П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка3/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

І.Вишенський виступав проти Берестейської унії і вже через те розглядався як «прогресивний мислитель». Тим більше, що діаспорні дослідники ставилися до нього негативно. У «Енциклопедії українознавства» він трактувався як «антинауковий полеміст» [47]. У радянській Україні з’явилося кілька перевидань творів І.Вишенського, були опубліковані статті і навіть монографічні дослідження, в яких з літературознавчих позицій давалася характеристика творчості письменника. Були спроби подати його як мислителя чи навіть як філософа. При цьому постать І.Вишенського прив’язувалася до постаті Г.Сковороди [48]. З’явилося навіть монографічне дослідження (автор А.Пашук), де була здійснена спроба проінтерпретувати твори І.Вишенського в філософському плані [49].

Щодо Г.Сковороди, то його особу з’явилося набагато більше робіт. Справа не лише в тому, що для української культури Г.Сковорода став «канонічним філософом», навіть символом філософії. Г.Сковороді, як зазначалося, присвятив багато уваги Д.Чижевський та деякі діаспорні дослідники. Вони запропонували свій образ мислителя, який аж ніяк не задовольняв радянських ідеологів. Йшлося про те, щоб створити образ «радянського» Г.Сковороди, такого собі «селянського філософа» і навіть антиклерикала. Показовою в цьому плані стала радянська іконографія мислителя. На картинах він зображувався в селянській свитці, іноді в оточенні селян, на фоні сільських пейзажів. Відповідно, на «селянські» й «антиклерикальні» моменти зверталася увага в публікаціях про філософа [50].

Якщо в радянській Україні спробували репрезентувати «свого» філософа Г.Сковороду, то інших представників «філософії серця», про які вів мову Д.Чижевський, здебільшого проігнорували. М.Гоголя розглядали як «прогресивного російського письменника» і уже через те недоцільно було трактувати його як «українського філософа». Окрім того, його тексти, котрі можна розглядати як філософські (передусім «Вибрані місця з переписки з друзями»), вважалися «реакційними». Не надавався до представлення в якості «прогресивного філософа» П.Юркевич, котрий був вихованцем Київської духовної академії й репрезентував ідеалістичну лінію в філософії. Тим більше, що за життя він зазнав критики з боку «прогресивної російської громадськості», вважався представником попівщини та реакціонером. До реакціонерів зараховувався й П.Куліш, якого часто в радянській літературі свідомо протиставляли «прогресивному» Т.Шевченку.

Розвиток філософської думки на українських землях у ХІХ ст., на думку радянських авторів, характеризувався «зміцнення матеріалістичних традицій, посиленням боротьби проти ідеалізму і релігії, зародженням і розвитком революційно-демократичної ідеології, початком поширення марксистських ідей» [51]. В основному увага зосереджувалася на постатях, котрі характеризувалися як «революційні демократи». Це – Тарас Шевченко [52], Іван Франко [53], Леся Українка [54]. Хоча велася мова й про інших «прогресивних» авторів – М.Драгоманова [55], П.Мирного [56], М.Павлика [57], М.Максимовича [58]. У 50-60-х рр. 20 ст. вийшла низка монографій, присвячених цим діячам. Правда, в період «застою» дослідження в даному напрямку були згорнуті. Цікаво, що монографічні дослідження про філософські та суспільно-політичні погляди Т.Шевченка М.Новикова й І.Назаренка вийшли російською мовою в Москві й були удостоєні найвищої в Радянському Союзі Ленінської премії. Таким чином «філософія» Т.Шевченка репрезентувалася на всесоюзному рівні. Загалом у роботах про «прогресивних діячів» 19 ст., котрі трактувалися як мислителі й філософи, акцент переважно робився на їхній «революційності», а також «атеїзмі» й «матеріалізмі».

З’явилися також колективні дослідження, що мали на меті представити розвиток філософської думки в радянській Україні [59]. Звісно, вони носили апологетичний характер. У них здебільшого йшлося про утвердження ідей марксизму-ленінізму в Україні, про творчий розвиток цього вчення і т. ін.. Само собою зрозуміло, що автори намагалися обійти «слизькі теми», котрі стосувалися репресій проти філософів у радянській Україні в 30-их рр. ХХ ст. У даних роботах зустрічаємося з нагромадженням цитат із творів класиків марксизму-ленінізму і «важливих» партійних документів, перелік імен радянських філософів та їхніх здобутків. Про якийсь серйозний аналіз у даному випадку не йшлося.

Не оминали радянські автори й українську філософську та суспільно-політичну думку в діаспорі. Вона піддавалася критиці і характеризувалася не інакше, як «буржуазно-націоналістична». Серед найбільш критикованих авторів були М.Грушевський, Д.Донцов, Д.Чижевський, І.Лисяк-Рудницький [60].

Своєрідним підсумком історико-філософських студій в радянській Україні, що здійснювалися в 60-80-их рр., став вихід у 1987 р. «Історії філософії на Україні». Паралельно з нею з’явилася згадувана монографія «Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки», яка виступала ідеологічним виправданням і доповненням цього видання. «Історію…» планували видати в трьох томах. Однак вийшли лише два, які охоплювали дорадянський період. Підготовка третього тому затягнулася. Працівники Інституту філософії не поспішали писати про радянський період, виправдовуючи це тим, що його складно осмислювати. Чимось це нагадувало прихований саботаж. Стрімкий розвиток «перебудови» в кінці 80-х рр. 20 ст. зробив неактуальним матеріал третього тому. Він так і не вийшов. За спогадами В.Лісового, В.Нічик, яка належала до провідних дослідників історії української філософії в радянській Україні, була рада, що цей том не побачив світу [61].

Хоча автори радянських видань з історії української філософії позиціонували себе як методологічних противників Д.Чижевського, насправді їхня схема історії української філософії принципово не відрізнялася від схеми цього науковця. Тут можна погодитися з міркуваннями В.Горського: «Обидві вони, – писав він, маючи на увазі дослідницькі програми з історії української філософії в радянській Україні та діаспорі, – зрештою, є породженням світогляду епохи просвітництва, що, сформувавшись в Європі у ХУІІІ ст., набув домінуючого значення за доби індустріального суспільства ХІХ ст. Згідно усталеним для цієї епохи поглядом, історія людства розвивається як однолінійний процес, що відбувається у єдиному соціальному просторі і спрямовується з глибини віків до сучасності як вищої точки, що замикає вертикаль історичного прогресу. Найближчим генетичним джерелом як для однієї, так і для другої програми була гегелівська історіософія та історико-філософська концепція. Подальша конкретизація її здійснювалася на шляху пошуку тих людських спільностей, що реально визначають спрямованість прогресу. Такими спільностями, з точки зору Д.Чижевського і тенденції, яку він репрезентує, є нації, на думку прихильників другої, марксистсько-ленінської програми – класи» [62]. Тут варто додати, що і для Д.Чижевського, й для творців радянської схеми історії української філософія була притаманна певна русофільська тенденційність, що, зрештою, теж сприяло зближенню цих схем.

Однак заочна дискусія радянських дослідників з Д.Чижевським (як, зрештою, й будь-яка дискусія в філософії) мала свої позитиви. Радянські вчені звернули увагу на деякі «прогалини» в схемі Д.Чижевського й зайнялися дослідження філософських курсів професорів Києво-Могилянській академії. У колі їхнього зору також опинилася ренесансна й реформаційна думка на українських землях, ідейно-філософський спадок Київської Русі, погляди українських діячів 19 ст., марксистська філософська думка в Україні.

Зараз можна скільки завгодно говорити про «методологічну неправильність» досліджень історії української філософії радянськими науковцями 60-80-их рр. 20 ст., звертати увагу на ідеологічну заангажованість їхніх праць. Хоча їхні «ідейні противники» з діаспори були не менш заангажованими. Якщо для перших ідеологічним концептом виступав комунізм, то для других – націоналізм. У такій ситуації наука ставала «служницею ідеології».


1.4. Шлях до себе: спроби осмислення історії української філософії в часи незалежності [63]
Час перших років існування України як незалежної держави, на відміну від «пізньорадянського» періоду, важко назвати плідним у плані досліджень джерел філософської думки України. На це були причини як загального, так і часткового, внутрішньогалузевого характеру. Економічні труднощі, руйнування старої, ще сформованої за радянських часів системи академічної науки не сприяли подібним дослідженням, котрі вимагають систематичності й відповідних затрат. Можна також говорити й про нерозуміння новою українською владою потрібності філософських студій.

Незважаючи на ці проблеми, продовжувала свої дослідження В.Нічик, яка опублікувала роботи про П.Могилу й міжкультурні зв’язки викладачів Києво-Могилянської академії [64]. Її учні і далі досліджували філософську думку 16-18 ст. [65]. Тут варто відзначити В.Литвинова, який переклав і опублікував низку текстів українських ренесансних авторів, а також дослідження, де здійснювалася інтерпретація цих текстів [66]. Монографічні дослідження, присвячені філософській думці Київської Русі, видав В.Горський [67]. М.Вєрніков, який ще в радянські часи займався дослідженням Львівсько-Варшавської філософської школи, перевидав твори одного із її представників, українця Степана Балея й надрукував розвідки про нього [68]. Звісно, продовжувалися дослідження філософського спадку Г.Сковороди [69]. З’явилися деякі роботи, іноді кон’юктурного характеру, про «філософію української ідеї» та спроби проінтерпретувати погляди видатних діячів української в контексті цієї «філософії» [70].

Почалося дослідження тем, які не мали перспектив у радянські часи. Це вивчення спадку викладачів Київської духовної академії та Київського університету святого Володимира, що належали до ідеалістичного табору [71], поглядів В.Липинського [72], Д.Донцова, І.Лисяка-Рудницького [73], А.Річинського [74], релігійного філософа Г.Костельника [75], репресованих у 30-их рр. ХХ ст. українських мислителів [76].

Актуальним у той час стало руйнування марксистських методологічних підходів та пошук відповідних альтернатив. У таких умовах популярними набули погляди Д.Чижевського, його схема. Буквально в перші роки незалежності України були перевидані «Нариси…» Д.Чижевського (1992 р.), а на сторінках журналу «Філософська і соціологічна думка» та інших журналів публікувалися його роботи й матеріали про нього [77]. У 2005 р. в Києві був виданий чотирьохтомник філософських праць Д.Чижевського. Доступними стали діаспорні видання з історії української філософії, культури, деякі з них були перевидані [78]. Популярною стала концепція «філософії серця» Д.Чижевського. Про зорієнтованість на діаспорних вчених свідчить видання часописом «Хроніка-2000» двохтомника «Україна: філософський спадок століть» (2000 р.).

Історія української філософії почала відносно широко викладатися у вищих навчальних закладах. Закономірно, виникла потреба мати підручники, хрестоматії, іншу навчальну літературу з цього предмету. Одним із перших таких ґрунтовних підручників стала «Історія філософії України», створена під керівництвом М.Ф.Тарасенка та М.Ю.Русина (1994 р.). До її написання були залучені кращі науковці, що спеціалізувалися в цій галузі. У 2008 р. цей підручник був перевиданий із певними змінами під назвою «Історія української філософії».

Автори намагалися створити новий канон історії філософської думки України, який би поєднав напрацювання Д.Чижевського, діаспорних та радянських дослідників. У першому розділі, написаного В.Лісовим, пропонувалося здійснювати осмислення української філософії в контексті її національної культури. «…предметом дослідження в історії української філософії, – зазначалося там, – мають бути такі філософські ідеї, які за тими чи іншими ознаками можуть розглядатися як явище українського культурно-національного життя. Ці ознаки дуже різні: належність автора ідеї до даної нації-етносу, його національна свідомість, мова написання твору, зв’язок з національними культурними традиціями, значення твору в контексті українського національного культурного життя, праця в українських національно-культурних установах і т.д.» [79]

Була запропонована наступна схема викладу історії філософії України. «Передднем філософської думки» чи предфілософією вважалася давньослов’янська міфологія. Цій темі навіть присвячувався окремий розділ. Далі йшов розділ про філософську думку Київської Русі (Х-ХІІ ст.), окремо говорилося про її розвиток у ХІІІ-ХУ ст. У спеціальному розділі розглядався гуманізу епохи Відродження в Україні. В наступному розділі йшлося про Острозький культурно-освітній центр та братські школи, діяльність яких осмислювалася в контексті поширення реформаційних та ренесансних ідей. Окремі розділи присвячувалися філософії в Києво-Могилянській академії та Г.Сковороді. Щодо ХІХ ст., то тут увага була звернута увага на наступні проблеми й, відповідно, їм були присвячені розділи книги. Це – український романтизм; українська академічна філософія (переважно на українських землях Російської імперії); філософські погляди П.Юркевича; філософська думка другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (В.Лесевич, О.Козлов, О.Гіляров, Г.Челпанов, М.Грот, В.Зеньковський, П.Ліницький); філософія українських революціонерів-демократів, до числа яких, окрім «традиційних» ще за радянських часів Лесі Українки та І.Франка, потрапив і М.Драгоманов. Досить своєрідно, на нашу думку, була викладена історія філософської думки України ХХ ст. Автори до числа провідних філософів зарахували політологічних теоретиків та істориків, присвячуючи їм окремі розділи. Якщо появу розділу про філософію Д.Чижевського або навіть В.Липинського можна зрозуміти, то дуже проблематично виглядає розділ про «філософію національного радикалізму», де йдеться переважно про погляди Д.Донцова, а тим більше розділ про І.Лисяка-Рудницького, який є автором політологічних та історичних праць. До того ж даний автор переважно писав статті, які балансували між науковістю і публіцистичністю. Завершувався підручник невеликим розділом, де мова йшла про «світоглядно-філософську ситуацію» в радянській Україні в 20-90-их рр. ХХ ст.

Схема викладу в цьому виданні потім була використана І.Огородником та М.Русином при укладенні ними довідника «Українська філософія в іменах» (К., 1997), І. та В. Огородниками в підручнику «Історія філософської думки в Україні» (К., 1999); авторами біобібліографічного словника «Філософська думка України» (К., 2002). Щоправда, при цьому було дещо розширено коло імен.

Ще одним «канонічним підручником» стала книга В.С.Горського «Історія української філософії», яка витримала кілька перевидань. Концепція та схема її викладу принципово не відрізнялася від того, що було в підручнику «Історія філософії України». В.Горський виступав за утвердження культурологічного підходу до історії філософії. Саму ж філософію трактував як складову частину національної культури. «…єдиним реальним критерієм при визначенні обсягу філософських вчень, що є об’єктом дослідження історії української філософії, – писав він, – має бути національний культурний контекст, в межах якого здійснюється генезис та функціонування філософської системи, теорії чи ідеї. До сфери історії української філософії, тим самим входять ті вчення, що визрівали на терені культури України, незалежно від того, у якому краї через обставини життя довелося формулювати ці ідеї їхньому авторові. Зрештою, історія української філософії вивчає й ті ідеї, що були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у складі української культури, були сприйняті нею і справили певний вплив на її розвиток» [80].

У цьому підручнику знаходимо розлогу інформацію про філософську думку Київської Русі, гуманістичні й реформаційні ідеї в України, про філософію в Києво-Могилянській академії. Окремі розділи присвячувалися Г.Сковороді та П.Юркевичу. Тим самим автор виділяв цих мислителів на фоні інших філософів. При викладенні філософської думки ХІХ ст. увага зверталася на просвітництво, романтизм, діяльність кирило-мефодіївців, громадівців, покоління «Молодої України», академічну філософію. Розгляд української філософської думки ХХ ст. розглядався в трьох окремих розділах, де, відповідно, велася мова про філософські ідеї в творчості діячів української культури початку ХХ ст., філософську думку в радянській Україні та окремо в діаспорі.

З’явилися й інші підручники з історії української філософії. Проте вони мало чим відрізнялися від згаданих – та сама національно-культурна методологія, схема викладу й сюжети.

Не важко помітити, що методологічні підходи в названих підручниках засадничо не відрізнявся від підходу Д.Чижевського, котрий якраз і розглядав функціонування філософії, в т.ч. й української, в національному культурному контексті. Також сюжети історії української філософії, до яких зверталися Д.Чижевський, багато в чому співпадали із сюжетами цих підручників. Правда, на відміну від «Нарисів…» Д.Чижевського, тут були матеріали про філософську думку Київської Русі, ренесансні й гуманістичні ідеї, філософію Києво-Могилянської академії, а також матеріали по ХХ ст. Правда, вказані матеріали не завжди вдало поєднувалися зі схемою Д.Чижевського, яка є цілісною та органічною. Загалом можемо констатувати, що поширені зараз в Україні підручники з історії української філософії – це поєднання (більше чи менш вдале) даної схеми з тими конструктивними напрацюваннями, що були зроблені в радянській Україні у 60-80-ті рр. ХХ ст.

Згадані підручники відіграли свою позитивну роль у поширенні знань з історії української філософії, утвердженні її як повноцінної наукової дисципліни. Однак консервація підходів, запропонованих у цих виданнях (а така тенденція спостерігається), може мати негативні наслідки.

Осмислення історії філософії в національному чи національно-культурному контексті породжує низку проблем. Даний підхід цілком виправданий, якщо йдеться про період модерний, коли сформувалися новочасні нації й відповідні національні культури [81]. Однак він «дає збій» якщо мова заходить про Середньовіччя або Античність. У ті часи зустрічаємося з різними типами етнічних спільнот та їх об’єднань на державно-політичній й конфесійній основі. Для людей того часу важливими були не стільки етнічна, скільки родова, станова, релігійна ідентифікації. Важливим чинником формування культур виступала релігія. Особливо це стосувалося елітарного рівня, до якого належала філософія. Наприклад, про який національний культурний контекст можемо говорити, коли ведемо мову про елліністичну філософію, середньовічну схоластику; філософську думку православних країн, де в богослужбових цілях використовувалася старослов’янська мова; філософію мусульманського Сходу тощо.

Навіть коли йдеться про модерні часи, варто мати на увазі, що українські землі донедавна були колоніями імперських держав. Тому тут була представлена не лише автохтонна культура, а й культури імперські. За таких умов українцям важко було розвивати елітарну культуру, зокрема філософську. Щодо імперських культур, то тут, навпаки, культивувалася елітарність й, відповідно, філософія. Через це виникають проблеми щодо «національної ідентифікації» філософських вчень, поширених на українських землях у ранньомодерні й модерні часи. Чи можемо ми однозначно віднести до української національної культури філософію Києво-Могилянської академії, Київської духовної академії, академічну чи університетську філософію 19 ст.? Зрештою, чи маємо право вважати українською філософію марксизму, що спеціально насаджувалася в наукових та навчальних закладах радянської України?

Звідси випливає певна термінологічна невизначеність. Одні автори, Д.Чижевський зокрема, вели мову про «філософію на Україні» чи «філософію України». Зараз в підручниках використовується поняття «українська філософія». На думку автора, ці терміни мають право на існування, але їх треба чітко розмежовувати. «Філософія України» – це сукупність усіх «філософій», що існували на наших землях, а «українська філософія» – вузьке поняття, під яким розуміємо національну філософію українців.



Автор, ніскільки не применшуючи значення Д.Чижевського, інших дослідників, що зробили внесок у вивчення історії української філософії, спробував відійти від їхніх схем і запропонувати свою. При цьому ключовим концептом даної схеми виступає поняття філософська традиція. Сама ж історія філософії на наших землях розглядається як сукупність філософських традицій, котрі взаємодіяли і конкурували між собою. Такий підхід, з нашої точки зору, дає можливість більш об’ємно та адекватно висвітлити складний процес розвитку філософської думки в Україні.
Примітки


  1. Hankiewicz Cl. Grundzüge der slawischen Philosophie. – Rzeszow, 1873. – S.9-10.

  2. Щурат В. Українські джерела до історії філософії // Хроніка-2000. – В.37-38. – К., 2000. – С.130.

  3. Там само. – С.130-131.

  4. Див.: Щурат В. Св. Іван Златоустий на Руси. – Львів, 1908.

  5. Щурат В. Українські джерела до історії філософії. – С.132-134.

  6. Там само. – С.134-142; Щурат В. Пісня про похід Ігоря Святославовича. – Львів, 1907.

  7. Щурат В. Українські джерела до історії філософії. - C.142.

  8. Див.: Щурат В. Філософська основа творчості П.Куліша // Хроніка-2000. – В.39-40. – С.92-115.

  9. Сумцов Н.Ф. Иннокентий Гизель: К истории южнорусской литературы ХУІІ ст.. // Киевская старина. – 1884. – №10; його ж. Иоанникий Галятовский. – К., 1884; його ж. К истории южно-русской литературы. Лазарь Баранович. – Харьков, 1885; його ж. Иоанн Вышенский // Киевская старина. – 1885. – №4; його ж. Історія української філософської думки // Бюлетень Слобідської України. – Ч.2-3. – Харків, 1926-1927. Сучасне перевидання див.: Сумцов М. Історія української філософської думки (фрагменти) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. – Т.7. – Харків, 1998.

  10. Багалій Д.І. Український мандрований філософ Григорій Савич Сковорода. – Харків, 1926 (перевидання – К., 1992); Эрн В. Григорий Саввич Сковорода: Его жизнь и учение. – М., 1912.

  11. Валявко І. Інтелектуальна біографія Дмитра Чижевського: спроба наукової ретроперспективи // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. - К., 2005. – Т.1. - С.ХІІ.

  12. Феденко П. Дмитро Чижевський (1894-1977) // Український історик. - 1978. - №1-3. - С.109-110.

  13. Валявко І. Інтелектуальна біографія Дмитра Чижевського: спроба наукової ретроперспективи. – С.ХІУ.

  14. Bojko-Blochyn J. Dmytro Ivanovyc Cyzevskyj. – Hejdelberg, 1988. – S.7.

  15. Валявко І. Інтелектуальна біографія Дмитра Чижевського: спроба наукової ретроперспективи. – С.ХУ-ХУІ.

  16. Про це свідчив сам Д.Чижевський у передмові до «Нарисів з історії філософії на Україні». Див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – С.3-4.

  17. Там само. – С.4.

  18. Валявко І. Інтелектуальна біографія Дмитра Чижевського: спроба наукової ретроперспективи. – С.ХХУІІІ.

  19. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – С.7.

  20. Там само. – С.9-10.

  21. Там само. – С.10.

  22. Там само. – С.11.

  23. Там само.

  24. Чижевський Д. Антична література в старій Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – К., 2005. – Т.2. – С.43-56; його ж. Платон в давній Русі // Там само. – С.57-66.

  25. Його ж. Західноєвропейська філософія в старій Україні (ХУ-ХУІІІ ст.) // Там само. – С.97-112; його ж. ХУІІ ст. в духовній історії України // Там само. – С.113-125; його ж. Іван Вишенський // Там само. – С.130-141.

  26. Чижевський Д. Філософія Г.С.Сковороди // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – С.165-388.

  27. Його ж. Думки про Шевченка (Естетичні та історико-філософічні фрагменти) // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт.– Т.2. – С.172-178; його ж. Шевченко і Давид Штраус // Там само. – С.179-191; його ж. Шевченко і релігія // Там само. – С.192-205; його ж. П.О. Куліш – український філософ серця // Там само. – С.206-216.

  28. Див.: його ж. Значення Харківського університету в українському духовному житті // Там само. – С.126-129; його ж. Вплив філософії Шеллінга (1775-1854) в Україні // Там само. – С.164-171.

  29. Чижевський Д. В`ячеслав Липинський як філософ історії // Чижевський Д. Філософські твори: У чотирьох томах. – Т.2. – С.227-236.


    Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка