Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу



Сторінка2/4
Дата конвертації15.04.2017
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4

Моя черга
Мені було близько дев'яти років2, як одного ранку, після сніданку, разом з моєю дванадцятилітньою приятелькою я пішла на прогулянку нашими полями, досить далеко від мого дому. Добре набігавшись, ми покинули наші забави й подалися збирати траву.

Раптом з хащі появилося двоє страхітливих озброєних чужинців. Наблизившись до нас, один із них сказав моїй товаришці: «Хай мала побіжить до лісу і принесе пакунок, який я там забув. А ти іди далі, вона тебе наздожене».

Зрозуміло, що вони хотіли віддалити мою приятельку, щоб та не здіймала галасу, коли мене викрадатимуть.

Я ж ні про що не здогадувалася, лиш покірно виконала їх волю, як часто це робила зі своєю мамою.

Як тільки я заглибилася у хащі, старанно шукаючи згаданий пакунок, за моїми плечима появилися ті двоє...

Один з них грубо хапнув мене за руку, витягнув із-за пояса ніж, приставив його мені під бік і наказав: «Як закричиш, тут тобі й смерть, давай-но, рухайся за нами!».

Я закам'яніла від страху. З широко розплющеними очима, тремтячи з ніг до голови, я спробувала було закричати, але розпач стиснув мені горло, й я не могла ані говорити, ні плакати.

Грубо підштовхуючи мене у лісові хащі, прихованими стежками, полями, бігом, вони вели мене за собою до самого вечора.

Смертельна втома валила мене на землю. Ноги і стопи кровоточили через уламки камінців та подряпини колючих кущів.

Всю дорогу я схлипувала, але кам'яні серця моїх викрадачів не знали милосердя.

Нарешті, переходячи баштаном з кавунами3, ми зупинилися, щоб перевести дух. Тим часом мої вороги розрізали кілька кавунів і дали й мені шматок, щоб поїсти. Але мені не вдалося проковтнути навіть кусочка, хоча я не їла з самого ранку.

Не думалося мені ні про що інше, як про мою сім'ю. З тривогою у серці я тихо кликала маму й тата, але ніхто мене не чув. Більше того, зі страшними погрозами мені наказували мовчати, й так, втомлена і голодна, я знову пустилася в дорогу, яка тривала цілу ніч.

На зорі ми увійшли до якогось селища. Мені бракувало сил. Один із моїх викрадачів схопив мене за руку й затягнув до свого помешкання, де закрив у якійсь комірчині, заповненій різними знаряддями і ломом, й де не було ані сінника, ні ліжка: ним мені мала служити гола земля. Він дав мені шматок чорного хліба і наказав: «Сиди тут!». А виходячи, замкнув двері на ключ.

Там я просиділа більше місяця. Маленька дірка у стелі служила мені вікном.

Двері ж відкривалися тільки на хвилину, щоб подати мені пісну їжу. Словами неможливо описати страждання, які я пережила у тому місці.

Все ще пам'ятаю ті тривожні години, коли, втомлена від сліз, я задубіло падала на землю, й думки несли мене до моїх рідних, далеко-далеко звідси...

Там я бачила моїх коханих батьків, братів і сестер, яких я ніжно обіймала, розповідаючи про те, як мене викрали й як сильно я страждала.

Часами мені видавалося, що я забавлялася з моїми приятельками на наших полях, й мене раптово охоплювала радість; але, повернувшись до жорстокої правди страхітливої самотності, я впадала у розпач, який, здавалося, розірве мені серце.

Невільничий ринок
Якогось ранку двері прочинилися ширше, ніж раніше. Господар показав мене продавцеві рабів, який мене купив і тут же приєднав до інших невільників. Серед було троє чоловіків і три жінки, одна з яких була ще зовсім дитина, ледь старша від мене самої.

Ми швидко вирушили в дорогу. Краєвид відкритого поля, небо, вода і свіже повітря повернули мене до життя, хоч я й не знала, куди мене ведуть.

Подорож тривала вісім безперервних піших днів: лісами, горами, долинами й через пустелю. Проходячи селищами, караван все більше й більше зростав і рухався у наступному порядку: попереду йшли чоловіки, за ними жінки; усі вони були зв'язані один з одним важкими ланцюгами, замкненими колодками на ключ, по двоє чи по троє. Біда тому, хто нахилявся чи зупинявся - боляче було і шиям його супутників, навколо яких виднілися великі глибокі рани, що викликали жаль.

Сильнішим з невільників до плечей прив'язували тяжке ярмо, яке вони повинні були нести на протязі довгих кілометрів. Нещасні практично служили в'ючними тваринами.

Ми, як найменші, не були заковані в кайдани і йшли в останньому ряду з господарями. Караван зупинявся лише на кілька годин, щоб відпочити і перекусити. Саме тоді з ший рабів знімали ланцюги і клали їм на ноги, на відстані кроку один від одного, щоб запобігти їх втечі. Те ж саме робили і з нами, малими, але тільки вночі.

Нарешті ми дісталися до невільничого ринку?

Чекаючи на свою чергу, усіх нас розмістили у величезній кімнаті. Першими продали найслабших і хворих, боячись, що їх стан погіршиться й заробіток від них пропаде. Бідні жертви!

Ми ж обидві, наймолодші, стояли завжди поряд через те, що наші ноги були заковані тим самим ланцюгом. Коли на нас не звертали уваги, ми розповідали одна одній про своє викрадення. Ми говорили про наших близьких, і все частіше й частіше в нас загорялося бажання повернутися до рідних сімей. Так, оплакуючи нашу нещасливу долю, ми одночасно снували план втечі.

Добрий Бог, який дбав про нас, навіть якщо ми про Нього й не знали, дав нам таку можливість.

І ось як.

Втеча

Господар розмістив нас у окремій кімнаті і завжди замикав двері на ключ, особливо коли віддалявся від житла.

Був майже час вечері. Повертаючись з ринку, господар привів додому мула, нав'юченого кукурузними кияхами. Він підійшов до нас, щоб зняти з ніг кайдани, і наказав налускати кияхів й нагодувати тварину.

Сам же, замислений, віддалився, забувши замкнути двері.

Ми були одні, без кайданів. О, Боже Провидіння, довгожданна мите!

Порозумівшись тільки поглядом, ми стиснули одна одній долоні, кинули оком довкола і, не помітивши нічого підозрілого, наскільки нам дозволяли наші бідні ноги, чимдуж кинулися у напрямку відкритого поля, навіть не знаючи добре, куди податися.

Цілу ніч ми продовжували бігти лісом і пустелею. Захекані і втомлені, у темряві ми прислухалися до ричання диких звірів. При їх наближенні для порятунку ми видряпувалися на дерева.

Одного разу ми тільки-но вийшли з нашої схованки, як почули підозрілий шум, характерний для близького до нас каравану.

Налякавшись до смерті, ми сховалися за густими колючими кущами. Дві довгі години група за групою проходили перед нашими очима, але, на щастя, ніхто нас не помітив.

Нас беріг не хто інший, як добрий Бог.

На світанку ми зупинилися, щоб перехопити дух. Які ми були втомлені! Серце відлунювало в грудях, величезні краплі поту котилися по тілу, пронизливий голод роздирав нам шлунок: довший час у роті у нас не було ані крихти.

Живе прагнення знову побачити рідних і страх, що нас переслідують, вливали в нас сили, щоб продовжувати бігти, хоча й не так швидко, як раніше.

Куди ж ми прямували?

Під вечір ми натрапили на якусь хижу. Чи це часом не наш дім? Серце забилося сильніше. Ми пильно вдивлялися, чи це не наша хата: на жаль, ні. Яке гірке розчарування!

У той час, як у розпачі ми зупинилися було навпроти хижі, перед нами появився якийсь чоловік. Перелякані, ми кинулися навтіч, але той, люб'язно зупинивши нас, запитав:

«Куди ви йдете?»

Ми мовчали.

«Нумо, куди ж ви йдете?» «До наших батьків.» «А де ваші батьки?»

«Там», відповіли ми, нерішуче вказуючи рукою у незрозумілому напрямку.

Саме тоді він і втямив, що ми — втікачки.

«Ну що ж, сказав він, зайдіть-но, відпочиньте, а потім я сам відведу вас до ваших батьків».

Вірячи його словам, ми послідували за ним до хати. Як тільки ми туди увійшли, ми тут же впали на підлогу, мов мертві. Чоловік дав нам попити води, але ми були такі втомлені, що не могли навіть втримати у руках кухля. Тоді він залишив нас наодинці на якийсь час.

Після короткого сну незнайомець нас розбудив. Завівши до своєї оселі, він дав нам їсти і пити, а після цього повів до великої вівчарні, повної овець і ягнят. Там, звільнивши для нас місце на ліжнику, він закував разом наші ноги великим ланцюгом і наказав залишатися на місці до наступного розпорядження.

Знову рабство!

Яке там «завести до батьків»! Скільки гірких сліз ми пролили, скільки страждань винесли!

Так, між вівцями і баранами, він тримав нас кілька днів, аж поки один минаючий тими місцями торговець рабами не викупив нас із вівчарні.

Наші бідні ноги пройшли ще багато кілометрів, перш ніж ми дісталися до каравану.

Яким же великим було наше здивування, коли серед рабів ми побачили деяких із тих, які належали нашому попередньому господареві, від якого ми втекли. Вони нам описали його гнів та лють. Коли той не знайшов нас на місці, то у злості звинувачував і бив тих, хто потрапляв під його гарячу руку, погрожуючи розірвати нас на шматки, коли знайде.

Тепер я ще краще пізнала Божу милість, яка і тоді чудом мене врятувала.

У каравані ми безупинно йшли два з половиною тижні, у тому ж порядку, який я описала вище.

Під час тієї подорожі я бачила бідного раба, який почував себе так погано, що ледве тримався на ногах. Нарешті він попросив господаря присісти на відпочинок. Але той, не вірячи, бив його, як худобу. Я бачила, як бідний раб упав на землю і простогнав: «Я помираю, сил моїх більше немає!». Але той нелюд бив його все більше й більше, аж поки раб не підвівся.

Було видно, однак, що невільник не міг більше рухатися, й господар наказав зняти кайдани, якими він був прикований до інших товаришів по нещастю. Бідолаха лепетав щось про пощаду. У цю мить господар наказав нам продовжувати шлях, а сам затримався з нещасним.

Що сталося з тим рабом далі?

Ніхто його більше не бачив.

Третя і четверта купівля-продаж
Дійшовши нарешті до міста (Ель-Обейд), нас з товаришкою відвели у палац арабського намісника.

Це була дуже багата людина: мав він безліч рабів — усі у розквіті сил.

Мене й мою товаришку призначили у прислугу панночкам, його дочкам, які відразу ж нас полюбили.

У майбутньому господар хотів подарувати нас своєму синові, коли той ожениться. У тому домі зі мною обходилися добре й мені нічого не бракувало.

Якби не якась провина, уже не пригадую, яка, що стосувалася саме сина господаря.

Він тут же взяв до рук бич, щоб мене наказати. Я ж кинулася в іншу кімнату і сховалася у його сестер. Краще б я цього не робила!

Розлютившись, він силою витягнув мене звідти й кинув на землю; потім довго бив мене бичем і штовхав ногами. Ударивши наприкінці черевиком у правий бік, він залишив мене, як мертву.

Більше я нічого не пам'ятаю. Мабуть, зімлілу, мене перенесли на мій ліжник, де я провалялася більше місяця.

Після того, як я підвелася, мене приставили до іншої праці.

Моя доля, проте, була позначена: при першій можливості я мала покинути дім.

Така нагода трапилася через три місяці, коли мене продали новому господареві.

На цей раз ним був генерал турецької армії. Разом з ним жили його стара мати і дружина. Обидві відзначалися нелюдським ставленням до бідних невільників, які виконували важкі роботи на кухні, у пральні і на полі.

Разом з іншою молодою рабинею мене приставили до пань, яких ми не покидали ані на мить. Між їх одяганням, намазуванням пахучими оліями та обмахуванням віялами у нас не було часу навіть зітхнути. Й біда нам, якщо ненароком, або закривши на хвильку очі, ми торкалися хоча 6 однієї волосини на їх головах... Побої падали на нас немилосердно, так що за три роки на цій службі я не пригадую жодного дня без ран, бо тільки-но одужавши від одних, без всякої на це причини на нас обрушувалися інші.

Якось я почала розповідати своїй товаришці про втечу від першого господаря.

Дочка генерала підслухала нашу розмову. Побоюючись, що я могла знову снувати плани про втечу, вона наказала закувати мої ноги у кайдани, які я носила більше місяця. Зняли мені їх з нагоди великого мусульманського свята, коли знімали кайдани усім невільникам.

Кожного дня, на зорі, раби вставали до праці. Господиня, жінка генерала, була такою ретельною, що часом підіймалася раніше від усіх і наглядала, щоб хто не спізнився бодай на хвилину. А як бачила, що когось немає, тут же ставала над ним з батогом й винуватець підскакував від болю; вона не думала про те, що бідолаха, як часто траплялося, трудився до пізньої ночі.

Раби спали разом у одній величезній кімнаті. До самого обіду вони не брали і крихти до рота, аж поки опівдні кожному не давали порцію тушкованого м'яса, мамалигу, хліб і фрукти. Увечері пісна вечеря й відпочинок на голій землі. Й біда тим, хто не замовкав.

А хто, безприглядно покинутий, хворів, той не отримував у свій бік навіть найменшої уваги. Не було кому їх лікувати чи доглядати, а коли наближалася хвилина смерті, їх викидали у поле або на гноїще.

Скільки разів кривда й побої діставалися рабам без жодної на те причини!

Наприклад, одного разу ми випадково побачили, як господар сварився зі своєю жінкою. Щоб виплеснути свою злість, він наказав нам двом зійти у двір і сказав двом солдатам кинути нас горілиць на землю і бичувати. Ті двоє з усієї сили розпочали жорстокі побої, залишивши нас обидвох у калюжі власної крові. Пам'ятаю, як батіг, багато разів пройшовшись по моєму стегні, вирвав з нього шкіру з м'ясом, залишивши глибоку й довгу рану на тілі, через яку мені прийшлося пролежати нерухомо багато місяців.

Все це потрібно було терпіти мовчки, бо ніхто не лікував наших ран і ніхто не приходив до нас зі словом втіхи. Багато моїх товаришок так і померли.
Татуювання
Але ще гірша участь чекала на нашу молоду невільницю далі.

У домі було традицією, що невільники на честь господаря мали на тілі знаки або особливі печатки, які наносилися за допомогою татуювання.

У мене до цього часу на тілі не було жодних позначок, але мої приятельки мали їх багато як на обличчі, так і на передплеччі.

І ось наша господиня задумала справити цей подарунок усім тим, у кого його ще не було.

Нас було троє.

Одного дня прийшла жінка, досвідчена у цьому жорстокому ремеслі. Нас завели під навіс, куди поспішила і пані з батогом у руці. Жінка наказала принести одну тарілку з мукою, одну з сіллю і бритву.

Одній з нас вона наказала лягти на землю, а двом сильним рабиням тримати її за руки і за ноги.

Тоді без тіні жалю нахилилася над розпістертою дівчиною й на животі бідолахи почала виводити мукою коло шестидесяти тонких знаків.

Я уважно до всього приглядалася, знаючи, що на мене також чекала ця кривава доля.

Після того, як жінка закінчила виводити рисунок, вона взяла бритву й раз за разом робила короткі надрізи по лінії кожного позначеного сліду.

Бідна дівчина стогнала, а кров спливала за кожним надрізом.

Але це ще було не все.

Після цієї операції наша мучениця взяла сіль і з усією силою почала натирати кожну рану так, щоб сіль увійшла до середини й розширила надріз, затримуючи краї ранок відкритими.

Яка страшна мука! Яке страждання!

Нещасна вся тремтіла, й я разом з нею, чекаючи, на жаль, на те ж саме. Так воно і сталося.

Як тільки першу віднесли на її ліжник, настала моя черга.

Я, здавалося, втратила сили й не могла ступити ані кроку. Однак гострий, як блискавка, погляд моєї господині і піднесений батіг тут же змусили мене лягти на землю.

Отримавши наказ не чіпати мого обличчя, жінка почала наносити мені на груди шість надрізів, на животі до шестидесяти, а на правій руці сорок вісім. Не можу описати, що я відчувала у ті хвилини. Мені здавалося, що я щоразу помирала, особливо коли вона натирала мене сіллю.

Занурену в калюжу власної крові, мене згодом перенесли на ліжник, де я пролежала без свідомості кілька годин.



Коли ж я прийшла до себе, то побачила поряд зі мною моїх товаришок, які страждали так само, як і я.

Більше місяця ми три були приковані до ліжника: простерті на цинівці, не могли рухатися, без шматка тканини, щоб витирати рідину, яка постійно сочилася з напіввідкритих сіллю ран.

Шрами на моїм тілі залишилися до сьогоднішнього дня.

Можу однозначно сказати, що я не померла тільки завдяки чудотворній опіці Бога, який призначив мене до «ВИЩОГО ЖИТТЯ».

Після своєї довгої відсутності генерал повернувся у Кордофан. Він уже прийняв рішення виїхати на батьківщину у Туреччину. Розпочалася, отже, підготовка до від'їзду, і так як у нього було багато рабів, він відібрав лише десятьох, серед них і мене. Решту ж рабів продав.

Виїхавши з міста на верблюдах, після багатоденної подорожі ми прибули у Хартум, де й зупинилися в готелі.

Там генерал пустив чутку, що хоче продати своїх рабів.

На цю новину відгукнувся італійський консул Каліст Леньяні.

Мені було доручено подавати каву. Я помітила, як консул оглянув мене з ніг до голови, але не думала, що він хотів мене купити. Зрозуміла я це тільки наступного ранку, коли турецький генерал наказав мені слідувати за покоївкою консула, допомагаючи нести якийсь пакунок.

Це була п'ята й остання продаж молодої невільниці- суданки.

Довга історія - історія жахів і принижень-закінчилася, прийшовши до свого завершення.

Вперше за майже десять років неволі Бакіта одягнула плаття. Бакіта по-арабськи значить «Щаслива» або «Везуча».



Погроза захоплення Хартуму примусила К. Леньяні покинути столицю: він виїхав у кінці грудня 1884 року.
До свободи і спасіння
На цей раз мені справді пощастило. Новий господар був дуже добрий і сильно мене полюбив. Моїм завданням було допомагати покоївці по домашніх справах. Не було більше ні докорів, ні покарань, ані побоїв, так що мені аж не вірилося, що довкола може царювати такий мир і спокій.

З того часу без жодних змін пройшло більше двох років, аж коли консула викликали до Італії з важливих питань.

Я не знаю, чому, але коли я почула розмову про Італію, про красу та чарівність якої я раніше нічого не знала, у моєму серці зародилося живе бажання виїхати разом з господарем. Він мене любив, тому я й насмілилася просити його взяти мене з собою.

Господар пояснював мені, що подорож буде дуже довга й дорога. Але я наполягала й наполягала, і нарешті він погодився.

Цього бажав сам Бог, як я зрозуміла пізніше. Ще й сьогодні я відчуваю радість, яка мене охопила у той день.

І ось ми вирушили у подорож. Серед подорожуючих були консул, його приятель Август Мікелі, маленьке темношкіре хлопченя і я. Приєднавшись до каравану, через кілька днів ми прибули на верблюдах до Суакіну.

Десь через місяць після цього консул і його приятель отримали сумну звістку: банда корсарів увірвалася до міста Хартум, знищила все, що їй трапилося на шляху, й викрала усіх невільників. Якби я залишилася у місті, мене також би викрали, і що 6 тоді зі мною сталося?

Як консул, так і його товариш залишилися без свого маєтку й були дуже цим стурбовані.

У Суакіні ми зупинилися ще на місяць, а потім вирушили у подорож кораблем, через Червоне та інші моря, аж до Генуї. Там ми зупинилися у готелі, господар якого був добрим знайомим приятеля консула й який попросив його купити йому негреня. Так йому запропонували мого товариша по подорожі.

До Генуї прибула дружина товариша, пані Марія Туріна Мікелі, щоб зустрітися з консулом. Побачивши нас, темношкірих, вона теж загорілася бажанням мати одного такого й запитала у чоловіка, чому він не привіз нікого їй та їхній донечці Мімміні.

Консул, бажаючи зробити приємність другові та його дружині, подарував їм мене. Після короткої перерви ми знову вирушили у далеку подорож. Консул поїхав до Падуї, й більше нічого я про нього не чула.

Разом з моїми новими господарями ми вирушили до Мірано Венето, де на протязі трьох років я служила нянею для їх маленької донечки. Вона зразу ж мене полюбила. Я, зрозуміло, відповіла їй тим самим.

Через три роки разом з панею я повернулася до Африки, у Суакін, де її чоловік тримав готель. Там ми пробули близько дев'яти місяців, після чого господар вирішив, що сім'я переїде туди назовсім.

Господиня повинна була повернутися до Італії, щоб продати майно й запакувати речі, а я тим часом мала доглядати за маленькою у готелі. Але пані не хотіла вирушати у подорож сама, і так господар дозволив нам поїхати разом з нею.
Прощай, Африко, моя вітчизно!
Так я назавжди попрощалася з Африкою.

Внутрішній голос говорив мені, що я більше ніколи її не побачу.

Повернувшись до Мірано, господиня пробула з нами коло двох років, але невпинно наближався той день, коли вона повинна була повернутися до Суакіну. Так вона вирішила помістити свою донечку й мене у пансіоні, щоб ми отримали хоч якусь освіту.

Була подана заява до Згромадження Дочок Милосердя Каносіянок у Венеції, яке охоче погодилося прийняти мене до катехуменату4, щоб отримати початкові знання.

Інститутом керували Сестри Каносіянки. Дівчинка, однак, була вже хрищена, тому постало питання, що їй робити в катехуменаті.

Пані у жодному випадку не хотіла нас розділяти. Так більше місяця тривала боротьба за те, щоб прийняти якесь рішення.

Цією проблемою зацікавився розпорядник господині, пан Іллюмінато Кеккіні, чоловік з добрим серцем і чистою совістю, який до останнього дня свого життя любив мене батьківською любов'ю (номеру 1904році).

Саме під час довгого місяця очікувань та непевності пан Іллюмінато подарував Бакіті срібний хрест.



Перш ніж вручити мені хрест, він поцілував його з побожністю, а потім пояснив, що Ісус Христос, Син Божий, помер за нас. Підштовхнута таємничою силою, я сховала подарунок, побоюючись, що пані його у мене відбере. Раніше ж я нічого не ховала, тому що не була ні до чого прив'язана. Пригадую, як я таємно розглядала хрест, відчуваючи у собі дивне почуття, яке не могла пояснити.

Пан Іллюмінато так гаряче бажав мого прийняття до катехуменату, що письмово, на гербовому папері, підтвердив, що у тому випадку, коли пані Туріна не виконуватиме своїх зобов'язань, він сам буде оплачувати моє перебування в Інституті.

Так нас обидвох з Мімміною прийняли до катехуменату.

За мене й за дівчинку відповідала сестра Марія Фабретті (1832-1910pp.), зайнята підготовкою катехуменів.

Не можу без зворушення згадувати, як вона мною опікувалася. Вона хотіла знати, чи у мене було бажання стати християнкою, й, почувши у відповідь, що саме з цим бажанням я і прийшла до них, вона дуже зраділа.

Ті «святі» сестри з героїчною терплячістю займалися моїм навчанням й допомагали мені пізнати того Бога, якого з самого дитинства я носила у своєму серці, не знаючи про Нього нічого.

Пригадую, як, дивлячись на сонце, місяць і зірки, на красу природи, я запитувала у себе: «Хто ж господар усіх цих красот?». Й відчувала величезне бажання пізнати, побачити Його, виявити Йому свою шану.

Тепер я Його знаю. Дякую, дякую, мій Боже!

Коли пані Туріна відвела мене до Інституту, уже при дверях повернулась і сказала на прощання:

«Тут твій дім».

Вона промовила ті слова, не усвідомлюючи собі справжнього їх значення.

Ах, якби вона знала, що станеться потім, то ніколи 6 мене сюди не привела.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconАвтобіографія Я, Омельянова Ганна Вікторівна, народилася 14 лютого 1984 року в м. Ірпінь Київської області. Українка, громадянка України. Освіта з 1990 по 1996 рр
З 1990 по 1996 рр навчалась у школі мистецтв №49
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconХочеш змінити своє життя? Почни із щирості перед Богом!
Дорогі браття І сестри у Христі, ми продовжуємо своє приготування до св. Великого посту! Наступним кроком – це роздуми над двома...
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconІнформація про результати діяльності інституту громадянського суспільства протягом 2012-2013 років Назва ігс скорочена назва ігс. Дані про легалізацію ігс. Адреса, контакти
Досвід роботи в консультативно-дорадчих органів при органах виконавчої влади та місцевого самоврядування
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconТема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Твір про людину І світ довкола неї. Мета: Поглибити знання школярів про життєвий І творчий шлях Є. Гуцала, ознайомитися з його твором «Сім’я дикої качки»
Тосі та Юрка; розвивати в учнів мислення, увагу, спостережливість, вміння «повільного читання» тексту; виховувати доброту, милосердя,...
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconФільмотека Європейського клубу
Фільм про Катинський розстріл. В основі фільму книга Анджея Мулярчика Post mortem Катинська Історія. Розповідає історію жінок – матерів,...
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconАктуальність досліджуваної теми полягає в тому, що мистецька спадщини Кавалерідзе основана на творах української історії, майже все своє життя митець присвятив висвітленню у своїх кінострічках та скульптурах життя українців в різні періоди
Кавалерідзе основана на творах української історії, майже все своє життя митець присвятив висвітленню у своїх кінострічках та скульптурах...
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconДень Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17
Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини...
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconДень Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17
Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини...
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconУрок позакласного читання для учнів 6-8 класів на тему: «Магічний двобій Санька-характерника І Гаррі Поттера»
Запорізької Січі; зрозуміти їхні характери та долі, утвердити думку про духовну красу людини, яка пов’язує своє життя з історичним...
Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу iconАсопис Францисканського Ордену Світських України видається Національною Радою фос україни
Міжнародна спільнота фос відзначила XIV генеральний та VI виборчий капітул в Ассизі. Капітул обговорював важливі питання з життя...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка