, бутафорія, декорації.

Педагог має бути дуже стриманим і в таких засобах впливу, як міміка, жест, рухи тіла тощо.

Нарешті, актор виконує одну роль, учитель – усі, і йому так само, як акторові, треба турбуватися про збагачення духовного, психологічного й інтонаційного матеріалу для створення образу живим словом.

У процесі читання тексту вчитель може (якщо відчує в цьому необхідність) розмітити партитурними знаками найскладніші для виконання періоди, ланки, такти.

Думи – це великий за розміром віршований народний ліро-епічний твір героїчного або соціально-побутового змісту, який виконується речитативом – протяжним мелодійним проказуванням – у супроводі кобзи, бандури чи ліри.

Дослідники не раз зазначали, що думи за ритмом і тоном досить одноманітні, як завивання вітру на широких степах України або плескіт хвиль байдужого моря, серед якого загубився турецький корабель, де на галерах мучаться прикуті до весел українці-невільники… У той же час думи досить різноманітні за своєю формою, художньо-образними засобами і прийомами епічного подання.

Щоб активізувати дитяче сприймання тексту думи, вчитель має не сухо пояснити, що таке дума, а мальовничо описати обставини, за яких боронили рідну землю козаки, описати широкі безводні степи і одинокого вершника на чатах, на долю якого не так уже часто випадало щастя перемоги над ворогом. Тим більшою і нестриманішою була його радість, коли йому щастило в бою.

Зразкове читання педагога має бодай натякати на звучання дум. Декламація вчителя повинна відзначатися:

а) уповільненим темпом;

б) плавною тужливою протяжністю монотону;

в) перенесенням логічних наголосів у риму.

Учитель має проказувати думу речитативом. Речитатив у виразному читанні дум вимагає великої вправності. Читаючи речитативом, необхідно потурбуватися про відтворення живих героїв, їхніх характерів, а також відтворити своє ставлення до них.

Читаючи «Думу про козака Голоту», зважимо на те, що і слова, які вводять репліки героїв, вимагають відтінків, що відбивають ставлення до них із боку виконавця. Доцільно було б дати дітям змогу послухати думу у виконанні кобзаря або бандуриста (хоча б у записі).

Художній твір сприймається розумом і почуттями. Де переважає захоплення соціологічним аналізом, там загострюється проблема самої сутності сприймання художнього твору: до творів, що не сприймаються почуттями, виникає байдужість або й відраза.

Тому навчаючи дітей малювати інтонацією, ми поступово прищеплюємо їм уміння «перетворювати об’єкт, а за ним і саму увагу з холодного – інтелектуального, розумового – в тепле, зігріте, почуттєве» (К. Станіславський).

Відмова від роботи з виразного читання веде до духовного оскудіння дітей, сприяє посиленню їхньої естетичної й емоційної «глухоти».

Виразне читання – це мистецтво, яке не терпить спектаклю. Це мистецтво можна успішно передавати лише з уст в уста засобом української мови.

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов, функціонує як національна мова українського народу в Україні. Поза межами України українська мова в усній формі поширена в Росії, Молдові, Казахстані. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі, освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії.

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних і соціальних діалектах, просторіччі.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні і громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова, виконуючи особливо важливу інтегрувальну функцію щодо національної спільноти, на відміну від територіальних діалектів, у межах яких виділяються дрібніші говіркові утворення з властивою їм індивідуальною лінгвістичною специфікою, використовується як засіб писемного й усного спілкування без будь-яких просторових обмежень і об’єднує всіх носіїв незалежно від їх діалектної належності.

В українському мовознавстві часовим виміром для ідентифікації сучасної української літературної мови традиційно використовується конкретна дата – видання у 1798 році «Енеїди» І. Котляревського. Знаменита поема стала першим друкованим твором, написаним живою народною мовою всупереч тогочасній традиції користування книжною українською мовою у писемній практиці.

Ще одна дата – 1840 рік, коли вперше було видано твори Т. Шевченка, – може вважатися доленосною: з того часу нова українська літературна мова, живлена чистими джерелами народномовної стихії та мовотворчою діяльністю письменників, науковців, діячів культури, стала на важкий і суперечливий шлях розвитку й нормативної стабілізації.

Нова українська літературна мова сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, однак вона належить все-таки до полідіалектних утворень, тому що у її розвитку конструктивну роль відіграли південно-західне і північне наріччя.

Культура мовлення включає в себе, по-перше, безумовне дотримання (усно і на письмі) норм літературної мови, по-друге, мовленнєву майстерність того, хто говорить або пише.

Отже, володіння культурою мовлення вимагає не тільки дотримання літературних норм, а й уміння вибирати зі співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично і ситуативно доречний, виразний.

Мова є складовою понять «етичне» й «естетичне».



Етика – це не тільки наука про мораль, а й норми поведінки, сукупність моральних правил.

Естетика – це наука про мистецтво, про форми прекрасного в художній творчості і взагалі – краса, художність чого-небудь. Основне поняття етики – добро (добре), естетики – краса (художність). Ці поняття вважаються визначальними і щодо якості мовлення: граматика вчить говорити правильно, а стилістика вчить говорити добре і так, щоб не можна було не слухати.

Норми літературного мовлення і всі їхні конкретні функціонально-стильові й емоційно-експресивні можливості становлять етичну цінність для сучасного покоління мовців, а реалізація цих норм у конкретній ситуації мовлення з метою досягнення пізнавального, виховного, естетичного і навіть гедонічного (насолоджувального) ефекту становить естетичну цінність мови (чи мовлення). У цьому виявляється традиційна гармонія етичного й естетичного, сформульована ще в античні часи, органічний зв’язок між змістом і формою – внутрішнім і зовнішнім виявом реальності.



Етичне в мові – це конкретно-історична система мовних засобів (ресурсів) відповідно до форми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра (чи покарання зла).

Естетичне в мові – це форма мовленнєвої діяльності людини, спрямована на створення прекрасного (наприклад, твору як предмета художньої культури) або оцінювання (емоційно-експресивне чи нейтральне) наслідків творчої діяльності людини в усіх сферах її соціальної та індивідуальної практики. Тому єдність етичного й естетичного виявляється на рівнях загальнонародного та індивідуального, ситуативного мовлення. Єдність і боротьба протилежностей зумовили наявність у реальному світі об’єктів естетичних і неестетичних. Звідси й потреба в мовних реалізаціях їх оцінки; естетичне і неестетичне має мовні засоби вираження, у мовленні можливе етичне і неетичне. Недостатність знань мовної системи, погане володіння законами логічного мислення, неконтрольованість акту «мислення – мовлення» може призвести до суперечності навіть між моральністю й естетикою (це, наприклад, ситуації, які намагаються виправити фразами: «Я не те хотів сказати», «Ти не так мене зрозумів, «Не треба прискіпуватися до слова» та ін.).

Сучасна літературна мова відзначається єдністю етичного й естетичного у складі та функціях. Тому порушення цієї єдності в індивідуальному мовленні – явище конкретно-суб’єктивне, адже вибір слова, вислову, формулювання поняття – складний психолінгвістичний мовний акт, до якого людина повинна бути підготовлена і школою, і подальшою освітою, і працею.

Стиль художньої літератури виділяється за естетичною функцією, яка «накладається» на комунікативну функцію. Всі жанрові різновиди художньої літератури – епос, лірика, драма та інші – характеризуються емоційністю, експресивністю, естетичною вмотивованістю мовних засобів.

Специфіка художнього мовлення полягає в тому, що в мові художньої літератури задіяні елементи всіх стилів, у тому числі й ті, що не належать до літературної норми, – діалектні та просторічні. Включаючися в індивідуально-образну систему художнього мовлення, всі ці засоби взаємодіють для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.


6. Принципи аналізу художнього твору. Тема, ідея, проблематика, композиція, сюжет і образи художнього твору
Найдосконаліше володіння технікою читання і знання всіх правил логічної виразності не забезпечать успіху, якщо читець не володіє теорією і методикою аналізу художнього твору. На уроці, присвяченому опрацюванню твору літератури, вчитель має дбати не тільки про пізнання дітьми навколишнього світу через аналіз тексту, а й про виховання глибоких і стійких почуттів, про високу культуру емоційного, чуттєвого сприймання. За допомогою художнього твору педагог може мобілізувати на розв’язання цих завдань психіку дітей і водночас активізувати й розвивати їхній інтелект. Проте досягти такої мети можна лише за умови, якщо вчитель сам глибоко відчуває силу художнього твору і використовує її на уроці так, щоб емоційний заряд не минув дитячих сердець.

Учитель повинен застосовувати відповідні знання теорії і практики виразного читання як найефективнішого засобу естетичного впливу, як естетичного виховання через літературу. Успіх педагога залежить насамперед від обов’язкової правильної підготовки до кожного уроку, яка має включати в себе попередню роботу над твором (опрацювання тексту відповідно до сприймань та аналізу його з дітьми), а також визначення загальної мети уроку.

Забезпечити правильність читання твору, а це значить і правильність сприймання його змісту дітьми, може тільки серйозний попередній аналіз тексту. Вчитель заздалегідь повинен знати, як він читатиме твір, як аналізуватиме його з дітьми. Тому підготовка до цього процесу потребує двох етапів аналізу тексту: літературознавчого і дійового (виконавського). Вони забезпечують:


  1. Визначення ідейно-виховної, пізнавальної та художньо-естетичної

вартості твору.

  1. Окреслення завдань читця й аналіз твору з дітьми.

Перший етап – літературознавчий аналіз твору

Відомості про автора. Вникання в контекст. Будь-який художній твір відбиває естетично пережиті письменником картини життя, факти чи явища природи.

Тому й підготовку до читання й аналізу його з дітьми слід розпочинати з відомостей про автора: ознайомитися зі світоглядом, біографічними даними; з часом, на який припадає його життя і творчість, із його ставленням до дійсності того часу тощо. Такі дані полегшують роботу читця над твором.

Художні твори для початкових класів невеликі за обсягом і, на перший погляд, можуть здатися такими легкими, що начебто немає потреби заздалегідь готуватися до їх читання. Проте навіть найпростіший твір без попереднього опрацювання може викликати під час практичного вивчення на уроці труднощі та неузгодження, які зведуть нанівець усю роботу, спричинять поверхове розуміння дітьми його суті, образів, художньої краси. Далеко не завжди для читця стає зрозумілою авторська оцінка відображення дійсності після першого, часом неуважного прочитання тексту. А треба ще визначити ідейну суть і спрямованість, виховне й освітнє значення твору, а це означає: проаналізувати образи, усвідомити й оцінити всі компоненти твору, визначити власне ставлення до змальованих образів, явищ, подій.

Отже, слід не раз уважно прочитати твір, глибоко вникнути у зміст, причому розуміння тексту не зводити тільки до усвідомлення значень окремих слів чи висловів.

Ідейно-естетичне багатство твору залежить від того, наскільки письменник зумів наповнити кожен образ вагомим змістом, вкласти в нього певну силу емоційного заряду. Тим часом, образи, як відомо, створюються за допомогою слова, тому, щоб з’ясувати ідейно-естетичну функцію слова, треба розгдядати його не ізольовано, а в контексті, тобто в поєднанні з іншими словами відповідно до загального змісту фрази.

Письменники часто для вираження певної думки беруть слова чи словосполучення не в прямому, а в переносному значенні. Розглянемо для прикладу строфу з вірша В. Симоненка «Засівна пісня»:



Гей, прослала нива

чорне полотно.

Ллється жовта злива,

сіється зерно.

Обмежившись лише поясненням конкретного значення кожного слова, не розкривши метафоричності контексту, не зможемо донести до учнів глибокий зміст строфи.



Розгляд теми, жанрових особливостей вирішення її, форми викладу.

Аналіз тексту можна проводити в різній послідовності: від окремого до загального і навпаки. Послідовність залежить до певної міри від величини самого твору. Проте читцю потрібно самостійно продумати твір, щоб мати свою думку про нього. Роботу над текстом творів, рекомендованих для вивчення в початкових класах, доцільно починати з розгляду теми, оскільки вона вказує на те, про що написаний твір, на проблеми, які ставить при цьому автор і сприяє виявленню й усвідомленню ідеї. Наприклад, у творі М. Коцюбинського «Маленький грішник» письменник розповідає про важке життя дітей міської бідноти за часів царизму, про те, як вони зазнають негативного впливу. Глибоке вивчення теми твору дає змогу зробити висновок, що автор розкриває не тільки важке становище дітей-сиріт у місті, а й безвихідь їх у такому суспільстві. Крім цього, попередній розгляд теми твору допомагає вчителю визначити загальну мету читання й зробити аналіз твору з дітьми.

Аналізуючи твір, необхідно спинитися на його жанрових особливостях. Твір може бути епічного, ліричного, сатиричного і гумористичного характеру.

Виклад матеріалу може здійснюватися від першої особи у формі оповіді («Синичка» П. Панча, «Дивовижна дружба» О. Копиленка, «У панському саду» Марка Вовчка, «Я добре пам’ятаю ту осінь» Ю. Ритхеу й ін.) чи від третьої особи – у формі розповіді («Ловля летючих риб» М. Трублаїні, «Удовина хата» Марка Вовчка, «Олеся» Б. Грінченка тощо).

Від розгляду цих особливостей великою мірою залежить манера читання твору – колорит виконання, тобто комплекс забарвлень, необхідних для безпосереднього читання, зокрема ступінь характерності тембральних забарвлень, інтонаційних ознак дійових осіб тощо. Якщо ми маємо справу з оповіддю, то характерність мови дійових осіб знижується за рахунок зростання характерності мови оповідача, яка дуже помітно проглядає крізь мову персонажів; якщо ж із розповіддю, то зростає рельєфність показу індивідуальних рис мови дійових осіб, характеристика ж мови автора, якого немає у складі оповідання, змінюється більш тонкою її індивідуалізацією: емоційною (іронія, сум…), мелодичною тощо.

Розгляд композиції та сюжету твору. З’ясування суті рефрену.

Важливе значення у попередній роботі над текстом має розгляд композиції (побудови) та сюжету твору, тобто розвитку дії, завдяки якій письменник відтворює типові явища життя. Важливість розгляду композиції та сюжету зумовлюється тим, що аналіз взаємозв’язку композиційних компонентів (образів, картин, подій, ситуацій тощо) та виявлення й усвідомлення основних елементів ланцюга подій сюжету (експозиції, зав’язки, розвитку дії і особливо кульмінації – моменту найвищого напруження події) допомагають, по-перше, вникнути в ідейно-естетичний зміст твору, по-друге, знайти способи усної передачі ідейного змісту. При цьому не слід забувати, що композиція твору має важливе естетичне значення. Вміла композиція твору радує молодших школярів своєю гармонією і красою.

Аналізуючи твори, зокрема поетичні, необхідно також зосереджувати увагу на рефрені. Рефрен – це рядок або кілька рядків, які повторюються (іноді з незначними змінами) в кінці кожної строфи (куплета) або групи строф вірша. Здебільшого рефрен підкреслює найважливішу думку твору. У прозових творах рефрен – це фраза, яка час від часу повторюється, щоб наголосити думку, особливо звернути увагу на неї.

Найчастіше рефрени трапляються в усній народній творчості, здебільшого в піснях, але його можна зустріти і у професіональній творчості. Рефрен, як правило, виступає лейтмотивом твору, і розкриття його головної суті, звучання має велике значення для читання твору. Часто рефрен, як виразник головної думки, під час читання потребує особливої інтонації, належної зміни настрою тощо.

Так, рефрен у вірші В. Сосюри «Хмарини, хмарини….» виступає лейтмотивом усього вірша, утверджує думку про те, що Батьківщину треба щиро любити і вірно їй служити, бо вона – найдорожчий скарб людини:

Безсмертний, безсмертний

лиш той на землі,

хто любить свою Батьківщину.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Схожі:

Основи культури І техніки мовлення iconРобоча програма навчальної дисципліни дитяча література з основами культури І техніки мовлення
Циклова комісія викладачів української мови, методики навчання та дитячої літератури
Основи культури І техніки мовлення iconРозвиток техніки у другу половину індустріального суспільства. Короткі відомості з історії розвитку техніки
Мета. Засвоєння знань про історію розвитку техніки та роль машин у сучасному виробництві І побуті як знарядь праці; поглиблення І...
Основи культури І техніки мовлення iconРеферат з дисципліни: «Основи інформатики»
Людство пройшло довгий шлях, перш ніж досягло сучасного стану засобів обчислювальної техніки
Основи культури І техніки мовлення iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Основи культури І техніки мовлення iconТема основи бібліотечно-інформаційних знань як складова інформаційної культури Документ, документний фонд

Основи культури І техніки мовлення iconМовні норми. Мовленнєві помилки
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову культури нашої основу !»
Урок розвитку мовлення «Плекайте рідну мову – культури нашої основу !». Суржик та антисуржик
Основи культури І техніки мовлення iconМовно літературна вікторина, 6 клас «Мово рідна, слово рідне»
Мета: поповнення словникового запасу учнів, розвиток інтелектуально-аналітичних, творчих здібностей учнів, прищеплення навичок культури...
Основи культури І техніки мовлення iconУсне та писемне зв'язне мовлення знаходить своє вираження у трьох своїх основних типах мовлення розповіді, описі й роздумі. Тип мовлення визначається метою спілкування
Певна своєрідність типів мовлення, звичайно, не виключає й наявності ряду спільних ознак. Такими спільними рисами для всіх текстів,...
Основи культури І техніки мовлення iconУрок пам'яті В. А. Чабаненка «Про сина вірного шумить Великий Луг»
Чабаненка українського мовознавця, лексикографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки І техніки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка