П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка2/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Незважаючи на таку оцінку філософської думки слов`янських народів, Д.Чижевський вважав, що вона має майбутнє і настане час, коли в слов`ян з`являться свої «великі філософ», а, отже, лінія філософського розвитку буде проходити через ці народи.

Щодо схеми Д.Чижевського розвитку української філософії, то вона, якщо відкинути деякі нюанси, зводиться до наступного. Початки філософствування в Україні вчений відносить до часів Київської Русі, коли було прийнято християнство. Тепер ця думка стала майже «аксіомою» і практично не піддається сумніву. Після прийняття християнства русичі мали змогу ознайомитися з філософськими творами, котрі переважно приходили з Візантії й були неоплатонівськими за своїм характером. Д.Чижевський навіть присвятив окремі студії цьому питанню [24].

Є в нього й студії, присвячені поширенню західноєвропейської філософії на українських землях у 15-18 ст., поглядам Івана Вишенського, процесам, що відбувалися в українській культурі 17 ст. [25]. Однак, вважав учений, ні в часи Київській Русі, ні в пізніші періоди говорити про оригінальну філософію на українських землях не доводиться. Аж до 18 ст. в Україні маємо не філософію, а «навчання філософії». Першим українським «повноцінним» і оригінальним філософом був Г.Сковорода. Вивченню його творчості Д.Чижевський приділив багато уваги й об`єктивно сприяв творенню культу Г.Сковороди як філософа. Хоча до нього постать Г.Сковороди була вже достатньо «розкрученою». Йому присвятили, як відзначалося вище, монографічні дослідженні В.Ерн та Д.Багалій. А деякі представники російської релігійної філософії кінця 19 – початку 20 ст. вбачали в особі Г.Сковороди свого попередника і, відповідно, він розглядався ними як «російський філософ». Г.Сковороді Д.Чижевський приділив найбільше уваги в «Нарисах…», а також, як уже зазначалося, написав спеціальну монографію про нього [26]. Г.Сковорода, на думку вченого, перший і один з найвизначніших представників «філософії серця», яка є ніби «центральною» в українській філософській думці. Чільними її представниками також вважав М.Гоголя й П.Юркевича. Цим мислителям у «Нарисах…» присвятив окремі розділи, які майже співмірні розділу про Г.Сковороду. Також до числа представників «філософії серця» Д.Чижевський зараховував Т.Шевченка й П.Куліша. Був схильний представляти їх (особливо П.Куліша) як філософів і написав кілька статей, де аналізував їхні погляди [27].

Разом з тим Д.Чижевський приділяв велику адептам німецької класичної філософії, які або діяли в Україні, або походили звідси. Цьому питанню в «Нарисах…» відводився окремий розділ, про це йшлося і в деяких статтях вченого [28]. Розглядаючи впливи німецької класичної філософії в Україні, Д.Чижевський, здебільшого, акцентував увагу на тих професійних філософах, які працювали у вищих навчальних закладах Російської імперії. І водночас ігнорував філософську думку в Львівському й Чернівецькому університетах. Винятком був хіба що П.Лодій, та й то, певно, через те, що в другій половині свого життя опинився в Росії і видав тут деякі твори філософського характеру.

Загалом схема історії філософії на українських землях, запропонована Д.Чижевським, мала низку «білих плям». Поза полем його зору опинилася філософська думка в Києво-Могилянській академії. Правда, у той час, коли Д.Чижевський писав свої «Нариси…», вона була маловідомою, а джерела, які давали змогу її вивчати, переважно знаходилися в архівах і практично не були відомі науковій громадськості. Також у той час зберігався стереотип, відповідно до якого філософія києво-могилянців є схоластичною, «мертвою» і не заслуговує на увагу. Та все ж треба віддати належне Д.Чижевському: він виявляв інтерес до цієї філософії. Його цікавили філософські погляди Ф.Прокоповича. Можливо, якби вчений продовжив свої дослідження в галузі історії української філософії, то йому б вдалося «закрити» цю прогалину.

Дещо дискусійними видаються міркування Д.Чижевського щодо «філософії серця», котру він представляє як «сутнісний» і «головний» напрямок української філософії. Все, що виходило за межі цієї філософії, його мало цікавило. Дискусійним видається й намагання представити М.Гоголя як одного з представників «філософії серця» на рівні з професійними філософами.

Ще одним «вузьким місцем» схеми Д.Чижевського було те, що він вів мову переважно про процеси, що відбувалися на землях «російської» України. Галичина, Буковина, Закарпаття випали з його поля зору. Читаючи «Нариси…», складається враження, що філософської думки на цих землях майже не було. Тут свідомо чи несвідомо виявилися проросійські симпатії Д.Чижевського.

Наприклад, вчений чимало приділив уваги постаті німецького філософа Й.Б.Шада, який кілька років викладав філософію в новозаснованому Харківському університеті. Навіть зараз в підручниках історії української філософії Й.Б.Шад фігурує як один із її представників. Хоча він був за походженням німцем, представляв німецьку філософську традицію, для філософствування використовував латинську й німецьку мови – тобто до української культури не мав прямого відношення. Водночас ні в «Нарисах…» Д.Чижевського, ні в сучасних підручниках історії української філософії нічого не говориться про видатного філософа-просвітника, сучасника Й.Б.Шада Гуго Коллонтая, який народився в Україні, певний час жив тут, був одним із організаторів Кременецького ліцею – предтечі Київського університету.

Д.Чижевський, як говорилося, не вважав, «Нариси…» фундаментальною роботою. На його думку, це лише початок, який повинен мати продовження. Проте дослідники історії української філософії, використовуючи «Нариси…» й, відповідно, схему Д.Чижевського, не завжди це враховували.

«Нариси…» були доведені до кінця 19 ст. 20 ст. Д.Чижевський не зачепив. Правда, учений цікавився процесами, що відбувалися в суспільно-філософській думці України 20 ст., а також окремими постатями. Серед них на одне з перших місць ставив В.Липинського, зазначаючи, що В.Липинський «дає систему філософічно угрунтованої політики» і для нього «політика є виявом вічних, глибоких тенденцій та законів історичного процесу взагалі» [29]. Погляди В.Липинського, вважав Д.Чижевський, заслуговують на окреме монографічне дослідження.

Цікавився він і поглядами Володимира Вернадського. Хоча останнього вважають представником російської науки, за походженням він був українцем, зробив чимало для розбудови українських наукових інституцій, зрештою, в його поглядах зустрічаємо вияв українського світосприйняття. Цьому вченому Д.Чижевський присвятив окрему статтю [30].

Незважаючи на велике значення праць Д.Чижевського для розвитку історії філософії України як наукової дисципліни, запропонована ним схема та концептуальні підходи (на це вказувалося вище), були далеко не бездоганні. По-перше, Д.Чижевський утвердив думку про меншовартість української філософії. Принаймні така думка чітко простежується в його міркуваннях, що українські землі не дали великого філософа і що через ці землі ніколи не проходила основна лінія філософського розвитку. По-друге, історію філософської думки в Україні, зокрема, в своїх «Нарисах…», Д.Чижевський подав у скороченому, препарованому вигляді. Хоча на повноту викладу вчений і не претендував. Ним була проігнорована філософія на українських землях у часи античності, не особливо зверталася увага на період культурного піднесення в кінці 16 – першій половині 17 ст., а також, як зазначалося, з його поля зору випали діяльність Києво-Могилянської академії і ті мислителі 19 ст., які жили й працювали на Галичині, Буковині та Закарпатті.
1.3. Історико-філософські дослідження в другій половині ХХ ст.: дискусія-діалог вчених української діаспори та радянської України
Період після Другої світової війни позначився новими тенденціями в розвитку української суспільної та філософської думки, що було пов’язано, зокрема, з політичними змінами. Це стосувалося й досліджень у сфері історії української філософії. У даний час майже всі українські землі опинилися в складі Радянського Союзу. Українські культурні центри, які функціонували на західноукраїнських землях, припинили свою діяльність. У кращому випадку їх радянізували. Перестали діяти й українські культурні осередки в країнах Центральної Європи, які опинилися в сфері впливу СРСР. Деякі з них перенесли свою діяльність у країни Західної Європи та Сполучені Штати Америки.

Друга світова війна призвела до нової хвилі української еміграції в країни Заходу. Переважно це були політичні емігранти, які пройшли горнило складної боротьби. Основну увагу вони зосереджували на створенні емігрантських політичних інституцій, які б вели боротьбу з радянською владою. Щодо інституцій культурного плану, то їм приділялася менша увага.

В українських емігрантських колах, у межах створюваних ними інституцій здійснювалися певні філософські дослідження на професійному рівні [31]. Хоча говорити про якісь суттєві напрацювання не доводиться. Тут доречно навести міркування Володимира Олексюка, одного з професійних філософів діаспори: «Чи наша українська нація культивує філософію?» – ставив він питання. І давав таку відповідь: «…де і коли відбувалися з’їзди українських філософів, на яких би наші філософи сказали щось українському суспільству про філософію у житті української нації? Якщо таких з’їздів у нас немає, тоді з цього виходить, що в нас немає філософів, а якщо їх нема, то й немає ніякого культивування філософії… Можливо, хтось скаже, в нас були філософи з нашим великим філософом Сковородою на чолі. Так, вони були, але тоді постає наше питання: чи ми їх вчення культивуємо й вдосконалюємо? Відповідь мусить бути негативна…» [32].

Наведені міркування, хоча й стосувалися ситуації загалом, передусім були реакцією на стан філософії в середовищі українських емігрантів. Те саме можна сказати й про стан досліджень історії української філософії. Звісно, певні напрацювання були. Цими питаннями займалися Олександр Кульчицький, Іван Мірчук, Тарас Закидальський, Володимир Янів, Степан Ярмусь, інші дослідники. Деякими з них були написані статті про українську філософію до «Енциклопедії українознавства».

Схема її розвитку, представлена в статтях цього видання, мало чим відрізнялася від схеми Д.Чижевського. Діаспорні дослідники йшли за цим ученим, використовуючи його напрацювання. «Нариси…» Д.Чижевського були перевидані у післявоєнний період Українським вільним університетом у Мюнхені (1983 р.) й стали настільною книгою для дослідників української філософії в діаспорі.

У статті «Філософія» в «Енциклопедії українознавства» [33] «рисами української збірної ментальності, що знайшли свій вираз у філософських дослідах і шуканнях», називаються «переважання емоційних елементів над раціональними»; «прагнення до синтезу та гармонії…, у висліді чого майже не заступлені серед українців крайні і чіткі філософські системи»; тяжіння до «синкретичної думки і пізнання». Для «українського способу думання» характерною оголошувалася «релігійна настанова», «шукання Бога», «вартостей віри як такої». У даній статті проводилася думка, що «філософське мислення і шукання відповідей на основні життєві питання були притаманні українському народові здавна… Серед українців на загал знаходимо мало «чистих» філософів, зате філософське мислення прикметне для багатьох письменників, митців, істориків, суспільних теоретиків».

Не складно в наведених міркуваннях помітити основні тези Д.Чижевського. Правда, останній акцентував увагу на «чистих» філософах. Автори ж даної статті дають зрозуміти, що «філософське мислення» українців варто шукати також у творах людей, які не належали до професійних філософів, проте заявили про себе на полі культурному. Такий підхід, безперечно, заслуговував на увагу. Інша річ, наскільки і як він був реалізований.

Автори статті «Філософія» не звертають, як і Д.Чижевський, увагу на філософську думку Київської Русі, констатуючи лише той факт, що вона знаходилася під впливом християнського неоплатонізму, представленому в творах східних отців церкви. Філософія як галузь знань, на їхню думку з’являється «щойно з розвитком інституційної вищої освіти в 16-17 ст. і то під впливом західних філософських ідей». Велика увага приділялася особі Г.Сковороди, котрий вважався одним із найвидатніших українських філософів.

Діаспорні вчені, як, зрештою, і Д.Чижевський, в дослідженнях української філософії були зорієнтовані на Захід, прагнули довести, що українська культура й філософія, як частина цієї культури, пов’язані тісно з культурою Західної Європи. У згаданій статті «Філософія» філософська думка України до кінця 15 ст. розглядається як запозичення з творів «отців церкви», як «мислення, далеке від сучасної йому в Західній Європі спекулятивної схоластики». Однак уже філософія в братських школах та Києво-Могилянській академії характеризуються як переспів курсів, читаних у єзуїтських колегіях. Погляди Г.Сковороди розглядаються як продукт впливу «німецьких університетських міст», а розвиток філософської думки України 19 ст., з точки зору авторів статті, відбувався під впливом німецької класичної філософії. Дійсно самостійним філософом України 19 ст. представляється лише П.Юркевич.

Дослідники української філософії в діаспорі, прийнявши концепцію «філософії серця» Д.Чижевського, зосереджували увагу на дослідженні спадку представників цієї філософії, передусім Г.Сковороди та П.Юркевича [34]. Так, спеціальні праці, присвячені Г.Сковороді, були в І.Мірчука, Т.Закидальського та інших. У них, як правило, робився акцент на містичних та релігійних моментах у творчості філософа, зверталася увага на західні впливи. До творчості П.Юркевича звертався С.Ярмусь, який переклав і видав твори філософа українською мовою [35].

Були спроби проінтерпретувати в філософському плані творчий спадок видатних українських письменників, передусім Т.Шевченка. В принципі тут не було нічого нового. Цим раніше займалися Д.Чижевський, С.Балей та інші. В українській діаспорі післявоєнного періоду в осмисленні творчості Т.Шевченка був зроблений акцент на його релігійності. На ці моменти була звернута увага в монографічних дослідженнях Л.Білецького, Д.Бучинського, інших авторів [36].

Загалом характеризуючи дослідження історії філософської думки в українській діаспорі, можемо констатувати, що в післявоєнний період тут не було запропоновано чогось принципово нового порівняно з напрацюваннями Д.Чижевського. Здійснювані студії можна розглядати як продовження тих тез, думок, які свого часу ним були представлені в «Нарисах…».

Для діаспорних студій притаманна була й певна ідеологічна (антирадянська й антикомуністична) заангажованість, що в контексті існуючих тоді політичних реалій виглядало цілком зрозумілим. Вказана заангажованість виявлялася в намаганні представити українську філософську думку як ідеалістичну та релігійну, а також як таку, що знаходилася під впливом Заходу.

Незважаючи на скромні здобутки української діаспори в дослідженні історії української філософії в післявоєнний період, ці студії, з одного боку, продовжили традиції досліджень, що були започатковані в 20-30-их рр. ХХ ст.; з іншого, стали серйозним стимулом для студій над українською філософією в радянській Україні.

Ситуація з цими студіями була непростою. У 20-х рр., у період «українізації» були зроблені спроби розпочати широкомасштабні дослідження з історії української філософії. Це якраз робилося тоді, коли цими питаннями в Празі зайнявся Д.Чижевський. Не виключено, що паралельне зацікавлення дослідженням української філософської думки в радянській Україні стало «відповіддю» на дослідження Д.Чижевського. Адже радянські служби уважно слідкували за тим, що відбувалося за кордоном в емігрантських середовищах і намагалися оперативно реагувати.

У 1926-1927 рр. в Харкові вийшла згадувана «Історія української філософської думки» М.Сумцова. Там само, в Інституті марксизму, були визначені наступні теми для досліджень з історії філософії в Україні. Зокрема, передбачалося створити її концепцію історії, вивчити джерела, а також розглянути проблему національної філософії взагалі та української зокрема. Для написання цієї історії були визначені періоди – «Філософія середньовіччя на Україні», «Філософія в Києво-Могилянській академії», «Філософські погляди декабристів на Україні», «Філософські погляди мефодіївців», «Філософські погляди Шевченка, Франка, Костомарова», «Філософський матеріалізм на Україні до Жовтня», «Філософсько-марксистська діяльність на Україні за роки після Жовтня» [37]. Проте ця амбітна програма не була реалізована.

Геноцид українського народу в 1932-1933 рр., погром української культури та українських культурних, в т.ч. й філософських, інституцій, а пізніше лихоліття Другої світової війни практично зробили неможливим існування, принаймні на професійному рівні, української філософської думки й досліджень у галузі історії української філософії.

Ситуація починає дещо змінюватися в післявоєнний період. У 1944 р. в Київському університеті був відкритий філософський факультет, а в 1946 р. в Києві почав працювати Інститут філософії Академії Наук УРСР. Філософські дослідження проводилися також у Інституті суспільних наук у Львові. Кафедри філософії з’явилися у вищих навчальних закладах. Почав виходити журнал «Філософська думка» (з 1969 р.).

Після смерті Й.Сталіна, у період так званої «відлиги», а потім «застою» (60-80-і рр. ХХ ст.) в філософському житті СРСР й, відповідно, радянської України відбулася стабілізація. У цей час не спостерігалося різких ідеологічних переорієнтацій, які б вели до збурень у таборі професійних філософів. Виникли певні (щоправда, мінімальні) можливості для свободи творчості. Радянський Союз у даний період пішов на зближення із «капіталістичним Заходом». Виникла можливість ознайомлення із культурними, в т.ч. й філософськими, надбаннями західних країн. Однак культурна інформація, що йшла звідти, суворо контролювалася й часто піддавалася критиці.

У такій ситуації в радянських ідеологів виникла потреба «дати відсіч» напрацюванням вчених української діаспори. З’являється не лише низка робіт, де критикувалися «буржуазно-націоналістичні фальсифікатори», а й пропонувалася продукція, що мала стати альтернативою для культурної продукції діаспори. Так, у 1959-1964 рр. вийшло перше, а в 1977-1985 рр. друге видання «Української радянської енциклопедії». У певному сенсі це була відповідь на видання діаспорної «Енциклопедії українознавства», яка побачила світ у 1955-1984 рр. Подібних прикладів можна навести чимало. Стосувалися вони й студій у сфері історії української філософії.

Науковці радянської України, здійснили низку досліджень та опублікували чимало робіт, які ніби були відповіддю «буржуазно-націоналістичним фальсифікатором». У 1987 р., на початковій стадії так званої «перебудови», в київському видавництві «Наукова думка» побачила світ колективна робота «Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки». Зрозуміло, ця праця готувалася раніше, ще в період «застою», як ідеологічне замовлення і показувала, за якими напрямками радянські науковці здійснювали критику дослідників української діаспори. Там читаємо: «Вже в «Нарисі філософії на Україні» (Київ, 1966) на величезному історичному матеріалі було досліджено генезис матеріалістичного напрямку в філософській думці українського народу, показано, що її розвиток протягом віків відбувався через боротьбу матеріалізму й ідеалізму, і тим самим спростовано спроби буржуазно-націоналістичних авторів звести все багатство розвитку філософської думки українського народу до ідеалізму. В названій праці, де вперше висвітлювався на основі марксистської методології розвиток філософії на Україні від найдавніших часів до сьогодення, були зведені в одне ціле, осмислені й підсумовані всі попередні розрізнені дослідження в цій галузі. Внаслідок цього філософська думка на Україні репрезентована як цілісна система наукового знання, в якій стали особливо помітні і менш досліджені проблеми і періоди. Це дало змогу зосередити переважно увагу на їх вивченні. За роки, що минули після видання «Нарису», зроблено чимало для вивчення тих періодів, що раніше не дістали широкого висвітлення в марксистській літературі, зокрема філософської спадщини Києво-Могилянської академії, братських шкіл, Острозького освітньо-культурного центру, філософської думки доби Київської русі. Значна увага була приділена вивченню ідей Реформації, гуманізму, бароко в духовній культурі України» [38].

Дійсно, «Нариси філософії на Україні» представили схему розвитку філософської думки на українських землях, яка базувалася на інших методологічних засадах, ніж схема Д.Чижевського. Показово: навіть назва згадуваної роботи майже співпала з назвою «Нарисів з історії філософії на України». Це, а потім інші дослідження робилося як свідоме протиставлення напрацюванням Д.Чижевського. Протиборство з Д.Чижевського послужило «ідеологічною індульгенцією» для радянських дослідників. Їхню діяльність можна було трактувати як таку, що мала на меті «дати відсіч» поглядам цього автора та інших «буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів». Акцент робився на тому, щоб відшукати матеріалістичні тенденції в розвитку філософської думки України, розглянути й належним чином представити філософію Київської Русі, Ренесансу, Реформації на українських землях, братств, Острозького культурного центру й Києво-Могилянської академії. Як відомо, ці сюжети ігнорувалися Д.Чижевським.

У середині 60-х рр. ХХ ст. в Інституті філософії АН УРСР вдалося створити дослідницький осередок, який зайнявся перекладом з латинської мови лекцій професорів Києво-Могилянської академії. Наслідком цієї праці стала публікація творів Феофана Прокоповича, Георгія Кониського, Стефана Яворського, Стефана Калиновського, Сильвестра Кулябки, Мануйла Козачинського, Інокентія Гізеля, Й.Кононовича-Горбацького [39]. Були видані деякі праці українських мислителів кінця ХУІ – початку ХУІІ ст. [40]. Результати цих досліджень постійно оприлюднювалися на сторінках журналу «Філософська думка», який навіть мав спеціальний розділ «Філософія в Києво-Могилянській академії».

Ця робота переважно здійснювалася В.Нічик та її учнями (М.Кашубою, В.Литвиновим, І.Захарою, Я.Стратій, І.Паславським, В.Андрушком та ін.). Окрім публікацій першоджерел, ними була підготовлена й видана низка монографічнимх досліджень, у яких висвітлювалися питання розвитку філософської думки і Україні в 16-18 ст. [41].

Говорячи про цю велику дослідницьку працю, варто мати на увазі низку аспектів. В.Нічик та її учні мусили долати негативні стереотипи щодо Києво-Могилянської академії, які встановилися в українській суспільній думці в кінці 19 – на початку 20 ст. Цей навчальний заклад, здебільшого, трактували як осередок «непотрібної вченості». Негативне ставлення до академії передалося й радянським вченим. До того ж філософія професорів даного навчального закладу була ідеалістичною й мала релігійний характер. Тому її вивчення в системі координат радянської ідеології не виглядало як потрібне і актуальне. Зрозуміло, В.Нічик та її учні мусили йти на компроміси. Однак те, що вони зробили в непростих умовах епохи застою, коли здійснювався тиск на українську інтелігенцію, видається справжнім науковим подвигом [42].

Поряд із дослідженням української філософії 16-18 ст. вчені радянської України починають звертати увагу на філософську культуру Київської Русі. Дослідження в цьому напрямку активізувалися в 80-их рр. 20 ст. З одного боку, це ніби була «ідеологічна відповідь» Д.Чижевському та його послідовникам. Проте були й інші «ідеологічні причини». У 1988 р. виповнювалося 1000 років з часу хрещення Київської Русі. Радянське керівництво вважало, що необхідно здійснити низку заходів, котрі б знизили ефект від святкування релігійного ювілею. Як альтернативу йому був запропонований вигаданий ювілей 1500-ліття з часу заснування Києва. Під цей ювілей була підготовлена й випущена книга «Філософська думка в Києві», де, зокрема, приділялася увага й давньоруському періоду [43].

У той час у Радянському Союзі дослідження історії, культури Київської Русі було переважно прерогативою російських вчених. Тепер це дозволялося робити в більш широких масштабах вченим із України. Результатом їхніх досліджень давньоруської філософії стали монографії В.Горського [44], С.Бондаря [45], наукові публікації в спеціальних збірниках [46].

Серед персоналій «давнього періоду» дослідники з радянської України переважно звертали увагу на дві особи – Івана Вишенського та Григорія Сковороду. Звісно, ні перший, ні другий не були матеріалістами, більше того твори цих письменників свідчили про їхню релігійність та схильність до містицизму. Однак у радянського керівництва були причини для того, щоб сприяти дослідженню творчості цих авторів (щоправда, в певному напрямку).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка