П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка10/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

3.6. Філософські погляди Анахарсіса
У світлі вищесказаного про філософські й культурні традиції в Північному Причорномор’ї закономірним видається той факт, що біля витоків філософії стародавньої Еллади стояла людина, яка походила з цих земель. Мається на увазі філософ Анахарсіс, про якого неодноразово згадують давньогрецькі писемні джерела і якого деякі античні греки навіть зараховували до «семи мудреців». Згадки й посилання на Анахарсіса зустрічаємо в творах видатних давньогрецьких і давньоримських філософів – Платона, Арістотеля, Цицерона, Сенеки, Секста Емпірика та інших. Про нього згадують і християнські автори античного періоду. Все це говорить про неабиякий авторитет цього мислителя.

За свідченням Діогена Лаертського, Анахарсіс написав вісімсот рядків віршів про скіфські та еллінські звичаї в мирному житті та на війні [45]. На жаль, ці вірші не збереглися. До нас дійшли лише їхні фрагменти, що були представлені як висловлювання Анахарсіса. Те саме, до речі, можемо сказати й про інших античних філософів «осьового часу».

Та все ж маємо чимало достатньо правдоподібних свідчень про Анахарсіса. Це, зокрема, близько 50 висловів, які приписуються цьому стародавньому філософу. До них відносяться міркування про поведінку людей, людські взаємини, захист власної гідності, про заздрість, значення мови, мореплавство, гімнастику, політику, суспільний устрій, про вино та шкідливість пияцтва тощо.

Роки життя Анахарсіса припали орієнтовно на VI ст. до н. е. Діоген Лаертський писав про нього, що він був сином скіфського царя й матері-еллінки. Прибув мислитель до Греції у 48 олімпіаду. Через деякий час повернувся в Скіфію, «але там через велику любов до всього грецького був запідозрений у намірі відступити від батьківських звичаїв й загинув на полюванні від стріли свого брата, вимовивши такі слова: «Розум оберіг мене в Елладі, заздрощі погубили мене на батьківщині». «Деякі також вважають,– зазначав Діоген Лаертський, – що Анахарсіс загинув при здійсненні грецьких обрядів» [46].

Більше свідчень про життя цього мислителя подає Геродот. Останній з повагою ставився як до Анахарсіса, так і до скіфського народу, з середовища якого походив філософ. «…Серед племен у припонтійських краях, – писав Геродот, – ми не можемо назвати жодного, хто б уславився своїм розумом, крім скіфської народності й Анахарсія». Далі видатний історик античності розповідав наступне: «Анахарсій об’їздив колись більшу частину світу. Під час своїх подорожей він набрався багато мудрості, а потім повернувся до своєї країни, до Скіфії. Пропливши кораблем через Геллеспонт, він приплив до Кізіка, і побачивши, як кізікенці святкують вуличне свято на честь Матері богів, Анахарсій дав урочисту обітницю Матері богів, якщо він повернеться живий і здоровий на свою батьківщину, принести жертву, так само, як бачив у кізікенців, і що він улаштує всенічне святкування. Коли він прибув до Скіфії, то заглибився в так звану Гілею (ця країна розташована поблизу Ахіллесового шляху й уся вона заросла різноманітними деревами). Отже, туди заглибився Анахарсій і почав справляти свято з усіма обрядами на честь богині, тримаючи в руках тампан і навісивши на себе священні зображення. Коли він справляв ці обряди, його побачив один скіф і повідомив про це царя Савлія. Прибув туди й сам цар і, ледве побачивши Анахарсія, що справляв там обряди, вистрілив у нього з лука та вбив його. І тепер, коли хтось спитає скіфів про Анахарсія, вони твердять, що не знають його, саме через те, що він відвідав Елладу, і справляв іноземні обряди… Незважаючи на це, я чув також і ще один переказ від пелопонесців, ніби скіфський цар послав Анахарсія в Елладу, щоб він там навчався, і що він скоро повернувся, він розповів тому, хто його послав, що всі елліни стараються придбати всілякі знання, за винятком лакедемонців, але лише вони здатні розумно розмовляти. Але такий переказ вигадали самі елліни. Справді, та людина загинула такою смертю, як я розповідав вище. Отже, він загинув через те, що хотів завести іноземні звичаї, і через те, що спілкувався з еллінами» [47].

У цій розповіді про Анахарсіса, як і у згадуваній оповіді про скіфського царя Скіла, показаний цивілізаційний конфлікт між еллінським та скіфським світами. Для скіфа, який демонстрував еллінофільство, це могло закінчитися трагічно, навіть смертю, оскільки грецькі звичаї та вірування скіфи не сприймали. Водночас грецьке суспільство не сприймало й «варварів». Те, що греки (хоча б почасти) прийняли Анахарсіса, зарахувавши його до когорти «семи мудреців», є вражаючим винятком, ніж правилом.

З вищенаведених повідомлень античних авторів про Анахарсіса можна зробити кілька висновків щодо біографії мислителя. Роки його життя припадали на час становлення давньогрецької філософії. Сучасниками філософа були Фалес, Солон, інші видатні особистості, які зараховуються греками до числа «семи мудреців». Анахарсіс не був греком, принаймні чистокровним. Народився у Скіфії, в аристократичній родині. Проте, ймовірно, його мати була еллінкою. Можливо, саме вона виховала сина й ознайомила з азами грецької культури.

Життя Анахарсіса певним чином було пов’язане з Ольвією. У вищенаведеній розповіді Діогена Лаертського сказано, що мислитель, повернувшись на батьківщину із Греції, вирішив справляти релігійні обряди в Гілеї. Чи випадково Анахарсіс вибирає Гілею? Очевидно, ні. У Гілеї, що знаходилася на північ від Ольвії, були святилища ольвіополітів. Напевно, ще раніше, до своєї поїздки в Грецію, Анахарсіс брав участь у релігійних церемоніях ольвіополітів у Гілеї. Це, в свою чергу, дає підстави припустити, що він міг отримати якісь ази еллінської освіченості в Ольвії, а звідти вирушити до «материнської» Греції. Звісно, це гіпотеза. Але вона видається достатньо правдоподібною.

У «материнській» Греції Анахарсіс отримав змогу ознайомитися з еллінськими звичаями та спілкуватися з багатьма відомими на той час давньогрецькими інтелектуалами. Серед його друзів був видатний афінський реформатор Солон. Однак, скіфський мислитель сприймав далеко не все, що було притаманне давньогрецькій цивілізації. Не раз критично висловлювався щодо порядків, які панували серед греків.

Та все ж Анахарсіс еллінізувався. І це мало для нього трагічні наслідки. Повернувшись у рідну Скіфію, він не знайшов розуміння. За те, що дотримувався грецьких звичаїв, був убитий. Такою непростою виявилася доля цієї непересічної особистості. Непростою також була доля його спадщини. До нас не дійшов поетичний твір Анахарсіса, де він порівнював скіфські й еллінські звичаї. Але те, що даний твір викликав помітний розголос, сумнівів немає. На Анахарсіса неодноразово посилалися авторитетні мислителі Еллади.

Популярність скіфського мудреця була настільки великою, що його ім’я та думки намагалися використати для пропаганди своїх ідей представники деяких філософських напрямків, зокрема кініки. Орієнтовно в 3 ст. до н. е. з’явився твір-фальсифікат «Листи Анахарсіса» [48]. Також використосував ім’я Анахарсіса для викладу своїх філософських поглядів Плутарх у творі «Бенкет семи мудреців» [49]. Власне, в «Листах Анахарсіса» та «Банкеті семи мудреців» зустрічаємося зі спробою дати відносно цілісну картину поглядів цього мислителя. Така ж спроба простежується і в неодноразово цитованому творі Діогена Лаертського.

Із вказаних творів найбільш «автентичними» видаються «Листи Анахарсіса». По-перше, вони виникли в часи, «ближчі» до років життя скіфського мудреця, ніж твори Плутарха чи Діогена Лаертського. По-друге, «Листи…» ніби написані від імені Анахарсіса. І це зобов’язувало їхніх творців підлаштовуватися під погляди і стиль мислення філософа. Щодо Плутарха й Діогена Лаертського, то вони викладали думки Анахарсіса «з боку», дистанціюючись від нього.

Та все ж ні Анахарсіс «Листів…», ні Анахарсіс Плутарха, ні Діогена Лаертського не є справжнім Анахарсісом. Це лише краща чи гірша його копія.

Вказані три відносно цілісні картини доповнюються згадками про скіфського мудреця в творах різних античних авторів. Але ці згадки подаються в конкретних контекстах для демонстрації, підтвердження чи заперечення якихось поглядів. І мають вони неоднакову цінність. Більшість цих свідчень збігаються з тими, що про Анахарсіса говорили «Листи…», писали Плутарх та Діоген Лаертський. Але є деякі згадки, котрі випадають за межі цих «загальноприйнятих» свідчень. Окремі фрагментарні свідчення мають малоправдоподібний, а то й узагалі неправдоподібний характер.

Реконструкція автентичних поглядів Анахарсіса – справа практично нереальна. Утім, подати їх хоча б у загальних рисах видається можливим.

Наведені свідчення античних авторів про мислителя дають підстави говорити, що його образ став невід’ємною частиною символічного світу стародавніх греків та римлян. Звісно, він був міфологізований, і в процесі розвитку античного суспільства зі зміною запитів і потреб піддавався корекції. Але за будь-яким міфом стоять певні реалії, факти, що виявлялися суспільно резонуючими й, відповідно, послужили поштовхом для міфологізації особи. Як правило, такими фактами є страждання за погляди, мученицька смерть тощо. Саме мученицька смерть стала чи не основним чинником міфологізації Сократа, котрий перетворився у символ античної філософії. Те саме можна сказати про Анахарсіса. Його смерть на батьківщині після повернення з Греції сприймалася еллінами як «смерть за віру, переконання» і стала поштовхом для творення «міфу Анахарсіса».

Незважаючи на певну еллінізацію Анахарсіса, його «скіфське бачення» часто шокувало греків і водночас подобалося їм. Адже Анахарсіс ніби давав грекам змогу подивитися на самих себе «з боку», побачити у своєму житті нерозумні речі, що сприймалися як звичні.

Говорити про існування в Анахарсіса цілісної філософської системи складно. Адже це був період «осьового часу», коли тільки зароджувалася філософська думка. Проте, ймовірно, Анахарсіс виробив оригінальну систему поглядів. Висловлювання, приписувані йому, становлять певну цілісність і не співпадають з тими думками, які приписуються іншим мислителям архаїчного періоду.

Оригінальність поглядів Анахарсіса в їхній «культурній межовості». Він протиставляє мудрість «варварів-скіфів» мудрості античних греків, водночас розуміючи як одну, так і іншу. Саме в цьому протиставленні народжувалися дійсно незвичні, навіть шокуючі для цивілізованих греків думки.

І все ж завдання Анахарсіса – не шокувати. Він, висловлюючи ті чи інші міркування, виходив із принципу розумності, власне, відповідності речей здоровому людському глузду. Це зближувало скіфського мудреця з ранніми античними філософами, які намагалися раціонально пояснювати світ, не посилаючись на потойбічні сили.

У чому Анахарсіс бачив нераціональність поведінки греків? Античні автори тут вказують на кілька моментів.

Перший – споживання вина. Вино робить людей п’яними, веде до нерозумної поведінки. Критика Анахарсісом пияцтва видається доволі правдоподібною. Вживання вина, яке стало тоді елементом грецького способу життя, було невідоме одноплемінникам скіфського мислителя. І він сприймав це як вияв нерозумності цивілізованих греків.

Другий момент – спортивні змагання, передусім кулачні бої. Це, на його думку, не лише нераціональна витрата сил. У результаті таких змагань людям завдаються фізичні страждання, травми. З позиції «дикуна», який живе в умовах постійної боротьби за виживання (а саме в таких умовах і формувався Анахарсіс), спортивні ігри є просто абсурдними.

Спосіб життя одноплемінників Анахарсіса орієнтував його на «розумний аскетизм». Це не аскетизм заради ідеї, а життєва необхідність. У даному випадку розумілося обмеження себе мінімумом потрібних речей, які б забезпечували життєдіяльність людини.

Такий аскетизм виключав накопичення багатств. Тому в творах античних авторів Анахарсіс не лише ігнорує, а й засуджує багатство. У них він стає символом «безсрібника» й протиставляється особі царя Креза, який, у свою чергу, в очах еллінів виступав символом багатства.

Ще один аспект філософських поглядів Анахарсіса – «етичний практицизм». Мислитель, очевидно, вважав, що сенс життя людини – це благодіяння. Людина не повинна «розмінювати» себе на розваги, непотрібні спортивні ігри тощо. Своїми діями вона має полегшити життя інших людей. Тому корисні винаходи є надзвичайно цінними. Анахарсіс, напевно, високо цінував їх, на відміну від освічених греків класичного періоду, які зневажали фізичну працю. Можливо, через високу оцінку Анахарсісом низки практичних винаходів, з часом їх почали приписувати йому (зокрема, винахід якоря, гончарного кола і т.д.).

Не сприймав скіфський мудрець демократичного устрою в деяких давньогрецьких полісах, вважаючи його нерозумним та невідповідним людській природі. На це звертав увагу Плутарх, описуючи стосунки Анахарсіса з афінським законодавцем Солоном: «Кажуть, Анахарсіс прийшов до Солонового будинку в Афінах, постукав і сказав, що він іноземець, прийшов укласти з ним союз дружби та гостинності. Солон відповів, що краще заводити дружбу в себе вдома. «Так ось, – відповідав Анахарсіс, – ти сам же вдома, тож і уклади з нами союз дружби та гостинності». Солон був у захваті від його винахідливості; він прийняв його з радістю і деякий час тримав його в себе, коли вже він сам був громадським діячем і складав закони. Дізнавшись про це, Анахарсіс став сміятися над його роботою: він мріє утримати громадян від злочинів та користолюбства писаними законами, які нічим не відрізняються від павутини: як павутина, так і закони, коли попадаються слабкі та бідні, їх утримують, а сильні й багаті вирвуться. На це Солон, кажуть, заперечив, що й договорів люди дотримуються, коли порушувати їх невигідно ні одній, ні іншій стороні; закони ж він так підлаштовує до інтересів громадян, що покаже всім, наскільки краще чинити чесно, ніж порушувати закони. Однак результат виявився скоріше той, який передбачав Анахарсіс, ніж той, на який сподівався Солон [50].

У цьому епізоді маємо зіткнення представників двох культур, кожен із яких репрезентує свою «філософію права». Солон, фактично предтеча західноєвропейського підходу, дотримується думки, ніби можна створити закони, які б відповідали інтересам громадян держави, укласти своєрідний «суспільний договір». А це, в свою чергу, є основою правової держави. Анахарсіс вважає такий підхід ілюзорним. Він демонструє ментальність скіфа-степовика, який живе не за обумовленими правилами, а за законом сили. На його думку, встановлені закони існують лише для слабких і бідних. Сильний та багатий має можливості проігнорувати закони. Подібний анархізм Анахарсіса був притаманний не лише йому, але і його нащадкам, які проживали на українських землях (власне, про це вже говорилося і далі буде говоритися при характеристиці поглядів українських мислителів). Також Плутарх розповідає, ніби «Анахарсіс, відвідавши Народні збори, висловив здивування, що в еллінів говорять розумні, а справи вирішують дурні». Очевидно, скіфський мудрець вважав, що державні справи повинні вирішувати кращі люди, котрі далеко не завжди можуть бути обрані демократичним шляхом.

Приблизно такими видаються автентичні погляди Анахарсіса. Хоча вони й були породжені відповідними умовами «осьового часу», у них були суттєво важливі моменти, які змушували мислителів різних часів звертатися до них. Навіть сьогодні ці погляди, як не дивно, видаються актуальними. Адже в особі Анахарсіса маємо першого мислителя в історії людства, який спробував вирішити (щоправда, на рівні особистісному) проблему конфлікту цивілізацій. Можливо, за це він поплатився життям, що робить його фігуру ще більш привабливою.

В умовах сучасного глобалізованого світу питання міжцивілізаційних конфліктів та війн стоїть дуже гостро. А теорія «війн цивілізацій» американського вченого С. Гантінгтона користується помітною популярністю серед політиків.

Анахарсіс дав нам зразок вирішення конфлікту цивілізацій, вдавшись до своєрідного діалогу між двома відмінними світоглядами. Він як представник цивілізації архаїчної, «примітивнішої», пішов навчатися до представників цивілізації «вищої». Водночас мислитель не приймав беззастережно всі цінності давньогрецької культури. Виходячи зі свого «архаїчного досвіду», зумів вказати на її «надмірності», слабкі сторони, за що, власне, і був поцінований як філософ.

Безумовно, Анахарсіс цікавий для нас своєю проповіддю розумного аскетизму. На його думку, людина повинна обмежуватися лише необхідними благами, розумно використовуючи свої сили та природні ресурси. Такий аскетизм не сприймався представниками європейської цивілізації. Але останнім часом ситуація почала змінюватися. Поява Римського клубу, який звернув увагу людства на обмеженість природних ресурсів, поставила на порядок денний ті питання, які свого часу були озвучені Анахарсісом.

Можна думати, що в тих землях, де народився і звідки розпочав пошуки мудрості наш видатний краянин, мала б зберігатися пам’ять про нього та його погляди – принаймні в античні часи. Пізніше Анахарсіс так чи інакше «повертався» в Україну. Так, у часи Київської Русі було перекладено з грецької мови збірку «Бджола». Ця пам’ятка візантійської християнської культури 6–7 ст., вірогідно, була укладена видатним православним богословом Максимом Сповідником. У ній були вміщені висловлювання на найрізноманітніші морально-філософські теми з біблійних книг, творів отців церкви, християнських мислителів, а також близько тисячі афоризмів античних філософів. Серед численних висловів Платона, Аристотеля, Сократа, Демокріта, Епіктета, Діогена, Еврипіда, Піфагора, Геродота, Софокла, Ксенофонта, Теофраста та інших, двічі зустрічаються висловлювання Анахарсіса. Варто додати, що збірка «Бджола» користувалася великою популярністю на українських землях аж до 19 ст. Ім’я Анахарсіса та його діяння були відомі Т.Г.Шевченку – про це можна дізнатися з його повісті «Художник». Правда, про цього давньогрецького мислителя наш Кобзар довідався з «других рук» – із роману фіранцузького вченого й письменника Ж.-Ж.Бартелемі «Мандрівка молодого Анахарсіса по Греції»

Досвід Анахарсіса, його погляди є особливо актуальними для сучасної України. Ми, через різні обставини, технологічно відстаємо від розвинутих країн світу приблизно так само, як колись землі Північного Причорномор’я відставали від цивілізованої Еллади. Анахарсіс нам продемонстрував, як можна представнику «нецивілізованого» народу не лише піднятися до вершин цивілізованості, а й зробити свій внесок у розвиток високої культури, зберігаючи при цьому свою «варварську» ідентичність.


3.7. Платон і Україна
На перший погляд, така постановка питання видається дивною. Здавалось, яке відношення має видатний античний мислитель до українських земель. Адже, судячи з його біографії, він ніколи не бував на цих землях. Хоча й чув про них. Принаймні це засвідчують його твори. Звісно, можна говорити про пізніше поширення, в епоху Середньовіччя та Нового часу, ідей Платона в Україні. Проте це інша тема. Нас цікавить питання, чи мав Платон якесь відношення до тих ідей, поглядів, які поширювалися за його життя на нинішніх українських землях? Виявляється, мав.

Відомо, що найбільш вдалою справою Платона була його Академія. Створена в 386 р. до н.е. вона з самого початку користувалася популярністю й притягувала до себе чимало молодих людей. Академія надовго пережила свого засновника, демонструючи живучість і популярність платонізму. Організовуючи Академію, Платон спирався на досвід попередників – піфагорейців, а також гуртка Сократа. Водночас, вказують дослідники, Академія нагадувала закриті релігійні союзи (фіасоси), основною рисою яких був культ Аполлона [51]. Сам Платон говрив про себе, ніби він служитель цього бога й підтримує священний зв’язок з ним [52]. Цікавою є легендарна розповідь про знайомство Платона з Сократом. Ось як про це оповідає один із анонімних проплатонічних творів: «Вчитель його Сократ напередодні того дня, коли Платон мав прийти до нього, побачив у сні, як безкрилий лебідь опустився йому на коліна; потім у лебедя виросли крила, і він полетів, видаючи голосні та дзвінкі звуки, що полонили всіх, хто чув його. Це означало, що прийде до нього Платон незрілий, але досягне досконалості і створить таке чудове вчення, що всі будуть прагнути його почути і ніхто не зможе йому перечити. І сам Платон перед смертю бачив уві сні, ніби він перетворився в лебедя…» [53]. Дещо подібні свідчення наводить сам Платон у своєму діалозі «Федон».

Ця легенда має виражений «аполлонічний» характер. Відповідно давнім віруванням греків, Аполлон через певний період часу здійснює подорожі до країни гіпербореїв, тобто на землі сучасної України. І робить це з допомогою лебедів, запряжених у колісницю. Лебеді виступають як слуги Аполлона у важливій для нього подорожі. Платон же ототожнює себе з лебедем, священною твариною вказаного божества.

Культ Аполона мав поширення в Північному Причорномор’ї. Це божество, як уже говорилося, не було грецького походження, а прийшло до греків від народів, що жили на північ від них. Так, дельфійські й делоські жерці вірили, ніби улюбленою країною Аполона була країна гіпербореїв. Гіпербореї вважалися греками народом, якого любили боги. Як і Аполон, вони художньо обдаровані. Їхнє блаженне життя супроводжується піснями, танцями, музикою та бенкетами. Вічні веселощі та благочестиві молитви притаманні цьому народові. Навіть смерть приходить до гіпербореїв як перенасичення життям. І вони, випробувавши всі насолоди, кидаються в море.

Мудрецями й служителями Аполона вважалися поет Арістей, який оспівував нинішні українські землі, а також Абаріс, мова про яких уже йшла. Їх вважали гіпербореями. Вони ніби володіли чудодійними символами Аполлона (стрілою, вороном та лавром), а також навчили греків музиці, філософії, мистецтву створення поем, гімнів, будівництву Дельфійського храму тощо [54].

З цих легенд випливало, що українські землі сприймалися греками (і Платон тут не був винятком) як «священні», де варто шукати мудрість. Тому Платон в своєму ранньому діалозі «Хармід» веде мову про вихідців з України Сальмоксія та Абаріса. Першого серед них він трактував як мислителя, до міркувань котрого варто прислухатися.

У деяких розповідях греків про Сальмоксія та Абаріса і перший, і другий пов’язуються з піфагорейством – вченням, яке мало поширення в Північному Причорномор’ї. Як відомо, дане вчення справило помітний вплив на Платона. Особливо піфагорійські моменти простежуються в діалозі «Тімей». Тут зустрічаємо наступне трактування проблеми перевтілення душ. Першопочатково душі знаходяться на зірках де вони споглядають велич космосу. Потім їх посилають у земний світ, щоб оживити його. Це – не кара за падіння, а вияв божественного облаштування світу. Подальша доля кожної душі обумовлена її розумовими й моральними якостями. При першому народженні всі душі стають чоловіками. При настуних, у залежності від того, як вони себе поводили, душі втілюються в жінок, птахів, тварин, риб тощо. І так вони постійно міняються місцями, піддаючись перетворенням у залежності від їхньої мудрості чи нерозумності. При такій мандрівці душ кожне наступне життя розглядається як відплата, покарання чи нагорода за життя попереднє. Загалом із вчення Платона випливало, що душа й тіло – два різні феномени. Душа безсмертна, а її перебування в тілі носить тимчасовий характер. І тому вона, фактично, протиставлялася тілу.

Подібні уявлення були притаманні орфіко-діонісійському культу, тісний зв’язок яких з піфагорійськими релігійними товариствами не підлягає сумніву. В.Віндельбанд з цього приводу писав: «…думка про те, що «душа», як щось чуже, входить у тіло і знову виходить з нього, що вона, вигнана з вищих сфер, поєднується з тілом і повинна знову бути визволена з нього, щоб вернутися в ці сфери, – ця думка була занесена в Грецію культом Діонісія. Як дике служіння новому богу проник він, здається, з півночі, з Фракії, й подібно хмелю та сп’янінню охопив греків…» [55]

Подібно до того, як світова душа «розлита» по всьому космосу, так і людська душа «розтікається» по тілу. У «Тімеї» проводиться думка, що верхня, розумна частина душі розміщена в голові. Тут зосереджені начала розмірковувань, вибору й оцінки. Трохи нижче, в грудях, розташовується вольове начало душі, а пристрасне – в ділянці серця. Чуттєве ж начало знаходится в нижній частині живота. Сенс буття людини, вважав Платон, залежить від того, хто переможе: розумне начало зі своїм вольовим союзником чи, навпаки, начало чуттєве, нерозумне, призв’язане до тіла.

Платон, виступаючи апологетом розумного начала в людині, протиставляє його нерозумному і переносить таке протиставлення на суспільні проблеми. Це знайшло відображення в його діалозі «Держава».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка