П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка1/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

П. М. Кралюк,

доктор філософських наук, професор

ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ:

ІСТОРІЯ ТА СПЕЦИФІКА


РОЗДІЛ 1.

ЧИ БУЛА ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ?

(ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ)
1.1. Початки вивчення історії філософії в Україні
Питання про існування на українських землях своєї специфічної філософської думки виникло ще в кінці ХІХ ст. Вперше поставив його Клим Ганкевич (1842-1924). Він здобув освіту у Відні, де в 1868 р. склав докторат. Уже тоді в нього з’явився інтерес до української філософії. У 1869 р. К.Ганкевич опублікував у Кракові, а в 1873 р. перевидав у Ряшеві (зараз це м. Жешув на території Польщі) книгу німецькою мовою «Основні риси слов’янської філософії». Автор, виходячи із геґельянських уявлень, дотримувався думки, що нації – це «інструменти духу, що розвивається протягом століть і прогресує від народу до народу… Одна форма, один ступінь ідеї приходить до свідомості в одному народі таким чином, що цей народ і цей час виражають лише цю форму, в межах якої він створює собі свій універсум і розробляє свій стан» [1]. Творення свого універсуму й осмислення власного стану, власне, є філософією. У тому сенсі можна вести мову про філософію слов’янську. Окремий розділ у роботі К.Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію та її історію. До цієї проблеми К.Ганкевич звертався й пізніше. Так, у 1881 р. в Ляйпцігу він видав роботу «Народна філософія малоросів».

Постановка питання про існування української філософії в той час була сміливим кроком. Адже в Австро-Угорській імперії домінувала німецька культурна традиція, представники якої вважали, що слов’янські народи не є філософськими. Тим більше це стосувалося українців, які не мали своєї держави, а їхні землі розділили дві імперії – Російська та Австро-Угорська. Дехто тоді взагалі піддавав сумніву існування українців як окремого етносу зі своєю особливою культурою.

Наступним кроком у дослідженні історії української філософії стали праці Василя Щурата (1871-1948). Шкода, але про цього культурного діяча й педагога в нас знають мало. Студіював він у Львівському та Віденському університетах, де вивчав слов’янську філологію. У 1903-1904 рр. займався в Страсбурзі на філософському семінарі професора Баймкера, де розглядалися питання схоластики епохи Р.Декарта. Викладав у державних гімназіях Перемишля, Бродів, Львова. У 1921 р. відмовився присягати на вірність Польській державі. У міжвоєнний період працював директором приватної гімназії сестер василіаном, яка стала потужним осередком українства. З 1915 по 1923 рр. був головою Наукового Товариства імені Шевченка. У 1921 р. став першим ректором Українського таємного університету у Львові. По суті це була перша вища школа на українських землях, що мала відверто український національний характер. За наукові заслуги В.Щурата обрали в радянській Україні дійсним членом Всеукраїнської академії наук, але в 1930 р. у зв’язку з процесом над членами Спілки Визволення України, коли було засуджено видатних представників української інтелігенції, він у знак протесту зрікся цього членства. У останні роки життя, уже за часів радянської влади, працював директором Львівської бібліотеки Академії наук УРСР, а також викладав у Львівському університеті. У цьому статусі зробив багато для того, щоб частина багатої колекції Оссолінеума залишилася в Україні (Оссолінеум – польська культурна інституція, котра діяла у Львові; до її складу входила велика бібліотека друкованих книг і рукописів; значна частина цієї колекції мала відношення до української культури й історії).

Хоча багато часу й сил В.Щурат витрачав на педагогічну й організаційну діяльність, водночас кваліфіковано займався науковими судіями. Зосереджуючись переважно на питаннях філологічних, звертався і до філософських проблем. Про це засвідчила його перша наукова праця «Слово Данила Заточника» (1896), яку він присвятив оригінальній пам’ятці давньоруської писемності, що мала філософський характер.

У 1908 р. у Львова побачила світ розвідка В.Щурата «Українські джерела до історії філософії». Автор намагався показати, що візантійський християнський неоплатонізм мав вирішальний вплив як на західноєвропейську, так і українську філософську думку в епоху Середньовіччя й подальші часи: «Ті самі писання християнських схоластиків Сходу, що запліднювали уми філософів Заходу в 11-13 ст., були, починаючи з ХІ ст., популярні і на Україні, були через довгий ряд віків не лише головною лектурою, але й першими підручниками України. Завдяки тій обставині Україна вже в перші два віки свого духовного життя дихала тією самою науковою атмосферою, оперувала тими самими найвищими поняттями філософії, що й сучасна їй Західна Європа» [2].

Міркування В.Щурата про «схоластичну» основу української філософії заслуговували на увагу. Інша річ, що слово «схоластика» ним трактувалося широко. Під нею розумілася не лише «класична» схоластика аристотелівського типу, а й лектура християнських неоплатоніків, яка, на що справедливо вказував дослідник, мала відношення до становлення філософської культури Західної Європи. В.Щурат закликав звернутися до вивчення «схоластичних» текстів, котрі поширювалися в Україні. На думку вченого, східні отці церкви Іоанн Златоуст, Василь Великий, Григорій Нисський, Григорій Назіанзін належали «від найдавніших часів до найпопулярніших письменників на Україні». З їхніх творів Україна вчилася «мислити по-філософськи». І ми не повинні «соромитися своїх давніх вчителів», оскільки їхні твори були й джерелом мудрості Заходу [3]. В.Щурат навіть написав розвідку про поширення творів Іоанна Златоуста на Русі [4].

Дійсно, у давньоруській філософській думці домінував християнський неоплатонізм. І це домінування, хай навіть приглушене іншими впливами, продовжувало зберігатися в Україні до середини 17 ст. Важливою частиною лектури українських книжників епохи середньовіччя були твори східних отців церкви, звідки черпалися ідеї неоплатонізму. Ці ідеї, відповідно, знаходили вияв у творчості українських авторів.

В.Щурат спробував показати неоплатонівські впливи в деяких оригінальних творах давньоруського періоду. Зокрема, зробив це на прикладі «Послання» київського митрополита Никифора до князя Володимира Мономаха [5], а також «Слова о полку Ігоревім» [6]. Якщо неоплатоністичний характер «Послання» Никифора не викликає сумнівів, оскільки в особі цього автора маємо представника філософської культури візантійського Сходу, то зі «Словом о полку Ігоревім» ситуація виглядала інакше. В.Щурат був переконаний, ніби автор «Слова…» «знався на філософії», а прочитання твору варто здійснювати, використовуючи неоплатонівські ідеї та символіку. Такі погляди вченого щодо «Слова…» сприймалися скептично і не набули поширення. Хоча вони варті уваги, як і вартим уваги є неоплатонівське прочитання «Слова…»

Дослідник вважав, що в 14 ст. відбувається культурна переорієнтація України зі Сходу на Захід, у т.ч. й у плані філософських запозичень. Однак, вказував він, «коли під кінець ХІУ ст. Україна почала звертатися зі Сходу на Захід, вона, очевидно, не зверталася до чогось такого, що було б для неї незвичайне, нове. З тою мудрістю – а маю на увазі передусім схоластику Західної Європи – вона була вже обізнана. Вага того звороту на Захід лежить у чомусь іншому, а саме – в континуації філософських студій» [7].

Отже, В.Щурат відстоював думка, ніби ще з часів Київської Русі в Україні утвердилася «схоластична», тобто неоплатоністична, традиція, яка отримала своє продовження в часи пізнього Середньовіччя, зазнавши певних впливів із Заходу. Однак ці впливи були «органічними» і сприяли продовженню попередніх філософських студій.

Вчений писав, що в українських православних школах, які постали у кінці 16-17 ст. (Львові, Острозі, Києві та інших містах), викладалася схоластична філософія, подібна до неосхоластики у єзуїтських колегіях. На його думку, помітного впливу схоластики зазнав Петро Могила, який можливо навчався у Франції, в єзуїтській колегії Ле Флеш, а його наставниками могли бути вчителі відомого філософа Рене Декарта.

Вчений закликав вивчати рукописи українських схоластиків, передусім професорів Києво-Могилянської академії, а також анонімних авторів, які можуть виявитися цікавими для істориків філософії. На жаль, наступні українські дослідники проігнорували цей заклик і зосередили увагу на інших моментах. Лише в 60-80 рр. 20 ст. настав період студіювання схоластичних лекцій професорів Києво-Могилянської академії. І хоча схоластика києво-могилянців тепер вже стала частиною «загальноприйнятої» історії української філософії, не можна сказати, що її вивчення, як і загалом вивчення схоластичної філософії на наших теренах, є одним із пріоритетів дослідників. Ця філософія продовжує сприйматись як щось «чуже», таке, що не випливає з суті українського філософствування. Особливо ця «чужість» простежується на фоні культу Г.Сковороди, філософія якого була антисхоластичною. Хоча в творах цього мислителя присутні неоплатоністичні ідеї.

Окрім названих праць, у В.Щурата були в нього інші роботи, які стосувалися української філософської думки. У 1922 р. він опублікував брошуру «Філософська основа творчості П.Куліша», в якій, аналізуючи різні твори письменника, його москвофільську, полонофільську і навіть туркофільську орієнтації, намагався показати, що П.Куліш завжди залишався самим собою, патріотом України, а в основі його підходів лежала етика Бенедикта Спінози [8].

Словом, у особі В.Щурата ми мали глибокого (і головне – оригінального) дослідника, а його студії, незважаючи на контроверсійність, не втратили значення до сьогоднішнього дня. У них вимальовувалася своя оригінальна схема розвитку філософської думки на українських землях, де ця думка розглядалася в річищі європейської культурно-філософської традиції.

В.Щурат не створив синтетичної праці з історії української філософії. Що стало на заваді цьому, можна лише гадати – чи його зайнятість педагогічними справами, чи якісь інші причини. Але створення подібної праці було на часі. Таку синтетичну працю запропонував молодший сучасник В.Щурата Д.Чижевський.

Звісно, історія не визнає умовного способу. Але якби В.Щурат створив синтетичну працю з історії філософської думки в Україні, розвиток історико-філософських досліджень в нас міг піти дещо іншим шляхом. Адже підходи В.Щурата принципово відрізнялися від підходів Д.Чижевського.

У кінці 19- на початку 20 ст. окремі аспекти розвитку української філософської думки розглядалися в творах літературознавчого характеру. Це бачимо в синтезах історії української літератури М.Грушевського та М.Возняка. Цим питанням увагу приділяв І.Франко. Чимало його студій, у т.ч. докторські дисертації, були присвячені релігійно-філософським творам, які поширювалися в Україні в епоху Середньовіччя. Це – апокрифічна література, пам’ятки полемічного письменства, перекладні твори тощо. Варто відзначити й такого літературознавця, як М.Сумцов. Працюючи над історією української літератури 17 ст., він написав монографічні дослідження про українських релігійних письменників І.Галятовського, І.Гізеля, І.Вишенського, Л.Барановича. На основі цих матеріалів уже за радянських часів була опублікована його «Історія української філософської думки» [9]. З’явилося кілька розвідок, присвячених Г.Сковороді та його поглядам, зокрема, монографії В.Ерна та Д.Багалія [10].

Отже, на початку 20 ст. був зібраний відповідний історико-філософський матеріал, відбулося його часткове осмислення. Це заклало основу для створення синтетичної праці з історії філософії в Україні.


1.2. Схема історії філософської думки на українських землях Д.Чижевського
Як уже відзначалося, першу синтетичну працю з історії філософії на українських землях запропонував Дмитро Чижевський. Саме вона протягом тривалого часу визначала і продовжує визначати основні підходи до вивчення проблем розвитку української філософії. Щоб зрозуміти цю працю, її особливості, варто звернутися до характеристики особи автора.

Д.Чижевський належить до видатних славістів ХХ ст. Після себе залишив чимало праць зі слов’янознавства. Частина з них присвячена історії філософської думки слов’янських народів. Вчений навіть виношував ідею створити історію слов’янської філософії. Проте так і не реалізував її.

Він ніби знаходився на перетині трьох культур – української, російської та німецької. Виявляв інтерес до культур чеської та словацької. Це обумовлювалося обставинами його життя.

Д.Чижевський народився 1894 р. в місті Олександрія Херсонської губернії (зараз Кіровоградська область України). Батько його, Іван Костянтинович, належав до дворян, мав вищу військову освіту, служив у російській армії. Мати майбутнього вченого, Марія Дмитрівна Єршова, також мала вищу освіту, закінчила Петербурзьку Академію мистецтв. За походженням була росіянкою. Батьки приділяли велику увагу вихованню й освіті дітей. У родині, очевидно, панувала російська мова. Хоча там з повагою ставилися до української культури. У домашній бібліотеці Чижевських знаходилися українські книжки, зокрема, нецензуроване видання «Кобзаря». Звісно, тодішня школа прилучала молодого Д.Чижевського до культури російської. З автентичною українською культурою йому вдалося познайомитися в сільській місцевості. Щороку сім’я Чижевських проводила літні місяці в своєму невеликому маєтку в селі Секретарівка біля Олександрії, де хлопець спілкувався з селянами та їхніми дітьми. Там він із захопленням слухав народні оповіді про нечисту силу. Звідси його посилений інтерес до містики [11]. У зрілому віці Д.Чижевський чимало уваги приділяв творчості Г.Сковороди, в якій вбачив чимало містичних моментів, а також творчості М.Гоголя й німецьких містиків, передусім Я.Беме.

У 1911-1913 рр. Д.Чижевський навчався в Петербурзькому університеті на фізико-математичному факультеті. Як не парадоксально, але саме в цей час він «став українцем». У 1912 р. демонстративно в листуванні й особистому спілкуванні переходить на українську мову [12]. Щоправда, це був, швидше, крок політичний. Ним майбутній філософ виразив протест проти рішення Державної думи про заборону викладання в народних школах українською мовою.

Клімат Петербургу виявився несприятливим для Д.Чижевського. Це стало однією з причин того, що в 1913 р. він перевівся до Київського університету. Хоча цей університет знаходився на українських землях, він з самого початку був створений як оплот російськості. Таким і залишався до кінця існування імперії Романових.

Переведення до Київського університету співпало в Д.Чижевського зі зміною наукових інтересів: замість природничих наук він починає студіювати науки гуманітарні. При цьому виявляє інтерес до філософії. У Київському університеті відвідує філософський семінар Василя Зеньківського. Останній звернув увагу Д.Чижевського на творчість Г.Сковороди, П.Юркевича, М.Гоголя та Ф.Достоєвського. Надалі ці філософи й письменники опиняються в центрі зацікавлень вченого. Також Д.Чижевський слухав курс філософії Олексія Гілярова – одного з найвизначніших російських філософів того часу, який намагався примирити «істини розуму» з «істинами серця» [13]. У майбутньому Д.Чижевський теж цікавитиметься такою проблематикою, вестиме мову про «філософію серця» як засадничий момент української філософської думки.

Говорячи про вплив В.Зеньківського та О.Гілярова на Д.Чижевського, варто мати на увазі, що ці мислителі представляли російську філософську традицію. Щодо Д.Чижевського, то в плані філософському він залишався русофілом. І це русофільство далося знати в його дослідженнях з історії української філософії.

Русофільські симпатії знайшли вияв і в його політичній орієнтації. У 1913 р. Д.Чижевський вступив у Російську соціал-демократичну робітничу партію (меншовиків). Був її представником у Центральній Раді – вищому законодавчому органові Української Народної Республіки. У 1918 р. як її член голосував проти проголошення незалежності України [14]. Через цей факт деякі українські діячі сприймали Д.Чижевського з осторогою. А він, навіть перебуваючи на еміграції в Чехії серед національно орієнтованих українців, так і не став учасником українського національного руху, воліючи залишатися нейтральним науковцем. Хоча, звісно, цей нейтралітет був відносним.

У 1921 р. Д.Чижевський, вважаючи, що більшовицька диктатура в майбутньому буде лише посилюватися, разом зі своєю дружиною Лідією Маршак, яка походила з єврейської купецької родини і була його товаришем по партії, емігрував до Німеччини. Їм допоміг брат Лідії, Якоб Маршак, що жив у Гейдельберзі. Німеччина стала для Д.Чижевського «другою батьківщиною». Тут він здобув ґрунтовну філософську освіту. Спочатку в Гейдельберзі слухав лекції німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса. У 1922 р. переїхав у Фрайбург і почав студіювати в Едмунда Гуссерля. Останній звернув увагу на Д.Чижевського й виділяв серед своїх учнів, характеризуючи його як «непересічну особистість». Окрім того, Д.Чижевський слухав лекції інших відомих німецьких філософів, зокрема, Г.Ріккерта, М.Гайдеґґера та інших [15].

Важливим етапом у житті Д.Чижевського став празький період (1924-1932 рр.). У Празі Д.Чижевський працював в Українському вільному педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, читаючи там філософські дисципліни. Водночас викладав філософію в Українському вільному університеті, де в 1929 р. захистив дисертацію «Геґель і французька революція». Спілкуючись з українськими культурними й громадськими діячами, що перебували на еміграції, а також українськими студентами, Д.Чижевський зацікавився українською проблематикою. 1926 р. видав у Празі роботу «Філософія на Україні. Спроба історіографії питання», за яку вчена рада Українського вільного педагогічного інституту надала йому звання професора. Наступного, 1927 р., написав «Нариси з історії філософії на Україні». Проте цей рукопис загинув. Лише в 1929-1930 рр. Д.Чижевський відновив “Нариси…”, а в 1931 р. їх опублікував [16].

Він не вважав дану роботу вагомим науковим дослідженням. Ця праця, писав вчений, «постала як плід часів мого дозвілля…, історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій…, тому той матеріал, який я подаю, не може вважатися завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки – скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалась україністикою. Лише згадка про Сковороду є резюме значно більшої спеціальної моєї праці» [17]. Також, відзначав автор, деяким особам (Ф.Прокоповичу, Д.Велланському, С.Гогоцькому) він не приділив належної уваги.

Проте саме ця «незавершена» робота Д.Чижевського викликала найбільший інтерес. Вона неодноразово перевидавалася. До цієї роботи зверталися й звертаються дослідники української філософії. Навіть у радянській Україні, де Д.Чижевський був під забороною як «український буржуазний націоналіст», про цю роботу знали і вона інспірувала історико-філософські дослідження.

У празький період Д.Чижевський виявляє посилений інтерес до творчості Г.Сковороди. Результатом цих зацікавлень стала його монографія «Філософія Г.Сковороди», видана в 1934 р. у Варшаві. У ній він особливу увагу звернув на паралелі між Г.Сковородою та німецькими містиками.

З 1932 р. вчений працював в університеті м. Галле. Тут захистив докторську дисертацію «Геґель у Росії» й видав відповідну монографію, написав низку праць, присвячених окремим постатям чеської та словацької філософії.

У архівах Галле Д.Чижевський знайшов латиномовні твори українських авторів, зокрема, латинські поезії Ф.Прокоповича. Однак опрацювання й осмислення цих творів не стало для нього пріоритетною ділянкою в дослідницькій роботі.

Працюючи в Галльському університеті, Д.Чижевський визначив для себе напрямок досліджень, який назвав «германославістика». Предметом його досліджень став вплив німецької культури (передусім філософії) на культури слов’янські. Проте з початком Другої світової війни вчений свідомо перестає публікувати роботи з «германославістики», оскільки це могло трактуватися як намагання обґрунтувати претензії гітлерівської Німеччини на слов’янські землі.

У післявоєнний період Д.Чижевський жив і працював деякий час у Західній Німеччині в Марбурзі (1945-1949). Це були складні для нього часи. Та він не покидав наукової праці. Написав низку робіт зі славістики, передусім русистики, продовжив студії над історією російської філософської думки. Зокрема, його цікавили філософські погляди Достоєвського та Чаадаєва.

Наступний період у житті Д.Чижевського – це час, коли він жив у Сполучених Штатах Америки і працював на кафедрі славістики в Гарвардському університеті (1949-1956). Значна частина його праць даного періоду стосувалася русистики. Вчений написав низку робіт про Миколу Гоголя, серед них були й такі, в яких розглядалися суспільно-філософські погляди письменника.

У Сполучених Штатах, незважаючи на високий рівень життя, Д.Чижевський відчував себе не дуже комфортно. Його тягнуло в Німеччину, інтелектуальна атмосфера якої йому подобалася. У 1956 р. повертається в Західну Німеччину до Гейдельберґа. Завдяки допомозі свого приятеля, декана філософського факультету місцевого університету Г.Гадаммера отримав запрошення на щойно засновану кафедру славістики. До самої смерті в 1977 р. Д.Чижевський працював у Гейдельберзькому університеті [18]. Здійснюючи дослідження переважно в сфері літературознавства, приділяв увагу й питанням історії філософії. У гейдельберзький період ним були написані роботи «Свята Русь. Історія російської думки 10-17 ст.», «Росія між Сходом і Заходом. Історія російської думки 18-20 століть», «Сковорода. Поет. Містик. Мислитель» тощо.

Як бачимо, Д.Чижевський дистанціювався від «української справи». У цьому він помітно відрізнявся від В.Щурата. З одного боку, це ніби було добре. Дослідник міг уникнути непотрібної національної заангажованості, більш об’єктивно глянути на філософські процеси в Україні. Але, з іншого, таке дистанціювання, підсилене проросійськими та пронімецькими симпатіями, вело до недооцінки деяких явищ української культури, а то й до тенденційного їх осмислення.

Учений трактував історію слов’янської філософської думки, в т.ч. української, в дусі німецької класичної філософії. Це, наприклад, простежується у вступі до його «Нарисів…». Коли писалася робота, Д.Чижевський ще виношував план створити загальний огляд історії слов’янської філософії. Тому вступ мав більш загальний характер і стосувався не лише української філософії, а й загалом філософської думки слов’янських народів.

Д.Чижевський вважав, ніби існує загальна лінія філософського розвитку, котру трактував як «процес збільшення кількости вірних тверджень та спростування і відкидання невірних» [19]. Сама ж лінія філософського розвитку в різні епохи «проходить через ріжні країни, через ріжні нації. Іноді лінія філософічного розвитку кілька разів повертається до тієї самої нації, іноді проходить через неї лише один раз» [20]. У цих міркуваннях не складно помітити прогресивістський погляд на історію культури, представлений, зокрема, Геґелем. Згідно з цим поглядом, існує єдине людство, яке розвивається в одному напрямку. Правда, воно складається з окремих націй. На якомусь етапі одна нація може виступати в ролі лідера, в інший час – інша. Це стосується й філософії. При цьому саме в філософії відкриваються «глибини національного духу».

Вчений загалом невисоко оцінює філософський спадок слов`янських народів. «Коли ми говоримо, – пише він, – що лінія філософічного розвитку переходить із країни до країни, то це твердження не торкалося ані України, ані інших славянських народів, бо ще не траплялось в історії розвитку філософії, щоб «великий філософ» – чи то українець, чи то представник якоїсь іншої слав’янської нації – утворив синтезу світового значіння. «Світового значіння», себто яка була б вихідним пунктом дальшого філософічного розвитку в світовому масштабі» [21]. Д.Чижевський вважав, що слов`янська філософська думка знаходиться на початковому етапі: «…в межах національних у слав’ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мисленники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філософічної обробки. Так починався розвиток у більшості народів старого і нового часу» [22].

Загалом вчений дотримувався думки, що національне обличчя філософії того чи іншого народу в повній мірі виявляється лише в філософських системах великих мислителів. Слов`янські ж нації в плані філософському ще не розкрилися. «…ми знаходимось, – писав він, – в досить скрутному становищі, коли захочемо схарактеризувати українську філософічну думку, бо ми можемо з певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і наміченням думок, які можуть бути розвинені в дальшій філософічній творчості українських мисленників майбутнього. Власне, так само стоїть справа і в інших славян. Ані релігійна філософія у росіян, ані «месіанізм» у поляків теж не досягли такого рівня, щоб можна було говорити про світове їх значіння». Зрештою, робив висновок вчений, «славянській… філософії треба ще чекати на свого «великого філософа». Тоді те оригінальне, що, може, є в зародку в творах дотеперішніх славянських мисленників, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духа, не лише перед усім світом, а й перед народом самим» [23].



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка