П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості



Скачати 104.36 Kb.
Дата конвертації20.03.2018
Розмір104.36 Kb.



Віра Вікторівна Герасименко ,

учитель української мови та літератури

спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів

з поглибленим вивченням

української мови та літератури №87

імені О. П. Довженка, місто Київ


Цариця української сцени,

або Незвичайна доля непересічної особистості


  1. фактів із життя Марії Заньковецької

Хоч би скільки я грала, – незмінно нестерпне світло рампи,

вдаряючи в очі, одночасно боляче б'є мене по нервах;

мить – і я зовсім забуваю, що театр –

загадковий сфінкс, ім'я якому публіка.

Марія Заньковецька.


Марія Заньковецька (1854-1934) була окрасою національної сцени, зіркою українського театру на зламі XIX-XX ст. В історію театру вона ввійшла як видатна трагедійна актриса, що в створюваних сценічних образах уособлювала українську жінку.

1. Красу рідної мови і магію слова Марії Заньковецькій відкрив учитель Чернігівської гімназії, поет, друг Т.Шевченка Микола Вербицький. Саме він подарував Марії Шевченків «Кобзар», отриманий свого часу від самого поета. То був пророчий дарунок – актриса продовжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки. Не даремон М.Заньковецьку називали духовною дочкою великого Шевченка.

Професійну освіту співачка здобула у філії Петербурзької консерваторії у м. Гельсінгфорсі (Фінляндія); уроки акторської майстерності отримала в «батька українського театру» – актора, режисера, драматурга Марка Кропивницького. П’єси для неї писали М.Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, Панас Мирний, Б.Грінченко. Провідні театральні критики, історики та біографи – В.Дурдуківський, В.Єрмілов, О.Суворін, Ю.Біляєв, В.Чаговець, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко, І.Личко, М.Вороний, С.Петлюра, Н.Богомолець-Лазурська, П.Рулін, С.Дурилін –публікували матеріали про її життя і творчість. Персоналію М.Заньковецької ще в перше десятиліття її сценічної діяльності включили до «Энциклопедического словаря» Брокгауза й Ефррона (СПб., 1894), у «Словарь сценических деятелей» (1901), у видання початку XX ст. «Жіночі силуети» та «Корифеї української сцени». 1925 р. Марія Костянтинівна написала «Коротку біографію артистки Державного народного театру».

2. Справжнє прізвище Марії Костянтинівни Заньковецької — Адасовська. Уроджена дворянка вибрала собі псевдонім на згадку про село Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині, де вона з'явилася на світ 4 серпня 1854 року. Батько, Костянтин Костянтинович, був титулярним радником, обіймав посаду судді ніжинського повітового суду. Мати, Марія Василівна Адасовська, походила з давнього російського роду Нефедьєвих із м. Чернігова. Узявши шлюб із Адасовським й оселившись у Заньках, у спілкуванні з рідними та заньківцями мати перейшла з російської мови на українську.

Подружжя Адасовських мало семеро дітей: три хлопчики і чотири дівчинки. На жаль, двоє дівчаток померли. 1854 р. з'явилася на світ остання, п’ята дитина – майбутня актриса. Про її народження Марія Василівна любила згадувати: «Був день мого ангела, до нас гості понаїздили. Мені стало погано. Пішла, лягла – тут і Манечка народилась. А ввечері я вже, наче нічого і не було, до гостей вийшла. Народилася крихітка на Марії, і назвали її Марією».

Мізинчика Марію, яку домашні ласкаво називали Манею, Марусечкою, пестували батьки, брати й сестра. Усі діти були похрещені в сільській церкві, яка містилася поряд із садибою Адасовських. Маруся разом із батьком співала в церковному хорі. Співала так, що люди плакали.

Маленькій Мані не подобався колір її очей, і вона терла їх... милом,  не здогадуючись, як ці темно-карі, променисті очі будуть заворожувати театральну публіку.

Артистичний дар проявився в  неї рано. Марія обожнювала розігрувати перед подружками сценки та пантоміми. Вона володіла чудовим голосом — меццо-сопрано і часто виступала в аматорських концертах.

Коли Мані виповнилося десять років, вона вступила до Чернігівської гімназії.

Учитель словесності Микола Вербицький на своїх уроках часто застосовував ігрові та театралізовані елементи. Обдарованій гімназистці Марії він доручав читати монолог Антігони з трагедії Софокла.

Якось, поставивши Марусі   за прочитаний монолог п'ятірку з плюсом, учитель сказав: "Попроси батька, щоб  віддав тебе в театральне училище!" Але батько був категорично проти акторства — позначилася дворянська зневага до цієї професії.

Дівчина прагнула вступити до консерваторії, але батьки, заборонивши їй про це навіть думати, поспішно видали 18-річну дівчину заміж за офіцера Хлистова, який після вінчання заявив, що покликання жінки — бути господинею і матір'ю.

3. На щастя, у військовому гарнізоні в Бендерах (нинішня Молдова), куди разом із чоловіком вирушила Марія, був театральний гурток. Вона грала в аматорських спектаклях, а її партнером був георгіївський кавалер, офіцер Микола Тобілевич (у майбутньому знаменитий актор і  режисер Микола Садовський). Після однієї з вистав захоплена публіка зажадала, щоб Хлистов відпустив Марію на професійну сцену. І той написав розписку, зобов'язуючись зробити це за однієї умови — дружина гратиме в українському театрі. Умова здавалася нездійсненною: трупи з виключно українським репертуаром тоді не було. Хто б міг подумати, що в 1881 році такий колектив створить "батько нового українського театру" Марко Кропивницький! Через деякий час у військовий гарнізон Свеаборга (Фінляндія) прийшов лист від М.Садовського. Він нагадав Хлистову про розписку і повідомив: "Українська трупа вже існує". М.Кропивницький надіслав Марії Костянтинівні телеграму із запрошенням грати в його спектаклях. І через три місяці вона вирушила в Київ...

4. "Обручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми", — сказавши так, розчулений грою актриси М.Кропивницький  одягнув на палець Марії Заньковецької свій перстень із бірюзою.

Дебют Марії на професійній сцені відбувся 27 жовтня 1882 року в м.Єлизаветграді (нині м.Кіровоград) у ролі Наталки з п’єси «Наталка Полтавка» І.П.Котляревського. Першою драматичною роллю стала Олена в п'єсі "Глитай, або ж павук".

Панночка Марія вражала особливою артистичністю, схильністю до імпровізацій. Пізніше вона згадувала: ще в дитячі роки їй особливо запам'яталося, як гірко плакала сільська наймичка… «Я поклялась, що піду на сцену й розповім про ті сльози».

Здатність Марії відчувати і сприймати людську душу була рівносильна її здатності впливати на глядачів. "Як грала «Наймичку» Заньковецька! — згадував Олександр Вертинський. — Чотири акти театр заливався слізьми!"

Щоб достовірно й правдиво відобразити сцену божевілля героїні, актриса їздила в психіатричну лікарню, де спостерігала за поведінкою жінок в акцентованому стані. Підтвердженням зацікавленості питаннями психології є фотографії створених нею психологічних етюдів, які на початку XX ст. планувалося вмістити як ілюстрації до петербурзького видання «Вираження почуттів у людини і тварини» Ч. Дарвіна (фотографії зробив художник-фотограф, лікар-натураліст П. Пясецький).

М. Заньковецька зафіксована в таких психологічних етюдах: «Мати отримала звістку про смерть сина», «Скорбота», «Душа моя смертельно тужить», «Тихе божевілля». Дві фотографії з цієї серії не мають підтекстівок. На першій – актриса в гримі Ісуса Христа. Це зображення стану акцентованої людини, яка бачить себе Ісусом Христом, – у медицині цю хворобу іменують mania religiosa. На другій фотографії М. Заньковецька в образі античної богині смерті - загорнута в білу тканину та з некровиразом на обличчі.

5. Гастролі українських артистів у Петербурзі та Москві проходили з  тріумфом. Зіркою першої величини була Марія Заньковецька — недарма її називали "царицею української сцени". Лев Толстой якось послав за лаштунки свого сина з проханням подарувати йому хустку, яку Заньковецька в ролі Олени зривала з голови. Сивобородий критик Стасов, ставши перед актрисою на коліна, виголосив вітальну промову. Одного разу, коли Заньковецька виходила з театру, студенти встелили їй дорогу до саней своїми шинелями, а потім цілували сліди її ніг...

У Петербурзі Марії Костянтинівні не раз пропонували перейти на сцену імператорського театру зі  щорічною платнею 24 тисячі рублів (!) і високою пенсією в майбутньому. Але вона... відмовлялася, посилаючись на свій "український акцент".

6. Зняти заборону на виступи українських артистів вдалося саме завдяки Заньковецькій. Заборону наклав колишній шеф жандармів — київський губернатор Дрентельн. Виходило, що трупа могла грати в Петербурзі перед царем або царицею, у палацах великих князів, а в Києві і в усьому "Південно-Західному краї" (на Київщині, Чернігівщині, Волині та  Поділлі)  гра української трупи вважалася злочинним сепаратизмом, "політикою". Марія Заньковецька за допомогою свого брата, генерала артилерії Євтихія Адасовського домоглася аудієнції в нового генерал-губернатора Іпатьєва, і він підписав дозвіл на українські вистави. Після цього актриса вирушила до цивільного губернатора Томарі. Між ними відбувся знаменитий діалог. "Я не дозволю іноземцям грати в Києві", — заявив чиновник. "Але я не іноземка, — заперечила Заньковецька. — Я тутешня уродженка. І думаю, що якщо тут можна грати таким іноземцям, як Сара Бернар, то  й мені можна". При цьому Марія Костянтинівна ніколи не захоплювалася політикою — на відміну від свого коханого Миколи Садовського.

Упродовж перших 25 років творчої діяльності, коли Заньковецька створила свої найкращі ролі, їй доводилося грати в умовах гоніння й переслідування української культури, школи, мови, а тим більше театру з боку російського самодержавства. Тож граючи на сценах України, вона зміцнювала віру українського народу в невичерпність його творчих сил, неподоланність його культурного розмаїття, у його світле майбутнє. Виступаючи перед російськими глядачами в Петербурзі, Москві і багатьох інших містах, актриса силою і правдою свого мистецтва стверджувала непорушні права українського народу на самобутність, суспільні і творчі форми національного буття, силою свого таланту демонструючи багатство і розмаїття української культури.

7. Почувши від  улюбленої молодшої дочки, що заради актора Садовського вона хоче розлучитись із законним чоловіком, батько буквально виштовхав її за двері рідного дому. Пробачив лише через кілька років... У 1887 році церковний шлюб Марії з Хлистовим був остаточно розірваний. Але через те, що при розлученні Заньковецькій довелося взяти провину на себе, за законами того часу її було позбавлялено права вийти заміж удруге. Ніколи не могла вона стати "законною" дружиною Садовського. Їх обвінчала сцена, на якій вони виступали в дуеті: Наталка і Петро, ​​Галя і Назар, Софія та Гнат...

Після гастролей у Петербурзі вони купили невеликий хутір Жердова біля залізничної станції Бобрик (нинішня Київська область) і звели будинок, який назвали "Марусин курінь". Сюди часто приїжджала галаслива акторська братія.

У 1900 році подружжя заснувало "Театр корифеїв" (з якого пізніше виріс київський стаціонарний український театр М.Садовського). А через дев'ять років... розлучилися. Про причини розриву їхні біографи сперечаються досі.

Сучасники згадували, що акторський дует Заньковецької та Садовського вражав щирістю гри й красою голосів, облич, постатей. Теплий оксамитовий баритон Миколи Садовського та м'яке світле меццо-сопрано Марії Заньковецької створювали дивовижне поєднання. Їхні творчі обдарування, такі різні через яскраву індивідуальність кожного, у кращі роки спільної творчості (упродовж майже 15 років) зливалися в єдиний гімн на славу рідного народу.

Після того, як  у  1925 році Микола Садовський повернувся в Україну з еміграції (де перебував разом з іншими діячами УНР), він грав у театрах, знімався в кіно, проте  так і не був  до кінця "прощений" радянським урядом. Багато старих друзів та близькі люди побоювалися спілкуватися з ним,  "контрреволюціонером" і "політемігрантом".

…Марія Заньковецька зустрілася із Миколою Садовським по його приїзді лише раз. У 1933 році по дорозі на Байкове кладовище траурна процесія з  труною Садовського звернула на вулицю Червоноармійську й  зупинилася біля будинку номер 121, де мешкала актриса, — немов на знак прощання і примирення актора з Марією Костянтинівною.

Рік по тому не стало й  Заньковецької. Її поховали на Байковому кладовищі поряд із коханим "незаконним" чоловіком.

8. Шанувальники дарували актрисі соболині хутра, срібні й золоті прикраси. Багато разів,  коли не вистачало грошей, щоб розрахуватися з  трупою, Заньковецька закладала свої коштовності в ломбарді.

Якось Марія Костянтинівна зізналася подрузі, що найбільше її зворушив подарунок однієї глядачки, яка, вручивши їй два апельсини й букетик польових квітів, сказала: "Це все, що  в мене є!"

9. З приходом радянської влади Марія Костянтинівна отримувала академічний пайок і пенсію — 50 рублів золотом на місяць, що давало можливість вижити й  допомогти іншим артистам. У 1920-ті роки маленька квартирка Заньковецької на вулиці Червоноармійській, 121 (зараз у  цьому будинку музей актриси) була "комуною українських артистів".

10. Мистецтво Марії Заньковецької справило величезний вплив на розвиток української драматургії; кращі п'єси українських драматургів 80—90-х років XIX ст. було написано за її безпосереднього впливу. Серед створених нею глибоко реалістичних образів особливе визнання одержали: Наталка, Терпилиха ("Наталка Полтавка" І.Котляревського), Галя ("Назар Стодоля" Т.Шевченка), Харитина, Софія ("Наймичка","Безталанна" І.Карпенка-Карого), Аза ("Циганка Аза" М.Старицького) та ін. Помітним явищем стала її гра у фільмах "Остап Бандура", "Наталка Полтавка".

Востаннє Марія Костянтинівна вийшла на сцену 15 грудня 1922 року. За самовіддану працю тоді ж, у грудні 1922 року, актрисі першій було присвоєно звання народної артистки УРСР.

11. В останні роки актрису опікала сім'я її племінниці. Своїх дітей у Заньковецької не було. Іноді, як згадували родичі, Марія Костянтинівна відкривала свої скрині, де зберігалися залишки її театральних костюмів, пересипані сухими травами. Розглядала їх, після чого цілий день перебувала в поганому настрої.

Померла вона тихо, уві сні, 4 жовтня 1934 року в Києві, похована на Байковому цвинтарі. Незадовго до відходу попросила стару подругу по театру: "Коли помру, не показуйте мене людям, адже у смерті немає краси. А якщо вже покажете, то хоч трішки загримуйте, підведіть губи. На тому світі, може, зустрінуся з  акторами та письменниками. І ми створимо там ще кращу трупу... "

12. На честь великої української актриси, яку можна поставити на один щабель із такими видатними світовими артистками, як Елеонора Дузе, Сара Бернар, Тіна ді Лоренцо, Сада Якко, у 1922 р. названо театр у Львові, у 1960 р. в Києві відкрито музей Марії Заньковецької. У 1979 р. старе приміщення музею знесли, і з 1989 р. в Києві функціонує музей новий - як пам'ятник самобутньому таланту видатної української актриси.


З журналу «Методичні діалоги»

http://lib.vippo.org.ua/periodyka.php?subcat=178
2014, №5

Погортати журнал



http://en.calameo.com/read/002763735c524af6bfa1a

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconВід особистості письменника або особистості героя літературного твору до особистості учня
...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconУрок української літератури в 11 класі тема життєвий І творчий шлях олександра довженка мета: ознайомити учнів із життєвим І творчим шляхом Олександра Довженка
Ладнання: портрет О. Довженка, карта «Історико-етнографічні регіони України», чистий аркуш (ватман із заголовком) «Велич І безсмертя...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconВолодимир Коротенко к вопросу о биографии и генеалогии Михаила Билинского
Михайла Івановича Білінського, цікавої та непересічної особистості, міністра флоту Української Народної Республіки (1918-1919 рр.),...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconВчитель української мови
...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconДо 755-річчя міста Новоград-Волинського) ( Матеріали до загальносистемного Дня краєзнавства) м. Новоград-Волинський 2012 «Возвягель, Звягель, Новоград. Відоме місто на Волині. Із правіків цей новий град Зорить і нині.»
Старовинне місто Новоград-Волинський розквітло на щедрій Житомирській землі на перехресті шляхів, що з’єднують столицю України –...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconТема. Оксана Лущевська. Різдвяний детектив Дивні химерики, або
Таємниця старовинної скриньки. Незвичайна подорож Лялі з друзями до театрального вертепу
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconРоберт бернс
«Незвичайна людина» або ще — «геніальний поет Шотлан­дії»,— так називав Вальтер Скотт Роберта Бернса, бідного селя­нина, який став...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconМетодичні рекомендації для проведення у загальноосвітніх навчальних закладах Ніжинського району заходів, присвячених 120-річчю
«О. П. Довженко – письменник, режисер, кіномитець і художник», «Особливості вивчення окремих творів Олександра Довженка на уроках...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconАтестація з української літератури за курс 9 класу
«Стоїть в селі Суботові», «Сон» («У всякого своя доля»), «І мертвим, і живим, і ненародженим», «Катерина», «Наймичка», «На панщині...
П. Довженка, місто Київ Цариця української сцени, або Незвичайна доля непересічної особистості iconО. С. Рубльов (Київ), Ю. А. Черченко (Київ) Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції
Усрр та проведенні політики «українізації». Простежено історію формування західноукраїнської еміграції на Радянській Україні, показано...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка